Игорь Кузнецов. Проект манифеста нового Интернационала.

 

16 сентября 2021 г.  в Томске был арестован активист Левого Сопротивления Игорь Кузнецов, известный на фейсбуке как Ярослав Солнце.

Он неоднократно выступал в интернете и с публичными пикетами против российского империализма, агрессии против Украины, за право на самоопределение для всех народов, в том числе и особенно подвластных России, в поддержку политзаключенных, в том числе украинских узников.

Я познакомился с Игорем Кузнецовым в 1999 г. на учредительной конференции Движения за рабочую партию в Москве. Он тогда представлял там Сибирскую конфедерацию труда, одним из основателей которой он был, Позже он был активистом Марксистской рабочей партии. Увы это "Движение за рабочую партию" оказалось мертворожденным, но с Игорем мы поддерживали переписку вплоть до этого года. По многим вопросам наши взгляды были близки или совпадали, по другим - были дискуссии. Иногда завидую его неутомимой энергии и вере в социализм и будущее наших стран.

Особо хочу отметить его подлинный интернационализм и полное неприятие шовинизма в любой его форме. В 2014 г., когда многие российские "левые" стали фактически подпевалами Кремля, поддерживая путинскую агрессию против Украины, открытую войну российского империализма, длящуюся уже восьмой год, Игорь не побоялся открыто выступить с осуждением этой кровавой авантюры Кремля. Он открыто и публично выступал в защиту политзаключенных - в том числе украинских узников в России - Олега Сенцова, Александра Кольченко, крымских татар, а также Дарьи Полюдовой. Теперь политзаключенным стал он сам.

16 сентября он был задержан в Томске по обвинению в разжигании массовых беспорядков через телеграм-канал "Что делать", а через два дня суд вынес постановление о его аресте на два месяца. 29 сентября его перевели из СИЗО Томска в СИЗО № 5 Москвы, известное пытками заключенных.

Власти обвиняют Кузнецова и еще около 10 человек в администировании этих чатов, которые якобы пытались организовать общенациональные акции протеста во время парламентских выборов в России 17-19 сентября, говорится в сообщениях. В заявлении, переданном СМИ его адвокатом, Кузнецов сказал, что он был членом и администратором этих чат-групп «исключительно в качестве журналиста в рамках редакционного задания RusNews с целью получения эксклюзивной информации для освещения акций протеста». Он отрицает координацию каких-либо акций протеста.

Если Кузнецова признают виновным в склонении к массовым беспорядкам, ему грозит штраф в размере до 700 000 рублей (9650 долларов США), до пяти лет принудительных работ или от пяти до десяти лет лишения свободы в соответствии с Уголовным кодексом России.

https://cpj.org/.../%d1%80%d0%be%d1%81%d1%81%d0%b8%d0%b9.

Ниже публикуем его проект манифеста российской секции нового Коммунистического Интернационала, написанный в 2019 г.

А.З.

 

Ждём критику, поправки и предложения от товарищей с Украины.

Друзья!

Предлагаем этот проект для широкой дискуссии.

 

Мы, россияне, не "старшие братья", а, наоборот, для преодоления всех форм великорусского шовинизма должны учится выслушивать предложения от наций, угнетённых царско-сталинским империализмом.

Наций, которые ещё не добились полной независимости от империализма.

Мы знаем, что украинские марксисты имеют много критических замечаний и в отношении Политбюро РКП (б) в период гражданской войны, а также исследовали подробно период от гражданской войны до 1941 года, начала войны между Гитлером и Сталиным.

 

 Проект.

Платформа

Российской секции международного движения за возрождение Третьего (Антисталинистского Коммунистического Интернационала).

Полное название Российской секции: Российская секция Третьего (Антисталинистского Коммунистического) Интернационала  - Левое Сопротивление.

Краткое название: Левое Сопротивление - Третий Интернационал.

Научный социализм (марксизм) - есть метод постижения конкретной исторической реальности, а не мётвая сталинистская фашистская религия из набора пустых догм, схем и цитат авторитетов.

Поэтому данная Платформа будет дополнятся и развиваться по мере необходимости.

1. Первая международная (социалистическая) революция началась как буржуазно-демократическая в России в феврале 1917 года, стала международной (т.е. социалистической) в ходе взятия власти Советами в Октябре 1917 года.

Международный характер революции в России выразился в революционном выходе России из первой мировой империалистической войны.

2. Первая международная (социалистическая) революция закончилась поражением при падении Республики в Испании весной 1939 года от ударов франко-гитлеро-муссолинниевских фашистов с фронта и сталинских фашистов с тыла.

Это привело к началу второй мировой империалистической войны в Европе. А в начале 1930х вторая мировая война началась на Дальнем Востоке в виде агрессии Японии против Китая.

В 1930х окончательно погибла Советская власть как власть трудовых коллективов от внутренней сталинистской контрреволюции.

Сталинский фашистский парламент "Верховный Совет" - есть декорация фашистской диктатуры Сталина.

3. Внутри ВКП (б) к 1930м годам победил реакционный социализм - одна из форм "феодального социализма", описанный ещё в Манифесте Ком.партии Маркса и Энгельса в середине 19 века.

СССР пошел не вперёд к социализму, а назад - к феодализму.

Способ производства в СССР стал гибридным, совмещая рабство в Гулаге и феодализм в деревне.

С введением уголовной ответственности за прогулы, опоздания и свободную смену места работы с конца 1930х по начала 1950х и рабочий класс попал в феодальную кабалу.

И только после смерти Сталина элементы капитализма внутри СССР стали появляться и нарастать вопреки военно-феодальному империализму и победили в конце 20 века в ходе перестройки. Неосталинщина в виде режима Путина снова ведёт нас от капитализма в мрак военно-феодального империализма.

Отсталый гибридный недокапитализм СССР проиграл в конкуренции с передовым капитализмом США.

Профсоюзы (ФНПР) и КПСС стали организациями одурачивания и закабаления рабочего класса от имени рабочего класса. Если в 19 веке, по словам Маркса, парламент представлял и подавлял народ, то суть сталинского контрреволюционного фашизма в том, что рабочий класс в "СССР" подавляется от имени рабочего класса со стороны лже-"профсоюзов" и лже-"ком.партии" в лице ВЦСПС и КПСС. На место марксизма поставлена фанатичная религия сталинщины - мракобесного и реакционного феодального социализма.

В условиях глобального капитализма конца 20 - начала 21 века социализм возможен только как международная система.

Любой "социализм в одной стране" есть возвращение сталинского фашизма.

Итак, без уничтожения всех и всяческих видов и форм сталинского "социализма" в России невозможен даже капитализм, очищенный от пережитков феодализма в виде сталинщины.

Через Коминтерн сталинщина победила в мировом коммунистическом движении. После этого Коминтерн распустили, как это требовали союзники  Сталина из антигитлеровской коалиции во второй половине второй мировой войны.

С 1939 года и до 22 июня 1941 года, во время первой половины второй мировой войны, вторую мировую войну развязали две разновидности фашизма Сталина и Гитлера, которые конкурировали между собой, но одинаково были врагами передовых форм капитализма в лице Англии и США, которые стремились поделить мир после истощения в войне континентальных империй: такова тактика империализма США и Англии в первой и во второй мировой войне.

В период сотрудничества Гитлера и Сталина, Сталин сдал Гитлеру германских коммунистов, которые до этого бежали в СССР от террора нацистов. Накануне раздела Польши между Гитлером и Сталиным, "Коминтерн", превращенный в послушное орудие сталинской имперской политики, распустил партию коммунистов Польши.

Далее, в августе 1941 года, военно-феодальный империализм Сталина и империализм Англии участвовали в оккупации и разделе Ирана, а потом - в разделе Балкан на сферы влияния. В результате этого Греция "досталась" Англии, которая силой подавила коммунистическое партизанское движение Греции, сменив в качестве оккупантов гитлеровцев.

Олександр Терещенко. Нєанглічанін (оповідання)

 

Ми публікуємо тут одне з оповідань нещодавно померлого нашого товариша Сашка Терещенка. Творча спадщина його містить чимало яскравих художніх творів (оповідань, віршів), рецензій на кінофільми та аналітичних статей із політичних, економічних та історичних проблем, що хвилюють і досі наше суспільство. Сподіваюсь, що спільними зусиллями, ми зможемо зібрати та видати принаймні найцінніше із його творів.

За столиком сільського бару, вивіска якого для більшої претензійності була написана латинськими літерами, розпивали вже, по всьому видно, не по першому бокалу пиво два чоловіки на вид двадцяти п'яти — тридцяти років. Про те, що один з них приїхав із міста відвідати рідних, можна було здогадатись з прикріпленого на брючному ремені мобільного телефону. Справа була не тільки в самій наявності мобілки — село не входило в зону покриття жодного оператора мобільного зв'язку; вихідця з цих місць у власникові телефону видавало те, як він його носив. Вигадавши на своїх роботах без, як правило, гарантованих вихідних час для візиту до дому, сільські заробітчани прагнуть справити на земляків певне враження — «щоб не казали, що поїхав у місто від нічого робити». Не маючи в межах села практичної користі, мобільники все ж красуються на видних місцях туалету як носії інформації про належність до певного рівня матеріального достатку. Тому при зустрічі односельчан, котрі поїхали шукати заробіток в тенетах великого міста, погляди перехрещуються приблизно в тій же області, що і в чоловічому душі, тільки тут розміри не слугують однозначним критерієм гордості.

В селі, де знанням паспортних прізвищ односільчан могли похизуватись лише вчителі й працівники сільради, його звали Іван Броллєр. Він походив з роду Півнів, який своїм тотемом був зобов'язаний одному з своїх предків бозна в якому коліні, котрий в дитинстві вилазив на ворота й вдало імітував спів домашньої птахи. За біляву зовнішність і схильність до повноти малого Півня ровесники перехрестили в Броллєра — саме в той час ця м'ясна куряча порода почала приживатись в домашніх господарствах українських селян. Пропрацювавши після армії кілька місяців трактористом на бувшого голову колгоспу, який заправляв тепер тими ж землями уже в якості фермера, і отримавши за це мішок цукру й два муки, Броллєр подався на заробітки в Київ. Тут він поміняв череду професій, аж поки не влаштувався на посаду «тіхаря» в продовольчо-побутовому супермаркеті. Змінами по 10-14 годин вештався він поміж покупцями з виглядом одного з них, намагаючись при цьому вислідкувати тих, хто «забував» витягнути перед касою з кишень-піхов-пазух товари відповідних габаритів.

Зовнішній вигляд співрозмовника Броллєра, якого селяни знали проміж себе як Колю Тра-та-та (його прапрадід був першим в колгоспі трактористом), дещо збивав з пантелику місцевих обивателів. Одягнений він був без натяку на чиновничо-хазяйську «солідність», при тому що був одягнений в добротні й, мабуть, дорогі речі не «інкубаторного» фасону. Післяшкільний шлях Тра-та-та попервах був визначений тією обставиною, що рідний дядько його по материнській лінії був доктором наук і працював деканом в аграрному університеті. Мати Миколи, шкільний викладач іноземної мови, змалечку студіювала сина в англійській мові і, маючи сильно гіперболізовану уяву про можливості брата, який «вибився в люди», простодушно попросила того влаштувати сина «десь на міжнародні відносини». Доктор відповів на це з усміхом, що в дипломатів є свої племінники. Ставши студентом сільськогосподарського вузу, в той час, як наукова кар'єра сильно впала в престижі, Микола не став перейматись навчанням, хоч по логіці родинних зв'язків повинен був вступити в аспірантуру. Він використав іншу можливість з тих, які йому надавала альма-матер. Тамтешні чиновники від науки використовують як основне джерело своїх доходів (окрім вступних і сесійних поборів з студентів) профілюючу специфіку свого вузу. Вони укладають з західноєвропейськими університетами договори про направлення туди студентів-аграріїв на «перейняття досвіду й підняття кваліфікації». За всіма цими паперами криється безмитний експорт дармової робсили на плантації до європейських землевласників. Студенти виконують саму чорну роботу і отримують платню в кілька разів меншу, ніж мали б за цю ж роботу громадяни тих країн, куди вони потрапляли. Хоч скотські умови праці не були секретом, все ж раніше, за півроку-рік, на які видавалась віза, молоді гастарбайтери могли заробити еквівалент того, що мали б при безперервному трудовому стажі на батьківщині за кілька років. Тому конкуренція за місця в групах «обміну студентською молоддю» була дуже велика, і за них студентам доводилось викладати вузівським чиновникам на лапу значні, по своїм міркам, суми. Протекція дядька позбавила Миколу від клопоту, пов'язаного із збором необхідної суми.

Помер Олександр Терещенко

2 жовтня 2021 р. помер мій друг Олександр Трещенко, на фейсбуці відомий як Эм Видбийный.

Неймовірно сумно й боляче це писати. Йому було 45 років. Народився 14.09.1976 р. на Київщині в селі Лихачиха Володарського (нині Білоцерківського) району, закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, але працював майже все життя робітником, спершу на будівництві, потім на виробництві бетону. Останні роки хворів на рак, проходив декілька курсів лікування, але…

Я познайомився із ним у 2005 р. в Києві під час конференції «Антитоталітарні ліві: історія і сучасність», яку проводили московський науково-просвітницький центр «Праксис» та Соціалістична партія України в університеті Драгоманова. Тоді Сашко Терещенко був активістом троцькистської групи «Український комуністичний робітничий союз», писав аналітичні статті по історії лівого руху в Латинській Америці, а також чудові оповідання та вірші, які друкували малотиражні газети та бюлетені «Рабочее Действие», «Пролетарий», «Катализатор». При чому писав як російською, так і українською мовами.

Цього року вступив до Української Соціалістичної Ліги.  

Мені він запам’ятався дуже веселою й життєрадісною людиною з відмінним почуттям гумору. Водночас він був дуже чуйним і надійним товаришем. Нам всім його буде дуже не вистачати.

Вибач, друже, що був часом неуважний до тебе.

Вибач, що написав надто коротко й сухо.

Ми збережемо пам'ять про тебе й продовжимо твою справу.

Андрій Здоров

Остання стаття О.Терещенка на сайті Української Соціалістичної ліги:

ГУБКА БОБ ШТАНЦІ КУБИКОМ або БІКІНІ БОТТОМ В ТРЬОХВИМІРНІЙ ПРОЕКЦІЇ

Августовский путч 1991 г. и днепропетровские анархисты (воспоминания)

 

К 30-тилетней годовщине ГКЧП.

 

Необходимое предисловие.

Предлагаемый вниманию читателей текст … был написан сразу после известных событий, очевидцем и в какой-то мере участником которых автору пришлось быть. Этот текст взят из готовящегося к публикации сборника избранных авторских текстов за 1991г. под общим названием «ГОД ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМА».

В 1991г. автор был анархо-синдикалистом (в 1994г. он перешел на марксистские идейные позиции), ответственным за агитацию и пропаганду в  существовавшей с мая 1989г. Днепропетровской секции Конфедерации Анархо-синдикалистов - Анархо-коммунистического Революционного Союза (КАС-АКРС), по социальному положению – промышленным рабочим, слесарем-ремонтником парокотельного цеха одного из днепропетровских промышленных предприятий.

К августу 1991г. Днепропетровская секция КАС-АКРС оказалась на грани самоликвидации, по причине продолжавшейся с ноября 1990г. чистке и отсутствия притока новых членов. Порядок был принят такой, что члены секции, три раза без уважительных причин не принявшие участия в том или ином мероприятии, исключались из ее состава. В течение 1990-1991гг. секцию также покидали люди, осознавшие, что в обозримом будущем их не ждет ничего, кроме упорной пропагандистской работы в составе маленькой группы единомышленников. Подобное состояние Днепропетровской секции КАС-АКРС будет очень заметно в предлагаемом тексте.

 

СТАЛИНИСТСКИЙ ПУТЧ И ДНЕПРОПЕТРОВСКИЕ АНАРХИСТЫ.

(Хроника трех дней)

19-е августа 1991г., понедельник.

Около 6.30 утра. Собираюсь на работу. В комнате тихонько бубнит радио. Не прислушиваюсь, но диктор на радио нагнетает и нагнетает страсти («Родина в смертельной опасности…» и т.д. и т.п.) и я постепенно начинаю соображать, что это, очевидно, именно то, что произошло. Сомнения окончательно развеялись, когда где-то в 6.45 я услышал: «Мы передавали «Обращение … ГКЧП»».

На заводе уже идет живое обсуждение обрушившихся на нас новостей. Многие рабочие выражают удовлетворение устранением Горбачева, нескрываемо довольны господа-начальники, но никто не верит официальной версии «… по состоянию здоровья».

«Может, оно и к лучшему, что кончилась эта гласность» - вот так, не очень уверенно, выражает свое одобрение тому, что произошло, начальник парокотельного цеха, член КПСС г-н Несмашный утром, на пятиминутке по раздаче производственных заданий ремонтной службе.

Я стараюсь как можно убедительнее разъяснить коллегам, что дело не в Горбачеве, а в том, что всех снова загоняют в клетку сталинистского режима.

8.30. Бросаю рабочее место, выхожу с территории завода и быстро направляюсь домой(благо, идти всего лишь 15 минут), - готовить к эвакуации архив секции. Он не должен попасть в руки красных путчистов. За полчаса папки с документами подписаны, пронумерованы и упакованы в рюкзак.

Возвращаюсь на завод. А там уже поднял голову классовый враг в лице государственной администрации. Мне передают содержание одного из утренних разговоров заводского начальства: «Допрыгался Дубровский! Теперь ему прижмут хвост!»

Урывками в рабочее время и весь обеденный перерыв пишу карандашом листовки всего лишь с тремя фразами: «НЕТ ЧРЕЗВЫЧАЙЩИНЕ! НЕТ ПУТЧУ ГЕНЕРАЛОВ! УКРАИНЕ НЕЗАВИСИМОСТЬ!»

В обеденный перерыв на заводе в кабинетах начальства везде сняты портреты Горбачева. Начальник парокотельного цеха г-н Несмашный ходит по двору за цехом и дурачась, приговаривает, размахивая таким портретом: «Кому продать?! Кому продать?!...».

После обеда листовка из трех фраз расклеена мною по всей территории завода. При многочисленных свидетелях из числа рабочих у меня происходит стычка с и.о. директора (август – любимое время отдыха господ-начальников и директор завода, одновременно секретарь по идеологии в заводском парткоме КПСС,  г-н Шакалов пребывает в отпуске), главным инженером завода, одновременно членом заводского парткома КПСС и членом завкома официального профсоюза г-ном Никаноровым, , этим охамевшим барином, который без тени смущения может направлять рабочих мыть его частный легковой автомобиль. Срывая листовку с доски приказов и объявлений по парокотельному цеху, он кричит: «Все! Завтра же приказом по предприятию будешь уволен! В стране чрезвычайное положение! Хватит баламутить коллектив! Не позволю вести эту агитацию!» Мне уже не до обычной корректности. Отвечаю, не сдерживая эмоций: «Контра недобитая! Прихвостень генеральский! Что, обрадовался?!» и т.д. и т.п.

Все сорванные листовки мною восстановлены. Ближе к концу рабочего дня происходит еще одна стычка с Никаноровым. Войдя в механическую мастерскую парокотельного цеха, он говорит председателю фиктивного «Совета трудового коллектива» (СТК), токарю В. Жиле: «Валерий Иванович! Надо собраться и обсудить действия Дубровского и его агитацию» Ко мне: «Убирайся в свою независимую Украину! Здесь пока еще Украина зависимая!» Отвечаю ему в том же тоне, что и несколько часов назад. 

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

        В 1999 р.. коли я викладав історію України в школі, мене дещо вразив документ, наведений у шкільному підручнику Федора Турченка - "Інструкція Троцького агітаторам-комуністам, що вирушають в Україну", датований початком 1920 р. На той час я вже був знайомий із творами колись забороненого в СРСР революціонера  й засновника Четвертого Інтернаціоналу, тому фраза "Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" Земли Русской," - мені видалася неприродною для Троцького, якого російські шовіністи вважають чи найбільшим русофобом серед більшовиків.

 Подальші мої спроби знайти першоджерело цього документу виявилися марними, попри те, що величезна кількість документів Троцького вже давно опублікована.

 Згадують цю "інструкцію" і багато українських істориків. Зокрема Михайло Ковальчук в монографії "Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. - лютий 1920 р.) / Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. - К. : Стилос, 2012. - 349, 16 с. : іл., табл. - Бібліогр.: с. 311-329.  На стор.216 автор цитує так звану "інструкцію Троцького більшовицьким агітаторам" початку 1920 р.:

 "Відверто цинічно звучали вказівки Л.Троцького більшовицьким агітаторам, які відправлялися в цей час до України: " Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами..."

 В джерелознавочому розділі своєї книги Михайло Ковальчук пише про цей документ: "Інструкція містила перелік практичних і водночас відверто цинічних порад, спрямованих на ошуканство українського селянина, й могла претендувати на роль своєрідного посібника з політичного лицемірства і двурушництва. Цей документ потрапив до рук ураїнських вояків і був оприлюднений уже на початку 1920 р., а згодом опублікований на еміграції" (там само. С. 234-235).

 Досі вважаю автора одним з найкращих в Україні фахівців із воєнної історії Української революції 1917-1921 рр. В його книгах, і в цій зокрема, використано багато архівних документів з архівів Києва, Москви, Варшави тощо. Але тут Михайло Ковальчук дає посилання не на архів, а на книгу Олександра Доценка "Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.V.1920)." - К.:Стилос, 2001.- С.284-286.

 Про фальшивість цієї "інструкції Троцького" вже багато писали: накази і документи Троцького добре збереглися, але в жодному з них немає таких слів, які в ній вжито - "не посрамите земли Русской" тощо. В 2017 р. той же Михайло Ковальчук знову наводив цю фальшивку в інтерв"ю газеті "Факты". Я після цього писав йому особисто і ставив запитання про джерела цього документу, але жодної відповіді на це питання не отримав.

 Ось наприклад київський історик Павло Гай-Нижник наводить цю інструкцію із такою характеристикою: "Документ має сумнівне походження й не має оригінального архівного підтвердження, а отже, вочевидь, є підробкою, що слугувала "аргументом" у пропагандистській боротьбі з більшовизмом."

 Адьютант Симона Петлюри Олександр Доценко, який опублікував її в своїй праці 1932 р. пише, нібито оригінал було захоплено українськими повстанцями отамана Андрія Гулого-Гуленка в березні 1920 р. в боях за Голту (нині Первомайськ Миколаївської області), хоч більш імовірною здавалася думка, що цей "документ" склали сам отаман Гулий-Гуленко та його політреферент Василь Савенко. На жаль професійних джерелознавчих досліджень на цю тему я не зустрічав (за винятком декількох абзаців у статті луганського історика Юлія Федоровського "Лев Троцький і Україна"), хоч цей так званий документ як оригінальний наводиться навіть у підручнику "Новітня історія України" для 10-го класу середньої школи Федора Турченка (Останнє видання: Турченко Ф.Г. Історія України. 10 клас. Підручник для учнів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генеза, 2010. - С.260).

 Цю ж саму "інструкцію" наводить кандидат історичних наук Павло Ісаков із посиланням на газету "Син України" (Ч.1. 7 серпня 1920 р. - С.9) в книзі "Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років / Під заг. ред. В. Лободаєва; Авт. кол.: Д. Архірейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносілецький, В. Лободаєв, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резніков. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. ‒ 400 с." - Стор.337-339. А зовсім нещодавно її знов цитує доктор історичних наук професор В. Сергійчук («Ихтамнеты» з ленінського Розливу // Голос України. 2021. 3 липня).

Аналіз стилю та змісту цієї інструкції свідчить, що це такий само "історичний документ" як "Велесова книга", "Протоколи сіонських мудреців" або "План Даллеса". Шкода, що професійне історичне середовище не дало досі йому належну оцінку.

Цікаво також порівняти справжній наказ Льва Троцького червоним військам, що вступають в Україну, від 30 листопада 1919 р., опублікований в книзі Володимира Винниченка "Відродження нації" (Відень: Нова доба, 1920. Ч.3. С.494-495).

Російськомовний оригінал опубліковано в збірнику документів "Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сб. док. и материалов. В 3 т. – Т. 2: Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине: май 1919 г. – февраль 1920 г. / Редкол.:С. М. Короливский (отв. ред.), Н. К. Колесник, И. К. Рыбалка; Составит.: А. М. Михайличенко, В. Г. Панкратьева, С. О. Розин, А. Ф. Сергеева, Е. П. Шаталина; Под ред. С. М. Короливского. – К.: Наук. думка, 1967. – 957 с." - Стор. 517 із посиланням на ЦГАСА. ф. 100, оп.3, д.1126, л.496. Хоч і без прізвища Троцького. В книзі "Український Троцький" (Одеса: ВМВ, 2013. С.78) цей наказ наведено із вказівкою, що російський оригінал зберігається в ЦГАСА (нині РГВА), ф. 33987, оп.1, д.266, л.71.

До речі дуже характерний для радянської історіографії момент. В тій же збірці документів "Гражданская война на Украине 1918-1920 гг." (К., 1967. Т.2.С.538-541) опубліковано наказ Троцького від 11 грудня 1919 р. про боротьбу із партизанщиною в Україні, але тут прізвище Троцького вказано. Тобто там де Троцький пише про права українських селян і робітників (наказ від 30.11. 1919 р.) - там прізвища Троцького немає, а там, де йдеться про репресії і боротьбу із партизанщиною, - там прізвище Троцького можна було згадувати

 Першоджерело "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" вдалося знайти Ганні Переході. З дозволу авторки розміщуємо тут її статтю.

 А.Здоров.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

101 рік тому у французькомовній газеті у Швейцарії, а потім і в українському емігрантському виданні у Польщі було оприлюднено «Інструкцію агітаторам-комуністам» - майстерно підроблений документ, який дотепер нерідко використовується як незаперечне джерело злочинних намірів і дій більшовизму.

Фрагмент з « Інструкцій агітаторам (більшовицький документ) ». Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

Оскільки мова у цій «Інструкції» йшла про діяльність більшовиків в Україні, то і широкої популярності цей текст набув саме серед тих, кого цікавила історія України. Спершу це відбулося в середовищі української еміграції, а після 1991 р. і в самій Україні. Авторство цього документа традиційно приписується Леву Троцькому. З часом популярність «Інструкції» набула «вірусного» характеру, згадки про «Інструкцію…» і цитати з неї регулярно зустрічаються як у публіцистиці, так і в навчальній та науково-популярній літературі. Вони наявні навіть у науковому збірнику документів та в Енциклопедії історії України, не кажучи вже про десятки публікацій цього тексту на інтернет-ресурсах! Щоправда, з 2010-х років пролунало чимало аргументованих спростувань автентичності  документу, однак його цитування, в тому числі і професійними істориками, це не зупинило. Можливо, саме через те, що висловлені раніше заперечення стосувалися  насамперед змісту «Інструкції» і мало торкалися історії її появи та ймовірного автора чи, принаймні, оприлюднювача документу.

«Інструкція…» у виданнях української еміграції

Як для прихильників, так і супротивників «Інструкції» як автентичного тексту основним джерелом є книга ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка «Зимовий похід: 6.ХІІ.1919 – 6.V.1920», видана Українським науковим інститутом у Варшаві 1932 року. У ній наводиться і сам документ, і його тлумачення, але проблема в тому, що названий там як оригінальний документ, вихід кого датується початком 1920 року, написаний… скасованим в РСФРР ще в 1918 році дореволюційним правописом. Тобто в кращому випадку це передрук з якогось білоемігрантського видання, більшовики так не писали – тут різночитання неможливі.

Заголовна сторінка книги Олександра Доценка «Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1919)

Менш відома, але давніша публікація «Інструкції…» була знайдена у першому номері варшавського видання «Син України. Тижневик Українського Козацтва» від 7 серпня 1920 року. Там він фігурує під назвою «Цікавий документ. Інструкція ТРОЦЬКОГО агітаторам-комуністам на Вкраїні». При цьому той текст надруковано не російською мовою, як у книзі Доценка 12-ма роками пізніше, а українською. Тексту передує коментар, в якому редакція заявляє, що йдеться про переклад надрукованого раніше у франкомовномій швейцарській газеті документу. За словами редакції, «люде, що бачили російський оригінал, стверджують точність перекладу ». Власне, на джерело перекладу і звернемо увагу.

Фрагмент першої відомої публікації «Інструкції » українською мовою // Син України. Тижневик українськoro козацтва - 1920. (Варшава) - ч. 1

Публікація у Gazette de Lausanne - найбільш рання відома версія «Інструкції…»

Справді, у «Gazette de Lausanne» від 15 липня 1920 року було оприлюднено цей текст французькою мовою під назвою «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)». Наразі ця публікація є найбільш ранньою відомою появою цього документа. Журналіст додав до нього такий вступний коментар:

«Нещодавно в українському селі було заарештовано безліч агітаторів, яких надіслали з Москви з метою провокування заворушень і залучення повсталих українських селян на бік «святої справи» більшовизму. Ці люди мали при собі інструкції, у яких пояснювалися способи ведення пропаганди в Україні. Штаб Петлюри і штаб поляків мають у своєму розташуванні ці інструкції. Мені надіслали один екземпляр, дослівний переклад якого я наводжу нижче. Учергове ці макіавеллівські сторінки показують нам, яким чином московські Совіти ведуть свою роботу. Ось цей документ»

Здійснивши порівняльний аналіз українського та французького варіантів документа, опублікованих із різницею у три тижні, ми виявили низку різночитань. Наведемо приклад пасажу, який особливо часто цитують українські дослідники. У публікації тижневика «Син України» він виглядає так: «Пом’ятайте, також, що так чи инакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вуглю, заліза, руди, хліба, соли, Чорного моря — Росія існувати не може: вона затхнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами».

У лозаннському ж варіанті, на який, власне, і посилається «Син України», між двома цими реченнями несподівано бачимо: «Немає України без Росії, але, перш за все, немає Росії без України »

Фрагмент з однією з найуживаніших цитат з «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)» французькою мовою. Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні

 

 

12 липня цього року на офіційному сайті Кремля з’явилася стаття президента Російської Федерації Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Господар Кремля в черговий раз висловився на тему "росіяни та українці - один народ". Нічого принципово нового він не повідомив. Хіба що на сайті Кремля вперше з'явилася українська версія тієї самої імперської маячні. Стара концепція російського самодержавства про те, що існує єдиний "русский народ", що складається із великоросів, малоросів та білорусів, цілком заволоділа Путіним. Українців на його думку вигадали та створили вороги Росії – поляки, австрійці та... більшовики.

Путін навіть згадав про Валуєвський циркуляр та Емський акт, які "обмежили видання та ввезення із-за кордону... літератури українською мовою". Звісно він по своєму їх трактує, як наслідок польських інтриг, і навіть плутається в датуванні. Насправді Емський акт чи указ про заборону українського книгодрукування цар Олександр ІІ видав не в 1872, а в 1876 р.

Свої відповіді та оцінки цього чергового маніфесту російського імперіалізму вже опублікували Інститут історії України НАН України та чимало істориків та політологів з України й інших країн, зокрема Георгій Касьянов, Алексєй Міллер, Андреас Каппелер тощо.

Мені особисто нова стаття Путіна нагадала звернення «Населению Малороссии», опубліковане головнокомандувачем білої армії «Збройних сил півдня Росії» генералом Антоном Денікіним 25 (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, це було 12-е) серпня 1919 р. під  час широкомаштабного наступу його військ на Україну. Звернення було написане за участю відомих російських політичних діячів – від ліберала Павла Новгородцева до монархіста й націоналіста Василя Шульгіна, й опубліковане в усіх білогвардійських газетах та окремою листівкою. 25 червня 1919 р. білогвардійці захопили Харків, 31 липня – Полтаву, 31 серпня – Київ. Основним їх противником була Червона Армія, але на Правобережній Україні свій наступ на Київ вела Дієва Армія Української Народної республіки на чолі із Симоном Петлюрою. Війська УНР навіть встигли першими вступити до Києва, залишеного більшовиками, 30 серпня 1919 р. Проте денікінці швидко вибили їх з Києва, бо Петлюра наказав своїм військам не відкривати вогонь по білим, сподіваючись на союз із ними проти більшовиків. Звісно ці сподівання виявилися марними. Денікін був категоричним прибічником «єдиної і неділимої Росії», вважаючи українство лиш вигадкою її ворогів. Власне як і зараз Путін.

"Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против возрождения Единой России.

Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.

Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде – по малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых зачатков знания.

Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.

Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.

В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига.

Пусть все, кому дороги счастье и величие Родины и успех наших армий в их неудержном порыве к сердцу России - Москве, неустанно работают над созданием и укреплением в ближайшем и дальнем тылу прочной опоры для бойцов, сражающихся на фронте за величие и единство России."

Таганрог, 12 августа 1919 года

Главнокомандующий вооруженными силами на юге России

генерал-лейтенант ДЕНИКИН

(Составлено при участии проф. П. И. Новгородцева)"

Особливо слід зупинитися на злочинах більшовиків у зображенні Путіна:

"Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные «подарки». В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена."

Тут справді можна заплутатися. Хто це писав: Денікін чи Путін? Цитуємо далі президента Росії:

"В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная «мина замедленного действия». Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. Начался «парад суверенитетов». 8 декабря 1991 года было подписано так называемое Беловежское соглашение о создании Содружества Независимых Государств, в котором объявлялось, что «Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование». Кстати, Устав СНГ, принятый ещё в 1993 году, Украина не подписала и не ратифицировала.

ЯК ЦЕ БУЛО НЕДАВНО, ЯК ЦЕ БУЛО ДАВНО… З приводу 31-ї річниці проголошення державного суверенітету «УССР»

 

Мітинг 1990 р. Фото Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного (далі - ЦДКФФА)

 I

Не варто зараз повторювати демагогічних тез тогочасної РУХівської пропаганди, які летючками поширювалися теренами України: мовляв, Україна годує всю Російську імперію під назвою «СССР»; ось вирвемось з лабет Москви і заживемо весело, щасливо і заможно…

Але варто згадати, якими суто економічними чинниками (бо економіка це найважливіша сфера суспільного життя) визначалася колоніальна залежність України від Москви, тобто, від «союзного Центру» (як тоді казали), фактично напередодні проголошення державного суверенітету «УССР», - у перший половині 1990 р.

Становище було таке, що переважна частина економіки України була безпосередньо підпорядкована центральним імперським органам управління. Розташовані у Москві центральні міністерства монопольно розпоряджалися природними багатствами та трудовими ресурсами «УССР».

Цей стан  також визначався тим, що приблизно 95% обсягу продукції, виробленої промисловістю України перебували у розпорядженні імперських міністерств и відомств. Адміністративними методами з Москви вказувалося, не тільки, скільки і чого в Україні продукувати, але і як організовувати виробництво та здійснювати оплату праці найманих робітників.

Саме імперський «Центр» на свій розсуд виділяв Україні сировину, обладнання, предмети споживання, тобто давав скільки міг або скільки хотів.

«УССР» також була змущена платити імперському «Центрові» податок натурою, розмір якого, знову визначався у Москві. Окрім виплат натурою, існували ще грошові внески, обсяги яких постійно зростали. За ЦК КПУ-КПСС, за Радою Міністрів «УССР» залишалося лише право просити, аби забирали менше.

В свою чергу імперський «Центр» станом на 1990-й рік, ще зберігав за собою прерогативу встановлювати розмір бюджету «УССР», відповідно визначаючи структуру доходів і видатків. «Радянський» Україні з Москви вказувалося, яких соціальних нормативів треба триматися, тобто встановлювалися тарифні ставки, посадові оклади, визначалися розміри пенсій, стипендій, матеріальної допомоги і т. інш.

Така відома з «радянських» часів установа, як «Госкомцен СССР», на свій розсуд встановлювала ціни на продукцію, яка ввозилася та вивозилася за межі «УССР». Представники української партійно-державної бюрократії навіть не мали дорадчого голосу у цих питаннях і як наслідок, складалося від’ємне сальдо між продукцією, що ввозилася і продукцією, що вивозилася з «УССР».

Імперський «Центр» зберігав за собою монополію на грошову емісію і відповідно можливість пускати в обіг яку завгодно грошову масу, яка, м’яко кажучи, не завжди була забезпечена товарними масами.

Незважаючи на те, що формально «УССР» була членом ООН, їй фактично було заборонено мати прямі економічні зв’язки з країнами поза межами «СССР», навіть з країнами так званого «соціалістичного табору».

Засідання Верховної Ради УРСР 1990 р. (ЦДКФФА)

II

Звісно, такий стан справ, така колоніальна залежність державно-капіталістичної економіки «УССР» від Москви не міг задовольнити її правлячий клас – КПУ-КПССівську партійно-державну бюрократію.

До того ж, відомий такий соціально-політичний феномен, коли найвищі КПССівські посадовці (номенклатура ЦК КПСС), призначені керувати Україною, по іншому кажучи, московські намісники, згодом, на грунті матеріальних інтересів української партійно-державної бюрократії, ставали мало не патріотами свого намісництва і у межах стосунків та впливів у партійній ієрархії КПСС, чинили спротив московському економічному визиску.

У 1989-1990-му роках для такого спротиву складалися доволі сприятливі умови. Імперський «Центр» починав помітно слабнути і відповідно у Російський імперії під назвою «СССР» відразу почали посилюватися відцентрові тенденції.