понеділок, 22 липня 2019 р.

Рішення Конституційного суду щодо закону про декомунізацію - в інтересах російського імперіалізму


16 липня 2019 р. Конституційний суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“.
Цим рішенням за № 9-р/2019 закон № 317-VIII „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“ визнано таким що повністю відповідає Конституції України (конституційним).
Пункт 8 цього рішення Конституційного суду вказує:
«За своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики – тотожними. Названі режими категорично заперечували можливість існування української незалежної держави, переслідували її прихильників та перешкоджали українському національному відродженню.
Після жовтневого перевороту 1917 року комуністичний режим продовжив політику Російської імперії, спрямовану на перешкоджання українському національно-визвольному руху, насамперед шляхом жорстокого придушення збройними засобами будь-яких спроб, пов’язаних зі створенням української незалежної держави. Упродовж усіх років панування на українських землях комуністичний режим переслідував прихильників української незалежності та національного відродження за допомогою каральних військових операцій, масштабних репресій, зокрема шляхом масового вислання людей з метою експлуатації на важких примусових роботах у нелюдських умовах.»

На жаль судді КСУ не вказали якими саме офіційними документами цього «комуністичного режиму» (комуністичної партії та радянської влади) заперечувалася можливість існування незалежної української держави. Й це не випадково, бо усі офіційні постанови та рішення радянської влади ґрунтувалися на записаному ще в Програмі РСДРП (п.9) праві націй на самовизначення. Як їх було реалізовано і яка була фактична політика – то інша річ, й ця політика не була постійною й однаковою усі роки існування цієї влади – з кінця 1917 по 1991 рр., про які йдеться в законі про декомунізацію.
Зокрема право українського народу на повне відокремлення від Росії та утворення самостійної незалежної держави було визнано в Маніфесті Ради Народних комісарів РСФРР до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради від 4(17) грудня 1917 р. Керуючись цим документом глава делегації Радянської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. нового стилю) визнав право делегації Української Народної Республіки (яку тоді представляла на цій конференції делегація Української Центральної Ради) самостійно виступати на міжнародній арені та брати участь в мирних переговорах. Саме це дозволило делегації УЦР укласти 9 лютого 1918 р. першій міжнародний договір із державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), яким вперше в новітній історії було визнано незалежну українську державу. Хоч ця незалежна держава й була невдовзі окупована німецькими та австро-угорськими військами, які розігнали Українську Центральну Раду.
19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад в Катеринославі (нині Дніпро) на пропозицію більшовицької фракції ухвалив резолюцію «Про державний устрій», якою визнано, що «Українська народна республіка стає самостійною радянською республікою». Самостійність української радянської республіки було визнано й підтверджено резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», прийнятою Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 2 грудня 1919 р., та Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р.
Чи можуть судді КСУ та прибічними цього закону назвати подібні рішення німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) чи гітлерівської Німеччини? Жодного такого рішення не було, отже ставити на одну дошку нацистський та «комуністичний» режими абсолютно антиісторично.
Попри те, що в політиці керівництва більшовиків та КПРС дійсно можна простежити великодержавні мотиви та дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, але Радянський Союз не був імперією в класичному розумінні цього слова. Формально він увесь період свого існування залишався саме союзом, і в Союзному договорі та Конституції СРСР було записано право кожної союзної республіки на вихід із СРСР. Саме цим правом скористалася Верховна Рада Української РСР, прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України. Чи можна собі уявити, щоби такі  рішення прийняв німецький окупаційний «Райхскомісаріат Україна»? Ставити їх на одну дошку просто абсурд.
Про перешкоджання українському національному відродженню «комуністичним режимом» яскраво свідчать політика українізації 1920-х років, коли практично весь державний апарат та система освіти були переведені на українську мову, подолання неписьменності та розбудова закладів вищої освіти, розквіт новітньої української літератури в УСРР. Всі ці дії також треба вважати злочинними?
В рішенні КСУ вказано, що «основу комуністичного режиму в СРСР становила ідеологія марксизму, що з часом трансформувалася в ідеологію ленінізму і сталінізму». Між тим сам Карл Маркс вважав, що «ідеологія» є формою хибної свідомості. І до речі Карл Маркс вважав саме російський імперіалізм найбільшим ворогом прогресу в Європі, виступаючи за визволення пригноблених ним народів. А право націй на самовизначення було програмною вимогою більшості марксистський партій.
Застосовуючи методологію Маркса до радянського суспільства не можна не визнати, що це суспільство було експлуататорським і класовим, а пануючий в СРСР лад мав усі ознаки державного капіталізму. Про це писали й говорили багато марксистів та соціалістів, що були в опозиції до правлячого режиму та стали його жертвами – Тимофій Сапронов, Гавриїл Мясніков, Марія Спірідонова тощо. Оскільки вони займали посади у вищих органах влади Радянської Росії 1917-1918 рр., в комуністичній партії 1917-1920 рр., то відповідно публічне використання їх зображень та цитат відтепер заборонено (стаття 1. п. 4. підпункт е)
«зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), осіб, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування (крім цитат, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів».)

Під таку саме заборону попадають діячі так званого «українського націонал-комунізму», що боролися проти великодержавного російського шовінізму в самій більшовицькій партії та поплатилися за це своїм життям – Василь Шахрай, Сергій Мазлах, Микола Скрипник тощо, а також лідери Української Комуністичної партії (боротьбистів), що увійшли до складу РКП(б) в 1920 р. й також займали керівні посади в КП(б)У  та УРСР – Олександр Шумський, Василь Елан-Блакитний тощо.
Отже після десятиліть офіційного засудження та заборони цих діячів в СРСР вони потрапляють під нову заборону вже в незалежній Україні, за яку вони фактично віддали своє життя. Жодною мірою не маю бажання виправдовувати діяльність Компартії України 1918-1991 рр., що була лише обласною організацією РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, та відновленої в 1993 р. КПУ пана Петра Симоненка, що неодноразово підкреслювала свою спадковість від тієї КПУ, що була правлячою в УРСР, та пропагує сталінізм та великоруський шовінізм, обслуговуючи інтереси російського імперіалізму. Але чинна редакція закону № 317-VIII та рішення Конституційного суду фактично забороняє саме пропаганду ідей марксизму та комунізму, позбавляє українців цієї важливої частини своєї історії та філософської спадщини, віддаючи всі її здобутки у повну власність саме новітнього російського імперіалізму.
Андрій Здоров.

неділя, 21 липня 2019 р.

Зайнятість населення та зовнішня торгівля України в 2018 р.



Останнім часом серед українських лівих часто можна почути, що Україна перейшла із розряду промислово розвинених країн до числа аграрних відсталих країн. Іноді це поєднується із ностальгією по часам СРСР, іноді – по часам правління Януковича до Майдану 2013-2014 рр.
Розглянемо офіційні дані Держстату України про зайнятість та зовнішню торгівлю України. Чисельність зайнятих в економіці України скорочується приблизно таким ж темпами, як і чисельність населення України, що повязано із соціально-економічними та демографічними причинами, старінням населення, а також виїздом значної частини працездатного населення на заробітки за кордон. Звичайно певний відбиток на ці процеси наклала й війна на сході України.
Зростання частки зайнятих у сільському господарстві та зменшення зайнятих у промисловості почалося ще в 90-ті роки й продовжилося останніми роками. На 1990 р. в аграрному секторі Української РСР працювало 19,7 % усіх зайнятих, на 1995 р. вже в незалежній Україні - 22,5 % зайнятих, в 2013 р. – 17,5 %,  в 2018 р. – 17,9 % зайнятих в економіці (без тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу)[1]. Як бачимо, частка зайнятих в сільському господарстві так і не досягла навіть пятої частини усіх зайнятих.  Частка зайнятих у промисловості в 2013 р. становила 16,8%, в 2018 р. – 14,8%  усіх зайнятих в економіці України. Для порівняння в сільському господарстві розвинених країн частка зайнятих ще наприкінці ХХ ст. зменшилася до рівня менше десятої частини усіх зайнятих: на 1989 р. в Італії – 9 %, в Японії – 8 %, у Франції – 6%, в Західній Німеччині – 4%, США – 3%, у Великобританії – 2 %[2]. Загалом у світі зростає частка населення, зайнята в невиробничій сфері: торгівлі, обслуговуванні, фінансах, управлінні, освіті, телекомунікація тощо.

Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012-2018 роках1Описание: http://www.ukrstat.gov.ua/english/x.bmp
(КВЕД-2010)
(тис. осіб)

2012
2013
2014
2015
2016
2017
2018
Усього зайнято
19261,4
19314,2
18073,3
16443,2
16276,9
16156,4
16360,9
Сільське, лісове та рибне господарство
3308,5
3389,0
3091,4
2870,6
2866,5
2860,7
2937,6
Промисловість
3236,7
3170,0
2898,2
2573,9
2494,8
2440,6
2426,0
Будівництво
836,4
841,1
746,4
642,1
644,5
644,3
665,3
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів
4160,2
4269,5
3965,7
3510,7
3516,2
3525,8
3654,7
Транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність
1150,9
1163,6
1113,4
998,0
997,2
991,6
995,1
Тимчасове розміщування й організація харчування
326,7
328,9
309,1
277,3
276,7
276,3
283,0
Інформація та телекомунікації
297,9
299,9
284,8
272,9
275,2
274,1
280,3
Фінансова та страхова діяльність
315,8
306,2
286,8
243,6
225,6
215,9
214,0
Операції з нерухомим майном
322,2
314,3
286,1
268,3
255,5
252,3
259,4
Професійна, наукова та технічна діяльність
504,1
493,6
456,0
422,9
428,1
415,8
437,9
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування
343,9
343,3
334,3
298,6
304,3
297,9
304,3
Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування
1003,62
962,3
959,52
974,52
973,1
979,7
939,3
Освіта
1633,2
1611,2
1587,7
1496,5
1441,4
1423,4
1416,5
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги
1181,4
1171,8
1150,5
1040,7
1030,4
1013,6
995,4
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок
225,6
226,5
221,2
207,9
201,6
199,8
196,9
Інші види економічної діяльності
414,3
423,0
382,2
344,7
345,8
344,6
355,2
 1 Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено на основі комплексної оцінки шляхом інтеграції даних вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2018 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.
2 Ураховано кількість тимчасових працівників, які були залучені до підготовки та проведення виборів: у 2012 році – до Верховної Ради України; у 2014 році – Президента України та до Верховної Ради України; у 2015 році – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.
Описание: http://www.ukrstat.gov.ua/img/ua/line.gif

В 2013 р. експорт товарів з України становив 63,3 млрд. дол., імпорт в Україну – 76, 9 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту були недорогоцінні метали та вироби з них – 17,5 млрд. дол. або 27,8 % ( в тому числі чорні метали – 14,3 млрд. дол. або 22,6 %), продукти рослинного походження – 8,9 млрд. дол. або 14 % ( втому числі зернові культури – 6,4 млрд. дол. або 10 %), мінеральні продукти – 7,5 млрд дол. або 11,8 %, машини, обладнання та механізми – бл. 7 млрд. дол. або 11 %. 
      В 2018 р. після пяти років війни та втрати Криму й значної частини Донбасу експорт з України становив 47,3 млрд. дол., імпорт  в Україну  - 57,2 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту залишаються: недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6 млрд. дол. або 24,6 % (в тому числі чорні метали – 9,9 млрд. дол. або 21 %), продукти рослинного походження  - 9,8 млрд. дол. або 20,8 % (в тому числі зернові культури – 7,2 млрд. дол. або 15,2 %), жири та олії – 4,5 млрд. дол. або 9,5 %, мінеральні продукти – 4,3 млрд. дол. або 9,2 %, машини, механізми та обладнання -  4,6 млрд. дол. або 9,8 %. Загалом продукція сільського господарства становила 33,3 % українського експорту, готові харчові продукти 6,4 %, разом – 39,7 %. Продукція переробної промисловості (без харчової)  - 46,7 %, добувної промисловості (мінеральні продукти) – 9,2 %, отже разом промислова продукція – 55,9 % усього українського експорту.
Таким чином Україна зберігає досить потужних промисловий потенціал та кваліфіковану робочу силу, попит на яку зростає в країні значно швидше, ніж відбувається її відтворення, а ціна (заробітна плата) значно нижче за реальний прожитковий мінімум. Подальша доля української економіки та її людського потенціалу залежить не тільки від внутрішніх обставин в самій Україні, але й від тенденцій світової економіки та світового ринку, а також здатності українських найманих працівників обстоювати свої права та боротися за підвищення ціни робочої сили на внутрішньому ринку.