«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

        В 1999 р.. коли я викладав історію України в школі, мене дещо вразив документ, наведений у шкільному підручнику Федора Турченка - "Інструкція Троцького агітаторам-комуністам, що вирушають в Україну", датований початком 1920 р. На той час я вже був знайомий із творами колись забороненого в СРСР революціонера  й засновника Четвертого Інтернаціоналу, тому фраза "Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" Земли Русской," - мені видалася неприродною для Троцького, якого російські шовіністи вважають чи найбільшим русофобом серед більшовиків.

 Подальші мої спроби знайти першоджерело цього документу виявилися марними, попри те, що величезна кількість документів Троцького вже давно опублікована.

 Згадують цю "інструкцію" і багато українських істориків. Зокрема Михайло Ковальчук в монографії "Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. - лютий 1920 р.) / Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. - К. : Стилос, 2012. - 349, 16 с. : іл., табл. - Бібліогр.: с. 311-329.  На стор.216 автор цитує так звану "інструкцію Троцького більшовицьким агітаторам" початку 1920 р.:

 "Відверто цинічно звучали вказівки Л.Троцького більшовицьким агітаторам, які відправлялися в цей час до України: " Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами..."

 В джерелознавочому розділі своєї книги Михайло Ковальчук пише про цей документ: "Інструкція містила перелік практичних і водночас відверто цинічних порад, спрямованих на ошуканство українського селянина, й могла претендувати на роль своєрідного посібника з політичного лицемірства і двурушництва. Цей документ потрапив до рук ураїнських вояків і був оприлюднений уже на початку 1920 р., а згодом опублікований на еміграції" (там само. С. 234-235).

 Досі вважаю автора одним з найкращих в Україні фахівців із воєнної історії Української революції 1917-1921 рр. В його книгах, і в цій зокрема, використано багато архівних документів з архівів Києва, Москви, Варшави тощо. Але тут Михайло Ковальчук дає посилання не на архів, а на книгу Олександра Доценка "Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.V.1920)." - К.:Стилос, 2001.- С.284-286.

 Про фальшивість цієї "інструкції Троцького" вже багато писали: накази і документи Троцького добре збереглися, але в жодному з них немає таких слів, які в ній вжито - "не посрамите земли Русской" тощо. В 2017 р. той же Михайло Ковальчук знову наводив цю фальшивку в інтерв"ю газеті "Факты". Я після цього писав йому особисто і ставив запитання про джерела цього документу, але жодної відповіді на це питання не отримав.

 Ось наприклад київський історик Павло Гай-Нижник наводить цю інструкцію із такою характеристикою: "Документ має сумнівне походження й не має оригінального архівного підтвердження, а отже, вочевидь, є підробкою, що слугувала "аргументом" у пропагандистській боротьбі з більшовизмом."

 Адьютант Симона Петлюри Олександр Доценко, який опублікував її в своїй праці 1932 р. пише, нібито оригінал було захоплено українськими повстанцями отамана Андрія Гулого-Гуленка в березні 1920 р. в боях за Голту (нині Первомайськ Миколаївської області), хоч більш імовірною здавалася думка, що цей "документ" склали сам отаман Гулий-Гуленко та його політреферент Василь Савенко. На жаль професійних джерелознавчих досліджень на цю тему я не зустрічав (за винятком декількох абзаців у статті луганського історика Юлія Федоровського "Лев Троцький і Україна"), хоч цей так званий документ як оригінальний наводиться навіть у підручнику "Новітня історія України" для 10-го класу середньої школи Федора Турченка (Останнє видання: Турченко Ф.Г. Історія України. 10 клас. Підручник для учнів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генеза, 2010. - С.260).

 Цю ж саму "інструкцію" наводить кандидат історичних наук Павло Ісаков із посиланням на газету "Син України" (Ч.1. 7 серпня 1920 р. - С.9) в книзі "Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років / Під заг. ред. В. Лободаєва; Авт. кол.: Д. Архірейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносілецький, В. Лободаєв, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резніков. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. ‒ 400 с." - Стор.337-339. А зовсім нещодавно її знов цитує доктор історичних наук професор В. Сергійчук («Ихтамнеты» з ленінського Розливу // Голос України. 2021. 3 липня).

Аналіз стилю та змісту цієї інструкції свідчить, що це такий само "історичний документ" як "Велесова книга", "Протоколи сіонських мудреців" або "План Даллеса". Шкода, що професійне історичне середовище не дало досі йому належну оцінку.

Цікаво також порівняти справжній наказ Льва Троцького червоним військам, що вступають в Україну, від 30 листопада 1919 р., опублікований в книзі Володимира Винниченка "Відродження нації" (Відень: Нова доба, 1920. Ч.3. С.494-495).

Російськомовний оригінал опубліковано в збірнику документів "Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сб. док. и материалов. В 3 т. – Т. 2: Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине: май 1919 г. – февраль 1920 г. / Редкол.:С. М. Короливский (отв. ред.), Н. К. Колесник, И. К. Рыбалка; Составит.: А. М. Михайличенко, В. Г. Панкратьева, С. О. Розин, А. Ф. Сергеева, Е. П. Шаталина; Под ред. С. М. Короливского. – К.: Наук. думка, 1967. – 957 с." - Стор. 517 із посиланням на ЦГАСА. ф. 100, оп.3, д.1126, л.496. Хоч і без прізвища Троцького. В книзі "Український Троцький" (Одеса: ВМВ, 2013. С.78) цей наказ наведено із вказівкою, що російський оригінал зберігається в ЦГАСА (нині РГВА), ф. 33987, оп.1, д.266, л.71.

До речі дуже характерний для радянської історіографії момент. В тій же збірці документів "Гражданская война на Украине 1918-1920 гг." (К., 1967. Т.2.С.538-541) опубліковано наказ Троцького від 11 грудня 1919 р. про боротьбу із партизанщиною в Україні, але тут прізвище Троцького вказано. Тобто там де Троцький пише про права українських селян і робітників (наказ від 30.11. 1919 р.) - там прізвища Троцького немає, а там, де йдеться про репресії і боротьбу із партизанщиною, - там прізвище Троцького можна було згадувати

 Першоджерело "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" вдалося знайти Ганні Переході. З дозволу авторки розміщуємо тут її статтю.

 А.Здоров.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

101 рік тому у французькомовній газеті у Швейцарії, а потім і в українському емігрантському виданні у Польщі було оприлюднено «Інструкцію агітаторам-комуністам» - майстерно підроблений документ, який дотепер нерідко використовується як незаперечне джерело злочинних намірів і дій більшовизму.

Фрагмент з « Інструкцій агітаторам (більшовицький документ) ». Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

Оскільки мова у цій «Інструкції» йшла про діяльність більшовиків в Україні, то і широкої популярності цей текст набув саме серед тих, кого цікавила історія України. Спершу це відбулося в середовищі української еміграції, а після 1991 р. і в самій Україні. Авторство цього документа традиційно приписується Леву Троцькому. З часом популярність «Інструкції» набула «вірусного» характеру, згадки про «Інструкцію…» і цитати з неї регулярно зустрічаються як у публіцистиці, так і в навчальній та науково-популярній літературі. Вони наявні навіть у науковому збірнику документів та в Енциклопедії історії України, не кажучи вже про десятки публікацій цього тексту на інтернет-ресурсах! Щоправда, з 2010-х років пролунало чимало аргументованих спростувань автентичності  документу, однак його цитування, в тому числі і професійними істориками, це не зупинило. Можливо, саме через те, що висловлені раніше заперечення стосувалися  насамперед змісту «Інструкції» і мало торкалися історії її появи та ймовірного автора чи, принаймні, оприлюднювача документу.

«Інструкція…» у виданнях української еміграції

Як для прихильників, так і супротивників «Інструкції» як автентичного тексту основним джерелом є книга ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка «Зимовий похід: 6.ХІІ.1919 – 6.V.1920», видана Українським науковим інститутом у Варшаві 1932 року. У ній наводиться і сам документ, і його тлумачення, але проблема в тому, що названий там як оригінальний документ, вихід кого датується початком 1920 року, написаний… скасованим в РСФРР ще в 1918 році дореволюційним правописом. Тобто в кращому випадку це передрук з якогось білоемігрантського видання, більшовики так не писали – тут різночитання неможливі.

Заголовна сторінка книги Олександра Доценка «Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1919)

Менш відома, але давніша публікація «Інструкції…» була знайдена у першому номері варшавського видання «Син України. Тижневик Українського Козацтва» від 7 серпня 1920 року. Там він фігурує під назвою «Цікавий документ. Інструкція ТРОЦЬКОГО агітаторам-комуністам на Вкраїні». При цьому той текст надруковано не російською мовою, як у книзі Доценка 12-ма роками пізніше, а українською. Тексту передує коментар, в якому редакція заявляє, що йдеться про переклад надрукованого раніше у франкомовномій швейцарській газеті документу. За словами редакції, «люде, що бачили російський оригінал, стверджують точність перекладу ». Власне, на джерело перекладу і звернемо увагу.

Фрагмент першої відомої публікації «Інструкції » українською мовою // Син України. Тижневик українськoro козацтва - 1920. (Варшава) - ч. 1

Публікація у Gazette de Lausanne - найбільш рання відома версія «Інструкції…»

Справді, у «Gazette de Lausanne» від 15 липня 1920 року було оприлюднено цей текст французькою мовою під назвою «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)». Наразі ця публікація є найбільш ранньою відомою появою цього документа. Журналіст додав до нього такий вступний коментар:

«Нещодавно в українському селі було заарештовано безліч агітаторів, яких надіслали з Москви з метою провокування заворушень і залучення повсталих українських селян на бік «святої справи» більшовизму. Ці люди мали при собі інструкції, у яких пояснювалися способи ведення пропаганди в Україні. Штаб Петлюри і штаб поляків мають у своєму розташуванні ці інструкції. Мені надіслали один екземпляр, дослівний переклад якого я наводжу нижче. Учергове ці макіавеллівські сторінки показують нам, яким чином московські Совіти ведуть свою роботу. Ось цей документ»

Здійснивши порівняльний аналіз українського та французького варіантів документа, опублікованих із різницею у три тижні, ми виявили низку різночитань. Наведемо приклад пасажу, який особливо часто цитують українські дослідники. У публікації тижневика «Син України» він виглядає так: «Пом’ятайте, також, що так чи инакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вуглю, заліза, руди, хліба, соли, Чорного моря — Росія існувати не може: вона затхнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами».

У лозаннському ж варіанті, на який, власне, і посилається «Син України», між двома цими реченнями несподівано бачимо: «Немає України без Росії, але, перш за все, немає Росії без України »

Фрагмент з однією з найуживаніших цитат з «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)» французькою мовою. Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні

 

 

12 липня цього року на офіційному сайті Кремля з’явилася стаття президента Російської Федерації Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Господар Кремля в черговий раз висловився на тему "росіяни та українці - один народ". Нічого принципово нового він не повідомив. Хіба що на сайті Кремля вперше з'явилася українська версія тієї самої імперської маячні. Стара концепція російського самодержавства про те, що існує єдиний "русский народ", що складається із великоросів, малоросів та білорусів, цілком заволоділа Путіним. Українців на його думку вигадали та створили вороги Росії – поляки, австрійці та... більшовики.

Путін навіть згадав про Валуєвський циркуляр та Емський акт, які "обмежили видання та ввезення із-за кордону... літератури українською мовою". Звісно він по своєму їх трактує, як наслідок польських інтриг, і навіть плутається в датуванні. Насправді Емський акт чи указ про заборону українського книгодрукування цар Олександр ІІ видав не в 1872, а в 1876 р.

Свої відповіді та оцінки цього чергового маніфесту російського імперіалізму вже опублікували Інститут історії України НАН України та чимало істориків та політологів з України й інших країн, зокрема Георгій Касьянов, Алексєй Міллер, Андреас Каппелер тощо.

Мені особисто нова стаття Путіна нагадала звернення «Населению Малороссии», опубліковане головнокомандувачем білої армії «Збройних сил півдня Росії» генералом Антоном Денікіним 25 (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, це було 12-е) серпня 1919 р. під  час широкомаштабного наступу його військ на Україну. Звернення було написане за участю відомих російських політичних діячів – від ліберала Павла Новгородцева до монархіста й націоналіста Василя Шульгіна, й опубліковане в усіх білогвардійських газетах та окремою листівкою. 25 червня 1919 р. білогвардійці захопили Харків, 31 липня – Полтаву, 31 серпня – Київ. Основним їх противником була Червона Армія, але на Правобережній Україні свій наступ на Київ вела Дієва Армія Української Народної республіки на чолі із Симоном Петлюрою. Війська УНР навіть встигли першими вступити до Києва, залишеного більшовиками, 30 серпня 1919 р. Проте денікінці швидко вибили їх з Києва, бо Петлюра наказав своїм військам не відкривати вогонь по білим, сподіваючись на союз із ними проти більшовиків. Звісно ці сподівання виявилися марними. Денікін був категоричним прибічником «єдиної і неділимої Росії», вважаючи українство лиш вигадкою її ворогів. Власне як і зараз Путін.

"Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против возрождения Единой России.

Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.

Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде – по малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых зачатков знания.

Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.

Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.

В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига.

Пусть все, кому дороги счастье и величие Родины и успех наших армий в их неудержном порыве к сердцу России - Москве, неустанно работают над созданием и укреплением в ближайшем и дальнем тылу прочной опоры для бойцов, сражающихся на фронте за величие и единство России."

Таганрог, 12 августа 1919 года

Главнокомандующий вооруженными силами на юге России

генерал-лейтенант ДЕНИКИН

(Составлено при участии проф. П. И. Новгородцева)"

Особливо слід зупинитися на злочинах більшовиків у зображенні Путіна:

"Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные «подарки». В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена."

Тут справді можна заплутатися. Хто це писав: Денікін чи Путін? Цитуємо далі президента Росії:

"В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная «мина замедленного действия». Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. Начался «парад суверенитетов». 8 декабря 1991 года было подписано так называемое Беловежское соглашение о создании Содружества Независимых Государств, в котором объявлялось, что «Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование». Кстати, Устав СНГ, принятый ещё в 1993 году, Украина не подписала и не ратифицировала.

В 20 – 30-е годы прошлого века большевики активно продвигали политику «коренизации», которая в Украинской ССР проводилась как украинизация. Символично, что в рамках этой политики с согласия советских властей в СССР вернулся и был избран членом Академии наук М. Грушевский – бывший председатель Центральной Рады, один из идеологов украинского национализма, в своё время пользовавшийся поддержкой Австро-Венгрии.

«Коренизация», безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском."

Ясна річ, що російський великодержаний шовінізм у Путіна «так називаємий», а от український націоналізм – справжній і страшний ворог. Хоч для будь-кого, хто читав праці того ж М. Грушевського, називати його націоналістом досить смішно. Дуже показова також імперська критика національної політики більшовиків, особливо для тих, хто вважає Путіна продовжувачем політики Леніна.

Список імперських претензій Путіна завершується пассажем, що зовнішні сили, як нібито керують Україною, роблять з неї «Анти-Росію», але Росія ніколи не буде "анти-Україною". Остання теза повністю суперечить усьому попередньому тексту: якщо українська нація - це лише вигадка антиросійських сил, а насправді українці - лише частина росіян, тоді навіщо назва "Україна"?

Засновник українського націонал-комунізму Василь Шахрай писав ще у 1918 р. про таких "фахівців з українського питання":

"Взгляните на ежедневную прессу, припомните, что вы слышали об Украине, и попробуйте дать ответ на основании всех сведений, на вопрос: что собою представляет революционно-национальное движение на Украине – глубокий ли процесс, полный реального жизненного значения – или что-то минутное, «вымышленное»?

Я уверен, что, на основании тех сведений, мы услышим ответ: «да» – на второй вопрос? – Украинское движение – это «выдумка», одни говорят интеллигенции и буржуазии украинской, другие – российской буржуазии, третьи – немецкого империализма и так далее.

Ну, а раз это – «выдумка», то… при чем здесь «право нации на самоопределение» и какие могут быть разговоры про какой то там вопрос? Даже до прямого курьеза доходит, когда, например, приходится слышать разговоры  о «фиктивной нации». И пусть не указывают, что это говорят люди «неответственные». Не говоря уже о том, что иногда «устами младенцев глаголет истина», я, чтобы не останавливаться дальше на этом вопросе, приведу выдержку из одной статьи, помещенной в №132 «Правды»: «Сущность происшедших изменений в международном положении Украины сводится к следующему: вместо “южной части России” имеется в настоящий момент “южная часть оккупированной Германией на Востоке области”. То, что оккупация совершена под “фирмой” самостоятельности и даже то, что в головах некоторых господ (окончательно потерявших голову от неожиданного для них под'ема в них (sic!) национальных украинских чувств), эта оккупация отражается как самостоятельность, не мешает нам оценивать сложившееся положение именно как оккупацию и только как оккупацию» (курсив мой – В.С.). Автор этих комических строк рекомендует свою точку зрения как «Екатеринославскую» точку зрения, значит точку зрения людей, которые собственными глазами видели украинский революционный процесс. Украины собственно нет, это выдумка кое каких господ, которые охвачены под'емом «в них для них» украинского национального чувства. Есть лишь «южная часть оккупированной Германией на Востоке области».

В с.-д. литературе долго спорили по поводу «права нации на самоопределение». Главным аргументом против него было обвинение в «абстрактности», общности. На это т. Ленин основательно ответил, что эта абстрактность существует лишь в голове оппонентов, это во-первых, а во-вторых, этот лозунг еще требует анализа конкретных условий жизни той или иной нации. Но какая может быть проверка там, где ничего, кроме «выдумки» нет, где «оккупация и только оккупация»?!

История весьма ехидно и зло смеется над такими рассуждениями. И если бы от них не болели чубы у людей, то мы могли бы предоставить эти рассуждения на издевательство истории. Мы укажем только на один случай такого издевательства. В том же номере «Правды», с той же «Екатеринославской» точки зрения доказывается, что Украине не нужна особая коммунистическая Партия (это абсолютно консеквентно* с ее точки зрения), но автор не «возражает», чтобы эта партия называлась «Коммунистическая партия Украины». Ну, как здесь не вспомнить приятелей Петра Ивановича Бобчинского и Александра Ивановича Хлестакова, из которых первый просит, чтобы его сын, рожденный «до брака, но как бы в браке», звался фамилией своего папаши, а добрый А.И. Хлестаков соглашается: «пусть называется»! И как курьез, во главе этой партии становятся как раз представители «Екатеринославской» точки зрения!!! «Пусть называется!»".

В книзі «До хвилі» Василь Шахрай та Сергій Мазлах вказують також на вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу у російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів».

«Всіх їх об’єднує імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок.»

«Національні рухи в сучасному змісті сього слова виникають одночасно з розвитком капіталізму. І виникають не за вдяки тому, що їх «видумують» у власних користних  інтересах ті чи инші експлуатіруючі класи капіталістичного суспільства (сей момент дійсно грає велику ролю в національних, як і в усяких инших рухах), — а завдяки тому, що капіталізм заволікає в світовий оборот, до спільного господарського, а значить і духовного життя, як найглибші, як найширші кола людности. Національні рухи більше звязані з всесвітньо - прогресивним боком розвитку капіталізму, ніж з його руїнницькими тенденціями, експлуатацією, деґрадацією народних мас. Сей останній бік має свій досить великий вплив на розвиток національних рухів. Але ним одним не можна пояснити національні рухи, їх глибини і поширенности між усіма класами сучасного суспільства. Немає жодного класу, котрий би не брав участи в ньому, котрий не ставив би своїх домагань національного змісту. Пролетаріат в тій кількости. Се, розуміється, не означає, що в кожну хвилю всі класи з однаковим захопленням і з однаковою силою виставляють одинакові домагання. Ріжні класи в ріжний час у ріжних містах виставляють ріжні національні домагання з ріжною силою й впертістю.»

«Український рух не являє собою чогось невідомого в історії. Але він набрав такі яскраві форми, так виразно і «класично» відбувався, що дослідження його має величезне значіння для урозуміння характеру, змісту і законів розвитку національно визвольних рухів взагалі. І сей дослід має, буде мати не один лише теоретичний інтерес. "Тепер реакційний, імперіалістичний капіталізм все частіш трощить сі, демократично визначені, кордони (великих і життєздатних європейських націй, чиї межі раніше зазначалися все більше й більше мовою й симпатіями населення). Всі ознаки говорять за те, що імперіалізм зоставить у наслідок ідучому йому на зміну соціалізмові, межі менш демократичні, низку анексій у Европі і в инших частинах світу.»

Ніби відповідаючи сучасним російським соціал-шовіністам, що й нині називають себе «комуністами», автори «До хвилі» пишуть про своїх опонентів у середовищі більшовиків:

«України нема, була «південна Росія», стала «південна частина окупірованного Германією на сході краю», — але Тимчасовий уряд України утворимо: хай зветься!

України нема, українське робітництво чисто руського походження, — але партію «комунистів України» чому не назвати українською: хай зветься!

Селяне й слухать не хотять про «українщину», — але чому не забезпечити їм їх «просту і наївну» мову!

… Україну видумують «судейські чиновники, в роді Шелухіна» — так «забезпечимо» українську мову в школі й в установах, і значить, посадимо в них «судейських чиновників, в роді Шелухіна», бо ми самі її не знаємо.

Улица, улица, аль ты пьяна?

Правая, левая — где сторона?

Ні, йти тім шляхом, який пропонує X. Раковський, небезпечно. Навіть на випадок успіху, на випадок прилучення до Росії «східньої частини України», Росія й Україна будуть мати свій Ельзас, і та й друга на довго будуть перебувати в «хоробливому стані не вирішеного національного питання».

«Є инший способ поставитися російському пролетаріатові до України. Забути, що Україна була вотчиною, колонією Великоросії, зріктися раз назавжди «свого первородства» на Вкраїні, переданого у наслідок недоброї пам'яті царізмом, зректися навіть не за «чечевичний куліш цукру, хліба» і т. д. (се приложиться і без «первородства»), а виходячи з свого програмового пункту, де стоїть (чи то раніше стояло?) «право націй на самовизначення». …Сей шлях, правда, трудніший, він не дасть, може, можливосте з барабанним боєм оповіщати urbi et orbi про «победы й одоления» і «загибать салазки» німецькому урядові «страшними» запитаннями з Курська... вибачайте,   з   «Полтави»   (така   гостиниця   чи  що?).

На першому шляху можна завоювати Гомель, Білгород, Суми, Глухів, Валуйки, Чернигів, Харків і и., утворити російсько-український Ельзас і скріпити морально-політичний стан Діректорії (колишньої Ц. Ради) на всій Україні. І утворить з громом і стуком «інтернаціональних» фраз, «страшних» «революційних» маніфестів і т. д.

На другому шляху прийдеться переїхати до Київу, тілько не в «Марсель», а на Софійську площу, і відтіля звойовувати Україну від Дону до Карпат, тілько не для чийогось «первородства», чи то великоруського, чи то польського, чи то австрійського, а для «первородства» самої України. Доведеться сказати (можна по сьому случаю зробити глибоке зітхання і додати: «Повірьте, иншого виходу немає»!): Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тілько «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. Вона має «право», можливість жити «в себе і для себе», як і ті держави. Український народ є дійсно народ, а не видумка «судейських чиновників, в роді Шелухіна», народ, який хоче жити власним вільним життям, має до того відповідні географичні, етнографичні, економичні, моральні, фізичні, историчні, духовні і всякі инші підстави. Народ, який давно вже перестав бути «хохлом» і давно став «українцем», навіть ще тоді, коли катеринославські папеньки   не   ухажували за  катеринославськими  маменьками  і  ходили  без  штанців.

І коли російський пролетаріат наважиться поставиться так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітниче-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією. Тоді буде далеко більше пролетарської єдності, ніж коли російський пролетаріат буде мріяти колишні мрії про колишнє «первородство».»

 

          Проголошена Петром Першим в 1721 р. Російська імперія розвалилася менші ніж за два століття – в 1917 р. Намагань її відновити було чимало – і мабуть найбільш відвертою спробою знов побудувати «єдину і неділиму Росію» була спроба Денікіна, яка зазнала жорсткого краху на початку 1920 р.  Путін неодноразово висловлював пошану до Денікіна, називаючи його видатним державним діячем та патріотом Росії, сприяв перенесенню його праху з Парижу до Москви та навіть отримав у подарунок від доньки Денікіна його шашку. В цьому плані вірність господаря Кремля білогвардійським імперським традиціями закономірна. В той же час він намагається їх поєднати із традиціями сталінського СРСР, що продовжив певні риси імперії в новій формі.

          Але всі імперії рано чи пізно гинуть внаслідок розвитку світового ринку та капіталізму, потребам якого найкраще відповідають саме національні демократичні республіки. Знищення імперій та диктаторських режимів є необхідною умовою для найповнішого розвитку продуктивних сил та подолання національної ворожнечі між народами. А це в свою чергу наближає до того моменту, коли капіталізм вичерпає свої ресурси для розвитку та змушений буде поступитися місцем більш справедливому суспільству без експлуатації людини людиною, без держав та кордонів.

 А. Здоров.

 

 Читайте також:

Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні

ЯК ЦЕ БУЛО НЕДАВНО, ЯК ЦЕ БУЛО ДАВНО… З приводу 31-ї річниці проголошення державного суверенітету «УССР»

 

Мітинг 1990 р. Фото Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного (далі - ЦДКФФА)

 I

Не варто зараз повторювати демагогічних тез тогочасної РУХівської пропаганди, які летючками поширювалися теренами України: мовляв, Україна годує всю Російську імперію під назвою «СССР»; ось вирвемось з лабет Москви і заживемо весело, щасливо і заможно…

Але варто згадати, якими суто економічними чинниками (бо економіка це найважливіша сфера суспільного життя) визначалася колоніальна залежність України від Москви, тобто, від «союзного Центру» (як тоді казали), фактично напередодні проголошення державного суверенітету «УССР», - у перший половині 1990 р.

Становище було таке, що переважна частина економіки України була безпосередньо підпорядкована центральним імперським органам управління. Розташовані у Москві центральні міністерства монопольно розпоряджалися природними багатствами та трудовими ресурсами «УССР».

Цей стан  також визначався тим, що приблизно 95% обсягу продукції, виробленої промисловістю України перебували у розпорядженні імперських міністерств и відомств. Адміністративними методами з Москви вказувалося, не тільки, скільки і чого в Україні продукувати, але і як організовувати виробництво та здійснювати оплату праці найманих робітників.

Саме імперський «Центр» на свій розсуд виділяв Україні сировину, обладнання, предмети споживання, тобто давав скільки міг або скільки хотів.

«УССР» також була змущена платити імперському «Центрові» податок натурою, розмір якого, знову визначався у Москві. Окрім виплат натурою, існували ще грошові внески, обсяги яких постійно зростали. За ЦК КПУ-КПСС, за Радою Міністрів «УССР» залишалося лише право просити, аби забирали менше.

В свою чергу імперський «Центр» станом на 1990-й рік, ще зберігав за собою прерогативу встановлювати розмір бюджету «УССР», відповідно визначаючи структуру доходів і видатків. «Радянський» Україні з Москви вказувалося, яких соціальних нормативів треба триматися, тобто встановлювалися тарифні ставки, посадові оклади, визначалися розміри пенсій, стипендій, матеріальної допомоги і т. інш.

Така відома з «радянських» часів установа, як «Госкомцен СССР», на свій розсуд встановлювала ціни на продукцію, яка ввозилася та вивозилася за межі «УССР». Представники української партійно-державної бюрократії навіть не мали дорадчого голосу у цих питаннях і як наслідок, складалося від’ємне сальдо між продукцією, що ввозилася і продукцією, що вивозилася з «УССР».

Імперський «Центр» зберігав за собою монополію на грошову емісію і відповідно можливість пускати в обіг яку завгодно грошову масу, яка, м’яко кажучи, не завжди була забезпечена товарними масами.

Незважаючи на те, що формально «УССР» була членом ООН, їй фактично було заборонено мати прямі економічні зв’язки з країнами поза межами «СССР», навіть з країнами так званого «соціалістичного табору».

Засідання Верховної Ради УРСР 1990 р. (ЦДКФФА)

II

Звісно, такий стан справ, така колоніальна залежність державно-капіталістичної економіки «УССР» від Москви не міг задовольнити її правлячий клас – КПУ-КПССівську партійно-державну бюрократію.

До того ж, відомий такий соціально-політичний феномен, коли найвищі КПССівські посадовці (номенклатура ЦК КПСС), призначені керувати Україною, по іншому кажучи, московські намісники, згодом, на грунті матеріальних інтересів української партійно-державної бюрократії, ставали мало не патріотами свого намісництва і у межах стосунків та впливів у партійній ієрархії КПСС, чинили спротив московському економічному визиску.

У 1989-1990-му роках для такого спротиву складалися доволі сприятливі умови. Імперський «Центр» починав помітно слабнути і відповідно у Російський імперії під назвою «СССР» відразу почали посилюватися відцентрові тенденції.

Против Русской армии Врангеля: союз махновцев с большевиками в изображении апологетов махновщины. Ч.2

 Начало читайте здесь.

Махно в Старобельске в госпитале (второй слева сверху)

Версия Дубовика 

(А. Дубовик - «Требуем предоставления нам участка фронта против Врангеля» -заключение союза между красными и махновцами. Оригинальный текст. 29.09.2020)

Дубовик не аккумулирует, критически пересматривая, наработки своих предшественников по апологетике Махно и махновщины. За основу своей версии он берет самый сомнительный источник – «историческое повествование» «Дороги Нестора Махно». Отношение Дубовика к этому источнику весьма избирательное. Как только в тексте «Дорог…» появляется какой-то негатив в адрес Махно, то В. Белаш сразу превращается в провокатора, в агента ГПУ, целью которого было опорочить «Батька», но когда Белаш придумывает целые сражения или сообщает фантастические данные о численности войск, в том числе таких частей и соединений, которых не существовало вообще, - «Дороги…» становятся для Дубовика «ценным источником».

Но прежде, чем приступить к конкретному рассмотрению его версии, необходимо остановится на одном концептуальном моменте.

Сомкнувшись с современной буржуазной историографией, этот  апологет Махно и махновщины изображает большевизм в качестве абсолютного зла. В тексте данной «юбилейной» статьи он определяет большевиков, как «красную контрреволюцию», которая к осени 1920г. «уже три года демонстрировала свою антирабочую и антикрестьянскую сущность» и выражает недоумение по поводу того, что после всего, что было за эти три года(1917-1920), среди махновцев еще оставались люди, считавшие большевиков «заблуждающимися товарищами».

 Возникает вопрос: если большевики были «красной контрреволюцией», то на какие классы они опирались; интересы каких классов они своей политикой  выражали? И в чем тогда состояли антагонистические противоречия между «красной» и белой контрреволюцией? Ведь по Дубовику (по эмигранту Аршинову в начале его эмиграции, по  резолюции третьей «Набатовской» конференции в сентябре 1920г.), большевики были такими же врагами освобождения трудящихся, как и Врангель. Дубовик даже усугубил это определение, когда солидаризовался с высказыванием одного из персонажей своей статьи о харьковских анархистах в 1920г. – «набатовской» активистки Лии Готман о том, что «большевики – злейшие враги социалистической революции».  

К этим вопросам вплотную примыкает вопрос: почему победили большевики? Ведь на огромной территории распавшейся в 1917-м Российской империи, несмотря на чудовищные трудности, большевики к 1923-му году победили всех или почти всех (за исключением Финляндии, Прибалтики и Польши) своих идейно-политических и военно-политических противников. Дубовику уже приходилось отвечать на этот вопрос, несколько раз изменяя свой ответ. Защищая «народного героя» Махно в полемике с нами, он первоначально видел причину победы большевиков в терроре ЧК. Этот ответ был совершенно идентичен ответу белогвардейских историографов. Размышляя о причинах своего поражения, они писали: у большевиков была «звероподобная ЧК», а у нас, у «белых рыцарей», такого учреждения быть не могло в принципе; мы опирались на закон, а большевики – на разнузданное насилие и потому, мол, они победили.

Очевидно, Дубовик понял несостоятельность такого ответа (ведь по части разнузданного, никакими законами не ограниченного насилия махновцы вполне могли составить конкуренцию большевикам), ибо через какое-то время он сформулировал свой ответ по иному (по Аршинову): большевики обманывали массы рабочих и крестьян, с помощью обмана вели их за собой и поэтому победили.

Но вскоре Дубовик, так сказать, уточнил свой ответ. Оказывается, не все большевики обманывали массы. Рядовые партийцы и партийные функционеры среднего звена тоже ходили в обманутых. Оказывается, обманывала свою партию и шедшие за ней рабоче-крестьянские массы и тем самым обеспечила большевикам победу кучка гениальных обманщиков, - где-то полтора десятка человек, то есть, надо думать, состав большевистского ЦК, избранного очередным съездом партии, и конечно, во главе с Лениным, по отношению к которому Дубовик опускается до вульгарщины, потакая господствующему сейчас обывательскому общественному мнению.

Несостоятельность этих ответов совершенно очевидна. Подвизающийся на ниве истории революции анархистский идеолог продемонстрировал свою неспособность понять, почему большевики оказались именно той политической силой, которая возглавила и довела до успешного завершения Российскую буржуазно-демократическую революцию 1917-1921 г.г.

Боевые действия Красной Армии в 1920 г.

Но вернемся к определяющему тезису Дубовика о «красной контрреволюции». В соответствии с этим тезисом острие фальсификаций на этот раз направлено на то, чтобы отмежевать Махно от заключения мира и очередного союза РПАУ с большевиками.

Но как же тогда, по версии Дубовика, махновцы попались в «ловушку» военно-политического соглашения с «красной контрреволюцией»?

По его мнению, «к осени 1920г. лидерами «примиренцев» в РПАУ были начальник штаба армии В. Белаш и секретарь СРП Дм. Попов». Эта фраза Дубовика рождает вопросы, на которые он ответа не дает: из кого состояла фракция «примиренцев» и кто ее возглавлял до того, как ее лидерами стали Белаш и Попов?  

Опять же, опираясь на наиболее сомнительный источник, - книгу «Дороги Нестора Махно» и не приводя никаких, даже ориентировочных, дат, Дубовик отмечает, что «ранее Белаш дважды предлагал совещаниям штаба и комсостава РПАУ вступить с большевиками в мирные переговоры», но, якобы, Махно всякий раз давал «жесткую отповедь» этим примиренческим инициативам.

В свою очередь, Аршинов, Волин и Литвинов утверждали, что именно Махно в июле и в августе 1920г.  посылал большевистскому руководству  примиренческие телеграммы с предложениями заключить союз против Русской армии. Дубовик обходит молчанием эти утверждения, хотя, если работа Литвинова ему может быть и неизвестна, то с книгами Аршинова и Волина он знаком, так сказать, в обязательном порядке.  По его версии, «примиренцы» решили воспользоваться ситуацией, сложившейся в сентябре 1920г. по причине ранения Махно и Куриленко: «у «примиренцев» появился шанс», что означает, - не будь Махно ранен, не отошел бы он по этой причине от «военного дела», не было бы и таких политических последствий -  он никогда бы не допустил соглашения с большевиками. Это антиисторический тезис.  

Против Русской армии Врангеля: союз махновцев с большевиками в изображении апологетов махновщины. ч.1

 

От редакции

О Несторе Махно  и возглавленном им крестьянском повстанческом движении 1918-1921 гг. написано уже много: десятки и сотни наименований книг, статей на разных языках, видеосюжетов и даже полнометражных фильмов. Во времена СССР советские историки и писатели, выполняя установки сверху, создавали исключительно негативный и даже карикатурный образ этого движения как контрреволюционного и антисоветского. В то же время за рубежом анархисты, преимущественно эмигранты из России, создали противоположный образ или даже культ Махно как народного вождя подлинной социальной революции. Поскольку доступ к архивам был существенного ограничен для первых и практически закрыт для вторых, то в обоих случаях получалась искаженная картина, не отвечающая историческим реалиям.

После краха режима КПСС и распада Советского Союза труды анархистских авторов стали доступны и на родине махновского движения. Открытие архивов позволило уточнить  многие факты и создать более объективные нарративы, но многие авторы восприняли концепции и теории, сформированные анархистами в эмиграции, без какого-либо критического осмысления. Интересно, что культ Махно получил распространение среди самых разных авторов - как патриотов Украины, так и патриотов России (и так называемой Новороссии). В Украине, например, памятники и памятные знаки в честь Махно открывают государственные деятели разного уровня, Запорожская областная государственная администрация проводит конкурсы работ о Махно, а Национальный банк Украины еще при Януковиче в 2013 г. выпустил памятную монету «Нестор Махно».

Міністр внутрішіх справ України Ю. Луценко відкриває
пам' ятник Нестору Махно в Гуляй-Полі 24.08.2009 р. Фото УНІАН.

Олег Дубровский не является профессиональным историком: он рабочий активист с многолетним стажем, которому в середине 80-х годов ХХ в. тогдашний режим не дал возможности получить высшее историческое образование, поскольку он «не поддерживал политику партии». Но по моим наблюдениям большинство тех, кто пишет сейчас о Махно и махновщине, также не являются историками по профессии, а многие сформировавшиеся в советские времена историки в начале 90-х резко поменяли свои взгляды и концепции.

О. Дубровский анализирует развитие анархистской историографии махновского движения, начиная от его непосредственных участников – Петра Аршинова, Всеволода Волина, Виктора Белаша – до более поздних и современных авторов. Сопоставление их трудов с уже известными и опубликованными недавно документами и воспоминаниями большевистских, белогвардейских и анархистских деятелей позволяет понять историческую ценность этих работ и развенчать целый ряд мифов и заблуждений. Тщательный и всесторонний анализ источников позволил, например, опровергнуть мифы о том, что союз махновцев с большевиками в октябре 1920 г. был заключен без участия Махно, или о решающем вкладе махновцев в разгром белой армии Врангеля. Особое внимание уделено идее создания некоего автономного района анархии в составе УССР, обсуждавшейся на переговорах махновцев с большевиками. Хотелось бы, чтобы остро полемический стиль автора не помешал вдумчивому читателю понять значение приводимых им фактов и аргументов для понимания нашего непростого прошлого.

   А. З.

Против  Русской армии Врангеля:

союз махновцев с большевиками

в изображении апологетов махновщины.

 

«Махно предложил  командованию Красной армии свои услуги

для совместной борьбы против Врангеля.

Этот факт поразил многих.»

Лев Троцкий

 

 В последних числах сентября 2020 г. известный популяризатор истории махновского движения Анатолий Дубовик выступил с очередной юбилейной статьей, на этот раз посвященной заключению военно-политического союза между российскими большевиками и махновцами против белой Русской армии генерала Петра Врангеля  в сентябре 1920г.  Оригинальный текст имеет название ««Требуем предоставления нам участка фронта против Врангеля» – заключение союза между красными и махновцами» (Україномовний варіант має назву ««Советская трибуна для проповеди анархических идей». Навіщо червоні і махновці вдруге союз уклали». Он размещен на страницах Интернет-проекта «Наша революція. 1917-1921» газеты «Деловая Столица», научным руководителем которого является старший научный сотрудник Института истории Украины Национальной Академии Наук Украины Геннадий Ефименко).

Попытаемся сделать критический обзор этого текста, помещая рассматриваемые события в более широкий исторический контекст, чем это делает популяризатор махновщины.

Последуем за изложением Дубовика.

Нестор Махно

Российские большевики и их махновские попутчики.

 В данном обзоре нам представляется излишним полемизировать  о количестве союзов между Махно и российскими большевиками. Стоит только отметить, что другие историки и публицисты, в том числе  откровенные апологеты махновщины, в отличие от Дубовика, считают (исходя из того, что становление махновщины началось не летом 1918 г., а еще осенью 1917-го) что таких союзов было куда больше, чем два, заключенных в феврале 1919-го  и в сентябре 1920-го.

Например, когда Махно, по его же словам, вступил «на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства» и «во главе анархистского отряда, объединившего вокруг себя несколько сот крестьян», отправился на помощь российским красногвардейцам в Александровск, - сражаться против гайдамаков Центральной Рады, - разве это не было его  союзом с российскими большевиками еще в декабре 1917 г.?

Или когда совместно с местными большевистскими военными формированиями махновцы в декабре 1918-го на два дня захватили Екатеринослав, выбив оттуда украинские войска, - разве это не было очередным махновско-большевистским союзом?

Был ли разгромлен Деникин в январе 1920 г.?

 Очевидно, не слишком хорошо зная развитие военной кампании между белыми Вооруженными Силами Юга России (ВСЮР) и российской Красной армией (Рабоче-Крестьянской Красной Армией – РККА), Дубовик пишет о «разгроме Деникина»  уже в январе 1920 г. «Разгромом Деникина», да и то, не окончательным, была Новороссийская катастрофа в марте 1920г., а в январе 1920-го можно было говорить лишь о тяжелом поражении ВСЮР в результате провала «похода на Москву».

Да, поход Добровольческой армии на Москву захлебнулся в октябре 1919г. и после месячного сражения с переменным успехом в районе Орла, которое в итоге белогвардейцами было проиграно, фронт белых армий ВСЮР покатился на юг. В январе 1920-го белые оставили большую часть территории «Области Войска Донского» и почти всю Украину, вплоть до побережья Азовского моря. Но основные силы ВСЮР (Донская и сведенная в корпус из-за огромных потерь Добровольческая армия) закрепились на Нижнем Дону и успешно отбивали неоднократные попытки красных  перейти по льду Дон и развить наступление дальше – на Кубань, всякий раз нанося жестокие потери войскам 8-й общевойсковой и 1-й Конной Красных армий. К исходу января 1920г. боевая обстановка на Нижнем Дону настолько изменилась в пользу белых, что, по словам Деникина, у красных сохранила боеспособность только конница Буденного и Думенко, а белое командование даже планировало переход в новое общее наступление.

Главным показателем этого временного изменения обстановки в пользу белых явился успешный контрудар Добровольческого корпуса в первых числах февраля 1920г., когда он вновь овладел важнейшим стратегическим пунктом на юге бывшей Российской империи – Ростовом-на-Дону, нанеся при этом тяжелое поражение 8-й Красной армии.

В это же время чрезвычайно малочисленный корпус Слащева также успешно оборонял проходы в Крым и еще шла борьба на территории Правобережной Украины, - только 29.01.1920 красные взяли Херсон и 30.01.1920 – Николаев и еще только начинался «бредовский поход», - осуществленный под командованием генерала Бредова прорыв объединенных сил белых «Войск Новороссии» и «Войск  Киевской области» из района Одессы, вдоль Днестра, на соединение с польскими войсками.

Новый лидер российской белогвардейщины.

 И только в марте 1920г., после катастрофической эвакуации остатков основных сил ВСЮР из Новороссийска в Крым, Деникин назначил своим преемником генерала Врангеля. Надо отметить, что Врангель оказался наиболее талантливым, как военачальник и наиболее гибким, как политический деятель из всех военно-политических лидеров российского белого движения.

Петр Врангель

Он дал уничтожающую характеристику Добровольческой армии: «Армия, воспитанная на произволе, грабежах и пьянстве, ведомая начальниками, своим примером развращающими войска…» и заявил, что дальнейшую «белую борьбу» с большевизмом под флагом «добровольчества» вести уже нельзя. Соответственно, с мая 1920 г. «добровольчество», как таковое, исчезает из белогвардейского лексикона, а ВСЮР 11.05.1920г. переименовываются в Русскую армию.

Он  сразу же уволил из рядов ВСЮР ряд одиозных генералов, не взирая на их военные таланты и боевые заслуги, в том числе  знаменитого Андрея Шкуро (Еще перед вступлением на должность главкома ВСЮР, Врангель заявил, что став главкомом, не потерпит присутствия в армии генералов Покровского и Шкуро).

Он подверг суровой критике деятельность своего предшественника: «Стратегия была принесена в жертву политике, а политика никуда не годилась. Вместо того, чтобы объединить все силы, поставившие себе целью борьбу с большевизмом и коммуной и проводить одну политику, «русскую», вне всяких партий, проводилась политика «добровольческая» … руководители которой видели во всем, что не носило на себе печать «добровольцев» - врагов России. Дрались с большевиками, дрались с украинцами и с Грузией и Азербайджаном, и лишь немного не хватало, чтобы начать драться с казаками, которые составляли половину нашей армии и кровью своей спаяли связь с регулярными частями. В итоге, провозгласив единую, великую и неделимую Россию, пришли к тому, что разъединили все антибольшевицкие русские силы…».