«Народный секретарь по украинским делам»: особисті анкети й мандати Володимира Затонського початку 1918 р. (публікація документів)

 

Андрій Здоров

 

Питання про радянську національну політику або національну політику більшовиків, що допомогла їм прийти до влади та довгий час утримувати її, вже давно привертає увагу істориків[1], але досі тут залишається багато дискусійних проблем та білих плям, в тому числі на рівні історичних персоналій.

Біографію одного із засновників української радянської державності більшовика Володимира Затонського (1888 – 1938) вже досліджували історики як у радянській час, так і в роки незалежності. Якщо радянські історики підкреслювали його революційні заслуги, то сучасні історики вважають одним з нечисленних українців, що допомагали російським більшовикам ліквідувати Українську Народну Республіку, окупувати Україну та встановити тоталітарний режим, жертвою якого врешті решт став і він сам[2].

Володимир Затонський

Михайло Ковальчук в монографії «Битва двох революцій», що вийшла друком в 2015 р., поставив під сумнів усталений погляд на національність Затонського. Зокрема дослідник пише: «В історичній літературі прийнято вважати В. Затонського українцем, але сам він в анкетах за 1920 рік вказував себе росіянином (див. РГВА. – Ф.199. – Оп.3. – Д.6. – Л.577)». На цій підставі Михайло Ковальчук відносить Затонського до росіян попри те, що той добре володів українською мовою та не легковажив українським національним питанням [3]. Фонд 199 Російського державного військового архіву містить документи управління 14-ї Армії Південно-Західного фронту. Членом Революційної військової ради 14-ї армії Затонський був із 20 липня по 31 жовтня 1920 р.[4], будучи одночасно головою Галицького революційного комітету – вищого органу влади Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

Володимир Затонський народився в Україні  в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії – нині Дунаєвецького району Хмельницької області. За даними сучасних істориків, його дід  Матвій Микитович Затонський служив в російській армії спочатку рядовим, потім молодшим унтер-офіцером, брав участь в обороні Севастополя в 1856 р., а по відбутті 25 років служби так і пішов із торбою з Криму на Поділля. Батько – Петро – став волосним писарем села Лисець, згодом столоначальником Подільського губернського дворянського зібрання в Кам’янці-Подільському[5].

В слідчій справі НКВС 1938 р. Володимир Затонський проходить як українець[6]. Але Михайло Ковальчук вважає, що це свідчення сумнівне, бо відображає ситуацію 30-х років: «як сказав би Г. Касьянов, національність це етно-політичне поняття. В моєму розумінні, документи зі слідчої справи В. Затонського означають буквально, що станом на 1937 р. він офіційно ідентифікував себе українцем. Але причини на це могли бути різні - в тому числі (або й передусім) політичні»[7].

На жаль анкети Володимира Затонського 1918 – 1920 рр. досі мало привертали увагу дослідників. Ми дістали копії двох особистих анкет, заповнених Затонським під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад (Совітів) робітничих, солдатських та селянських депутатів, що проходив 10–18 (23–31) січня в Петрограді та 4-го Надзвичайного Всеросійського з’їзду Рад (Совітів), що проходив 14–16 березня 1918 р. в Москві, та його мандатів. Ці документи ще не публікувалися. Вони, так само як анкети, мандати й посвідчення інших делегатів, зберігаються у фонді «Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет» (ф. Р-1235) Державного архіву Російської Федерації в Москві.

Під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад його делегати заповнювали дві анкети: одну особисту та одну для відділу місцевого управління Народного комісаріату внутрішніх справ РСФРР. Запитання останньої стосувалися діяльності місцевих рад та інших органів влади. Цю анкету згадують радянські історики Юрій Гамрецький, Жанна Тимченко та Оксана Щусь. Зокрема вони звернули увагу на те, що на запитання: скільки було представлено організацій на крайовому з’їзді Рад, Володимир Затонський відповів: «66 Рад + з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейнів». Ця цифра співпадає із цифрою, яку назвав делегат І Всеукраїнського з’їду Рад від Харківської ради робітничих і солдатських депутатів Микола Данилевський 15 (28) грудня на засіданні Харківської ради як число рад, делегати яких залишили з’їзд у Києві на знак протесту проти дій уряду Української Центральної Ради. Це на думку Юрія Гамрецького, Жанни Тимченко та Оксани Щусь свідчить про те, що таких Рад скоріше за все було саме 66, хоч офіційну заяву протесту підписали лише представники 49 Рад загальним числом 127, які й переїхали до Харкова[8].

В пізнішій праці ті самі автори наводять власні підрахунки, згідно яких всього на 3-му Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів Україну представляли 101 делегат від 56 рад. За партійним складом вони поділялися так: 53 більшовики, 14 ліві есери, 12 праві есери, 5 меншовики, 1 член Бунду, 1 член УСДРП, решту точно не встановлено[9].

Крымские расстрелы зимой 1917–1918 гг. (по воспоминаниям их участников)

Илья Ратьковский

 

Аннотация: статья вводит в научный оборот выявленные в ЦГА ИПД СПб воспоминания о красном и белом терроре в Крыму осенью 1917–1918 гг., с отсылкой к последующим событиям. Уточняется количество погибших и обстоятельства их гибели. Впервые обстоятельно рассматривается биография В.В. Роменец, одного из руководителей красных репрессий зимой 1917-1918 гг. Уточняются обстоятельства гибели в Евпатории Д.Л. Караева и А.Л. Новицкого.

Ключевые слова: Крым, Красный террор, Белый террор, В. В. Роменец, Д. Л. Караев, А.Л. Новицкий.

 

 

Южная бухта Севастополя. Август 1918 г.

Для первого периода советской власти был характерен отказ от применения смертной казни. Попытки ее введение в обход Постановления II Съезда Советов рабочих и солдатских депутатов о ее отмене, предпринимаемые другими органами власти и различными советскими деятелями, решительно пресекались вплоть до постановления «Социалистическое Отечество в опасности» от 21 февраля 1918 г.[1]  Вместе с тем на местах было сильное противодействие этой практике. Чаще всего это исходило из политических кругов более радикально настроенных, чем партия большевиков. Данное явление было характерно для новоявленных членов партии левых эсеров, например, М.А. Муравьева, и представителей различных анархистских групп (не всех). Так, М.А. Муравьев был причастен к январским 1918 г. расстрелам в Киеве, а ряд анархистов, наряду с представителями местной организации большевистской партии, к крымской расстрельной  практике  зимы 1917/1918 г.

С этой точки зрения большой интерес представляют воспоминания Василия Власьевича Роменец (1889–1957). Они достаточно подробно раскрывают крымские репрессии в конце 1917 г. – начала 1918 г. Это не случайно, т. к. он был одним из их главных инициаторов и руководителей. В 1955 г. он написал мемуары, впоследствии дополненные рядом материалов. Этот источник хранится в Центральном государственном архиве историко-политических документов Санкт-Петербурга[2]. Данный источники позволяет уточнить ряд моментов указанных событий, а также саму биографию Роменца.

 Родившийся 1 января 1889 г. в Украине в городе Кролевец Черниговской губернии (сейчас Сумской области) в семье строителя-маляра и ткачихи, он с юного возраста участвовал в революционном движении. Возможно, что это происходило уже в период обучения в местном городском училище[3]. При этом В.В. Роменец неоднократно арестовывался царскими властями. Первый раз 10 декабря 1903 г., второй – 2 мая 1907 г.[4] В 1910 г. он поступил на службу на Балтийский флот[5]. Третий арест состоялся в 1912 г. именно во время службы[6]. За революционную пропаганду на флоте он провел 8 месяцев в тюрьме[7]. Позднее до 1916 г. он проходил службу на Черноморском, а потом на Балтийском флотах. В революционном 1917 г. он служил в составе 2-го Балтийского экипажа[8].

 В период Февральской революции, согласно его воспоминаниям, В.В. Роменец состоял в рядах анархо-коммунистов в группе Таратуты. Скорее всего, имеется ввиду Александр (Овсей) Таратута (1879–1937)[9]. В дальнейшем В.В. Роменец будет указывать, что уже в августе 1917 г. он покинул анархистское движение и примкнул к большевикам. Данное утверждение, не смотря на то, что несколько раз встречается в мемуарах[10], на наш взгляд, вызывает определенные сомнения.

Во-первых, согласно воспоминаниям, он присоединяется к большевикам в августе 1917 г. в период пребывания на Черноморском флоте, что не нашло отражения в мемуарах других участников событий. Переход в этот период от анархистов к большевикам не представляется однозначно логичным. Особенно учитывая указание самого Роменец, что позднее Ленин в декабре 1917 г. советовал ему оформить партстаж[11]. Было ли такое указание со стороны Ленина, неизвестно, возможно, что им имелось ввиду предстоящий переход в ряды большевиков. Необходимо учитывать и позднейшие обстоятельства «потери» всех личных партийных документов и «восстановления» в партии большевиков уже в конце 1918 г. Скорее всего, именно тогда он и пришел в ряды большевиков. Как указывал сам В.В. Роменец, в г. Королевец в конце 1918 г. он вступил «вторично» в партию, т.к. ввиду отсутствия документов о более раннем приеме, они были, по его словам, утрачены летом 1918 г.[12]

Непосредственно Февральская революция застала его на родине г. Королевец, но скоро он вернулся на Балтийский флот[13], где участвовал в организации матросского движения. Летом в качестве агитатора В.В. Роменец был отправлен из Петрограда на Черноморский флот в Севастополь. Приехал туда 10 июля 1917 г[14]. Был членом исполкома Севастопольского совета, членом Центрального комитета Черноморского флота. Возглавлял там военную секцию[15]. Впоследствии по маршруту Севастополь – Петроград и обратно он ездил несколько раз. Надолго в Петроград Роменец вернулся 12 октября 1917 г., незадолго до Октябрьской революции[16]. Участвовал во взятии Зимнего дворца. Здесь проявилась его склонность к насилию. «В этом штурме я также участвовал со стороны Александровского парка. У Зимнего дворца здесь стояли ударные женские батальоны Керенского, прикрытием у них были дрова. На предложение сдаться морякам, эти ударницы поспешили открыть по нас (так в тексте – авт. статьи) из пулемета огонь. Тут некогда было разговаривать с этой ударной мразью, и они были уничтожены в течении нескольких минут, — не одну пришлось приколоть, да и вообще как приходилось некоторых прямо толчком, некоторые сдавались да не когда с ними было вообще огород городить… Все стремились скорее захватить временное правительство… этот час настал, но последовал приказ всех их забрать живыми, а желание у нас было другое»[17]. Далее он принял участие в разгроме юнкерского восстания (в штурме гостиницы  «Астория»)[18].

 Его заслуги были оценены, и в ноябре В.В. Роменец в качестве главного комиссара Черноморского флота (будет занимать это должность по февраль 1918 г.) вернулся обратно в Севастополь с широкими полномочиями от центра[19].  На Чрезвычайном съезде черноморских моряков 25 ноября он был избран «генеральным главным комиссаром Черноморского флота»[20]. Телеграммой от 27 ноября 1917 г. советское правительство предписывало ему: «Действуйте со всей решительностью и против врагов народа, не дожидаясь никаких указаний сверху. Каледины, Корниловы, Дутовы — вне закона. Переговоры с вождями контрреволюционного восстания безусловно воспрещаем. На ультиматум отвечайте смелым революционным действием»[21].

В начале декабря 1917 г. В.В. Роменец принимал участие в формировании отрядов матросов для внутреннего фронта. Всего им за зимний период было сформировано 17 отрядов. 12 декабря В.В. Роменец в Петрограде представил доклад В.И. Ленину, который, по словам Роменец, назначил его командующим Черноморским флотом[22].

 Обстановка на Черноморском фронте была в этот период крайне напряженной. Имевшееся ранее противостояние между матросами и офицерами флота вылилось уже в предъявление последним обвинений в причастности к карательной практике периода первой революции и последующего периода.

В декабре 1917 г. в Крыму проходил трибунал над участниками репрессий в период первой русской революции, в т.ч. над контр-адмиралом Н.Г. Львовым (судья П.П. Шмидта) и офицером Каракозовым[23], который, согласно автору воспоминаний, лично плевал перед казнью в лицо осужденному. Председателем трибунала был левый эсер Шашков. Всего было арестовано 65 человек. Трибунал приговорил некоторых на каторгу сроком на 12 лет, остальные получили другие сроки[24]. Так, Ф.Ф. Карказ (Каракозов) оказался осужден на 10 лет. Данный приговор казался многим на Черноморском флоте чрезмерно мягким. В.В. Роменец указывал: «Революционная масса моряков в Севастополе была недовольна и требовала наказания такого, которого эти изверги заслуживали. Трибунал – медлил, пришлось мне приговор трибунала отменить, а всей этой банде указать место за Малаховым курганом в эту же ночь», – вспоминает Роменец[25]. Сам Роменец в воспоминаниях не уточняет, когда был произведен расстрел указанных им лиц. Однако можно уточнить этот момент. Казни на Малахавом кургане были совершены в ночь с 15 на 16 декабря.  Это были как забранные по личному распоряжению Роменца 6 офицеров с «Фидониси», так и еще ряд лиц. Среди расстрелянных были начальник штаба Черноморского флота контр-адмирал Митрофан Каськов, главный командир Севастопольского порта, начальник дивизии минных кораблей вице-адмирал П. Новицкий; председатель военно-морского суда генерал-лейтенант Ю. Кетриц, старший инженер-механик лейтенант Е. Томасевич, трюмный инженер-механик подпоручик по Адмиралтейству Н. Дыбко, ревизор мичман Н. Иодковский, минный офицер с эсминца «Фидониси» 3-го дивизиона Минной бригады лейтенант П. Кондрашин и т. д. Численность расстрелянных лиц в исторических исследованиях варьируется от 23 до 33 человек. Последняя цифра (32 офицера и один священник) приводится в советском издании 1927 г.[26] Расстрелы были произведены и 18 декабря: до 30 офицеров[27].

Справа Бориса Шахрая

 

Розшукуючи архівні матеріали про засновника українського «націонал-комунізму» Василя Матвійовича Шахрая, я вирішив замовити в Галузевому державному архіві СБУ кримінальну справу його молодшого брата Бориса, засудженого до розстрілу в 1938 р. Нещодавно мені прислали електронну копію цієї справи, що зберігається у фонді 6 ГДА СБУ  «Справи реабілітованих осіб» та має номер 76000-фп, раніше мала номер 16784-с. Справа дійсно велика – має три томи загальним обсягом 740, 699 та 426 аркушів, разом – 1825 аркушів.

Але на жаль власне про Бориса Шахрая в цій справі документів дуже мало, хоч його прізвище стоїть на обкладинці першим. Річ в тім, що справа колективна й містить матеріали на 54 особи, засуджених трійкою УНКВС по Полтавській області 7 травня 1938 р. Виконуючи план по «ворогам народу», працівники Лубенського міжрайонного відділу держбезпеки «розкрили» «контрреволюційну повстанську організацію», яка нібито готувала повстання й збройне повалення радянської влади під час нападу на СРСР Німеччини або Польщі. До цієї «організації» входили мешканці Лубенського, Хорольського, Лохвицького, Гребінківського та Драбинівського районів Полтавської області, переважно колишні куркулі або офіцери царської, гетьманської та «петлюрівської» армій. Майже всі вони були засуджені до розстрілу.

Зокрема тут зберігаються й документи на Бориса Шахрая: постанова слідчого про арешт від 26 квітня 1938 р., постанова прокурора, анкета заарештованого, протокол допиту, обвинувачення. Під час допиту Борис Шахрай визнав свою провину (ми знаємо зараз, як ці визнання робилися), зазначив, що він є сином куркуля, який мав понад 90 десятин землі та був розкуркулений в 1930 р., в 1917 р. був членом «Просвіти», служив у царській армії прапорщиком та в армії УНР – командиром взводу. Після 1920 р. працював службовцем в Київському обласному земельному управлінні, мешкав в Лубнах. За його словами завербував його до контрреволюційної повстанської організації Наум Сушко, який перед тим і дав на нього показання. Від часу арешту до смертного вироку пройшло 12 днів. Виконано його було очевидно в той же день.

Лише після ХХ з’їзду КПРС навесні 1956 р. родичі засуджених по цій справі, в тому числі вдова Бориса Шахрая Уляна Іванівна Шахрай, що мешкала в Ніжині, почали звертатися до Генеральної прокуратури СРСР та інших органів влади із запитами про долю своїх близьких. За їх клопотанням справу було переглянуто й усіх засуджених реабілітовано за відсутністю складу злочину. Але згідно інструкції КДБ СРСР від 1955 р. родичам повідомили, що їх не розстріляли, а засудили на 10 років  виправно-трудових таборів, де вони й померли. Зокрема дочці Бориса Шахрая Ользі працівники КДБ УРСР офіційно повідомили, що її батько нібито помер в таборі 12 квітня 1942 р. від гнійного плевриту.

Жодних згадок про старшого брата Василя Шахрая та інших братів в справі немає. В 1969 р. в лондонському журналі «Визвольний шлях» односелець і друг Бориса Шахрая Сергій Домазар (Давиденко) опублікував власні спогади про цю родину, де згадував, що в  козака Матвія Шахрая було п’ятеро синів, з яких двоє Василь і Петро загинули в 1919 р. за досі невідомих обставин. При чому Петро Шахрай також був призваний до царської армії, потім служив офіцером (старшиною) в армії УНР, а в 1919 р. перейшов на бік червоних.

Четвертий син Матвія Шахрая – за даними Домазара його теж звали Василь -  в 1930 р. стріляв у себе, дізнавшись про розкуркулення батька, але вижив. Його врятувала вдова Василя-старшого Оксана Іванівна Шахрай, яка використовуючи свої давні знайомства із партійними діячами в Харкові, влаштувала його до столичної клініки. Потім він працював вчителем. П’ятий син (ім’я не відоме) закінчив політехнічний інститут та працював інженером тресту.

В самого Василя Матвійовича Шахрая (старшого) було двоє дітей – Оксана та Юрій. При чому останній займав досить високі посади в радянському господарському апараті та навіть став персональним пенсіонером, помер на початку 90-х років у Києві. Чи збереглися в його родині якість матеріали про його батька – на жаль невідомо.

P.S.

До речі зазначу, що друга й співавтора Василя Шахрая по книзі "До хвилі", виданої в 1919 р., цього українського комуністичного маніфесту, за словами Івана Лисяка-Рудницького, - Сергія Мазлаха (Робсмана) заарештували та розстріляли на рік раніше - в 1937 р. Тоді ж ліквідували й основних його опонентів в партії більшовиків - Емануїла Квірінга та Георгія Пятакова.

Андрій Здоров.

 

 

Вбивство на Різдво. Загибель Леоніда Пятакова.

 

Леонід Пятаков

В різдвяну ніч з 6 на 7 січня 1918 р. (за старим стилем це було з 24 на 25 грудня 1917 р.) в Києві було викрадено та вбито члена виконавчого комітету Київської Ради робітничих і солдатських депутатів та київського комітету більшовиків Леоніда Пятакова. Це вбивство мало для тодішнього Києва наслідки, подібні до викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе 16 вересня 2000 р. Тодішній уряд Української Народної Республіки – Генеральний Секретаріат на всі звернення родичів Пятакова відповідав, що йому нічого не відомо, й щодо цього факту ведеться слідство.

10 січня 1918 р. (28 грудня 1917) на засіданні Малої Ради генеральний секретар військових справ Микола Порш доповідав: „25 грудня офіційно до мене на квартиру звернулися представники від Київської Ради робітничих депутатів, Крайової Ради робітничих і солдатських депутатів з таким запитанням, причому представники розказали, при яких правах відбулись побої і арешти.

У ніч на 25 грудня о 4-й годині, виламавши вікна і двері, вірвались в квартиру Пятакових група людей в солдатській формі і потребували Пятакова. З огляду на те, що Пятакових три брати, сім’я Пятакових  запитала, якого саме Пятакова. Солдати розтерялися від несподіванки, що Пятакових три, і не знали, що сказати, а потім заявили, що їм треба більшовика. Тоді Леонід Пятаков заявив, що це він більшовик і запитав, що їм треба від нього. Не повіривши в те, що Леонід є більшовик, солдати взяли з собою всіх трьох, а потім через деякий час двох – один чорносотенець, другий кадет –  відпустили,  а третього – Леоніда (більшовика) взяли і невідомо куди ділись.

Я зараз же вжив заходів до вияснення цих подій і передав в усі військові і громадські установи негайно дослідити ці події, бо останні являються нещастям не для більшовиків, але є нещастя для нас, української влади, бо вони направлені до дискредитації і Генерального Секретаріату, і Центральної Ради”.

Далі Порш висловив припущення, що „ті насильники не є жителями Києва, бо в Києві немає тої людини, а тим більше солдата, який би не знав Пятакова в лице, чи тим більше, як звуть. Як видно, ця банда приїжджа. Є підстави думати, що ці події пов’язані з харківськими, де ведеться проти українських робітників і солдатів неймовірний терор”[1].

Як бачимо виступ Порша звучав не менш переконливо, ніж пояснення генерального прокурора Михайла Потебенька та інших представників адміністрації президента Леоніда Кучми в 2000-2004 рр. щодо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, а замовників його вбивства досі офіційно не встановлено.

 

Хто ж такий Леонід Пятаков? Він народився 4 жовтня (22 вересня) 1888 р. в містечку Городище Київської губернії (нині Черкаської області) в родині директора цукрового заводу інженера-технолога Леоніда Тимофійовича Пятакова, який незабаром став співвласником декількох цукрових заводів та оселився в Києві на вул. Кузнечній, 5 (нині Антоновича). Всього в нього було п’ятеро синів (окрім Леоніда – Михайло, Олександр, Георгій, Іван) та донька Віра. Найбільш відомим серед них став більшовик Георгій Пятаков, доля якого мала вплив і на інших братів, бо після розстрілу його в 1937 р. як «ворога народу» зазнав арешту також і його брат Михайло, а вулицю, названу в Києві на честь Леоніда Пятакова вирішено було перейменувати на вулицю Саксаганського (щоби не плутали із братом). Мабуть через це в радянській літературі про Леоніда Пятакова практично не було спеціальних досліджень, окрім декількох газетних та енциклопедичних статей.

Леонід Пятаков в 1905 р. закінчив київське реальне училище св. Єкатерини, а в 1910 р. Київський політехнічний інститут за фахом хіміка. Політикою він спершу не цікавився, на відміну від брата Георгія, який спершу став анархістом, а потім членом РСДРП. Під час навчання Леонід належав до студентської організації «академіків», що підтримувала чорносотенців та виступала проти внесення «політики» у вищі навчальні заклади, за «академічний порядок». Проте період реакції після поразки першої російської революції вплинув на нього в протилежному напрямку. Якщо багато соціал-демократів почали втрачати віру в соціалізм та робітничий рух (збірка «Вехи»), то Леонід Пятаков навпаки став цікавитися суспільними проблемами, читати Маркса, Плеханова, Леніна тощо. Після 1910 р. він іде служити в армію однорічником (рос. вольноопределяющимся), де веде пропагандистську роботу серед солдатів, а пізніше вступає до РСДРП. Георгій Пятаков пише, що не знає, коли Леонід туди вступив, бо сам він знаходився в цей час в тюрмі та на засланні в Сибіру[2].

В 1914 р. із початком першої світової війни Леоніда Пятакова призивають до діючої армії рядовим солдатом, бо за неблагонадійність він не був допущений до іспиту на офіцерський чин як належало однорічникам. Очевидно, маючи багатого та впливового батька, члена правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків, що отримав особисте дворянство, Леонід Пятаков міг уникнути служби в армії тим  більше рядовим, але не став цього робити. Його брат Георгій, який в цей час був далеко він нього, пише, що Леонід тоді був заражений «оборонством» тобто російським патріотизмом. Нагадаю, що більшовики тоді визначили війну як імперіалістичну та виступали за поразку в ній Росії та перетворення війни на громадянську.

Леонід Пятаков провів більше року в окопах на фронті солдатом, брав участь у 35 боях та отримав щонайменше одного георгіївського хреста, хоч сучасники пишуть про декілька. На жаль точних даних щодо цього знайти не вдалося. Всього за роки першої світової війни таку нагороду отримали понад мільйон бійців російської армії, найбільше з них – георгіївський хрест четвертого (нижчого) ступеню. В неповному довіднику, виданому нещодавно російським істориком С. Патрікєєвим в 14-и томах, згадується лише один Леонід Пятаков – старший унтер-офіцер 4-го Кавказького полку, що отримав георгіївський хрест 4-го ступнею № 267562 за те, що першим переправився через річку та закріпився на ворожому березі[3]. Точної дати не вказано, але за контекстом мова йде про 1915 р. На жаль по-батькові також не вказано, тому точно встановити, чи мова йде саме про того київського Леоніда Пятакова, поки не вдалося.

Леонід Пятаков

В 1916 р. Леоніда Пятакова як інженера-хіміка за освітою відкликали з війська й направили на роботу на завод в Баку на потреби оборони. Там він вступає до більшовицької організації, а в 1917 р. повертається до Києва. Тут він як колишній солдат-фронтовик та блискучий оратор швидко здобув авторитет у військових частинах та став на чолі військової організації Київського комітету РСДРП(б). Не дивно, що в листопаді 1917 р. він став членом, а потім і головою Київського військово-революційного комітету, сформованого Київською Радою робітничих і солдатських депутатів в листопаді 1917 р. після жовтневого перевороту в Петрограді[4], був обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів від солдат Південно-Західного фронту за списком більшовиків[5].

Василь Шахрай: документи з російських архівів. Частина 1. Дореволюційний період

 

 Андрій Здоров

Останніми роками в суспільній думці України все комуністичне вважається синонімом російського чи проросійського, а феномен так званого українського націонал-комунізму, тобто спроби поєднати марксизм (і ширше соціалізм) із боротьбою за національне визволення та відродження українського народу в тому числі проти російського імперіалізму, є незаслужено забутим[1]. Проте в українській історіографії поволі зростає інтерес і до історії націонал-комуністичних течій першої третини ХХ ст., їх внеску в історію української революції 1917 – 1921 рр., біографій їх діячів. Про це зокрема свідчать українські видання монографій Джеймса Мейса та Степана Величенка[2], підготовлена Юрієм Шаповалом збірка документів про Олександра Шумського[3], нове російське видання книги Валерія Солдатенка про Миколу Скрипника[4] тощо.

Засновнику українського «націонал-комунізму» Василю Матвійовичу Шахраю (1888 – 1920) судилося значно коротше життя, ніж Скрипнику чи Шумському, проте не менш яскраве. Але про нього досі немає ні книг, ні дисертацій. Його біографія , хоч і досліджувалася вже істориками[5], але досі має багато білих плям, суперечливих та неясних моментів, що породжує чимало версій та здогадок, що суперечать одна одній. Допомогти встановити істину мають перш за все архівні документи, яких на жаль збереглось не дуже багато. Значна частина їх досі знаходиться в російських архівах й доступ до них для українських дослідників не завжди простий. Ми публікуємо тут копії документів, які нам вдалося отримати за плату в 2019 р. із російських архівів в Санкт-Петербурзі та Москві.

Перша група документів – це справа слухача Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913-1916 рр. Василя Шахрая з Центрального державного історичного архіву міста Санкт-Петербург. Тут зокрема зберігаються виписка з метричної книги села Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Пирятинського району Полтавської області) про народження в 1888 р. в родині козака Матвія Савича Шахрая та дружини його Марії Петрівни сина Василя, атестат Феодосійського учительського інституту 1907 р., виписка з приписного свідоцтва про зарахування в запас вчителя Березівського міського училища Ананьївського повіту Херсонської губернії Василя Шахрая 1909 р., заява про вступ до Санкт-Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913 р., посвідчення про те, що Василь Шахрай є викладачем 9-го міського чоловічого училища міста Санкт-Петербургу того ж 1913 р., прохання про видачу документів у зв’язку із призовом до армії та для вступу до військового училища[6]. В 1971 р. на замовлення Інституту історії партії при ЦК КПУ були виготовлені копії документів цієї справи, які зараз зберігаються у справі Василя Матвійовича Шахрая в Центральному державному архіві громадських об’єднань України[7]. Проте чорно-білі копії не можуть відобразити повністю всі особливості першоджерела.

Особливо слід відзначити, що і в метричній книзі, і в приписному свідоцтві Василя Шахрая вказано його стан (сословіє) – козак. Російська імперія була становим суспільством, тому ця характеристика була важливою. Хоча під час проведення першого всеросійського перепису населення 1897 р. в Полтавській губернії не виділяли окремий стан козацтва. Всього перепис зафіксував 2778151 особу, в тому числі за станами: селяни – 88,5 %, міщани – 8,7 %, дворяни  – 1,5 %, духовенство – 0,6 %. Однак упорядники матеріалів перепису зазначають, що «козаки, обернені у селян» становили понад 1 млн. осіб[8]. На відміну від козачих військ того часу – Донського, Кубанського, Уральського тощо – колишні козаки Гетьманщини давно вже не мали самоврядування та якихось особливих прав військового стану (воинского сословия). Проте козаки Лівобережжя знаходилися в дещо кращому економічному становищі, ніж сусідні селяни[9].

Цікаво відзначити, що командир Червоного козацтва Віталій Примаков також походив із цього прошарку – його батько був родом з чернігівських козаків. Думаю, не випадково саме Василю Шахраю та Віталію Примакову довелося зіграти ключову роль у виникненні цього червоного формування наприкінці 1917 – початку 1918 рр.[10]

Батько Василя Шахрая – Матвій Шахрай був заможною людиною, мав близько 100 десятин землі та міцне господарство[11]. Василь  Шахрай був старшим сином у родині й батьки вирішили «вивести його в люди». Цікаво, що молодший брат Василя Шахрая Петро в 1911 р. поступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира, де навчання було платним[12].

В цілому серед населення Полтавської губернії за переписом 1897 р. письменних було лише 16,9 %, а власне серед малоросів (українців) – 14,6 %. Досі залишається загадкою, чому Василь Шахрай в 1904 р. обрав для навчання саме Феодосійський учительський інститут. На той час на території підросійської України було три університети – Київський, Харківський та Новоросійський (в Одесі) та два учительських інститути, заснованих в 1874 р. – Глухівський (Чернігівська губернія) та Феодосійський (Таврійська губернія)[13]. Географічно для Василя Шахрая був ближчий Глухів, але з якихось причин він обрав саме Феодосію. При чому якщо в університетах навчання було платним, а випускники отримували вільний диплом, то в учительських інститутах навчання було безкоштовним (навіть платили стипендію), але по їх закінченню випускники мали відпрацювати п’ять років за призначенням учбового начальства або повернути інституту кошти, витрачені на їх навчання.

Саме в Феодосії Василь Шахрай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Беттєю Тепер, яка після хрещення та одруження в 1911 р. стала Оксаною Шахрай. Разом в 1907 р. вони належали до Феодосійської організації Партії соціалістів-революціонерів, до якої тоді входила також Голда Горбман – майбутня дружина наркома військових і морських справ СРСР – Катерина Ворошилова. Її спогади збереглися в Російському державному архіві соціально-політичної історії[14].

Оскільки Феодосійський учительський інститут належав до Одеського учбового округу, то очевидно саме в Одесі його керівництво вирішило направити випускника цього інституту Василя Матвійовича Шахрая працювати вчителем спершу в 1907 р. в містечко Маяки Одеського повіту Херсонської губернії (нині село Маяки Одеського району Одеської області), а потім в 1909 р. – в місто Березівка Ананьївського повіту тієї ж Херсонської губернії (нині – центр Березівського району Одеської області). В цілому по Херсонській губернії за переписом 1897 р. письменними були на той час 35 % чоловіків та 16,3 % жінок. За основними національностями письменних було: серед малоросів (які становили 68,3 % населення губернії) – 14,1 %, великоросів – 19,1 %, молдаван – 8,7 %, евреїв – 40, 1 %, німців – 60 %. Зокрема Березівське вище початкове училище було відкрите в 1900 р. як трьокласне, а в 1907 р. перетворене на чотирикласне. Очолював його в цей час інспектор Порфірій Полікарпович Жуган[15].

Роботу Василя Шахрая викладачем міського училища підтверджують і друковані видання того часу. Зокрема «Памятная книжка Херсонской губернии» за 1911 р. згадує його як одного з трьох вчителів Березівського чотирикласного училища[16]. А звіт Санкт-Петербурзького міського самоврядування за 1912 р. свідчить, що Василь Шахрай із 1 вересня 1912 р. викладав у 9-му чоловічому міському училищі столиці Російської імперії[17].

В 1916 р. Василь Шахрай, як студент вже Петроградського інституту вищих комерційних знань, був мобілізований до армії та направлений на навчання до Віленського військового піхотного училища, евакуйованого в 1915 р. в Полтаву. Можливо дані про нього також збереглися у фонді цього училища в Російському військово-історичному архіві в Москві, але на жаль перевірити це поки що в нас не було можливості[18].