Як Ленін висловив сумніви в існуванні української мови як масового явища

В одній з своїх статтей історик Геннадій Єфіменко згадує проте, як Ленін в березні 1919 р. висловлював сумніви у тому, чи є українська мова масовою[1]. Дійсно 19 березня 1919 р. в заключній промові на Восьмому всеросійському з"їзді РКП(б) при обговорення політичного звіту ЦК, Ленін говорив:

"Украина отделена была от России исключительными условиями, и национальное движение не пустило там корни глубоко. Насколько оно проявилось, немцы вышибли его. Это факт, но факт исключительный. Там даже с языком дело так обстоит, что неизвестно стало: массовый ли украинский язык или нет? "[2]

 

Владимір Лєнін

Про Україну Ленін писав й говорив багато за за часів царизму, підтримуючи право на самовизначення українського народу й право на вільний розвиток української мови[3], захищаючи права Ураїни перед російським самодержавством, російськими чорносотенцями й Тимчасовим урядом Керенського. Звідки ж постало таке питання?

Нагадаю, що весна 1919 р. - це період другої Радянської (Совітської) влади в Україні, коли український радянський уряд очолив колишній глава мирної делегації РСФРР на переговорах із гетьманом Скоропадським Християн Раковський, а Комуністичну партію (більшовиків) України очолював Георгій Пятаков. Саме вони в першу чергу інформували Леніна про становище в Україні.

Як саме вони інформували, можемо дізнатися із виданої в тому ж 1919 р . книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі":

«А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X. Раковського. X. Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3. 1. 1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

 Християн Раковський

В газетній статті X. Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно раціональною самосвідомістю'». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також;, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також;, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев'ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X. Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т. д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X. Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.

"Слово до товаришів з приводу російської революції".

 Галичина і Жовтнева революція 1917 р. (вступні нотатки).

До 100-ї річниці Жовтневої революції у Росії публікуємо статтю із журналу «Вісник драгоманівської організації» за грудень 1917 р. На жаль ми не знаємо точно автора цієї статті, бо журнал виходив на території Галичини нелегально і авторів статей зазвичай не вказували. Видавала цей журнал молодіжна соціалістична організація, що утворилася у 1916 р. під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократія» (ІРСД) або «Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь» (ІРСДМ).

Оскільки більшість її діячів на початку 20-х років стали засновниками Комуністичної партії Західної України, ліквідованої сталінським Комінтерном у 1938 р., то вивчення історії ІРСД в Радянському Союзі довгий час наштовхувалося на заборони та замовчування, а в сучасній Україні історія соціалістичного і комуністичного руху не належить до головних тем офіційної науки.

Стаття «Слово до товаришів з приводу російської революції» була написана під час першої світової війни. Зараз в Україні триває інша війна. Агресія путінської Росії на півдні та сході України у 2014 р. викликала бурхливі дискусії серед сучасних українських лівих, частина з яких підтримали російський імперіалізм та його маріонеток із так званих ДНР та ЛНР, як «повстання народу Новоросії», інші займають так звану позицію Ціммервальду, вважаючи, що  сучасна війна є так само, як і перша світова, війною коаліцій імперіалістичних держав за переділ світу, перерозподіл колоній та ринків збуту. В цьому відношенні показово порівняти ставлення членів ІРСД до першої світової війни та пізнішої польсько-української війни 1918-1919 рр., що виникла одразу після розпаду Австро-Угорської імперії та появи нових держав – республіки Польща та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В обох війнах активістам ІРСД довелося брати участь зі зброєю в руках. На фронтах першої світової війни загинули провідні діячі передвоєнних «драгоманівок» Осип Данилевич та Андрій Мекелита, яких із великою пошаною і захопленням згадував Роман Роздольский, сам Роздольский також був мобілізований до австрійської армії.

Перша світова війна для українського народу була подвійною трагедією ще й тому, що його землі були поділені між двома воюючими сторонами, зокрема Російською (більша частина України – Наддніпрянщина), та Австро-Угорською (Галичина, Буковина і Закарпаття) імперіями. Заради прибутків капіталістів Європи і США, в ім’я порятунку прогнилих і запліснявілих монархій Романових і Габсбургів українські селяни й робітники змушені були не тільки гнити в окопах і вбивати таких саме селян і робітників, але зодягнутих в інші шинелі, але й убивати таких саме українців. Українці Буковини і Галичини, мобілізовані в армію Австро-Угорщини, воювали з українцями Наддніпрянщини, мобілізованими в армію Росії. З сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України – близько 3,5 млн., понад 300 тисяч галичан було мобілізовано до австро-угорської армії.

В таких умовах чітко виявилася  угодовська позиція українських дрібнобуржуазних партій, що звикли плазувати перед пануючими класами великих держав. Майже всі українські партії виступили на підтримку того чи іншого імперіалістичного блоку, як вірнопіддані лакеї російської чи австро-угорської монархій. До перших належала газета “Украинская жизнь”, яку видавала у Москві Українська соціал-демократична робітнича партія, за редакцією Симона Петлюри. Газета заявила: “Українці не піддадуться на провокаційні впливи й виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, й не тільки на полі битви, але й як громадяни-обивателі, зобов’язані в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання, що випало на її долю”. Інша частина УСДРП утворила Союз визволення України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Мар’ян Меленевський тощо), який разом із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про свою вірність центральним державам (Австро-Угорщині і Німеччині), бо вони нібито допомагають Україні визволитися від російського ярма.

Серед російських партій лише більшовицька фракція РСДРП на чолі з Володимиром Леніним з перших днів війни сформулювала інтернаціоналістську антивоєнну позицію: війна несправедлива і загарбницька з обох боків, і єдино можливий вихід з цієї кривавої бійні – повернути багнети проти своїх власних правителів і панів, скинути з власної шиї тих, хто розв’язав світову війну.

З числа українських марксистів інтернаціоналістські позиції зайняла газета “Боротьба”, орган закордонної організації УСДРП в Женеві, (редактор – Лев Юркевич-Рибалка) і група “Інтернаціональна революційна соціал-демократія” в Галичині. В першому номері "Боротьби", що вийшов в лютому 1915 р., зазначено: "Ми  маємо отже те тверде переконання, що сучасна війна є насамперед війною імперіалістичною…Немає ні нападаючої, ні обороняючої сторони… Золоті слова сказав недавно Карл Лібкнехт: "Кожна соціалістична партія має ворога у власній країні…" "Боротьба" заявила про свою повну підтримку рішення Ціммервальдської міжнародної конференції соціалістів: “Ми не стоїмо на грунті національної солідарності з класою визискувачів, а на грунті міжнародної солідарності пролетаріату і класової боротьби”[1].

Але той же Ленін в дискусіях щодо права націй на самовизначення із Розою Люксембург та Георгієм Пятаковим у 1915-1916 рр. підкреслював, що імперіалістичний несправедливий і загарбницький характер саме цієї війни не означає, що зараз в добу імперіалізму неможливі війни справедливі, війни на захист демократії та батьківщини. Як приклад він наводив Ірландію, де у 1916 р. почалося повстання проти британського панування, й писав, що у війні ірландців проти британського імперіалізму ми на боці пригнобленої нації, бо вони захищають свій народ, свою мову, свою батьківщину.