Об альманахе коммунистической фантастики «Буйный бродяга»

 

Фантастика — это литература некоей альтернативы: небанального мышления, новых решений старых проблем, попытки дать оригинальные ответы на извечно волнующие человечество вопросы. Круг фантастических тем велик, но проблематика произведений фантастов сводится к двум большим блокам: естественнонаучная и человеческая парадигмы. Если с вопросами физики, биологии и химии все ясно – ими, как правило, занимаются «твердые» фантасты-естественники, то в фантастике, которая ставит социальную повестку, все далеко от формульной предопределенности. Социальному фантасту надобно знать не только матчасть в виде социологии, истории, политологии, культурологи и других гуманитарных дисциплин, но еще и достоверно экстраполировать все это в будущее, построить правдоподобную социальную модель.

Поскольку организованный социум невозможен без экономики, политики и т.п. аспектов общественной жизни, данные вопросы, так или иначе, представлены в социальной фантастике. Если делить социальную фантастику по сути мировоззренческого или политического идеала, который лежит в ее основе, мы получим религиозные, традиционно-консервативные, либеральные и коммунистические подвиды. Первые два апеллируют к наследию прошлого (так, большая часть всей литературы фэнтези прославляет идеализированный феодализм средневекового мира), третий утверждает немного «приукрашенный» вариант настоящего. И если знакомые средневековые, глобально-либеральные или постапокалиптические (подсознательная боязнь деградации к каменному веку?) реалии переносятся в будущее, видимое на страницах книг – это звенья одной социально-пессимистической цепи, то описание коммунистического строя, аналогов которому не было еще сотворено в реальной истории человечества – что-то принципиально отличающееся от всего вышеуказанного. Собственно, сама аутентичная теория Маркса, если говорить иносказательно, является настоящей политической футурологией, поэтому она, наверное, так удачно вписывается как в утопические построения, так и в социальную фантастику в целом.

Коммунистическая фантастика нынче редкостный жанр. Снижению популярности подобных произведений послужил комплекс факторов, но прежде всего сюда можно отнести исчезновение советской фантастической традиции, для которой была присуща социально-эгалитарная направленность, а также отсутствие в последние десятилетия некоего социального заказа на утопическую или социально-критическую фантастику. Потому появление в 2013 году периодического издания, определяющего себя как «альманах коммунистической фантастики» — настоящее событие по меркам постсоветской «социалки». Небольшой коллектив энтузиастов избрал для своего издания наиболее приемлемую форму – электронный, свободно скачиваемый альманах. Именно эта форма оказалась наиболее оправданной с точки зрения коммунистических принципов распространения и отрицания авторского права, а также очевидной неуверенности редколлегии в возможности регулярного выхода издания. Название для журнала весьма прозрачно для круга знатоков тематической литературы. Альманах был назван в честь знаменитой подпольной газеты из серии романов британского левого фантаста Чайны Мьевиля «Нью-Кробюзон».

…Итак, коммунистическая фантастика. Авторы, пишущие коммунистическую фантастику, обычно ограничены не таким уж большим кругом тем и основных сюжетных линий. Как правило, мы имеем дело с такими вариациями:

1) критика социальной несправедливости в обществе;

2) антиутопии (ужасы киберпанковского мира, где балом правит транснациональный капитал);

3) классовая борьба в том или ином виде (будущее, другие планеты или измерения и т.п.);

4) глобальная революция;

5) период непосредственно после революции, построение социализма и подавление очагов реакции;

6) коммунистическая утопия;

7) условная «постутопия» с отходом от сугубо социальной повестки (связь коммунизма, космизма и трансгуманизма).

Ожидаемо, что в альманахе наиболее представлены варианты 1-5. С другой стороны, отрадно, что иногда появляются и попытки изобразить в малой художественной форме утопию и даже коммунистическую трансутопию (варианты 6-7). Очевидно, понимая проблему ограниченности тематического наполнения альманаха и неизбежной шаблонной однотипности, в №7 была сделана попытка выйти за традиционный для коммунистической фантастики круг тем. Данный выпуск был посвящен проблемам войны и мира, а также экологического равновесия на планете. К этому следует добавить, что автор идеи и фактический основатель «Буйного бродяги» Велимир Долоев в своих произведениях («Остров» (1),   «Цветы прорастают сквозь кости» (5)) своеобразно поднимает тему феминизма – то ли ради разрушения стереотипов, то ли ради озорства, главные героини Долоева представлены лесбиянками.

Перейдем теперь от литературной составляющей к идейной. Вопрос об идейной определенности является, без преувеличения, основополагающим для альманаха, декларирующего свою приверженность коммунистической идеологии. Речь идет о направленности журнала, поскольку, как мы знаем, коммунисты бывают разные. Есть условно правые (сталинисты-консерваторы), условно центристы (троцкисты) и левые коммунисты. У каждого из них свое понимание, например, сути социализма. Камнем преткновения является и такой чувствительный вопрос, как трактовка строя, существовавшего в СССР.

Таким же различным у современных левых есть и отношение к политическим процессам, которые происходят на наших глазах. К сожалению, следует признать, что редакция пошла путем сглаживания идеологически острых углов и избрала своей общественно-политической позицией аморфный общелевый дискурс. Характерно, что редакция долго сохраняла молчание в переломном 2014 году, лишь летом того года (3) крен качнулся вправо – в сторону официально левого консерватизма, о чем свидетельствует риторика редакционного предисловия.

цитата

Коммунизм для нас, разумеется, не "светлое советское прошлое" (при разном и крайне сложном отношении авторов к советскому опыту)

(1). Данная ремарка довольно показательна, поскольку, как среди авторов, так и среди редколлегии есть приверженцы самых разных политических взглядов. Сохранение такого статус-кво, а фактически – идейной размытости совершается, очевидно, для удержания как можно большего числа читателей, в т.ч. неопределившихся в своих предпочтениях. Но с другой стороны – подобное скрещивание ужа и ежа серьезно ослабляет идейное наполнение альманаха. Идейная нечеткость, неконкретность, а иногда и просто безадресность социальной критики, высказываемой в редакционных предисловиях в сочетании с характерным подростковым художественным оформлением, растиражированным слоганом Велимира Долоева «Коммуняши, вперед!» создает впечатление, что альманах просто выступает за все хорошее и против всего плохого.

Кстати, о художественном оформлении. Постоянные читатели «Буйного бродяги», очевидно, уже давно привыкли к эклектическому дизайну альманаха. В то время, как логотип явно указывает на аллюзии к «Правде» и другим советским газетам с непременным орденом (звездой) слева от надписи и узнаваемым шрифтом, внутренние иллюстрации отсылают к эстетике аниме с его инфантилизацией лиц и искажением пропорций тела. Ясно, что оформление в русле творчества Игоря Шалито и Галины Бойко, Алексея Леонова и Андрея Соколова, Геннадия Тищенко и Геннадия Голобокова для сетевых энтузиастов задача довольно трудная. Однако рано или поздно этот вопрос надо будет решить; существующий нынче дизайн будто провозглашает несерьезность концепции, некую «коммуняшевость» «Буйного бродяги».

Основной рубрикой альманаха является «Проза» (в основном, рассказы). За все время существования периодического издания сложился некий круг более-менее постоянных авторов, некоторые из них приобрели своеобразную специализацию. Так, нынешний редактор Ия Корецкая публикует традиционные фантастические микрорассказы с контурами актуальных тем (которые, правда, не всегда удается адекватно раскрыть на нескольких страницах) номера. Другой автор – Александр Рубер, который периодически публикует рассказы из своего цикла о вселенной Core (Коммунистическая республика).

Выходом на более широкую авторскую аудиторию послужил удачный эксперимент, в результате которого были опубликованы рассказы, победившие в конкурсе «Светлое завтра – 2015». Но главными своими достижениями редколлегия считает появление «на бумаге» антологии «Хроники мировой коммуны» и номинирование 6-го номера на «Еврокон-2018» в категории «Лучший любительский журнал».

Появляются в «Буйном бродяге» и переводы иностранных авторов, пишущих коммунистическую фантастику. Видно стремление редакции уйти от англосаксонской фантастической традиции, разнообразить круг переводных авторов: в номерах альманаха время от времени фигурируют впервые переведенные на русский язык произведения (или фрагменты из них) родом из таких «нефантастических» стран, как, например, Куба или Сирия. В этой связи, однако, необходимо заметить, что стремление к разнообразию и новизне не должно быть реализовано через публикацию сомнительных или откровенно слабых произведений. Так, «Северное сияние над пальмами» Гюнтера Крупката (3) – показательная для 1950-х пропагандистская утопия со шпиономанией, в которой СССР представлен этаким раем земным; «На Луне не бывает бедных» Талеба Омрана (5) – по-детски наивная сказка-притча, к фантастике относящая лишь формально.

Интересной и перспективной представляется рубрика «Поэзия». Однако, следует отметить, что фантастическая поэзия появилась лишь в одном номере (3), к тому же в роли стихотворца выступила представительница того же ограниченного круга авторов «Буйного бродяги».

Неотъемлемой частью уважающего себя фантастического журнала служат критические материалы. Постоянная рубрика «Критика» существует и в «Буйном бродяге». С точки зрения левого литературоведения эта рубрика, очевидно, самое ценное, что есть в альманахе. Критические статьи, обзоры и рецензии в своей массе написаны довольно скрупулезно, со знанием материала, к тому же грамотным и доступным языком. Единственное, на что необходимо обратить внимание редакции – вопрос о приоритетности анализа того или иного материала. В первую очередь целесообразно давать разбор не идейно противоположных произведений, вещей, чья реакционность очевидна (сборники фантастики, пропагандирующие ксенофобию (1), имперский монархизм (2), новое средневековье (3)), а произведений массовой фантастики, фантастического мейнстрима. В этой связи следует отметить высокий уровень рецензий на «Ложную слепоту» (2) и «Эхопраксию» (5) Питера Уоттса, а также на «Флэшбэк» Дэна Симмонса (3).

В одном из номеров (3) появилась подрубрика «Из старой фантастики». Юлия Лиморенко сделала попытку проанализировать (в итоге мысли автора слились в сплошной апологетический поток) роман Яна Ларри «Страна счастливых». Остается сожалеть, что подрубрика не была закреплена в альманахе на постоянной основе. Для расширения историко-литературоведческого кругозора читательской аудитории полезным было бы время от времени публиковать материалы о коммунистических утопиях СССР, благо их в Советском Союзе существовало немало. Причем не обязательно для этой цели выбирать архаичные, полные пропаганды, штурмовщины и гигантомании романы, ведь наличествуют же исполненные веры в торжество разума и гуманизма утопии 1960-х – 1980-х.

* * *

Об очевидной необходимости и детерминированности коммунистической фантастики говорить не приходится – ее возникновение и развитие диктуют сегодняшние социальные реалии. Потому опыт литературного рупора, периодически выдающего на гора любителям социальной фантастики интересные произведения о будущем без денег и несправедливости следует приветствовать и всячески поддерживать. Главное, чтобы благие намерения не тонули в океане эклектики и ложных путей.

Примечания

1. Цифры в скобках обозначают номер альманаха

2. Ранее автором этих строк были сделаны критические разборы отдельных номеров альманаха: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, а также Специальный выпуск, осень 2015 и Хроники мировой коммуны

Николай Гриценко

«Робітнича Просвіта» міста Катеринодара в 1920 р.: українське відродження поміж білими та червоними (публікація документів)

 

 

Катеринодар (із грудня 1920 р. Краснодар[1]) до 1917 р. був центром області Кубанського козачого війська, потім Кубанської Народної Республіки, Кубано-Чорноморської совітської (радянської) республіки, а із 1920 р. – Кубано-Чорноморської області РСФРР. За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)^[2]. В самому місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення становили великороси і 38,3 % малороси (українці)[3]. Населення міста швидко зростало: якщо в 1897 р. в ньому мешкало лише 65,6 тис. осіб, то в 1920 р. вже 146,7 тис. мешканців[4]. За переписом 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області в цілому росіяни становили 49,97 %, українці 32,19 %, вірмени 7,19 %, греки 2,53 %, білоруси 1,63 %, євреї 0,99 %[5].

Документи, який ми подаємо нижче, вперше ввели в науковий обіг кубанські дослідники Віктор Чумаченко (на жаль вже покійний) та Ірина Золотарьова в 2006 р. Тоді саме відзначали сторіччя від часу утворення українського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» на Кубані. Створена вона була так само, як і «Просвіти» в наддніпрянській Україні – Києві, Одесі, Катеринославі тощо – на хвилі першої російської революції  1905-1907 рр. Засновником «Просвіти» в Катеринодарі був відомий український громадський діяч Степан Ерастов (1857-1933). Син священника росіянина та кубанської козачки з роду Щербин, він під час навчання в Київському університеті долучився до українського нелегального студентського товариства «Кіш», був знайомий із Миколою Лисенком та Михайлом Драгомановим. За участь у народницькому русі та поширення його видань в 1882 р. він був заарештований в Петербурзі та після 10-місячного ув’язнення відправлений на заслання в Західний Сибір. Повернувшись звідти на Кубань, Ерастов продовжує культурно-просвітницьку діяльність, встановлюючи контакти із українськими діячами в Харкові та Ростові (зокрема Миколою Вороним, відомим пізніше автором українського перекладу «Інтернаціоналу»). На початку ХХ ст. Степан Ерастов очолив на Кубані місцеву організацію підпільної Революційної української партії (РУП), на основі якої виникла УСДРП[6].

Філії «Просвіти виникли ще  в 15 містах та селах Кубані. Характерно, що при обшуках в книжковому кіоску та бібліотеках «Просвіти» жандарми тоді знайшли чимало й нелегальної марксистської літератури – «Історія революційного руху в Росії», «Як проходили революції в Західній Європі», праці Лассаля, Каутського, Плєханова, Маркса тощо, а також книжку «Дещо про автономію України»[7]. Репресивна політика царизму змусила припинити діяльність «Просвіти» в 1908 р., а сам Степан Ерастов після шестимісячного арешту змушений був переселитися до Новоросійська.

Степан Ерастов  - учасник народницького руху, член РУП, в 1917 р. учасник, а за деякими даними й головуючий на першому Всеукраїнському конгресі в Києві.

Відродилися «Просвіти» на Кубані, як і в Наддніпрянщині, після падіння самодержавства в 1917 р. На хвилі української революції місцева інтелігенція вимагає викладання в школах українською мовою, як мовою більшості населення, починають виходити цією мовою газети. В Катеринодарі було відкрито дві українські школи, а в станиці Полтавській – учительську семінарію. Відроджена «Просвіта» налічує близько 40 територіальних філій. Все це сприяло зростанню національної свідомості та проголошенню в лютому 1918 р. Кубанської Народної Республіки. Проте правляча в ній козацька верхівка в жорстокій громадянській війні між білими та червоними чітко встала на бік білогвардійців. Віддячили вони їй тим, що в червні вбили одного з її лідерів Миколу Рябовола, а в листопаді  1919 р. за наказом генерала Денікіна здійснили переворот, розгромили Кубанську раду, заарештували частину її членів та одного з них Олексія Кулабухова публічно повісили – «за измену Родине и казачеству». Після цього погрому «Просвіти» також зазнали репресій та змушені була згорнути свою діяльність[8].

«Робітнича Просвіта» в Катеринодарі виникає в лютому 1920 р., коли фронт швидко котився з півночі на південь. Денікінська армія під ударами червоних відступала та розкладалася, а кубанські козаки все менше хотіли в ній воювати за відродження «єдіної й неділимої Росії». Денікінська адміністрація навіть вводить на Кубань загони донських козаків для  підтримання порядку та репресій щодо незгодних, а кубанський уряд в свою чергу заявляє, що він є єдиним правителем краю. В цих умовах встановлюються контакти між  лівим крилом Кубанської ради та підпільним Північно-Кавказьким комітетом РКП(б). Між ними було досягнуто домовленість про звільнення із катеринодарської в’язниці близько 200 політичних в’язнів за два тижні до вступу до Катеринодара Червоної Армії, який стався 17 березня 1920 р. (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, –  це було 4 березня). Тоді  було звільнено відомого більшовика Акима Лиманського та багатьох інших. «Своєю чергою члени Ради висунули умову – не переслідувати після приходу Червоної армії членів родин видних білогвардійських діячів. Довелося погодитися», – згадував голова підпільного комітету більшовиків Володимир Чорний[9].

Для характеристики тієї доби зробимо два невеликих біографічних відступи. Найбільш активно з членів Кубанської ради підтримав більшовиків козак Мусій Пилюк, який очолював партизанський рух козаків проти денікінщини, а із приходом нової влади став членом Кубано-Чорноморського ревкому, головою його козачої секції. Проте політика розкозачування викликала в нього обурення, вихід із ревкому та втечу в гори в Кубанську Повстанську армію, де він воював до жовтня 1921 р., коли був схоплений та засуджений до ув’язення[10]. По іншому склалася доля колишнього міністра праці в кубанському уряді правого меншовика Дмитрія Свєрчкова, який в 1918 – 1919 активно підтримував білогвардійців, а навесні 1920 р. був призначений секретарем відділу праці та соцзабезпечення Кубано-Чорноморського ревкому, а наприкінці того ж року завдяки своєму давньому знайомому за подіями 1905 р. Льву Троцькому вступив до РКП(б) та робив там досить успішну кар’єру до 1937 р.(деякий час він навіть був членом транспортної колегії Верховного суду СРСР)[11].

Проте повернемось до лютого 1920 р. Товариство «Робітнича Просвіта» було утворено на зборах 8 лютого 1920 р. за старим стилем, за новим – це 21 лютого. А 23 і 27 лютого (8 і 12) березня воно провело дві лекції в приміщенні біржі праці на теми «Національне питання і пролетаріат» та «Революція 1917-1919 рр. і Україна». Більш активно вона розгорнула діяльність вже при більшовиках. На 20 березня товариство налічувало 42 особи, на 13 червня – близько 400 членів, переважно робітників місцевих заводів «Саломас», Гукасова, «Кубаноль», закладів харчової промисловості, торгівлі та громадського харчування, хоча було й невелика кількість інтелігенції – вчителі, агрономи, інженери, медики, юристи.  Цікаво, що в уставі товариства було записано, що приймаються лише пролетарські елементи й жодних національних та інших обмежень не було. В складі товариства працювали відділи: художній, шкільний, професійний, сільськогосподарський, спортивний, бібліотечний. Проводилися концерти, вистави, лекції, мітинги тощо.

Відозва «Робітнича Просвіта» м. Катеринодара. 

В. Чумаченко та І. Золотарьова згадують також стінну газету «Робітничої Просвіти», випущену до 1 травня 1920 р., де було вміщено добірку українських робітничих пісень – «Шалійте, шалійте, скажені кати», «Не пора», «Жалібний марш», «Ми робітники» й звісно «Заповіт» Т. Шевченка, який в ті часи виконували навіть на Всеукраїнських з’їздах Рад. Цікаво, що стара «Просвіта» формально була ліквідована лише 19 травня 1920 р., створені нею українська школа та гімназія були передні до відома відділу народної освіти, а залишкові кошти в сумі 90 тис. руб. надійшли на рахунки «Робітничої Просвіти»[12].

Інструктор ЦК УКП на Кубані Павло Клименко писав у своєму звіті: «Тут є «Робітнича Просвіта» – єдина в К-дарі українська організація. На чолі її стоїть М. Петренко, бувший член УСДРП Харківської організації, тепер кандидат до РКП»[13]. Микола Петренко – очевидно той самий прибічник лівого крила УСДРП, який в 1917 р. редагував газету «Вісті з Півдня» - україномовний додаток до газети Харківського Совіту робітничих і солдатських депутатів «Известия Юга»[14].

Активна масова робота «Робітничої Просвіти» привернула до себе увагу і більшовицької влади, яка на початку червня 1920 р. спрямувала туди із перевіркою завідувача підвідділу західних народів Кубано-Чорноморського обкому РКП(б). Звіт його зберігся в колишньому Краснодарському крайовому партійному архіві – нині він має назву Центр документації новітньої історії Краснодарського краю (рос. ЦДНИКК). Там само збереглася й відозва «Робітничої Просвіти», на друкарському примірнику якої хтось очевидно з працівників обкому в 1920 р. зробив позначку – «Випущено при  Деникине».

Очевидно саме це потужне українське й зокрема робітниче середовище на Кубані було метою тієї останньої подорожі засновника українського «націонал-комунізму» Василя Шахрая, куди він вирушив влітку 1919 р. в тил денікінської армії, і з якої він вже не повернувся. Останні сліди його зафіксовані в районі Новоросійська на початку 1920 р. За словами дружини Василя Оксани, останній лист від нього вони отримала саме з Кубані, й там він повідомляв, що не знайшов явок та адрес, які йому надали напевно товариші з УСДРП-незалежних. Саме на Кубані Василь Шахрай очевидно й був вбитий денікінцями, хоча точної дати, місця та обставин цього досі невідомо. Радянський історик Юрій Гамрецький писав, що Василь Шахрай наприкінці 1919 р. брав участь в роботі підпільної більшовицької організації Катеринодару й був страчений білими саме там, але жодних доказів цього не знайдено. Односелець Василя Шахрая Сергій Домазар (Давиденко) писав у спогадах, що в родині його батька нібито жило переконання, що його вбили самі більшовики, проте доказів цього немає[15].

Пошуком слідів Василя Шахрая на Кубані займалися також представники організованої за його ініціативою  Української Комуністичної партії, але їх діяльність наштовхнулася на опір та репресії з боку обкому РКП(б). Оскільки саме «Робітнича Просвіта» стала основною базою для утворення Кубано-Чорноморського комітету УКП, то саме тут в її приміщенні кубано-чорноморська ЧК за рішенням обкому РКП(б) провела обшук 22 червня 1920 р. та вилучення документів УКП, а секретаря її  комітету Павла Клименка було вислано з Кубані[16].

Цікаво відзначити, що серед членів старої кубанської «Просвіти» були жертви як від білого, так і від червоного терору. Серед заручників, яких захопили із собою війська Кубанської ради під час відступу в березні 1918 р. із Катеринодару й розстріляних в аулі Шенджей після об’єднання із добровольчою армією був також член «Просвіти» фабричний інспектор Семенов, обраний гласним міської думи за списком більшовиків, хоч він не був членом цієї партії, а вважав себе українськи соціал-демократом^[17]. А серед жертв червоного терору, розстріляних більшовиками  в 1920 р., був член «Просвіти» вчитель гімназії Василь Чепелянський (1890-1920). Випускник Харківського університету, він в 1917 р. був призначений Генеральним Секретаріатом Української Центральної ради комісаром української народної освіти в Кубанській області, а в 1918 р. організовував на Кубані вільне козацтво^[18]. А от засновник і перший голова кубанської «Просвіти» Степан Ерастов дожив до 1933 р., померши у віці 76 років в Сухумі, отримуючи в останні роки пенсію від Всесоюзного товариства політкаторжан і ссильнопоселенців[19], очевидно як колишній учасник народницького руху.

Як далі склалася доля «Робітничої Просвіти» Катеринодару – на жаль невідомо. Можна лише припустити, що її доля була подібна до становища «Просвіт» в Українській СРР. Всього на той час в республіці діяло 1541 товариство «Просвіта». В липні 1920 р. більшовицьке керівництво прийняло рішення про одержавлення та совєтизацію цих товариств: вони переводилися на державне фінансування та під державний ідеологічний контроль, а незгодних із цим розпускали та репресували[20]. Остаточно «Просвіти» в радянській Україні припинили існування в 1922 р. Наприклад, в Одесі «Просвіта» була ліквідована в ході маштабної чекістської операції проти «петлюрівської підпільної організації», розпочатої 30 травня 1920 р., коли в приміщення «Просвіти» в Одесі також проведено обшук та вилучення документів. Частину заарештованих, серед яких був колишній міністр фінансів УНР в уряді Голубовича і член правління одеської «Просвіти» Петро Климович, в червні було розстріляно. В той же час голова одеської «Просвіти» Василь Гукович тоді заарештований не був, його ЧК затримало на чотири дні лише в 1921 р.,  й після цього звільнила (він дожив до 1937 р.)[21].

На батьківщині Василя Шахрая в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії «Просвіта» наприкінці 1920 р. налічувала близько 130 членів, вела досить активну діяльність та користувалася підтримкою місцевої радянської влади, зокрема представники «Просвіти» організували курси з українознавства для працівників волвиконкому, погоджували кандидатів на посади вчителів української мови та літератури в школах, навіть брали участь у виборах завідувачів відділів освіти[22]. До речі членом «Просвіти» був і молодший брат Василя Шахрая – Борис, який до 1920 р. служив старшиною в Дієвій Армії УНР, а потім жив на Полтавщині, працюючи службовцем до того як був репресований в 1938 р.[23]

Діяльність таких організацій як «Робітнича Просвіта» та Українська Комуністична партія стали частиною українського відродження та своєрідним прологом до маштабної політики українізації 1920-х – початку 30-років, яка охопила також і Кубань. Зокрема на 1928 р. було відкрито в Кубанській окрузі 714 українських шкіл (близько 28 % усіх шкіл) та український педагогічний технікум у станиці Полтавській, в Армавірській окрузі працювало 12 українських шкіл, в Чорноморській – три^[24]. Свій внесок в цей поворот національної політики більшовиків внесли й українські націонал-комуністи.

 

Звіт завідувача підвідділу західних народів Кубано-Чорноморського обласного комітету РКП(б) про діяльність товариства «Робітнича Просвіта» м. Катеринодара 14 червня 1920 р.

Центр документации новейшей истории Краснодарского края. Ф.1.Оп.1.Д.69. Л.1-3.

---

[1] Про обставини перейменування див.: Трофименко А. Кто такой Ян Полуян? Биография казака, который переименовал Екатеринодар. Режим доступу:  https://www.yuga.ru/articles/society/8229.html

[2] Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г.
Распределение населения по родному языку, губерниям и областям. Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php?reg=100

[3] Ракачев В.Н. Национальный состав населения Кубани в ХХ веке (историко-демографический аспект). Дисс. ... канд. ист. наук. – Краснодар, 2003. – С.64.

[4] Там само. – С.68.

[5] Итоги Всероссийской городской переписи 1923 г./ Труды ЦСУ СССР. Т.20. Отдел демографии. Ч.4. – М., 1927. – С.40-46.

[6] Старовойтенко І. В. Степан Ерастов — організатор українського національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії // Українська біографістика. Зб наук. пр. – К., 2009. – Вип. 5. – С. 65-75.

[7] Золотарева И.Д.,  Чумаченко В.К. Об истории кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь Юга России. –  Краснодар, 2006. – №2 (16). –С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html

[8] Іванис В.М. Боротьба Кубані за незалежність.  – Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1968.  – С.33-101; Білий Д.Д. Українці Кубані в 1792–1921 рр. Еволюція соціальних ідентичностей. – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.395-403; Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. – Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399-400; Золотарева И.Д.,  Чумаченко В.К. Об истории кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь Юга России. –  Краснодар, 2006. – №2 (16). –С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html;

[9] Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.28-29.

[10] Савченко И.Г. В красном стане: записки офицера. Зеленая Кубань: из записок повстанца. – М.: Кучково поле, 2016. – С.26-27.

[11] 1919 – 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО «Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019. – С.176-178.

[12] Золотарева И.Д.,  Чумаченко В.К. Об истории кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь Юга России. –  Краснодар, 2006. – №2 (16). –С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html

[13] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр. 34. Арк.7.

[14] Дроздовська О. «Вісти з Півдня» — маловідома сторінка української журналістики Харкова 1917 р. // Збірник праць Науково-дослідного інститу пресознавства. – Львів, 2011. – Вип.1. – С.31.

[15] Здоров А. Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920) // Historians.in.ua. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2732-andrij-zdorov-pislya-chornoji-doshki-ostannij-period-zhittya-ta-diyalnosti-vasilya-shakhraya-1919-1920-roki

[16] Здоров А. Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії: передумови та коротка історія створення // Historians.in.ua. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2766-andrij-zdorov-kubano-chornomorskij-komitet-ukrajinskoji-komunistichnoji-partiji-peredumovi-ta-korotka-istoriya-stvorennya

[17] Лиманский А.А. Заложники у белых. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. – С.31-33.

[18] Білий Д.Д. Українці Кубані 1792-1921 рр.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.393,418; Грушевський М.С. Твори у 50-ти томах. – Т.47. – Львів: Світ, 2016. – С.447.

[19] Науковий архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М. Рильського. Ф.15. Од. зб. 536. Арк.27зв.

[20] Мельник Е.М. Роль «Просвіти» в збереженні національної школи в радянській Україні в 1919-1920 рр. // Етнічна історія народів Європи. – К., 2005. – Вип. 19. – С.113-119.

[21] Петровський Е.П. Одеська «Просвіта» в 1918-1920 рр. (за матеріалами архіву УСБУ в Одеській області) // Записки історичного факультету Одеського національного університету. – 2006. – Вип.17. – С.378-382.

[22] Мельник Е.М. Вказ. праця. – С.115.

[23] Архів УСБУ в Полтавській області. Спр. 16784-С. Т.1. Дякую В’ячеславу Сушку за сприяння.

[24] Лісовий П. Кубань. Нариси. – Харків: Рух, 1928. – С.96; Шаля І. Українізаційні справи в Північно-Кавказькому краї // Життя й революція (Київ). –  1927. – №6. – С. 403 – 413. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2014/06/02/shalya-ukrainizatsini-spravi/