субота, 17 червня 2023 р.

Prisoner of Conscience

 

Igor Kuznetsov, 2012.


 This week I got the news from Mordor: my friend from Tomsk, Igor Kuznetsov, was sent from pre-detention center № 4 in Moscow to the Serbsky Research Institute for Clinical Psychiatric Examination. Igor was arrested on September 16, 2021 on charges of inciting mass disorder via the Chto Delat telegram channel. Together with ten other members of the channel he was allegedly preparing mass riots on Election Day, September 17, 2021. Two months later the FSB (political police) brought another charge against him - participation in the alleged "extremist community" Left Resistance. https://memohrc.org/ru/defendants/kuznecov-igor-vasilevich

Members of this group advocated self-determination of the peoples and regions of Russia, against their colonial exploitation by the Kremlin. As the leader of this group was mentioned Daria Polyudova, initiator of the "March for the federalization of Kuban region", who was sentenced to six years in prison by the Moscow military court in 2021 (this was her second sentence). https://memohrc.org/.../defe.../polyudova-darya-vladimirovna

And now, after a year and almost nine months in pre-trial detention, the FSB investigators decided to send Igor Kuznetsov for forensic psychiatric examination at the Serbsky Institute. Yes, the same Serbsky Institute that “diagnosed” Soviet dissidents Pyotr Grigorenko, Valeria Novodvorskaya, and many others.

2014.


In April 2021, Igor Kuznetsov posted on YouTube an appeal to Russians: "Putin is preparing an attack on Ukraine. But it is not Putin, it is our fascist Russia that is preparing a war, in which we can all burn... Like Hitler in his time, Putler is leading the world to World War 3. All of us Russians are to blame for this, including me. Is this going to work as usual? Yes, it did in the spring of 2014, and maybe it will in the spring of 2021, and then, and then... And it would reinforce the Russian “happy-go-lucky attitude” But this Russian attitude would help the Nuclear Armageddon come in 2036 or 2042, and whoever survives will be the envy of the dead." 

For the Left Resistance group, Igor Kuznetsov drafted a manifesto in which he wrote: "The genocide of the peoples of the Caucasus, launched in the 19th century by Tsarism, was continued by Stalin. Stalin's regime is being revived by Putin. Thus, we are fighting not just Russian imperialism, but the serfdom and obscurantism of Tsarist-Stalinist-Putin imperialism. Moreover, the Putin regime's aggression against Ukraine with the annexation of Crimea, against Syria with the bombing of civilians, with adventures in Africa and Latin America after 2014 leads to increased national oppression against non-Russian peoples of the Russian Federation, to a policy of assimilation of non-Russian peoples and destruction of non-Russian languages in Russia. Russians have been turned by tsarist-Stalinist-Putin imperialism into the empire's main tool, and the culture of the Russian people has been perverted by imperialism and chauvinism. Without destroying tsarist-Stalinist-Putinist imperialism and Stalinist-Putinist fascism, the Russian national revival and the revival of all peoples of the Russian Federation is impossible. This international struggle against Russian imperialism and fascism - has become the common national task of all peoples of Russia."

2020.


In a letter to a friend, Igor wrote: "By defending Ukraine, we are defending rights and freedoms for ourselves in Russia; the victory of Ukraine is the defeat of Ruscism in Russia and the coming victory of democracy over Ruscism in the Russian Federation. Ukraine's defeat is our defeat and the intensification of the repression of Ruscism in Russia. While in the summer of 2020 Belarus and Khabarovsk Krai were seething with protest, «Dickhead» put off his war plans; as the protests were suppressed his strategic plan (“nullification” of president terms, aggression against Ukraine, Baltics, Kazakhstan, anschluss of Belarus) was revived again. So there is no separate struggle in Khabarovsk, Minsk, Kazakhstan, etc. - there is one war of internationalists of all countries and regions against Ruscism."

 https://proletar-ukr.blogspot.com/2021/10/blog-post_22.html

 Unfortunately, there are very few people like Igor Kuznetsov left in Russia. They do not enjoy the attention of the Western media, unlike Navalny or other Moscow liberal politicians. Igor spent most of his life as a worker, janitor, and longshoreman; his last job was as a plumber in a medical college, and he also worked as a freelance journalist for the RusNews agency. As an activist, he started as an anarcho-syndicalist in 1989, was one of the founders of Memorial in Tomsk and the Siberian Confederation of Labor, then changed over to anti-authoritarian Marxism, joined the Marxist Labor Party and coordinated the inter-regional association of labor unions "Defense of Labor". When in 1999 Oleg Shein, the leader of this union, became a deputy of the State Duma on the rise of the labor movement, he took Igor Kuznetsov as his assistant. But Igor served a deputy's assistant only for a short time. Shein joined the Russian-chauvinist «Rodina» faction and then the «Just Russia» party, which justified aggression against Chechnya and Georgia. Igor had already refused to be Shein's running mate in 2001. When Shein was asked about his attitude after Kuznetsov's arrest in 2021, he pretended not to know what was all that about.

2021.


In late 2021, a small group of left-wing activists and friends of Igor held an international campaign in solidarity with him. Demands to release Igor Kuznetsov were sent to Russian embassies by the Labor Independent Party of France, the Workers' Party of Algeria, the International Socialist League, a number of trade union organizations from Spain, Germany, Brazil and other countries. On December 15, 2021, in Kiev, we held a picket in front of the Russian embassy, demanding his release. Not a single Russian left-wing organization has publicly expressed its position on the case of Igor Kuznetsov and Daria Polyudova. Only the Memorial Human Rights Center, shortly before its liquidation by a Russian court decision, included Igor and Daria in the list of political prisoners of the regime on its website.

2019.


Igor Kuznetsov's case brings to mind the fate of Soviet dissidents Leonid Plyusch and Vladimir Bukovsky. When we campaigned in solidarity with Igor, we were told that, according to "the lawyers' opinion", such a public campaign abroad might on the contrary worsen Igor's situation and negatively affect the Russian courts. In response, one of our picket participants asked: - And which political prisoners have these lawyers managed to release from Russian prisons?

Maybe I'm wrong, but I still think that it was the international solidarity campaign that saved the lives of many Soviet dissidents who had to be released to the West (or exchanged like Bukovsky), it is the international solidarity campaign that supports prisoners of the Russian fascist regime now. Of course, their complete release will only be possible after the complete military defeat of the Russian Reich. https://proletar-ukr.blogspot.com/2021/12/blog-post_19.html

Andrij Zdorov.


середа, 14 червня 2023 р.

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

В 20-30-ті роки ХХ ст. в Західній Європі виникла своєрідна культурно-політична течія «друзів Радянського Союзу», до якої належали наприклад відомі письменники Анрі Барбюс, Ромен Ролан, Бернард Шоу. Критикуючи вади капіталістичного суспільства, що тільки-но вийшло із першої світової імперіалістичної війни в період, коли назрівала друга світова імперіалістична війна, ці діячі вважали, що альтернативою капіталізму є те справедливе суспільство, яке будують в Росії або СРСР. Вони свідомо чи несвідомо закривали очі на злочини сталінського режиму, на голодомор та репресії й користувалися пошаною та підтримкою Кремля. Засновник 4-го Інтернаціоналу Лев Троцький в книзі «Зраджена революція» («Преданная революция», 1936) блискуче висміяв цю категорію «радикальних туристів» на прикладі подружжя Сіднея та Беатриси Вебб. Троцький вказував, що робітничому класові потрібні зрячі друзі, що бачать хвороби та недоліки, а не сліпі фанати чи підлабузники.

Після другої світової війни подібні до сталінського «соціалістичні» режими виникли часто під впливом і за допомогою СРСР в багатьох країнах Європи та Азії, деякі з них навіть входили у конфлікт із Москвою – як наприклад Югославія Йосифа Броз Тіто, Албанія Енвера Ходжі, Китайська Народна Республіка Мао Цзедуна. Остання набула особливої популярності серед лівих інтелектуалів Заходу в 60-ті роки. До їх числа належала і  українська соціалістична група «Вперед», що видавала однойменну газету в Мюнхені, до неї зокрема належали відомий історик Іван Майстренко та економіст Всеволод Голубничий. 

Дискусії про соціальну природу маоїстського Китаю тривали досить довго серед різних соціалістичних течій – троцькістів, леніністів, сталіністів тощо. Досі можна зустріти прибічників маоїзму в різних навіть розвинутих країнах, але вони здебільшого маргінали. Серйозну політичну чи навіть збройну силу маоїсти становлять лише в деяких аграрних країнах Азії та Латинської Америки. Український робітничий активіст Олег Дубровський піднімає питання про соціальну та класову природу маоїстського режиму та подібного до нього режиму червоних кхмерів у Камбоджі. Сподіваємося, що ці його міркування будуть корисними і нашим читачам та всім, хто хоче розібратися в історії соціалістичних та комуністичних рухів.

 


 

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

З приводу цього питання наведу доволі розлогу цитату з одного власного листа, написаного ще у лютому 1995-го року. 

 

"... изучая литературу различных тенденций современного троцкизма, вникая в суть дискуссий о классовой сущности СССР, задумываешься над вопросом. - где же тот КРИТЕРИЙ "рабочести" того или иного государства?

Иными словами: какой качественный и количественный уровень развития пролетариата необходим для того, чтобы захватившая власть в той или иной индустриально отсталой стране элита якобинско-бланкистско-ткачевского толка имела хоть какие-то основания объявить свое государство "рабочим"? 

Ведь сплошь и рядом в современной троцкистской литературе приходится читать о том, что в нескольких странах Юго-Восточной Азии, начиная с Китая, возникли "изначально деформированные рабочие государства". 

Как в странах, где пролетариат только формировался, а то и вообще находился в зародышевом состоянии, оказались возможными "РАБОЧИЕ ГОСУДАРСТВА"?! 

Разве это не равносильно тому анекдоту, когда захвативший власть в дофеодальной Эфиопии Менгисту Хайле Мариам создал задним числом РАБОЧУЮ (?!) партию?! Я уже не говорю о том, что формулировка "изначально деформированные" несет в себе известную логическую натяжку. 

Возьмем Китай. Относительно немногочисленный, но уже "воспитанный" капиталистическим производством пролетариат был налицо. Но какой-то комплекс причин помешал ему стать движущей силой китайской революции. Исторический факт: когда КПК во время трагической катастрофы 1927 г. оказалась выбита гоминьдановским террором из городов, то больше не попыталась всерьез восстановить свое влияние на городской пролетариат и ушла в "горы Цзиньганьшаня". Фактически это было ее концом, как пролетарской партии. Начало процесса превращения ее в партию мелкобуржуазных масс деревни отметил уже Троцкий в работе "Китайский вопрос после VI-го конгресса". Победа многолетней крестьянской герильи стала победой военно-бюрократической националистической элиты, взявшей под удушающий контроль рабочий класс городов, разгромившей все его независимые классовые организации и уничтожившей партию, претендовавшую на роль авангарда китайского рабочего класса - Рабочую Коммунистическую Партию Китая (троцкисты). Как можно после этого утверждать, что Китай Мао - это "изначально деформированное рабочее государство"?! Китайская бюрократия, как это ни "забавно", но смыкается с выводами троцкистских теоретиков. К примеру, Дэн Сяопин, рассуждая "О насущных задачах партии на организационном и идеологическом фронте" на одном из пленумов ЦК КПК в первой половине восьмидесятых годов, коснувшись проблемы вольнодумства или, по терминологии Дэна - "духовного загрязнения", нападал на тех в Китае, кто имел дерзость отрицать пролетарский характер КПК и КНР. 

Где тот критерий, который позволяет теоретикам различных тенденций определять Кубу, КНДР, Вьетнам, Китай как РАБОЧИЕ государства?! Если критерия нет, то почему бы уже упоминавшийся мною режим Менгисту Хайле Мариама в Эфиопии 1974 - 1991 г.г. не объявить РАБОЧИМ?! 

Вопрос можно сформулировать еще и так: каков должен быть уровень индустриального развития данной страны, чтобы созданный таким развитием пролетариат мог претендовать на роль движущей силы революции и на осуществление диктатуры пролетариата в обществе? 

 

Переходим ко второму вопросу, который напрямую завязан с первым: классовая сущность режима "красных кхмеров" в Камбодже 1975 - 1979 г.г.. 

Я не нахожу необходимой точки опоры для формулирования удовлетворяющего меня ответа ни в аргументации сторонников теории "переродившихся рабочих государств" ( кстати, Лига за Революционный Коммунистический Интернационал считала Камбоджу "красных кхмеров" именно таковым), ни в аргументации значительно более близкой мне теории государственного капитализма (Клифф, Харман и др.). 

Что же представляла собою т.н. Демократическая Кампучия? 

Классы, в марксистском понимании этой социальной категории, ликвидированы. Но имеет ли в этом случае для социологического анализа значение те методы, которыми было сметено классовое общество?

Но ведь оказалось возможным и осуществимым(!) в рамках отдельной, слаборазвитой аграрной страны ликвидировать классовое общество, рыночную экономику, товарно-денежные отношения! 

Все это было сметено революционным насилием в кратчайшие сроки при помощи деструкции зачаточной индустрии и урбанистической культуры в условиях полной автаркии. 

Чем в это время была власть "красных кхмеров"? Диктатурой беднейшего крестьянства? 

Идем дальше: противоречия между городом и деревней уничтожены путем ликвидации урбанистического образа жизни как такового. Общественное разделение труда на умственный и физический преодолено путем ликвидации прослоек общества, чьей привилегией был умственный труд. 

Остались ли в обществе антагонизмы в марксистском понимании? Носили ли эти антагонизмы классовый характер? Если да, то между кем? 

Кооперированное крестьянство с максимально высокой степенью обобществления в коммунах и кооперативах и военно-бюрократическая каста управленцев - вот и вся социальная структура общества при "красных кхмерах". По всем внешним социальным параметрам - как будто бы КОММУНИЗМ?! 

Коммунизм на основе минимализации материальных потребностей, да еще в "отдельно взятой стране"?! Тем более, что на "коммунизме" сидит верхом жестокая военно-бюрократическая каста и бушует вакханалия красного террора! Почему?! Почему при бесклассовом обществе, бестоварной экономике сохраняется государство с жесточайшими институтами насилия?! Что это - "обобщенная нужда и жандарм" - как формулировал проблему Троцкий в "Преданной революции"? 

В состоянии ли вообще принципиальный троцкистский анализ дать оценку уникальному феномену режима "красных кхмеров" - феномену прорыва к коммунизму через деурбанизацию, деиндустриализацию, минимализацию материальных потребностей и автаркию?"

Какова классовая природа Демократической Кампучии?" 

 

неділя, 9 квітня 2023 р.

Довженки і Шахраї: етюд з козацької демографії

 

Беття Тепер і Василь Шахрай. Осінь 1910 року.

 Останнім часом в нашому суспільстві дуже поширеною стала ідеалізація традиційного способу життя українців, який мовляв зруйнувала революція 1917 року і до якого дехто закликає повернутись. Пропоную порівняти родини двох відомих українців – кінорежисера Олександра Довженка та  засновника «націонал-комунізму» Василя Шахрая. Обидва походили із козаків колишньої Гетьманщини, чиє становище наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мало чим відрізнялося від селян.

Василь Шахрай народився в 1888 році в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині козака Матвія Савича Шахрая та його дружини Марії Петрівни (уродженої Мокієнко). Його односелець та друг брата Василя Шахрая – Бориса, відомий у діаспорі письменник Сергій Домазар згадував: «Батько Василя, Матвій Шахрай, мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів, Василь і наступний за ним Петро, були мов з дуба тесані. Було їм з чого викохатися: навіть для численних Шахраєвих наймитів, не то для синів, смажене порося не було незвичайною стравою. Як і більшість українських спадково заможних селян (а не якихось скоробагатських дуків з дьогтярів) старий Матвій (або як його по місцевому звано Махтей) не був скупий. Він був людина лагідної, навіть плохої вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію або Діяння, знав на пам’ять псальми царя Давида і деякі поеми з «Кобзаря». Він не шкодував грошей на освіту своїх дітей»[1].

Щодо останнього твердження варто уточнити, що із трьох дітей Матвія Шахрая, які досягли повноліття до 1917 року лише один – Петро поступив до університету – це був київський університет Святого Володимира в 1911 році. Навчання в університетах тоді було платним і навіть для такої заможної людини, як Матвій Шахрай, мабуть давати вищу освіту усім дітям було не під силу. Василь Шахрай закінчив Феодосійський учительський інститут за державний кошт, а Борис Шахрай – лише Полтавське землемірне училище.

Метрична книга села Харківці. Скан - Віталій Лисиманка. 

 Повідомлення про смерть Олександри Шахрай у віці 1,5 року.


Коли я в 2021 році готував статтю «Родина Шахраїв», я використав ці дані зі спогадів Домазара, перевіріши їх за іншими базами даних, але я не мав доступу до метричних книг села Харківці. Дослідник генеалогії Віталій Лисиманка за метричними книгами села Харківці встановив, що насправді у Матвія Савича та Марії Петрівни Шахраїв було восьмеро дітей, з яких дожили до повноліття п’ятеро. Не дожили до повноліття:  Ганна (06.12.1891+18.02.1894), Григорій (23.01.1894+?) та  Олександра (17.04.1899+23.10.1900)[2].

 

Петро да Одарка Довженки та їх дочка Поліна (в центрі)

Олександр Довженко народився в 1894 році на околиці повітового містечка Сосниця Чернігівської губернії в родині Петра Семеновича Довженка та його дружини Одарки Єрмолаївни (уродженої Цигипа). Петро Довженко був бідним козаком, в якого було лише сім десятин землі. Щоби підтримати своє натуральне господарство, Петро Довженко наймався в підводчики та смолярував. Він був неписьменний, але мав чотирнадцять дітей. Сам Олександр Довженко так згадував про це: "Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і батько не міг йому простити своєї темноти. Дітей мали багато - чотирнадцять - перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомлення про смерть мого брата - вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах."

В щоденнику Олександра Довженка є моторошний запис від  11 грудня 1943 року: «Згадав із матірю померлих наших – моїх братів і сестер. Були брати:

Ларіон – 7 років, Сергій 6, Грицько – 1 року, Іван – 2,  Нехрещений – 0 років, Оврам – 20, я, Андрій – 20 років, сестра Кулина – 1,5 року, Параска – 1 року, Мотря – 0,5 року, Галька – 18 років …

Було нас тринадцятеро. Пятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла від дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину…»[3]

Сестра Олександра Довженка Поліна згадувала:

"У батьків наших Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни було чотирнадцять дітей, четверо старших – Ваня, Сергійко, Лаврентій і Василько – померли в один день від пошести. Чотири труни підряд! Матір, що поховала разом чотирьох перших дітей, посивіла, хоч їй не було ще й тридцяти років. Юними у двадцять років померли Оврам, Ганна та Андрій, а інші – Гриша, Коля, Кулина, Паша, Мотря – ще дітьми. Залишилися тільки я та Сашко"[4].

 

Отже із восьмерих дітей Матвія Шахрая до повноліття дожили п’ятеро,  з чотирнадцяти дітей Петра Довженка також до повноліття дожили п’ятеро, проте троє з них померли у віці 20 років, і до 25 років їх залишилося лише двоє – Олександр та Поліна. У Матвія Шахрая двоє синів до революції отримали вищу освіту, у Петра Довженка – один. Олександр Довженко в 1911 році поступив до Глухівського учительського інституту, який закінчив в 1914 році. Навчання в учительських інститутах було безкоштовним, але за  це їх випускники мали відробити пять років за призначенням учбового начальства.

Під час Української революції 1917-1921 років Борис і Петро Шахраї та Олександр Довженко служили в Дієвій Армії Української Народної Республіки, але Петро Шахрай та Олександр Довженко згодом перейшли на бік Червоної армії. Василь Шахрай був відомими більшовиком, комуністом-самостійником та опонентом Леніна, за що був виключений з партії більшовиків, а пізніше вбитий білогвардійцями. За невідомих обставин загинув в 1919 році його молодший брат Петро. Борис Шахрай був розстріляний в 1938 році як «ворог народу». Наймолодший син Матвія Шахрая – Іван Шахрай зробив кар’єру радянського інженера та господарського керівника, став лауреатом Сталінської премії та дослужився до начальника союзного главку Міністерства верстатобудування СРСР, помер в 1974 році.  Власне лауреатом Сталінської премії став і Олександр Довженко, хоч і зовсім за інші заслуги.

Повернимось до дитячої смертності. Описана ситуація в демографії називається традиційний тип відтворення населення і традиційний тип смертності. В Європейській частині Російської імперії тоді кожен четвертий народжений помирав у віці до одного року, а кожен другий – до 25 років. Приблизно такою ж була тоді до речі смертність в Індії: в 1915 році там у віці до одного року помирало 202 дитини з кожної тисячи народжених[5]. За даними українського демографа Юрія Корчака-Чепурківського в 1906 – 1910 роках в підросійській Україні на 1000 народжених помирало у віці до одного року 191 дитина, в підавстрійській Галичині – 212 дітей. В цілому в європейській частині Російської імперії цей показник становив 263 помілле[6].


"Ведомость" Свято-Миколаївського собору міста Ананьєва Херсонської губерні за 1913 рік.

На 481 народженого 125 померли у віці до 5 років. Фото Олександр Бабич. 


Земські лікарі та статистики того часу також відзначали і в Полтавській губернії чітку зворотну залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Зокрема в козаків був «звичай, підтримуваний економічною можливістю, при будівництві хати розділяти її в середині широкими сінями на дві половини: чисту та повсякденну, що запобігало можливості розповсюдження заразних хвороб»[7]. Для українського селянства тоді головною ознакою матеріального добробуту була кількість землі. Земський лікар Василь Михайлович Бурлаков у 1889 – 1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії. На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М. Бурлаков підрахував, що на 19392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею ці випадки розподілялися таким чином (див. Табл.1). Тобто захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік.

Таблиця 1.



Такий середній вік померлих був обумовлений в першу чергу високою дитячою смертністю. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. кожен п'ятий з числа народжених в Україні вмирав у віці до одного року. Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Наприклад, в Одеському повіті у 1909 р. загальний рівень смертності становив 38,6 на 1000 осіб населення, в тому числі серед “русько-малоруського населення” (росіян та українців) – 45 на 1000, а серед німецького населення – 19,2 на 1000 (німецькі колоністи як правило були у значно кращому економічному становищі ніж решта селян і мали вищий рівень освіти). За існуючою структурою смертності в Європейській частині Російської імперії того часу половина мешканців не доживала до 25 років, а середня очікувана тривалість життя новонароджених становила 34 роки.

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.40.


За даними ООН на 2019 рік в цілому у світі у віці до одного року помирає 28 дітей з кожної 1000 народжених, у віці до 5 років – 36 дітей. Дані Світового банку та Всесвітньої організації охорони здоров’я трохи більше – 39 дітей вмирає до 5 років з кожної 1000 народжених (промілле). В Україні до одного року помирало в 2019-2020 роках в середньому 7,2 промілле, в Європейському Союзі в цілому – 3,7 , в Індії цей показник становить 32,0 дитини на 1000 народжених, а за даними «Книги фактів ЦРУ» – 35,4 промілле[8].

В демографії це називають демографічний перехід – перехід від традиційного типу відтворення населення із високою народжуваністю та високою смертністю до сучасного типу із низькою народжуваністю та низькою смертністю й високою тривалістю життя. Цей демографічний перехід був частиною більш широкого суспільного процесу модернізації суспільства – переходу від традиційного аграрного суспільства, заснованого на пануванні ручної праці та сільського населення, масової неписьменності, – до новітнього промислового суспільства із переважно міським населенням та машинним виробництвом, культурною революцією, що передбачала загальну обов’язкову середню освіту та поширення системи загального медичного обслуговування та сучасним типом демографічного відтворення.

Ціною цього переходу в нашій країні, як і в багатьох інших, особливо поневолених і колоніальних народів, були голодомор і репресії, знищення мільйонів людей й знищення традицій робітничого і соціалістичного руху, атомізація суспільства. Але чи варто зараз казати, що всі ці жертви було марними, що революція принесла лише руйнування та смерть? Зрештою майбутнє залежить від нас. Наші предки в 1917 році порвали кайдани та зруйнували Російську імперію, яку зараз Кремль хоче відродити. Нам варто добре вивчити нашу історію, щоби засвоїти і позитивний досвід і досвід помилок і поразок, щоби уникати їх у майбутньому. 

Андрій Здоров.

 

 Читайте також: 

Родина Шахраїв: від "ворога народу" до лауреата Сталінської премії. 

 

 



[1] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1255.

[3] Тримбач Сергій. Олександр Довженко: загибель богів : ідентифікація автора в нац. часо-просторі / Сергій Тримбач ; відп. ред. Т. Трубнікова. — Вінниця : Глобус-прес, 2007. — 760 с. – (Серія ”Студія 1+1”). – С.22-23. 

[5] Мерков А.М. (Сост.) Санитарно-демографические материалы зарубежных стран. – Ч.1. - М., 1959. – С.184-191.

[6] Корчак-Чепурківський Ю.О. Рух населення УСРР перед світовою війною // Природний рух населення України в 1924 році з оглядом природного руху населення перед світовою війною. – Х.: ЦСУ УСРР, 1927. – С.ХХІІ.

[7] Бурлаков В.М. К вопросу о зависимости заболеваемости и смертности от экономического благосостояния крестьянского населения // Врачъ. – СПб.,1892. –  № 33. – С.826-827.

понеділок, 13 березня 2023 р.

Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)

 

Картина світу – мініатюра з «Християнської топографії»

Козьми Індикоплову.



 Нещодавно відомий український історик Станіслав Кульчицький опублікував статтю «Чи були більшовики комуністами?»[1]. В ній він розвиває концепцію, яку сформував ще у своїх попередніх працях, зокрема книгах  «Комунізм в Україні. Перше десятиліття» (1996) та «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні» (2013), про виникнення і розвиток тоталітарного режиму, створеного більшовиками в Росії в ХХ столітті під керівництвом Володимира Леніна. Оскільки правляча партія більшовиків із 1918 року взяла собі назву комуністична й оголосила своєю метою будівництво комунізму, то й створений нею режим багато західних істориків називають комуністичним. В останні два-три десятиліття теза про комуністичний тоталітарний режим міцно увійшла і в українську історіографію та навіть законодавство – Закон України про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів було увалено в 2015 році.

Станіслав Кульчицький сформувався як історик ще в часи того самого тоталітарного режиму, тому добре вивчив його ідеологію та практику. Зокрема   він розуміє і підкреслює різницю між ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про комунізм як безкласове та бездержавне суспільство, засноване на суспільній власності, хоч і вважає ці ідеї утопічними, та ідеями Володимира Леніна про державу-комуну, якою управляє одна правляча партія, а фактично її вожді. «Яким чином В. Ленін ототожнював свій комуносоціалізм, в центрі якого знаходилися ієрархічно структуровані спільноти, з комуносоціалізмом Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, що вибудовувався на уявлених історичних спільнотах? Зовсім просто: нехитрою підстановкою понять. У ленінській аргументації клас ототожнювався з партією, а суспільство – з державою», - пише С. Кульчицький.

При чому С. Кульчицький прямо посилається на концепцію американського історика й совєтолога Річарда Пайпса, про те, що «комуністичний режим» в Росії продовжував традиції Московського царства та був відображенням особистої концепції влади Леніна. «Нема потреби вірити, що історію роблять «великі люди», – щоб визнати величезне значення особистості Леніна і його впливу на ходу російської революції і на створення особливого політичного ладу. Справа не тільки в тому, що зосереджена в його  руках влада дозволяла йому рішучим чином впливати на хід подій, але і в тому, що політична система, народжена в жовтні 1917 року, стала якби втіленням його особистості… Комуністична Росія з моменту своєї появи була дивовижним відображенням свідомості і волі однієї людини, її біографія та історія злилися й розчинилися одна в одній», – писав Р. Пайпс.

Фактично С. Кульчицький бачить причини появи цього тоталітарного режиму в традиціях азіатської деспотії, на яких було засноване Московське царство та Російська імперія, – про ці традиції писали ще Карл Маркс, Карл Каутський та  Карл Вітфогель (автор книги «Східний деспотизм. Порівняльне дослідження тоталітарної влади» 1957 р.), та особистій концепції Леніна, який узурпував назву «комунізм» та використав ці ідеї для захоплення влади й встановлення власної диктатури. При цьому С. Кульчицкий вважає більш правильною назвою для цього режиму термін «рашизм».

Проте ця концепція Пайпса – Кульчицького ніяк не пояснює, чому ж особиста теорія Леніна змогла підкорити третину людства і фактично робить із Леніна надлюдину – злого генія чи диявола, що має надприродні здібності обманювати цілі країни та народи та захоплювати їх у полон. По суті ця ідеалістична теорія зовсім не спроможна пояснити роль та місце цих «комуністичних» режимів в історії людства, бо ігнорує матеріальні умови життя людей, рівень продуктивних сил та економічного розвитку суспільства.

Людство пройшло довгий і складний шлях розвитку уявлень про навколишній світ. В давнину люди вірили, що Земля – центр всесвіту й має пласку форму, а підтримують її міфічні тварини (черепахи, слони або кити). Для повсякденних потреб давніх людей цих міфічних уявлень було достатньо. В античній Греції Піфагор висловив думку, що Земля має кулясту форму. Цю думку підтримали багато давньогрецьких філософів, але вони в основному таки вважали Землю центром всесвіту. Проте в середні віки знову запанувала думка про пласку форму Землі.

В 550 році нашої ери у візантійському місті Александрія (нині Єгипет) помер монах Козьма Індикоплов, який написав книгу «Християнська топографія». Він не був кабінетним ученим. До постригу в монахи Козьма був купцем та мореплавцем, який відвідав узбережжя Індії (звіди й походить його прізвисько), Цейлон (Шрі-Ланка), східне узбережжя Африки (сучасна Еритрея) й залишив цікаві описання цих земель, звичаїв їх мешканців. Але у своїй книзі він доводив, що Земля має форму плаского прямокутника, оточеного океаном, над ним небесна тверда сфера, за якою знаходиться рай. Сонце щодня ховається за конусоподібною горою на півночі, вночі переміщується на схід, щоби вранці зійти знову. Зверху над небесною аркою знаходиться рай, звідки беруть початок найбільші ріки. Світ загалом має вигляд півсферичного похідного намету – скінії зі Старого Заповіту. Ця книга мала досить велику популярність в багатьох православних країнах, зокрема й на Русі[2].

Хоча в середні віки також деякі вчені вважали, що Земля має кулясту форму, але довести це практично люди змогли лише в добу Великих географічних відкриттів наприкінці XV ст. Христофор Колумб здійснив свою подорож до Америки в 1492 році і до кінця своїх днів вважав, що він відкрив морський шлях в Індію. Відкриті ним земля довгий час називали  «Вест-Індія», а корінних мешканців Америки досі ми називаємо «індіанці». Власне Колумб помилився в розрахунках довжини екватора й може саме завдяки цьому здійснив свої відкриття. Лише пізніше Америго Веспуччі довів, що це зовсім інший материк, названий на його честь – Америка.

Представники племен-жителів Америки до приходу європейців (малюнок з книги «Nordisk familjebok» — «Шведська енциклопедія»), 1904


Для європейців ці відкриття принесли величезні можливості – колонізація нових земель, освоєння нових ресурсів, утворення нових держав, розвиток  мореплавства, торгівлі, промисловості, культури, становлення нового капіталістичного суспільства врешті-решт із властивим йому світовим ринком та світовою культурою. 

Для самих індіанців в абсолютній більшості випадків ці відкриття принесли катастрофу – знищення традиційного способу життя, знищення старих цивілізацій,  вбивства, пограбування, насильницьке позбавлення землі, насильницька християнізація. Все це, а також занесені європейцями інфекційні хвороби - спричинило загибель значної частини корінного населення. Основна маса корінних народів Північної Америки просто вимерли, а решта опинилися в резерваціях. Історики небезпідставно вважають цю демографічну катастрофу одним з найбільших геноцидів в історії людства, жертвами якого стали загалом щонайменше десять мільйонів людей[3]. Лише в другій половині ХХ століття в багатьох країнах Америки почали піднімати питання про відродження культури корінних народів, а в 2019-2020 роках покотилася хвиля руйнувань пам’ятників Колумбу та іншим діячам колоніальної епохи в США[4].

Із розвитком капіталізму в Європі та Америці виникають нові класи й нові течії суспільної думки, зокрема ідеї суспільства соціальної рівності без експлуатації людини людиною, ідеї суспільної власності на засоби виробництва, що оформилися в теорії соціалізму, комунізму або анархізму. Ці ідеї наприкінці ХІХ ст. набули широкої популярності насамперед в робітничому русі, свідченням чого було заснування Міжнародного товариства робітників в 1864 році (Першого Інтернаціоналу), потім другого Соціалістичного Інтернаціоналу в 1886 році. Під кінець першої світової війни 1914-1918 років прибічники цих ідей навіть приходять до влади в деяких країнах Європи – насамперед тих, що виникають на руїнах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Найбільше відомими з цих партій були російські більшовики, що прийшли до влади в листопаді 1917 року. Російська республіка вже із січня 1918 року отримала назву соціалістична та федеративна – РСФСР, а партія більшовиків із березня 1918 року стала називатися комуністична – РКП(б).

Карл Маркс

Більшовики оголосили себе учнями та послідовниками Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Останні зокрема ще в 1847 році написали для невеликої групи німецьких соціалістів-емігрантів в Англії «Маніфест Комуністичної партії», де майбутнє суспільство було окреслене таким чином:

«Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх[5]