субота, 14 травня 2022 р.

«Тези з українського питання» Християна Раковського 1919 р. (публікація документу)

 

Християн Раковський (1873–1941)

 

Сьогодні Україна відбиває чергову навалу російського імперіалізму. Керівництво Росії в черговий раз намагається вирішити «українське питання», як вони собі це уявляють. Історичні паралелі цьому існують дуже різні й звісно, що однозначних абсолютних збігів бути не може. В 1919 р. територія Української Народної Республіки була спершу захоплена російськими більшовиками та їх Червоною Армією, а потім російськими білогвардійцями – Збройними Силами Півдня Росії. Обидві ці сили тоді прагнули підкорити український народ й захопити його землі, хоч при цьому вони були й смертельними ворогами один одного. Зараз Кремль звинувачує більшовиків в тому, що вони зрадники Росії, бо пішли на поступки українським націоналістам й «створили Україну», якої взагалі не мало би бути в «русском мире». І в цьому путінська пропаганда повторює тези імперської ідеології російського царизму та білогвардійського руху[1].

«Тези з українського питання» були підготовлені як доповідь в ЦК РКП(б) і особисто Володимиру Леніну колишнім на той момент головою уряду Радянської України – Ради Народних Комісарів УСРР із січня по жовтень  1919 р. – Християном Раковським в листопаді 1919 р., коли той знаходився в Москві на посаді начальника Головного політичного управління Червоної Армії РСФРР. Більша частина України в цей час була окупована білогвардійськими військами генерала Антона Денікіна – Збройними Силами Півдня Росії. Саме вони вибили більшовиків із Харкова 24 червня, Катеринослава 30 червня, Полтави 29 липня, Одеси 25 серпня, а 31 серпня 1919 р. вступили до Києва, змусивши відійти звідти армію УНР. Війська УНР були затиснуті в «трикутнику смерті» на Поділлі – між військами Польщі, Денікіна та Червоною армією, що займала північ Волині та Чернігівщини[2].

В жовтні 1919 р. на фронті між білогвардійцями та червоними стався перелом. Похід Денікіна на Москву захлинувся, його війська почали відступ. Перед більшовиками постало знов питання, як бути з Україною, звідки їм довелося тікати у вересні, як її знову опанувати. Обговорення цього питання йшло на найвищому рівні – в ЦК РКП(б). От для цього обговорення й були підготовлена доповідь колишнього керівника УСРР, який невдовзі – вже в лютому 1920 р. знов стане на чолі уряду Радянської України, де перебуватиме аж до липня 1923 р. Завершилося це обговорення 29 листопада 1919 р. прийняттям резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу в Україні», яка була винесена на Восьму Всеросійську конференцію РКП(б) й ухвалена 3 грудня 1919 р. Ця резолюція знаменувала собою поворот в більшовицькій національній політиці: від прагнення до повного злиття України з Росією до формального визнання самостійності УСРР, від політики русифікації та обмеження української мови як контрреволюційної до визнання й гарантування прав української мови в радянських установах, від політики насадження комун і радгоспів – до задоволення вимог селянства щодо зрівняльного розподілу поміщицьких земель тощо. Обговорення цього питання на конференції було досить бурхливим. Показово також, що доповідь Леніна по цьому питанню чомусь не збереглася[3].

Доповідь Раковського досі ніде повністю не публікувалася й зберігається в Російському державному архіві соціально-політичної історії – колишньому Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві. Оскільки автор документу – Християн Раковський відомий більшовицький діяч болгарського походження був серед лідерів Лівої опозиції в РКП(б) і особистим другом Льва Троцького, він був репресований в 30-ті роки й розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській тюрмі, а на його твори було накладено табу аж до 1988 р., коли його реабілітували[4]. Вперше цю доповідь ввів у науковий обіг у своїх працях український радянський історик Володимир Мельниченко в 1989 р., потім її використовували багато інших дослідників, але досі повністю не публікували[5].

Християн Раковський відверто пише, що утвердження радянської влади в Україні можливо лише за допомогою радянської Росії та російської комуністичної партії й рішуче критикує погляди тих українських соціалістів та комуністів (боротьбистів та українських соціал-демократів-незалежників), які орієнтувалися на внутрішні сили та утворили дві українські комуністичні партії. Більше того Раковський визнає, що і в середовищі самих більшовиків є прибічники незалежної української радянської держави – послідовники Василя Шахрая: «Ідея самостійної української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії. Таким чином, деякі товариші з нашої партії йдуть по стопах Шахрая, колишнього члена нашої партії і Саратовського виконкому, який перейшов згодом на бік самостійників».

Сам Василь Шахрай та його друг Сергій Мазлах ще на початку 1919 р. у відомій брошурі «До хвилі» піддали нищівній критиці погляди Раковського на Україну, зокрема його статтю «Безнадійна справа», вміщену  в «Известиях ВЦИК», де він стверджував, що «етнографічні відмінності українців від росіян самі по собі незначні» й жодних підстав для існування самостійної України немає[6]. Відомий історик Валерій Солдатенко досі вважає, що погляди авторів «До хвилі» так і не змогли вплинути жодним чином на більшовиків та суспільно-політичну думку тієї доби та й пізніших «націонал-комуністів»[7]. Показово, що очільник уряду УСРР був іншої думки, хоч визнав це лише в листопаді 1919 р.

Доповідь або тези Раковського наочно показують і відсутність міцної соціальної бази для більшовицької диктатури в Україні в 1919 р. Попри те, що, як вказує автор, радянська влада в Україні на початку  1919 р. була встановлена насамперед внутрішніми силами, політика комуністичного штурму наштовхнулася на несприйняття українським селянством і навіть робітництвом, що вважалося гегемоном революції. Наприклад під час денікінської окупації Києва частина робітників, в тому числі заводів «Греттера» і «Арсенал», навіть пішли добровільно в білогвардійську армію.

Цікавий також аналіз повстанського руху Раковським. Він виділяє зокрема в ньому декілька ідейно-політичних течій – прибічників Петлюри (Директорії УНР), прибічників Махна (анархістів) та прибічників «української партії комуністів самостійників шахраєвського толку» (тобто майбутньої УКП), докладно описує деякі антибільшовицькі повстання та діяльність селянських отаманів[8]. 

Звісно, що далеко не все в цьому документі відповідає дійсності. Слід мати на увазі і упередженість автора, і не завжди повну інформованість. Зокрема про становище на зайнятій білогвардійцями території Раковський дізнавався із білогвардійської преси та повідомлень агентів Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Зокрема Раковський називає Нестора Махна найбільшим прибічником ідеї незалежної Української Радянської Республіки. Найімовірніше тут Раковський спирався на донесення більшовицьких агентів з Катеринослава, де в листопаді 1919 р. відбулася нарада керівництва махновців та представників боротьбистів і майбутніх укапістів (послідовників Василя Шахрая). На цій нараді було ухвалено рішення про утворення ними самостійної повстанської української армії для  боротьби як проти денікінців, так і проти диктатури РКП(б), а також видання ними спільно газети «Шлях до волі». На жаль реалізовано було лише рішення про спільну газету[9].

Деякі моменти доповіді Раковського ніби перегукуються із сьогоденням: зокрема описи біженців, паливної та продовольчої кризи. Найдивніше від більшовицького діяча й на той момент керівника політуправління Реввійськради РСФРР звучать скарги на те, що західні імперіалісти лише на словах підтримують Денікіна та «єдину й неділиму Росію», а насправді таємно надають допомогу українським націоналістам та Директорії УНР. Опоненти Раковського з українських комуністів ще на початку 1919 р. відзначали вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу в російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів». Всіх їх об’єднував імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. «І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок»[10].

Ця публікація є продовженням публікації спадщини українських «націонал-комуністів» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, зокрема документів із російських архівів про них, копії яких нам вдалося дістати в 2018 – 2019 рр.[11] Хотілося би думати, що ці публікації дозволять українській історіографії остаточно подолати всі «рецедиви» радянського історіографічного ресурсу[12] та визначити як роль більшовизму, так і роль українських комуністичних течій так званого націонал-комунізму в Українській революції 1917 – 1921 рр., дослідженню яких досить мало приділяють увагу історики[13].

Документ складається із власне «Тез» Раковського, плану до них (не публікується) та пяти додатків – довідок про робітництво України, селянство України, партизансько-повстанський рух, національне питання. Окремо в короткій довідці Раковський характеризує орієнтацію на внутрішні сили. При публікації ми намагалися зберегти орфографію оригіналу, хоч деякі місця точно розібрати не вдалося.

Щиро дякую за допомогу при розшуку та підготовці до публікації цього документу Сергєю Соловйову та Геннадію Єфіменку.

Андрій Здоров

 

понеділок, 9 травня 2022 р.

"Победобєсіє" і наша війна

 

 

(Зображення - Віталій Кулик)

Дев'ять років тому в 2013 р. адміністрація торгівельної мережі, де я працював, видала нам усім георгіївські стрічки і розпорядження - носити їх 9 - 10 травня під загрозою штрафу в 50 грн. Я тоді відмовився це робити й сказав адміністратору, що це непристойно й аморально.

Пізніше я запитував директора про штраф, але вона мені повідомила, що штраф за це так з мене й не стягували.

Цікаво, що через два роки - в 2015 р. та сама адмінстрація тієї самої трогівельної мережі видала розпорядження: категорично заборонити георгіївські стрічки - щоб раптом хтось не надягнув по старій звичці.

Звісно між цими подіями був Майдан, втеча Януковича й напад Росії на Україну в 2014 р. Не сумніваюся, що якби Янукович тоді втримав владу або на його місце посадили якого-небудь Медведчука, то носіння георгіївських стрічок було би обов'язковим і не тільки в нашій мережі, а Україну би перетворили на Малоросію. Але український народ не допустив цього. І вже не допустить ніколи.

Друга світова війна була найстрашнішим в історії людства зіткненням двох імперіалістичних таборів, які ділили світ між собою. Нацистська Німеччина та її союзники з одного боку та сталінський СРСР з іншого були жахливими тоталітарними режимами, що знищили мільйони людей. Не гребували масовими убивствами й уряди США (атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі) та Британської імперії (бомбардування Дрездена, голодомор в Бенгалії).

Українці тоді були по різні боки фронту, але переважна їх більшість внесла свій внесок у перемогу над німецьким нацизмом, заплативши страшну ціну - близько восьми мільйонів загиблих. Менша частина українців боролася проти сталінської імперії в лавах УПА. На жаль тоді здобути незалежність України не вдалося, але вона постала в 1991 р., коли СРСР розвалився. 

Одним зі свідків та учасників другої світової війни був Данило Шумук, колишній член КПЗУ, потім політреферент УПА: 

Данило Шумук

«Розмови точилися довго і все це лягало на мою душу важким каменем, бо у результаті тих подій, про які йшла мова, виявилось, що все те, за що я готовий був віддати своє життя, насправді є найстрашнішим чудовиськом в історії людства. Проти тієї страшної сили виступала така ж сама страшна сила – фашизм. Тих дві сатанинські сили, дві сатанинські ідеології роздерли наш народ і витворили таку ситуацію, що ми активно стали самі себе винищувати. все людство попало наче у якусь трясовину всеохоплюючого Зла, бо на боці Росії збираються виступити Америка і Англія. Для мене це настав найстрашніший період у моєму житті, бо я втратив сенс життя. Світ покрився чорною пеленою Зла… Життя без мети, Великої Мети, не має змісту, але глибинна, внутрішня віра і надія на перемогу добра над злом, на перемогу справедливості над несправедливістю, тримали мене при житті і наказували зберігати себе і ждати свого часу.»

(Данило Шумук. "Пережите і передумане". 

Автор п’ять років відсидів в польських тюрмах за приналежність до підпільної Компартії Західної України та понад 35 років – в таборах, тюрмах та на засланні в Радянському Союзі за так звану «антирадянську діяльність». Один з керівників Норильського повстання 1953 р.)

Російська пропаганда закидає українцям колабораціонізм із гітлерівською Німеччиною, але забуває при цьому сказати, що найбільшим колаборантом - другом і союзником нацистської Німеччини - з серпня 1939 по червень 1941 р. був саме сталінський СРСР.

Деяки з колоніальних народів Азії та Африки також плекали надії на визволення з під гніту Британської імперії за допомогою Німеччини. Наприклад лідер радикального крила Індійського Національного Конгресу Субхас Чандра Бос в 1941 р. поїхав до Берліну й отримав дозвіл на формування легіону "Вільна Індія" в складі німецької армії, а пізніше за допомогою японців формував із військовополенених Індійську національну армію, що мала би воювати за незалежну Індію. Бос загинув в 1945 р. й досі його шанують в Індії як одного з національних героїв на рівні із Махатмою Ганді та Джавахарлалом Неру.

До речі свідченням внеску України в перемогу над німецьким нацизмом та сили українського національно-визвольного руху, з яким мусив рахуватися і Кремль, є також місце в Організації Об'єднаних Націй. Українська РСР була співзасновницею ООН в 1945 р., хоч здобула незалежність лише в 1991 р.

Так само як і домініон Британська Індія, що також стала співзасновником ООН в 1945 р., а отримала незалежність лише в 1947 р.



Генк Сневліт


Як мали ставитися до тієї війни справжні ліві показав лідер голандського підпільного "Фронту Маркса-Леніна-Люксембург" Генк Сневліт. Вже в 1939 р. він охарактеризував сталінський режим як найгірший вид фашизму. Сталінську систему він визначив як тоталітарний державний капіталізм, й закликав боротися проти обох диктаторів - і Гітлера , і Сталіна. "Російські робітники мусять чинити опір фашистському вторгненню, але вони можуть надати війні характер захисту революції лише тоді, коли знищать сталінський режим", писав він. В 1942 р. гестапівці викрили цю підпільну організацію та розстріляли її членів. Свою смерть Генк Сневліт зустрів співом "Інтернаціоналу".

Зараз український народ відбиває напад нового російського нацизму й пам'ятає перемогу над нацизмом німецьким. Без перемоги над російським імперіалізмом ні демократія, ні соціалізм в Україні неможливі. Як зрештою без цього неможлива вже й сама Україна.

Тому наші гасла зараз:

Пам'ятаємо - Перемагаємо!

А.Здоров.