вівторок, 18 лютого 2020 р.

Рейди армії Нестора Махна Зіньківщиною


(Історична розвідка)

Взаємини Червоної армії та армії Махна є цікавою і перспективною темою для істориків і дослідників Української революції. В даній розвідці спробуємо розібратися у обставинах бою під Шилівкою 1920 року та в супутніх подіях, пов’язаних із рейдами армії Нестора Махна Зіньківським повітом (північний схід Полтавської губернії).
Розпочнемо з короткого огляду літератури. Якщо говорити про першоджерела, то наразі маємо лише одне таке джерело – «Військово-оперативний щоденник відділу ревради (махновців) за 1920 рік»[1]. Вів щоденник начальник оперативного відділу (начальник штабу) махновців Віктор Білаш. Фрагменти з цього унікального документу містяться у Зіньківському районному народному історичному музеї. Деяка інформація про рейди Махна на Зіньківщину є у спогадах Віктора Білаша, які впорядкував і видав його син в 1993 році[2]. Бачення подій з протилежної сторони викладено у спогадах червоноармійця Ю. Романченка, безпосереднього учасника боїв, які було опубліковано в 1931 році[3]. Крім того, обставини сутички між махновцями та червоними були коротко описані в газетній публікації 1927 року, автором якої був, судячи з контексту статті, зіньківчанин, що ховався за псевдонімом В-ко[4]. Висвітлені ці події і в художньо-документальних творах. Мова йде про книги Левка Рися (Великобританія, 1957)[5]та Дмитра Нитченка (Австралія, 1990)[6]. Обидва автора – діяспоряни; незважаючи на певну упередженість в описі подій 1920 року, як Левко Рись, так і Дмитро Нитченко перебували тоді в Зінькові, тому їх свідчення теж є цінними. Описані ці події і в двох документальних романах краєзнавця Івана Чайки (2001 [7] та 2019 [8]), який спирався при їх написанні на нотатки Парфентія Галагузи, сподвижника отамана Леонтія Христового. Серед історичних досліджень слід відзначити праці історика повстанського руху на Полтавщині Віктора Ревегука. Його дослідження, в тому числі й матеріал по Зіньківщині, увійшли до колективної трьохтомної збірки по історії Української революції на Полтавщині (2017) [9]. Історик не завжди коректно висвітлює події, проте подає багато фактичного матеріалу. Звертався до цієї теми і краєзнавець О. Кононенко, що опублікував свій нарис у газеті «Голос Зіньківщина» (2007) [10].
Як мабуть, багатьом відомо, стосунки у батька Махна з червоними були складними. Не будучи антагоністичними силами, маючи навіть до певної межі спорідненість в ідеології, махновці й вояки Червоної армії у роки Громадянської війни нерідко воювали разом проти спільного ворога – білогвардійців. Проте згодом між сторонами почала зростати взаємна недовіра. Махновці не визнавали будь-якої влади, в тому числі радянської та вороже ставилися до вимог більшовицького командування розпустити Військово-революційну раду; по-різному анархісти й більшовики дивилися на причини виникнення Григор'євського бунту. Нарешті, в кінці травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України за вказівкою Леніна і Троцького прийняла рішення ліквідувати махновщину в стислі строки. Відповіддю махновців, які практично повністю контролювали південний схід України, були рейди по прилеглих територіях, підконтрольних більшовикам.

Братська могила 28 червоноармійців та громадян міста Зінькова,
які загинули під час громадянської війни.


Період відносної сталості в Зінькові наступив 20 листопада 1919 року після звільнення містечка від військ Денікіна партизанським загоном Баринова. Незважаючи на встановлення влади у повітовому центрі, навколишні ліси та села часто опановували всілякі повстанські угруповання, зокрема так звана банда Марусі, символом якої був чорний прапор[11].
9 серпня 1920 року із району Кременчука Махно неочікувано для всіх рушив у північному напрямку. Згідно щоденникових записів Білаша, махновці виїхали в 3 години ночі з Шишак, під’їхали до Зінькова, спокійно зайнявши позицію та пішли в наступ 1-м кавалерійським полком і піхотою Вікторова (3-ій піхотний полк). Бій з частинами Червоної армії (171-й батальйон та міліція в кількості 1450 чол.) продовжувався 3-4 години. При взятті міста було захоплено в полон 200 чол. Зі сторони махновців теж були втрати, зокрема було вбито командира ескадрону Харя та вахмістра Смородіна[12]. Більшовицький актив евакуювався до міста Охтирки, міліція – до Опішні.
Свідок тих подій, Левко Рись, так описує прибуття махновців: «Піші їхали в фаетонах на ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його.
Мене вабив відважний вигляд махновських вояків: з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе; на рамена були надіти паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками»»[13]. Місцеві самогонниці у ті дні мали гарний виторг за свою «продукцію».