пʼятниця, 13 березня 2020 р.

Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920 роки)




Термін «Чорні дошки» в історії України пов’язують насамперед із періодом голодомору 1932-1933 рр., позначаючи ним інструмент масової каральної політики сталінського режиму щодо українського селянства. І хоч сам цей термін відомий з історії шкільної освіти Російської імперії ХІХ ст., але як інструмент політичної боротьби він з’являється під час революційних подій 1917–1921 рр. В цьому сенсі глибоко символічно, що перед тим, як на «чорні дошки» були занесені сотні українських сіл і колгоспів, на політичну «чорну дошку» було записано імена засновників так званого українського націонал-комунізму – авторів книги «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною» (1919) Василя Шахрая та Сергія Мазлаха.

Василь Шахрай. 1918 р.

Біографія і творчість головного автора цієї праці Василя Матвійовича Шахрая (1888–1920) вже досліджувалась у вітчизняній та зарубіжній історіографії[1]. Але саме останній період його життя містить найбільше білих, або радше темних плям та викликає найбільше суперечок. Завданням цієї статті є зібрати усі відомі на цей момент історичні дані, проаналізувати усі доступні джерела, версії та гіпотези щодо його ідейних поглядів, політичної діяльності в цей період та обставин його загибелі.
Перший і єдиний некролог по Василю Шахраю був написаний відомим західноукраїнським соціал-демократом Володимиром Левинським (1880–1953) й опублікований у газеті «Нова доба», яку видавала у Відні в 1920–1921 рр. закордонна група Української Комуністичної партії на чолі із Володимиром Винниченком (1880–1951). В цій газеті протягом 1921 р. декілька разів друкували уривки із головної праці Василя Шахрая книги «До хвилі», написаної у співпраці із Сергієм Мазлахом (Робсманом. 1878–1937). В останньому числі газети в жовтні 1921 р. було вміщено некролог, де вказано, що Василь Шахрай був одним з найвизначніших українських соціалістичних письменників та ідейним основоположником Української Комуністичної партії. «Тов. Винниченко, повернувши з України, успокоював нас, мовляв, ходять чутки, що Шах-Рай скривається, але невідомо де.  Вкінці стало відомим, що його вбили денікінці на Кавказі, котру то вістку принесли нам кілька членів КП(б)У». Тим не менше автор був упевнений, що «смерть цієї людини лежить на сумлінню большевицької Москви», бо саме «московські більшовики» конфіскували книгу «До хвилі» та вислали з України її головного автора[2].
Стаття із газети "Нова доба" (Відень), 13 жовтня 1921 р.

Редакційна примітка в харківському журналі «Літопис революції» за 1924 р. стверджує, що Василь Шахрай – це більшовик, що займав від початку революції «вкрай націоналістичну позицію», все далі еволюціонував в тому ж напрямку й опинився поза межами партії. «Потім був близький до партизанщини, але активної участі в ній не приймав. Поїхавши на Кубань, він працював там редактором газет і загинув при розправі Денікіна із Кубанською Радою в 1919 р[3] На жаль жодного джерела цих даних редакція «Літопису революції» не вказала. Три роки потому колега Василя Шахрая по Народному Секретаріату Георгій Лапчинський, що зазнав на собі впливу його ідей та його особистості, писав у своїх спогадах: «Я певен проте, що якби доля не відібрала його так рано від нас (він загинув невідомо де саме, десь на Кубані року 1920), ми мали би його тепер у наших лавах як велику й цінну силу»[4].
Вдова Василя Шахрая Оксана Шахрай (1887–1980) багато років добивалася його реабілітації й навесні 1967 р. підготувала біографічний нарис про нього, який подала для публікації в «Українському історичному журналі», але цей нарис так і не було опубліковано. В ньому авторка пише, що після виключення з партії в 1919 р. Василь Шахрай  деякий час вчителював на Полтавщині, а потім, коли цю територію окупувала армія Денікіна, вирушив на Кубань для розгортання там нелегальної революційної роботи. Там він був схоплений та закатований денікінцями наприкінці 1919 р.[5] Цю ж версію повторює й співробітниця Полтавського краєзнавчого музею Н.Романенко, в тексті якої бачимо прямі запозичення із нарису Оксани Шахрай[6]. Очевидно остання надіслала свій нарис також і до Полтави. В 1988 р. київський історик Юрій Гамрецький доповнив цю версію: «Фігура досить відома, він не міг залишитись у підпіллі на Україні. Та вся його пристрасть борця прагнула активної боротьби з контрреволюцією. Він переїздить на Кубань. Однак восени 1919 р. денікінці розкрили в Краснодарі[7]  підпільну більшовицьку організацію, в роботі якої безпосередню участь брав В.М. Шахрай. Його стратили» [8]. На жаль автор також не вказав джерел цієї інформації.
Проте опоненти Ю. Гамрецького наголошували на іншому. Київські історики І.І. Коломійченко та І.С.Хміль тоді ж писали: «Повернувшись у 1919 р. на Україну, він (Василь Шахрай – А.З.) ні в які стосунки з більшовицькими організаціями і радянськими органами не входив. Зате вів переговори з лідерами УСДРП (незалежних), які підняли тоді, перед денікінським нашестям, куркульське повстання  проти Радянської влади, і предметом цих переговорів було перефарбування цієї буржуазно-націоналістичної партії в «Українську Комуністичні партію», альтернативну КП(б)У та незалежну від РКП(б)»[9]. Отже залишається відкритим питання: хто ж саме відряджав Василя Шахрая на Кубань та давав йому явки та контакти?
Газета "Коммунист" (Харків), 12 березня 1919 р.

Вихідним пунктом для нашого дослідження є публікація органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» за 12 березня 1919 р. В рубриці «Партійне життя» там було вміщено невелике оголошення: «Черная доска. По постановлению Центрального комитета КПУ от 9 марта 1919 г. граждане Шахрай и Мазлах (в оригіналі помилково Мазлох – А.З.) исключаются из партии за действия, направленные против партии. За действия же против рабоче-крестьянской революции на Украине им воспрещается занимать какие бы то ни было посты в советских учреждениях»[10]. 9 березня була неділя. Отже ЦК КП(б)У зібрався спеціально у вихідний день, щоби прийняти це рішення. Показово, що у фонді ЦК КП(б)У в ЦДАГОУ відсутні протокол і текст цього рішення. В тій же рубриці були опубліковані рішення Оргбюро ЦК КП(б)У про розпуск Донецько-Криворізького обласного комітету КП(б)У та затвердження мусульманської комуністичної групи «Гуммет» при ЦК КП(б)У. Ці рішення збереглися в протоколах Оргбюро ЦК КП(б)У[11]. Не викликає сумнівів, що ЦК КП(б)У дійсно прийняв рішення про виключення Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, але незрозуміло як саме воно було оформлено: це було рішення пленуму ЦК, Оргбюро чи Політбюро ЦК КП(б)У. Очевидно також, що на це засідання самих В. Шахрая і С. Мазлаха не запрошували.
Сергій Мазлах у своєму листі до дружини в березні 1919 р. пише, що 9 березня вони як раз прибули до Полтави. Перед цим вони побували у Харкові, де із 6 по 10 березня відбувся ІІІ Всеукраїнський зїзд Рад. Там вони зустрілися із багатьма старими товаришами та залишили декілька сотень брошур «До хвилі». За словами Мазлаха, реакція на їх повернення в Україну та на цю брошуру серед їх старих знайомих була дуже позитивною. В той же час ЦК КП(б)У телеграфував Полтавському комітету КП(б)У вимогу до Василя Шахрая та Сергія Мазлаха здати всі примірники брошури, а їх самих вислати за межі України. Сергій Мазлах писав про рішення ЦК КП(б)У, що вони із Василем Шахраєм «не чекали від них такої дурниці», вважаючи, що виключення з цієї партії має і позитивне значення, бо знімає із них відповідальність за її політику, більше того привертає до них симпатії робітничих мас: «Звісно страшного тут нічого немає. Логічно розмірковуючи і роблячи відповідні висновки із становища, яке склалося, я повинен би тимчасово перейти на нелегальне становище і продовжувати посилену роботу по організації могутньої і сильної Української Комуністичної партії. А ґрунт для цього є і дуже серйозний. Майбутнє за цією партією»[12].

вівторок, 3 березня 2020 р.

УКРАИНСКАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ и НЕСТОР МАХНО

(Ответ «Zirka An Dray»)    
Публикуется в порядке дискуссии.     
               
Нестор Махно в эмиграции

Во время обмена мнениями по поводу текста «Попам махновского прихода», некто, скрывшийся под псевдонимом Zirka An Dray, взялся утверждать, что «никакой враждебности к украинской национально-демократической революции Махно не испытывал и никогда не проявлял». Это утверждение обосновывается ссылкой на  авторское предисловие (у Махно называется – «Вместо предисловия») к его воспоминаниям и позволяет думать, что «Zirka An Dray», при знакомстве с этим махновским текстом, дальше предисловия не продвинулся. Но и в самом предисловии Махно лишь выражает сожаление о том, что его труд не будет опубликован в Украине и  на украинском языке, после чего можно прочитать следующее: «Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно». Неужели эта размытая по своему смыслу фраза может являться подтверждением отсутствия враждебности к украинской национально-демократической революции, как считает «Zirka An Dray»?!
Обратимся к основному тексту воспоминаний Махно. Кроме фактологической канвы событий, они полны самых пространных рассуждений о крестьянстве в социальной революции: революционные потенции крестьянства (вплоть до противопоставления крестьян городским рабочим); задачи крестьянства в революции; роль крестьянства в революции и т.д. и т.п. Очень много места уделено оценке роли российского большевизма в той же революции и взаимоотношениям с его представителями. Встречаем мы и критику в адрес городских анархистов за их революционную несостоятельность. Но мы нигде не встретим размышлений Махно об украинском национально-освободительном движении, о его взрывчатом развитии после того, как в феврале 1917г. в Петрограде рабочие и солдаты свергли трехсотлетнюю династию Романовых.  Последовавший затем развал царской империи  и мощный всплеск  национально-освободительной борьбы на ее окраинах, - все это проходит мимо Махно. По этому поводу в его воспоминаниях нет ничего, кроме краткой, но неадекватной, злобной критики «украинского освободительного дела».  Он вообще не мыслил в категориях национального освобождения Украины, хотя в описываемый им период (1917г.) происходил взрыв украинского национального самосознания, повсеместно создавались собственно украинские институции во всех сферах общественной жизни, а национально-сознательная общественность, прежде всего на съездах солдат, крестьян и рабочих, создала Центральную Раду, - это политическое выражение украинского национально-освободительного движения. 
На это «Відродження нації» Махно реагировал в худших традициях российско-большевистского агитпропа. Украинское национально-освободительное движение для него – это «украинское шовинистическое движение, уродующее великие начинания Русской революции на Украине», или просто петлюровщина. Российского великодержавного шовинизма Махно не замечает вообще. При всей своей критике большевизма, он совершенно не касается большевистской национальной политики и нигде не оперирует понятиями «российский большевизм» или «большевистская Россия». Но как только речь заходит о политическом активе Центральной Рады – это украинские шовинисты и никак иначе. Опять же, как и  российско-большевистский агитпроп, как и позднейшая КПССовская историография, Махно избегает названия УНР. Для него существовали только Центральная Рада, «Украинская Центральная Рада», Директория или «Украинская Директория», петлюровцы и петлюровщина…
Более того, воспоминания Махно содержат такие антиукраинские перлы, которые вполне органично смотрелись бы в пропагандистском арсенале современных «новороссийских» сепаратистов. Вот некоторые примеры:
«…население района было определенно враждебно настроено против политики Украинской Центральной Рады, агенты которой, разъезжая по району, травили всякого и каждого революционера, называя его «предателем неньки Украины» и защитником «кацапів», которых по «идее» Центральной Украинской Рады (по выражению ее агентов), конечно, нужно было убивать, «як гобытилів мови». (орфография оригинала. - О.Д.) Такая идея оскорбляла крестьян. Они стягивали с трибуны проповедников и били, как врагов братского единения украинского народа с русским. Вот это-то злопамятная проповедь шовинистов-украинцев толкнула трудовое население Гуляйпольского района на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства, ибо население видело в этом шовинизме, который фактически являлся руководящей идеей украинства, - смерть для революции».
 Эти сентенции представляют собой злостную клевету на национальную политику Центральной Рады. Очевидно, Махно игнорировал содержание  ее Универсалов, в частности, объявившего о создании УНР III-го Универсала, который провозгласил:
«…в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, еврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя».  
Но кроме этого, разве «путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства» не есть путь вооруженной борьбы против независимости Украины?! «Шовинизм, который фактически является руководящей идеей украинства» - разве не перекликается подобный клеветнический выпад с кликушеством современных российских и «новороссийских» антиукраинских пропагандистов?!