Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)

 

Картина світу – мініатюра з «Християнської топографії»

Козьми Індикоплову.

 Нещодавно відомий український історик Станіслав Кульчицький опублікував статтю «Чи були більшовики комуністами?»[1]. В ній він розвиває концепцію, яку сформував ще у своїх попередніх працях, зокрема книгах  «Комунізм в Україні. Перше десятиліття» (1996) та «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні» (2013), про виникнення і розвиток тоталітарного режиму, створеного більшовиками в Росії в ХХ столітті під керівництвом Володимира Леніна. Оскільки правляча партія більшовиків із 1918 року взяла собі назву комуністична й оголосила своєю метою будівництво комунізму, то й створений нею режим багато західних істориків називають комуністичним. В останні два-три десятиліття теза про комуністичний тоталітарний режим міцно увійшла і в українську історіографію та навіть законодавство – Закон України про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів було увалено в 2015 році.

Станіслав Кульчицький сформувався як історик ще в часи того самого тоталітарного режиму, тому добре вивчив його ідеологію та практику. Зокрема   він розуміє і підкреслює різницю між ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про комунізм як безкласове та бездержавне суспільство, засноване на суспільній власності, хоч і вважає ці ідеї утопічними, та ідеями Володимира Леніна про державу-комуну, якою управляє одна правляча партія, а фактично її вожді. «Яким чином В. Ленін ототожнював свій комуносоціалізм, в центрі якого знаходилися ієрархічно структуровані спільноти, з комуносоціалізмом Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, що вибудовувався на уявлених історичних спільнотах? Зовсім просто: нехитрою підстановкою понять. У ленінській аргументації клас ототожнювався з партією, а суспільство – з державою», - пише С. Кульчицький.

При чому С. Кульчицький прямо посилається на концепцію американського історика й совєтолога Річарда Пайпса, про те, що «комуністичний режим» в Росії продовжував традиції Московського царства та був відображенням особистої концепції влади Леніна. «Нема потреби вірити, що історію роблять «великі люди», – щоб визнати величезне значення особистості Леніна і його впливу на ходу російської революції і на створення особливого політичного ладу. Справа не тільки в тому, що зосереджена в його  руках влада дозволяла йому рішучим чином впливати на хід подій, але і в тому, що політична система, народжена в жовтні 1917 року, стала якби втіленням його особистості… Комуністична Росія з моменту своєї появи була дивовижним відображенням свідомості і волі однієї людини, її біографія та історія злилися й розчинилися одна в одній», – писав Р. Пайпс.

Фактично С. Кульчицький бачить причини появи цього тоталітарного режиму в традиціях азіатської деспотії, на яких було засноване Московське царство та Російська імперія, – про ці традиції писали ще Карл Маркс, Карл Каутський та  Карл Вітфогель (автор книги «Східний деспотизм. Порівняльне дослідження тоталітарної влади» 1957 р.), та особистій концепції Леніна, який узурпував назву «комунізм» та використав ці ідеї для захоплення влади й встановлення власної диктатури. При цьому С. Кульчицкий вважає більш правильною назвою для цього режиму термін «рашизм».

Проте ця концепція Пайпса – Кульчицького ніяк не пояснює, чому ж особиста теорія Леніна змогла підкорити третину людства і фактично робить із Леніна надлюдину – злого генія чи диявола, що має надприродні здібності обманювати цілі країни та народи та захоплювати їх у полон. По суті ця ідеалістична теорія зовсім не спроможна пояснити роль та місце цих «комуністичних» режимів в історії людства, бо ігнорує матеріальні умови життя людей, рівень продуктивних сил та економічного розвитку суспільства.

Людство пройшло довгий і складний шлях розвитку уявлень про навколишній світ. В давнину люди вірили, що Земля – центр всесвіту й має пласку форму, а підтримують її міфічні тварини (черепахи, слони або кити). Для повсякденних потреб давніх людей цих міфічних уявлень було достатньо. В античній Греції Піфагор висловив думку, що Земля має кулясту форму. Цю думку підтримали багато давньогрецьких філософів, але вони в основному таки вважали Землю центром всесвіту. Проте в середні віки знову запанувала думка про пласку форму Землі.

В 550 році нашої ери у візантійському місті Александрія (нині Єгипет) помер монах Козьма Індикоплов, який написав книгу «Християнська топографія». Він не був кабінетним ученим. До постригу в монахи Козьма був купцем та мореплавцем, який відвідав узбережжя Індії (звіди й походить його прізвисько), Цейлон (Шрі-Ланка), східне узбережжя Африки (сучасна Еритрея) й залишив цікаві описання цих земель, звичаїв їх мешканців. Але у своїй книзі він доводив, що Земля має форму плаского прямокутника, оточеного океаном, над ним небесна тверда сфера, за якою знаходиться рай. Сонце щодня ховається за конусоподібною горою на півночі, вночі переміщується на схід, щоби вранці зійти знову. Зверху над небесною аркою знаходиться рай, звідки беруть початок найбільші ріки. Світ загалом має вигляд півсферичного похідного намету – скінії зі Старого Заповіту. Ця книга мала досить велику популярність в багатьох православних країнах, зокрема й на Русі[2].

Хоча в середні віки також деякі вчені вважали, що Земля має кулясту форму, але довести це практично люди змогли лише в добу Великих географічних відкриттів наприкінці XV ст. Христофор Колумб здійснив свою подорож до Америки в 1492 році і до кінця своїх днів вважав, що він відкрив морський шлях в Індію. Відкриті ним земля довгий час називали  «Вест-Індія», а корінних мешканців Америки досі ми називаємо «індіанці». Власне Колумб помилився в розрахунках довжини екватора й може саме завдяки цьому здійснив свої відкриття. Лише пізніше Америго Веспуччі довів, що це зовсім інший материк, названий на його честь – Америка.

Представники племен-жителів Америки до приходу європейців (малюнок з книги «Nordisk familjebok» — «Шведська енциклопедія»), 1904

Для європейців ці відкриття принесли величезні можливості – колонізація нових земель, освоєння нових ресурсів, утворення нових держав, розвиток  мореплавства, торгівлі, промисловості, культури, становлення нового капіталістичного суспільства врешті-решт із властивим йому світовим ринком та світовою культурою. 

Для самих індіанців в абсолютній більшості випадків ці відкриття принесли катастрофу – знищення традиційного способу життя, знищення старих цивілізацій,  вбивства, пограбування, насильницьке позбавлення землі, насильницька християнізація. Все це, а також занесені європейцями інфекційні хвороби - спричинило загибель значної частини корінного населення. Основна маса корінних народів Північної Америки просто вимерли, а решта опинилися в резерваціях. Історики небезпідставно вважають цю демографічну катастрофу одним з найбільших геноцидів в історії людства, жертвами якого стали загалом щонайменше десять мільйонів людей[3]. Лише в другій половині ХХ століття в багатьох країнах Америки почали піднімати питання про відродження культури корінних народів, а в 2019-2020 роках покотилася хвиля руйнувань пам’ятників Колумбу та іншим діячам колоніальної епохи в США[4].

Із розвитком капіталізму в Європі та Америці виникають нові класи й нові течії суспільної думки, зокрема ідеї суспільства соціальної рівності без експлуатації людини людиною, ідеї суспільної власності на засоби виробництва, що оформилися в теорії соціалізму, комунізму або анархізму. Ці ідеї наприкінці ХІХ ст. набули широкої популярності насамперед в робітничому русі, свідченням чого було заснування Міжнародного товариства робітників в 1864 році (Першого Інтернаціоналу), потім другого Соціалістичного Інтернаціоналу в 1886 році. Під кінець першої світової війни 1914-1918 років прибічники цих ідей навіть приходять до влади в деяких країнах Європи – насамперед тих, що виникають на руїнах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Найбільше відомими з цих партій були російські більшовики, що прийшли до влади в листопаді 1917 року. Російська республіка вже із січня 1918 року отримала назву соціалістична та федеративна – РСФСР, а партія більшовиків із березня 1918 року стала називатися комуністична – РКП(б).

Карл Маркс

Більшовики оголосили себе учнями та послідовниками Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Останні зокрема ще в 1847 році написали для невеликої групи німецьких соціалістів-емігрантів в Англії «Маніфест Комуністичної партії», де майбутнє суспільство було окреслене таким чином:

«Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.»[5]

Хоча пізніше в своїй головній праці "Капітал" (1867) той же Карл Маркс доводив, що жодна суспільна формація, жоден спосіб виробництва та спосіб експлуатації не зникають доти, доки вони не вичерпали всі можливості розвитку продуктивних сил. Про яке зникнення класів взагалі, зникнення відносин панування та гноблення, зникнення експлуатації людини людиною може йти мова у Радянському Союзі? Навпаки в СРСР виник новий пануючий клас – партійна номенклатура (або як його називав Осип Дяків-Горновий – клас большевицьких вельмож), що жила за рахунок експлуатації робітників та селян, і застосовувала для утвердження та збереження свого панування часом найжорстокіші методи терору, які в інших державах застосовували в період первісного нагромадження капіталу та колоніалізму.

 

Сергей Новосельський

Для всіх, хто щиро дивується, як у такій багатій та цивілізованій європейській країні як Російська імперія початку ХХ ст. могли прийти до влади екстремісти-більшовики, що вчиняли такі жахливі злочини, дуже раджу книгу видатного російського демографа й статистика Сергєя Новосельського «Смертність і тривалість життя в Росії», видану в Петрограді в 1916 р. не десь у підпіллі, а типографією Міністерства внутрішніх справ.

На основі першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. та даних про смертність та народжуваність, автор склав перші в Росії загальні таблиці смертності та розрахував на їх основі очікувану тривалість життя для кожного віку. Порівнявши із доступними йому подібними даними по іншим країнам Європи, Новосельський дійшов невтішного висновку, що за рівнем смертності в перші 15 років життя Росія посідає перше місце в Європі. Приміром до 25 років в Англії доживало 69,4 % чоловіків та 72,5 % жінок, в Австрії 60,8 % чоловіків та 61,6 % жінок, в Європейській Росії – лише 47,6 % чоловіків та 50,7 % жінок. Тобто половина з числа народжених у імперії Романових у «золотий вік» російського самодержавства не доживала до 25 років! Це вважалося нормальним і природним: «Бог дав – бог забрав». Середня очікувана тривалість життя при народженні становила на початку ХХ ст. в Швеції 52 роки, в Англії – 46 років, в Німеччині – 42, в Австро-Угорщині – 38,5, в Росії – 32 роки^[6].

Це все дані до першої світової війни, яка коштувала Росії 2 млн. убитих, 6 млн. поранених та понад 4 млн. полонених. Думаю, що це достатньо пояснює, наскільки цінилося людське життя в Російській імперії на початку ХХ ст.

 

Жінки-селянки та їх діти. Російська імперія. Початок ХХ ст.

 

"Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і батько не міг йому простити своєї темноти. Дітей мали багато - чотирнадцять - перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомлення про смерть мого брата - вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах." Так писав у своїй автобіографії відомий на весь світ український кінорежисер Олександр Довженко, який в 1918 – 1919 роках був козаком Дієвої Армії УНР, а потім став радянським митцем[7].

Хоча на виборах до Всеросійських Установчих зборів в листопаді 1917 року більшовики отримали близько чверті голосів, більшість отримали також соціалістичні партії, зокрема партії соціалістів-революціонерів та соціал-демократів. Особливо це відчувалося на територіях пригноблених народів, що входили до того в Російську імперію. Зокрема в Україні більшість отримали українські соціалістичні партії, які утворили Українську Народну Республіку, а в Грузії – грузинські соціал-демократи, що утворили Грузинську Демократичну Республіку[8]. В результаті довгої і кривавої боротьби більшовики змогли завоювати більшу частину території колишньої імперії. Хоч вони визнали незалежність Фінляндії, Польщі, Естонії, Латвії та Литви, решту територій вони таки підкорили собі та утворили в 1922-1923 роках нову державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік – СРСР.

 

Владімір Ленін

В утвореній ними державі – Союзі Радянських Соціалістичних Республік – майже сімдесят років 7 листопада було головним державним святом, яке називали днем «Великої Жовтневої соціалістичної революції». Чому день жовтневого перевороту відзначається в листопаді? Справа в тому, що тоді в 1917 р. на території Російської імперії, яка із вересня 1917 р. називалася Російська республіка, діяв старий юліанський календар, який відставав від сучасного григоріанського на тринадцять днів. Перехід на загальноєвропейський сучасний календар (так само як і новий правопис) стався в Росії та в Україні в тому числі завдяки цьому перевороту лише в 1918 р., а найбільш запеклі вороги більшовизму – білогвардійці принципово користувалися старим календарем та старим правописом до своєї остаточної поразки в 1920 р.

Жовтневий переворот був частиною чи переламним пунктом великої російської чи східноєвропейської революції 1917–1921 рр. Попри гасла соціалізму, які до речі проголошували тоді не тільки більшовики, але й інші соціалістичні партії, що перемогли на виборах до Всеросійських Установчих зборів в листопаді 1917 р., в тому числі й українські соціалістичні партії, що утворили тоді ж Українську Народну Республіку, і російська, і українська революції були суто буржуазними за своїми причинами, завданнями та результатами. В цьому плані всі тодішні революціонери свідомо наслідували досвід Великої французької буржуазної революції 1789 – 1799 рр., відтворюючи навіть її терміни – «установчі збори», «комісари», «директорія», «трибунал», «вороги народу», «надзвичайні комісії» тощо.

Більшовики зіграли роль якобінців, чия диктатура знищила усі залишки феодального ладу абсолютної монархії Романових. Жорстокий червоний терор (також термін із  Франції 1793 р., дослівно – «жах») сприяв утвердженню режиму державного капіталізму та нового панівного класу – партійно-державної бюрократії або державної буржуазії, яку в СРСР назвали номенклатура. Радянський Союз став по суті новою формою Російської імперії, подібної до імперії Наполеона Бонапарта, а режим державного капіталізму певний час сприяв модернізації суспільства жорсткими методами первісного капіталістичного нагромадження. Докладніше про це я писав у своїй книзі «Державний капіталізм і модернізація Радянського Союзу» (2003)[9].

 

Ця модернізація означала перехід від традиційного аграрного суспільства із пануванням ручної праці, станової нерівності, масової неписьменності, традиційного типу смертності та демографічного відтворення (коли кожен четвертий помирав у віці до одного року, а кожен другий до 25 років) – до новітнього промислового суспільства із переважно міським населенням та машинним виробництвом, культурною революцією, що передбачала загальну обов’язкову середню освіту, та сучасним типом демографічного відтворення. Ціною цього переходу в нашій країні, як і багатьох інших, були голодомор і репресії, знищення мільйонів людей й знищення традицій робітничого і соціалістичного руху, атомізація суспільства.

  

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.158.

 

В той же час нова форма імперії формально визнавала пригноблені народи окремими націями та для утримання їх під своїм контролем змушена була погодитися на формально окремі державні утворення, хоч і керовані російською комуністичною партією із Москви. Зокрема замість УНР була утворена Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка навіть в 1945 р. стала членом-засновником ООН. До речі так саме, як і Британський домініон Індія, тільки Індія отримала незалежність в 1947 р., а УРСР – в 1991 р.

 

Тимофєй Сапронов

"С точки зрения исторического развития капитализма наш государственный капитализм не только не является высшей формой развития капитализма, а скорее его первичной формой, формой – в своеобразных условиях – первоначального капиталистического накопления, он является переходным от пролетарской революции к частному капитализму. Как в Англии (в 16-17вв.) мелкий производитель путем огораживания был лишен средств производства (см. “Капитал”, первый том), так и у нас так называемая “коллективизация” отделила мелкого производителя – крестьянина от его средств производства. Хотя если в Англии “овцы поели людей”, у нас бюрократические “колхозы” поели и овец, и крестьян”[10].

Так описував на засланні в 1931 р. результати сталінської колективізації один з діячів Лівої опозиції в РКП(б), лідер групи демократичного централізму й непримиренний ворог сталінізму Тімофєй Сапронов, розстріляний в 1937 р. Зокрема в «Капіталі», на який він посилався, Карл Маркс, описуючи історію становлення капіталізму в Західній Європі на прикладі Англії, показує, що первісне нагромадження капіталу було по суті процесом відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва, перетворенням селян і ремісників на найманих робітників – пролетарів. І цей процес завжди супроводжувався насильством та спирався на допомогу держави. Англійські огорожування, що згоняли селян із землі, та криваві закони проти бідняків, що змушували їх працювати включно із актом про осілість, були такими ж необхідними передумовами перетворення Великої Британії на першу країну промислового капіталізму, як і работоргівля та нещадне пограбування колоній, що призводило до періодичних смертоносних голодоморів – від Ірландії до Індії.

 Концепцію про те, що суспільний лад Радянського Союзу був режимом державного капіталізму розвивали та підтримували багато опозиційних марксистів, соціалістів і анархістів як в самому СРСР, так і за його межами: лідер «Робітничої групи» й опонент Леніна Гавриїл Мясніков, перший очільник італійської Компартії Амадео Бордіга, англійський соціаліст Тоні Кліфф, українські соціалісти Іван Майстренко і Всеволод Голубничий тощо. Звісно, що в СРСР всі вони були під забороною[11].

На почату 2003 року в Одесі вийшла друком моя монографія «Державний капіталізм і модернізація Радянського Союзу: марксистський аналіз радянського суспільства». Книга була невелика за обсягом і наклад в 200 примірників швидко розійшовся. Книга виклала хвилю відгуків від марксистів та лівих на всьому пострадянському просторі: частина підтримувала її ідеї, частина засуджувала. Наприклад, одеські сталіністи з газети «Большевик» назвали цю книжку – антирадянський пасквиль, що повторює буржуазні фальсифікації історії СРСР, зокрема й «вигадки Кульчицького про голодомор».

Насправді назва книжки трохи невдала. Краще було би назвати «Державний капіталізм і модернізація в Радянському союзі», бо я в ній описав процеси модернізації в СРСР, та доводив саме, що ніяке відродження Радянського Союзу неможливе. А саме за відродження чи побудову нового СССР.2.0 виступали тоді й виступають зараз багато сталіністів, що узурпували назву комуністи в Росії та інших колишніх республіках червоної імперії.

 

 

Жертвами штучно створеного голоду 1932–1933 років в СРСР стали понад 7 млн людей, в тому числі 3,9 мільйонів в Україні[12]. Всесоюзний перепис населення 1937 року виявив недостачу в Радянському союзі понад 6 млн. осіб. Одразу ж після доповіді про це в Кремль, цей перепис було оголошено неправильним та засекретили. Матеріали перепису 1937 р. розсекретили тільки в 1990 р. Перепис виявив недостачу в країні 6,2 млн людей в порівнянні із даними поточної реєстрації природнього та механічного руху населення. В порівнянні із переписом 1926 р., чисельність українців в СРСР скоротилася внаслідок голоду та політики асиміляції майже на 4,8 млн. осіб (15,3 %), чисельність казахів – на 1,1 млн. осіб (27,9 %)[13].

В той час як офіційна сталінська пропаганда та «друзі СРСР» заперечували голод , вже в 1932 р. «Бюлетень Опозиції» писав: «голод набуває самих гострих форм, особливо важко на Україні, були випадки падіння людей на вулицях від виснаження». Пізніше в 1933 р. той же «Бюлетень опозиції» писав про масові втечі селян від голоду та зневажливе ставлення до них бюрократії. Лідер Лівої Опозиції Лев Троцький писав в 1936 р. про наслідки сталінської колективізації в СРСР: «Число коней впало на 55 % - з 34,6 млн. в 1929 р. до 15,6 млн. в 1934 р., поголів’я рогатої худоби – з 30,7 млн. до 19,5 млн, тобто на 40 %... Загибель людей – від голоду, холоду, епідемій, репресій – на жаль не підрахована з такою ж точністю, як загибель худоби, але вона також обчислюється мільйонами»[14]. Провину за це він покладав на авантюризм та насильницькі методи сталінської правлячої кліки.

Щодо терміну "комуністичний геноцид". Наскільки обґрунтований даний термін? Так званий "комунізм" чи "марксизм-ленінізм" був офіційною ідеологією - фактично державною релігією в СРСР, хоча опозиційних марксистів той режим саджав у тюрми та знищував. В історії людства відомо багато прикладів геноциду, які проводили християнські та мусульманські держави: від геноциду індіанців в Америці, що розпочався від початку її завоювання європейцями наприкінці ХV ст. й тривав до ХХ ст., до геноциду вірмен в Османській імперії 1915 р. Чи можна називати ці геноциди відповідно християнським та мусульманським, якщо християнство та іслам були офіційними державними релігіями тих країн, що несуть за це відповідальність?

Чи можна вважати геноцидами штучні голодомори в Британській колоніальній імперії XVIII – XX ст. – від Ірландії до Індії? Наприклад Великий голод в Ірландії 1845 – 1849 років був спровокований епідемією картопляного гриба фітофторозу, але причиною його буда деструктивна колоніальна політика англійського уряду, що позбавила більшість ірландських селян засобів до існування. Від голоду померло від 500 тис. до 1,5 млн. осіб. Мільйони людей вимушені були емігрувати. Населення Ірландії скоротилося із 8,1 млн в 1841 році до 4,45 млн. людей в 1901 році.

Нещадна експлуатація Бенгалії англійською Ост-Індською компанією вже в 70-ті роки XVIII ст. поставила більшість місцевих селян на межу виживання. А в той час, коли мільйони вмирали від голоду, англійський губернатор Бенгалії Воррен Гастінгс доповідав в Лондон: «Попри загибель щонайменше третини населення і, як наслідок, скорочення оброблюваної площі, чистий збір податків за 1771 р. навіть перевищив збір за 1768 р.»

Можна сперечатися, чи був він менш цинічним, чи більш цинічним ніж генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, який в березні 1933 р. доповідав Сталіну: «Бегство из села несмотря на существующие преграды приняло значительные размеры. То, что голод не научил еще очень многих колхозников уму-разуму, показывает неудовлетворительная подготовка к посевной как раз в наиболее неблагополучных районах».

 

Цікаво, скільки з цих геноцидів визнала офіційно Україна? Окрім голокосту євреїв та голодомору українців, здається, - жодного. Яскравий приклад – геноцид вірмен, греків та ассирійців у Османській імперії під час першої світової війни. Україна його не визнає - щоби не псувати стосунків із союзником – сучасною Туреччиною.

Спекуляції на темі голодомору розпочав ще в 1935 р. міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс, який ще тоді заявляв, що комуністи-євреї влаштували голод у Росії, від якого померли мільйони людей. На жаль політичні спекуляції на цій темі тривають досі, в  тому числі в Україні. Вшановуючи сьогодні жертв сталінського голодомору 1932-1933 рр., жертв державно-капіталістичного режиму, замість того, щоби вдаватися до маніпуляцій і фальсифікацій, танців на кістках, на мій погляд варто подумати над тим, щоби зробити суспільство більш справедливим і гармонійним, щоби не допускати більше голоду ніде й ніколи. Адже сучасні технології давно вже дозволяють забезпечити продуктами усіх людей, як і доставити ці продукти в усі точки земної кулі.

 Насправді державний капіталізм був однією з ранніх форм утвердження капіталізму доби модернізації суспільства - тобто переходу від традиційного аграрного до сучасного модерного. Переїзд основної маси населення у міста, перехід від переважно ручної праці до машинної, подолання неписьменності та поширення загальної системи медичного обслуговування та вакцинації від епідемічних хвороб - все це сприяло різкому зниженню смертності, осбливо дитячої та зростанню тривалості життя.   

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.40.

Колись було прийнято вірити в пласку Землю, Колумб вірив, що відкрив морський шлях в Індію, а не в Америку, а корінних мешканців того континенту досі називають індіанцями. Тепер прийнято вірити, що в СРСР та йому подібних державах був комунізм. Називати ці режими комуністичними тому, що так називали себе правлячі там партії, – це все одно, що називати Америку «Вест-Індія», тому що так називали її європейські колонізатори в XVI ст., або вірити в пласку Землю, посилаючись на «Християнську топографію» Козьми Індикоплову. З таким же успіхом можна наприклад називати християнськими режимами середньовічні монархії та імперії Європи та їх колонії нового часу, тому що державною релігією в них було християнство.

До речі ще в 1883 році в рік смерті Карла Маркса англійський винахідник і автор брошури «Зететична астрономія» Семюел Роуботам заснував «Товариство прихильників теорії пласкої Землі», яке й досі існує в США[15]. Вони проводять збори, записують ролики на ютубі та пропагують свої погляди, вважаючи, що всі дані про кулясту чи еліпсоїдну Землю – фальсифікація та змова, вигідна NASA та іншим темним силам, щоби видурювати гроші з бюджету. Звісно, що прибічниками її є лише декілька тисяч маргіналів. На жаль теорія про комуністичні режими має набагато більше прибічників. Але розвиток науки та раціонального знання спинити неможливо й рано чи пізно ці хибні уявлення відійдуть у минуле.

Сучасний путінський режим в Росії є по суті реакційний режим вторинного бонапартизму, що відроджує традиції російського царизму та сталінізму, але вже без модернізаційного проєкту. Новітній російський рейх ніби хоче повернути історію назад в часи Російської імперії ХІХ століття, заперечуючи навіть існування українців як нації, і в цьому дійсно перетворюється на російську форму фашизму – рашизм. І характерно, що Путін вважає більшовиків п’ятою колоною та зрадниками, що розвалили історичну Росію й нібито «створили Україну». В цьому сучасний Кремль повторює ідеологів російського білого руху[16], що й створили першу форму російського фашизму в еміграції в 20-х – 30-х роках ХХ ст.

Подолання новітнього фашизму та старого імперіалізму вимагає й подолання старих уявлень про суспільство та його розвиток, нав’язуваних нам протягом ХХ століття тоталітарними режимами, зокрема й тими, що привласнили собі назви «соціалізм» та «комунізм». Подолання хибних уявлень розчищає дорогу для формування нових суспільних течій та побудови нового дійсно справедливого суспільства в світі, що унеможливить жахіття війни.  

 Андрій Здоров.

 

 

---

[1] Кульчицький С. Чи були більшовики комуністами? // Світогляд. – К., 2023. - № 1(99). – С.30-37. Режим доступу: http://svitohlyad.org.ua/index.php/uk/2023?issue=1

[2] Мильков В. В. «Христианская топография» Козьмы Индикоплова и содержащаяся в ней космологическая проблематика // Космологические произведения в книжности Древней Руси. — СПб.: Издательский дом «Міръ», 2009. — Вып. IV (2). — С.22-30. Режим доступу: https://iphras.ru/uplfile/root/biblio/russ/Kosm_pred_2.pdf

[3] Цифру в десять мільйонів загиблих внаслідок європейської колонізації корінних мешканців Америки називає наприклад в своїх лекціях відомий історик Тімоті Снайдер. Серед дослідників існує чимало інших оцінок, але всі згодні, що тут йдеться про мільйони жертв.  Див. огляд тут: https://en.wikipedia.org/wiki/Population_history_of_Indigenous_peoples_of_the_Americas

[4] Гриценко Г. “Виставляйте як крадене”: меморіальна культура у постколоніальну добу. // «Коридор». 26.07.2020. Режим доступу: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2020/vystavlyajte-yak-kradene.htm

[5] Маркс К. Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії. Розділ ІІ. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2009/09/18/marx-engels-manifest/

[6] Новосельский С.А. Смертность и продолжительность жизни в России. – Петроград: Тип. Мин. Внут. Дел, 1916. – 208 с. Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/knigi/novoselskij/novoselskij.html

Тим, кому важко читати всю книгу, можна взяти скорочений варіант в журналі: "Общественный врач" (Петроград),1916. № 3.С.148-152.

[7] Довженко О.П. Автобіографія // Довженко О. Вибрані твори. – К.: Сакцент плюс, 2008. – С.25.

[8] Ли Эрик.  Грузинский эксперимент.: забытая революция 1918-1921. Пер. с англ. – М., СПб.: Нестор – История, 2019.  – 256 с.

[9] Здоров А.А. Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. – Одесса, 2003. – 124 с.; Изд 2-е, испр. и доп. – М.: Комкнига, 2006. – 160 с. Режим доступу: Частина перша:

https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/02/blog-post_22.html

Частина друга: https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/02/5-11.html

Резюме українською: https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/09/c.html

[10] Сапронов Т. Агония мелкобуржуазной диктатуры. 1933. Режим доступу: https://levoradikal.ru/archives/4946

[11] Клифф Т. Государственный капитализм в России. – Л., 1991. – 287 с.; Кліфф Т. Імперіалістична експансія Росії // Вперед. – Мюнхен, 1951. — Ч. 7-8 (19-20). — С. 14-16. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2009/07/27/cliff-imperialist-expansion/; Вс. Фелікс (Голубничий). Плянова й вільна економіка. Порівняння // Вперед. – 1952. - Ч. 1-2 (21-22). — С. 8-10. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2011/10/20/holubnichy-planned-and-market-economies/ (В. Голубничий тоді ще вірив, що СРСР може наздогнати США).

[12] Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.176.

[13] Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. - М.: Институт истории СССР, 1991. - С.18, 83.

[14] Троцкий Л.Д. Преданная революция. – М.: НИИ культуры, 1991. – С.36-37.

[15] https://en.wikipedia.org/wiki/Modern_flat_Earth_beliefs#Flat_Earth_Society

[16] Здоров А. «Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні // Пролетар України. 25.07.2021. Режим доступу:  https://proletar-ukr.blogspot.com/2021/07/blog-post.html ; Здоров А. Чи є Путін більшовиком? // Ділова столиця. 18.12.2022. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/ukr/blog/chi-ye-putin-bilshovikom-18122022-471252

 

«Мох та гриби» в Українській революції 1917 – 1921 років

 

21  лютого на сайті Інституту історії України було розміщено нове видання, підготовлене працівниками цієї установи, зокрема відділу історії Української революції 1917-1921 років[1].      

Діячі Української революції 1917–1921 рр.: Енциклопедичний довідник. ‒ Зошит 1 / Відп. ред. Верстюк В.; Відп. секретар Кудлай О.; Автори: Басара-Тиліщак Г., Бойко О., Буравченков А., Верстюк В., Корольов Г., Кудлай О., Лупандін О., Осташко Т., Павлишин О., Пиріг Р., Рубльов О., Скальський В., Тимченко Р. НАН України. Інститут історії України. ‒ К.: Інститут історії України, 2022. ‒ 443 с.

В анотації до цієї книги сказано:

«Енциклопедичні зошити — є проміжним результатом підготовки "Енциклопедії історії Української революції 1917–1921 років". На розгляд і обговорення насамперед експертного середовища пропонується більше 240 статей, що представляють біограми громадських, військових, культурних, церковних, діячів; лідерів політичних рухів доби Української Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, а також генеральського і старшинського складу Армії УНР, Галицької армії, отаманів повстанського руху; членів українських урядів, службовців національного дипломатичного корпусу, кооператорів, учених. Представлено енциклопедичні статті про міністрів Тимчасового уряду Росії, керівників і учасників "білого" руху, російських учених, лідерів більшовицької партії Росії. Видання включає також біографії політичної, військової і дипломатичної еліти країн, які безпосередньо впливали на перебіг подій в Україні революційної доби — США, Франції; представників вищого військового командування та дипломатичного корпусу країн Четверного союзу — Німеччини, Австро-Угорщини, діячів національних рухів Польщі і Чехословаччини.»

 

Далі подано 247 біографічних нарисів різного обсягу – від двох абзаців до кількох сторінок. Дослідники можуть висловити і деякі вже висловили свої зауваження щодо конкретних нарисів та деталей біографій. Наприклад Геннадій Єфіменко, Олексій Янковський та Андрій Руккас вже виявили чимало фактичних помилок та перекручень, хронологічних ляпів та невідповідностей.

Мені особисто не зовсім зрозумілі принципи, за якими відбиралися до цього довідника історичні особи, бо ні з анотації, ні з передмови на жаль неможна зрозуміти, яким чином визначали укладачі внесок того чи іншого діяча в історію Української революції.

 

Понад три роки тому у вересні 2019 року той же відділ історії Української революції видав «Словник Енциклопедії історії Української революції 1917-1921 років»[2]. Тоді ми з Анатолієм Дубовиком написали відкритий лист до співробітників Інституту історії України – авторів цього «Словника», де поставили запитання: якими принципами керувалися вони при відборі історичних діячів, явищ, організацій? Чим обумовлена явна перевага правоконсервативних сил та персоналій, включно із російськими білогвардійцями? Чому дуже обмежено представлені або просто відсутні діячі лівих течії – анархістів, лівих есерів, більшовиків? [3]

На наше звернення дуже оперативно надійшла відповідь авторів «Словника». Стосовно більшовиків, вони зауважили: «Інформації про них предостатньо в радянських виданнях, частина з них (брати П’ятакови, Євгенія Бош, Григорій Петровський, Християн Раковський та ін.), представлена в словнику і розчиняти до без кінця подібними іменами майбутню енциклопедію, це шлях до того, щоби потопити Українську революцію у російських водах.»

Про анархістів: «Теж стосується і махновців. Є стаття про махновщину і стаття про Нестора Махна. Чому ще треба писати про Петра Гавриленка та Семена Каретника і не писати про Федора Щуся чи Василя Куриленка. Можливо, хтось створить енциклопедію махновського руху.»

І висновок: «Щоб зрозуміти ліс як систему, зовсім необов’язково переписати всі дерева, кущі, мох та гриби в лісі. Так і в історичній науці.» [4]

Газета «Кієвлянинъ» від 3 вересня 1919 року (за старим стилем, який принципово використовували білогвардійці, це було 21 серпня)

 

Ну от і наступний етап підготовки «Енциклопедії історії Української революції» працівниками відповідного відділу Інституту історії України. Немає ні Нестора Махна (ні жодного іншого представника анархістського руху), ні Миколи Скрипника, ні Євгенії Бош, ні Георгія Пятакова, ні Християна Раковського, ні Василя Шахрая, ні Олександра Шумського, ні Володимира Затонського... Це все вже стало «російські води» чи «мох та гриби»?

Натомість широко представлені діячі «української держави» гетьмана Скоропадського, включно із тими, що ненавиділи все українське й називали українську мову собачою (як от харківський губернський староста генерал Петро Залєсський або директор департаменту Державної варти Петро Аккерман) та ціла низка діячів та керівників російського білого руху, що боролися за відновлення «єдиної і неділимої Росії», із включенням туди «Малоросії» та «Новоросії»: генерали Михайло Алєксєєв, Микола Брєдов, Петро Врангель, Антон Денікін, Михайло Дроздовський, Абрам Драгоміров, Олексій Калєдін, Лавр Корнілов, Петро Краснов, Олександр Лукомський, Володимир Май-Маєвський (подаю всі імена та прізвища в українській транскрибції, як вони подані у довіднику, хоч самі ці діячі використовували російську). Це все не «російські води»? Чому вони більшою мірою заслужили бути представленими серед діячів Української революції, ніж Микола Скрипник чи Нестор Махно, Олександр Шумський чи Василь Шахрай?

Може тому, що прах Антона Денікіна був перенесений в Москву в 2005 році за сприяння президента РФ Владіміра Путіна й він особисто відкривав пам’ятник на його новій могилі та отримав в подарунок від його доньки шашку Денікіна зі словами «від головнокомандувача головномандувачу»?[5] Чи тому, що портрет генерала Дроздовського поряд із Путіним повісив собі в кабінеті начальник окупаційної російської поліції в Запорізькій області?

Білогвардійський бронепотяг «Єдиная Россія». 1919 р.

 

Наприклад, Михаїл Дроздовський в довіднику представлений як «російський військовий діяч українського походження», докладно описано його бойовий шлях та підкреслено позитивні риси: «За свідченням його оточення, М. Д. являв собою тип воїна-аскета, відзначався особистою хоробрістю, мужністю і витривалістю, за що користувався беззаперечною повагою і підтримкою своїх підлеглих.» (с.194). При чому жодним словом не згадано ні про його українофобські імперські погляди, ні про його активну участь у білому терорі на території сучасної Запорізької області України. От, наприклад, як про це згадував генерал-хорунжий армії УНР Всеволод Петрів: «Дроздовці, прийшовши в Дмитрівку, викликали всіх селян призовного віку та почали перевіряти документи та всіх тих, у кого знайшли їх не в порядку, вибили шомполами. А чоловік з дванадцять, у яких найдено документи з посвідкою та печаткою комітетів, виведено в напрямку Мелітополя, примушено вирити своїми руками могилу і розстріляно, селові заборонивши ховати їх на кладовищі. Селяни крадьком поховали нещасних, а недобре присипана могила, «воняючи», нагадувала «освободителей России», яких психольогія мало чим ріжнилася від психольогії темного неосвіченого армійця з загону Муравйова, який порядкував у Києві такими самими засобами, підготовляючи грунт контрреволюції»[6].

При чому все це дроздовці та інші білогвардійці чинили під тим самим російським триколором і тим самим двоглавим орлом, які і зараз є державним символами російських окупантів.

 В довіднику представлені також керівники російського Тимчасового уряду Георгій Львов та Олександр Керенський, його міністри Микола Нєкрасов та Михайло Терещенко, які намагалися звести Україну до рівня автономії в межах п’яти губерній Південно-Західного краю. Є також барон Володимир Мєллер-Закомельский, що очолив в 1918 році в Києві «Раду державного об’єднання Росії», навколо якої гуртувалися прибічники відновлення імперії. Не забули також російського філософа Миколу Бердяєва, керівників об’єднань російських підприємців та поміщиків – Олександра Голіцина та Миколу фон Дітмара.

Представлені також діячі Німецької та Австро-Угорської імперій: кайзер Вільгельм ІІ, міністр Оттакар Чернін, генерали Пауль Гінденбург, Герман фон Айхгорн, Карл Гренер, Роберт Кош, Едуард фон Бельц та Едуард фон Бем-Ермоллі тощо. Є навіть помічник генерала Гренера майор Вальтер Ярош, який безпосередньо розробляв проєкт гетьманату.

 

Серед більшовицьких діячів представлені лише керівники Совітської Росії та Комінтерну Володимир Ленін і Григорій Зінов’єв та чомусь три більшовицьких діяча другого плану з України – Сергій Бакинський, Ісаак Крейсберг та Григорій Колос. Чому саме вони? Чому не Лев Троцький, який безпосередньо брав участь у вирішенні питань, пов’язаних з Україною, зокрема був співавтором Маніфесту-ультиматуму Українській Центральній Раді в грудні 1917 року, а потім 10 січня 1918 року визнав право УНР брати участь у мирній конференції в Брест-Литовську, потім став організатором Червоної Армії?

Серед командирів Червоної Армії удостоєний бути представленим в цьому довіднику лише Микола Щорс. Немає ні Льва Троцького, ні Володимира Антонова-Овсієнка, ні Михайла Фрунзе, ні Віталія Примакова, ні Миколи Кропив’янського, ні Василя Боженка, ні Сили Міщенка тощо.

І якщо вже є діячі гетьманату Скоропадського, який був наслідком "нетипової окупації" України німецькими та австрійськими військами, як то пише один з авторів Руслан Пиріг, то обов'язково мають бути і діячі УНР Совітів та Української Соціалістичної Радянської Республіки цього періоду. Хоча б тому, що сучасна Україна є юридично і фактично правонаступник радянської. І закривати очі на небажані факти - значить обманювати себе та інших. Але навіть жодного керівника українських совітських чи радянських урядів не представлено.

Навіть з українських військових діячів УНР та ЗУНР забули додати Євгена Коновальця та Дмитра Вітовського, отаманів Зеленого (Данила Терпила) та Никифора Григор’єва, Юрія та Василя Тютюнника та багато інших.

Декілька прикладів точності й перевіреності біографій більшовиків. Ісаак Крейсберг за даними авторів довідника "в січні - лютому 1918 р. - нарком фінансів, заступник наркома фінансів в Народому Секретаріаті (укр. рад. уряді)."(с. 265). Проте посад наркомів тоді в цьому уряді взагалі не було. Відомства очолювали народні секретарі. Народним секретарем фінансів із 17(31) грудня 1917 по 8 березня 1918 року був Володимир Християнович Ауссем, прізвище якого зафіксовано в десятках документів того часу[7], але відсутнє в цьому довіднику. Радянська енциклопедія "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні" 1987 р. подавала дві довідки - про Ауссема, і про Крейсберга. Обидва названі народними секретарями фінансів, правда Ауссем - із грудня 1917 по квітень 1918, а Крейсберг тільки в січні -лютому 1918[8]. Насправді в усіх документах того часу народним секретарем фінансів названий Ауссем. Ісаак Крейсберг був короткий час лише комісаром Київської контори Державного банку і заступником Ауссема[9]. Тобто тут автори довідника перенесли некритично дані із радянської енциклопедії. А от про реальний факт членства Крейсберга в Крайовому комітеті охорони революції, що був створений Малою Радою спільно із київськими революційними організаціями 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., - автори довідника не згадали.

Григорій Колос за даними авторів довідника «весною 1918 служив у політвідділах червоних підрозділів (2-й Укр. Червоній армії та 14-й Червоній армії). У липні очолив Гол. штаб повст. рад. військ на Лівобер. Україні. Відповідальний за орг-цію боротьби проти загонів Н. Махна та повст. осередків під час денікінської окупації України» (с. 250). Тут події 1919 року чомусь перенесені в 1918 рік, бо і створення обидвох цих червоних армії, і Головний штаб повстанських радянських військ Лівобережної України, і денікінська окупація України датуються таки 1919 роком. До речі головним завданням цього штабу і особисто Г. Колоса в 1919 році була саме боротьба із денікінською окупацією України, і в цій боротьбі анархісти були союзниками більшовиків[10]. Війна між махновцями та більшовиками розгорілася після вигнання російських білогвардійців. За заслуги в цій боротьбі за даними того ж довідника Г. Колос нагороджений був орденом Червоної зірки в 1925 році, хоча сам цей орден було засновано лише в 1930 р.

 

Ще раз: мова тут іде про видання державної наукової установи, а не про приватну збірку. На разі ми обговорюємо процес підготовки "Енциклопедії історії Української революції 1917-1921 років" як державного замовлення. На попередньому етапі цього - етапі "Словника" - ми із Анатолієм Дубовиком поставили запитання про принципи відбору персоналій та організацій та причини явної переваги правоконсервативних сил і неуваги до лівих течій. Нам офіційно відповіли, що ми пропонуємо "мох та гриби" та прагнемо "потопити Українську революцію в російських водах". Тепер ті самі автори пропонують варіант, де перекіс ще більший в бік російських білогвардійців. Тому й виникає питання: це не намагання потопити Українську революцію в російських водах? Що саме для авторів є "мох та гриби", і як вони відрізняють російські води від українських?

 

Якими ж принципами керувалися автори й укладачі цього довідника при відборі персоналій? У передмові читаємо:

«Як велике, масштабне явище, революція вийшла далеко за межі України, в той чи інший спосіб змусила про себе говорити багатьох зарубіжних діячів, і не тільки говорити, але й брати в ній участь. Очевидно всіх не представиш у короткому вступі, але значна частина з них стали героями цієї книги, яка є прологом до створення масштабної «Енциклопедії історії Української революції 1917–1921 років». Частина з представлених постатей добре відома, частина — ні. Автори ставили перед собою завдання не тільки відтворити біографію окремої людини, а й створити загальну картину, в якій їх герої органічно поєднані, зв’язані абрисом революції, не зважаючи на те, що їх дії і погляди часами носили діметрально протилежний характер».

Тільки от «загальна картина», представлена у виданні, є переважно картиною життя діячів «старого порядку» Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій, на шляху яких трапилася така халепа як революція 1917 року, із якої не всім з них вдалося виплисти. Й така картина зовсім не дає розуміння того, яким же чином формувалася українська нація, як вплинула революційна доба на життя основної маси українського народу – селян та робітників, та який зв’язок між Українською революцією 1917-1921 років та створенням незалежної України в 1991 році. А цей зв’язок неможливо встановити без розгляду українських і неукраїнських лівих течій, що діяли в Україні, без історії створення совітської або радянської України, яка до речі двічі проголошувала незалежність – в 1918 та 1991 році, процесів українізації та національного відродження, формування модерного суспільства та модерної нації. Відповідно до цього й відбір діячів Української революції 1917 – 1921 років має відображати ці всі процеси.

Проблема не в тому, що в цьому виданні є помилки, неточності, плутанина, тенденційна концепція, упереджений підбір персоналій тощо. Помилки трапляються в кожного і ніхто від них не застрахований. Проблема в тому, що автори видання (а саме відділ історії Української революції 1917-1921 років Інституту історії України НАН України), відмовляються вести навіть діалог щодо цього всього, зайнявши чітку правоконсервативну позицію та відкидаючи всі пропозиції протилежного табору, ігноруючи чіткий взаємозв'язок національного та соціального визволення в цій революції. А оскільки правими консерваторами в часи Української революції 1917-1921 років в Україні були переважно російські білогвардійці та прибічники відродження російської імперії, то й концепція довідника фактично зосереджується на висвітленні, а часом і апології цих консервативних і по суті антиукраїнських сил.

 

 Андрій Здоров

 

 

 

 

 Див. також обговорення цього видання на моїй сторінці фейсбука 

https://www.facebook.com/andrij.zdorov/posts/pfbid02TsRe6dLuNehNy6utRu3rA4ESED5bzUXBwrqywvEVjXYqznkEfh3zKzfngX3jmwSvl

та сторінці Геннадія Єфіменка:

https://www.facebook.com/Juxym71/posts/pfbid024HFE7WvFCSCvAuucKWa8JoreGeQZxdx1YJMayFM2GB5TifTjT76eZdoF4Ymq6BHGl

 

---

[1] http://resource.history.org.ua/item/0017114

 

[2]  Словник енциклопедії історії Української революції 1917-1921 років / Гол. ред. В.Ф. Верстюк; Упоряд.: Верстюк В., Пиріг Р., Осташко Т., Бойко О., Устименко В., Кудлай О., Корольов Г., Скальський В., Тимченко Р., Лупандін О., Басара-Теліщак Г. НАН України. Інститут історії України. ‒ К.: Інститут історії України, 2019. ‒ 124 с. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/item/0014661

 

[3] Здоров А., Дубовик А., Кравець Ю., Ільїн В. Відкритий лист до науковців Інституту історії України Національної академії наук України [Електронний ресурс] [Рец. на]: Словник енциклопедії історії Української революції 1917–1921 років. ‒ К.: Інститут історії України, 2019. ‒ 124 с. // Historians.in.ua. ‒ 2019. ‒ 14 вересня. Режим доступу: https://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2665-vidkritij-list-do-naukovtsiv-institutu-istoriji-ukrajini-natsionalnoji-akademiji-nauk-ukrajini?fbclid=iwar2gsrgziojbmgskiwsue089zunhv_s-omrydbudrhf39or5wfqpslcflum

 

[4]  “Щоб зрозуміти ліс як систему, зовсім необов’язково інвентаризувати всі без винятку дерева, кущі, мох та гриби”: Відповідь співробітників відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАН України на відкритий лист з приводу публікації «Словника енциклопедії Української революції 1917-1921 років» [Електронний ресурс] // Historians.in.ua. ‒ 2019. ‒ 14 вересня. Режим доступу: https://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2666-vidpovid-na-vidkritij-list-z-privodu-publikatsiji-slovnika-entsiklopediji-ukrajinskoji-revolyutsiji-1917-1921-rokiv?fbclid=iwar2y7ks77rdzc3ifknyb2lvk5evkukrsjx2gajujieae5idwjtye4oa7vw0 ;

або: http://resource.history.org.ua/item/0014679

 

[5] Волчек Д. Шашка генерала Деникина. Почему Путин любит белогвардейцев? // Радио «Свобода». 17 августа 2019 г. Режим доступу: https://www.svoboda.org/a/30112980.html

 

[6] Петров В. Військово-історичні праці. Спомини.  – К.: Поліграфкнига, 2002. – С. 535-536.

 

[7] Короливский С.М. (Ред.) Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док. и мат. в 3-х т. – К. : Госполитиздат УССР, 1957. – Т.3. – С.52,289,531,532,534,537,548,549,557; Нетреба Ю.Б. Володимир Ауссем. Життя та діяльність // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв / ІУАД ім. М.С. Грушевського. — Т. 21. — К., 2010. — С. 359-366.

 

[8] Курас І.Ф. (Ред.) Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - К: Голов. редакція УРЕ, 1987.- С.45, 290.

 [9] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. С прил. биогр. писем автора. – К.: Политиздат Украины, 1990. – C.221.

 [10] Ковальчук М. Без переможців. Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.91-93.