Вістник Українського відділу Народнього комісаріату справ національних № 1 за 1918 р.

     Вчора отримав із Російської державної бібліотеки скан-копію першого номеру "Вістника Українського відділу Народнього комісаріату справ національних" за 1918 р. Видавала його підсекція друку цього відділу. Завідувач підсекції друку - Василь Шахрай. 

       Український відділ Народного комісаріату національностей РСФРР був утворений 9 травня 1918 р. відповідно до рішення колегії Наркомнацу 21 квітня 1918 р. Головою його був спершу призначений Юхим Петренко, а із 12 травня 1918 р. - Іван (Ізраїль) Кулик. 

    В самому номері новини з України, новини у справах біженців, політична та соціально-економічна ситуація в Україні та РСФРР, історичні матеріали. Серед іншого стаття "На роздоріжжі" за підписом "В. Юрченко" - на мою думку, за стилем та змістом належить перу Василя Шахрая. Псевдонім він міг утворити від ім'я свого сина Юрія.
     В додатку публікується анкета працівника Українського відділу Наркомнацу РСФРР Васлия Шахрая.

Михайло Ткаченко, Андрій Річицький. «Проєкт програми Української Комуністичної партії» (1919 р.) (фрагменти)

В Державному архіві друку – колишньому спецфонді Книжкової палати України імені Івана Федорова зберігається невелике за обсягом , але справді унікальне видання – брошура Михайла Ткаченка та Андрія Річицького «Проєкт програми Української Комуністичної партії», видана в липні 1919 р. Автори – лідери лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в 1918 р., що оформилося в 1919 р. в окрему партію УСДРП – незалежних.

Звичайно в тексті є характерні для того часу полемічні прийоми, помилки та неточності, але в цілому документ має велике значення, бо вказує на ідейні витоки УКП і серед них зокрема підкреслює значення книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі», про  яких Михайло Ткаченко та Андрія Річицький пишуть, як про перших піонерів Української Комуністичної партії.

Єдиною науковою працею, де згадується цей проект програми УКП, напевно є монографія канадського історика Степана Величенка «Імперіалізм і націоналізм по червоному». Він вказує, що автори проекту піддали критиці  політику РКП(б), яка розглядала Україну з позицій російських, а не соціалістичних інтересів, чим послабила світовий комуністичний рух[1]. Насправді вістря критики авторів брошури було спрямоване на КП(б)У – «комуністів України». Хоч автори й визнають. що це лише філія російської комуністичної партії, але всю РКП(б) вони критикувати не наважуються, навпаки шанобливо підкреслюють авторитет Леніна, використовуючи його ж теоретичні праці для викриття політики його однопартійців та підлеглих в Україні.

 Коротко про авторів проекту програми.

 Михайло Ткаченко

Михайло Степанович Ткаченко (1879–1920) походив з родини дрібного чиновника-земелеміра з міста Стародуб Ніжинського повіту на Чернігівщині. Вчився на юридичному факультеті Київського університету, з 1900 р. член Революційної Української партії, згодом один з лідерів УСДРП, був заарештований царським урядом, відданий у солдати, згодом призначений на заслання, але втік за кордон. В 1917 р. – гласний Київської міської думи та депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії  (за списком українських соціалістичних партій), член Української Центральної ради та Малої ради, в березні-квітні 1918 р. останній міністр внутрішніх справ УНР до гетьманського перевороту та розгону німцями Центральної ради. Одним з приводів цього розгону було організоване за активної участі М. Ткаченка викрадення київського банкіра Абрама Доброго, через банк якого йшли фінансові операції німецької окупаційної адміністрації в Україні. З січня 1919 р. М. Ткаченко – один з лідерів УСДРП-незалежних. В липні 1919 р. в Кам’янці-Подільському заарештований контррозвідкою УНР за спробу організації перевороту. Наприкінці 1919 р. разом із Юрієм Мазуренком від імені оргкомітету УКП виїхав до Москви для переговорів із ЦК РКП(б) про легалізацію УКП на радянській території. Переговори пройшли успішно, Політбюро ЦК РКП(б) дозволило УКП вести легальну роботу в УСРР, але сам Михайло Ткаченко на початку січня 1920 р. помер від плямистого тифу в Серпухові під Москвою[2]. На першому установчому з'їзді УКП 22-25 січня 1920 р. обраний заочно одним з чотирьох почесних голів: інші почесні голови - В.Шахрай, В. Ленін, Г. Зінов'єв.

Андрій Річицький

Андрій Річицький (Анатолій Андрійович Пісоцький. 1893–1934) народився в заможній селянській родині в с. Військове на Катеринослащині, навчався в Петровській (Тимірязевській) сільсько-господарській академії в  Москві. Там навесні 1917 р. вступив до УСДРП. В липні 1917 р. виїхав до Києва як делегат на Всеукраїнськиї робітничий з’їзд, де був обраний членом Всеукраїнської робітничої ради – членом Української Центральної ради, у вересні 1917 р. на 4-му з’їзді УСДРП обраний членом ЦК і редакції «Робітничої газети», в грудні 1917 р. представляв УСДРП на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві. В 1918 р. член Українського Національного Союзу – учасник антигетьманського повстання. член революційного комітету в Києві, після вступу туди військ Директорії в грудні 1918 р. короткий час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Як він сам свідчив, головним його рішенням був наказ про звільнення політв’язнів. Із січня 1919 р. один з лідерів партії УСДРП – незалежних. Навесні 1919 р. був заарештований ВУЧК, але незабаром звільнений, виїхав до повстанських загонів на Київщині, а потім до Кам’янця, де був заарештований контррозвідкою УНР. після звільнення продовжував роботу по створенню УКП, перший з’їзд якої пройшов 22-25 січня 1920 р. в Києві. Був одним з головних її ідеологів до ліквідації партії в 1925 р. за рішенням Комінтерну. Потім – член КП(б)У, кандидат у члени ЦК КП(б)У в листопаді 1927-листопаді 1933 рр., редактор першого тому українського видання Марксового «Капіталу», керував Державним видавництвом України, літературознавець і публіцист. Ставши вірним партійцем-сталінцем, брав участь у компаніях проти Шумського, Хвильового й Волобуєва. в 1932–1933 рр. – уповноважений ЦК КП(б)У із хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області. 8 вересня 1933 р. заарештований ДПУ УСРР за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної націоналістичної «Української військової організації». 27 березня 1934 р. виїзна сесія Верховного суду УСРР в с. Арбузинка визнала його винним в тому, що він жорстоко  знущався над селянами не виконуючи вказівки керівників ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), а виконуючи завдання УВО по активній провокаторські роботі з метою повалення Радянської влади. Показовий процес над ним мав довести, що всі жертви голодомору – результат «перегибов генеральной линии партии на местах» й наслідок роботи прихованих контрреволюціонерів. Засуджений до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу[3]. Реабілітований в 1990 р.

Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму. (до 140-річчя від дня народження)

Для більшості сучасних українців буде досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище деякий час було навіть у розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України, слово «Бош» для наших співвітчизників означає передусім марку німецької техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. А тоді її ім’я було оповите легендами і загадками.

Одну з них створив колишній гетьман України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант російської армії і командувач 1-го українського корпусу,  наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського корпусу «под предводительством агитаторши Бош»[1]. Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на Поділлі, але місяцем раніше – 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. (старого стилю). Тоді відбувалися бої між військами старого російського уряду Керенського та прибічниками Ради робітничих і солдатських депутатів у Вінниці, а 2-й гвардійській корпус оголосив про підтримку радянської влади та почав наступ на Вінницю з боку Жмеринки.  В описуваний же Скоропадським період листопада – початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки[2].

Такою ж загадкою залишається і фраза одного з перших біографів Симона Петлюри підполковника армії УНР Василя Проходи про те, що після здобуття козаками Петлюри київського заводу «Арсенал» 20 січня (2 лютого) 1918 р., звідти вивели колону полонених робітників, на чолі якої  «гордо крокувала Євгенія Бош»[3]. Насправді документально підтверджено, що Євгенія Бош в січні 1918 р. знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, членом якого вона була. У січневому повстанні 1918 р. в Києві брали участь дочки Євгенії Ольга та Марія Бош, які тоді разом з іншими жінками-більшовичками носили повстанцям продукти та медикаменти, але вони не потрапляли у полон і аж ніяк не могли очолювати колону арсенальців[4]. Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош. Як курйоз можна сприймати зараз і те, що в першому виданні «Енциклопедії українознавства» її названо «більшовицькою діячкою жид.(івського) походження»[5]. Хоч в останньому додатковому томі це було виправлено на «німецького»[6].

Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили згадувати. Зараз серед істориків можна зустріти думку, що Бош стала жертвою «історіографічної ґендерної дискримінації»[7]. Але думаю, справа в іншому. Вона завжди належала до тих, хто мав свою позицію й ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця позиція суперечила поглядам Леніна або інших вождів більшовицької партії. На щастя перед смертю у 1925 р. Євгенія Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби»[8] та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р. за рік до розпаду СРСР.

Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, вихідця із Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер, народилася дівчинка, яку назвали Євгенія. Щоправда сама вона в своїй автобіографії пише, що народилася в містечку Очаків тієї ж Херсонської губернії, але у жандармських документах місце народження вказано саме с. Адрагіоли. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр, Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія[9].

«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу», – ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? В 1901 р. вона вступає до РСДРП, невдовзі примкнувши до її більшовицької фракції. Розлучившись із чоловіком і залишивши дітей у себе, вона активно займається підпільною партійною роботою і в 1911 р. стає секретарем Київського комітету РСДРП. В 1912 р. була заарештована, та невдовзі незважаючи на отриманий у тюрмі туберкульоз засуджена на довічне заслання до Сибіру.

Зі слідчої справи Євгенії Бош 1911 р.

Рішення Конституційного суду щодо закону про декомунізацію - в інтересах російського імперіалізму

16 липня 2019 р. Конституційний суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“.

Цим рішенням за № 9-р/2019 закон № 317-VIII „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“ визнано таким що повністю відповідає Конституції України (конституційним).

Пункт 8 цього рішення Конституційного суду вказує:

«За своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики – тотожними. Названі режими категорично заперечували можливість існування української незалежної держави, переслідували її прихильників та перешкоджали українському національному відродженню.

Після жовтневого перевороту 1917 року комуністичний режим продовжив політику Російської імперії, спрямовану на перешкоджання українському національно-визвольному руху, насамперед шляхом жорстокого придушення збройними засобами будь-яких спроб, пов’язаних зі створенням української незалежної держави. Упродовж усіх років панування на українських землях комуністичний режим переслідував прихильників української незалежності та національного відродження за допомогою каральних військових операцій, масштабних репресій, зокрема шляхом масового вислання людей з метою експлуатації на важких примусових роботах у нелюдських умовах.»

На жаль судді КСУ не вказали якими саме офіційними документами цього «комуністичного режиму» (комуністичної партії та радянської влади) заперечувалася можливість існування незалежної української держави. Й це не випадково, бо усі офіційні постанови та рішення радянської влади ґрунтувалися на записаному ще в Програмі РСДРП (п.9) праві націй на самовизначення. Як їх було реалізовано і яка була фактична політика – то інша річ, й ця політика не була постійною й однаковою усі роки існування цієї влади – з кінця 1917 по 1991 рр., про які йдеться в законі про декомунізацію.

Зокрема право українського народу на повне відокремлення від Росії та утворення самостійної незалежної держави було визнано в Маніфесті Ради Народних комісарів РСФРР до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради від 4(17) грудня 1917 р. Керуючись цим документом глава делегації Радянської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. нового стилю) визнав право делегації Української Народної Республіки (яку тоді представляла на цій конференції делегація Української Центральної Ради) самостійно виступати на міжнародній арені та брати участь в мирних переговорах. Саме це дозволило делегації УЦР укласти 9 лютого 1918 р. першій міжнародний договір із державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), яким вперше в новітній історії було визнано незалежну українську державу. Хоч ця незалежна держава й була невдовзі окупована німецькими та австро-угорськими військами, які розігнали Українську Центральну Раду.

19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад в Катеринославі (нині Дніпро) на пропозицію більшовицької фракції ухвалив резолюцію «Про державний устрій», якою визнано, що «Українська народна республіка стає самостійною радянською республікою». Самостійність української радянської республіки було визнано й підтверджено резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», прийнятою Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 2 грудня 1919 р., та Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р.

Чи можуть судді КСУ та прибічними цього закону назвати подібні рішення німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) чи гітлерівської Німеччини? Жодного такого рішення не було, отже ставити на одну дошку нацистський та «комуністичний» режими абсолютно антиісторично.

Попри те, що в політиці керівництва більшовиків та КПРС дійсно можна простежити великодержавні мотиви та дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, але Радянський Союз не був імперією в класичному розумінні цього слова. Формально він увесь період свого існування залишався саме союзом, і в Союзному договорі та Конституції СРСР було записано право кожної союзної республіки на вихід із СРСР. Саме цим правом скористалася Верховна Рада Української РСР, прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України. Чи можна собі уявити, щоби такі  рішення прийняв німецький окупаційний «Райхскомісаріат Україна»? Ставити їх на одну дошку просто абсурд.

Про перешкоджання українському національному відродженню «комуністичним режимом» яскраво свідчать політика українізації 1920-х років, коли практично весь державний апарат та система освіти були переведені на українську мову, подолання неписьменності та розбудова закладів вищої освіти, розквіт новітньої української літератури в УСРР. Всі ці дії також треба вважати злочинними?

В рішенні КСУ вказано, що «основу комуністичного режиму в СРСР становила ідеологія марксизму, що з часом трансформувалася в ідеологію ленінізму і сталінізму». Між тим сам Карл Маркс вважав, що «ідеологія» є формою хибної свідомості. І до речі Карл Маркс вважав саме російський імперіалізм найбільшим ворогом прогресу в Європі, виступаючи за визволення пригноблених ним народів. А право націй на самовизначення було програмною вимогою більшості марксистський партій.

Застосовуючи методологію Маркса до радянського суспільства не можна не визнати, що це суспільство було експлуататорським і класовим, а пануючий в СРСР лад мав усі ознаки державного капіталізму. Про це писали й говорили багато марксистів та соціалістів, що були в опозиції до правлячого режиму та стали його жертвами – Тимофій Сапронов, Гавриїл Мясніков, Марія Спірідонова тощо. Оскільки вони займали посади у вищих органах влади Радянської Росії 1917-1918 рр., в комуністичній партії 1917-1920 рр., то відповідно публічне використання їх зображень та цитат відтепер заборонено (стаття 1. п. 4. підпункт е)
«зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), осіб, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування (крім цитат, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів».)

Під таку саме заборону попадають діячі так званого «українського націонал-комунізму», що боролися проти великодержавного російського шовінізму в самій більшовицькій партії та поплатилися за це своїм життям – Василь Шахрай, Сергій Мазлах, Микола Скрипник тощо, а також лідери Української Комуністичної партії (боротьбистів), що увійшли до складу РКП(б) в 1920 р. й також займали керівні посади в КП(б)У  та УРСР – Олександр Шумський, Василь Елан-Блакитний тощо.

Отже після десятиліть офіційного засудження та заборони цих діячів в СРСР вони потрапляють під нову заборону вже в незалежній Україні, за яку вони фактично віддали своє життя. Жодною мірою не маю бажання виправдовувати діяльність Компартії України 1918-1991 рр., що була лише обласною організацією РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, та відновленої в 1993 р. КПУ пана Петра Симоненка, що неодноразово підкреслювала свою спадковість від тієї КПУ, що була правлячою в УРСР, та пропагує сталінізм та великоруський шовінізм, обслуговуючи інтереси російського імперіалізму. Але чинна редакція закону № 317-VIII та рішення Конституційного суду фактично забороняє саме пропаганду ідей марксизму та комунізму, позбавляє українців цієї важливої частини своєї історії та філософської спадщини, віддаючи всі її здобутки у повну власність саме новітнього російського імперіалізму.

Андрій Здоров.

Зайнятість населення та зовнішня торгівля України в 2018 р.

Останнім часом серед українських лівих часто можна почути, що Україна перейшла із розряду промислово розвинених країн до числа аграрних відсталих країн. Іноді це поєднується із ностальгією по часам СРСР, іноді – по часам правління Януковича до Майдану 2013-2014 рр.

Розглянемо офіційні дані Держстату України про зайнятість та зовнішню торгівлю України. Чисельність зайнятих в економіці України скорочується приблизно таким ж темпами, як і чисельність населення України, що пов’язано із соціально-економічними та демографічними причинами, старінням населення, а також виїздом значної частини працездатного населення на заробітки за кордон. Звичайно певний відбиток на ці процеси наклала й війна на сході України.

Зростання частки зайнятих у сільському господарстві та зменшення зайнятих у промисловості почалося ще в 90-ті роки й продовжилося останніми роками. На 1990 р. в аграрному секторі Української РСР працювало 19,7 % усіх зайнятих, на 1995 р. вже в незалежній Україні - 22,5 % зайнятих, в 2013 р. – 17,5 %,  в 2018 р. – 17,9 % зайнятих в економіці (без тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу)[1]. Як бачимо, частка зайнятих в сільському господарстві так і не досягла навіть п’ятої частини усіх зайнятих.  Частка зайнятих у промисловості в 2013 р. становила 16,8%, в 2018 р. – 14,8%  усіх зайнятих в економіці України. Для порівняння в сільському господарстві розвинених країн частка зайнятих ще наприкінці ХХ ст. зменшилася до рівня менше десятої частини усіх зайнятих: на 1989 р. в Італії – 9 %, в Японії – 8 %, у Франції – 6%, в Західній Німеччині – 4%, США – 3%, у Великобританії – 2 %[2]. Загалом у світі зростає частка населення, зайнята в невиробничій сфері: торгівлі, обслуговуванні, фінансах, управлінні, освіті, телекомунікація тощо.

Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012-2018 роках¹

(КВЕД-2010)

(тис. осіб)

	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018
Усього зайнято	19261,4	19314,2	18073,3	16443,2	16276,9	16156,4	16360,9
Сільське, лісове та рибне господарство	3308,5	3389,0	3091,4	2870,6	2866,5	2860,7	2937,6
Промисловість	3236,7	3170,0	2898,2	2573,9	2494,8	2440,6	2426,0
Будівництво	836,4	841,1	746,4	642,1	644,5	644,3	665,3
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів	4160,2	4269,5	3965,7	3510,7	3516,2	3525,8	3654,7
Транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність	1150,9	1163,6	1113,4	998,0	997,2	991,6	995,1
Тимчасове розміщування й організація харчування	326,7	328,9	309,1	277,3	276,7	276,3	283,0
Інформація та телекомунікації	297,9	299,9	284,8	272,9	275,2	274,1	280,3
Фінансова та страхова діяльність	315,8	306,2	286,8	243,6	225,6	215,9	214,0
Операції з нерухомим майном	322,2	314,3	286,1	268,3	255,5	252,3	259,4
Професійна, наукова та технічна діяльність	504,1	493,6	456,0	422,9	428,1	415,8	437,9
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування	343,9	343,3	334,3	298,6	304,3	297,9	304,3
Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування	1003,62	962,3	959,52	974,52	973,1	979,7	939,3
Освіта	1633,2	1611,2	1587,7	1496,5	1441,4	1423,4	1416,5
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	1181,4	1171,8	1150,5	1040,7	1030,4	1013,6	995,4
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок	225,6	226,5	221,2	207,9	201,6	199,8	196,9
Інші види економічної діяльності	414,3	423,0	382,2	344,7	345,8	344,6	355,2

 ¹ Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено на основі комплексної оцінки шляхом інтеграції даних вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2018 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.

² Ураховано кількість тимчасових працівників, які були залучені до підготовки та проведення виборів: у 2012 році – до Верховної Ради України; у 2014 році – Президента України та до Верховної Ради України; у 2015 році – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

В 2013 р. експорт товарів з України становив 63,3 млрд. дол., імпорт в Україну – 76, 9 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту були недорогоцінні метали та вироби з них – 17,5 млрд. дол. або 27,8 % ( в тому числі чорні метали – 14,3 млрд. дол. або 22,6 %), продукти рослинного походження – 8,9 млрд. дол. або 14 % ( втому числі зернові культури – 6,4 млрд. дол. або 10 %), мінеральні продукти – 7,5 млрд дол. або 11,8 %, машини, обладнання та механізми – бл. 7 млрд. дол. або 11 %. 
      В 2018 р. після п’яти років війни та втрати Криму й значної частини Донбасу експорт з України становив 47,3 млрд. дол., імпорт  в Україну  - 57,2 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту залишаються: недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6 млрд. дол. або 24,6 % (в тому числі чорні метали – 9,9 млрд. дол. або 21 %), продукти рослинного походження  - 9,8 млрд. дол. або 20,8 % (в тому числі зернові культури – 7,2 млрд. дол. або 15,2 %), жири та олії – 4,5 млрд. дол. або 9,5 %, мінеральні продукти – 4,3 млрд. дол. або 9,2 %, машини, механізми та обладнання -  4,6 млрд. дол. або 9,8 %. Загалом продукція сільського господарства становила 33,3 % українського експорту, готові харчові продукти 6,4 %, разом – 39,7 %. Продукція переробної промисловості (без харчової)  - 46,7 %, добувної промисловості (мінеральні продукти) – 9,2 %, отже разом промислова продукція – 55,9 % усього українського експорту.

Таким чином Україна зберігає досить потужних промисловий потенціал та кваліфіковану робочу силу, попит на яку зростає в країні значно швидше, ніж відбувається її відтворення, а ціна (заробітна плата) значно нижче за реальний прожитковий мінімум. Подальша доля української економіки та її людського потенціалу залежить не тільки від внутрішніх обставин в самій Україні, але й від тенденцій світової економіки та світового ринку, а також здатності українських найманих працівників обстоювати свої права та боротися за підвищення ціни робочої сили на внутрішньому ринку.

Олександр Шумський - біографія українського революціонера

Сто років тому в березні 1919 р. ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів прийняло комуністичну програму й оформилося в Українську партію соціалістів-революціонерів (комуністів). А 6 серпня 1919 р. вони об'єдналися із Українською соціал-демократичною робітничою партією (незалежних-лівих) (лівим відламом від УСДРП-незалежних) й утворили Українську Комуністичну партію (боротьбистів), більш відому за назвою свого головного партійого органу - газети "Боротьба". 28 серпня 1919 р. ця партія подала меморандум до Комуністичного Інтернаціоналу, який містив заявку на членство та власний проект Всесвітньої федерації соціалістичних республік. Одним з авторів цього проекту і лідерів боротьбистів був Олександр Шумський.

Більшовики, які в цей час проводили власний проект об'єднання радянських республік Росії, України, Білорусі, Литви та Латвії, шляхом фактичного їх включення до однієї Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, відкинули проект боротьбистів та їх заявку на вступ до Комінтерну та невдовзі в березні 1920 р. змусили цю партію прийняти рішення про саморозпуск, поглинувши її активістів. Однак після того, як влітку 1919 р. більшовикам довелося втікати з України під тиском селянських повстань, вони змушені були наприкінці того ж року дещо змінити власні позиції й прийняти частину вимог боротьбистів: визнання (хоч і формальне) незалежності Української Соціалістичної Радянської Республіки, гарантії прав української мови, розподіл поміщицьких земель між селянами тощо. Більше того деякі пропозиції боротьбистів були враховані при утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік в 1922-1923 рр.

До сторіччя Комінтерну італійська організація "Lotta communista" готує довідник діячів Комуністичного Інтернаціоналу. Серед них буде й біографія Олександра Шумського. Мій запропонований варіант пропоную на розсуд читачів і прошу висловлювати свої думки. Довідник  буде видано російською мовою, тому нарис підготовлено російською.

Шумский Александр Яковлевич (Шумський Олександр Якович)

(2.12.1890. с. Турчинка Житомирской области – 19.09.1946. станция Кирсанов Тамбовской области)

Родился в семье лесника. В 1906 г. окончил пятилетнее сельское училище, тогда же устроился рабочим на лесопильный завод в районе Коростеня, где в 1908 г. вступил в кружок Украинской социал-демократической спилки (союза). Там впервые принимал участие в забастовке. В 1910 г. принят на должность помощника землемера. В 1911 г. стал слушателем Московского народного университета А.Шанявского, а в 1915 г. сдал экстерном экзамены за курс средней школы и поступил в Московский ветеринарный институт. С 1914 г. – член Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). За распространение нелегальной литературы в конце 1916 г. арестован и отправлен в действующую армию на Юго-Западный фронт.

Весной 1917 г. избран делегатом корпусного, армейского и фронтового съездов солдатских комитетов, затем  работал в Киевском губернском земельном комитете и Украинском краевом земельном комитете, готовил закон о социализации земли. В ноябре 1917 г. на 3-м съезде УПСР избран членом ЦК УПСР и делегирован от этой партии в состав Украинской Центральной Рады. Один из лидеров левого крыла УПСР (фракция боротьбистов), которое январе 1918 г. в союзе с российскими левыми эсерами готовило переворот в Киеве с целью прекратить начавшуюся войну между Украинской Народной Республикой и Советской Россией и создать собственное украинское  советское правительство. 16 (29) января 1918 г. вместе с коллегами по фракции был арестован комендантом Киева М.Ковенко. Освобожден через десять дней при вступлении в Киев советских войск М. Муравьева.

В мае 1918 г. на 4-м съезде УПСР вновь избран членом ЦК и одним из редакторов партийного органа – газеты «Боротьба». Выступал за классовое вооруженное восстание против установленного при помощи немецкой армии режима гетмана Скоропадского, переход власти в руки рабочих и крестьян и сближение с партиями революционного социализма, в первую очередь с большевиками. В январе 1919 г. выступал на Трудовом Конгрессе, созванном Директорией УНР в Киеве, после чего вновь арестован и осужден к смертной казни, но смог бежать.

После установления Советской власти, в марте 1919 г. на 3-м Всеукраинском съезде Советов в Харькове избран членом Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета (ВУЦИК). Тогда же в марте 1919 г. в Харькове прошел 5-й съезд УПСР левого крыла, который принял новое название – «Украинская партия социалистов-революционеров (коммунистов)» и новую программу, которая констатировала «коммунистический характер современной революции и необходимость диктатуры пролетариата». В июле-августе 1919 г. – народный комиссар просвещения УССР.

 Резолюція 5-го з'їзду УПСР - І з'їзду УПСР(к) в Харкові (березнь 1919 р.)

В то же время боротьбисты выступили против начатого в июне 1919 г. большевиками процесса объединения советских республик России, Украины, Латвии, Литвы и Белоруссии, который предполагал их подчинение центральным органам РСФСР и ликвидацию остатков их государственности (статья «К реставрации великой России» в газете «Боротьба»). Боротьбисты предложили свой проект образования Всемирной федерации советских республик, предполагавший их полное равноправие и ориентацию на революции в странах Европы.

6 августа 1919 г. УПСР (коммунистов) объединилась с УСДРП (независимых-левых) и приняла название Украинская коммунистическая партия (боротьбистов), которая вскоре подала заявку на членство в Коминтерне. Однако последний отверг эту заявку, встав на позиции большевиков, и предложил боротьбистам вступать в КП(б)У, составную часть РКП(б). В то же время полный провал великодержавной политики большевиков в Украине (особенно в земельном и национальном вопросе) летом 1919 г., вызвал массовые крестьянские восстания, оккупацию большей части Украины белой армией Деникина и ликвидацию УССР осенью 1919 г., что заставило большевиков пересмотреть свои позиции и пойти на удовлетворение части требований боротьбистов. В резолюции 8-й конференции РКП(б) о Советской власти на Украине было подчеркнуто право украинского народа на независимость, даны гарантии прав украинского языка, провозглашен союз с украинским крестьянством, которому передавались конфискованные помещичьи земли. Все это с одной стороны и необходимость борьбы с белогвардейцами и интервентами с другой – убедило руководство УКП (боротьбистов) принять предложение большевиков.

На Всеукраинской конференции УКП(б) в марте 1920 г. было принято решение о самороспуске партии и вступлении ее актива в КП(б)У. Шумский стал членом ЦК КП(б)У а затем и членом Политбюро ЦК КП(б)У. На момент роспуска партия боротьбистов насчитывала около 15 тыс. человек, тогда как КП(б)У – 11 тыс. членов и 2,4 тыс. кандидатов. В июле 1920 г. уже в составе делегации РКП(б) Шумский был делегатом 2-го конгресса Коминтерна в Москве, который в своей резолюции одобрил слияние двух партий в Украине как воплощение союза рабочего класса и крестьянства и создание единой коммунистической партии. Сам Шумский в 1920 г. был главой Полтавского губисполкома и Одесского губревкома, членом реввоенсовета 12-й армии, которая отбивала наступление белополяков. В декабре 1920 г. он стал членом объединенной делегации РСФСР и УССР на переговорах с Польшей в Риге, которые завершились подписанием Рижского мирного договора 18 марта 1921 г.

С апреля 1921 по февраль 1923 г. полномочный представитель УССР в Польше, делегат 3-го и 4-го конгрессов Коминтерна от КП(б)У. После образования СССР наркомат иностранных дел УССР и постпредства УССР за границей были ликвидированы, а Шумского назначили заведующим агитационно-пропагандистского отдела ЦК КП(б)У, членом Оргбюро ЦК КП(б)У и редактором журнала «Червоний шлях».

29 сентября 1924 г.  решением Политбюро ЦК КП(б)У назначен народным комиссаром просвещения УССР. В этой должности стал одним из главным проводников политики украинизации госаппарата, сферы образования и культуры. Эта политика была частным проявлением политики коренизации, проводившейся во всех республиках СССР (белоруссизация, татаризация и т.д.) по решению 12-го съезда РКП(б). Встретившись с подъемом национально-освободительных движений в России, большевики, чтобы завоевать доверие и поддержку ранее угнетенных наций как в СССР так и во всем мире, провозгласили еще до революции право наций на самоопределение и решили возглавить процесс деколонизации. В Украинской ССР именно в 20-е годы украинский язык стал основным языком государственного управления, школы и науки. Были открыты курсы украинского для советских работников, введены экзамены для чиновников, на украинском стала издаваться большая часть газет и журналов. Все это обеспечило приток украинских кадров в партию: если в 1922 г. украинцев в составе КП(б)У было лишь 23 %, то в 1927 г.  – уже более 52 %, при том что в составе населения республики они составляли 75 %. Сформировалось целое поколение украинских советских писателей и деятелей культуры, позже названное поколением «расстрелянного возрождения».

Главным противником этой политики был русифицированный госаппарат, во многом оставшийся с царских времен и городское мещанство. Назначенный Сталиным генеральным секретарем ЦК КП(б)У Лазарь Каганович в 1926 г. заявил, что Шумский пытается «насильно украинизировать русских рабочих». Шумский в ответ заявил, что в партии до сих пор большинство не достаточно владеет украинским языком, и поставил перед Сталиным вопрос о смещении Кагановича с должности и замены его на Власа Чубаря. Сталин в письме к членам Политбюро ЦК КП(б)У возложил на Шумского ответственность за то, что украинизация приобретает черты «борьбы против русских вообще, против русской культуры и ее наивысшего проявления – ленинизма». Сам Чубарь (тогда глава Совнаркома УССР) поддержал Сталина и Кагановича. Пленум ЦК КП(б)У в июне 1926 г. осудил Шумского за национальный уклон, названный позже «шумскизмом», хотя и не ставил под сомнение политику украинизации. В феврале 1927 г. Шумский был смещен с поста наркома просвещения УССР и переведен на работу в Ленинград. В защиту Шумского выступила Коммунистическая партия Западной Украины, бывшей тогда в составе Польши. В результате решением Исполкома Коминтерна от 18 февраля 1928 г. лидеры КПЗУ были исключены из партии и Коминтерна и отозваны в СССР.

Сам Шумский в 1927-1930 гг. работал ректором Ленинградского института народного хозяйства, затем ректором Ленинградского политехнического института. В 1930 г. он был переведен в Москву, где стал заместителем заведующего Агитмассового отдела ЦК ВКП(б) и председателем ЦК профсоюза работников образования. В мае 1933 г. арестован, а в сентябре того же года осужден по делу «Украинской военной организации» на десять лет лишения свободы. Свою вину не признал. В декабре 1935 г. решением Особого совещания при НКВД СССР заключение заменено ссылкой в Красноярск на оставшийся срок. В октябре 1937 г. вновь арестован в Красноярске, но в связи с болезнью (паралич ног) и недостатком материалов, в 1939 г. освобожден и оставлен в ссылке. В 1937 г. в Саратове была расстреляна его жена Евдокия Гончаренко. Сын Яр погиб на фронте в 1942 г.

Тюремне фото О. Шумського.

В ссылке Шумский неоднократно писал письма к Сталину, Берии и другим руководителям СССР с требованиями реабилитации, просьбами разрешить вернуться в Украину, а с 1945 г. с протестами против возрождения политики великорусского шовинизма в СССР и низведения украинского народа до роли «младшего брата» русского. Этому была посвящена его книга «Малороссы», которую он уничтожил перед попыткой самоубийства в июле 1946 г. Наконец тяжело больному Шумскому Кремль таки разрешил вернуться в Украину, поручив в то же время спецгруппе Павла Судоплатова уничтожить его по дороге. 18 сентября 1945 г. Шумский выехал поездом из Саратова в Москву, чтобы следовать дальше в Киев, а 19 сентября скончался на станции Кирсанов после введения яда членом спецгруппы Судоплатова Г. Майрановским. Официальная причина смерти – кровоизлияние в мозг.

Литература:

Второй конгресс Коминтерна. Июль-Август 1920 г. / Под ред. О. Пятницкого, Д. Мануильского, В. Кнорина, Б. Куна и М. Зоркого. -
М.: Партиздат, 1934. -  С.603, 626.

Курас І.Ф., Овдієнко П.П. О.Я. Шумський у роки Жовтня і громадянської війни: еволюція поглядів і політична діяльність // Український історичний журнал. – 1990 - №12. – С.105-116.

Сливка Ю.Ю. Трагічна повість про КПЗУ. – Львів: Каменяр, 1989. – 93 с.

Гирик С. Вообразить союз иначе. Всемирная федерация советских республик в видении Украинской коммунистической партии (боротьбистов) // Bulletin des Deutschen Historischen Institut Moskau. Nr.7. Конструируя «советское»? Доклады научной конференции студентов и аспирантов. 20-21 апреля 2012 г. Санкт-Петербург.  - М., 2013. - С.9-22.

Гірік С.І. Борьбисти, боротьбисти і Комінтерн: еволюція взаємовідносин // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія : Історія. - 2014. - № 1117, вип. 48. - С. 79-89. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIS_2014_1117_48_10

Шаповал Юрій. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – Київ-Львів: Україна модерна, Українські пропілеї, 2017. – 742 с.

Андрій Здоров.

Що читав Ленін про Україну? Нотатки з приводу одного каталогу

Ознайомився сьогодні із цікавою книгою: «Каталог библиотеки В.И. Ленина в Кремле»*. Виданий в 1961 р. товстезний том налічує 763 сторінки, де вміщено перелік 8450 видань, що збереглися у квартирі-музеї Володимира Леніна та його робочому кабінеті в Кремлі. Тут є книги, брошури, журнали, газети, атласи, енциклопедії не тільки російською мовою, але й багатьма іноземними – англійська, французька, німецька, шведська, датська, болгарська тощо. Упорядники зазначають, що частину книжок було передано до Інституту Леніна за рішенням Ради Народних Комісарів. Всього до 1934 року туди було передано 627 видань. Радянську характеристику ленінської бібліотеки можна почитати наприклад отут. Мене цікавило перш за все те, що там є про Україну.

Видання українською в каталозі не виділені окремо, а представлені в загальному переліку видань російською мовою. Їх загалом не багато, але трапляються таки унікальні. Ось наприклад: «Програма Української Комуністичної партії, прийнята на першому устновчому з’їзді УКП 22-25 січня 1920 р.» - Київ: Червоний прапор, 1920. – 32 с. А також те саме російською мовою – із дарчим написом: «Вождю міжнародного пролетаріату, першому каменяреві комунізму, нашому учителю Н. Леніну. ЦК УКП. 15/IV 1920 р.»

Є також брошура українського соціал-демократа Володимира Левинського «Єдина неділима Совітська Росія. З приводу резолюції IV Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові 18 травня 1920 р.» – Київ – Відень: Нова доба, 1920. – 20 с.

В переліку періодичних видань є декілька журналів українською мовою. Зокрема журнал «Дзвін» № 7-8 за 1913 р. із особистими примітками Леніна до статті українського соціал-демократа Льва Юркевича «Російські марксисти й український робітничий рух». Одне число «Вістника Українського відділу Народного комісаріату справ національних»  - № 7 за 1918 р. А також знову ж таки унікальний журнал  «Український комуніст», що видавало Закордонне бюро Української Комуністичної партії (боротьбистів) - № 1 за 1919 р. – також із особистими примітками Леніна. На 3-й сторінці журналу дарчий напис: «Тов. В.И. Ленину – великому и чуткому вождю пролетарской революции. 29.IX.1919. Редакция».

Серед чисельної добірки видань художньої літератури російських та зарубіжних авторів зовсім немає видань українською мовою. Щоправда в іменному покажчику є таки прізвище Тараса Шевченка, але воно трапилось лише один раз – в альбомі російських художників "Наши, списанные с натуры русскими" 1841 року видання. Є також декілька перекладених російською мовою видань українських письменників початку ХХ ст.: Володимир Винниченко – повість «Талісман» в перекладі російською Розалії Винниченко-Ліфшіц 1921 року видання та Валеріан Поліщук – поема «Ленін» - із дарчим написом «22/X 1923 г. Крупской. Автор». Хоч навряд чи Ленін читав останню.

     В особистій бібліотеці Леніна збереглися досить багато видань противників більшовиків та Радянської влади – книги та брошури А. Керенського, А. Денікіна, П. Краснова, М. Дроздовського, інших діячів білого руху, членів партій російських есерів та меншовиків. Є навіть книга грузинського соціал-демократа Ноя Жорданія, що очолював уряд Грузинської республіки в 1918-1920 рр. Але жодної книги лідерів українського руху немає, хоч відомо, що наприклад Михайла Грушевського досить багато видавали в Росії ще до 1917 р. Єдиний виняток – вищезгадана повість В.Винниченка. При тому в каталозі відображено декілька книжок білогвардійців, спеціально присвячених українському питанню, як от книжка голови клубу російських націоналістів Києва А. Савенка «Украинцы или малороссы (национальное самоопределение населения Южной России)» (Ростов н/д, 1919).

Найдивніше те, що у каталозі відсутні навіть прізвища найближчих соратників Леніна: немає жодного видання книжок Льва Троцького, Льва Каменєва, Григорія Зінов’єва, Ніколая Бухаріна. Книги та брошури цих діячів більшовицької партії досить широко друкували в Радянській Росії ще за життя Леніна й зовсім неймовірно, що вони не потрапили до його бібліотеки. Очевидно, що після того, як всі ці діячі стали «ворогами народу», їх книги вилучили в тому числі і з особистої бібліотеки Володимира Леніна, адже заперечити проти цього він уже не міг. Можливо серед вилучених книжок були й книга Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі», книга «Революція на Вкраїні» (українське або російське видання 1918 або 1919 рр.) Василя Шахрая («В. Скоровстанский») та підготовлений ним збірник перекладів праць Леніна українською «Ленін Н. (Ільїн В.) Статті по національному питанні» (Саратов, 1919). В каталозі всі вони відсутні.
Чи збереглися віс ці вилучені видання десь у колишніх спецхранах і спецфондах, і які там ще тамниці сховані  - покаже час.

Андрій Здоров.

* Библиотека В.И.Ленина в Кремле. Каталог / Сост. А.Ф.Бессонова, Л.К. Виноградов, Е.Г.Голоухова и др. - М.: Издательство Всесоюзной Книжной палаты, 1961. - 763 с.

P.S.

В 2014 р. Державний історичний музей-заповідник "Горкі-Ленінські" видав доповнення до цього каталогу*. Зокрема тут вміщено перелік 656 книжок, що не війшли до офіційного радянського каталогу 1961 р. з міркувань цензури. Це агентурні зведення Розвідуправління Штабу РСЧА за 1921-1923 рр, видання білогвардійської "Особливої комісії по розслідуванню звірств більшовиків", а також видання книг та брошур Л.Троцького, Н.Бухаріна, Г. Зінов'єва, Л.Камєнєва, К. Радека, Х. Раковського, М. Скрипника тощо.

* Савинов А.М. Библиотека В.И. Ленина в Кремле: неизвестные книги. - М.: Государственный исторический музей-заповедник "горки-Ленинские", 2014. - 86 с. - 250 экз.

Тут зокрема згадуєтсья українське видання (мабуть перший перекад українською мовою) книги В.І. Леніна "Держава і революція", випущене Українською федерацією комуністичної партії Америки в Нью-Йорку в 1919 р.