субота, 24 вересня 2022 р.

«Хороший русский» - от Белинского до Чубайса

 

Виссарион Белинский (1811-1848)

 

Вряд ли я расскажу что-то новое. Для большинства украинцев ситуация очень знакомая. Можно очень долго общаться с россиянами на разные темы – истории, экономики, философии, политики. Безусловно есть россияне, которые даже критикуют Путина и его режим. Но как только речь заходит об Украине, о том, что украинцы могут победить и отстоять свою независимость от России, здесь умный и порядочный собеседник вдруг меняется, его перекашивает и мы слышим: «Высокомерные хохлы», «русское пространство», «дураки», «националисты», «марионетки Запада», «да как они смеют убивать русских солдат», «да как смеет этот Зеленский предлагать русским сдаваться в украинский плен»… Да, смеем и предлагаем. По хорошему. В Украине таких персонажей и называют «хороший русский».

Одним из таких «хороших русских» был известный литературный критик ХІХ в. Виссарион Белинский. Он с умилением описывает свою поездку по Украине и пишет, что ему нравятся малороссы как подданые Российской империи. «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Вообрази, что малороссийский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками и ветчиною хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе.»

Но при этом всем Белинский и мысли допускает, что Украина может быть отдельной страной, а украинцы – отдельной нацией (а не частью «русскаго племени»), и мысли не может допустить об отдельной украинской литературе. С каким презрением и ненавистью он пишет об украинских писателях: "Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя — всё марают. А с другой стороны, как и жаловаться на правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторжение от него области?»

Особенно примечательны слова Белинского о великом украинском поэте Тарасе Шевченко:

«Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на Государыню императрицу. Читая пасквиль на себя, государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп.
Но когда государь прочел пасквиль на императрицу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть
возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил.
Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше.»

https://dralexandra.livejournal.com/40109.html

Заметим, что сам Белинский не читал «этих пасквилей», но кроет Шевченко последними словами. Знакомая ситуация. «Не читал – но осуждаю». О Шевченко как борце за свободу, против крепостничества и самодержавия Белинский не хочет даже слышать, у него вызывает отторжение сам «хохлацкий язык» и «хохлацкий патриотизм».

 

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!»

(Т. Шевченко. Сон).

При этом Белинский был человеком передовых взглядов для своего времени и резко критиковал самодержавно-крепостническую Россию. «Ей (России) нужны не проповеди (довольно она слышала их!), не молитвы (довольно она твердила их!), а пробуждение в народе чувства человеческого достоинства, столько веков потерянного в грязи и навозе, права и законы, сообразные не с учением церкви, а со здравым смыслом и справедливостью, и строгое, по возможности, их выполнение. А вместо этого она представляет собою ужасное зрелище… страны, где нет не только никаких гарантий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромные корпорации разных служебных воров и грабителей». Какой российский либерал или социалист не подпишется под этими словами? Но как отмечали еще в начале ХХ в., российская демократия заканчивается на украинском вопросе.

середа, 21 вересня 2022 р.

На смерть британської королеви

 

Єлизавета ІІ і принц Філіпп. 2016 р. Фото Reuters.

Смерть на 96-році життя британської королеви Єлизавети ІІ 8 вересня 2022 р., церемонія її похорон та вступу на престол нового короля Карла ІІІ стали на короткий час топ-новинами більшості світових медіа. Й це знову поставило запитання: навіщо така розвинута країна як Англія зберігає таку коштовну декорацію в своїй політичній системі? Адже відомо, що король чи королева Великої Британії давно вже не мають жодної влади.

Дійсно буржуазна революція в Англії відбулася ще в середині XVII ст., коли тодішньому англійському королю Карлу І Стюарту відрубали голову й була проголошена Англійська республіка. Але монархію невдовзі відновили. Зараз бюджет королівської родини становить близько 300 млн. фунтів на рік. Чи можна було би витратити їх на більш важливі речі?

Насправді королівською власністю в Сполученому королівстві вважають нерухомість, вартістю в понад 14 млрд. фунтів. Нею управляє спеціальна компанія Crown Estate Commissioners. Доходи від неї йдуть в державний бюджет, а королева отримує так званий суверенний грант - 25 % від прибутку за останні два роки.

Але англійська буржуазія навчилася отримувати прибуток і з самого королівського бренду. Мільйони туристів з усього світу приїжджають подивитися на церемонії королівського двору, а ще сотні мільйонів обивателів споживають тони кіно- відео- аудіо та друкованої продукції про життя королівської родини, численні скандали та інтриги, створювані часто на порожньому місці.

За даними консалтінгової компанії Brand Finance в 2017 р. "монархія" принесла країні дохід в 1,8 млрд фунтів, з яких 550 млн - тільки дохід від туризму.

Звісно, що нам того не буде, бо Велика Британія декілька століть була найбільшою колоніальною імперією світу й досі англійський король є номінальним главою держав 15 країн Співдружності (в тому числі Канади, Австралії та Нової Зеландії).

Але підтримування монархії має також, на мою думку, й ідейний сенс саме для правлячого класу - підтримання ідей консерватизму й феодальних брендів займає ідеологічну нішу більш раціональних і зокрема соціалістичних течій.

В січні 1649 Палата громад парламенту Великої Британії звинуватила короля Карла І Стюарта в державні зраді. Обвинувальний висновок визнав його «винним у всіх зрадах, вбивствах, пограбуваннях, підпалах, грабунках, спустошеннях, збитках і злочинах, завданих цій нації, діях і вчинених у згаданих війнах або спричинених ними." За даними сучасних істориків під час двох громадянських воєн, які розв’язав Карл І проти парламенту, загинуло близько 300 000 осіб, або 6% населення Англії.

У відповідь Карл І заявив перед судом:

"Жодна земна влада не може справедливо називати мене (який є вашим царем) правопорушником... цей день не може бути виправданий Божими законами; бо, навпаки, повноваження послуху царям чітко виправдане та суворо наказано як у Старому, так і в Новому Заповіті... Я не менш впевнений у законі цієї країни, що жоден вчений юрист не стверджуватиме, що Імпічмент може бути спрямований проти короля, і всі вони виступають від його імені: і одна з їхніх максим полягає в тому, що король не може робити нічого поганого ... вища палата повністю виключена; і для Палати громад надто добре відомо, що більша частина з них затримана або утрималась від засідання ... Зброя, яку я взяв у руки, була лише для того, щоб захистити основні закони цього королівства від тих, хто припускав, що моя влада має повністю змінити давню владу."

30 січня 1649 р. Карл І був страчений.

З того часу англійські монархи сильно змінилися. Відрубана голова Карла І навчила їх не втручатися в управління державою й обмежуватися функцією декорації та комерційного бренду.

Свої думки з цього приводу висловив український соціаліст та робітничий активіст Олег Дубровський, багатолітній автор нашого блогу.

Редакція.

 

Король Карл І Стюарт (1600-1649)

  

На смерть британської королеви

Смерть Елізавети II знову наштовхнула мене на питання, над яким я інколи міркував і раніше: чому завжди така раціональна англійська буржуазія досі утримує таку дороговартісну декорацію, як монархія? Тим більше, що Англія, як відомо, це батьківщина буржуазної демократії.

Я задав це питання товаришам. Вони відповіли, але з приводу цих відповідей у Facebook виникла невелика полеміка, до якої долучився навіть такий собі пан Юрченко, - сучасний український монархіст (який під час цієї полеміки дозволив собі некоректні висловлювання на адресу лівого руху).

Особисто мене цілком задовольняє ґрунтовна відповідь т.т. Здорова та Пірані. Але я маю дещо додати до полеміки, що розгорнулася навколо відповіді т. Здорова.

Нас, пролетарських соціалістів, не цікавлять особливості політичної кухні англійської буржуазії, - як там її влада вибудовує свої стосунки з декорацією монархії, яку вона вважає за потрібне досі зберігати. Але нас дуже цікавлять ті суспільно-політичні процеси та історичні події, в наслідок яких монархам відрубували голови, як от Карлу I, чи Людовіку XVI, або «выводили в расход», як    Миколу II.

Карл І перед Верховний судом. 1649 р.

Тут наш панок-монархіст, тобто пан Юрченко, розводився про страшні катування, яким було піддано «царевбивць» під час реставрації Карла II. Тим самим він натякає, - дивиться, ось що вам буде, - хай не сміє «третій» або «четвертий» стан відбирати життя у «помазаників божих». Але йому, наприклад, варто було б поцікавитися, як і за що Конвент (який уособлював французську націю у своїх депутатах) осудив на смерть Людовіка XVI.

Під час персонального голосування у Конвенті вироку цьому королю 16.01.1793 р., Максіміліан Робеспьєр у своїй промові, до речі, сказав: «Я не могу, вопреки разуму и справедливости, считать, что жизнь деспота имеет большую ценность, чем жизнь простых граждан».

Хай кожен, навіть пан Юрченко, спитає себе, - чи заслуговував на смерть, наприклад, російський цар Микола I («Палкін»)? Візьмемо тільки усі багатотисячні жертви та усі звірства Кавказької війни, придушення Польського повстання 1830 р., та Угорської національно-визвольної революції 1849 р. – невже вони нічого не варті?!  Невже «життя деспота має більшу вартість, ніж життя простих громадян»?!

Навіть російські дворянські революціонери-«декабристи» (Пестель, Рилєєв, Бестужев-Рюмін) планували після захоплення влади ліквідувати Миколу I та його родину. Князь Трубецькой, який за планами «декабристів» мав стати за тимчасового диктатора, виступав проти таких радикальних заходів, мовляв, це буде «якобінський терор» і у вирішальний момент не вийшов на Сенатську площу у Петербурзі, по суті, зрадивши своїх товаришів.     Військовий заколот не вдався. Миколу I не знищили, - ну й що отримали від царя «декабристи», - загально відомо…

Нас, пролетарських соціалістів, також дуже цікавлять історичні події, під час яких «вінценосні особи» втікали, як то кажуть «світ за очі», - як втікав з Англії,  переодягаючись та переховуючись, отой Карл II, коли під час другої англійської громадянської війни його пихату роялістську наволоч та його шотландських посіпак вщент розгромили славетні «залізнобокі» солдати Кромвеля; як втікали з Парижу Людовік XVIII у 1815 р., Карл X  у 1830 р., Луї-Філіп у 1848 р., гетьман Скоропадський та кайзер Вільгельм II у 1918-му…

А скільки повчального для монархістів змісту містить у собі історія з невдалою втечею  Людовіка XVI (втечею у Варенн) у червні 1791 р. Та його добровільно-примусового  повернення у Париж. Пану Юрченку варто було б зараз освіжити у памяті  цей чудовий епізод з життя королів.

Ще раз про англійську республіку та традиційну англійську монархію. Пан Юрченко зауважує, що англійська політична система дуже відрізняється від американської. І це дуже добре, що від самого початку існування Сполучених Штатів, американська політична система дуже відрізнялася від англійської. Англійська політична система XVIII-го століття, з збереженням інституту монархії, була  компромісом, який склався між торгово-промисловою буржуазією та земельною аристократією, як результат «Славної революції» 1688 р. Американська політична система постала під час національно-демократичної революції проти англійського панування і принципово відрізнялася від англійської.

Треба сказати, що під час повстання північно-американських колоній проти влади англійського короля (звісно, насамперед, проти влади англійської буржуазії, котра душила економічний розвиток колоній, а король був лише символом цієї влади), яке переросло у революцію та війну за незалежність, були як колоністи, що залишилися вірними британській короні (і тому, під час війни за незалежність ще  мала місце громадянська війна між колоністами), так і англійці, які підтримали американський Конгрес у його збройній боротьби проти військ англійського короля. Це були нечисленні англійські республіканці, які зберегли історичні симпатії до першої англійської республіки. Вони казали американцям: ми один народ, хоча і розділений океаном; Конгрес проти короля – це збройна боротьба за новітню англійську республіку; як колись, 130 років по тому, парламент воював проти короля за першу англійську республіку (принагідно зауважимо, що хибою цих англійських республіканців було нерозуміння того, що за океаном вже склалася новітня англомовна нація з колишніх англійців у шостому-сьомому поколінні, хоча і мова, і культура були ще єдиними, - наприкінці XVIII  ст.  новітня американська нація ще не встигла виробити власну культуру, але у мові вже сформувався помітний заокеанський акцент).

В одній з новел Вашингтона Івнінга є чудові слова одного з персонажів: «Революція перемогла! Війна за незалежність виграна! Ми відтепер не піддані короля Георга, а вільні громадяни Сполучених Штатів!».

За цими словами початок стрімкого прогресу, початок нової ери в історії капіталістичного суспільства, яка, за великим рахунком, триває і досі…

На закінчення: зрозуміло, що пан Юрченко, який, мабуть, скучив за гетьманською владою, становим поділом суспільства та спадковими привілеями ( бо що за монархія без аристократії?), є нашим ідейним ворогом. Своєю ідейно-політичною позицією він демонструє, наскільки реакційною може бути зараз інтелектуальна обслуга української буржуазії. Але він був би ідейним ворогом також і для славетних буржуазних революціонерів минулого.

Колись Луі-Антуан Сен-Жюст сказав: «Ми не можемо спокійно спати, поки на світі існують королі. Існування королів  принижує нашу людську гідність…»

Додам, що існування королів  та аристократів принижує і мою людську гідність.

А тим часом у Англії істерія навколо похорону Єлізавети ІІ набирає обертів. В нас йде національно-визвольна війна, а вітчизняні електронні ЗМІ підкидають та підкидають нам новини: от скільки туристів наперло у Лондон, щоб бути присутніми на церемонії похорону королеви, що навіть у скверах посеред міста ставлять намети; от як злітаються до Лондону «світові лідери», тобто провідні буржуазні політики, бо їм теж треба бути на цій церемонії; от як зворушливо попрощалася якась принцеса з покійною королевою, труна з тілом якої стоїть у Венстмінстерському соборі; от у якому вбранні, прикрашена якими коштовностями підійшла до труни королева Камілла; як там почувається Карл ІІІ; що бовкнув той чи інший принц…

Хвиля цієї істерії докотилася навіть до рідного мені Дніпра, - мер міста Б. Філатов висунув ініціативу перейменувати вулицю М. Глінки у самісінькому центрі Дніпра на вулицю Єлізавети ІІ.  

Під час війни, та й взагалі, не тільки кожен соціаліст, але й кожен класово-свідомий робітник  рішуче відкине усю цю монархічну гидоту, яку вперто просуває в українську суспільну свідомість сучасна буржуазна пропаганда…

Олег Дубровський,

український соціаліст, промисловий робітник,

учасник війни на Донбасі. 

неділя, 21 серпня 2022 р.

Чим закінчиться наша війна?

 



Карта: українська Вікіпедія.


24 серпня 2022 р. в Україні святкують 31 річницію проголошення незалежності в 1991 р. 24 серпня буде півроку від початку російського вторгнення. Вже можна сказати, що Україна вистояла, хоч навіть на Заході  на початку року багато експертів та урядовців вважали, що вона впаде за декілька тижнів.

Вранці 24 лютого 2022 р. армія Російської Федерації разом із маріонетковими режимами ДНР-ЛНР й за підтримки Білорусі (де править залежний від Кремля диктаторський режим Лукашенка) розпочала повномаштабне вторгнення в Україну. Російсько-українська війна, що триває із лютого 2014 р. перейшла в гарячу фазу: майже вся територія України була піддана ракетним обстрілам та бомбардуванням, жертвами яких стали десятки тисяч мирних жителів. Точні дані про жертви зараз встановити неможливо, бо Донецька, Луганська, Херсонська та більша частина Запорізької областей досі окуповані російськими військами. За даними Генерального штабу ЗСУ на 21 серпня Росія втратила вже понад 45 тисяч своїх військових убитими. Влада РФ визнала загибель лише 1351 військового станом на 25 березня. За оцінками ЦРУ на липень цього року російські втрати становили близько 15 тисяч убитих та ще 40-45 тисяч поранених.


Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ)  повідомляє:

 24 лютого 2022 року, коли Російська Федерація розпочала збройний напад на Україну, до 14 серпня 2022 року УВКПЛ зафіксувало 13 212 втрат серед цивільного населення в країні: 5 514 вбитих і 7 698 поранених. Це включало:

  • всього 5514 убитих (2125 чоловіків, 1451 жінка, 147 дівчат і 170 хлопчиків, а також 39 дітей і 1582 дорослих, стать яких поки невідома)
  • загалом 7698 поранених (1560 чоловіків, 1149 жінок, 164 дівчини та 231 хлопчика, а також 200 дітей та 4394 дорослих, стать яких поки невідома)
    • У Донецькій і Луганській областях: 7486 втрат (3273 загиблих і 4213 поранених)
      • На підконтрольній Уряду території: 6064 втрат (2984 загиблих і 3080 поранених)
      • На території, контрольованій збройними формуваннями РФ та пов’язаними з ними збройними формуваннями: 1422 втрат (289 загиблих та 1133 поранених)
    • В інших областях України (м. Київ, Черкаська, Чернігівська, Івано-Франківська, Харківська, Херсонська, Кіровоградська, Київська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Запорізька, Дніпропетровська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Вінницька, Волинська та Житомирська області). регіони), які перебували під контролем Уряду, коли сталися втрати: 5726 втрат (2241 убитих і 3485 поранених)

Жертви серед цивільного населення в Україні з 24 лютого по 14 серпня 2022 року (окремі випадки перевірені УВКПЛ), за місяць

  • 24-28 лютого
    Убиті: 340
    Поранені: 462
  • Березень
    Убито: 3169
    Поранено: 2400
  • Квітень
    Убиті: 675
    Поранені: 1254
  • Травень
    Убиті: 458
    Поранені: 1013
  • Червень
    Убито: 368
    Поранено: 1029
  • Липень
    Убито: 360
    Поранено: 1099
  • 1-14 серпня
    Убиті: 144
    Поранені: 441

Більшість зареєстрованих втрат серед цивільного населення були спричинені використанням вибухової зброї з широкою зоною дії, включаючи обстріли з важкої артилерії, реактивних систем залпового вогню, ракет і авіаударів.

УВКПЛ вважає, що фактичні цифри значно вищі, оскільки отримання інформації з деяких місць, де тривають інтенсивні бойові дії, було відкладено, а багато звітів все ще очікують підтвердження. Йдеться, наприклад, про Маріуполь (Донецька область), Ізюм (Харківська область), Лисичанськ, Попасна та Сєвєродонецьк (Луганська область), де є повідомлення про численні жертви серед мирного населення."

За даними Генеральної прокуратури України, "Станом на ранок 21 серпня 2022 року більше ніж 1094 дитини постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації. За офіційною інформацією ювенальних прокурорів 373 дитини загинули та понад 721 отримали поранення різного ступеню тяжкості."

 --------

Бородянка. Київська область. Березень 2022 р. Фото - Maxim Levin.


Десь три місяці тому під час дискусії в одній лівій групі щодо нинішньої російсько-української війни пролунала така теза:

 - Ну як може така маленька й бідна країна перемогти таку велику ядерну державу?

Я тоді відповів:

- Історія другої половини ХХ ст. показує принаймні два приклади того, як маленька й дуже бідна країна перемогла велику ядерну державу - В'єтнам і Афганістан. 

Перший приклад - це В’єтнамська війна 1959- 1973 рр., де велика ядерна держава США намагалася утвердити маріонетковий режим в Сайгоні й задля цього здійснила в 1964 р. відкриту інтервецію, в якій взяли участь понад півмільйона американських військових. Проте Північний В’єтнам, використовуючи зброю та матеріальну підтримку СРСР та КНР, змусив США в 1973 р. вивести свої війська з В’єтнаму. Втрати американців становили понад 58 тисяч убитих, втрати В’єтнаму в цій війні перевищили 1,5 млн. вбитих військових і цивільних з обох боків.

Другий приклад – Афганська війна 1979-1989 рр., коли велика ядерна держава СРСР здійснила інтервенцію понад 100 тисяч своїх військових в Афганістан з метою утвердити маріонетковий уряд  НДПА. Рух опору отримував підтримку з боку США та деяких арабських країн. І в 1989 р. Радянський Союз змушений була вивести свої війська з маленького зубожілого Афганістану, втративши там 15 тисяч своїх військових. Точні втрати афганців від цієї війни важко порахувати, бо воєнні дії там тривають досі. За оцінками промосковського режиму Наджибулли на 1988 р. загальні втрати його військ та цивільного населення становили 244 тис. осіб. Один з лідерів руху опору Ахмад Шах Масуд в 1989 р. писав, що жертвами війни стали понад 1,5 млн. афганців.

Тоді, три місяці тому, я вважав, що теперішня наша війна може скінчитися так само, бо очевидно, що Росія не зможе подолати опір українського народу й зазнає поразки. За кількістю втрат Росія вже перевищила втрати СРСР за десять років Афганської війни.

субота, 13 серпня 2022 р.

Білий терор часів великої східноєвропейської революції 1917-1921 рр.: чи були білі краще за червоних?

 

 

21 грудня 1919 р. Харків, Григорівський бор. Відкрите поховання жертв білого терору

Останнім часом в українському суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Масові розстріли полонених білогвардійці стали застосовувати ще з початку 1918 р. Наприклад, захопивши копальню Ясинівка на Донбасі 10 січня 1918 р., загін донських білокозаків осавула Василя Чернєцова розстріляв 118 робітників-червоногвардійців, в тому числі 44 колишніх австрійських військовополонених за те, що один з них був на боці червоних[1]. Принаймні з весни 1918 р. білогвардійці застосовують і практику заручництва. Відступаючи з Катеринодара 12 березня 1918 р. війська Кубанської Ради захопили із собою 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них через два дні 28 осіб було вбито в аулі Ченжій (Шенджей)[2].

Особливо відзначилися масовими розправами білогвардійські генерали Михайло Дроздовський, Алєксандр Кутєпов, Андрій Шкуро та Віктор Покровський. До речі портрет Дроздовського поряд із Путіним та Бенкендорфом повісив у себе в кабінеті начальник окупаційного управління МВС в Запорізькій області, призначений навесні цього року росіянами. Наприклад денікінський генерал Віктор Покровський любив приказки «Повішення покращує апетит» або "Вид повішаного оживляє краєвид". Захопивши 4 жовтня 1918 р. Майкоп (білогвардійці принципово користувалися юліанським календарем, тому за старим стилем для них це було 21 вересня), Покровський наказав покарати населення міста за те, що воно боролося проти добровольчої армії. Як свідчили самі білогвардійці, тоді було вбито понад 2500 осіб, а десятки жінок були піддані груповим зґвалтуванням.

Ось як про це доповідали самі білогвардійці:

«Копия агентурного донесения в Особое отделение контрразведки Отдела Генерального штаба при Главнокомандующем Вооруженными силами Юга России. Ноябрь 1918 года. Вх. № …

Основанием для наложения на жителей окраин г. Майкопа контрибуции и жестокой с ними расправы для ген. Покровского послужили слухи о стрельбе жителей по отступающим войскам генерала Геймана 20 сентября при обратном взятии большевиками г. Майкопа. По обследовании этого вопроса выяснено, что последним из города от дубильного завода (Николаевский район) отступил четвертый взвод офицерской роты, ведя непосредственную перестрелку с цепями наступавшего с восточной части города противника. Таким образом, в этом случае является весьма трудным установить прямое участие жителей Николаевского района в стрельбе по войскам генерала Геймана. Покровский район настолько удален от пути отступления войск, что физически по своему местоположению не мог принять участие в обстреле войск, не исключая, конечно, возможность случаев единичной стрельбы во время начала наступления на улицах города.

Со стороны Троицкого края, вернее, так называемого «Низа», с островов реки и берегов установлены случаи стрельбы по переходящим через реку бегущим жителям г. Майкопа, но убитых и раненых не было. Это до некоторой степени указывает, что стрельба не была интенсивной и носила случайный характер. Перед уходом большевиков из Майкопа окраины неоднократно подвергались повальным (Афипским полком Воронова), единичным (Ейский полк Абрамова) обыскам. Обыскивались окраины и по занятии Майкопа отрядом генерала Геймана. Все это указывает на то, что население окраин, как таковое, не могло иметь оружия, и таковое могло находиться лишь у отдельных лиц. Кроме того, и большевиками, и генералом Гейманом предлагалось населению сдать имеющееся оружие, каковое и было снесено в значительном количестве. Между тем при занятии гор. Майкопа в первые дни непосредственно по занятии было вырублено 2500 майкопских обывателей, каковую цифру назвал сам генерал Покровский на публичном обеде. Подлежащие казни выстраивались на коленях, казаки, проходя по шеренге, рубили шашками головы и шеи. Указывают многие случаи казни лиц, совершенно непричастных к большевистскому движению. Не помогало в некоторых случаях даже удостоверение и ходатайство учреждения. Так, например, ходатайство учительского совета технического училища за одного рабочего и учительского института за студента Сивоконя. Между тем рядовое казачество беспощадно грабило население окраин, забирая все, что только могло. Прилагаемый список взятого казаками в садах (смотри показания Божкова) и копия жалобы атаману области редактора газеты Рогачева в достаточной степени указывают на характер «обысков», чинимых казаками дивизии ген. Покровского. Ужасней всего то, что обыски сопровождались поголовным насилием женщин и девушек. Не щадили даже старух. Насилия сопровождались издевательствами и побоями. Наудачу опрошенные жители, живущие в конце Гоголевской улицы, приблизительно два квартала по улице, показали об изнасиловании 17 лиц, из них девушек, одна старуха и одна беременная (показания Езерской). Насилия производились обыкновенно «коллективно» по нескольку человек одну. Двое держат за ноги, а остальные пользуются. Опросом лиц, живущих на Полевой улице, массовый характер насилия подтверждается. Число жертв считают в городе сотнями. Любопытно отметить, что казаки, учиняя грабежи и насилия, были убеждены в своей правоте и безнаказанности и говорили, что «им все позволено».

Генерал Віктор Покровський

Влияние генерала Покровского на жизнь города Майкопа не прекращается, несмотря на то, что штаб его и дивизия давно ушли из города. До сих пор еще чины дивизии генерала Покровского производят в Майкопе самостоятельные аресты и увозят в штаб дивизии арестованных. Увезены из тюрьмы, как передают, 16 человек арестованных. Увезен содержавшийся в майкопской тюрьме, принудительно мобилизованный большевикам врач Георгиевский. Медицинский союз, обеспокоенный его судьбой, принял участие в этом деле и наводил справки. Оказалось, что он увезен в Лабинскую и там след его пропал. Утверждают, что врач Георгиевский повешен. Из майкопской больницы разновременно были увезены двое находившихся там на излечении больных. На одного из них увезшим его офицером была дана врачу расписка. Любопытно, что аресты эти были произведены по особому списку на 22 человека, на котором имеется надпись Покровского: «Кровью своей должны искупить свой грех перед родиной». Прибывший в г. Майкоп адъютант дивизии для подыскания помещения для зимовки штаба генерала Покровского в частной беседе говорил, что «они еще основательно почистят Майкоп, для чего у них ведется разведка»[3].

четвер, 14 липня 2022 р.

О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 


Скільки ангелів може розміститися на кінчику голки? 

- Таке питання нібито обговорювали схоласти-теологи середньовіччя, хоч найбільш рання згадка такого вислову міститься в протестантського теолога Вільяма Чіллінгворта XVII ст., але витоки цього вбачають у творах Фоми Аквінського.

Скільки імперіалізмів зараз воює на території Україні?

- Таке питання люблять обговорювати деякі ліві інтелєктуали (що вважають себе марксистами чи анархістами) сьогодні. Справді скільки? Російський, американський, англійський, німецький, французький, іспанський, нідерландський, канадський, польський, турецький, австралійський, може ще китайський (руками росії) ... Я нікого не забув і не пропустив?

При чому найдивніше, що це серйозно можуть обговорювати навіть люди, що народилися, жили або й зараз живуть в Україні. Але самої України не бачать.

 


 

 «Что бы мы ни строили – получается КПСС», - так в середине 2000-х сказал один из политических деятелей постсоветского пространства.

Среди множества левых групп в украинском сегменте мировой паутины существует «Кружок по изучению политической экономии» и группа «левых коммунистов» «Против течения» (далее ПТ). Безусловно это разные сообщества с разными целями, задачами и функциями, и соответственно разным составом. Но было бы очень смешно утверждать, что они независимы друг от друга. «Кружок» создан членами группы ПТ и именно они руководят им и направляют его работу. Примерно также как в СССР формально существовали совершенно независимо от КПСС – Советы депутатов трудящихся, профсоюзы, комсомол, пионерская организация и для совсем маленьких – октябрята. Но фактически руководящей и направляющей силой всех этих организаций являлась именно компартия. Сначала она называлась Российская Коммунистическая партия (большевиков), затем в связи с созданием новой формы империи была переименована во всесоюзную – ВКП(б), а с 1952 г. – КПСС. Формально это было записано в Конституции СССР лишь в 1977 г. – статья 6. Но уже в 1990 г. эту статью под напором снизу отменили и вскоре весь режим КПСС рухнул вместе с Советским Союзом и всеми его сателлитами и политическими организациями.

Естественно, что существовавшие более 70 лет структуры, воспитавшие несколько поколений людей, не могли исчезнуть просто так, не оставив следа в сознании. В «лихие 90-е» годы в условиях экономических кризисов и трансформаций ностальгия по ушедшей империи охватывала значительную часть населения и в России, и в зависимых от нее бывших советских республиках, что и выразилось в возрождении и существовании осколков КПСС – КПРФ, РКРП, ВКПБ, КПУ, СПУ, ПСПУ и прочих. Показательно, что в 2000-е годы с завершением передела собственности и началом стабилизации, а затем и роста экономики, когда окрепший российский империализм начал восстановление империи, создавая всяческие ЕврАзЭС, ОДКБ и прочие «таежные союзы», все эти осколки КПСС в разных формах стали ему помогать и подыгрывать.

В Украине попытка посадить на трон пророссийского президента Януковича вызвала первый Майдан 2004 г. – первую в нашем столетии украинскую буржуазно-демократическую революцию, имевшую также национально-освободительный характер, то есть задачу вывести Украину из-под неоколониального влияния Москвы. Увы эти задачи были решены лишь частично. Сопротивление российского империализма было велико: ему удалось таки сыграть в очередной раз на противоречиях украинского общества и посадить Януковича на трон в 2010 г. Лишь ценой кровавых жертв Майдана 2014 г. Украина вырвалась из цепких лап двуглавого орла, но в ответ Москва начала прямую военную агрессию против Украины, аннексировав Крым и захватив Донбасс.

Группа «Против течения» была создана в 2011 г.  на конференции в Одессе путем объединения двух групп. Одной из них была одесская марксистская группа Юрия Шахина, издававшая газеты «Красная заря», а затем «Классовый взгляд». Сам Шахин в 1998-2002 г. был активистом созданной нами марксистской группы «Пролетарий», где принял теорию государственного капитализма в СССР. В 2002 г. эта группа распалась: Шахин настаивал на приоритете работы с ностальгирующими по СССР пост-КПССовскими партиями и группами, я считал, что это совершенно тупиковый путь. Именно теории госкапа и «левого коммунизма» стала идейной основой новой группы.

Второй группой, основавшей ПТ, стала группа Б.-П., ставшая на подобные же позиции после распада «Организации марксистов» на группы сталинистов («Боротьба») и троцкистов («Ліва опозиція»). Сама Организация марксистов представляла собой левый откол от КПУ, возникший после первого Майдана 2004 г., когда Москва потерпела первое крупное политическое поражение в Украине.

2011 г. был триумфом для ностальгирующей по Советскому Союзу и восстановлению империи публики – вроде бы все враги разгромлены, а конкурентов Януковича вроде Юлии Тимошенко даже посадили в тюрьму. КПУ становится частью правящей коалиции, получая свою долю властного пирога, а «советско-марксистские» непарламенские левые группки – свою нишу в политической жизни. Но этот триумф был лишь временным и обманчивым. Уже в конце 2013 г. против промосковского режима Януковича поднимается новый гораздо более массовый Евромайдан, который после нескольких месяцев баррикадных боев и уличных столкновений сметает этот режим и заставляет президента и его клику бежать в Россию.

Группа «Против течения» переживает раскол. Идейный ее лидер – Юрий Шахин – в унисон с российской пропагандой заявляет, что в Украине фашистский ультраправый переворот, и поддерживает инспирированный Кремлем сепаратистский мятеж на Донбассе. В конце концов весной 2015 г. Юрий Шахин сбежал из Одессы в оккупированный Россией Крым.

Вторая часть ПТ решила поддержать евроинтеграцию Украины и Майдан, приняв заявление «Украина между Востоком и Западом». Это заявление поддержали и несколько марксистов-госкаповцев, не входивших в данную группу, в том числе и я. Но с началом войны России против Украины и особенно после поражений украинской армии летом 2014 г. под Иловайском, когда лидеры ЕС открыто стали склонять Украину к новому варианту Мюнхена – то есть разделу Украины, оформленного в виде Минских соглашений, группа ПТ (Киевского патриархата) поддержали этот курс ЕС. Ее лидер А. Пивторак публикует статью «Демократическая революция в националистическом тупике», где по сути доказывает, что Донбасс – это не Украина, а виновники войны в равной степени Путин и украинские ультраправые силы. Конкретным выражением этой позиции стала устроенная ПТ 16 ноября 2014 г. встреча в Киеве с депутатами бундестага от партии «Die Linke», которые затем поехали в Донецк к Захарченко с целью «принести мир на Донбасс» - естественно путем вывода оттуда украинских войск.

Против этой позиции выступили киевские анархисты из Автономной спілки трудящих (АСТ) и Олег Дубровский из Днепра, указав, что фактически это помощь и подыгрывание русскому империализму. Я поддержал позицию АСТ и Дубровского, поэтому ПТ разорвала со мной отношения на два года. В связи с этим созданный мной блог и фейсбук-группа, которые назывались изначально «Проти течії», были переименованы в «Пролетар України».

Наша группа обратилась к изучению наследия украинских марксистов, прежде всего критиков российского империализма под красным флагом, переиздав книги Василия Шахрая и Сергея Мазлаха. В 2017 г. отношения между ПТ и нами были восстановлены, свидетельством чего был спецвыпуск журнала «Против течения» № 20 «Українська революція 1917-1921 рр.: марксистський погляд» (редактор выпуска Артем Клименко). Это был единственный номер журнала, вышедший на украинском языке. Всего с 2014 по 2021 г. группа ПТ издала десять номеров своего журнала – с № 14 по № 23. Все остальные были на русском языке и пропагандировали «левый коммунизм», продолжающий линию Розы Люксембург с ее нигилизмом в отношении национально-освободительных движений, выражающимся по сути в поддержку статус-кво старых империй. Ленин называл это в свое время «империалистический экономизм». Лишь последний номер журнала ПТ обратился к наследию европейской социал-демократии (Карл Каутский) в сопоставлении ее с большевизмом. Но никаких изменений в программных документах ПТ сделало не было. По прежнему она позиционирует себя как левые коммунисты и относит к тому же идейному направлению, что Интернациональное Коммунистическое течение (ИКТ – англ. ICC). (ПТ. 2019. № 22, С.64).


субота, 2 липня 2022 р.

Ставлення українських поміркованих та радикальних лівих в особі УСДРП та УКП до Варшавського договору 1920 року

Пропонована вашій увазі стаття була опублікована в збірнику матеріалів міжнародного круглого столу "Варшавська битва 1920 р. на тлі польсько-українських відносин". Автор висвітлює та порівнює ставлення українських лівих партій до Варшавської угоди між політичним керівництвом УНР і Польської держави. Увага акцентована на Українській Соціал-демократичній робітничій партії та Українській Комуністичній партії (укапістах). Таким чином, аналізується оцінка угоди як з боку поміркованих, так і радикальних українських лівих часів революційних подій 1917 - 1921 рр. 

Сьогодні, коли триває повномасштабна агресія модерної російської імперії проти України, пам'ять про боротьбу за нашу державність періоду Української революції 1917 - 1921 рр. зберігає особливе значення. Ідеалом УСДРП, як однієї з провідних сил цієї боротьби, була визнана на міжнародній арені незалежна демократична республіка. Укапісти бачили Україну рівноправною частиною майбутньої світової федерації радянських республік, де відбуватиметься перехід до безкласового суспільства. Саме ці бачення визначали їхній політичний курс, зокрема й оцінку Варшавської угоди 21 квітня 1920 року. Щодо російських імперців, яким кольором ті б не фарбувалися, існування незалежної України вони не допускали без різниці форм політичного устрою. 



Діячі Української революції 1917 – 1921 років геть не однаково оцінювали Варшавський договір, укладений Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським та його значення для боротьби за українську державність. Не останньою чергою це обумовлювалось ідейно-політичними переконаннями учасників революційних подій, через призму яких вони аналізували складну специфіку тогочасних подій.     Не секрет, що саме соціалістичні за своїм ідейно-політичним спрямуванням сили відігравали провідну роль в історії подій Української революції, хоча радянська історіографія безоглядно звинувачувала як Центральну Раду, так і Директорію УНР в купі з діючими при них урядами в «буржуазності», виставляючи їх «наймитами імперіалізму». Згідно з подібними уявленнями українські соціалісти несуть відповідальність і за Варшавський договір з «буржуазно-поміщицькою» Польщею.                                                   

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

Як самі тогочасні українські ліві ставилися до війни між Радянською Росією та Польщею, Варшавського договору, спільного походу польсько-українських військ на окуповану російськими більшовиками Україну? Це питання ми спробуємо розглянути на прикладі найвпливовішої на політичний курс Центральної Ради та Директорії УНР української соціалістичної партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Для порівняння проаналізуємо також позицію вихідців із ліворадикального крила УСДРП (так званих «незалежників»), котрі у січні 1920 року утворили окрему від КП(б)У Українську комуністичну партію (укапістів).                                                   

Окремих історичних досліджень, які б були присвячені аналізу ставлення української лівиці, зокрема соціал-демократів до радянсько-польської війни та Варшавського договору, годі шукати. Позиція як соціал-демократів, так і укапістів, лише побіжно висвітлюється на сторінках окремих праць. Тим не менш, чіткі уявлення про неї можна скласти зі спогадів безпосередніх учасників подій – насамперед уесдеків Панаса Феденка та Ісаака Мазепи, які досить докладно описують своє особисте ставлення та позицію соціал-демократії загалом до Варшавського договору.  Позиція УКП відображена в спеціальних резолюціях, численних відозвах, статтях. З ідейно-теоретичного боку найпристальніше розглядає характер Варшавського договору, радянсько-польської війни та місця України в ній провідний теоретик УКП Андрій Річицький.                                                                                                             

Щоб з’ясувати позицію соціал-демократів та укапістів щодо Варшавського договору слід з’ясувати роль цих сил на попередніх етапах Української революції 1917 – 1921 років, найосновніші ідейні засади цих партій та коротко розглянути їхню політичну еволюцію.                                                                 

Дві найвпливовіші українські соціалістичні партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), були вихідцями із створеної 1900-го року в Харкові РУП (Революційної української партії). В ідейних засадах як «уесдеків», так і «уесерів» прагнення соціальної справедливості надзвичайно тісно перепліталося з ідеєю національного визволення українства.                                                

Подібна двоїстість, як правило, була  непростою для сприйняття  соціалістами державних чи імперських націй. Останні або не приділяли уваги національному питанню взагалі, не рідко вважаючи його за реакційне, або обмежувались суто декларативним «правом націй на самовизначення», до чого вдавалися російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. До того ж, щирі прихильники національного самовизначення в їхніх партійних лавах піддавалися постійним цькуванням та переслідуванням, тоді як носії імперської свідомості, дещо затушованої інтернаціоналістичною фразеологією, довший час «робили погоду»[1].