«Ніяких революційних традицій немає і не було». Інтерв'ю з Олегом Дубровським

 

Олег Дубровський. квітень 2026 р.

 Інтерв’ю з ветераном робітничого руху в Україні Олегом Дубровським про те, як змінювалася свідомість робітничого класу України від часів Радянського Союзу до сьогодення. Як вплинули на цю свідомість події Майдану 2013 – 2014 років та російсько-української війни? Яке зараз ставлення соціалістичного активіста до лівих рухів та організацій, до воєн і конфліктів у глобальному світі?

Олег Борисович Дубровський (нар. у 1955 р.) за основним фахом трубопрокатник шостого розряду, починав свою діяльність ще в часи режиму КПРС та пройшов ідейну еволюцію від анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії, в 1990-х роках був організатором восьми страйків на промислових підприємствах міста Дніпропетровська (нині – Дніпро), був двічі звільнений із роботи з так званим «вовчим білетом» (ст. 40 Кодексу законів про працю), піддавався адміністративному та поліцейському тиску тощо. Під час «малої війни» на Донбасі, що почалася в 2014 р., та повномасштабної російсько-української війни, розпочатої в лютому 2022 р., Олег Дубровський  брав участь у відбитті російської збройної агресії в складі українських добровольчих формувань.

 Записано в місті Дніпро у квітні 2026 р. активістом групи «Спалах» товаришем Станіславом.

 

Питання: Я спочатку хочу поговорити про минуле, про минулий досвід. Скажімо про боротьбу за умови сталіністського режиму. Як ви бачили, що ви можете сказати про рівень класової свідомості, соціалістичної свідомості на підприємствах, рівень класової боротьби тоді, як він трансформувався? Може, він підіймався, чи можливо він якось відрізняється від сучасних умов?

 

О.Д.: Якщо починати з 70-х років чи з початку 80-х років, то беру свій досвід від загального рівня робітничої свідомості. Які активісти в умовах 70-х років?! У чому мав полягати тоді робітничий активізм, коли все було заформалізоване, забюрократизоване в структурах офіційної квазі-профспілки, комсомолу та парторганізації КПСС? В умовах тоталітарного режиму відкритий робітничий активізм, який мав би альтернативний до згаданих структур характер, був неможливий. Класова свідомість? Загальне враження залишилось таке, що класової свідомості майже не було. Робітництво було аморфною масою, що була класом лише як об’єкт експлуатації. Це був «клас у собі». Як казав Маркс, «панування капіталу створило для цієї маси однакове становище та спільні інтереси». Але усвідомленню цих спільних інтересів істотно заважала атомізація суспільства – власне робітничого колективізму не було. Колективізм накидувався тільки згори, – бюрократично, в рамках вище згаданих структур. Соціалістична свідомість на підприємствах у тому сенсі, у якому ми це розуміємо? Про це стосовно умов 70-х – 80-х років взагалі смішно казати. Мала місце, так би мовити, спотворена соціалістична свідомість, вплив якої відчувається навіть зараз і яку можна визначити як державний патерналізм, що, як ми розуміємо, не має нічого спільного з соціалізмом. А що панувало, так це індивідуалістична дрібнобуржуазна свідомість. Пристосуватися та грести під себе! Загалом, незважаючи на усі потуги тоталітарного режиму, на властиву йому інформаційну блокаду суспільства, навіть у такому «закритому місті», як Дніпропетровськ, робітники вже у 70-х роках були засліплені західними споживацькими стандартами. Про рівень класової боротьби і про те, як він трансформувався протягом 70-х – 80-х років нічого сказати не можу, бо тої боротьби не було. Але якийсь соціальний спротив все ж такі був, але це були його найбільш примітивні та деструктивні форми: плинність кадрів; пияцтво; крадіжки… На початку 80-х пияцтво серед дніпропетровських робітників набуло характеру справжньої епідемії.

 

Питання: На підприємствах працювали так звані агітатори, які вели пояснювальну діяльність. Як це функціонувало?

 

О.Д.: На підприємствах КПСС проводила постійно та наполегливо пропагандистську роботу. Були обов'язкові політінформації та політзаняття для робітників. Усі робітники залучалися на відкриті партійні збори КПССівських заводських парторганізацій. Були закриті збори тільки для членів КПСС, та відкриті партійні збори, на яких в обов'язковому порядку мали бути присутніми усі робітники. На політзаняттях був план, який визначав теми цих занять на кілька місяців наперед. Цей план розміщався на дошках наказів та оголошень у кожному виробничому підрозділі, тобто знаходився у цілком вільному доступі. Заняття провадили члени КПССсівського парткому, вони ж адміністратори з вищою освітою, у порядку «партійних навантажень». Також приїжджали так звані пропагандисти та лектори з райкому КПСС, які читали лекції та намагалися викликати обговорення.

 У 70-ті та 80-ті роки все це дедалі більше розкладалося та формалізувалося. Робітники відчували відчуження від цього процесу. Вони відверто нудьгували або просто спали у той час, коли пропагандисти намагалися їм щось втокмачувати про «політику партії», про те, що вони є «передовим класом», який «будує комунізм». Лише адміністративний тиск забезпечував присутність робітників на цих заходах з ідеологічної обробки . У другий половині 70-х років, коли не можна було вступати у, так би мовити, відкриту ідейну боротьбу, я ставив перед собою задачу краще знати історію КПСС, ніж райкомівські пропагандисти, щоб публічно, на цих заняттях, задавати їм незручні питання про історію цієї партії та розвінчувати недоречність їхніх ідеологічних штампів, а вони не знали, що відповісти, щоб не вийти за рамки тодішніх ідеологічних вимог. У ті часи вже згаданої інформаційної блокади суспільства з боку КПССівського тоталітарного режиму, головним джерелом альтернативних знань з історії КПСС для мене були стенографічні звіти конференцій та з’їздів РСДРП – РКП(б) – ВКП(б), які я почав читати ще під час моєї служби у лавах «Радянської» армії.

 Загалом, 70-ті та початок 80-х років носили відбиток загального суспільного розкладу. Скрізь панувало відчуження до будь якого офіціозу та подвійні стандарти . Робітники були відчужені від виробничого процесу та результатів своєї праці. Водночас для мене було зрозуміло, що КПССсівська пропагандистська машина теж працює на «холостих оборотах». Я бачив, що оті «комуністи», які провадили ідеологічну обробку робітників, самі не вірили у те, що казали та відчували, що «товчуть воду у ступі». Панував відвертий формалізм. Це було типово для кінця 70-х та початку 80-х років.

 У той час я знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій якої намагався аналізувати «радянську дійсність» та був дуже захоплений польською «Солідарністю», її розвитком, її боротьбою з режимом ПОРП. Вже потім я завжди казав, що як робітничий активіст, я сформувався під впливом саме польської «Солідарності». У 1980-му році та пізніше «радянські» ЗМІ провадили шалену пропагандистську атаку проти «Солідарності». У той же час я на своєму рівні, а це був рівень однієї бригади, максимум рівень одного цеху, намагався провадити контрпропаганду, розповідаючи колегам про те, чим дійсно є «Солідарність» та за що вона змагається з режимом ПОРП. Іншим елементом моєї «антірадянської агітації» була агітація проти інтервенції «СССР» у Афганістан. Це були дві основні теми і доволі скоро я отримав можливість зрозуміти, що у тому колективі, де я провадив цю найскромнішу пропагандистську роботу, був інформатор КГБ. Це була вже перша половина 80-х років.

 

Питання: І які були наслідки цих розмов?

 

О.Д.: Перший мій публічний виступ, спрямований проти політики КПСС відбувся у серпні 1984 року на загальних зборах робітників, коли дирекція в черговий раз повідомила про необхідність виїзду на безоплатні сільськогосподарські роботи на наступні вихідні, бо ж треба «виконувати продовольчу програму партії». Кожне підприємство мало виділяти кожного тижня робітників. Я виступив із закликом до колективного бойкоту цих виїздів, посилаючись перш за все на те, що у суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, ніяких безоплатних робіт не повинно бути.

 Уже пізніше, приблизно в 1990-му році, я читав у газеті доповідь першого секретаря обкому КПСС, де він казав, – щоб виконувати «продовольчу програму партії» Дніпропетровськ повинен виділяти кожного дня 15 тисяч людей на сільгоспроботи. Для цього кожне підприємство повинно було виділяти кожного тижня у вихідні дні певну кількість робітників. Це все робилося під адміністративним примусом. Робітники матюкалися. Робітники обурювалися. Але їхали, їхали та їхали, бо не бажали «мати неприємності». Відчуваючи таку хвилю колективного невдоволення, я вирішив, що настав час відкритого виступу. На чергових зборах, під час яких адміністрація визначала, хто саме поїде в черговий раз на ці роботи, я виступив із закликом до колективного солідарного бойкоту виїздів на безоплатні сільгоспроботи, додатково наголошуючи на тому, що оплачувані виїзди теж повинні мати не примусовий, а добровільний характер.

 Адміністрація дуже нервово зреагувала на цей виступ. А за кілька днів потому мене викликали до відділу кадрів, де піднявши слухавку телефону, я довідався, що мене запрошує на «співбесіду» співробітник райвідділу КГБ. Досвіду у спілкуванні з «органами» я не мав і тому погодився на неформальну «профілактичну бесіду», тобто без отримання повістки. Саме під час цієї «бесіди» я був вражений рівнем поінформованості мого співбесідника – він знав усе, про що я балакав з колегами по бригаді, у складі якої працював. Саме тоді я зрозумів, що навіть у такому маленькому виробничому підрозділі КГБ має свого інформатора. У ті часи у кожному районі міста був як райвідділ міліції, так і райвідділ КГБ (*). Ці райвідділи «держбезпеки» було розформовано лише у 1990-му році. Один співробітник такого райвідділу КГБ здійснював ідеологічний нагляд за кількома підприємствами, на ньому було закріплено два-три заводи, де він створював свою мережу інформаторів, додатково залучаючи інформацію від секретарів КПССсівських парткомів відповідних підприємств.

 

Ремарка [А.З.]: Це який рік був?

О.Д.: 84-й рік, серпень 1984 року. Про це написано в моїй авторизованій політичній біографії.

 

Семесенко і Муравйов: До питання про типологію отаманщини

 

 

Нещодавно минула сота річниця вбивства у Парижі в травні 1926 року Самуїлом Шварцбардом голови Директорії Української Народної Республіки та головного отамана Дієвої Армії УНР Симона Петлюри. Навколо цієї події, постаті Петлюри та ставлення Директорії УНР до єврейських погромів в Україні 1918 – 1919 років дискусії тривають вже понад сто років. Доведено, що і уряд УНР, і командування армії УНР, і особисто Симон Петлюра намагалися боротися проти погромів та поширення антисемітизму шляхом видання відповідних наказів та відозв, але зупинити погромників їм не вдалося. На перешкоді стали отамани різних формувань, що виникли в ті часи та іноді переходили навіть із однієї армії в іншу, як отаман Никифор Григор’єв перейшов до червоної армії, а отаман Ілько Струк – до білої армії Денікіна.

Зокрема цікавий матеріал про феномен отаманщини зібрано у монографії українського історика Юрія Митрофаненка «Українська отаманщина 1918 – 1919 років», що вийшла вперше друком в 2015 р. Він зокрема опрацював величезну кількість архівних джерел, мемуарів та публікацій та виділив декілька типів отаманських формувань та їх лідерів: помірковано-конструктивний, військово-опозиційний, козакофільсько-романтичний та соціально-деструктивний. До останнього дослідник відносить і найбільш одіозних отаманів-погромників типу Йосипа Біденка, Олександра Палієнка, Олекси Козир-Зірки та Івана Семесенка.

Найбільш відомим із них, який завдав найбільшої шкоди УНР, був отаман Іван Семесенко. В моїй статті 2021 року я вже проводив паралелі між ним та червоним головнокомандувачем Михайлом Муравйовим. Вважаю, що варто зупинитися на цьому порівнянні докладніше. Як відомо, обидва цих діячі залишили досить кривавий слід в історії Української революції 1917 – 1921 років, обидва по суті були воєнними злочинцями, що здійснювали масові розправи над мирним населенням. Що ще їх об’єднує?

Михайло Муравйов

Обдва вони мали селянське походження та пройшли через російську імператорську армію. Михаїл Муравйов  народився в 1880 р. в селі Бурдуково Варнавинського повіту Костромської губернії. Його біографія значно краще відома історикам, а його досить велика слідча справа 1918 року була опублікована в 2001 році українськими істориками Владиславом та Людмилою Гриневич. Зокрема його послужний список свідчить, що він поступив на службу до армії добровільно в 1898 році як «вольноопределяющийся», бо мав незакінчену освіту в семінарії, але швидко закінчив Казанське піхотне училище та виявив неабиякі здібності. Зокрема під час так званих Курських маневрів він «взяв у полон» військового міністра О. Куропаткіна. Під час російсько-японської війни Муравйов як командир роти брав участь у боях в Манчжурії та отримав важке поранення в голову, наслідки якого давалися взнаки протягом всього життя. За доблесну службу він отримав ордени св. Анни 3-го ступеня, св. Володимира 4-го ступеня, св. Станіслава 2-го  ступеня. Муравйов брав участь і в першій світовій війні, де також отримав поранення та підвищення. Останнє звання в царській армії – капітан, у вересні 1917 р. вже Тимчасовий уряд присвоїв йому звання підполковника. Останнє напевно було пов’язано із його активною участю у формуванні добровольчих ударних батальйонів, якими уряд Керенського намагався врятувати фронт та армію які швидко розкладалися після падіння царизму.

Як згадував пізніше отаман Забайкальського козацького війська Семенов, влітку 1917 р. в Петрограді Муравйов був рішуче налаштований проти більшовиків та говорив йому, що якби йому дали владу, він би покінчив із ними за пару місяців. Проте Тимчасовий уряд швидко втрачав авторитет і вже восени 1917 р. Муравйов вирішив приєднатися до лівого крила партії есерів, а після жовтневого перевороту запропонував свої послуги тим самим більшовикам, яким такий цінний військовий спеціаліст був саме потрібен.

Новий радянський командувач Петроградським військовим округом більшовик Володимир Антонов-Овсієнко в листопаді 1917 року взяв Муравйова до себе на службу на призначив начальником штабу, а в грудні того ж року коли Антонова призначили народним комісаром по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії, той взяв із собою Муравйова. Головним завданням Антонова було придушення заколоту донського отамана генерала Олексія Калєдіна, який збирав до себе усі антибільшовицькі сили для повалення уряду Леніна. Проте штаб Антонова-Овсієнка знаходився в Харкові, а частину своїх військ разом із місцевими загонами робітників та селян – Червоною гвардією – він спрямував на Київ проти союзника Калєдіна – Української Центральної Ради. Головнокомандувачем цих військ було призначено Муравйова.

Хоча чисельно ці війська Муравйова налічували всього 9 – 10 тисяч добровольців, але через слабкість уряду УНР та розклад українізованих формувань, повстання в багатьох українських містах, червоним військам Муравйова вдалося 8 - 9 лютого 1918 р. захопити Київ та влаштувати там криваву розправу над офіцерами, дворянами, чиновниками колишньої Російської імперії та прибічниками УНР. Найбільш відомим було тоді вбивство київського митрополита Владіміра Богоявленського. При чому перед штурмом Києва сам Муравйов закликав своє військо нещадно винищувати усіх монархістів, юнкерів, офіцерів, гайдамаків тощо.

Взяття Києва було піком військової слави Муравйова, значно посиливши його бонапартистські амбіції. Проте воно залишило й найкривавіший слід за ним та совітською владою, яку він представляв. Точну чисельність його жертв досі встановити неможливо. Різні джерела називали лише приблизні цифри у 5 тисяч убитих або 2500 самих лише офіцерів. Тут маємо значне перебільшення публіцистів. Статистичний бюлетень Київської міської управи, виданий вже при УНР та німцях називає більш точну цифру – 1286 убитих за січень – лютий 1918 року, в це число увійшли і загиблі під час січневого повстання прибічники совітської влади, і учасники боїв за Києв в лютому 1918 р., і жертви муравйовського терору.

Проти його самодурства та самовільних розправ рішуче протестували Народний Секретаріат України, який навіть розглядав питання про його арешт, але не мав для цього відповідних сил, армійський комітет першої революційної армії, головнокомандувач УНР Совітів Юрій Коцюбинський. Врешті решт Муравйова відкликали із Києва. До речі в лютому - березні 1918 року Муравйов встиг ще повоювати на Одещині: досить успішно відбив наступ на Одеську совітську республіку військ Румунії та молдавського Сфатул Церія. (Ну приблизно так як в 1992 році відбили наступ на Придністровську республіку за славної участі загонів УНА-УНСО). В Одесі Муравйов також відзначився самодурством та конфліктами із місцевою радянською владою.

Врешті решт критична маса конфліктів із різними радянськими діячами  досягла і Москви, Ленін особисто змушений був проводити очну ставку Муравйова та голови армійського комітету 1-ї революційної армії Сергєя Мойсеєва. На жаль протокол цієї очної ставки не зберігся, але відомо, що одразу після неї Революційний трибунал при ВЦВК розпочав слідство у справі Мурвйова.

Описуючи червоний терор, наші публіцисти зазвичай забувають, що за ці дії Муравйов був заарештований 28 квітня 1918 р. в Москві за наказом голови ВЧК Фелікса Дзержинського. Ось його показання, які він дав слідчій комісії Революційного трибуналу при ВЦВК:

«Показания Следственному отделу Комиссариата публичных обвинений НКЮ по делу М.А. Муравьева

05.05.1918

О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала сведения как о вредном Советской власти командующем. Обвинения сводились к тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. Все это он проделывал от имени нашей Советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия — это была его сознательная военная тактика, которая, давая нам мимолетный успех, несла в результате поражение и позор. И я считал, что если Советская власть не накажет его со всей революционной строгостью, то весь позор и вся ответственность за эту тактику падет на Советскую власть. Арестовал я его после того, как получил сведения, что штаб его как главнокомандующего Кавказской нашей армией уехал уже в Царицын и что он сам уезжает туда же. Тов. Троцкий уведомил меня за несколько дней до этого, что Муравьев лишен этого мандата и что, следовательно, он является самозваным главнокомандующим. Кроме того, тов. Бризе, анархист, рекомендует мне по своей части тов. Пече, сообщил мне, что Муравьев послал своего [неразборчиво] приезда в Москву, сделал Льву Черному предложение снарядить анархистов оружием и предоставить для борьбы с Советской властью 16–17 тысяч солдат, и, когда Лев Черный сказал, что не намерен с нами воевать, Муравьев замял свое предложение. Все-таки передал анархистам два пулемета. Бризе оговорился, что Льва Черного ввиду его отношения к нам трудно будет склонить самому рассказать нам об этом предложении Муравьева. Бризе рассказал мне все это в присутствии тов. Пече, Александровича и Моисеева. Александрович сообщил, что Муравьев левым эсерам рассказывал, будто, назначив его Кавказским главнокомандующим, большевики дали ему инструкцию ударить в тыл сражающимся с турками меньшевикам, но что он на такую подлость не пойдет. Бризе сообщил нам еще, что он видел корреспонденцию Муравьева, относящуюся к времени после Октябрьской революции, уличающую его как монархиста и провокатора. Со стороны комиссии предприняты шаги для обнаружения этой переписки.

Председатель ВЧК Ф. ДЗЕРЖИНСКИЙ

5 мая 1918 г.»

РГАСПИ. Ф. 76. Оп. 3. Д. 16. Л. 2–2об. Подлинник. Рукопись.

https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/1018204 

Роздуми про другу світову та пам'ять

 

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.:
Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.158.

 

Друга світова війна досі була найбільшою демографічною катастрофою, яку пережила Україна. За даними Інститут Демографії надсмертність за 1939 - 1945 в Україні становила понад 8 мільйонів людей.

(Цей допис було розміщено на моїй сторінці фейсбук 08.05.2026. Станом на зараз він має 8398 переглядів).

Колись давно в часи Януковича, коли Україна "взасос" дружила із Росією, а саме в 2013 р. адміністрація торгівельної мережі, де я працював, видала нам усім георгіївські стрічки і розпорядження - носити їх 9 - 10 травня під загрозою штрафу в 50 грн. Я тоді відмовився це робити й сказав адміністратору, що це непристойно й аморально. Пізніше я запитував директора про штраф, але вона мені повідомила, що штраф за це так з мене й не стягували.

Цікаво, що через два роки - в 2015 р. та сама адмінстрація тієї самої трогівельної мережі видала розпорядження: категорично заборонити георгіївські стрічки - щоб раптом хтось не надягнув по старій звичці.

Звісно між цими подіями був Майдан, втеча Януковича й напад Росії на Україну в 2014 р. Не сумніваюся, що якби Янукович тоді втримав владу або на його місце посадили якого-небудь Медведчука, то носіння георгіївських стрічок було би обов'язковим і не тільки в нашій мережі, а Україну би перетворили на Малоросію. Але український народ не допустив цього. І вже не допустить ніколи.

Друга світова війна була найстрашнішим в історії людства зіткненням двох імперіалістичних таборів, які ділили світ між собою. Нацистська Німеччина та її союзники з одного боку та сталінський СРСР з іншого були жахливими тоталітарними режимами, що знищили мільйони людей. Не гребували масовими убивствами й уряди США (атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі) та Британської імперії (бомбардування Дрездена, штучний голод у Бенгалії).

Українці тоді були по різні боки фронту, але переважна їх більшість внесла свій внесок у перемогу над німецьким нацизмом, заплативши страшну ціну - близько восьми мільйонів загиблих. Менша частина українців боролася проти сталінської імперії в лавах УПА. На жаль тоді здобути незалежність України не вдалося, але вона постала в 1991 р., коли СРСР розвалився. І ця незалежна Україна була утворена саме на основі Української РСР рішенням Верховної Ради УРСР.

Російська пропаганда закидає українцям колабораціонізм із гітлерівською Німеччиною, але забуває при цьому сказати, що найбільшим колаборантом - другом і союзником нацистської Німеччини - з серпня 1939 по червень 1941 р. був саме сталінський СРСР.

Деяки з колоніальних народів Азії та Африки також плекали надії на визволення з під гніту Британської імперії за допомогою Німеччини. Наприклад лідер радикального крила Індійського Національного Конгресу Субхас Чандра Бос в 1941 р. поїхав до Берліну й отримав дозвіл на формування легіону "Вільна Індія" в складі німецької армії, а пізніше за допомогою японців формував із військовополенених Індійську національну армію, що мала би воювати за незалежну Індію. Бос загинув в 1945 р. й досі його шанують в Індії як одного з національних героїв на рівні із Махатмою Ганді та Джавахарлалом Неру.

До речі свідченням внеску України в перемогу над німецьким нацизмом та сили українського національно-визвольного руху, з яким мусив рахуватися і Кремль, є також місце в Організації Об'єднаних Націй. Українська РСР була співзасновницею ООН в 1945 р., хоч здобула незалежність лише в 1991 р. Так само як і домініон Британська Індія, що також стала співзасновником ООН в 1945 р., а отримала незалежність лише в 1947 р.

Звісно, що Україна - це не Індія. Україна була повністю окупована нацистською Німеччиною та її союзником румунським диктатором Антонеску, якому Гітлер подарував так звану Трансністрію із містом Одеса. Поділ України на німецькі райхскомісаріат і  генерал-губернаторство, румунську Трансністрію і окуповане угорцями Закарпаття - зайве свідоцтво того, що жодних прав за українцями Третій рейх не визнавав, а українські землі мали бути лише колонією чи життєвим простором для "вищої раси".

Зараз на жаль в Україні переважає тенденція відмовлятися від усього радянського як російського. Але віддаючи всю спадщину СРСР Москві ми відмовляємося від власного минулого й фактично даруємо його нашим ворогам, посилюючи їх і послаблюючи себе.

Андрій Здоров.

Маркс і Костомаров: ще раз про конспект і нотатки

 

Микола Костомаров

"Московський посол оголосив це несумісним із громадянським ладом. Посол сказав, що з сусідніх місцевостей Великоросії — Брянського, Карачевського, Рильського, Путивльського — селяни, які живуть на маєтках отчинників і поміщиків, і холопи тікають в Україну, а звідти юрбами вдираються у свої колишні житла, вмовляють інших селян і холопів тікати до них, часто мстяться своїм колишнім панам, якими були незадоволені, палять їхні хати, убивають господарів із родинами, засипають хати з усіх боків землею й так морять людей голодом. Було ясно, що козацтво, яке підбурювало простий народ до повстання проти панів, було спокусою для сусідньої великоросійської черні. (78, 79)"

-----

Román Galenkin нещодавно звернув увагу на маловідомий текст Карла Маркса - його конспект історичної монографії Миколи Костомарова "Гетьманство Виговського". В часи СРСР цей текст двічі готували до публікації - в 1929 та на початку 1970-х років, але так і не опублікували. На початку 1970-х років цей текст готував до публікації у збірнику "Архив Маркса и Энгельса" український радянський історик Віталій Сарбей. Проте опублікувати цей текст йому вдалося лише в 1993 році. Знову привернув до нього увагу Роман Галенкін.

У своїх коментарях до статті Романа Галенкіна, опубілкованої на сайті Res Publica та сайті "Політком", я вже вказував на деякі помилки його інтерпретації цього тексту та його значення. Тут зупинюсь на контексті появи цього твору.

Як відомо, Карл Маркс цікавився історією багатьох країн, і зокрема історією Росії та історією України. В його зошитах за 1880 - 1881 роки збереглися конспекти двох книг відомого українського та російського історика Миколи Костомарова: "Бунт Стеньки Разина" та "Гетманство Выговского".

Малюнок ШІ із сайту "Політком"

Звісно, що Маркс не був професійним істориком і його знання були обмежені та відтворювали певні стереотипи того часу і його середовища. До таких стереотипів належить теорія Гегеля про історичні та неісторичні народи. Зокрема більшість західних та південних слов'ян, що тоді не мали своїх держав, Маркс і Енгельс вважали неісторичними народами, які в ході економічного розвитку мають бути асимільовані іншими народама, насамперед німцями, а національно-визвольні рухи цих народів, що проявилися під час революції 1848-1849 років Маркс і Енгельс вважали лише інтригами російського царизму та витівками кількох інтелігентів типу чеського професора Франтішека Палацького. Докладніше про еволюцію поглядів Енгельса (і певною мірою Маркса) на національне питання й національні рухи можна почитати в класичній праці Романа Роздольського «Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der ‚geschichtslosen‘ Völker.» (1964) («До національного питання. Фрідріх Енгельс та «неісторичні народи»»).

Проте Маркс палко підтримував польський революційний рух за незалежність від Росії та відновлення Речі Посполитої, яку поділили наприкінці 18 ст. Москва, Австрія та Прусія. Заклик до боротьби проти російського імперіалізму Маркс записав навіть в установчий маніфест першого Інтернаціоналу - Міжнародного товариства робітників 1864 р.

Посилення інтересу Маркса до історії Росії та історії України в 1880-1881 роках очевидно було пов'язано із наростанням хвилі народницького терору в Росії, найбільшим піком якого було вбивство російського царя Алєксандра ІІ в Петеребурзі 13 березня 1881 року. Як відомо, Маркс листувався із деякими активістами народницького руху, як от Вєра Засулич, які сподівалися, що їх діяльність підштовхне російське селянство на революцію, а російська традиційна община стане основою соціалізму, хоч Маркс і досить скептично до цього ставився.

Зазначимо, що Маркс не випадково обрав саме ці книги Миколи Костомарова. Сам Костомаров мав репутацію прискіпливого історика з демократичними поглядами (пізніше це назвуть "народницька школа" в історіографії), що виступав проти російських імперських міфів. Додам, що Костомаров мав і власний досвід політичної боротьби - був співзасновником таємного Кирило-Мефодіївського товариства, після розкриття його більше року провів у царській тюрмі, а потім був висланий з України. Найбільш відомими його книгами були "Богдан Хмельницький", "Мазепа" і "Бунт Стеньки Разина". Але Маркса зацікавила саме монографія "Гетьманство Виговського".

О людях плохих и хороших или еще раз о сталинизме и ленинизме

 Ми публікуємо дискусію між двома українськими марксистами на тему аналізу та оцінки історичного досвіду ленінізму та сталінізму, історичного досвіду Радянського Союзу та правлячої в ньому Комуністичної партії або, як це зараз називають в Україні згідно Закону від 2015 року, - "комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років".

Олександр Будило - співзасновник Організації Марксистів (2006 - 2010) та марксистської групи або Оргкомітету лівих комуністів "Проти течії" (2011 - 2022), член редакції журналу "Против течения" в 2005 - 2021 роках, автор теоретичних і публіцистичних статей. 

Олег Дубровський - ветеран робітничого руху із міста Дніпра, за основним фахом трубопрокатник, організатор низки акцій протесту робітників, автор спогадів та публіцистичних статей, учасник збройного захисту України від російської агресії в складі добровольчих формувань.

Статті публікуються мовою оригіналу.

Владімір Ленін та Іосіф Сталін. Вересень 1922 р.

Александр Будило.

О хороших  и о плохих людях

О ленинизме и сталинизме

 

 

Тов. Сталин, сделавшись генсеком, сосредоточил в своих руках необъятную власть, и я не уверен, сумеет ли он всегда достаточно осторожно пользоваться этой властью. 

Ленин В.И. Письмо к съезду 24.12.1922

 

Сталин слишком груб, и этот недостаток, вполне терпимый в среде и в общениях между нами, коммунистами, становится нетерпимым в должности генсека. Поэтому я предлагаю товарищам обдумать способ перемещения Сталина с этого места и назначить на это место другого человека, который во всех других отношениях отличается от тов. Сталина только одним перевесом, именно, более терпим, более лоялен, более вежлив и более внимателен к товарищам, меньше капризности и т. д. Это обстоятельство может показаться ничтожной мелочью. Но я думаю, что с точки зрения предохранения от раскола и с точки зрения написанного мною выше о взаимоотношении Сталина и Троцкого, это не мелочь, или это такая мелочь, которая может получить решающее значение.

Добавление к Письму от 24.12.1922 

 

Читая знаменитое ленинское «Письмо к съезду» (в котором Ленин дает характеристики Сталину, Троцкому, Зиновьеву, Каменеву, Бухарину и Пятакову), написанное с целью предотвращения возможного раскола в партии, мы обычно удивляемся прозорливости Ленина в отношении Сталина, правильности и своевременности его предложения съезду о снятии Сталина с должности генсека партии и переводе его на другую работу.

Но давайте посмотрим на это Письмо критически и ответим для себя на несколько вопросов:

1) как так получилось, что «Сталин, сделавшись генсеком, сосредоточил в своих руках необъятную власть»?

2) почему Ленину пришлось давать характеристики только вышеперечисленным деятелям партии?

3) почему в «Письме к съезду» речь идет исключительно о ситуации в партии, о наиболее выдающихся деятелях партии и ни слова не говорится о Советах и ситуации в Советах, ведь власть вроде бы как в стране Советская, не так ли?

4) почему Ленин, борясь с нарастающей тенденцией авторитаризма и бюрократизма в партии и государстве, предлагает меры исключительно паллиативного, а не радикально принципиального характера: увеличить ЦК партии за счет рабочих  до 50-100 человек, реорганизовать Рабкрин и тп.? Ведь опытным и авторитетным партаппаратчикам да еще наделенным огромной властью и связанной с этой властью возможностями, ничего не стоит подчинить своей воле хоть 100, хоть 1000 рабочих от станка, пусть и членов ЦК и Рабкрина, не так ли?

Ответ прост: поскольку к этому времени в стране окончательно и бесповоротно утвердилась однопартийная система большевистской власти, то и человек, то есть Сталин, возглавляющий эту партию автоматически получает в свои руки необъятную власть.

Второе: утверждение однопартийной системы власти есть ликвидация власти Советов, превращение Советов в проводники воли партии, в формальные, совещательные, подчиненные партии, а не реальные самостоятельные государственные институты, обладающие всей полнотой власти.

Третье. Ленин убежден, что только партия большевиков, опирающаяся на пролетариат, может привести страну и общество к социализму. Все остальные партии не могут претендовать на эту роль, поскольку они опираются не на пролетариат или не только на пролетариат, заражены мелкобуржуазностью и не руководствуются единственно верным марксистским учением, даже если они при этом называют себя социалистами и революционерами  как, например, эсеры.

Ленин потому и не говорит ничего в «Письме к съезду» о Советах и Советской власти, поскольку понимает, что власть уже сосредоточена не в Советах, а в партии и даже не в партии, а в партийном аппарате. Не имеет смысла уже рассуждать о Советской власти, имеет смысл обсуждать только ситуацию в партаппарате и самых выдающихся представителей этого аппарата, поскольку сам Ленин понимает, что по состоянию здоровья он уже вынужден будет отойти от дел и что руководство партией и страной переходит в другие руки.

Спрашивается, а кто же выхолостил Советскую власть, лишил ее реальной политической власти, установил однопартийную диктатуру в стране, а затем ликвидировал внутрипартийную демократию, протащив на Х съезде резолюцию «О единстве партии» запрещавшую создание в партии фракций, которые могли бы послужить в качестве хоть какой-то компенсации за ликвидацию социалистической многопартийности и кастрацию Советов? Кто проложил тем самым путь к ликвидации внутрипартийной демократии и утверждению всевластия партаппарата над партией, над Советами, над всей страной?

Да сам Ленин и проложил этот путь от лозунга «Вся власть Советам!» к не афишируемому лозунгу «Вся власть РКП(б)», опираясь на свой непререкаемый авторитет в партии. А Сталин только развил эту ленинскую идею до логического конца - «Вся власть партаппарату, иерархии секретарей!», на вершине которой, естественно, должен быть верный ленинец товарищ Сталин.

С чего все началось и чем закончилось? Началось все с левооэсеровского мятежа 6-7 июля 1918 года против подписания Брестского мира, который потерпел поражение и вследствие которого утвердилась однопартийная система, а закончилось все XII cъездом РКП(б) в 1923 г. на котором во внутрипартийной борьбе одержал победу Сталин и его сторонники. Что касается Ленина, то он по болезни на этом съезде уже не присутствовал.

Если у вас однопартийная система, то в ней неизбежно власть будет сосредоточена не в Советах, а в партаппарате. В неизбежной партаппаратной борьбе за власть произойдет отрицательный отбор и победят не лучшие, а худшие представители этого аппарата. Отнюдь не случайно, что Ленин характеризует Сталина как человека грубого, капризного, нетерпимого, нелояльного к товарищам и что именно Сталин побеждает всех остальных выдающихся представителей партаппарата в борьбе за власть, которых Ленин характеризует в своем «Письме  к съезду». Все они будут уничтожены Сталиным в годы большого террора.

Парадоксально, но факт, - Советская власть, которая предусматривает социалистическую многопартийную систему, свободные выборы в Советы на конкурентной основе, выборность, подотчетность и подконтрольность исполнительной власти, а также силовиков Советам и другие демократические положения и процедуры, - такая власть была ликвидирована еще в 1918 году (вместе с водой — левыми эсерами, выплеснули и ребенка — социалистическую многопартийность), а все продолжают как ни в чем не бывало называть политический строй и систему сложившуюся в СССР — Советской властью.

Хороша же была эта «советская власть», выборы в органы которой проходили на безальтернативной основе, а в бюллетене была указана одна кандидатура от нерушимого блока коммунистов и беспартийных (читай: от партаппарата и КГБ)!

Стоит ли поэтому удивляться, что эта авторитарно-бюрократическая система полностью себя исчерпала к началу 80-х годов, а в начале 90-х приказала долго жить?

Стоит ли поэтому вновь и вновь, с усердием достойного лучшего применения, пытаться создать партию ленинского типа, если эта партия придя к власти, - закономерно, неизбежно, автоматически превращается в ту или иную разновидность партии сталинского типа, партии не пролетариата, а партхозаппарата, бюрократии, номенклатуры?

Как по мне, то ответ очевиден и вы сами знаете какой это ответ: не стоит, поскольку а) такая партия пролетариату не нужна; б) поскольку нету уже самого пролетариата, а тот класс наемных работников, который сегодня существует, нуждается в иного рода политических партиях и организациях. Чем это доказывается? Тем, что на протяжении уже нескольких десятилетий после исчезновения СССР (а если брать шире, то на много раньше, как минимум после второй мировой войны) несмотря на многочисленные попытки, никому так и не удалось создать партию ленинского типа ни у нас, ни где бы то ни было.

27.11.2025

Рештки пам'ятника Сталіну в Будапешті. 1956 р.

Олег Дубровский

 О людях плохих и хороших

или

 еще раз о сталинизме и ленинизме.

 

 

 В своих комментариях к тексту Александра Будило  «О хороших и о плохих людях. О ленинизме и сталинизме» сразу отмечу, что еще очень давно я отдавал себе отчет о преемственности политической практики монопольно правящей партии (КПСС) в условиях процесса трансформации большевизма от ленинизма к сталинизму.

Поэтому начинаю с воспоминаний.

 «СССР», 1988-й год. Развиваются «перестройка, демократизация и гласность». С подачи идеологов от КПСС, усилиями ее партийной пропаганды внимание неравнодушной общественности (в подавляющем большинстве это интеллигенция, в основном интеллигенты-гуманитарии) сосредоточено на критике наиболее ужасных проявлений политической практики сталинизма, прежде всего, на «большом терроре» 1937  - 1938 г. г.

Все это вырывается из причинно-следственного ряда, из общего контекста развития «советского» общества. И тут же, конечно, «возвращение к Ленину», «новое прочтение Ленина», «ленинские нормы партийной жизни» и т. п. штампы официальной пропаганды того времени.

На этой волне в ноябре 1988 г. в Днепропетровске был основан филиал Всесоюзного общества «Мемориал», среди 12 «отцов-основателей» которого был и я (кстати, единственный рабочий среди них).

В тогдашней обстановке нарастающего подъема общественной активности интеллигенции, ряды днепропетровского «Мемориала» быстро росли, - на каждое его еженедельное заседание приходило все больше и больше людей. Почти сразу эти заседания стали ареной идейно-политических дискуссий и горком КПСС вскоре прислал своего куратора – на заседаниях стал присутствовать инструктор горкома, который пытался направлять эти дискуссии в русло, благоприятное для тогдашних официальных идеологических установок.

Но идейная борьба в днепропетровском «Мемориале» непрерывно обострялась, так как его заседания как-то спонтанно стали использоваться как площадка для встреч представителей всего спектра антиКПССсовской оппозиции того времени, - «от анархистов до монархистов», в буквально значении этих слов, которые по разным поводам вступали в полемику с благонамеренным, конформистским большинством присутствовавших.  

С августа 1987 г. я уже в открытую действовал, как анархо-синдикалист (См. сборник документов «Демократизация и гласность от КПСС на промышленном предприятии. 1986-1990»).

На заседаниях «Мемориала» мне приходилось не раз вступать в полемику по поводу противоречивости понятия «реабилитация», указывая на то, что борцы с режимом не нуждаются в реабилитации  с его стороны, а реабилитация КПССсовским режимом своих функционеров -  «верных сталинцев», попавших, несмотря на свою верность, под колесо массового террора, не позволяет разделить жертв и палачей, ставших в свою очередь жертвами на каком-то этапе своей партийной карьеры.

Одно из заседаний в апреле-1989 стало для меня последним, - после него я перестал эти заседания посещать, но не потому, что мне кто-то это запретил. В приоритете у меня всегда была социалистическая (в то время анархо-синдикалистская) пропаганда в рабочей среде, инициирование пролетарского сопротивления эксплуататорам и я как-то резко утратил интерес к полемике с «мемориальской» публикой…

Присутствовавший на этом, последнем для меня заседании корреспондент газеты «Днепр Вечерний» (органа горкома КПСС и горсовета народных депутатов) на ее страницах так описал произошедшее: 

«Было предоставлено слово даже некоему «анархо-синдикалисту», который пытался ознакомить собравшихся со свое программой. К счастью, сделать это ему не удалось. Да и куда же дальше?! Ведь начал он с того, что предъявил счет В. И. Ленину! «Вы предъявляете счет сталинщине, а надо начинать с Ленина!» Напрасно представитель республиканского «Мемориала» пытался урезонить разбушевавшиеся экстремистские страсти…»

 

Чи варто знецінювати результати Української революції 1917 - 1921 років?

 

Газета ЦВК рад України. січень 1918 р.

9 березня цього року на сайті «Україна модерна» було розміщено англомовну статтю відомого канадського історика Степана Величенка «Російське вторгнення та завоювання України 1919 - 1928. Як більшовики встановили те, що вони називали Радянською владою».

Автор давно досліджує тему історії Української революції 1917 – 1921 років і має багато публікацій, але його концепція на мій погляд не витримує наукової критики. Величенко починає свою статтю так: «Російські більшовицькі лідери не визнали Українську Народну Республіку (УНР).» Це справді дивна теза, бо навряд чи автору невідомий текст «Маніфесту до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» від 4(17) грудня 1917 р. за підписами Володимира Леніна та Льва Троцького, що містив визнання «народної Української республіки» та її права повністю відокремитися від Росії чи увійти з нею у федеративні відносини. А 28 грудня 1917 р. старого стилю або 10 січня 1918 року за новим стилем голова делегації совітської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький визнав делегацію УНР, яку надіслала Українська Центральна Рада, та право УНР брати участь у цій конференції. Саме це визнання дозволило цій делегації укласти Брестський договір між УНР та державами четверного блоку – Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія 9 лютого 1918 р. нового стилю.

Далі Степан Величенко пише: ««Українська Народна Республіка Рад», проголошена в Харкові в грудні 1917 року, була іноземним та нелегітимним утворенням. В Україні ліве крило Російської соціал-демократичної та робітничої партії (більшовики) отримало не більше 15% голосів Установчих зборів у будь-якій українській губернії, включаючи голоси солдатів. З'їзд Рад України, який зібрався в Харкові в грудні 1917 року для ратифікації претензій більшовиків на владу, представляв не більше 49 зі 140 рад Донбасу та не більше 95 з майже 300 рад України.»

Тема легітимності не нова й подібні тези в літературі можна побачити доволі часто. Але дозвольте запитати, що таке легітимність і на чому вона заснована? «Енциклопедія історії України» дає таке визначення: «ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових інститутів сусп. думкою (у т. ч. зарубіжною), населенням країни або великими групами населення.» Існують різни види легітимності, різні теорії, але ця стаття ЕІУ завершується так: «На відміну від легальності Л. не є юридичним засобом визнання влади або державно-правових інститутів такими, що відповідають закону. Будь-яка влада, яка видає антиправові (на момент їх видання) закони, але забезпечує їх виконання законними методами, вважається легальною і, в той же час, вона може бути нелегітимною, тобто не сприйматися більшістю населення, сусп. думкою, світ. співтовариством тощо. Паралельно з легальною в сусп-ві може існувати нелегальна влада (громад. рухи, радикальна опозиція офіц. владі тощо), яка знаходить визнання та підтримку населення й, отже, є, хоча б частково, легітимною.» Музика І.В. ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Legitimnist_ponyattya

Як слушно зазначив під час нашої дискусії у програмі «Історична Свобода» з Дмитром Шурхалом київський історик Віталій Скальський, революція за визначенням не є легітимною, тому в революційні часи легітимність дуже умовне поняття. Дійсно, наскільки легітимною можна вважати саму Українську Центральну Раду та проголошену нею Українську Народну Республіку? Українська Центральна Рада так само не була обрана на загальних виборах усім населенням. УЦР – це таке само утворення Великої революції 1917 року, як і Совіти (ради) робітничих, селянських і солдатських депутатів. І УЦР, і Совіти – це революційні органи, яких не обирало все населення на загальних виборах. Ці революційні представницькі органи обирала активна частина суспільства, що утворювала відповідно українські ради у містах чи військових частинах, селянські спілки, солдатські комітети, фабрично-заводські комітети тощо.

Загальні вибори в цей час були проведені двічі – в листопаді 1917 р. вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. – вибори до Українських Установчих зборів, хоч останні пройшли й не повністю. На обох виборах більшість голосів в Україні отримала Українська партія соціалістів-революціонерів. За даними тієї самої «Енциклопедії історії України» всього від України було обрано 78 членів УПСР і 12 членів УСДРП. Верстюк В.Ф. ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Vserosijski_Ustanovchi

В той самий час найбільш авторитетний російський дослідник виборів до Всеросійських Установчих зборів покійний Лев Протасов, на книгу якого зокрема посилається Владислав Верстюк, вказує, що загалом до Всеросійських Установчих зборів було обрано 81 члена УПСР та 11 членів УСДРП. (Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания. Портрет в интерьере эпохи. М.: Росспэн, 2008, С.111). Нагадаю, що саме УСДРП на той момент мала більшість в уряді УНР – генеральному Секретаріаті, до цієї партії належали Володимир Виниченко та Симон Петлюра.

Але найцікавіше, що серед обраних від українських губерній депутатів було приблизно стільки ж більшовиків, як і членів УСДРП. Пояснити це можна легко тим, що чисельність робітників загалом була значно меншою, ніж селян, і тому селянські партії українських та російських есерів на тих виборах дістали значно більше голосів. Зокрема найбільше голосів більшовики отримали по Чернігівській губернії - 27,8 % (переважно за рахунок північних повітів із мішаним населенням) та Катеринославській губернії – 17,9 %. Ці цифри вже вказують на неправду у статті Величенка. Зокрема від Чернігівської губернії було обрано більшовиків Євгенію Бош, Георгія Пятакова, Федора Мотору та Андріана Риндича, від Катеринославської губернії – Григорія Петровського, Василя Аверіна, Климента Ворошилова та Віктора Ногіна, від Харківської губернії – Федора Сергєєва (Артема) та Матвія Муранова , від Полтавської губернії – Петра Смірнова, від Київської губернії - Іполіта Фіалека, від Херсонської губернії – Якова Скляра.

Євгенія Бош (1879 - 1925)

 Бунт проти розуму як антиспоживацький протест

Паж Мартен. Роман / пер. з фр. В. Мотрук. – Харків: ВД «Фабула», 2024. – 160 с.

Чим є людський розум? Що являє собою наше мислення? Вочевидь, це інструменти пізнання навколишнього середовища, синхронного аналізу та, зрештою, усвідомлення самого себе як особистості. Мозок – найскладніша відома у Всесвіті система, яка породжує індивідуальні розуми й мислення, якими щомиті користається. Якщо так, то ці властивості-функції мозку за визначенням є найціннішим багажем людини; мислення і розум відрізняють нас від тварин і примушують винаходити, планувати, мріяти.

Здавалося б, треба бути божевільним, аби добровільно відмовитися від усіх переваг, які дає людині ясний допитливий розум. Але саме такий вибір зробив Антуан – знавець арамейської мови та тонкощів життя комах. Обмін ерудиції, вміння застосовувати чи не до всіх явищ оточуючого життя ретельний аналіз на середньостатистичну розумову невибагливість здається йому набагато кращим вибором, аніж безкінечні терзання від усвідомленої недосконалості світу.

Сучасний соціум – царство абсурду й несправедливості. Одинаку-«ботаніку» важко прийняти байдужість і нігілізм, які панують у суспільстві. То що робити, коли ти розумієш, що все навколо влаштовано неправильно, відносини між людьми далекі від братерських? Що може зробити інтелектуал-інтроверт? Звичайно ж, влаштувати революцію свідомості. У випадку Антуана це деградація свідомості, падіння до середньостатистичної сірості, з висоти (точніше дна) якої абсурд стає нормальністю.

Відтак усе стає на свої місця. Раніше герой засмучувався, що до виготовлення одягу з магазину залучали дитячу працю в далекій азійській країні, а сніданок у всесвітньовідомій мережі фастфуду збагачує транснаціональну корпорацію. Тепер же він не заморочується: одяг доволі зручний, а сніданок хоч і переповнений «ешками» та зайвими вуглеводнями зате ситний і достатньо смачний.

Що робити щоб зблизитися з людьми, багато з яких теж не «заморочуються»? Таку задачу можуть полегшити всілякі речовини, що знімають «зайві» думки, наприклад, алкоголь (так можна стати одним з недалеких споживачів). А може… Що як вирішити проблему радикально, покінчивши з носієм того проклятого розуму? Зрештою, абсурдність світу споживацтва перетворює самі ідеї пиятики та суїциду з трагедії на комедію.

Мартен Паж, поєднуючи оригінальний гумор і сувору правду життя малює перед читачами картину еволюції головного героя. Що станеться, коли чесний, бідний, совісний та освічений юнак перестане перейматися всіми бідами світу цього? Правильно, він поступово стане філістером, обивателем. А що є головною принадою у житті міщанина? Звичайно ж, споживання. Проте якщо душа не приймає споживацтва, то поневолі зупиняєшся на етапі купівлі. Але для купівлі малопотрібних, але статусних речей потрібні значні суми кешу. Та незабаром волею випадку гроші з’являються…

   Роман «Як я став дурнем» показує, як культ споживацтва непомітно спустошує людину, вихолощує у ній людське єство. Обертання в колі «успішних» анулює справжню дружбу, щире спілкування й деформує мораль. Поняття «свобода» поступово змінює свій зміст – для біржового маклера, що зірвав жирний куш це слово означає незалежність від думки суспільства, а часто й антагонізм із нею, творення власної спотвореної картини світу. У ефемерному світі комерції все має свою ціну й водночас знецінюється.

Чого вартий такий відхід від усвідомленої бідності у вир збоченого багатства? Автор не дає чіткої відповіді на це питання. Головний герой у глибині душі так і не стає повноцінним апологетом капіталізму. Водночас, він і не повстає проти своєї нової іпостасі. Очевидно, те, що Антуана буквально витягують зі світу грошей інші персонажі є найслабшим місцем у цій, без сумніву, глибоко філософській книзі. Читач так і не побачив власного морального вибору протагоніста.

Роман Мартена Пажа цінний тим, що привертає увагу до земного й вічно актуального. Чи будемо ми й далі конкурентами у світі, де успіх вимірюється активністю роботи ліктів у натовпі, чи зробимо вибір на користь простих і одвічних людських якостей – дружби, братерства, взаємодопомоги?.. Від відповіді на це питання залежить багато. І розум тут аж ніяк не перепона.

 

Микола Гриценко