пʼятниця, 17 лютого 2023 р.

Махновщина и украинская национальная революция

 

Від редакції.

 

Чи потрібні нам історичні міфи? На захист їх можна почути, що вони підвищують патріотизм та національну свідомість, що допомагає нам у сучасній війні. Але наскільки міцною буде та свідомість і той патріотизм, якщо їх основою будуть не на наукове дослідження історії, не об’єктивна реальність, а легенди та міфи, упередження та ідеології, які легко будуть розбиватися більш потужною машиною пропаганди ворога, що має й значно більше власних істориків? Міфологічна свідомість охоплює на жаль не тільки історію, але й багато інших сфер життя. Маса теорій змови досі користуються популярністю в усьому світі. Чого варта лише теорія про те, що епідемія коронавірусу вигадана представниками фармкомпаній чи світової закуліси задля чипування чи стерілізації людей? Скажете, що то зовсім інше? Але ж закони міфології одні й ті самі – одне й те саме заперечення раціонального наукового знання.

Стаття ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського присвячена важливій і міфологізованій темі про ставлення Нестора Махна й очолюваного ним руху до Української національної революції 1917-1921 років. Автор докладно аналізує твори самого Махна та провідних ідеологів махновського руху, які й стали першими його істориками – Петра Аршинова та Всеволода Воліна, співставляє їх з історичними подіями та відображенням їх у творах діячів Української революції та вщент розвіює міф про Махна як борця за національну незалежність України, який досі поширюється в певних колах.

В той же час редакція не в усьому може погодитися із автором. Зокрема Олег Дубровський вірно відзначає загальну тенденцію денаціоналізації панівних класів в Україні часів перебування її під владою Російської та Австро-Угорської імперій, коли абсолютна більшість українських поміщиків та буржуазії, чиновництва та інтелігенції й навіть робітництва, особливо у містах, зрікалися української мови та культури, української ідентичності й переходили на мову імперії, називали себе хохлами, малоросами чи просто «русскими» (яскравий приклад – «не Голохвостий, а Галахвастов» в комедії Михайла Старицького). Не уникнув цього імперського впливу й сам Нестор Махно, який писав свої твори російською мовою. В той же час не варто абсолютизувати цю тенденцію й зводити кількість власне українських поміщиків та капіталістів до нуля. Наприклад за даними Всеросійського перепису населення 1897 року, близько 100 тисяч осіб, що жили за рахунок капіталу, нерухомого майна та прибутків від торгівлі, назвали своєю рідною мовою малоросійську (українську). Звісно, що не всі вони мали українську національну свідомість, але деякі з них, як от Євген Чикаленко, цілком свідомо підтримували фінансово й український національний рух.

Олег Дубровський вважає, що у війні між Українською Народною Республікою та російськими більшовиками 1917-1918 років Нестор Махно виступив як колаборант російсько-більшовицьких окупаційних військ. Тут слід нагадати, що власне ця війна між Українською Центральною Радою та Совітами, які очолювала тоді коаліція російських більшовиків, російських лівих есерів, анархістів, до яких долучилися потім і українські ліві соціал-демократи та українські ліві есери, почалася ще до того, як Українська Центральна Рада проголосила самостійність УНР – Четвертим Універсалом, що був ухвалений 24 січня 1918 року (нового стилю), хоч і датований 22 січня 1918 року (днем, коли мали зібратися Українські Установчі збори). До цього моменту Українська Народна Республіка згідно Третього Універсалу тієї ж Української Центральної Ради від 20 листопада 1917 року, була частиною федеративної Російської республіки, а отже керівники УНР не розглядали більшовиків як представників іншої держави.

Керівництво Української Центральної Ради та її уряду Генерального Секретаріату звернулися в листопаді 1917 року до всіх народів та регіонів Росії із закликом утворити новий соціалістичний федеративний уряд Росії замість уряду більшовиків (та лівих есерів) на чолі із Володимиром Леніним. Щоправда, єдиний, хто відгукнувся на цей заклик був козацький уряд Війська Донського на чолі із генералом Олексієм Каледіним, який оголосив війну більшовикам й став центром збирання усіх реакційних сил прибічників старого порядку Російської імперії – білої гвардії. При чому й сам Олексій Каледін був рішучим прибічником єдиної й неділимої Росії. Тісна взаємодія між донським козацтвом та військами УНР була й на території Катеринославської губернії. В той же час Катеринославський губернський з’їзд Совітів робітничих і солдатських депутатів 18 грудня 1917 року та Катеринославський губернський з’їзд Рад селянських депутатів 11 лютого 1918 року (н.ст.) засудили цей союз із Каледіним та висловилися за Українську республіку Совітів (Див. : Октябрь в Екатеринославе. Сб. док и мат. Днепропетровск, 1957.С. 228-229, 295-296).

Більше того, навіть коли 14 лютого 1918 року Мала Рада розглядала питання про надання повноважень уряду щодо запрошення в Україну союзних німецьких військ, метою цього було названо не боротьбу із іноземною окупацією, а боротьбу із анархією та встановлення порядку в Україні (див.: Українська Центральна Рада. Док. і мат. Т.2. К., 1997. С.155-156).  А вже після початку німецької та австрійської інтервенції в Україну 19 березня 1918 року в Катеринославі відбувся Другий Всеукраїнський з’їзд Совітів, де близько тисячі делегатів проголосували за незалежність Української Народної Республіки Совітів. Думаю, що це все варто взяти до уваги, щоби зрозуміти, як саме формувалася позиція Нестора Махна та очолюваної ним групи анархістів Гуляйпільського району.

Тим не менше ґрунтовний аналіз спогадів Нестора Махна та творів ідеологів та перших істориків махновського руху, проведений автором, безперечно вартий уважного прочитання та дозволяє спростувати деякі сучасні історичні міфи й наблизити нас до справжньої картини нашого минулого. Хоч як неприємні іноді пігулки, але вони рятують від хвороби та повертають нас у реальне життя.

А.З.


 

 

Олег Дубровський

Махновщина и украинская национальная революция.

 

Национальный вопрос был одним из основных вопросов, от

разрешения которых зависели судьбы российской революции.

И. Церетели.

…удержать свое право на землю, на хлеб и волю в жизни,

не урезанным программами того или другого правительства.

Н. Махно.

Введение.

После распада Российской империи под лживо-лицемерным названием «СССР», в 90-е годы  ХХ ст., на фоне нарастания реваншистских устремлений и настроений в России, начинается идеологическая борьба на историческом фронте за  бренд «Нестор Махно», то есть, за миф о Махно и махновщине между русскими и украинскими «ура-патриотами». Обе стороны намеревались использовать до сих пор сохраняющуюся в обывательской среде популярность этой исторической фигуры для достижения своих идейно-политических целей.

Русские интеллектуалы патриотической окраски, которые все более или менее явные великодержавные шовинисты, пытались (и пытаются) эксплуатировать миф о Махно, как о русском патриоте. Таким образом, они приобретали дополнительные идеологические обоснования экспансии возродившегося российского империализма на Юго-Востоке Украины.

В свою очередь, некритически мыслящая часть украинских патриотов и националистов, то есть, украинские «ура-патриоты», пытались (и пытаются) доказать, что Махно тоже был «наш», что он где-то, как-то был причастен  к украинскому национально-освободительному движению, к украинской национальной революции. Тем самым они пытались приобрести дополнительный идеологический фактор мобилизации обывательского общественного мнения для отпора российскому экспансионизму. 

Пророссийский сепаратистский вооруженный мятеж на Донбассе, поддержка его российской интервенцией и попытка российского империализма инспирировать подобные мятежи на всем Юго-Востоке и Юге Украины («русская весна» 2014 г., как попытка реализации российско-имперского проекта под названием «Новороссия»), дали новый значительный импульс этой идеологической борьбе вокруг мифа  о Махно. Ведь «русская весна» должна была принести «русский мир» как раз на те территории Украины, которые 100 лет назад были основным операционным театром махновщины, тем самым знаменитым «махновским районом».

В начале «большой войны» России против Украины, ранней весной 2022г., в результате наступления из Крыма (прямо по следам «Русской армии» Врангеля 100-летней давности), большая часть исторического «махновского района» оказалась захвачена российскими оккупантами. В сентябре 2022г.  Москва заявила о включении этих украинских территорий в состав восстанавливаемой Российской империи.

Такое развитие современной военно-политической ситуации дало новый толчок идеологической борьбе вокруг махновского мифа.

Носители экспансионистской идейной доктрины «русского мира» пытаются присвоить себе миф о Махно и тем самым приобрести дополнительные аргументы для оправдания российской империалистической политики.

Украинские «ура-патриоты» сопротивляются этому, пытаясь представить Махно участником украинской национальной революции, борцом за независимость Украины.

При этом обе стороны данного идеологического конфликта продолжают активно заниматься мифотворчеством. Миф под названием «Борец за свободу Нестор Махно»(1), который давно нуждается в последовательном всестороннем разрушении, обрастает при этом новыми, взаимоисключающими домыслами.

Два года назад (в мае 2020г.), в оборот этой идеологической полемики был введен текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно», в котором было освещено отношение Махно к украинской национально-освободительной борьбе на  основе анализа текста книги его воспоминаний «Русская революция на Украине. (От марта 1917 г. по апрель 1918 год)». Вновь появившись  в поле зрения соответствующей аудитории, текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно» вызвал определенный резонанс, что побудило его автора вновь включиться в полемику по поводу мифов вокруг Махно и махновщины.

Нет смысла полемизировать с российскими имперцами, с русскими великодержавниками. Опровергать явно абсурдные исторические спекуляции на тему «Махно – русский патриот», означает лишь напрасно, впустую тратить самый важный ресурс – время…

Но Махно не был и украинским патриотом, патриотом своей угнетенной нации. Поэтому, с украинскими потребителями мифа о Махно, которым хочется представлять его участником украинской национально-освободительной борьбы, вести полемику нужно, тем более, когда в ней принимают участие записные апологеты махновщины, эти самые активные производители промахновских мифов.

Свою задачу автор видит в попытке обозначить действительное место махновщины в истории украинской национальной (буржуазно-демократической по своему социальному содержанию) революции. Это задачу можно выполнить, лишь разрушая многослойные мифы вокруг такого социального явления, как махновщина и его лидера Нестора Махно.

 

«Смерть Центральной Раде!»

 

При изучении текста книги воспоминаний Махно «Русская революция на Украине…», прежде всего, обращает на себя внимание то, что Махно ни словом не упоминает о том национальном гнете, которому подвергалась Украине в «тюрьме народов» - в Российской империи.

Очень пространно рассуждая о крестьянстве, как таковом, о его революционных потенциях, о его роли в социальной революции, Махно ни разу не вспоминает, что в начале ХХ ст. украинская нация была, по преимуществу, крестьянской нацией. Он пишет о крестьянстве вообще, вне его национальной принадлежности и в то же время нигде не упоминает, что Украина была колонией в составе Российской империи. Вне понимания Махно находилось важнейшее социально-экономическое обстоятельство, производное от колониального положения Украины: эксплуататорские классы, преимущественно, были неукраинского, инонационального происхождения. Соответственно, в украинских реалиях начала ХХ ст. национальное угнетение было одновременно и угнетением социальным.

Если сравнить махновскую «Русскую революцию на Украине …» с произведениями его современников, - выдающихся украинских социалистов (В. Винниченко, И. Мазепы, П. Христюка, Н. Шаповала, П. Феденко), также написанных в эмиграции и охватывавших те же временные рамки, что и книга Махно, то мы получим разительный контраст. Лидеры украинских социал-демократов и социалистов-революционеров с большой силой и выразительностью описывали свирепое национальное угнетение крестьянской Украины. В свою очередь, украинский анархо-коммунист Махно национального угнетения не замечал вовсе.

Из такой, сугубо колониальной взаимосвязи национального угнетения с социальным, вытекала важнейшая особенность классовой борьбы в Украине в начале ХХст. Представителями эксплуататорских классов в то время были преимущественно евреи, поляки, русские или полностью русифицированные «малороссы», которым В. Винниченко давал следующую характеристику: «Пануючи українські кляси давно зрусіфікувалися, прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її визискування»(2).

Помещичье землевладение Правобережной Украины было представлено польской шляхтой, Левобережной – русским дворянством или давно превратившимися в русских дворян потомками козацькой старшины исторической Гетьманщины и Слободской Украины. Городская буржуазия была представлена евреями, отчасти немцами и в основном, теми же поляками и русскими.

Українська маніфестація 1917 року.


«Декларація Українськоі Центральної Ради», представлення в мае 1917 г.  российскому Временному правительству и Петроградскому Совету рабочих и солдатских депутатов (игравшему с марта по июль 1917г. ведущую роль в российской революционной политике) описывала специфически украинскую, сугубо колониальную, расстановку классовых сил следующим образом: «Пануючі класи на Україні – не українці. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, торговельну і також велику частину аграрної буржуазії творять поляки, росіяни й українці, що давно називають себе «руськими». Так само всі адміністративні посади в руках не українців. Тільки сфера визискуваних – велика частина міського пролетаріату, ремісники та дрібні службовці – українці. Таким чином, немає в Україні української буржуазії, що визнавала себе такою. Є окремі особи, невеличкі групи, що прилучаються задля своїх клясових інтересів до пануючих кляс під економічним оглядом, але кляс, повторяємо, ще нема».(3).

«Наслідок цього – делает вывод Декларация Центральной Рады – серед українських партій досі не було ні одної, яка б не внесла до своєї програми ідеї соціалізму».(3).

Поэтому украинская национально-освободительная борьба неизбежно становилась и классовой борьбой. Как писал Вл. Винниченко, эта борьба была борьбой за «розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. Без національного визволення не може бути визволення соціального. На цьому сходились усі одностайно. І з цього пішла Українська Центральна Рада».(4)

Изучение  текста «Русской революции на Украине …» позволяет сделать вывод: колониальное положение Украины в составе царской империи Романовых и соответствующая ему расстановка классовых сил  в 1917г. находились вне понимания Махно даже тогда, когда он в Париже создавал свои воспоминания, то есть, спустя десять лет после описываемых в его книге событий.

Поразившее современников своей интенсивностью и размахом возрождение украинского национального самосознания в 1917г., это «відродження нації» не вызывает у Махно ничего, кроме крайне отрицательных оценок, которые уже приходилось приводить в тексте «Украинская национальная революция и Нестор Махно».

Украинское национально-освободительное движение в 1917г. для Махно. – это «украинское шовинистическое движение, уродующее великие начинания русской революции на Украине»(5).

При этом, русского великодержавного шовинизма Махно вообще не замечает. В его «Русской революции на Украине…» очень много места уделено роли русского большевизма в этой революции и резкой критике большевистской социальной политики по отношении к крестьянству, а также его взаимоотношениям с различными представителями большевистской партии. Но нигде мы не встретим критики национальной политики  русского большевизма, критики, звучавшей даже в самой большевистской среде, со стороны части украинских членов РКП(б).

субота, 28 січня 2023 р.

Арсенал і Крути. Битва двох революцій на руїнах імперії.

 


 

Пам'ятник "придушенню московського заколоту" біля метро "Арсенальна",
раніше - пам'ятник учасникам січневого повстання 1918 року.

В 1918 році в Києві видали збірник «Малая Русь» за редакцією відомого російського націоналіста та редактора газети «Кієвлянин» Василія Шульгіна. В радянські часи він був заборонений. В спецхрані Одеської національної наукової бібліотеки дивом зберігся примірник, який розсекретили лише на початку 2000-х років. Автори його описували «війну більшевиків і українців» й щиро ненавиділи і перших, і других, як ворогів старого ладу Російської імперії. Як і більшість міст України Київ тоді був переважно російським містом, в якому за переписом 1917 року українці становили лише 16,4 %. За даними перепису 1897 р. серед великих міст України українці переважали лише у Полтаві – 55,8 %, тоді як у решті велких центрів становили меншість: у Києві – 22,1 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові – 36,5 %, в Одесі – 9,4 %. Це було наслідком колоніального становища України, що спричиняло національну невідповідність між містом і селом, де понад 80 % становили саме українці.

Характеризуючи національну відмінність міста і села у Російській імперії на 1917 р., Лев Троцький писав: “Населення міст на окраїнах цілком відрізняється за національним складом від населення сіл. На Україні та в Білорусії поміщик, капіталіст, адвокат, журналіст – великорос, поляк, єврей, іноземець; сільське ж населення – геть усе українці й білоруси. В Прибалтиці міста були осередками німецької, російської та єврейської буржуазії; село – геть усе латиське й естонське. В містах Грузії переважало російське і вірменське населення, як і в тюркському Азербайджані. Відокремлені від основної народної маси не тільки рівнем життя й звичками, але й мовою, наче англійці в Індії; зобов’язані захистом своїх володінь і доходів бюрократичному апарату; нерозривно пов’язані із пануючими класами всієї країни, поміщики, промисловці й торговці на окраїнах групували навкруг себе вузьке коло російських чиновників, службовців, вчителів, адвокатів, журналістів, почасти й робітників, перетворюючи міста в осередки русифікаторства й колонізаторства”.

 


Третину вищевказаної книги «Малая Русь» становлять некрологи по убитих під час муравйовського терору в Києві представників вищого російського дворянства, офіцерства, чиновництва й духовенства. Крім того подані спогади про ті події самого Василія Шульгіна та інших прибічників російських білогвардійців, короткий літопис подій. Зокрема вказано, що в самому Києві повстання робітників-червоногвардійців почалося 16 січня за старим стилем або 29 січня за новим. Саме того дня командувач Київським військовим округом Микола Шинкар оголосив місто на осадному становищі й призначив особливим комендантом Києва голову ради вільного козацтва Михайла Ковенка. Останній своїм першим наказом заборонив усілякі збори, встановив комендантську годину та військову цензуру для всіх друкованих видань. 30 (17) січня на заклик Київського совіту робітничих депутатів та профспілок в Києві розпочався загальний страйк, який фактично паралізував місто на п’ять днів: зупинилися трамваї, електростанція, навіть водогін.

 

Нинішня російсько-українська війна змушує багато що переглядати й переосмислювати і в історії зокрема й часто підштовхує до простих і здавалося би прямих аналогій. Зокрема часто проводять паралелі між сучасною війною та війною 1918 року між Українською Народною Республікою та більшовиками, вважаючи спадкоємцями останніх Путіна та сучасну Росію. Тоді в 1918 році червоним або совітським військам на чолі із Михайлом Муравйовим вдалося подолати опір військ Української Центральної Ради та 8 лютого 1918 р. захопити Київ. Логічно поставити питання: чому ж тоді це їм вдалося? І чому цього не вдалося Путіну ні в 2014 році, ні в 2022 році, чому жоден з цих всіх Гіркіних та Суровікіних так і не став Муравйовим?

 

неділя, 20 листопада 2022 р.

«Тези пролетаря сьогодні»: 2004 р. vs 2022 р.

 


Періодично в середовищі українських лівих виникає питання про утворення робітничої (лівої, соціалістичної, марксистської тощо) партії, яка би висловлювала та захищала інтереси людей найманої праці. За тридцять один рік існування незалежної України (з 1991 р.) спроб утворення такої партії було чимало. Колишня партійна номенклатура ліквідованої КПРС ще на початку 90-х утворила декілька партій, що традиційно взяли собі назву Соціалістична партія України (засновник Олександр Мороз, до 1991 р. – один з лідерів «групи 239» – фракції КПУ-КПРС у Верховній раді Української РСР) та Комуністична партія України (незмінний лідер Петро Симоненко, до 1991 р. – другий секретар Донецького обкому КПУ-КПРС). В 90-ті роки в українському буржуазному парламенті КПУ мала найбільшу фракцію (зокрема в 1998–2002 р. вона налічувала 123 депутати Верховної Ради України з 450), а лідер СПУ О. Мороз навіть очолював Верховну Раду України в 1994–1998 та в 2006-2007 роках. В різний час та за різними приводами від цих великих партій відколювалися дрібніші політичні та бізнес-проєкти.

Орієнтовані на «дружбу і братерство з Росією», «відновлення соціалізму» та «відродження СРСР», «слов’яно-православну єдність» і «каноніческое православіє» (московського патріархату) неосталіністи з КПУ були фактично лівими прислужниками російського імперіалізму та підтримували неоколоніальну політику Росії щодо України та промосковський режим Януковича. Мало відрізнялися від них по суті, хоч іноді більше вживали марксистсько-ленінську фразеологію її уламки – Комуністична партія робітників і селян (КПРС) Володимира Моїсеєнка, Комуністична марксистсько-ленінська партія (КМЛП) Леоніда Грача, Робітнича партія України (марксистсько-ленінська) (РПУ (МЛ) – колишній «Всеукраїнський союз робітників», газета "Рабочий класс") Олександра Бондарчука, подібний же уламок від СПУ – Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) Наталії Вітренко. До тієї течії проросійських неосталіністів належали й непарламентські «комуністичні» партії та утворення: українська філія ВКПБ Ніни Андрєєвої (видавала газету "Рабоче-крестьянская правда", редактор Анатолій Маєвський), ПК(б)У - Едуарда Ояперва, «Союз комуністів» Гурама Цушбая і Таміли Ябрової тощо. Цікавий випадок трапився під час Помаранчевої революції 2004 р. в Одесі: місцева сталіністська газета «Большевик» відмовилася підтримувати Януковича на виборах президента України, як того вимагав ЦК ВКПБ. «Большевик» тоді зайняв позицію «проти всіх», заявивши, що Янукович такий само представник буржуазії, як і Ющенко. У відповідь ЦК ВКПБ на чолі із Ниною Андрєєвою виключив  редакцію «Большевика» з ВКПБ та заборонив усім членам партії поширювати цю газету.

Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом, була трохи більш гнучкою та відкритою й більше віддавала перевагу (принаймні на словах) демократичному соціалізму, тому коливалася від підтримки Ющенка та Майдану 2004 р. до підтримки Януковича в 2006 р., але врешті решт програла парламентські вибори 2007 р. й більше не потрапляла у велику політику. Після чого почався швидкий занепад та деградація СПУ, яку поділили між собою різні бізнес-клани, а врешті решт її приватизував одіозний поплічник Медведчука та фанат Путіна депутат Ілля Кива. В різний час від СПУ також відділялися міні партії – «Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість», «Союз лівих сил», партія «Соціалісти» тощо. Сам Олександр Мороз зареєстрував нову іменну міні-партію – «Соціалістична партія Олександра Мороза».

Керівниий актив КПУ 7 листопада 2021 р. в Києві. Мариїнський парк.


Саме ці уламки КПРС та клони неосталінізму в масовій свідомості вважають лівими. Після Євромайдану 2014 р. їх відверта проросійська позиція зробила неможливою їх подальшу участь в політичному житті. Розпочався процес «декомунізації», що завершився в цьому році остаточною ліквідацією та забороною КПУ, СПУ та деяких їх уламків та клонів – типу партій «Союз лівих сил», ПСПУ, «Соціалісти», «Ліва опозиція».

Власне українська соціалістична традиція за довгі роки існування СРСР була знищена й лише зараз повертається в суспільне життя. Зараз український народ відбиває черговий наступ російського імперіалізму, тому для нас є важливою та актуальною ця спадщина та зокрема провідний принцип: від національного визволення до соціального визволення.

 

Слово пролетарі з’явилося в давньому Римі й означало незаможних римлян, що наповнювали римські виборчі округи – курії. Від лат. proles — «потомство» та лат. proletarius – «той, що створює потомство», нижчий клас громадян Риму, що не мали нічого, окрім дітей. В соціалістичній теорії ХІХ–ХХ ст. це слово означало рядових найманих робітників, які живуть за рахунок продажу свої робочої сили – тобто сукупності своїх розумових та фізичних здібностей до створення матеріальних благ та послуг. За Карлом Марксом, саме пролетарі, яким «нічого втрачати в капіталістичному суспільстві окрім власних кайданів», становлять той революційний клас, який найбільше зацікавлений в ліквідації існуючої системи найманого рабства.

 

За даними державної статистичної служби України на 2021 р. в економіці України було зайнято 15610 тис. осіб у віці від 16 до 70 років, в тому числі

працювали за наймом 83,7 %,  - або 13 065 тис.

самозайняті – 14,7 %,або 2 294 тис.

роботодавці 1,4 %, або 218 тис.

безкоштовно працюючі члени сімей – 0,2 %.

 


Джерело: Державна служба статистики України. 
"1 Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено шляхом інтеграції даних обстеження робочої сили, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності.  Дані за 2012-2021 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. /



В той же час за даними тієї ж Державної служби статистики України середня кількість штатних найманих працівників в Україні в четвертому кварталі 2021 р. становила 7060 тис. осіб, плюс працювали за цивільно-правовими договорами 121,4 тис., зовнішні сумісники 251,4 тис. осіб. Найбільше було зайнято в промисловості 1748 тис. штатних працівників, освіті – 1166  тис. працівників, торгівлі та ремонті транспортних засобів – 803 тис. працівників, охороні здоров’я - 789 тис. осіб, транспорті та поштовому і кур’єрському зв’язку – 596,5 тис. осіб.

А хто ж решта майже 6 млн. осіб? Очевидно, що ці 6 млн. найманих працівників працювали без будь-яких оформлених трудових договорів – тобто становили сектор тіньової економіки, де не діє трудове законодавство, де немає ні відпусток, ні лікарняних, ні інших прав і гарантій, як немає і відрахувань в пенсійний фонд, отже для таких працівників не буде і державної пенсії.

Очевидно, що саме наймані працівники зараз виробляють більшу частину товарів, матеріальних благ та послуг, якими користується все суспільство. Меншу частину виробляють самозайняті – дрібні підприємці, фермери чи дрібна буржуазія за марксистською класифікацією.

 


«Тези пролетаря сьогодні» були написані мною на початку 2004 р. Їх теоретичною основою була монографія «Державний капіталізм та модернізація Радянського союзу: марксистський аналіз радянського суспільства», перше видання якої вийшло в 2003 р. Найбільш актуальним для мене тоді було саме розмежування із пануючим тоді в лівому русі сталінізмом та патріотами СРСР. Ясна річ, що ці тези та інші мої публікації викликали негативну й навіть злісну реакцію з їх боку. Але критика надійшла також і з боку «лівих комуністів» й так званих «колективістів», що намагалися поєднати ідеї марксизму і анархізму. Для них неприйнятним був пункт про право націй на самовизначення та підтримка національно-визвольних рухів, які вони слідом за Р. Люксембург вважали реакційними та буржуазними.  Ці тези відображали мою позицію під час створення та діяльності марксистської групи «Пролетарий» в Одесі, що видавала бюлетень під такою назвою в 2000-2002 рр. (вийшло п’ять номерів) та заснувала Дискусійний клуб «Марксист» (діяв в 1998-2004 рр.), а також групи «Інтернаціональна спілка пролетарських революціонерів-колективістів» (ІСПРК), що видавала газету «Пролетарий» в 2006-2007 рр. (вийшло чотири номери).

Зараз звісно в Україні зовсім інша політична ситуація, але становище рядових людей найманої праці (пролетарів) багато в чому залишилося таким само або ще більше погіршилося. Війна Росії проти України, що почалася в 2014 р. та вступила в гарячу повномаштабну стадію в 2022 р., спричинила окупацію частини української території, масові руйнування та розрив економічних зв’язків, скорочення виробництва та масову міграцію українців за кордон – статус біженців тільки в Європі отримали вже понад 5 млн. В самій Україні значна кількість чоловіків була мобілізована в Збройні сили та інші військові формування – загалом в силах оборони України зараз перебуває близько одного мільйона осіб.

Український соціалістичний актив в своєму розвитку не дуже просунувся вперед. Хіба що поле, зайняте колись уламками КПРС, сталіністами та патріотами СРСР, більш-менш розчищено. Тому вважаю за необхідне звернутися до історії розробки платформи марксистів та пролетарської організації в цілому.

----------------------

  

Тезисы пролетария сегодня.

 

1. Распад сталинской империи, называемой Советским Союзом, был закономерен и прогрессивен, ибо означал крах контрреволюционного сталинского режима и полное включение стран бывшего "социалистического лагеря" в мировую экономику.

2. Всякие призывы к возрождению СССР сегодня есть лишь отражение реваншистских планов российского капитала и российского империализма. Люди, поддерживающие этот лозунг, являются сознательными или несознательными пособниками этого империализма.

3. Социализм невозможен в одной отдельно взятой стране или группе стран, а возможен лишь как мировая система, как результат мировой пролетарской революции. Поэтому в СССР никогда не было и не могло быть социализма, как первого этапа бесклассового общества.

4. Существовавшая в СССР государственная форма капитализма являлась одной из ранних форм утверждения капитализма вообще и никак не могла быть высшей его стадией.

5. Именно сталинский режим уничтожил существовавшие в странах бывшего СССР традиции рабочего сопротивления и организованной борьбы трудящихся и эксплуатируемых классов за свои права.

6. Возрождение традиций классовой борьбы и классовых пролетарских организаций в странах СНГ требует полного отказа от всяческих иллюзий в отношении Советского Союза и "реального социализма". До тех пор, пока пролетарии будут верить в сказки о добром государстве и добром "царе" (Сталине, Путине, Лукашенко и т.д.), до тех пор никакой классовой пролетарской организации создать невозможно. Социализм и государство не совместимы.

7. Патриотизм есть реакционная идеология господствующего класса, которая поддерживает эксплуататорский строй, систему наемного рабства. Долг каждого сознательного пролетария бороться с таким патриотизмом и шовинизмом в любой его форме. Пролетарии не имеют отечества.

8. Все народы Земли имеют равные права на свободное развитие. Всем нациям, национальным группам и народностям, занимающим компактную территорию, должно быть предоставлено право самим решать свою судьбу. Принцип территориальной целостности и нерушимости границ означает консервацию национализма и шовинизма, нерушимость тех клеток, в которых капитал держит своих рабов. Устранение национального гнета и неравенства расчищает дорогу классовой борьбе. Нет войне между народами! Нет миру между классами!

9.  Ликвидировать мировую систему капитализма, систему эксплуатации человека человеком можно только совместными усилиями сознательных и организованных пролетариев всех или большинства стран мира.

10. Поэтому стратегической задачей пролетарских революционеров сегодня является создание идейных предпосылок формирования всемирной пролетарской организации - нового Интернационала. Его лозунгами должны быть:

Пролетарии всех стран, соединяйтесь! 

Да здравствует всемирная федерация пролетарских республик!

 2004 г.

------------------------------------

Найбільш дискусійними зараз є пункти 7 та 8, які викликали дискусії і тоді в 2000-х роках. Вони навіть суперечать один одному, оскільки підтримка права націй на самовизначення означає підтримку патріотизму пригноблених націй, що борються за своє визволення. Справді, як слушно писав ще В. Ленін в дискусії з Р. Люксебург та Г. Пятаковим, патріотизм як і національний рух - поняття історичні. Неможна прирівнювати патріотизм великої імперської нації, що пригноблює інші народи та прагне завоювати чи утримати під своєю владою інші нації, як наприклад Росія, та патріотизм народів, що ведуть національно-визвольну боротьбу, як наприклад чеченці в 1994-2005, або українці з 2014 і до цього часу. Тези були написані російською мовою і саме для російськомовного пострадянського лівого активу, що вважав себе нащадком російського революційного руху, отже саме російський патріотизм і мався на увазі в пункті 7. Хоч правильніше додати «Для імперських держав та націй».

Обґрунтуванню моєї позиції по національному питанню було присвячено  декілька статей, зокрема дискусій із тодішніми російськими лівими:

«Право націй на самовизначення в принципі і без принципу» (2002 р.),

«Національне питання по Леніну, Сталіну та Бугері: критичні замітки» (частина 1), частина 2 "Національне питання в сучасній Росії", частина 3 (Закінчення). (2005 р.)

 

Зараз ми можемо констатувати, що знищення національного гноблення та сучасних імперських держав, насамперед фашистського режиму сучасної Росії, що здійсню криваву агресію проти України, є необхідною передумовою для розвитку демократії, робітничого і соціалістичного руху як в Україні так і в світі в цілому. А правильні висновки з досвіду ХХ ст., зокрема історії державно-капіталістичних режимів, що називали себе соціалістичними (те саме можна до речі сказати й про режим досі правлячої Компартії в Китаї), є необхідними передумовами для формування програми марксистів  і соціалістів сьогодні.

 Андрій Здоров.

Читайте також:

Чим закінчиться наша війна?



О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 

неділя, 6 листопада 2022 р.

Як і чому було створено Комуністичну партію (більшовиків) України?

 


 

Комуністична партія (більшовиків) України була заснована як формально окрема партія, але фактично завжди була частиною саме Російської комуністичної партії (більшовиків).

  

 

7 листопада відзначається чергова річниця Жовтневого перевороту 1917 р., що привів до влади партію більшовиків. (За діючим тоді в Росії юліанським календарем це було 25 жовтня. Перехід на сучасний григоріанський календар в Росії та Україні стався в лютому 1918 р. Далі тут всі дати за новим календарем).  Україна також потрапила під вплив цієї партії та стала частиною нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (проголошено в липні 1923 р.), що став по суті новою формою Російської імперії. Водночас в 1918 р. було проголошено про  створення Комуністичної партії (більшовиків) України.   

5 липня 2022 р. завершився судовий процес про заборону КПУ, який тривав із 2015 р. Восьмий апеляційний суд України (м. Львів) ухвалив постанову:

"Адміністративний позов Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України задовольнити. Заборонити діяльність Комуністичної партії України (ідентифікаційний код юридичної особи: 00049147).

Передати майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.»

Парадокс, але рішення це було ухвалено саме в 104 річницю першого з’їзду КП(б)У. Хоч в постанові суду мова звісно про іншу партію, що була утворена в 1993 р. після заборони КПУ в складі КПРС рішенням Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. Але й сама новітня КПУ на чолі із Петром Симоненком досить довго добивалася навіть в судовому порядку визнання себе юридичною спадкоємицею саме тієї партії, заснованої в 1918 р. Тому логічно звернутися до історії. 

Більшовики виникли як течія Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що отримала більшість (від цього й назва) на 2-му з’їзді в 1903 р. Прийнята тоді  Програма РСДРП містила серед інших такі буржуазно-демократичні вимоги, як право всіх національностей отримувати освіту рідною мовою і користуватися нею в усіх державних та громадських установах (п.8) та "право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави" (п.9). За наполяганням Леніна на Поронінській нараді РСДРП(б) 1913 року пункт 9 партійної програми було офіційно розтлумачено як право на відокремлення, і в наступні роки Володимир Ленін у своїх статтях неодноразово на цьому наголошував.  В той же час  він підкреслював, що таке тлумачення не означає, що РСДРП підтримує відокремлення всіх пригноблених народів – так само як підтримка права на розлучення для жінок не означає, що соціалісти агітують всіх жінок розлучатися зі своїми чоловіками. На це український соціал-демократ Лев Юркевич-Рибалка саркастично запитував: що ж це за дивне право, від якого мають відмовитися самі пригноблені нації?

Власне росіяни (великороси) серед населення Російської імперії хоч і становили найбільшу групу, але в абсолютних показниках все ж таки меншість населення  - 43 %. Решту складали десятки націй, народів і племен різного ступеню культури і безправ'я. Свою політичну діяльність до революції РСДРП вела як організація російського пролетаріату, майже усі друковані матеріали як єдиної партії, так і більшовицької фракції виходили саме російською мовою. Поодинокі випадки видання листівок і газет РСДРП іншими мовами (грузинською, вірменською, естонською, татарською) відомі також із 1903 р.

В Україні серед відомих нині сотень агітаційних листівок і відозв організацій РСДРП, випущених до 1917 р., збереглася лише одна українською: листівка Одеського комітету РСДРП (січень 1904). Є також згадки про кілька листівок Катеринославського, Миколаївського й Харківського комітетів партії 1905-1906 р. для селян. До грудня 1917 р. не виходило жодної більшовицької газети українською мовою.

Вся більшовицька преса в Україні до 1917 р. видавалася російською. Лев Юркевич-Рибалка в січні 1917 р. писав: "Російські соціал-демократи, слідуючи стопами урядової асиміляції і користуючись її результатами, організовували пролетаріат в українських містах як російський пролетаріат й цим відокремлювали його культурно від пролетаріату сільського, чим, звичайно порушували єдність робітничого руху на Україні й уповільнювали його розвиток… Вони ніколи не виступали на українській території проти національного гноблення  й користувалися результатами цього гноблення".

Обкладинка брошури Льва Юркевича (Рибалки) 1917 р.


Власні соціал-демократичні партії незалежно від РСДРП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були утворені в Польщі, Литві, Латвії, Фінляндії та Азербайджані, що входили тоді до Російської імперії. В Україні також в 1905 р. Революційна українська партія була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). В 1906 р. В. Ленін запропонував об’єднати усі ці партії  із РСДРП. 4-й з’їзд останньої затвердив входження до складу РСДРП як автономних національно-територіальних організацій Соціал-демократії Королівства Польського та Литви (СДКПЛ) і Соціал-демократії Латиського краю (СДЛК). Остання була утворена шляхом об’єднання Латиської соціал-демократично робітничої партії із місцевими організаціями РСДРП. При чому СДЛК продовжувала видавати свої газети переважно латиською мовою, зберігала відмінності в програмі (зокрема пункт про автономію Латвії в складі Росії) та навіть представництво на міжнародних соціалістичних конгресах. Проте подібні вимоги від УСДРП керівництво РСДРП відкинуло. До РСДРП тоді приєднався лише лівий відлам від РУП – Українська соціал-демократична спілка, яка швидко втратила своє  українське обличчя, а орган «Спілки» газета «Правда», що виходила у Львові, з 1908 р. стала цілком російською й була передана Льву Троцькому.

В 1917 р. після падіння самодержавства та початку Української національної революції більшовики, що представляли переважно російських та русифікованих робітників, опинилися перед питанням, як їм бути далі. Питання стало ще більш актуальним після Жовтневого  перевороту та  проголошення  20 листопада 1917 р. Української Народної Республіки. В листопаді - грудні 1917 р. при Київському, Одеському та Горлівсько-Щербинівському (Донбас) комітетах РСДРП(б) виникають українські секції, що починають видавати листівки українською мовою та вести роботу серед українізованих частин старої російської армії, які становили опору Української Центральної Ради. Відозва української секції Київського комітету більшовиків (автори Володимир Затонський та Ізраїль Кулик) мала назву «Соціал-Демократія України (більшовики-українці)» та закликала «скласти нову партію українських більшовиків». В той же час Київський та Полтавський комітети партії звернулися до ЦК РСДРП(б) щодо цього питання, але отримали негативну відповідь від одного з лідерів більшовиків Якова Свердлова: «Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним. Пропонуємо через те не вести роботу в цьому напрямку. Інша справа скликання крайового з'їзду чи конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії. Нічого неможна було б заперечити проти перейменування області: не Південно-Західної, а Української».

Як і совіти (ради) робітничих, солдатських і селянських депутатів, організації РСДРП(б) в Україні не були об’єднані у всеукраїнському масштабі. Існувало два обласних комітети – Південно-західного краю (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська губернії) та Донецько-Криворізької області (Харківська, Катеринославська й частина Херсонської губерній). Окремим великим центром була Одеса, де утворився так званий «Румчерод» (ЦВК Совітів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської області).

16 – 18 грудня 1917 р. в Києві пройшов перший крайовий з’їзд більшовиків України, скликаний Південно-Західним обкомом РСДРП(б). В ньому взяли участь 47 делегатів із вирішальним голосом (плюс 7 із дорадчим), що представляли близько 18 тис. членів партії. Організації Донецько-Криворізької області та Півдня були майже не представлені, бо не вважали себе українськими: був представник Катеринослава з інформаційною метою та кілька делегатів-більшовиків І Всеукраїнського з’їзду Рад від Харкова та Миколаєва. Проте більшість учасників крайового з’їзду більшовиків розуміли, що працювати далі під назвою російська партія в Україні буде дуже важко або неможливо. Делегат від Полтави Василь Шахрай запропонував назву «Українська Комуністична партія» (на перспективу), а делегат від Кременчука Георгій Лапчинський – «РСДРП – Український союз комуністів». Після бурхливих дискусій з’їзд вирішив назвати українську організацію більшовиків «РСДРП(б) – Соціал-Демократія України» та обрав Головний комітет СДУ з дев’яти членів (наводимо за кількістю набраних голосів: Володимир Ауссем, Василь Шахрай, Ґеоргій Лапчинський, Євґенія Бош, Володимир Затонський, Аршак Александров, Ізраїль Кулик, Андрій Гриневич, Олександр Горвіц) та чотирьох кандидатів (Володимир Люксембург, Ян Гамарник, Рудольф Гальперін, Леонід Пятаков). Саме цей комітет став фактично основою першого українського радянського уряду – Народного секретаріату України, утвореного на І Всеукраїнському  з’їзді совітів України в Харкові, куди перебралася ліва частина Всеукраїнського з’їзду рад в Києві після поразки там від Української Центральної Ради.

Однак більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси тощо продовжували саботувати всеукраїнське об’єднання та навіть проголосили на початку 1918 р. власні республіки – Донецько-Криворізьку та Одеську Радянські республіки, що продовжували існувати до весни 1918 р. попри спроби їх об’єднання та проголошення незалежності совітської УНР на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад в Катеринославі 17–19 березня 1918 р. За умовами Брестського мирного договору 3 березня 1918 р. між РСФРР та центральними державами, радянська Росія мусила вивести усі свої війська з території Української Народної Республіки та укласти із нею мир. Наступ військ Німеччини, Австро-Угорщини та УЦР змусив прибічників совітської влади відступити з України.

Останнім містом, де вони зупинилися, був Таганрог. Саме там після офіційного розпуску ЦВК Совітів України 19–20 квітня 1918 р. відбулася партійна нарада або конференція членів фракції ЦВК та представників від зайнятих і незайнятих ще німцями областей України – всього 71 учасник. Для нового всеукраїнського об’єднання було запропоновано назви «Російська Комуністична партія на Україні», «Українська Комуністична партія» та «Комуністична партія України». Врешті решт Таганрозька партійна нарада вирішила утворити «Комуністичну партію (більшовиків) України» як окрему партію, що пов’язана із Російською Комуністичною партією (більшовиків) через міжнародну комісію (майбутній ІІІ Інтернаціонал), та обрала Оргбюро по скликанню з’їзду КП(б)У, секретарем якого став голова Народного Секретаріату Микола Скрипник, членами – Андрій Бубнов, Ян Гамарник, Володимир Затонський, Станіслав Косіор, Ісак Крейсберг, Георгій Пятаков.

 

пʼятниця, 7 жовтня 2022 р.

Медаль для члена-кореспондента: Валерій Солдатенко як історик більшовизму та української революції

 

 

21 грудня 2019 р. Київ.

 

Ні для кого не секрет, що в українській академічній ієрархії залишилося чимало від старої радянської, а звання академіків та інші вчені звання та наукові ступені часто сприймають як свого роду феодальні титули чи синекури для діючих чи відставних чиновників та депутатів[1], титули, які купують та продають. Людина, про яку я пишу, дійсно вчений, хоча таки був чиновником, і його біографія показує тісний зв’язок академічної та політичної кар’єри.

У вересні 2004 р. я мав нагоду зустрітися із відомим українським істориком доктором історичних наук Валерієм Федоровичем Солдатенком[2]. Він захистив докторську дисертацію ще в 1981 р. за фахом «Історія КПРС» на тему «Більшовицька преса України в боротьбі за здійснення ленінської стратегії і тактики соціалістичної революції (березень 1917 – березень 1918 рр.)» (рос. "Большевистская пресса Украины в борьбе за осуществление ленинской стратегии и тактики социалистической революции (март 1917 — март 1918 гг.)"). Із 1976 р. із він працює в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Тоді це був філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві, в 1990 р. він був перейменований в Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ, в 1991 р. перетворений на Інститут національних відносин і політології Академії Наук України, з 1997 р. – Інститут політичних і  етнонаціональних досліджень (ІПіЕНД) Національної Академії Наук України, з 2005 р. – ІПіЕНД імені Івана Кураса. В біографії Валерія Солдатенка є лише два періоди, коли він перервав роботу в цьому інституті: в 1984—1988 рр. він очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи, а в 2010-2014 рр. – очолював Український інститут національної пам’яті.

 Останні три десятиліття Валерій Солдатенко досліджує історію української революції 1917—1921 рр., має багато опублікованих праць[3], чимало з яких я також використовував та схвально про них згадував. Перехід від державної релігії «марксизму-ленінізму» до історіописання національної державності для багатьох істориків тоді був складним завданням. Дехто просто змінив плюси на мінуси в своїх історичних працях: приміром був «контрреволюційний гетьманський режим», став – «світоч української державності». Валерій Солдатенко звернувся до витоків української національної ідеї: 

"В кінці палеоліту (sic! – А.З.) на землях України розвивається досить висока за своїм  рівнем культура хліборобів, широко відома під назвою "Трипільської культури". Межі її поширювались від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова ... Ряд учених пов’язують Трипільську культуру безпосередньо з українським народом. Вони ведуть історію слов’ян-українців від доби неоліту і розглядають всі послідовні великі культури на території України як етапи формування і розвитку саме українського народу.» "Отже ідея державності, об'єктивно перш за все української (хоча вона суб’єктивно вона навряд чи усвідомлювалась її носіями та провідниками саме як українська) об'єктивно втілювалася в життя в період Київської Русі і панівною верхівкою суспільства і широким загалом"[4].

Справді все логічно? Раніше для радянських істориків було очевидно, що історія СРСР є втіленням в життя рішень з’їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК КПРС, які «з великим ентузіазмом зустрічали усі верстви радянського народу». Тепер історія – це втілення в життя «ідеї державності» або «національної ідеї».

 


Тоді в 2004 р. Солдатенко запропонував мені написати статтю для журналу ЦК КПУ «Комуніст України», членом редколегії якого він був. На моє зауваження, що я не співпрацюю зі сталіністами, Валерій Федорович дещо роздратовано (як мені здалося) відповів:

– Може Ви й мене вважаєте сталіністом? Як я можу бути сталіністом, якщо я написав дві книги про жертв сталінізму – Скрипника і Пятакова?

Я не став продовжувати дискусію. Наведу тут уривок із книги Валерія Солдатенка «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі» (2004):

«Будівництво соціалізму, розпочате після Жовтня на одній шостій планети, стало як першим блискучим доказом вірності наукового комунізму, політики ленінської партії більшовиків, так і героїчною спробою вторувати шляхи людства у майбутнє. Це досвід виявися не в усьому бездоганним; шляхи і методи досягнення світлої мети часом обралися не найкращі, а іноді набували неприпустимих форм, призвели, зокрема, до загибелі цілого покоління відважних першопроходців нового життя. Серед остінніх і Георгій Пятаков – справжній романтик революції, безмежно відданий справі соціалізму»[5].

Чи сильно це відрізняється від сталінської тези про будівництво соціалізму в СРСР попри окремі помилки та «перегиби на місцях»? Концепція «Жовтневої соціалістичної революції» залишається в працях Валерія Солдатенка і про Українську національно-демократичну революцію, яка на його погляд програла більшовикам через власні внутрішні протиріччя. При чому Солдатенко не вважає СРСР новою формою Російської імперії, а самих більшовиків вважає частиною  української нації.

Звісно, що я не знав тоді, що Валерій Солдатенко був в той час уже довіреною особою Петра Симоненка на президентських виборах 2004 р. Пізніше в 2008 р. Солдатенко став членом Програмної комісії ЦК КПУ. Проте в березні 2010 р. він припинив членство в партії. Справа в тому, що із приходом до влади Януковича правляча коаліція, до якої увійшла КПУ, призначила Солдатенка директором Українського інституту національної пам’яті. На цій посаді він залишався до втечі Януковича із країни, після чого в березні 2014 р. повернувся на роботу головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України.

6 березня 2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова УІНП В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю Пушкіна» - «за великий внесок у розвиток культурних зв'язків з Російською Федерацією, збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном» [6].