четвер, 16 листопада 2023 р.

Історія одного фейку. Скільки насправді було українців серед більшовиків в 1918 році?

 

Національний склад РКП(б) за переписом 1922 р.



В 2022 році вже в розпал російсько-української війни вийшло друком друге видання книги «Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань» (упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко, Олеся Стасюк), де опубліковано результати «судових експертиз», виконаних на замовлення Служби безпеки України в межах кримінального провадження за № 22019000000000309 в 2019-2020 роках за фактом геноциду українського народу 1932-1933 років[1]. Хоча книга вийшла під грифами Національної академії правових наук України, Служби безпеки України та Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, а до цих «комплексних судових експертиз» залучили понад десяток істориків з високими науковими ступенями, методика проведення цих «експертиз» досі викликає чимало запитань. Власне вже перше видання цієї книги в 2021 році викликало скандал серед істориків через порушення наукової доброчесності та маніпулятивне прагнення «вивести красивую цифру» в 10,5 мільйонів жертв геноциду українського народу в 1932-1933 роках, що насправді підриває наукові засади дослідження голодомору та перекреслює досягнення української історичної науки[2]. Історики та демографи вже відзначили наявність у цих «судових експертизах» численних маніпуляцій, підтасовок та фальсифікацій, зокрема у цифрах населення УСРР на 1932 рік, посиланнях на праці демографів Степана Соснового та Арсена Хоменка, історика Джеймса Мейса, фальшованих цитат В. Леніна тощо[3].



Мене особисто зацікавила теза із розділу ІІ пункт 3 «Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи» № 979 від 10.12.2020 р., який підписали сім докторів та три кандидати історичних наук: «З початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну партію більшовиків України – до кінця 1918 року вона налічувала 4364 члени (українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П.Л. Варагюк, І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989.С.29)»[4].

Звернення до згаданої в посиланні книги «Про минуле – заради майбутнього» показує цілковиту відсутність цих цифр на вказаній сторінці та й у всій книзі в цілому. На сторінці 29 вказано лише, що до німецько-австрійської окупації України у складі більшовицьких організацій республіки налічувалося понад 80 тисяч осіб, а на травень 1918 року внаслідок репресій та розгрому партійних організацій,  порушення партійних зв’язків тощо – трохи більше 1 тисячі осіб[5]. Щодо національного складу більшовицької партії в Україні в цій книзі є лише дані на 1923 рік: «на той період українці у складі КП(б)У становили 30 %»[6].

неділя, 29 жовтня 2023 р.

Про наш людський ресурс: деякі міркування та думки вголос

 


Одеса. Західне кладовище. червень 2023 р.

 

Останнім часом в нас часто лунає думка, що потрібна загальна мобілізація усіх чоловіків до ЗСУ, бо ті, хто пішли після 24 лютого 2022 року, і хто вже понад півтора року в армії, вже фізично й психологічно виснажені або навіть покалічені настільки, що не зможуть довго витримувати фронт. Розміри наших втрат – загиблих і поранених – засекречені очевидно на період воєнного стану, щоби цим не скористався ворог.

В серпні 2023 р. газета «The New York Times» з посиланням на неназваних представників адміністрації США писала, що Україна за майже півтора року повномасштабної війни, могла втратити до 70 тисяч убитими та до 120 тисяч пораненими. Ідеться лише про втрати на полі бою, мирні жителі, загиблі та поранені внаслідок російського вторгнення, до цього числа не входять.

Втрати російської сторони в адміністрації США оцінюють як вищі – хоча вони і не в рази більші, ніж українські. Стверджується, що у війні загинули до 120 тисяч росіян і приблизно 170–180 тисяч поранені. Загальна кількість військовослужбовців, убитих та поранених з обох сторін війни в Україні за півтора року, що минули з початку повномасштабного вторгнення РФ, наближається до 500 тисяч.

При цьому New York Times наголошує, що не йдеться про підтверджені дані, і визнає, що навіть різні американські відомства мають різні дані про втрати Росії та України у війні[1]. 

субота, 17 червня 2023 р.

Prisoner of Conscience

 

Igor Kuznetsov, 2012.


 This week I got the news from Mordor: my friend from Tomsk, Igor Kuznetsov, was sent from pre-detention center № 4 in Moscow to the Serbsky Research Institute for Clinical Psychiatric Examination. Igor was arrested on September 16, 2021 on charges of inciting mass disorder via the Chto Delat telegram channel. Together with ten other members of the channel he was allegedly preparing mass riots on Election Day, September 17, 2021. Two months later the FSB (political police) brought another charge against him - participation in the alleged "extremist community" Left Resistance. https://memohrc.org/ru/defendants/kuznecov-igor-vasilevich

Members of this group advocated self-determination of the peoples and regions of Russia, against their colonial exploitation by the Kremlin. As the leader of this group was mentioned Daria Polyudova, initiator of the "March for the federalization of Kuban region", who was sentenced to six years in prison by the Moscow military court in 2021 (this was her second sentence). https://memohrc.org/.../defe.../polyudova-darya-vladimirovna

And now, after a year and almost nine months in pre-trial detention, the FSB investigators decided to send Igor Kuznetsov for forensic psychiatric examination at the Serbsky Institute. Yes, the same Serbsky Institute that “diagnosed” Soviet dissidents Pyotr Grigorenko, Valeria Novodvorskaya, and many others.

2014.


In April 2021, Igor Kuznetsov posted on YouTube an appeal to Russians: "Putin is preparing an attack on Ukraine. But it is not Putin, it is our fascist Russia that is preparing a war, in which we can all burn... Like Hitler in his time, Putler is leading the world to World War 3. All of us Russians are to blame for this, including me. Is this going to work as usual? Yes, it did in the spring of 2014, and maybe it will in the spring of 2021, and then, and then... And it would reinforce the Russian “happy-go-lucky attitude” But this Russian attitude would help the Nuclear Armageddon come in 2036 or 2042, and whoever survives will be the envy of the dead." 

For the Left Resistance group, Igor Kuznetsov drafted a manifesto in which he wrote: "The genocide of the peoples of the Caucasus, launched in the 19th century by Tsarism, was continued by Stalin. Stalin's regime is being revived by Putin. Thus, we are fighting not just Russian imperialism, but the serfdom and obscurantism of Tsarist-Stalinist-Putin imperialism. Moreover, the Putin regime's aggression against Ukraine with the annexation of Crimea, against Syria with the bombing of civilians, with adventures in Africa and Latin America after 2014 leads to increased national oppression against non-Russian peoples of the Russian Federation, to a policy of assimilation of non-Russian peoples and destruction of non-Russian languages in Russia. Russians have been turned by tsarist-Stalinist-Putin imperialism into the empire's main tool, and the culture of the Russian people has been perverted by imperialism and chauvinism. Without destroying tsarist-Stalinist-Putinist imperialism and Stalinist-Putinist fascism, the Russian national revival and the revival of all peoples of the Russian Federation is impossible. This international struggle against Russian imperialism and fascism - has become the common national task of all peoples of Russia."

середа, 14 червня 2023 р.

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

В 20-30-ті роки ХХ ст. в Західній Європі виникла своєрідна культурно-політична течія «друзів Радянського Союзу», до якої належали наприклад відомі письменники Анрі Барбюс, Ромен Ролан, Бернард Шоу. Критикуючи вади капіталістичного суспільства, що тільки-но вийшло із першої світової імперіалістичної війни в період, коли назрівала друга світова імперіалістична війна, ці діячі вважали, що альтернативою капіталізму є те справедливе суспільство, яке будують в Росії або СРСР. Вони свідомо чи несвідомо закривали очі на злочини сталінського режиму, на голодомор та репресії й користувалися пошаною та підтримкою Кремля. Засновник 4-го Інтернаціоналу Лев Троцький в книзі «Зраджена революція» («Преданная революция», 1936) блискуче висміяв цю категорію «радикальних туристів» на прикладі подружжя Сіднея та Беатриси Вебб. Троцький вказував, що робітничому класові потрібні зрячі друзі, що бачать хвороби та недоліки, а не сліпі фанати чи підлабузники.

Після другої світової війни подібні до сталінського «соціалістичні» режими виникли часто під впливом і за допомогою СРСР в багатьох країнах Європи та Азії, деякі з них навіть входили у конфлікт із Москвою – як наприклад Югославія Йосифа Броз Тіто, Албанія Енвера Ходжі, Китайська Народна Республіка Мао Цзедуна. Остання набула особливої популярності серед лівих інтелектуалів Заходу в 60-ті роки. До їх числа належала і  українська соціалістична група «Вперед», що видавала однойменну газету в Мюнхені, до неї зокрема належали відомий історик Іван Майстренко та економіст Всеволод Голубничий. 

Дискусії про соціальну природу маоїстського Китаю тривали досить довго серед різних соціалістичних течій – троцькістів, леніністів, сталіністів тощо. Досі можна зустріти прибічників маоїзму в різних навіть розвинутих країнах, але вони здебільшого маргінали. Серйозну політичну чи навіть збройну силу маоїсти становлять лише в деяких аграрних країнах Азії та Латинської Америки. Український робітничий активіст Олег Дубровський піднімає питання про соціальну та класову природу маоїстського режиму та подібного до нього режиму червоних кхмерів у Камбоджі. Сподіваємося, що ці його міркування будуть корисними і нашим читачам та всім, хто хоче розібратися в історії соціалістичних та комуністичних рухів.

 


 

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

З приводу цього питання наведу доволі розлогу цитату з одного власного листа, написаного ще у лютому 1995-го року. 

 

"... изучая литературу различных тенденций современного троцкизма, вникая в суть дискуссий о классовой сущности СССР, задумываешься над вопросом. - где же тот КРИТЕРИЙ "рабочести" того или иного государства?

Иными словами: какой качественный и количественный уровень развития пролетариата необходим для того, чтобы захватившая власть в той или иной индустриально отсталой стране элита якобинско-бланкистско-ткачевского толка имела хоть какие-то основания объявить свое государство "рабочим"? 

Ведь сплошь и рядом в современной троцкистской литературе приходится читать о том, что в нескольких странах Юго-Восточной Азии, начиная с Китая, возникли "изначально деформированные рабочие государства". 

Как в странах, где пролетариат только формировался, а то и вообще находился в зародышевом состоянии, оказались возможными "РАБОЧИЕ ГОСУДАРСТВА"?! 

неділя, 9 квітня 2023 р.

Довженки і Шахраї: етюд з козацької демографії

 

Беття Тепер і Василь Шахрай. Осінь 1910 року.

 Останнім часом в нашому суспільстві дуже поширеною стала ідеалізація традиційного способу життя українців, який мовляв зруйнувала революція 1917 року і до якого дехто закликає повернутись. Пропоную порівняти родини двох відомих українців – кінорежисера Олександра Довженка та  засновника «націонал-комунізму» Василя Шахрая. Обидва походили із козаків колишньої Гетьманщини, чиє становище наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мало чим відрізнялося від селян.

Василь Шахрай народився в 1888 році в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині козака Матвія Савича Шахрая та його дружини Марії Петрівни (уродженої Мокієнко). Його односелець та друг брата Василя Шахрая – Бориса, відомий у діаспорі письменник Сергій Домазар згадував: «Батько Василя, Матвій Шахрай, мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів, Василь і наступний за ним Петро, були мов з дуба тесані. Було їм з чого викохатися: навіть для численних Шахраєвих наймитів, не то для синів, смажене порося не було незвичайною стравою. Як і більшість українських спадково заможних селян (а не якихось скоробагатських дуків з дьогтярів) старий Матвій (або як його по місцевому звано Махтей) не був скупий. Він був людина лагідної, навіть плохої вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію або Діяння, знав на пам’ять псальми царя Давида і деякі поеми з «Кобзаря». Він не шкодував грошей на освіту своїх дітей»[1].

Щодо останнього твердження варто уточнити, що із трьох дітей Матвія Шахрая, які досягли повноліття до 1917 року лише один – Петро поступив до університету – це був київський університет Святого Володимира в 1911 році. Навчання в університетах тоді було платним і навіть для такої заможної людини, як Матвій Шахрай, мабуть давати вищу освіту усім дітям було не під силу. Василь Шахрай закінчив Феодосійський учительський інститут за державний кошт, а Борис Шахрай – лише Полтавське землемірне училище.

Метрична книга села Харківці. Скан - Віталій Лисиманка. 

 Повідомлення про смерть Олександри Шахрай у віці 1,5 року.


Коли я в 2021 році готував статтю «Родина Шахраїв», я використав ці дані зі спогадів Домазара, перевіріши їх за іншими базами даних, але я не мав доступу до метричних книг села Харківці. Дослідник генеалогії Віталій Лисиманка за метричними книгами села Харківці встановив, що насправді у Матвія Савича та Марії Петрівни Шахраїв було восьмеро дітей, з яких дожили до повноліття п’ятеро. Не дожили до повноліття:  Ганна (06.12.1891+18.02.1894), Григорій (23.01.1894+?) та  Олександра (17.04.1899+23.10.1900)[2].

 

Петро да Одарка Довженки та їх дочка Поліна (в центрі)

Олександр Довженко народився в 1894 році на околиці повітового містечка Сосниця Чернігівської губернії в родині Петра Семеновича Довженка та його дружини Одарки Єрмолаївни (уродженої Цигипа). Петро Довженко був бідним козаком, в якого було лише сім десятин землі. Щоби підтримати своє натуральне господарство, Петро Довженко наймався в підводчики та смолярував. Він був неписьменний, але мав чотирнадцять дітей. Сам Олександр Довженко так згадував про це: "Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і батько не міг йому простити своєї темноти. Дітей мали багато - чотирнадцять - перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомлення про смерть мого брата - вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах."

В щоденнику Олександра Довженка є моторошний запис від  11 грудня 1943 року: «Згадав із матірю померлих наших – моїх братів і сестер. Були брати:

Ларіон – 7 років, Сергій 6, Грицько – 1 року, Іван – 2,  Нехрещений – 0 років, Оврам – 20, я, Андрій – 20 років, сестра Кулина – 1,5 року, Параска – 1 року, Мотря – 0,5 року, Галька – 18 років …

Було нас тринадцятеро. Пятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла від дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину…»[3]

понеділок, 13 березня 2023 р.

Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)

 

Картина світу – мініатюра з «Християнської топографії»

Козьми Індикоплову.



 Нещодавно відомий український історик Станіслав Кульчицький опублікував статтю «Чи були більшовики комуністами?»[1]. В ній він розвиває концепцію, яку сформував ще у своїх попередніх працях, зокрема книгах  «Комунізм в Україні. Перше десятиліття» (1996) та «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні» (2013), про виникнення і розвиток тоталітарного режиму, створеного більшовиками в Росії в ХХ столітті під керівництвом Володимира Леніна. Оскільки правляча партія більшовиків із 1918 року взяла собі назву комуністична й оголосила своєю метою будівництво комунізму, то й створений нею режим багато західних істориків називають комуністичним. В останні два-три десятиліття теза про комуністичний тоталітарний режим міцно увійшла і в українську історіографію та навіть законодавство – Закон України про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів було увалено в 2015 році.

Станіслав Кульчицький сформувався як історик ще в часи того самого тоталітарного режиму, тому добре вивчив його ідеологію та практику. Зокрема   він розуміє і підкреслює різницю між ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про комунізм як безкласове та бездержавне суспільство, засноване на суспільній власності, хоч і вважає ці ідеї утопічними, та ідеями Володимира Леніна про державу-комуну, якою управляє одна правляча партія, а фактично її вожді. «Яким чином В. Ленін ототожнював свій комуносоціалізм, в центрі якого знаходилися ієрархічно структуровані спільноти, з комуносоціалізмом Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, що вибудовувався на уявлених історичних спільнотах? Зовсім просто: нехитрою підстановкою понять. У ленінській аргументації клас ототожнювався з партією, а суспільство – з державою», - пише С. Кульчицький.

При чому С. Кульчицький прямо посилається на концепцію американського історика й совєтолога Річарда Пайпса, про те, що «комуністичний режим» в Росії продовжував традиції Московського царства та був відображенням особистої концепції влади Леніна. «Нема потреби вірити, що історію роблять «великі люди», – щоб визнати величезне значення особистості Леніна і його впливу на ходу російської революції і на створення особливого політичного ладу. Справа не тільки в тому, що зосереджена в його  руках влада дозволяла йому рішучим чином впливати на хід подій, але і в тому, що політична система, народжена в жовтні 1917 року, стала якби втіленням його особистості… Комуністична Росія з моменту своєї появи була дивовижним відображенням свідомості і волі однієї людини, її біографія та історія злилися й розчинилися одна в одній», – писав Р. Пайпс.

Фактично С. Кульчицький бачить причини появи цього тоталітарного режиму в традиціях азіатської деспотії, на яких було засноване Московське царство та Російська імперія, – про ці традиції писали ще Карл Маркс, Карл Каутський та  Карл Вітфогель (автор книги «Східний деспотизм. Порівняльне дослідження тоталітарної влади» 1957 р.), та особистій концепції Леніна, який узурпував назву «комунізм» та використав ці ідеї для захоплення влади й встановлення власної диктатури. При цьому С. Кульчицкий вважає більш правильною назвою для цього режиму термін «рашизм».

Проте ця концепція Пайпса – Кульчицького ніяк не пояснює, чому ж особиста теорія Леніна змогла підкорити третину людства і фактично робить із Леніна надлюдину – злого генія чи диявола, що має надприродні здібності обманювати цілі країни та народи та захоплювати їх у полон. По суті ця ідеалістична теорія зовсім не спроможна пояснити роль та місце цих «комуністичних» режимів в історії людства, бо ігнорує матеріальні умови життя людей, рівень продуктивних сил та економічного розвитку суспільства.

Людство пройшло довгий і складний шлях розвитку уявлень про навколишній світ. В давнину люди вірили, що Земля – центр всесвіту й має пласку форму, а підтримують її міфічні тварини (черепахи, слони або кити). Для повсякденних потреб давніх людей цих міфічних уявлень було достатньо. В античній Греції Піфагор висловив думку, що Земля має кулясту форму. Цю думку підтримали багато давньогрецьких філософів, але вони в основному таки вважали Землю центром всесвіту. Проте в середні віки знову запанувала думка про пласку форму Землі.

В 550 році нашої ери у візантійському місті Александрія (нині Єгипет) помер монах Козьма Індикоплов, який написав книгу «Християнська топографія». Він не був кабінетним ученим. До постригу в монахи Козьма був купцем та мореплавцем, який відвідав узбережжя Індії (звіди й походить його прізвисько), Цейлон (Шрі-Ланка), східне узбережжя Африки (сучасна Еритрея) й залишив цікаві описання цих земель, звичаїв їх мешканців. Але у своїй книзі він доводив, що Земля має форму плаского прямокутника, оточеного океаном, над ним небесна тверда сфера, за якою знаходиться рай. Сонце щодня ховається за конусоподібною горою на півночі, вночі переміщується на схід, щоби вранці зійти знову. Зверху над небесною аркою знаходиться рай, звідки беруть початок найбільші ріки. Світ загалом має вигляд півсферичного похідного намету – скінії зі Старого Заповіту. Ця книга мала досить велику популярність в багатьох православних країнах, зокрема й на Русі[2].

Хоча в середні віки також деякі вчені вважали, що Земля має кулясту форму, але довести це практично люди змогли лише в добу Великих географічних відкриттів наприкінці XV ст. Христофор Колумб здійснив свою подорож до Америки в 1492 році і до кінця своїх днів вважав, що він відкрив морський шлях в Індію. Відкриті ним земля довгий час називали  «Вест-Індія», а корінних мешканців Америки досі ми називаємо «індіанці». Власне Колумб помилився в розрахунках довжини екватора й може саме завдяки цьому здійснив свої відкриття. Лише пізніше Америго Веспуччі довів, що це зовсім інший материк, названий на його честь – Америка.

Представники племен-жителів Америки до приходу європейців (малюнок з книги «Nordisk familjebok» — «Шведська енциклопедія»), 1904


Для європейців ці відкриття принесли величезні можливості – колонізація нових земель, освоєння нових ресурсів, утворення нових держав, розвиток  мореплавства, торгівлі, промисловості, культури, становлення нового капіталістичного суспільства врешті-решт із властивим йому світовим ринком та світовою культурою. 

Для самих індіанців в абсолютній більшості випадків ці відкриття принесли катастрофу – знищення традиційного способу життя, знищення старих цивілізацій,  вбивства, пограбування, насильницьке позбавлення землі, насильницька християнізація. Все це, а також занесені європейцями інфекційні хвороби - спричинило загибель значної частини корінного населення. Основна маса корінних народів Північної Америки просто вимерли, а решта опинилися в резерваціях. Історики небезпідставно вважають цю демографічну катастрофу одним з найбільших геноцидів в історії людства, жертвами якого стали загалом щонайменше десять мільйонів людей[3]. Лише в другій половині ХХ століття в багатьох країнах Америки почали піднімати питання про відродження культури корінних народів, а в 2019-2020 роках покотилася хвиля руйнувань пам’ятників Колумбу та іншим діячам колоніальної епохи в США[4].

Із розвитком капіталізму в Європі та Америці виникають нові класи й нові течії суспільної думки, зокрема ідеї суспільства соціальної рівності без експлуатації людини людиною, ідеї суспільної власності на засоби виробництва, що оформилися в теорії соціалізму, комунізму або анархізму. Ці ідеї наприкінці ХІХ ст. набули широкої популярності насамперед в робітничому русі, свідченням чого було заснування Міжнародного товариства робітників в 1864 році (Першого Інтернаціоналу), потім другого Соціалістичного Інтернаціоналу в 1886 році. Під кінець першої світової війни 1914-1918 років прибічники цих ідей навіть приходять до влади в деяких країнах Європи – насамперед тих, що виникають на руїнах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Найбільше відомими з цих партій були російські більшовики, що прийшли до влади в листопаді 1917 року. Російська республіка вже із січня 1918 року отримала назву соціалістична та федеративна – РСФСР, а партія більшовиків із березня 1918 року стала називатися комуністична – РКП(б).

Карл Маркс

Більшовики оголосили себе учнями та послідовниками Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Останні зокрема ще в 1847 році написали для невеликої групи німецьких соціалістів-емігрантів в Англії «Маніфест Комуністичної партії», де майбутнє суспільство було окреслене таким чином:

«Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх[5]

понеділок, 6 березня 2023 р.

«Мох та гриби» в Українській революції 1917 – 1921 років

 




21  лютого на сайті Інституту історії України було розміщено нове видання, підготовлене працівниками цієї установи, зокрема відділу історії Української революції 1917-1921 років[1].      

Діячі Української революції 1917–1921 рр.: Енциклопедичний довідник. ‒ Зошит 1 / Відп. ред. Верстюк В.; Відп. секретар Кудлай О.; Автори: Басара-Тиліщак Г., Бойко О., Буравченков А., Верстюк В., Корольов Г., Кудлай О., Лупандін О., Осташко Т., Павлишин О., Пиріг Р., Рубльов О., Скальський В., Тимченко Р. НАН України. Інститут історії України. ‒ К.: Інститут історії України, 2022. ‒ 443 с.

В анотації до цієї книги сказано:

«Енциклопедичні зошити — є проміжним результатом підготовки "Енциклопедії історії Української революції 1917–1921 років". На розгляд і обговорення насамперед експертного середовища пропонується більше 240 статей, що представляють біограми громадських, військових, культурних, церковних, діячів; лідерів політичних рухів доби Української Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, а також генеральського і старшинського складу Армії УНР, Галицької армії, отаманів повстанського руху; членів українських урядів, службовців національного дипломатичного корпусу, кооператорів, учених. Представлено енциклопедичні статті про міністрів Тимчасового уряду Росії, керівників і учасників "білого" руху, російських учених, лідерів більшовицької партії Росії. Видання включає також біографії політичної, військової і дипломатичної еліти країн, які безпосередньо впливали на перебіг подій в Україні революційної доби — США, Франції; представників вищого військового командування та дипломатичного корпусу країн Четверного союзу — Німеччини, Австро-Угорщини, діячів національних рухів Польщі і Чехословаччини.»

 

Далі подано 247 біографічних нарисів різного обсягу – від двох абзаців до кількох сторінок. Дослідники можуть висловити і деякі вже висловили свої зауваження щодо конкретних нарисів та деталей біографій. Наприклад Геннадій Єфіменко, Олексій Янковський та Андрій Руккас вже виявили чимало фактичних помилок та перекручень, хронологічних ляпів та невідповідностей.

Мені особисто не зовсім зрозумілі принципи, за якими відбиралися до цього довідника історичні особи, бо ні з анотації, ні з передмови на жаль неможна зрозуміти, яким чином визначали укладачі внесок того чи іншого діяча в історію Української революції.

 


Понад три роки тому у вересні 2019 року той же відділ історії Української революції видав «Словник Енциклопедії історії Української революції 1917-1921 років»[2]. Тоді ми з Анатолієм Дубовиком написали відкритий лист до співробітників Інституту історії України – авторів цього «Словника», де поставили запитання: якими принципами керувалися вони при відборі історичних діячів, явищ, організацій? Чим обумовлена явна перевага правоконсервативних сил та персоналій, включно із російськими білогвардійцями? Чому дуже обмежено представлені або просто відсутні діячі лівих течії – анархістів, лівих есерів, більшовиків? [3]

На наше звернення дуже оперативно надійшла відповідь авторів «Словника». Стосовно більшовиків, вони зауважили: «Інформації про них предостатньо в радянських виданнях, частина з них (брати П’ятакови, Євгенія Бош, Григорій Петровський, Християн Раковський та ін.), представлена в словнику і розчиняти до без кінця подібними іменами майбутню енциклопедію, це шлях до того, щоби потопити Українську революцію у російських водах.»

Про анархістів: «Теж стосується і махновців. Є стаття про махновщину і стаття про Нестора Махна. Чому ще треба писати про Петра Гавриленка та Семена Каретника і не писати про Федора Щуся чи Василя Куриленка. Можливо, хтось створить енциклопедію махновського руху.»

І висновок: «Щоб зрозуміти ліс як систему, зовсім необов’язково переписати всі дерева, кущі, мох та гриби в лісі. Так і в історичній науці.» [4]

Газета «Кієвлянинъ» від 3 вересня 1919 року (за старим стилем, який принципово використовували білогвардійці, це було 21 серпня)

 

Ну от і наступний етап підготовки «Енциклопедії історії Української революції» працівниками відповідного відділу Інституту історії України. Немає ні Нестора Махна (ні жодного іншого представника анархістського руху), ні Миколи Скрипника, ні Євгенії Бош, ні Георгія Пятакова, ні Християна Раковського, ні Василя Шахрая, ні Олександра Шумського, ні Володимира Затонського... Це все вже стало «російські води» чи «мох та гриби»?

Натомість широко представлені діячі «української держави» гетьмана Скоропадського, включно із тими, що ненавиділи все українське й називали українську мову собачою (як от харківський губернський староста генерал Петро Залєсський або директор департаменту Державної варти Петро Аккерман) та ціла низка діячів та керівників російського білого руху, що боролися за відновлення «єдиної і неділимої Росії», із включенням туди «Малоросії» та «Новоросії»: генерали Михайло Алєксєєв, Микола Брєдов, Петро Врангель, Антон Денікін, Михайло Дроздовський, Абрам Драгоміров, Олексій Калєдін, Лавр Корнілов, Петро Краснов, Олександр Лукомський, Володимир Май-Маєвський (подаю всі імена та прізвища в українській транскрибції, як вони подані у довіднику, хоч самі ці діячі використовували російську). Це все не «російські води»? Чому вони більшою мірою заслужили бути представленими серед діячів Української революції, ніж Микола Скрипник чи Нестор Махно, Олександр Шумський чи Василь Шахрай?

пʼятниця, 17 лютого 2023 р.

Махновщина и украинская национальная революция

 

Від редакції.

 

Чи потрібні нам історичні міфи? На захист їх можна почути, що вони підвищують патріотизм та національну свідомість, що допомагає нам у сучасній війні. Але наскільки міцною буде та свідомість і той патріотизм, якщо їх основою будуть не на наукове дослідження історії, не об’єктивна реальність, а легенди та міфи, упередження та ідеології, які легко будуть розбиватися більш потужною машиною пропаганди ворога, що має й значно більше власних істориків? Міфологічна свідомість охоплює на жаль не тільки історію, але й багато інших сфер життя. Маса теорій змови досі користуються популярністю в усьому світі. Чого варта лише теорія про те, що епідемія коронавірусу вигадана представниками фармкомпаній чи світової закуліси задля чипування чи стерілізації людей? Скажете, що то зовсім інше? Але ж закони міфології одні й ті самі – одне й те саме заперечення раціонального наукового знання.

Стаття ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського присвячена важливій і міфологізованій темі про ставлення Нестора Махна й очолюваного ним руху до Української національної революції 1917-1921 років. Автор докладно аналізує твори самого Махна та провідних ідеологів махновського руху, які й стали першими його істориками – Петра Аршинова та Всеволода Воліна, співставляє їх з історичними подіями та відображенням їх у творах діячів Української революції та вщент розвіює міф про Махна як борця за національну незалежність України, який досі поширюється в певних колах.

В той же час редакція не в усьому може погодитися із автором. Зокрема Олег Дубровський вірно відзначає загальну тенденцію денаціоналізації панівних класів в Україні часів перебування її під владою Російської та Австро-Угорської імперій, коли абсолютна більшість українських поміщиків та буржуазії, чиновництва та інтелігенції й навіть робітництва, особливо у містах, зрікалися української мови та культури, української ідентичності й переходили на мову імперії, називали себе хохлами, малоросами чи просто «русскими» (яскравий приклад – «не Голохвостий, а Галахвастов» в комедії Михайла Старицького). Не уникнув цього імперського впливу й сам Нестор Махно, який писав свої твори російською мовою. В той же час не варто абсолютизувати цю тенденцію й зводити кількість власне українських поміщиків та капіталістів до нуля. Наприклад за даними Всеросійського перепису населення 1897 року, близько 100 тисяч осіб, що жили за рахунок капіталу, нерухомого майна та прибутків від торгівлі, назвали своєю рідною мовою малоросійську (українську). Звісно, що не всі вони мали українську національну свідомість, але деякі з них, як от Євген Чикаленко, цілком свідомо підтримували фінансово й український національний рух.

Олег Дубровський вважає, що у війні між Українською Народною Республікою та російськими більшовиками 1917-1918 років Нестор Махно виступив як колаборант російсько-більшовицьких окупаційних військ. Тут слід нагадати, що власне ця війна між Українською Центральною Радою та Совітами, які очолювала тоді коаліція російських більшовиків, російських лівих есерів, анархістів, до яких долучилися потім і українські ліві соціал-демократи та українські ліві есери, почалася ще до того, як Українська Центральна Рада проголосила самостійність УНР – Четвертим Універсалом, що був ухвалений 24 січня 1918 року (нового стилю), хоч і датований 22 січня 1918 року (днем, коли мали зібратися Українські Установчі збори). До цього моменту Українська Народна Республіка згідно Третього Універсалу тієї ж Української Центральної Ради від 20 листопада 1917 року, була частиною федеративної Російської республіки, а отже керівники УНР не розглядали більшовиків як представників іншої держави.

Керівництво Української Центральної Ради та її уряду Генерального Секретаріату звернулися в листопаді 1917 року до всіх народів та регіонів Росії із закликом утворити новий соціалістичний федеративний уряд Росії замість уряду більшовиків (та лівих есерів) на чолі із Володимиром Леніним. Щоправда, єдиний, хто відгукнувся на цей заклик був козацький уряд Війська Донського на чолі із генералом Олексієм Каледіним, який оголосив війну більшовикам й став центром збирання усіх реакційних сил прибічників старого порядку Російської імперії – білої гвардії. При чому й сам Олексій Каледін був рішучим прибічником єдиної й неділимої Росії. Тісна взаємодія між донським козацтвом та військами УНР була й на території Катеринославської губернії. В той же час Катеринославський губернський зїзд Совітів робітничих і солдатських депутатів 18 грудня 1917 року та Катеринославський губернський зїзд Рад селянських депутатів 11 лютого 1918 року (н.ст.) засудили цей союз із Каледіним та висловилися за Українську республіку Совітів (Див. : Октябрь в Екатеринославе. Сб. док и мат. Днепропетровск, 1957.С. 228-229, 295-296).

Більше того, навіть коли 14 лютого 1918 року Мала Рада розглядала питання про надання повноважень уряду щодо запрошення в Україну союзних німецьких військ, метою цього було названо не боротьбу із іноземною окупацією, а боротьбу із анархією та встановлення порядку в Україні (див.: Українська Центральна Рада. Док. і мат. Т.2. К., 1997. С.155-156).  А вже після початку німецької та австрійської інтервенції в Україну 19 березня 1918 року в Катеринославі відбувся Другий Всеукраїнський з’їзд Совітів, де близько тисячі делегатів проголосували за незалежність Української Народної Республіки Совітів. Думаю, що це все варто взяти до уваги, щоби зрозуміти, як саме формувалася позиція Нестора Махна та очолюваної ним групи анархістів Гуляйпільського району.

Тим не менше ґрунтовний аналіз спогадів Нестора Махна та творів ідеологів та перших істориків махновського руху, проведений автором, безперечно вартий уважного прочитання та дозволяє спростувати деякі сучасні історичні міфи й наблизити нас до справжньої картини нашого минулого. Хоч як неприємні іноді пігулки, але вони рятують від хвороби та повертають нас у реальне життя.

А.З.


 

 

Махновщина и украинская национальная революция.

 

Национальный вопрос был одним из основных вопросов, от

разрешения которых зависели судьбы российской революции.

И. Церетели.

удержать свое право на землю, на хлеб и волю в жизни,

не урезанным программами того или другого правительства.

Н. Махно.

Введение.

После распада Российской империи под лживо-лицемерным названием «СССР», в 90-е годы  ХХ ст., на фоне нарастания реваншистских устремлений и настроений в России, начинается идеологическая борьба на историческом фронте за  бренд «Нестор Махно», то есть, за миф о Махно и махновщине между русскими и украинскими «ура-патриотами». Обе стороны намеревались использовать до сих пор сохраняющуюся в обывательской среде популярность этой исторической фигуры для достижения своих идейно-политических целей.

Русские интеллектуалы патриотической окраски, которые все более или менее явные великодержавные шовинисты, пытались (и пытаются) эксплуатировать миф о Махно, как о русском патриоте. Таким образом, они приобретали дополнительные идеологические обоснования экспансии возродившегося российского империализма на Юго-Востоке Украины.

В свою очередь, некритически мыслящая часть украинских патриотов и националистов, то есть, украинские «ура-патриоты», пытались (и пытаются) доказать, что Махно тоже был «наш», что он где-то, как-то был причастен  к украинскому национально-освободительному движению, к украинской национальной революции. Тем самым они пытались приобрести дополнительный идеологический фактор мобилизации обывательского общественного мнения для отпора российскому экспансионизму. 

Пророссийский сепаратистский вооруженный мятеж на Донбассе, поддержка его российской интервенцией и попытка российского империализма инспирировать подобные мятежи на всем Юго-Востоке и Юге Украины («русская весна» 2014 г., как попытка реализации российско-имперского проекта под названием «Новороссия»), дали новый значительный импульс этой идеологической борьбе вокруг мифа  о Махно. Ведь «русская весна» должна была принести «русский мир» как раз на те территории Украины, которые 100 лет назад были основным операционным театром махновщины, тем самым знаменитым «махновским районом».

В начале «большой войны» России против Украины, ранней весной 2022г., в результате наступления из Крыма (прямо по следам «Русской армии» Врангеля 100-летней давности), большая часть исторического «махновского района» оказалась захвачена российскими оккупантами. В сентябре 2022г.  Москва заявила о включении этих украинских территорий в состав восстанавливаемой Российской империи.

Такое развитие современной военно-политической ситуации дало новый толчок идеологической борьбе вокруг махновского мифа.

Носители экспансионистской идейной доктрины «русского мира» пытаются присвоить себе миф о Махно и тем самым приобрести дополнительные аргументы для оправдания российской империалистической политики.

Украинские «ура-патриоты» сопротивляются этому, пытаясь представить Махно участником украинской национальной революции, борцом за независимость Украины.

При этом обе стороны данного идеологического конфликта продолжают активно заниматься мифотворчеством. Миф под названием «Борец за свободу Нестор Махно»(1), который давно нуждается в последовательном всестороннем разрушении, обрастает при этом новыми, взаимоисключающими домыслами.

Два года назад (в мае 2020г.), в оборот этой идеологической полемики был введен текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно», в котором было освещено отношение Махно к украинской национально-освободительной борьбе на  основе анализа текста книги его воспоминаний «Русская революция на Украине. (От марта 1917 г. по апрель 1918 год)». Вновь появившись  в поле зрения соответствующей аудитории, текст «Украинская национальная революция и Нестор Махно» вызвал определенный резонанс, что побудило его автора вновь включиться в полемику по поводу мифов вокруг Махно и махновщины.

Нет смысла полемизировать с российскими имперцами, с русскими великодержавниками. Опровергать явно абсурдные исторические спекуляции на тему «Махно – русский патриот», означает лишь напрасно, впустую тратить самый важный ресурс – время…

Но Махно не был и украинским патриотом, патриотом своей угнетенной нации. Поэтому, с украинскими потребителями мифа о Махно, которым хочется представлять его участником украинской национально-освободительной борьбы, вести полемику нужно, тем более, когда в ней принимают участие записные апологеты махновщины, эти самые активные производители промахновских мифов.

Свою задачу автор видит в попытке обозначить действительное место махновщины в истории украинской национальной (буржуазно-демократической по своему социальному содержанию) революции. Это задачу можно выполнить, лишь разрушая многослойные мифы вокруг такого социального явления, как махновщина и его лидера Нестора Махно.

 

«Смерть Центральной Раде!»

 

При изучении текста книги воспоминаний Махно «Русская революция на Украине…», прежде всего, обращает на себя внимание то, что Махно ни словом не упоминает о том национальном гнете, которому подвергалась Украине в «тюрьме народов» - в Российской империи.

Очень пространно рассуждая о крестьянстве, как таковом, о его революционных потенциях, о его роли в социальной революции, Махно ни разу не вспоминает, что в начале ХХ ст. украинская нация была, по преимуществу, крестьянской нацией. Он пишет о крестьянстве вообще, вне его национальной принадлежности и в то же время нигде не упоминает, что Украина была колонией в составе Российской империи. Вне понимания Махно находилось важнейшее социально-экономическое обстоятельство, производное от колониального положения Украины: эксплуататорские классы, преимущественно, были неукраинского, инонационального происхождения. Соответственно, в украинских реалиях начала ХХ ст. национальное угнетение было одновременно и угнетением социальным.

Если сравнить махновскую «Русскую революцию на Украине …» с произведениями его современников, - выдающихся украинских социалистов (В. Винниченко, И. Мазепы, П. Христюка, Н. Шаповала, П. Феденко), также написанных в эмиграции и охватывавших те же временные рамки, что и книга Махно, то мы получим разительный контраст. Лидеры украинских социал-демократов и социалистов-революционеров с большой силой и выразительностью описывали свирепое национальное угнетение крестьянской Украины. В свою очередь, украинский анархо-коммунист Махно национального угнетения не замечал вовсе.

Из такой, сугубо колониальной взаимосвязи национального угнетения с социальным, вытекала важнейшая особенность классовой борьбы в Украине в начале ХХст. Представителями эксплуататорских классов в то время были преимущественно евреи, поляки, русские или полностью русифицированные «малороссы», которым В. Винниченко давал следующую характеристику: «Пануючи українські кляси давно зрусіфікувалися, прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її визискування»(2).

Помещичье землевладение Правобережной Украины было представлено польской шляхтой, Левобережной – русским дворянством или давно превратившимися в русских дворян потомками козацькой старшины исторической Гетьманщины и Слободской Украины. Городская буржуазия была представлена евреями, отчасти немцами и в основном, теми же поляками и русскими.

Українська маніфестація 1917 року.


«Декларація Українськоі Центральної Ради», представлення в мае 1917 г.  российскому Временному правительству и Петроградскому Совету рабочих и солдатских депутатов (игравшему с марта по июль 1917г. ведущую роль в российской революционной политике) описывала специфически украинскую, сугубо колониальную, расстановку классовых сил следующим образом: «Пануючі класи на Україні – не українці. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, торговельну і також велику частину аграрної буржуазії творять поляки, росіяни й українці, що давно називають себе «руськими». Так само всі адміністративні посади в руках не українців. Тільки сфера визискуваних – велика частина міського пролетаріату, ремісники та дрібні службовці – українці. Таким чином, немає в Україні української буржуазії, що визнавала себе такою. Є окремі особи, невеличкі групи, що прилучаються задля своїх клясових інтересів до пануючих кляс під економічним оглядом, але кляс, повторяємо, ще нема».(3).

«Наслідок цього – делает вывод Декларация Центральной Рады – серед українських партій досі не було ні одної, яка б не внесла до своєї програми ідеї соціалізму».(3).

Поэтому украинская национально-освободительная борьба неизбежно становилась и классовой борьбой. Как писал Вл. Винниченко, эта борьба была борьбой за «розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. Без національного визволення не може бути визволення соціального. На цьому сходились усі одностайно. І з цього пішла Українська Центральна Рада».(4)

Изучение  текста «Русской революции на Украине …» позволяет сделать вывод: колониальное положение Украины в составе царской империи Романовых и соответствующая ему расстановка классовых сил  в 1917г. находились вне понимания Махно даже тогда, когда он в Париже создавал свои воспоминания, то есть, спустя десять лет после описываемых в его книге событий.

Поразившее современников своей интенсивностью и размахом возрождение украинского национального самосознания в 1917г., это «відродження нації» не вызывает у Махно ничего, кроме крайне отрицательных оценок, которые уже приходилось приводить в тексте «Украинская национальная революция и Нестор Махно».

Украинское национально-освободительное движение в 1917г. для Махно. – это «украинское шовинистическое движение, уродующее великие начинания русской революции на Украине»(5).

При этом, русского великодержавного шовинизма Махно вообще не замечает. В его «Русской революции на Украине…» очень много места уделено роли русского большевизма в этой революции и резкой критике большевистской социальной политики по отношении к крестьянству, а также его взаимоотношениям с различными представителями большевистской партии. Но нигде мы не встретим критики национальной политики  русского большевизма, критики, звучавшей даже в самой большевистской среде, со стороны части украинских членов РКП(б).