Сталінізм на пострадянському просторі: роздуми й спогади

 

Одеська газета "Большевик" за 2008 р.

Андрій Здоров 

5 липня 2025 р. в Підмосков’ї відбувся черговий ХІХ з`їзд Комуністичної партії Російської Федерації. Переобраний на ньому в черговий раз головою ЦК КПРФ 81-річний Геннадій Зюганов заявив, що «Справедливість і соціалізм – це головна національна ідея (росіян)». Звісно що багато говорилося про захист «Російського світу» («Русского мира») від наступу англосаксів, від «русофобії та антисовєтизму», необхідність згуртування патріотичних сил Росії.

Це зборище пройшло би зовсім непоміченим в Україні та й в Європі взагалі, якби чимало інформаційних агенцій не повідомили би «сенсаційну» новину про те, що цей з’їзд КПРФ ухвалив резолюцію, якою визнав доповідь Нікіти Хрущова на ХХ з’їзді КПРС в 1956 р. про культ особи Сталіна «помилковою та політично упередженою». Документ досі не опублікований на офіційному сайті КПРФ, але за повідомленнями медіа, стверджує, що доповідь Хрущова була побудована на підтасованих фактах і брехливих звинуваченнях, та містить заклик відновити «історичну справедливість» щодо Сталіна та повернути назву Сталінград місту Волгоград (до 1925 р. – Царіцин).

Ось цитата з офіційного сайту КПРФ:

«Г.А. Зюганов:

- Наш отчетно-выборный Съезд проводится в условиях войны, которую объявили натовцы и англосаксы Русскому Миру. Обращаю внимание, что только коммунисты побеждали фашизм. Мы этот уникальный победный опыт взяли себе на вооружение.

КПРФ дважды спасла Россию от Гражданской войны и вытащила ее после дефолта. Президент Путин за эти годы четыре раза менял свою стратегию. Владимир Владимирович боролся с терроризмом, собирал страну в единое целое, реализовывал национальные проекты, проводил политику суверенитета на основе самодостаточности. И мы эту политику поддерживаем.

Сегодня Президент в своем приветствии высоко оценил деятельность КПРФ, как старейшей, опытной партии, которая сражается за любимую Родину и на всех фронтах показывает пример.»

 

Такий холуйський щодо Путлера та його режиму виступ не став чимось новим та незвичайним. Створена залишками партійної номенклатури на початку 90-х років КПРФ від самого початку займала консервативну російсько-імперську позицію великодержавного шовінізму, що повністю суперечить непримиренній позиції Карла Маркса щодо російського імперіалізму, який він вважав головною загрозою для прогресивного розвитку та революційного руху в Європі. При чому сталінізм сам по собі це не лише поклоніння Сталіну особисто. Сталінізм – це визнання головної тези Сталіна, про те, що під його керівництвом в СРСР були побудовані основи соціалізму. Визнання СРСР соціалістичною державою в будь-якій формі – це є основа ідейного сталінізму.

 

Мені хочеться нагадати, що в Україні від 1991 й до 2014 р також діяли чимало сталіністських організацій. Щоправда найбільша з них – Комуністична партія України Петра Симоненка - таки соромилася відверто й прямо співати панегірики Сталіну, хоч час від часу й захищала сталінський режим. Але чимало дрібніших організацій були більш відвертими та вміщували портрети генералісімуса та похвали на його честь у своїх виданнях регулярно. Зокрема це «Союз коммунистов Украины» (в Одесі вони видавали газету «Слово Коммуниста», яку редагував уфолог (!) Гурам Цушбая), «Партія Комуністів-Більшовиків України» (Дніпропетровськ) тощо. Про їм мерзенну роль лакеїв російського імперіалізму я писав ще у 2001 році у статті «Кому нужны сапоги генералиссимуса?» в газеті «Мировая революция».

Однією з найстаріших сталіністських організацій на просторах колишнього СРСР була так звана «Всесоюзна Комуністична Партія Большевиков» (ВКПБ), яку заснувала Ніна Андрєєва. Вона ще у 1988 р. публічно виступила у пресі проти курсу Горбачова на десталінізацію, а в 1991 заснувала власну партію - ВКПБ, що стояла на принципах ортодоксального сталінізму, або як вони казали – «марксизму-ленінізму». Ця партія на відміну від КПРФ чи КПУ ніколи не була зареєстрована та не мала своїх депутатів ні в парламентах, ні в місцевих органах влади та різко критикувала КПРФ за зрадництво інтересів робітничого класу та принципів марксизму, реформізм та прислужництво російській буржуазії. ВКПБ в 1990-х роках мала розгалужену мережу членів та організацій. Зокрема в Україні їх очолював Секретар Бюро по Україні, Молдові та Придністров’ю відомий борець із «американо-сіоністським капіталом» Анатолій Маєвський, що видавав у Закарпатті газету «Рабоче-крестьянская правда». Ця газета мала навіть реєстрацію в Україні, але вона була заборонена в 2014 р. за підтримку агресії РФ у Криму та на Донбасі та підтримку сепаратизму, а сам Маєвський більше року відсидів у тюрмі.

ЛІВОРАДИКАЛЬНЕ ЗАПАМОРОЧЕННЯ (З приводу ідейних позицій групи «Спалах» - 2)

 

 Олег Дубровський

Доволі розтягнута у часі дискусія з групою «Спалах» вже дає певні результати. Можна відзначити узгодження нашого ставлення до українського національно-визвольного руху, до генезису модернової української нації та завдань сучасної української національно-визвольної  боротьби.

Таке узгодження знаходить своє відображення в тому, що група «Спалах» значною мірою скоригувала свої попередні позиції під впливом моїх зауважень і в мене зараз немає ніяких заперечень  відносно змісту розділу «Задачі національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією» з тексту групи «Спалах» «Відповідь «Пролетарю України»».

Але на цьому узгодженість наших поглядів і переконань закінчується. Далі все виглядає дещо складніше. З розвитком дискусії виявляються нові, ще більш глибокі розходження.

Незважаючи на задекларовану групою «Спалах» «товариську дискусію» в середовищі українських марксистів, у тексті «Відповідь «Пролетарю…»» мене спочатку обізвано «паном», потім я чомусь знову став «товарищем», але визначено мій «правий ухил» (невідомо, правда, відносно чого), а під кінець «відлучено від церкви», тобто від марксизму та соціалізму взагалі.

Отже, на жаль, ліворадикальні опоненти в рамках товариської дискусії не втрималися, що не завадить мені дискутувати с ними зважено та коректно й тільки з принципових питань.

Тому моя увага буде зосереждена виключно на тих ліворадикальних позиціях, які поки що займає група «Спалах».

 

I

 

Відразу треба окреслити принципову відмінність спроб аналізувати українську дійсність між мною та членами групи «Спалах».  

Підхід «Спалаху» характеризується тим, що реалістична оцінка становища підміняється заскорузлими ідеологічними кліше, беззмістовними ритуальними фразами та гаслами, потужним цитуванням Леніна і Троцького та ігноруванням фактів, які не вкладаються у революційну свідомість членів «Спалаху», в їхні ультраліві уявлення про те, як воно повинно бути.

Мій підхід, як вислід важкого досвіду  суцільних поразок соціалістичної боротьби за останні 40 років, ґрунтується на розумінні реальності, на прийнятті фактів суспільно-політичного життя такими, як вони є, а не такими, якими мені хотілося би їх бачити.

Звідси витоки двох принципово різних векторів можливої політичної дії: я закликаю українських соціалістів до просвітництва і до участі в економічній боротьби пролетаріату з метою побудови її сталих організаційних форм, а також до участі у національно-визвольній війні (поки вона йде); до критичної підтримки української буржуазної держави, буржуазного уряду, який спирається на об’єктивно виникаючий під час національно-визвольних змагань міжкласовий консенсус і є єдиним реальним центром організації українського національного спротиву.  

Група «Спалах» закликає до негайної (під час війни за незалежність) соціалістичної революції в Україні, тобто до повалення буржуазного уряду та встановлення диктатури пролетаріату і відповідно, «уряду трудящих і солдатів», перш за все на тій підставі, що буржуазний уряд, буржуазна держава, взагалі, буржуазія, як клас, на думку членів «Спалаху», не здатні ефективно вести національно-визвольну війну.

Очолювана робітничо-селянсько-солдатським урядом диктатура українського пролетаріату успішно вирішує завдання національно-визвольної боротьби, які не здатна вирішити буржуазія з її «застарілим, протрухлим урядом», що дає подальший поштовх для розвитку( поглиблення – як колись казали) соціалістичної революції в Україні і відповідно відкриває шлях до соціалізму, – тобто група «Спалах» пропонує  алгоритм соціально-революційних дій, основаних на збанкрутілій немарксистський теорії перманентної революції, яку і досі пропагують прихильники ортодоксального троцькізму.

Весь цей сценарій, окреслений групою «Спалах» я вважаю ліворадикальним запамороченням, цілковитим відривом від реальності. Можна відразу стверджувати, що усі ідеологеми «Спалаху» руйнуються під впливом одного безперечного факту: суб’єкта соціалістичної революції в Україні немає. Але розберемося з усім цим трохи докладніше.

 

 

II

 

Головна помилка членів «Спалаху» як раз і полягає  в тому, що вони вбачають суб’єкта соціалістичної революції там, де його немає і наразі бути не може(тобто в Україні) і знову (як і їхні ідейні попередники) кажуть про можливість соціалістичної революції у відсталій країні, яка потім, начебто, має перекинутись на провідні індустріальні країни.

Кожне явище необхідно розглядати як процес, тобто у своєму історичному розвитку. Це абетка марксизму, якою нехтують члени групи «Спалах». Цим ліворадикалам перш ніж проголошувати про омріяну ними здатність українського пролетаріату здійснити соціалістичну революцію, треба було б провести аналіз його стану, його соціального буття, принаймні, за першу чверть XXI ст..

Під час такого аналізу треба було б знайти відповіді на такі питання:

-                      яким був стан робітничого руху ( або жорсткіше – чи існував в Україні у цей час робітничий рух взагалі?)?

-                      яку боротьбу провадив український пролетаріат за свої соціальні права та інтереси у якості найманих працівників, перш за все, як воно  було у цей час із страйковою боротьбою?

-                      які політичні партії були створені робітничим класом?

-                      чи боровся український пролетаріат за демократію?

-                      і – це найголовніше: який рівень класової солідарності – класової свідомості демонструвало українське робітництво у цей проміжок часу?

Відповіді на ці питання мають визначити, - чи є український робітничий клас суб’єктом хоч якихось соціальних зрушень, не кажучи вже про соціалістичну революцію?

І на усі ці питання треба дати тільки негативні відповіді.

Чи існував у ці часи в Україні робітничий рух? Якщо формально, - так, існував, бо якось животіла його найбільш суттєва організаційна складова – профспілки. Ледь животіла саме тому, що у пролетарському середовищі панувала майже суцільна соціальна пасивність.

«Офіційні», або «традиційні» профспілки, наприклад, ПМГУ, катастрофічно втрачали свою чисельність. На базовому рівні, - на рівні первинних організацій вони демонстрували цілковитий розклад та(або) плазування перед адміністраціями власників засобів виробництва.

Альтернативні профспілки або не мали ніякого росту чисельності і відповідно своєї впливовості, або втрачали свою альтернативну сутність і починали пропагувати та й втілювати у свою повсякденну діяльність «соціальне партнерство» та «соціальний діалог» з експлуататорами, - як, наприклад, НПГУ.

А в умовах панування  соціальної пасивності теж саме (що ледь жевріє) можна було сказати і про страйкову боротьбу, - десь, якось, колись щось було…

З 1991 р., тобто з часів здобуття Україною формальної незалежності, пролетаріат так і не створив ніяких власне робітничих партій. Протягом минулих з того часу більш ніж 30 років, усі доволі численні політичні формації, які у своїх назвах висували претензії на подібний статус, були не  більше, як гуртками інтелігентів, відірваних від реальних робітників. Не маючи під собою ніякої соціальної бази, вони одна за одною зникали у безвісті, будучи не більше ніж флуктуаціями. 

Боротьба за демократію, тобто за те, щоб рамки буржуазної демократії стали ширшими, щоб використовувати це розширення для розвитку робітничого руху? Це взагалі було поза рівнем наявної класової свідомості українського пролетаріату. У кращому разі йому було байдуже, яким буде рівень демократизації суспільних відносин, у найгіршому, -  він негативно ставився до парламентаризму та прагнув «твердої руки», влади якоїсь «сильної особистості», а під час триваючої війни – диктатури якогось популярного генерала…

Реальний, не вигаданий ліворадикалами робітник, на питання, - чи підтримує він боротьбу за демократію, міг сказати членам «Спалаху»: «Демократія? Вона потрібна тільки інтелігентам!»

І нарешті, - як воно було з класовою свідомістю? Аж ніяк! Українське робітництво не усвідомлювало себе окремим класом капіталістичного суспільства с притаманними саме йому інтересами («класом для себе»), бо на загал не розуміло (і не розуміє) сутності капіталістичної експлуатації, бо вважало (і вважає), що наймана праця була, є і завжди буде… Звідси і повна відсутність класової солідарності.

Тільки соціальна активність на основі становлення класової свідомості (і відповідно солідарності) є підґрунтям появи і розвитку різних форм самоорганізації пролетаріату і перш за все органів класового самозахисту, - це, мабуть, не здатні заперечити навіть ліворадикальні фантазери з «Спалаху». 

 

ПЛАН АЛЬТЕРНАТИВИ РОСІЙСЬКІЙ ОКУПАЦІЇ

 

Кривий Ріг. 4 квітня 2025 р. Батьки біля тіла вбитого підлітка.

4 квітня 2025 року Росія нанесла удар ракетою «Іскандер» по місту Кривий Ріг внаслідок чого загинуло 20 цивільних людей, в тому числі дев’ять дітей та підлітків.

«Це неймовірний жах — дев’ятеро дітей загинули, більшість з яких гралися в парку, коли над ними розірвалася шрапнель бойової зброї», — сказав Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк. «Теплого п’ятничного вечора у Кривому Розі, коли родини зібралися біля дитячого майданчика, ресторану та житлових будинків, один вибух забрав життя 18 людей. Застосування Російською Федерацією вибухової зброї з широкою зоною дії в густонаселеному районі — і без будь-якої очевидної військової присутності — демонструє безрозсудну зневагу до цивільного життя»[1].  

За період з 24 лютого 2022 року до 31 грудня 2024 року Управління ООН з прав людини підтвердило загибель внаслідок російської військової агресії 669 дітей та поранення 1 833 дітей, значна частина яких постраждала внаслідок широкого застосування зброї вибухової дії в густонаселених районах. З них 521 дитина загинула і 1 529 отримали поранення на території, підконтрольній Уряду України, а ще 148 дітей загинули і 304 отримали поранення на окупованій території. Реальна кількість жертв, ймовірно, значно вища.

Діти, вбиті російською ракетою в м. Кривий Ріг 04.04.2025 р.

Всього Моніторингова місія ООН в Україні із 24 лютого 2022 року по 28 лютого 2025 року зафіксувала загибель  через російське вторгнення 12 737 цивільних осіб та поранення 29 768. При чому в її звіті відзначено, що «фактичний масштаб шкоди, заподіяної цивільному населенню, — як втрат серед цивільних осіб, так і пошкоджень інфраструктури, — ймовірно, є значно більшим, тому що багато повідомлень про таку шкоду, особливо за період відразу після повномасштабного збройного нападу від 24 лютого 2022 року, неможливо перевірити через велику кількість повідомлень і відсутність доступу до відповідних районів. Кількість втрат серед цивільних осіб, імовірно, є заниженою в містах, де на початку збройного нападу в 2022 році велися тривалі інтенсивні бойові дії – як-от Маріуполь (Донецька область), Лисичанськ, Попасна і Сєвєродонецьк (Луганська область).»[2]

16 лютого президент України Володимир Зеленський у інтерв'ю NBC News повідомив: "У нас трохи більше 46 тисяч загиблих військових та 380 тисяч поранених"[3].  Але ця цифра включає лише тих загиблих, чиї тіла вдалося ідентифікувати та поховати. Кількість загиблих, чиї тіла не вдалося розшукати через масштабні бойові дії, досі неможливо точно встановити.

Станом на 3 лютого 2025 в Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин. року зафіксовано імена 62 948 людей – як військових, так і цивільних. Про це повідомив уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов в ефірі "Українського Радіо". Наразі вдалося встановити місцеперебування або ідентифікувати тіла 10 291 людини із загального числа зниклих[4]. На жаль незрозуміло, чи враховані вони у статистиці втрат військових та цивільних. Невідомо також кількість українців, що потрапили у полон або депортовані в Росію. Проте очевидно, що більшість зниклих без вісті загинули саме через російську війну. Неофіційні підрахунки сайту UA Losses станом на 03.04.2025 року дають цифру в 133 666 загиблих (та зниклих без вісті) українських військових. https://ualosses.org/uk/soldiers/

Таким чином загальна кількість тільки офіційно підтверджених втрат України в цій війні станом на 1 березня 2025 року становила понад 58,7 тисяч загиблих людей (цивільних і військових) і близько 410 тисяч поранених. Мільйони людей втратили свої домівки та стали біженцями. Тільки в країнах ЄС зареєстровано близько 5 млн українських біженців та вимушених переселенців.

Керівництво РФ та російські пропагандисти вже неодноразово висловлювали плани знищення України як нібито «штучної держави» та знищення української нації як «штучного конструкту». Отже є всі підстави вважати, що Росія веде геноцидну війну проти України та українців.  

На жаль із приходом до влади в США адміністрації президента Трампа ці злочинні наміри російського імперіалізму отримали підтримку з боку американського імперіалізму, який намагається укласти угоду із Москвою, щоби перетягнути її на свій бік у глобальному протистоянні із Китаєм. Адміністрація Трампа – Маска цинічно планує поділити та використати ресурси України разом із рашистським режимом Путіна у Кремлі. Можна сперечатися, чи буде це новий варіант Мюнхена 1938  по розподілу Чехословаччини чи новий варіант пакту Молотова – Ріббентроппа 1939 по розподілу Польщі, але очевидно, що це шлях змови диктаторів веде у темні часи – можливо до третьої світової війни.

В таких умовах лише міжнародна робітнича солідарність може бути основою для порятунку та створити надію на соціалістичну перспективу людства. Ми публікуємо тут заяву «Компанії Солідарності з Україною», створеної у Великій Британії ще в 2014 році.

 

ПЛАН АЛЬТЕРНАТИВИ РОСІЙСЬКІЙ ОКУПАЦІЇ

 

Уряд Великої Британії, робітничий та профспілковий рух, а також ширше громадянське суспільство мають виступити проти нав’язування несправедливого миру, що закріплює російську окупацію України.

Природні ресурси України не повинні експлуатуватися на користь західних корпорацій та олігархів. Натомість угоди мають служити інтересам українського народу та захищати довкілля під демократичним наглядом.

Справедливий і тривалий мир має відповідати праву українського народу на вільну, демократичну та єдину Україну.

Ключові пункти:

1.    Допомога Україні: Збільшити підтримку критично важливим озброєнням для відновлення міцності на лінії фронті, посилення військового потенціалу та відхилення будь-якої втрати суверенітету.

2.    Економічні заходи: Передати заморожені російські активи Україні, скасувати міжнародний борг України та запровадити жорсткіші санкції проти режиму Путіна та олігархів, які його підтримують.

3.    Міжнародна підтримка: Скликати терміновий саміт «Врятуймо Україну» за участі європейських та союзних держав для надання необхідної військової та фінансової допомоги, забезпечуючи можливість України вести переговори без примусу.

4.    Відповідальність за військові злочини: Створити міжнародні механізми правосуддя та відповідальності за військові злочини Росії та злочин агресії. Викрадені українські діти мають бути повернені, а винні притягнуті до відповідальності.

5.    Відбудова України: Підтримати прогресивну, соціально справедливу відбудову з демократичною участю, що зміцнює українські профспілки та громадянське суспільство. Відкликати запропонований Трудовий кодекс, який обмежує права працівників і профспілок.

6.    Протидія трампістській реакції: Визнати союз Трампа з Путіним і його тиск на Україну як загрозу для світової демократії. Уряд має відкликати пропозицію державного візиту та мобілізувати Європу до незалежних дій.

7.    Скасувати скорочення закордонної допомоги: Фінансувати оборону України шляхом конфіскації російських активів, введення податків на мільярдерів та корпорації, а також послаблення фіскальних регулювань. Скорочення закордонної допомоги є контрпродуктивним і послаблює підтримку України.

 

Група "Спалах". Відповідь «Пролетарю України»

В червні 2024 року на нашому блозі було розміщено статтю Олега Дубровського "Українські соціалісти й національно-визвольна боротьба (з приводу ідейних позицій групи "Спалах"). Це було продовження дискусії між ним та українською марксистською групою "Спалах", яка виникла на початку 2024 року як секція Революційної Комуністичної інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців» та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму, ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії.

Нещодавно група "Спалах" прислала відповідь на статтю Олега Дубровського, яку ми тут публікуємо та запрошуємо до обговорення. 

Мушу зазначити одразу деякі неточності або помилки:  

1. Олег Дубровський не є і ніколи не був редактором блогу "Пролетар України". Він є автором багатьох статей на цьому блозі - це правда. Але він аж ніяк фізично не може бути редактором і не може сам розміщувати статті на цьому блозі.

2. Профспілковим активістом Олег Дубровський був приблизно тридцять років тому, коли він же був анархо-синдикалістом і троцькістом. Тоді в часи перебудови кінця 80-х років - 1991 р. в СРСР він був профгрупоргом і членом профкому свого заводу - коли офіційні профспілки ще були "передаточный ремень партии к рабочему классу" или "школа коммунизма" от КПСС. В ті часи Олег Дубровський захопився ідеями створення незалежної робітничої профспілки за зразком польської "Солідарності". В 1992 році Дубровський був навіть обраний до першої Координаційної ради об"єднання "Укрсоцпроф". Проте на жаль це утворення швидко виродилося. Свою діяльність організатора страйків та соціалстичного активіста в Дніпропетровську із середини 1990-х років Дубровський проводив не будучи членом жодної профспілки. І досі він не входить до жодної профспілки.

3. "Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1]" - Я все ж таки дуже сподіваюсь, що для нас усіх Олег Дубровський не пан, а товариш :)

Андрій Здоров.

Група "Спалах".

Відповідь «Пролетарю України» (част. 1)

March 11, 2025

У травні минулого року редактор «Пролетаря України», профспілковий активіст і військовий-доброволець Олег Дубровський звернувся до нашої спілки з рядом запитань стосовно наших позицій по національному і колоніальному питаннях. Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1] Нині перед нами стоїть задача відповісти на коментар, дати певні пояснення стосовно старих відповідей, доповнити їх, а також торкнутися того, що нам здається правим ухилом у позиціях «Пролетаря» в національному питанні.

Передусім, редакція «Спалаху» рада прийняти участь в обговоренні цього питання, яке, напевно, є найбільш важливим і актуальним для українських марксистів, саме з послідовними захисниками права націй на самовизначення, а не соціал-шовіністами. Ми дали розгорнуту критику однієї подібної групи ревізіоністів у статті «Про що кажуть доморослі бунтарі?» раніше. [2] Беззаперечно, що «рак» псевдоціммервальдщини, як тов. Здоров влучно назвав це явище, поглинув майже весь українських марксистський простір. Ми не можемо не оголосити з одного боку повну підтримку всім, хто зберіг честь і совість у справі захисту пригноблених націй, та з другого боку рішучий опір всім прихованим і відкритим шовіністам.

Ми також наголошуємо на необхідності вести товариські дискусії серед українських марксистів, аналізувати і обговорювати всі важливі і спірні питання, адже це єдиний шлях для об’єднання марксистів в єдину партію. Ми на власному прикладі покажемо, що марксист має бути готовий до самокритики, ба більше — самокритика є важливим кроком для об’єднання. Тому ми будемо раді, якщо ця наша відповідь внесе свою лепту у спільне діло.

Інша річ, яку ми бажаємо зазначити, це довгий шлях, що пройшов «Спалах» за рік. Це був шлях розв’язку внутрішніх суперечностей і зведення на ноги. Це був шлях консолідації і постійної праці над собою. Можна з правом казати, що «Спалах» рік тому не є «Спалах» зараз. Тому ми бажаємо не тільки детальніше роз’яснити одні наші старі відповіді, але й признати свою неправоту в інших. Однозначно, тов. Дубровський мав рацію у багатьох місцях критики наших відповідей. Утім, ми мусимо також і висловити незгоду в певних моментах, про які буде сказано пізніше.

 

Задачі українського національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією

Якою є задача українського національно-визвольного руху? Яка мета національно-визвольних рухів взагалі і яку роль вони мають в історії? Нація є творінням буржуазної епохи, вона є новим ступенем розвитку етносу за капіталізму. Відповідно, національно-визвольні рухи мають на меті консолідацію «буржуазної» нації у формі національної держави — також творіння буржуазної епохи — що у відношенні до старої феодальної епохи означає подолання феодальної роздрібненості, підняття мас, за виразом Леніна, «до нового економічного і політичного життя», «перехід до національного прогресу, до культурної і політично вільної вітчизни». [3]

Такий шлях пройшли всі «старі», імперіалістичні держави. Задачі національно-визвольного руху для них, таким чином, виконані. Чи виконані ці задачі для нас, українців? Тов. Дубровський правильно зазначає, що формування національної держави на початку минулого сторіччя, формування «власного» гнобительського класу, повноцінне відокремлення від СРСР у 1991 році і Євромайдан виконували задачі національно-визвольного руху: формування української нації в епоху імперіалізму, захисту національної мови і побудови демократичної національної суверенної держави. Ми вважаємо правильною оцінку Євромайдану тов. Дубровським; це революційний процес, вибух боротьби за демократію і необхідний кроком уперед, який у свою чергу викликав контрреволюційну російську інтервенцію.

Правильним також є твердження про потенційне завершення національно-визвольної і національно-демократичної боротьби з Євромайданом. Проте ці завоювання нам іще приходиться захищати, адже російський імперіалізм почав збройну боротьбу проти нашої суверенної держави більше десяти років тому. Цілковито вірним, значить, буде висновок про продовження національно-визвольної боротьби у формі відсічі російському окупантові. У цьому сенсі ми продовжуємо виконувати обговорені задачі національно-визвольної боротьби. Зовсім очевидною буде для кожного соціаліста прогресивність такої боротьби і необхідність її підтримати. З превеликим жалем ми спостерігаємо поширення «раку» псевдоціммервальдщини серед українських соціалістів, із завзятістю приймаємося ми за боротьбу проти подібної «карикатури» на справжні марксистські ідеї.

 

Причини демотивації, критична підтримка уряду

Марксист, справжній, а не карикатурний, завжди підтримує боротьбу за демократію і свободу, за те, що корисне пролетаріату, а врешті веде до соціалізму, адже побудова соціалізму і є найбільш послідовне і найбільш повне завершення боротьби за демократію і свободу. Наша «велика» війна проти російських загарбників дійсно стала найвищим революційним проявом вимог справедливості і свободи українського пролетаря. Зовсім нерозумно заперечувати імпульс мотивації захистити свою вітчизну у перші дні війни, коли добровольці стояли чергами у військкомати, а лікарні були переповнені людьми, що бажали здати кров. Ще нерозумніше, як це роблять шовіністи з Боротьби, РФУ і подібних спілок, відмовляти українцям у праві відстояти свою вітчизну, насміхатися над жертвою, які приносять наші відважні солдати («помирають за маєтки олігархів»), і водночас розраховувати на яку-небудь підтримку серед українських трудящих мас.

Утім, ми всі бачимо поступовий спад мотивації, небажання воювати, спроби ухилитися від військової служби. [4] Шовіністи вбачають причину у небажанні відстоювати вітчизну («сине-желтого недоразумения, именуемого государством»), приписують нашим солдатам бажання «побрататися» з солдатами іншого боку («смысл своего существования я вижу только в борьбе, но не против такого же как я, по ту сторону фронта»). Хоча МПУ, РФУ і подібні спілки і не люблять прямо торкатися політичних питань, але лицемірним мовчанням після фраз про «братання» вони натякають не на що інше, як ніби-то погодження солдатів з окупацією і капітуляцію. З іншого же боку так само несправедливо буде затемняти проблеми в армії і приписувати спад мотивації якомусь внутрішньо властивому українцям боягузству. В іншому місці ви, Олегу Борисовичу, пишете, що «дуже погано» ставитеся до невмотивованих солдатів. Це справедливі почуття, адже такі солдати ставлять у небезпеку інших солдатів, які прийняли мужнє рішення добровільно встати в ряди захисників. Але яка причина демотивації? Чому людині «байдуже, все одно, як воно там буде...»? Чому «мобілізація посилить небезпечні настрої у суспільстві»? Разом з тим, згідно вашої відповіді, не підтримувати буржуазний уряд наразі було би політичною помилкою.

Тут ми підходимо до важливого пункту, що викликає спір: що є критична підтримка пригнобленої країни? Яка природа союзу національно-пригнобленої буржуазії і національно-пригнобленого пролетаріату? Серйозно відповідати на казки шовіністів про незацікавленість пролетарів у боротьбі проти анексій неможливо, адже сам досвід перших днів війни показує протилежне. Причину демотивації, як наслідок, треба шукати в іншому місці. Навпаки, загальний спад мотивації у військових і військовозобов’язаних наочно показує, що неоліберальна політика, як ви і самі пишете, не відповідає потребам війни. Але чи це вади політики, чи причина криється в самому характері буржуазного уряду? Чи здійсненна інша політика на тому самому базисі? До цього питання ми ще повернемося пізніше.

Тобто революційно налаштований пролетаріат, що готовий боротися за вітчизну, гальмується і стримується власною державою. Зокрема і розмови з солдатами показують нам причини такої демотивації: застарілий протрухлий буржуазний уряд, що не здатний ефективно очолювати національно-визвольну війну, характер якого не збігається зі справжнім революційним запалом українського люду, готового в боях відстояти незалежність своєї вітчизни. Економічно це означає ту саму антагоністичну суперечність між інтересами капіталістів і інтересами пролетарів, між буржуазним урядом і солдатом «міста і села». В армії це має свій відбиток у суперечностях між офіцерським складом (командуванням зверху) і простими солдатами. Всім солдатам відомо відчуження «верхів», як-от перепалка словами «мавпи» і «шакали», використання радянських дегуманізуючих термінів «расход», «людський ресурс» тощо. У тилу це також означає існування «мирних» міст, де населення зовсім не відчуває війни — проблема, про яку детально писалося у публікації «Як не програти цю війну». Ми писали у статті «Реквієм за Покровськом» [3], що капіталістична держава не здатна на ефективне ведення визвольної війни через недалекоглядність і опортуністичність буржуазного керівництва. Капіталістичний уряд стає гальмом, кайданами для пролетарів, що прагнуть до перемоги над російським окупантом, вони не відповідають революційним тенденціям українців, адже, як відомо, «всякий національний гніт викликає відсіч в широких масах народу». [5] Про це і каже марксистська наука: застарілі відносини не забезпечують вже розвитку, а залишаються гальмом, або, як висловився про це Ленін, ці «відносини становлять оболонку, яка вже не відповідає змістові, яка неминуче повинна загнивати, якщо штучно відтягати її усунення, — яка може лишатися в гниючому стані порівняно довгий ... час, але яка все ж неминуче буде усунена». [6] З цього, звісно, не може витікати відмова від підтримки національно-визвольного руху, як про це пишуть шовіністи, а навпаки, така революційна підтримка, що доведена до логічного і послідовного завершення: скидання застарілого буржуазного уряду і очолення війни урядом трудящих і солдатів.

«Выходит за чисто научные рамки…» Як український історик потрапив до «Истории России» в 20-и томах

 

Валерій Солдатенко

 

Великий письменник Микола Гоголь у своєму романі «Мертві душі» колись писав:   «Ноздрев был человек исторический. То есть всякий раз попадал в какую-нибудь историю».

20 січня 2025 року в Москві в будинку «Російського історичного товариства» відбулася урочиста презентація 12-го тому «Истории России» в 20-и томах. Нагадаю, це товариство і Редакційну раду цього видання очолює особисто Сергєй Наришкін - той самий член Ради безпеки РФ, колишній голова адміністрації президента РФ, а нині голова Служби зовнішньої розвідки РФ та за сумісництвом - голова фонду "История Отечества". Подивитися презентацію можна тут:  https://www.youtube.com/watch?v=CntAhfsW_rA

Том присвячено історії громадянської війни в Росії в 1918-1922 роках та вийшов у двох книгах. Приблизно через два тижні невідомі аматори сканували другу книгу та виклали цей скан в мережу. Скачати цю книгу можна тут:

https://drive.google.com/file/d/1Vsnm2XQkAWmT6IASfu2l7C1FfTfq332J/view?fbclid=IwY2xjawIRi65leHRuA2FlbQIxMAABHeKX87l3HgXFZWLeRsQKmKEbzi0i-5feRRldyqN3iKf_n24G0xoLTRKdPA_aem_A6zX_lqkKCpKgQEVzSoTlQ

Том затверджено Вченою радою Інституту російської історії Російської академії наук та підписано до друку 26.04.2024 р. Тираж 3000 примірників. Том вийшов у двох книгах. Бібліографічний опис:

История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 1: Военное и политико-дипломатическое противоборство / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. - 969 с. - ISBN 978-5-02-041018-3

История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 2: Власть. Экономика. Общество. Культура / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. — 919 с. — ISBN 978-5-02-041024-4

На сайті ІРІ РАН викладено лише зміст та короткий фрагмент з іншої глави : https://iriran.ru/RH-20

 

Оскільки я давно вивчаю історію саме революційної доби 1917-1921 в Україні, то мене звісно зацікавили перш за все розділи, присвячені саме Україні. Як сказав на презентації один із редакторів – Владислав Голдін, в написанні тому взяли участь 39 істориків, в тому числі 36 російських, два білоруських та один український – доктор історичних наук, професор Валерій Федорович Солдатенко.

Отже частина 8 книги 2 має назву: "Национальные процессы и национальные движения". Глава 3 - "Национально-государственное строительство на Украине". Читаємо з початку:

«Национально-государственное строительство на Украине в годы Гражданской войны – одна из актуальных и дискуссионных тем в современной российской и зарубежной историографии, поскольку ее изучение выходит за чисто научные рамки и связано с политически значимой в настоящее время задачей сохранения исторически сложившегося единства русского и украинского народов. Поэтому в этой ситуации важен взвешенный анализ сложных событий общей истории народов России и Украины, к числу которых относится Гражданская война, ее национально-региональные особенности на Украине, в том числе связанные с попытками национально-государственного строительства».

Попри все. Нова книга Олега Дубровського

 

 

Попри все видавнича ініціатива «Пролетар України» продовжує свою діяльність. Нагадаю, що в 2016-2019 роках ми випустили друком  дві книги засновників українського «націонал-комунізму» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха – перевидання з 1919 року книг «Революція на Вкраїні» та «До хвилі».

Тепер виходить книга нашого сучасника – ветерана українського робітничого і соціалістичного руху Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998-2003».

Кажуть, що найбільша темрява буває перед світанком. Вже майже три роки триває повномасштабна війна Росії проти України, що живо нагадує усі жахіття першої та другої світових воєн. Ніби воскреслий мрець із минулого хоче затягнути увесь світ назад в морок імперіалізму та колоніалізму ХІХ століття та фашизму ХХ ст. Хто може протистояти цьому, коли навіть новий президент США, цього лідера західного капіталізму, говорить про фактичний перерозподіл світу та прагнення домовитися із кривавим диктатором Кремля, що відновлює стару Російську імперію?

Олег Дубровський вважає, що тільки глобальний робітничий клас, тільки наймані працівники, що створюють основну масу споживчих цінностей, товарів та послуг в сучасному суспільстві, об’єктивно зацікавлений у подоланні системи капіталізму, системи експлуатації людини людиною, необхідним елементом якої є локальні та світові війни.

Автор не тішить себе ілюзіями про стан свідомості робітників і чесно розповідає про свою багаторічну діяльність соціалістичного активіста й організатора робітничого спротиву, про свої невдачі та поразки. При цьому автор пропонує усім зацікавленим подумати про причини цих поразок, причини невдач соціалістичного руху в Україні та запропонувати нові більш ефективні шляхи. 

Головною причиною невдач автор вважає спадщину режиму «Комуністичної партії Радянського Союзу» - КПРС, режиму, який на багато десятиліть дискредитував ідеї соціалізму та знищив традиції робітничого руху, класової свідомості та солідарності в нашому робітничому класі. Висновок, який він робить – усе треба починати спочатку.

Не можна не відзначити й цільність особистості автора. Понад сорок років Олег Дубровський працював робітником на промислових підприємствах Дніпропетровська (нині місто Дніпро), був організатором декількох страйків та інших акцій протесту. Свою боротьбу він почав ще в часи СРСР, коли правлячий режим КПРС фактично не дав йому здобути вищу гуманітарну освіту. Вже в роки незалежності його двічі звільняли з роботи із «вовчим білетом» - ст. 40 Кодексу законів про працю - та піддавали іншим формам адміністративного тиску. Попри все це він самотужки опрацював величезний масив соціалістичної літератури, пройшов ідейну еволюцію від анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії.

На відміну від багатьох «лівих» активістів, Олег Дубровський завжди виступав проти ідеї відновлення Радянського Союзу, як нової форми російської імперії, та вважає, що в СРСР не було й не могло бути ніякого соціалізму, а був режим державного капіталізму. Ні радянський державний капіталізм, ні сучасний приватний капіталізм не дають можливостей для повноцінного розвитку людини, бо засновані на експлуатації людини людиною, експлуатації безпосередніх виробників або державним апаратом, або приватним власником.

Особливо варто зауважити, що попри свій поважний вже вік, Олег Дубровський безпосередньо брав участь у захисті України від російської агресії під час боїв із проросійськими сепаратистами на Донбасі в 2017 – 2021 роках. Із початком повномасштабного російського вторгнення в 2022 році він став бійцем ДФТГ «Варта Дніпра», де знаходився до її розформування в грудні 2023 року. А в листопаді 2024 року знову долучився до Сил Оборони України.

Висловлюємо вдячність усім, хто допоміг виданню цієї книги, особливо Тарасу Білоусу, Каті Грицевій та Саймону Пірані.

------------

Олег Дубровський (нар. в 1955 р.) – український соціалістичний активіст, промисловий робітник, за основним фахом – трубопрокатник. В цій книзі зібрані його спогади про діяльність на заводах Дніпропетровська (нині м. Дніпро) за 1998 – 2003 роки, спроби організації соціалістичного просвітництва та колективної боротьби за права робітників, зокрема проти затримок і невиплати заробітної плати, проти неоплачуваної понаднормової роботи тощо. Автор докладно розповідає про економічний становище та стан свідомості робітничого класу, аналізує реакцію адміністрації та причини невдач робітничого спротиву. В додатках вміщено його автобіографію, статтю про закон о профспілках та роздуми автора про те, як посилити обороноздатність України у нинішній війні.

Книга буде корисною соціалістичним активістам та усім, хто цікавиться історією робітничого класу та робітничого руху в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століття.

 

Ціна книги – 300 грн.

Пересилка – за тарифами «Укрпошта» та «Нова Пошта».

Замовлення надсилайте на адресу:

andrij.zdorov@gmail.com

 

 

Радянська Україна: окупація чи міна під фундамент російської державності?

 

 

Обкладинка книги: Mazlakh, S. M. On the current situation in the Ukraine / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. Edited by Peter J. Potichnyj. Introd. by Michael M. Luther. — Ann Arbor, University of Michigan Press,1970.

Нещодавно відомий український журналіст, редактор-засновник сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці Facebook задав таке запитання:

 «Прошу френдів, особливо істориків і юристів подумати разом. 1920 року більшовицька Росія сило зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР. На території України було запроваджено окупаційну владу - партійні комітети, ЧК, суди тощо. Громадян УНР записали в громадян УСРР-СССР. Чоловіків мобілізували до Красной Армії, хто не хотів - упосліджували, репресували, вбивали. Питання - якщо включення громадян УНР у совєтську імперію було нелегітимним, то в який момент РККА перестає бути окупаційним військом? Це важливо у контексті наступних подій. Другої світової війни, зокрема. В якій українці виступають у ролі совєтскіх граждан, які віддавали життя за Родіну зі столицею у Москві. Чому служба українців у РККА-СА 1930-1940-х років розглядається як щось відмінне від ситуації в Криму та "ЛДНР" в останні десять років? Ленін, Сталін, а тепер і Путін перетворили мільйони людей у своїх підданих проти їхньої волі. І яка різниця, скільки років минуло з моменту незаконної окупації. Розумію, що всі паралелі можна критикувати, але головне не у них. А в тому, що треба якось вийти на осмислення, чим був для українців час між 1920 і 1991. Якщо це була "наша держава", то чому вона вбивала мільйони українців і всіх вождів боротьби за самостійність. Якщо це не була "наша держава", то чому ми досі дискутуємо щодо знесення пам'ятників і перейменування вулиць. От такі "кляті питання" (с)».

----

Саме по собі, що автор таки задає питання – вже добре. Отже в українському суспільстві попри війну та всі катаклізми таки можлива дискусія та відкрите обговорення «клятих питань» (принаймні хотілося би в це вірити) й ми ще не скотилися до тоталітарного одобрямса, хоч нас туди і штовхають. Хід думок автора відображає певні стереотипи, що панують в громадській думці в Україні останнього часу.

«1920 року більшовицька Росія силою зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР».

Ким саме  була визнана Українська Народна Республіка? Станом на 1920 рік цю державу визнавала лише Польща, яка підписала у Варшаві договір 21 квітня 1920 р. із Директорією Симона Петлюри. Прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа писав: «Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський «союзник» міг диктувати свою волю представникам УНР. Цим лише можна було пояснювати і відмову представників УНР від значних територій, заселених українцями, і згадку в договорі польських кордонів 1772 р. … Було видно, що наша місія у Варшаві погодилася на польські домагання виключно з уваги на безвихідне становище». (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. Ч.3.)

Прибічники тези про міжнародне визнання УНР звісно можуть навести також Брест-Литовський мирний договір, який підписала делегація УНР 9 лютого 1918 р. із представниками блоку центральних держав – Німецької, Османської та Австро-Угорської імперії та Болгарії. Але та сама Німецька імперія, яка уклала договір із УНР та спрямувала свою армію на територію України, щоби очистити її від більшовиків, менше ніж за три місяці своїми військами ліквідувала ту саму УНР, допомігши перевороту гетьмана Скоропадського, а голова уряду УНР, який підписав той договір, Всеволод Голубович був заарештований німецькими солдатами та засуджений німецьким окупаційним судом. Після поразки Німеччини та її союзників в першій світовій війні та розпаду імперій Гогенцолернів, Габсбургів та Османів Брест-Литовський договір був анульований.

Переможці в першій світовій війні – країни Антанти – ніколи не визнавали незалежність УНР, підтримуючи білогвардійський рух за відновлення «єдиної та неділимої Росії» та Польщу Юзефа Пілсудського. Зараз звісно можна згадувати неведені ще в книзі Володимира Винниченка «Відродження нації» привітання з приводу проголошення УНР, які надіслали консули Франції та Великої Британії в Києві в грудні 1917 р. і навіть призначення їх представниками цих країн в Україні. Проте чомусь забувають, що Третій Універсал Української Центральної Ради проголошував, що УНР є частиною федеративної Російської республіки. Консули Англії та Франції чітко заявили, що вони будуть підтримувати УНР лише як таку, що виконує союзницькі зобов’язання Росії щодо країн Антанти у першій світовій війні, тобто буде тримати фронт проти Німеччини. Четвертий Універсал, який проголосив у січні 1918 р. незалежність УНР від Росії, ні Велика Британія, ні Франція не визнали. Отже маємо ситуацію, що дійсно нагадує трохи сучасну. Жоден зі світових гравців не зацікавлений у існуванні сильної та незалежної України.

Газета "Вістник Української Народної Республіки". Огран ЦВК рад України. 1918 р.

Більшовики, які прийшли до влади в Росії змушені були погодитися з існуванням Української республіки, хоч і захопили владу в ній, але зберегли її як форму національної державності. При чому в перший період радянської («совітської») влади – грудень 1917 – квітень 1918 р. навіть офіційна назва УНР була збережена. Друкований орган ЦВК рад (Совітів) України називався «Вістник Української Народної Республіки». А другий Всеукраїнський з’їзд рад (Совітів) в Катеринославі в березні 1918 р. навіть проголосив незалежність цієї радянської України від Росії. Назву Українська Соціалістична Радянська Республіка було затверджено лише в січні 1919 року. Звісно, що керувала УСРР єдина Російська Комуністична партія (більшовиків), спроби утворити Українські комуністичні партії були нетривалими й через централізаторську політику Москви закінчилися ліквідацією цих партій (боротьбистів та укапистів).

Проте УСРР також певний час була формально міжнародно визнаною державою. Та сама Польща Юзефа Пілсудського в лютому 1921 року підписала Ризький мирний договір із представниками РСФСР та УСРР, чим фактично розірвала Варшавський договір із УНР та визнала УСРР. Окрім того УСРР підписала договори із Латвією, Литвою, Туреччиною, Австрією та мала свої дипломатичні місії в багатьох країнах Європи аж до затвердження договору про утворення Союзу РСР в 1923 році, який передав зовнішню політику у відання центру.