вторник, 21 ноября 2017 г.

Як Ленін висловив сумніви в існуванні української мови як масового явища



В одній з своїх статтей історик Геннадій Єфіменко згадує проте, як Ленін в березні 1919 р. висловлював сумніви у тому, чи є українська мова масовою[1]. Дійсно 19 березня 1919 р. в заключній промові на Восьмому всеросійському з"їзді РКП(б) при обговорення політичного звіту ЦК, Ленін говорив:

"Украина отделена была от России исключительными условиями, и национальное движение не пустило там корни глубоко. Насколько оно проявилось, немцы вышибли его. Это факт, но факт исключительный. Там даже с языком дело так обстоит, что неизвестно стало: массовый ли украинский язык или нет? "[2]
 
Владимір Лєнін
Про Україну Ленін писав й говорив багато за за часів царизму, підтримуючи право на самовизначення українського народу й право на вільний розвиток української мови[3], захищаючи права Ураїни перед російським самодержавством, російськими чорносотенцями й Тимчасовим урядом Керенського. Звідки ж постало таке питання?
Нагадаю, що весна 1919 р. - це період другої Радянської (Совітської) влади в Україні, коли український радянський уряд очолив колишній глава мирної делегації РСФРР на переговорах із гетьманом Скоропадським Християн Раковський, а Комуністичну партію (більшовиків) України очилював Георгій Пятаков. Саме вони в першу чергу інформували Леніна про становище в Україні.
Як саме вони інформували, можемо дізнатися із виданої в тому ж 1919 р . книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі":

«А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X. Раковського. X. Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3. 1. 1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

 Християн Раковський
В газетній статті X. Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно раціональною самосвідомістю'». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також;, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також;, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев'ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X. Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т. д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X. Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.

Ну, хай так. «Національної самосвідомосте» у селян немає, робітники, поміщики, капіталісти, чиновники — російського походження. Є лише «інтеліґенція». Але ось що цікаве. В кінці X. Раковський заспокоює когось ось як:

«Небезпека русифікації при існуванні Української Совітської Влади являється цілковито безпідставною. Оскільки для українських селян і для українських (?) робітників потрібні будуть школа й управління українською мовою, вони забезпечать се за собою багато краще при Совітській Владі, чим се зробить українська інтеліґенція з новоспечених чиновників, зфабрикованих короткотерміновими курсами, котрі бачать в українській самостійності не стільки умови для культурного розвитку українського народу, скільки умови для свого власного бюрократичного панування».
Василь Шахрай

Що се? Як се? Чого се X. Раковському треба когось переконувати, що не буде «небезпеки русифікації»? Кого се він хоче заспокоїти? Але X. Раковський, який «знає» Україну не «з поверхні», запевняє, що селяни навіть не хочуть читати українських проклямацій, — кажучи: «опять украинщина»! Чи, може, X. Раковський хоче заспокоїти російське робітництво, російських поміщиків, капіталістів тощо? Чи, може, «інтелігенцію», котра «видумує» Україну? X. Раковський заговорив про «українських робітників», які забажають учитися українською мовою. Алеж він як знавець запевняє нас, що «український пролетаріят за своїм походженням є чисто руським». Коли X. Раковський говорить яко знавець і коли яко верхогляд?

Далі. X. Раковський запевняє, що небезпеки русифікації не буде «при існуванні Української Совітської Влади». Хіба се треба ще доводити? А ми й не знали. Але після «аналізу» і «доказів» знавця X. Раковського ми не віримо. Тут щось не так!

Та й для чого і для кого взагалі Українська Совітська Влада? Невже для Шелухіна треба розводити сю українщину? І що значить фраза X. Раковського, яка йде поперед вищенаведеного закінчення: «Російська Совітська Влада не продасть своєї першости (на Україні) за чечевичний куліш, навіть коли сей чечевичний куліш зараз являється у вигляді цукру і хліба»?

X. Раковському бюрократи спати не дають! Що се значить? Чи не конкурента він собі в них бачить? От лихо з тим Шелухіним!

Ні, таки. «Святи його, христи його», а румунський обрій дає себе почувати. Істинно руська царська Росія мала свого щирого приятеля Пуришкевича. Совітська Росія має новоявленого більшовика Раковського. Російський пролетаріят повинен з оглядкою приймати поради і послуги своїх щирих приятелів. Бо «услужливый — як там у Крилова? Здається: приятель? — услужливый приятель опаснее врага»! Російський пролетаріят повинен у власних інтересах остерігатися порад «приятеля» X. Раковського. Бо коли на Україні почують, що Російська Совітська Влада і український пролетаріят (чисто руського походження!) не продадуть свого первородства на Україні і за 2 міл. 100 тис. великоросів: робітників, чиновників, поміщиків і капіталістів, — то «інтернаціоналізмові» вашому ніхто і ні за що не повірить.

Ми застерігаємо російський пролетаріят від всяких «солодких» заспокоювань щодо самостійності! України. Російський пролетаріят мусить раз назавжди сказати собі: український національно-визвольний рух не переливки. Україна бажає стати самостійною. Хай буде самостійною! Допоможемо їй вирватися з того скрутного стану, в якому вона опинилася завдяки Ц. Раді (тепер Директорії). Але допоможемо не тому, що ми хочемо вернути своє «первородство», і не ради «чечевичного кулешу», а ради самої України. Ми не «катеринославські» лавошники і не румунські «інтернаціоналісти» і чужої «бюрократії» не боїмося. Між: пролетарями, між; дійсно вільними народами не може бути й речі ні про «первородство», ні про «чечевичний куліш». Якщо завдяки мачусі історії, завдяки перебуванню України в стані колонії їй трудно стати на власні ноги, — ми допоможемо їй. Ми пам'ятаємо заповіт Енґельса західноєвропейському пролетаріятові перейняти на деякий час колонії, щоб якмога скоріше привести їх до самостійности. Ми се показуємо на прикладі Естляндії, Литви, Латвії, Білорусії.

Невже ж ми будемо ворогами самостійности Грузії, а тим паче України, з її територією першої-ліпшої великої європейської держави, з людністю в 35 мільйонів, з народом, який виявляв таку силу і міць під час революції, утворив собі літературу, науку власною мовою, не дивлячись на страшенно скрутні історичні умови? Невже ми за «чечевичний куліш» нашого великоруського «первородства» на Україні поступимося інтернаціональною солідарністю не на словах, а на ділі? Український народ висловився за самостійність — нам дорожча за все інтернаціональна єдність працюючих мас усіх націй, і ми ради сього готові допомогти українському народові «збудувати власну хату» не за зразком німецького окупаційного війська.

Чи, може, колонії  Енґельса то  одне, а Европа друге?»[4]

Це та політика, яку Володимир Винниченко у свіоїй книзі «Вдродження нації» називає «п’ятаковщина», і про яку згадував Микола Скрипник, коли писав, що у 1919 р. різними радянськими установами було видано близько 200 приписів і розпоряджень проти української мови. Справді, навіщо та українська мова, якщо ми йдемо до комунізму, до повного злиття націй? Це одна із двох складових воєнно-комуністичного штурму 1919 р., коли більшовики в Україні, та й не тільки, намагалися "перестибнути" завдання буржуазно-демократичної революції. Другою складовою була політика в аграрному питанні: якщо «Декрет про землю» 1917 р. передбачав передачу усіх конфіскованих поміщицьких земель селянським земельним комітетам для розподілу між селянами (і це таки дійсно сталося в Росії наприкінці 1917 р.), то тепер в Україні поміщицькі землі передавалися новоствореним комунам, колективним та державним господаствам, і селянин часто навіть не встиг відчути різницю між працею на поміщика й працею на нову «соціалістичну» державу.
Наслідком такої політики була хвиля селянських повстань, які змусили врешті решт більшовиків та уряд Раковського вже у вересні 1919 р. залишити Україну, віддавши більшу частину її Денікіну, а меншу – Директорії УНР. При цьому уряд УСРР, ВУЦВК та ЦК КП(б)У оголосили про самозпуск. Всі їх працівники були направлені в розпорядження ЦК РКП(б): Х.Раковський очолив головне політичне управління Червоної Армії РСФРР, голову ВУЦВК Григорія Петровського спершу хотіли призначити головою Московського губвиконому, потім - Нижегородського.
Саме після цієї ніщивної поразки більшовики остаточно відповіли для себе на запитання: чи є українська мова масовою, чи ні[5]. Прийнята наприкінці листопада 1919 р. резолюція ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», підтвержена в грудні 1919 р. Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) наголошувала, що Радянська влада гарантує права українського народу користуватися своєю мовою в усіх державних установах й буде сприяти розвитку цієї мови на всіх рівнях[6]. На жаль Василь Шахрай вже не зміг прочитати це й побачити ці зміни: в листопаді 1919 р. білогвардійці повісили його на Кубані як більшовика.


[1] Єфіменко Г. Помста, попередження, виховання, покарання. На кого був спрямований Голодомор?  15.04.2016. http://likbez.org.ua/ua/mest-uprezhdenie-vospitanie-nakazanie-na-kogo-byil-napravlen-golodomor.html
[2] Восьмой всероссийский съезд РКП(б). Март 1919 г. Протоколы.  – М.: Госполитиздат, 1959. – С.105; В.И. Ленин. Заключительное слово по докладу о партийной программе.
VIII съезд РКП(б) 19 марта 1919 г. // Полное собрание сочинений. Т. 38. С. 182.
[3] За словами депутата більшовика російської Державної думи  Григорія Петровського, проект його промови в думі на захист української мови 20 травня (2 червня) 1913 р. був написаний саме Леніним. Див.: Петровський Г.І. Вибрані статті і промови. – К., 1974 – С.8-16.
[4] Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. що діється на Україні та з Україною. – Саратов, 1919. – С.65-66.
[5] Докладніше див.: Кульчицький С. «Пропала грамота». Чому зникла ленінська промова про «українське питання» //Тиждень. 21.05.2017. http://tyzhden.ua/History/191965 ; Єфіменко Г. Від “контрреволюционного языка” до “панівної мови України”: як більшовики засвоїли урок з української мови. 09.11.2016. http://likbez.org.ua/ua/vid-kontrrevolyutsionnogo-yazyka-do-panivnoyi-movi-ukrayini-yak-bilshoviki-zasvoyili-urok-z-ukrayinskoyi-movi.html
[6] Ленин В.И. Резолюция ЦК РКП(б) «О Советской власти на Украине» 2 декабря 1919 г. // Ленин В.И. Полное собрание сочинений. -  Т. 39. - С.334-337. http://uaio.ru/vil/39.htm#s334


суббота, 4 ноября 2017 г.

"Слово до товаришів з приводу російської революції".


 Галичина і Жовтнева революція 1917 р. (вступні нотатки).

До 100-ї річниці Жовтневої революції у Росії публікуємо статтю із журналу «Вісник драгоманівської організації» за грудень 1917 р. На жаль ми не знаємо точно автора цієї статті, бо журнал виходив на території Галичини нелегально і авторів статей зазвичай не вказували. Видавала цей журнал молодіжна соціалістична організація, що утворилася у 1916 р. під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократія» (ІРСД) або «Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь» (ІРСДМ).
Оскільки більшість її діячів на початку 20-х років стали засновниками Комуністичної партії Західної України, ліквідованої сталінським Комінтерном у 1938 р., то вивчення історії ІРСД в Радянському Союзі довгий час наштовхувалося на заборони та замовчування, а в сучасній Україні історія соціалістичного і комуністичного руху не належить до головних тем офіційної науки.
Стаття «Слово до товаришів з приводу російської революції» була написана під час першої світової війни. Зараз в Україні триває інша війна. Агресія путінської Росії на півдні та сході України у 2014 р. викликала бурхливі дискусії серед сучасних українських лівих, частина з яких підтримали російський імперіалізм та його маріонеток із так званих ДНР та ЛНР, як «повстання народу Новоросії», інші займають так звану позицію Ціммервальду, вважаючи, що  сучасна війна є так само, як і перша світова, війною коаліцій імперіалістичних держав за переділ світу, перерозподіл колоній та ринків збуту. В цьому відношенні показово порівняти ставлення членів ІРСД до першої світової війни та пізнішої польсько-української війни 1918-1919 рр., що виникла одразу після розпаду Автро-Угорської імперії та появи нових держав – республіки Польща та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В обох війнах активістам ІРСД довелося брати участь зі зброєю в руках. На фронтах першої світової війни загинули провідні діячі передвоєнних «драгоманівок» Осип Данилевич та Андрій Мекелита, яких із великою пошаною і захопленням згадував Роман Роздольский, сам Роздольский також був мобілізований до австрійської армії.
Перша світова війна для українського народу була подвійною трагедією ще й тому, що його землі були поділені між двома воюючими сторонами, зокрема Російською (більша частина України – Наддніпрянщина), та Австро-Угорською (Галичина, Буковина і Закарпаття) імперіями. Заради прибутків капіталістів Європи і США, в ім’я порятунку прогнилих і запліснявілих монархій Романових і Габсбургів українські селяни й робітники змушені були не тільки гнити в окопах і вбивати таких саме селян і робітників, але зодягнутих в інші шинелі, але й убивати таких саме українців. Українці Буковини і Галичини, мобілізовані в армію Австро-Угорщини, воювали з українцями Наддніпрянщини, мобілізованими в армію Росії. З сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України – близько 3,5 млн., понад 300 тисяч галичан було мобілізовано до австро-угорської армії.
В таких умовах чітко виявилася  угодовська позиція українських дрібнобуржуазних партій, що звикли плазувати перед пануючими класами великих держав. Майже всі українські партії виступили на підтримку того чи іншого імперіалістичного блоку, як вірнопіддані лакеї російської чи австро-угорської монархій. До перших належала газета “Украинская жизнь”, яку видавала у Москві Українська соціал-демократична робітнича партія, за редакцією Симона Петлюри. Газета заявила: “Українці не піддадуться на провокаційні впливи й виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, й не тільки на полі битви, але й як громадяни-обивателі, зобов’язані в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання, що випало на її долю”. Інша частина УСДРП утворила Союз визволення України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Мар’ян Меленевський тощо), який разом із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про свою вірність центральним державам (Австро-Угорщині і Німеччині), бо вони нібито допомагають Україні визволитися від російського ярма.
Серед російських партій лише більшовицька фракція РСДРП на чолі з Володимиром Леніним з перших днів війни сформулювала інтернаціоналістську антивоєнну позицію: війна несправедлива і загарбницька з обох боків, і єдино можливий вихід з цієї кривавої бійні – повернути багнети проти своїх власних правителів і панів, скинути з власної шиї тих, хто розв’язав світову війну.
З числа українських марксистів інтернаціоналістські позиції зайняла газета “Боротьба”, орган закордонної організації УСДРП в Женеві, (редактор – Лев Юркевич-Рибалка) і група “Інтернаціональна революційна соціал-демократія” в Галичині. В першому номері "Боротьби", що вийшов в лютому 1915 р., зазначено: "Ми  маємо отже те тверде переконання, що сучасна війна є насамперед війною імперіалістичною…Немає ні нападаючої, ні обороняючої сторони… Золоті слова сказав недавно Карл Лібкнехт: "Кожна соціалістична партія має ворога у власній країні…" "Боротьба" заявила про свою повну підтримку рішення Ціммервальдської міжнародної конференції соціалістів: “Ми не стоїмо на грунті національної солідарності з класою визискувачів, а на грунті міжнародної солідарності пролетаріату і класової боротьби”[1].
Але той же Ленін в дискусіях щодо права націй на самовизначення із Розою Люксембург та Георгієм Пятаковим у 1915-1916 рр. підкреслював, що імперіалістичний несправедливий і загарбницький характер саме цієї війни не означає, що зараз в добу імперіалізму неможливі війни справедливі, війни на захист демократії та батьківщини. Як приклад він наводив Ірландію, де у 1916 р. почалося повстання проти британського панування, й писав, що у війні ірландців проти британського імперіалізму ми на боці пригнобленої нації, бо вони захищають свій народ, свою мову, свою батьківщину.

«Генеральные штабы в теперешней войне тщательно стараются использовать всяческое национальное и революционное движение в лагере их противников, немцы - ирландское восстание, французы - чешское движение и т. п. И с своей точки зрения они поступают вполне правильно. Нельзя серьезно относиться к серьезной войне, не используя малейшей слабости противника, не ловя всякого шанса, тем более, что нельзя знать наперед, в какой именно момент и с какой именно силой «взорвет» здесь или там тот или иной склад пороха. Мы были бы очень плохими революционерами, если бы в великой освободительной войне пролетариата за социализм не сумели использовать всякого народного движения против отдельных бедствий империализма в интересах обострения и расширения кризиса. Если бы мы стали, с одной стороны, заявлять и повторять на тысячи ладов, что мы «против» всякого национального гнета, а с другой стороны, называть «путчем» геройское восстание наиболее подвижной и интеллигентной части некоторых классов угнетенной нации против угнетателей, - мы низвели бы себя до уровня столь же тупого, как каутскианцы.
Несчастие ирландцев в том, что они восстали несвоевременно, - когда европейское восстание пролетариата еще не созрело. Капитализм не устроен так гармонично, чтобы различные источники восстания сами собой сливались сразу, без неудач и поражений. Наоборот, именно разновременность, разнородность, разноместность восстаний ручается за широту и глубину общего движения; только в опыте революционных движений несвоевременных, частных, раздробленных и потому неудачных, массы приобретут опыт, научатся, соберут силы, увидят своих настоящих вождей, социалистических пролетариев и подготовят тем общий натиск, как отдельные стачки, демонстрации городские и национальные, вспышки в войске, взрывы в крестьянстве и т. д. подготовили общий натиск в 1905 году.
Защита отечества есть ложь в империалистской войне, но вовсе не ложь в демократической и революционной войне. Разговоры о «правах» кажутся смешными во время войны, ибо всякая война ставит прямое и непосредственное насилие на место права, но из-за этого нельзя забывать, что бывали в истории в прошлом (и наверное будут, должны быть в будущем) войны (демократические и революционные войны), которые, заменяя на время войны всякое «право», всякую демократию насилием, служили по своему социальному содержанию, по своим последствиям, делу демократии и, следовательно, социализма»[2].

«Інтернаціональна революційна соціал-демократія» виникла під час першої світової війни на основі довоєнних студентських та учнівських гуртків самоосвіти, що перебували пд впливом ідей видатного українського мислителя (і дядька Лесі Українки) Михайла Драгоманова. Один з провідних членів ІРСД, секретар ЦК Комуністичної партії Східної Галичини Осип Крілик (псевдо «Васильків») у 1922 р. на судовому процесі у Львові (так званий «Святоюрський процес»), влаштованому польської владою проти учасників першого з’їзду КПСГ, розповідав: 
«Коли в 1914 р. українські соціалісти в Галичині підтримали  імперіалістичну війну, хотіли заманити пролетаріат до національної боротьби і вступити до «Союзу визволення України», тоді лівиця відлучилася від соціал-демократії. В 1916 р. постає тут організація обєднаного пролетаріату як польського, так і українського і єврейського під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократична партія». До організації належали польські, єврейські та українські робітники. Безумовно легальною вона не була... Першим кличем було: «Геть імперіалістичну війну і озброєння пролетаріату проти війни!» В тому часі австрійський уряд арештував кількох при помочі тутешньої цісарсько-королівської поліції, мав і я бути арештований, але я втік. Наступив 1918 р., а з ним і так звана «весна народів». Партія наша тоді ж оголосила, що визволення, як соціальне , так і національне принесе тільки диктатура пролетаріату»[3].
Йосип Крілик (Васильків)

Докладніше про обставини виникнення ІРСД розповідає інший її провідний діяч згодом видатний український історик-марксист Роман Роздольський у спогадах, написаних на еміграції в Америці вже після другої світової війни. Він особисто належав до львівської «Драгоманівки» (гуртка учнівської та студентської молоді) із 1912 р., коли йому самому виповнилося лише 14 років: 
«Я особисто мав щастя належати до львівської Драгоманівки вже від початку 1912 р. – спершу як учасник т. зв. «підготовки» (тепер ми сказали б, як «кандидат»), а пізніше, як повноправний член «старшого» гуртка.
З тих часів особливо дорогі мені імена двох, давно загинувших, товаришів: Осипа Даниловича та Андрія Мекелити. Перший з них (тоді вже студент університету) був керівником та постійним викладовцем “підготовки”, до якої я належав протягом 1912 р. Задача його полягала в тому, щоб дати своїм слухачам (понад 20 учням 4-5 кляс гімназії) найзагальніше поняття про основи модерного наукового світогляду, в першу чергу – дарвінізму, та зробити їх вільними від усяких клерикальних пересудів. Я ще й сьогодні дивуюся, як легко вдавалася Даниловичеві ця задача: вже після 2-3 місяців слухачі його (котрі, розуміється, не знали про існування «старшого» гуртка та Драгоманівки як такої), ставали переважно переконаними «вільнодумцями» та сприймали з захопленням ідеї соціялізму. Що правда, Данилович був незвичайно талановитим і переконливим референтом; тому й не диво, що тижневі виклади його значили нам в сто раз більше, як нудно-заялозені адмоніції наших катехитів та професорів, які так часто «перестерігали» нас перед «погубними» наслідками атеїзму та соціялізму. Бідолахи, – не знали, як солодко смакують заборонені плоди з вічно живучого дерева вільної людської думки… Сам Данилович, треба зазначити, був тільки соціялістом драгоманівського толку і тому не раз гаряче опонував численним «марксистам» старшого гуртка. Але, не зважаючи на те, власне він своєю невсипущою та консеквентною анти-клерикальною пропагандою робив дуже важне діло, промощуючи нам дорогу, яка вела поза драгоманівство до наукового марксівського соціялізму. Особисто Данилович був людиною незвичайної ідейности та посвяти, і тому ніщо нас так болюче не вдарило, як його смерть в українських січових стрільцях в 1915 році.
В відріжненню від Даниловича 17-літній А. Мекелита (родом з села Бутин Вел., Жовківського повіту), був переконаним соціял-демократом – марксистом. Власневін завербував мене до «підготовки» та засобляв мене соціялістичною літературою на українській, польській і російській мові. Під його впливом та за його вказівками я почав зачитуватись популярнішими творами Енґельса, Кавтського, Ляссаля, Богданова т. ін. та став незабаром здеклярованим, хоча й дуже ще туманним «марксистом». Розуміється, в двох слідуючих роках я був постійним гостем на шумливо-веселій квартирі на Вірменській, а пізніше на Театинській вулиці, де Мекелита жив разом з чотирма іншими драгоманівцями, і куди часто заходили Данилович, Огоновський («Ковбас»), Л. Розенберг (Чорний), «анархіст» Квас, «марксист» Фляш, Ф. Палащук (Комар), брати Дідушки та інші «обивателі й бурителі». Нічого казати, що дискусії, які там велися, були без порівняння цікавіші від викладів наших гімназійних педагогів. А душею тих дискусій був вічно голодний і вічно захоплений Мекелита, який жив з лекцій («коррепетицій»), але переважну частину свого заробітку віддавав на закупно книжок, і тому часто мусів «обідати» булкою та Пляшкою «лімонади». На жаль, також Мекелита загинув марно на італійському фронті в 1918 році і нам залишився тільки його останній лист, в якому він мріяв про близьку соціялістичну революцію…
Роман Роздольський

Попереду я згадував про двох жидівських товаришів: Розенберґа і Фляша. На жаль, це були єдині не-українці, які брали участь в роботі львівської Драгоманівки. Поза тим Драгоманівки не мали майже ніяких контактів ані з молодечими жидівськими соціялістами, ані з аналогічною польською організацією «Промєністих». Але хіба ж можлива була тісніша співпраця з організацією, котра, не зважаючи на свою проклямовану «лівизну», вперто стояла на плятформі історичної Польщі і котрої члени в найкращому разі були тільки «пілсудчиками»?
Як уже сказано також, Драгоманівки не були виразно соціялістичними (а тим менше марксистськими) організаціями, хоча й соціялісти, як найбільш рухливий елемент, надавали тон в їх роботі. Це показалось на всекраєвому з’їзді Драгоманівок в 1913 p., де виступала значна не соціялістична, чи, радше, націоналістична опозиція, з якою соціялістичним керівникам організації не легко було справитись. А зрештою, навіть здекляровані соціялісти поміж драгоманівців у ніякому разі не були вільними від націоналістичних настроїв. Це ж був час, коли власне молодий соціял-демократ Донцов виступав зі своєю пропагандою опертою на німецьких та австрійських штиках української незалежности («австрофільська орієнтація»). Тому й не дивниця, що з вибухом світової війни в 1914 р. Драгоманівки розпалися і більшість їх членів опинилася в Українських Січових Стрільцях (подібно, як більшість «Промєністих» – в творених Пілсудським легіонах).
Коли ми приступили до віднови організації в 1916 р. у Львові, ми могли нав’язати контакт тільки з двома старшими членами передвоєнної Драгоманівки: зГалущаком та Кандяком. Але на наше здивування оба вони виступили рішуче проти відновлення Драгоманівки, тим паче як соціялістичної організації. Так нам довелося зачинати самим. Що правда, умови нам сприяли. По перше – ми мали гурт енерґійних і палких провідників: тут слід, передусім, назвати Р. Кузьму (Турянського), О. Крілика (Василькова), І. Хлоня (Іка), О. Березинського, Т. Прокоповича, Ст. Паньківського та В. Сироїжу. А по-друге, протягом 1915 р. й 1916 р. проавстрійські настрої галицько-українського громадянства дуже охолонули, а затяжна й безвихідна війна викликала глухе незадоволення та спричинила гостру радикалізацію цілого суспільства. Тому то ми могли зразу надати Драгоманівці виразний соціялістичний, чи, точніше, соціял-демократичний характер. Тут слід зазначити, що наш соціялізм мав у суті речі дуже мало спільного з «соціялізмом» офіційного проводу УСДП, бо ми з початку виступили з дуже різкою критикою австрофільської орієнтації та безславного «Союзу Визволення України», коли головачі УСДП йшли покірно на шнурку австрійського імперіялізму. Я пригадую собі як сьогодні, як кумедно відпекувавсь від нас лідер УСДП Мик. Ганкевич, коли ми, по наївності нашій, принесли йому в 1917 р. в дарунку наші перші противоєнні, відбиті на гектографі, видання… І дійсно, що міг мати спільного такий солідний парламентарист і «реальний політик», як М. Ганкевич з «дітваками», котрі захоплювалися антивоєнною діяльністю К. Лібкнехта та атентатом Фр. Адлєра на графа Штюрка і покладали всі свої надії на грядущу пролетарську революцію…
Але я забігаю наперед. Спершу декілька слів про розвиток відновленої Драгоманівки. Завдяки невсипущій організаційній праці О. Крілика та О. Березинського ми вже через пів року мали дуже поважну організацію, з філіями у Львові, Стрию, Дрогобичі, Самборі, Тернополі та Перемишлі, та приступили до видавання гектографованого 16-сторінкового журнальчика п. н. «Вістник Драгоманівської організації». Редактором «Вістника» та автором переважної частини поміщених у ньому статтей був Прокопович. («Вістник» виходив у 300 примірниках, загалом вийшло його 6 або 7 чисел. Пізніше на місце «Вістника» прийшли «Кличі» (2 ч.) та «Вільна школа» (1 ч.) Оба останні видання появилися вже після всекраєвого з’їзду на весну 1918 p., на якому Драгоманівка перетворилась в «Інтернаціональну Революційну Соціял-Демократичну Молодь» (ІРСДМ). Щодо політичного напряму «Вістника» й «Кличів», то вони посвячені були всеціло антивоєнній пропаганді та поборюванню «австрофільської орієнтації». Про це свідчать вимовно всі числа обох журнальчиків, які заховалися в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Тут згадаємо тільки передруковану в фотокопічній знимці в «Нашій Правді» з 1928 р. відозву, яка кінчиться словами: «В тюрмі сидять К. Лібкнехт та Р. Люксембург… Як же посміла німецька с.-д. газета «Форвертс» назвати вчинок Фр. Адлєра «вчинком божевільного»…»[4].
Роман Роздольский заперечує спроби Осипа Крілика представити ІРСД мало не більшовицькою організацією, але визнає великий вплив російської революції на її членів. «А ще краще поінформує читача про напрям і настрої підчасвоєнної Драгоманівки поміщений в «Вістнику» вірш п. з. «Дурхгальтен». який подаю тут в цілості:
DURCHHALTEN!*
Durchhalten – це велика річ
І мудрая ідея,
Нераз не спав я цілу ніч,
Міркуючи про неї.
Нераз не спав я цілу ніч
І потом обливався,
Що і великий Гінденбурґ
Того б не сподівався.
Тепер кричу аж гомін йде:
Пан Гінденбурґ нехай живе!
Durchhalten!
Durchhalten цю страшну війну,
Durchhalten маршкомпанію,
Фельдвахи та фехтунки –
Комісію і супровіт
І серце й легкі і живіт,
Шпитальні мустерунки.
Durchhalten сльози і печаль
І за життям минулим жаль,
І всі душевні муки –
Нещасний, хто в важку пору
На себе зложить руки.
Ми мусим для добра усіх
Покинути зневіри гріх
Й Durchhalten!
Як перебудемо той час,
Тоді прийде пора на нас –
Війна грізна й кривава.
Тоді – тремтіть усі кати:
Хочби й зо світа нам зійти,
Побідить НАША справа.
“Durchhalten” скажемо вам ми:
Тепер ховайтеся, пани,
Собаче сотворіння;
Страшний буде народний гнів,
І вас, немов скажених псів,
Всіх переб’ють камінням.
І всі радітимуть з весни –
Лиш вам не судиться, пани,
Durchhalten!
Вірш як вірш, а для того не слід розглядати його з мистецької точки погляду, бо певне й сам автор не мав таких аспірацій. Зате, вірш той дуже характеристичний для настроїв і сподівань, якими жили провідники тодішньої Драгоманівки. Тому й не дивниця, що саме наша організація привітала з незвичайним захопленням вибух лютневої російської революції, а тим більше розвиток революційних подій на Україні. Власне та революція з її емоціями, блискучими фразами та драматичними ефектами мусіла полонити почуття та фантазію молодих Драгоманівців, мусіла видаватися їм тою зорею, яка вивести мала споневіряну в воєнних траншеях людськість на шлях соціяльної рівности та братерства народів. Розуміється, драгоманівці дуже мало розбиралися в боротьбі кляс і партій, яка з самого початку роздирала нібито єдиний фронт «всеросійської демократії». Найкращим свідоцтвом того є факт, що власне наша організація видала друком в 1918 р. у Львові брошуру відомого провідника австрійської соціял-демократії О. Бауера (Г. Вебера) п. з. «Російська Революція», якої автор маневрував поміж меншевизмом і большевизмом, силкуючись примирити реформізм з революційним марксизмом, буржуазну революцію з пролетарською. Що в наших власних головах панував тоді куди більший хаос, цього не треба підчеркувати. Але, хто з українських, польських, чи жидівських соціялістів Галичини мав тоді краще уявлення про зміст і рушійні сили російської революції? В кожному разі, Драгоманівка була єдиною організацією Галичини, котра відмітила й привітала в своєму органі жовтневий переворот. Що правда, пізніший похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організації розходження, і під впливом В. Сироїжи (до котрого прилучився пізніше Прокопович,) «Вістник» висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою. Але ж чи тодішня українська політика большевиків, а особливо поведінка російських большевиків України не давала підстав для таких розходжень?..
Підчеркую все те в ім’я історичної правди, бо були спроби (промова О. Крілика на т. зв. святоюрському процесі, «Наша Правда» з 1928 р.) представити підчасвоєнну Драгоманівку, а особливо ІРСДМ мало що не большевицькою організацією. (Спроби ті подиктовані були наївним бажанням доказати фракційним противникам з обласної галицької КПРП, тобто польським і жидівським комуністам, що і в нас було своє революційне минуле, а навіть краще, ніж їхнє…) Розуміється, «большевицькою» ІРСДМ ніколи не була і не могла бути; не забуваймо, що навіть у високоупромисловленій Чехії з її численним пролетаріятом комуністична партія постала щойно в 1920 р. Але, відкинувши на бік всякі перебільшення, у твердженню Крілика було велике зерно правди. Як не як, а тільки українські соціялісти Галичини здобулися в воєнних 1916-1918 pp. на власну революційну організацію. Звичайно, це не було припадком: як «неісторична» нація з недорозвинутими панівними клясами, ми мали тоді дуже мало виглядів на здійснення буржуазної української державности. 3 другого боку, не розв’язана, а глибоко динамічна в своїй основі селянська справа, в зв’язку з національним поневоленням, створювала у нас особливо пригожий ґрунт для ідей революційного соціялізму. Тому то саме ми мали вже в 1916-1918 pp. своїх Василькових і Турянських; і тому якраз бувші і члени ІРСДМ разом з Максимовичем, Орловським, Рудиком і Розенберґом** зуміли створити на весну 1920 р. власну, не признавану Комінтерном до 1925 р. «Комуністичну Партію Східньої Галичини», яка стала пізніше ядром офіційної “Комуністичної Партії Західньої України”.
Але про все те, про почини українського комуністичного Руху в Галичині та про розстріляну сталінськими посіпаками КПЗУ, мені, як посторонньому глядачеві, не слід писати. Може залишився ще при житті хтось з безпосередніх учасників і членів тої партії, щоб розказати прийдешнім поколінням писану кров’ю її історію.»

Під впливом Великого Жовтня більшість членів ІРСД переходить на марксистські позиції. "Всі ми бачимо на собі вплив револції – того великого чарівного слова. Страхіття війни та світлий образ російської революції впливають і впливатимуть на маси.    Віримо, незламно віримо, що мусить прийти європейська соціальна революція... Треба лише відповідного моменту, а тоді... тоді вибухне бунт! Одна велика, чарівна пророцька хвиля. Кождий ясно бачитиме свою ціль. Кождий побачить відразу безхосенність його попереднього життя. Прийде велика хвиля, коли після слів Ф.Енгельса  королівські корони будуть валятися на вулицях і ніхто не схоче їх підняти...  Чи далеко ми від такої хвилі? Не можна пророкувати часу, але знаємо, що вона незадовго мусить прийти, бо до цього пруть незламні закони. Будьмо сильні, як буря, повні сили, туги, могутності. Щоб не застала нас неприготованими хвиля визволення!" (з листівки ІРСД "Мир").
Значна частина галичан, що потрапила у російський полон, стала свідками і учасниками революції та громадянської війни в Росії та  Україні. Повертаючись на батьківщину, вони несуть із собою ідеї більшовизму. Після того як в жовтні 1918 р. розвалюється Австрійська імперія, в Галичині утворюється Західноукраїнська народна республіка. В лютому 1919 р. члени партії боротьбистів Карл Саврич і Михайло Яловий  та більшовик Василь Сірко за участю членів ІРСД організують конференцію в Станіславі (тодішня столиця ЗУНР, нині – Івано-Франківськ), яка прийняла рішення утворити Комуністичну партію Східної Галичини і обрала її перший ЦК на чолі з Карлом Савричем (Масимовичем).
Як бачимо, ІРСД виникла перш за все як форма протесту галицької соціалістичної молоді проти імперіалістичної війни, як спроба перейти від драгоманівського соціалізму-федералізму до пролетарського інтернаціоналізму. Проте її члени не були зашореними догматиками, а щиро шукали шляхів соціального й національного визволення свого народу, тому не вважали, як деякі сучасні ліві, імперіалістичною будь-яку війну й фашистським переворотом будь-яке повстання. Коли почалася агресія Польщі проти Західноукраїнської Народної Республіки, більшість активістів ІРСД добровільно вступили до Української Галицької Армії – армії ЗУНР, в складі якої загинув член ІРСД Степан Паньківський. А після поразки ЗУНР та окупації її території польськими військами, вони змушені були перейти кордон та емігрувати до Чехословаччини[5], щоби потім повернутися на батьківщину нелегально. Здобутий під час першої світової війни досвід та проаналізовний ними приклад російських більшовиків вони використали для утворення Комуністичної партії Західної України, що внесла свій яскравий внесок у боротьбу за визволення трудящих.






[1] Гошовський А. У боротьбі із СВУ та соціал-патріотами // Український календар на 1966 рік. – Варшава, 1965. – С.215-220.
[2] В.И.Ленин. Итоги дискуссии о самоопределении. 1916 г. ИРЛАНДСКОЕ ВОССТАНИЕ 1916 ГОДА // Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т. 30. С. 52-57. https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/02/1916.html
[3] Proces komunistóv we Lwowe. – Lwów,1923. – S.97. Цит. за: Карпенко О.Ю. Виникнення Комуністичної партії Східної Галичини // Заграва волі. З історії КПЗУ. – Львів, 1970 – С.9.
[4] Роздольський Р. До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині (Підчасвоєнні «Драгоманівки» 1916-18 рр.) // Діялог. –  Торонто. 1984. – Ч. 10. – С. 77-83. https://vpered.wordpress.com/2009/06/09/%d0%b4%d0%be-%d1%96%d1%81%d1%82%d0%be%d1%80%d1%96%d1%97-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%bb%d1%96%d0%b2%d0%be-%d1%81%d0%be%d1%86%d1%96%d1%8f%d0%bb%d1%96/
* Нім. витримати, видержати щось.
** Більшість згаданих Роздольским активістів ІРСД – КПСГ – КПЗУ були знищені у 1932–1940 рр. сталінським режимом. 18 лютого 1928 р. Виконком Комінтерну (ВККІ) прийняв рішення виключити керівників КПЗУ Й.Крілика (Василькова), Р. Кузьму (Турянського) і К.Саврича (Максимовича) з партії та Інтернаціоналу.  Їх дії були кваліфіковані як створення антикомінтернівської групи, що працювала на користь польського фашизму. 16 серпня 1938 р. Президія ВККІ (точніше ті 6 її членів, які ще залишалися на свободі) приймає рішення про розпуск Компартії Польщі та її автономних частин Компартій Захдіної України та Західної Білорусі. Більшість керівників цих партій загинули від рук сталінського НКВД. Останнім був Йосип Крілик (Васильків), якого розстріляли у Орловській тюрмі серед великої групи політичних в’язнів 11 вересня 1941 р.
[5] Роздольская Эмилия. Роман Роздольский: жизнь, мотивы, творчество https://proletar-ukr.blogspot.com/2017/10/blog-post.html

--------------------------------------------


Слово до товаришів з приводу російської революції.


Вже три роки шаліє воєнна буря, три роки йдуть знеможені жовнірські маси до бою, три роки гинуть мільйони, не знаючи за що й навіщо. Коли б хто згори поглянув на Європу, то серце його стиснулося б страшним жахом на вид збідованих, чорних, як земля людей, того великого людського Молоха, що, наче зачарований якоюсь проклятою силою, йде та гине за неправду та насильство.

Правда, війни всі сподівались та всі її передбачали, але ніхто не передбачав тих страхіть, які вона принесла з собою. Ніхто не сподівався, що буде така довга та кривава боротьба, що капіталізм сягне до останніх засобів своїх сил та могутності. Ніхто не передбачав, що передвоєнна організація інтернаціоналу розлетиться. Ніхто не сподівався, що пролетаріат Європи буде мусив свої найкращі сили віддати на службу імперіалізмові. Ніхто не знав, що в Європі настане така довга ера абсолютизму, що всяке вільне слово закують, що настане нова страшна реакція.

Тому скільки людей розчарувалися в великій ідеї соціалізму, в ідеї інтернаціоналу. Нема інтернаціоналу, нема великого творчого пролетаріату, котрий має вести людство до царства правди, волі й братерства. Є тільки маси, що, наче закляті, йдуть потопою на своїх братів. В житті нема фактів, котрі би перли до здійснення великої ідеї соціалізму. Є тільки прокляття капіталізму, що спутує наші вчинки, що ставить кам'яні перегородки наших гадкам, котрі б'ються об  них так безпорадно, як пташки в клітці. І тому щирі, ідейні, але малодухі сумують, бачачи, як розпадається їх ідея, а потім попадають в погане отупіння, котре заводить їх в табір народів-ворогів.

І справді! Хто не вірив твердо й непохитно в нашу велику ідею і в кого вона не була обоснована на твердих фактах із економічного життя, той міг зневіритися.

Бо від першого почину війни запанувала така підла реакція!..

Велике революція... Чарівливі народини нового ладу... Перед нами нагло твориться новий світ, і наша душа купається в цілім хаосі великих мрій, великих мрій та сподіванок.

Ми готові кинути все, наче зачаровані, піти там, де мають червоні знамена революції, де дзвенить побідна "Марсельєза", де маси творять собі новий лад. Російська революція відмолодила нас. Ми відразу побачили перед своїми очима такий розкішний образ волі та братерства, що аж оп'яніли, і не одному з нас не раз здавалося, що надійшла найкраща хвиля: здійснення всіх мрій та ідеалів. Тут ми, товариші, хочемо подати кілька уваг про російську революцію й хочемо разом з вами критично поставитися до цієї справи.

Ми мусимо розглядати революцію з двох боків - російського та загальноєвропейського, це значить - будемо шукати причин в російських та загальноєвропейських обставинах, з другого боку, викажемо її значення для Росії та Європи.

В краях з найбільш розвиненою поліційною системою, в краях абсолютизму, є найбільш революційні соціалістичні партії. Російський абсолютизм був тим чинником, котрий з’єднав революції мільйонові сили, й він є безпосередньої її причиною. Другою причиною, котра виросла на чисто російському грунті, є розвязка аграрного питання. Росія є аграрною країною, і революція доти не втихне, доки жадання мужицтва не сповняться. А, як відомо, в Росії кожну війну супроводить революція. Царська Росія останніх часів представляла менш-більш такий сам образ анархії, безсилля та розкладу, як французьке королівство напередодні 1789 р. І так само, як французька буржуазія повалила легко королівство, так легко російські революціонери повалили зігнилий царський лад.

Перейдім до загальноєвропейських причин революції. Найбіль безпосередньою причиною є страшне зреволюціонізування суспільності, спричинене мілітаризмом. Капіталізм підготовляє сам собі загибель. Він революціонізує кожну суспільність; він витворяє енергійний пролетаріат, котрий має його повалити. Але що більше - він скупчує пролетаріат в мільйонових арміях. Каже їм гинути за чужі інтереси. Пролетаріат мусить бути революційним, щоб не загинути. А власне держава дає в його руки страшну силу - меч, і скоріше чи пізніше пролетаріат зверне його проти гнобителів. Ми переконалися це на примірі російської армії. Загальною мобілізацією царизм підписав на себе смертний засуд.

З того погляду російська революція є вістуном нових великих світових надій. Вона пробудила пролетаріат і його партію з довгого воєнного отупіння. Тепер починають кипіти таємні великі сили.

Російська революція підняла високо соціалістичне знамя, ясно висказала всі наші кличі. Мир без анексій, право кожного народу на самоозначення. І тепер всі схопилися за ті кличі. Соціалізм проголошує те, що повинен проглошувати: мир народам, право для нації, ідею інтернаціоналу. Російська революція принесе народам, котрі замешкають Східну Європу, волю і демократію. А цей шляхетний примір поведе за собою демократизацію цілого світу, котра вже тепер починається. Головна сила російської революції є в кличах, які вона поставила. Скажім, що ці кличі тепер ще не здійсняться, але вони тяжітимуть на історії Європи і пертимуть до свойого здійснення. Бо це не мрії фантастів, а міцні закони, котрі мусять здійснитися.

Передовсім ідея інтернаціоналу. Сю ідею ми обговоримо в статті «Інтернаціоналізм».
Другим таким кличем, котрий тяжитиме на будучності Європи, є усуспільнення приватної земельної власності, в дальшій мірі – всякої приватної власності. Примінення цього кличу на російськім грунті, хоч би тільки щодо аграрної справи, буде великим товчком до здійснення цього кличу в цілім світі.
В парі з цими двома кличами йде демократизація народів.
Які блискучі надії, товариші! Такі радісні, що аж дух в грудях запирає, що хочеться грімко й голосно крикну[ти] на весь світ, що тепер прийшла остання пора – поневолений та стривожений довгим лихоліттям народ сам бере власть у свої руки, сам стає творцем кращого будущого. Земля, рівність і братерство – з далеких віків гомонять до нас ці слова, й ніколи ми їх так не розуміли, й ніколи вони не сповнили нашої душі так, як тепер. Чи ж можемо дальше бути в тім отупінні? Чи ж сміє нас ще придавлювати глуха, темна реакція? Ні! Ми підемо рука в руку з тими, хто промощує стежки кращій будучності, станемо цілі тривогою, надією, бажанням, вчинком. І ніколи наше молоде життя не буде таким радісним, таким великим. Правда, товариші?!




«Вісник драгоманівської організації». Вип. 2. 1917. грудень. С.2-7.

Публікується за книгою:
Під прапором Жовтня. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні. (1917 – 1920). Документи й матеріали / За ред. О.Ю. Карпенка. – Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1957. – С. 56-58.

суббота, 28 октября 2017 г.

Райнер Тоссторф. Гражданская война в Испании: Сталинизм и ПОУМ



1 жовтня 2017 р. попри заборону іспанської влади в Каталонії відбувся референдум, понад 90 % учасників якого проголосували за незалежність від Іспанії, а 27 жовтня парламент Каталонії проголосив незалежність та спустив іспанський прапор. Оцінки цієї події серед лівих дуже різні. Деякі сталіністи та російські шовіністи намагаються проводити паралелі із Донбасом та проголошенням ДНР-ЛНР. Про безпідставність цих паралелей та давні революційні й антисталінські традиції Каталонії розповідає нарис німецького історика Райнера Тоссторфа, перекладений нами російською на замовлення НПЦ "Праксис" у 2005 р.

Внимание, которое несколько лет тому назад привлек фильм британского режиссера Кэна Лоача «Земля и свобода» (Land and Freedom), основано не в последнюю очередь на том, что в нем наглядным образом было показано: Гражданская война в Испании была не только борьбой между фашизмом и антифашизмом, но шла рука об руку с конфронтацией среди левых. Это правда, не столь уж нетипично для революций – можно вспомнить лишь революцию в России в 1917 г. или в Германии в следующем году. Это было прежде всего подавление как зараженной троцкизмом ПОУМ (Partido Obrero de Unificación Marxista – Рабочая партия марксистского единства) Компартией и советской спецслужбой, которое нашло свое высшее выражение в убийстве целого ряда ее членов, которое составляет кровавый противоположный акцент требованию общей оборонительной войны против путчистов генерала Франко и его союзников Гитлера и Муссолини. Преследования коснулись также анархистов, но все же из-за их силы они не могли быть прямо запрещены.
Этот образ действий имел последствия не только в самой Испании. Коммунистический Интернационал проводил международную кампанию  против ПОУМ и в оправдание ее уничтожения. Параллельно в это же время состоялись московские процессы и были проведены «чистки» в Советском Союзе. Те, кто это осуждал, были атакованы как «троцкисты» и «контрреволюционеры». Стоит лишь пролистать коммунистические издания  того времени, как например «Обозрение политики, экономики и рабочего движения» - наследника Инпрекорра после 1933 г., или «Дойче фольксцайтунг» (Германскую народную газету) – орган КПГ в эмиграции, чтобы увидеть тотчас, какое большое значение придавалось пропаганде против ПОУМ.

Чем была ПОУМ?

Уже определение «марксистская» в ее названии показывает, что она отделяла себя от анархистов, которые до начала гражданской войны составляли большинство в испанском рабочем движении. Она возникла в 1935 г. из объединения двух группировок, исключенных в конце 20-х годов из Компартии Испании. В первом случае речь шла о сторонниках Льва Троцкого, что позже также стало оправданием для применения названия «троцкистская». Ее наиболее известной личностью был  Андрео Нин. В начале 20-х он стал секретарем CNT[1], где был представителем большевистской тенденции. Как временно исполняющий обязанности генерального секретаря Профинтерна с 1922 по 1928 гг., Нин переехал в Москву и вследствие этого получил международную известность. В 1928 г. его как сторонника Троцкого исключили. После возвращения в Каталонию Нин не только организовывал испанских троцкистов, но и сделал себе имя интеллектуала переводами русской и советской литературы от Достоевского и Толстого до Зощенко.


Андреу Нин


Другой организацией был «Рабоче-крестьянский блок» (BOC – исп. Bloque Obrero y Campesino или по каталански Bloc Obrer i Camperol), активная главным образом в Каталонии оппозиционная коммунистическая группировка. Ее знаменитый вождь Хоакин Маурин с многочисленными сторонниками также ушел из CNT, откуда они из-за их выступлений в поддержку Октябрьской революции были исключены анархистами.
Обе оппозиционные группировки, в которых имелось множество основателей Компартии, были образованы в конце 20-х годов, когда партия склонилась к сталинской политике, которая всех остальных левых объявляла «социал-фашистами» или «анархо-фашистами». Хотя все исторические параллели имеют свои подвохи, можно сравнить обе организации с левой и правой оппозицией в международном коммунизме с начала сталинского захвата власти в середине 20-х годов. Конечно такое соглашение как в Испании было единственным в своем роде и понятным только на фоне большой радикализации, которую переживала страна.
Программа ПОУМ выступала за «демократическую социалистическую» революцию. Буржуазия в Испании не могла больше решать не один раз невыполненные задачи буржуазной революции, как например, раздел земель, отделение церкви от государства и освобождение неиспанских национальностей (Каталонии, Босконии и Галисии). Боявшаяся за свою власть перед лицом рабочего движения прибегала она вместо этого к фашизму. (Мелко)буржуазные республиканцы капитулировали. Пролетариат напротив подхватил демократические задачи и реализовал их, из-за чего мелкая буржуазия и особенно крестьянство стали его союзниками, и одновременно начал свою собственную социалистическую революцию. ПОУМ, организации-предшественники которой принадлежали к инициаторам единого фронта против наступающего фашизма с 1934 г., «Рабочего альянса», критиковала сектантство анархистов, оппортунизм социалистов, а также сталинизацию Компартии. Она до 1934 г. боролась против любого единого фронта, затем, внезапно пытается повернуть на 180о, примкнуть к крупным буржуазным силам, чтобы затормозить массовое движение. Против рабски следующего всем зигзагам советской политики Коммунистического Интернационала (Коминтерна), который этим перестал быть революционным фактором, ПОУМ требовала образования нового Интернационала. Она принадлежала к международному бюро левых социалистических партий в 30-е гг., «Лондонскому бюро»[2]; отдельные ее члены поддерживали контакты с Троцким и его движением за 4-й Интернационал. Хотя ПОУМ защищала Троцкого от сталинистской клеветы и уважала его как соратника Ленина и одного из основателей Советского Союза, обнаружила все же многие различия с ним в отношении Народного фронта или пути к новому Интернационалу, что привело непосредственно перед Гражданской войной и затем еще острее в ходе нее – к резкой двусторонней полемике и к концу бывших организационных отношений. Что ПОУМ однако называли в международной коммунистической прессе «троцкистской» (как и многие другие левые группировки), служило единственно пропагандистским целям. После того как достаточно часто повторяют, что троцкисты втайне ведут подрывную работу против СССР, нужно было лишь обозначить одного из них, чтобы он был уже так заклеймен, что политические отличия уже более не стоило обсуждать.
В месяц перед гражданской войной в июле 1936 г. ПОУМ исходя из своей последовательной программы смогла приобрести большой успех по всей стране, все же сильной организацией она была представлена лишь в Каталонии, где она вышла из CNT.