Августовский путч 1991 г. и днепропетровские анархисты (воспоминания)

 

К 30-тилетней годовщине ГКЧП.

 

Необходимое предисловие.

Предлагаемый вниманию читателей текст … был написан сразу после известных событий, очевидцем и в какой-то мере участником которых автору пришлось быть. Этот текст взят из готовящегося к публикации сборника избранных авторских текстов за 1991г. под общим названием «ГОД ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМА».

В 1991г. автор был анархо-синдикалистом (в 1994г. он перешел на марксистские идейные позиции), ответственным за агитацию и пропаганду в  существовавшей с мая 1989г. Днепропетровской секции Конфедерации Анархо-синдикалистов - Анархо-коммунистического Революционного Союза (КАС-АКРС), по социальному положению – промышленным рабочим, слесарем-ремонтником парокотельного цеха одного из днепропетровских промышленных предприятий.

К августу 1991г. Днепропетровская секция КАС-АКРС оказалась на грани самоликвидации, по причине продолжавшейся с ноября 1990г. чистке и отсутствия притока новых членов. Порядок был принят такой, что члены секции, три раза без уважительных причин не принявшие участия в том или ином мероприятии, исключались из ее состава. В течение 1990-1991гг. секцию также покидали люди, осознавшие, что в обозримом будущем их не ждет ничего, кроме упорной пропагандистской работы в составе маленькой группы единомышленников. Подобное состояние Днепропетровской секции КАС-АКРС будет очень заметно в предлагаемом тексте.

 

СТАЛИНИСТСКИЙ ПУТЧ И ДНЕПРОПЕТРОВСКИЕ АНАРХИСТЫ.

(Хроника трех дней)

19-е августа 1991г., понедельник.

Около 6.30 утра. Собираюсь на работу. В комнате тихонько бубнит радио. Не прислушиваюсь, но диктор на радио нагнетает и нагнетает страсти («Родина в смертельной опасности…» и т.д. и т.п.) и я постепенно начинаю соображать, что это, очевидно, именно то, что произошло. Сомнения окончательно развеялись, когда где-то в 6.45 я услышал: «Мы передавали «Обращение … ГКЧП»».

На заводе уже идет живое обсуждение обрушившихся на нас новостей. Многие рабочие выражают удовлетворение устранением Горбачева, нескрываемо довольны господа-начальники, но никто не верит официальной версии «… по состоянию здоровья».

«Может, оно и к лучшему, что кончилась эта гласность» - вот так, не очень уверенно, выражает свое одобрение тому, что произошло, начальник парокотельного цеха, член КПСС г-н Несмашный утром, на пятиминутке по раздаче производственных заданий ремонтной службе.

Я стараюсь как можно убедительнее разъяснить коллегам, что дело не в Горбачеве, а в том, что всех снова загоняют в клетку сталинистского режима.

8.30. Бросаю рабочее место, выхожу с территории завода и быстро направляюсь домой(благо, идти всего лишь 15 минут), - готовить к эвакуации архив секции. Он не должен попасть в руки красных путчистов. За полчаса папки с документами подписаны, пронумерованы и упакованы в рюкзак.

Возвращаюсь на завод. А там уже поднял голову классовый враг в лице государственной администрации. Мне передают содержание одного из утренних разговоров заводского начальства: «Допрыгался Дубровский! Теперь ему прижмут хвост!»

Урывками в рабочее время и весь обеденный перерыв пишу карандашом листовки всего лишь с тремя фразами: «НЕТ ЧРЕЗВЫЧАЙЩИНЕ! НЕТ ПУТЧУ ГЕНЕРАЛОВ! УКРАИНЕ НЕЗАВИСИМОСТЬ!»

В обеденный перерыв на заводе в кабинетах начальства везде сняты портреты Горбачева. Начальник парокотельного цеха г-н Несмашный ходит по двору за цехом и дурачась, приговаривает, размахивая таким портретом: «Кому продать?! Кому продать?!...».

После обеда листовка из трех фраз расклеена мною по всей территории завода. При многочисленных свидетелях из числа рабочих у меня происходит стычка с и.о. директора (август – любимое время отдыха господ-начальников и директор завода, одновременно секретарь по идеологии в заводском парткоме КПСС,  г-н Шакалов пребывает в отпуске), главным инженером завода, одновременно членом заводского парткома КПСС и членом завкома официального профсоюза г-ном Никаноровым, , этим охамевшим барином, который без тени смущения может направлять рабочих мыть его частный легковой автомобиль. Срывая листовку с доски приказов и объявлений по парокотельному цеху, он кричит: «Все! Завтра же приказом по предприятию будешь уволен! В стране чрезвычайное положение! Хватит баламутить коллектив! Не позволю вести эту агитацию!» Мне уже не до обычной корректности. Отвечаю, не сдерживая эмоций: «Контра недобитая! Прихвостень генеральский! Что, обрадовался?!» и т.д. и т.п.

Все сорванные листовки мною восстановлены. Ближе к концу рабочего дня происходит еще одна стычка с Никаноровым. Войдя в механическую мастерскую парокотельного цеха, он говорит председателю фиктивного «Совета трудового коллектива» (СТК), токарю В. Жиле: «Валерий Иванович! Надо собраться и обсудить действия Дубровского и его агитацию» Ко мне: «Убирайся в свою независимую Украину! Здесь пока еще Украина зависимая!» Отвечаю ему в том же тоне, что и несколько часов назад. 

С завода по телефону договариваюсь о встрече с товарищем А. 

18.00. Встреча с А. За спиной у меня рюкзак с архивом. А. делает мне замечание: почему я без «партийного значка»? Ведь сейчас, когда путчисты запретили все, кроме КПСС, партии и организации, надо демонстративно носить значки.  У самого А. на груди большой КАСовский значок. Транспортируем с ним рюкзак с архивом на один из промежуточных адресов и расстаемся. Встреча завтра, «на РУХе».

Около 20.00. Захожу к сочувствующему В., у которого еще с осени 1989г. сохраняется часть архива. Выясняю у него: не напрягает ли его в нынешней ситуации хранение «подрывных материалов»? Нет, все в порядке!

Сидим у В. на кухне, слушаем по радио указы хунты и, как водится в «СССР», одобрение ее действий «советскими гражданами», и пьем водку за победу над путчистами…

 

 

Ночь с 19-го на 20-е августа 1991г. Ночь без сна. Сработана следующая листовка и начато ее тиражирование на печатной машинке.

Г Р А Ж Д А Н Е !

В стане произошел контрреволюционный антисоветский переворот. Генеральско-аппаратная хунта, прикрываясь разнузданной демагогией, душит гласность, топчет демократию, уничтожает все достижения Украины на пути к независимости и самые принципы Советской власти – власти Советов рабочих и крестьян.

Воле народов противопоставлена сила. Силой имперской армии, КГБ и МВД, генералы и их марионетки вновь намерены загнать народы в свой загон – в свою «великую державу».

Хунта выражает интересы партийно-государственно-военного аппарата, - этого класса эксплуататоров, который жизненно заинтересован в сохранении Российской империи, в сохранении порядков государственного произвола и насилия над обществом.

Граждане! Бойкотируйте и саботируйте все указы и распоряжения хунты и ее представителей, останавливайте производство, выходите на улицы!

Скажем НЕТ диктатуре генералов и партаппаратчиков!

НЕТ – кремлевским заговорщикам!

НЕТ – генеральскому перевороту!

Украине – Независимость!

Народам – Волю!

БУДЕМ СОЛИДАРНЫ В БОРЬБЕ ЗА СВОБОДУ!

Анархо-Коммунистический Революционный Союз

Конфедерация Анархо-Синдикалистов

г. Днепропетровск

 

20-е августа 1991г., вторник.

В течение рабочего дня листовка «ГРАЖДАНЕ!» расклеена мною во всех производственных помещениях и на территории завода, а также на соседнем (через забор) заводе «Стройдеталь».

18.00. Митинг на центральной площади Днепропетровска. Проводит митинг РУХ.

Перед началом митинга разговариваю с лидером Демократического Движения Днепропетровска (ДДД) В. Рыжковым, который в мае 1989г. в публичной полемике со мной, называл идеологию анархо-синдикализма реакцией… отсталых слоев рабочего класса на индустриализацию. Я с превосходством усмехаюсь, - как же осторожничают эти буржуазные демократы! Оказывается, Политсовет ДДД еще не выработал свой документ по поводу путча! Тут же, что называется, на ходу, члены Политсовета ДДД начинают тезисно определять содержание текста своей листовки.

Потом у меня получается краткий разговор с Иваном Шулыком, главой местного РУХа. Договорились, что слово на митинге будет дано и мне, как представителю днепропетровских анархистов.

Идет митинг. Выступает И. Шулык. Он оглашает всю известную к этому времени информацию о путче, в том числе и то, что в ночь с 19-го на 20-е августа в Днепропетровск прибыл полк воздушно-десантных войск с техникой. Зачитываются заявления по поводу путча от РУХа, от Республиканской партии Украины, от Народной Рады Верховного Совета «УССР».

Стою рядом с Шулыком. К нему сзади начинает прорываться милицейский подполковник и еще какой-то тип в штатском. Требуют прекратить выступление и сам митинг. Действуют довольно бесцеремонно. Несколько руховцев и я вместе с ними, загораживаем доступ к Шулыку, ведь подполковник уже тянется схватить того за брюки. Молодой руховец лицом к лицу не пропускает его. Тогда подполковник грубо тыкает пальцами руховцу под ребра. Толкаю его сбоку, говоря при этом: Ведите себя прилично, господин подполковник!». Смотрит волком, косится на мои красно-черные значки (с утра я нацепил все «регалии»: круглый черно-красный значок КАС и красно-черный, наш, украинский, «бандеровский», в виде маленького флажка со словами «ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ!»), но больше не дергается, ведь их всего двое, а кругом весьма решительно настроенные граждане.

Выступает пан Заремба, голова Товариства Української Мови (ТУМ). Затем Шулык все-таки предоставляет слово для внеочередного заявления господину подполковнику, фамилия которого Веревкин и он есть начальник отдела ГУВД по охране общественного порядка. Время 18.50. Подполковник Веревкин забирается на бетонную тумбу, служащую трибуной и требует митинг прекратить (ведь он не санкционирован городской властью!) и разойтись. Граждане встречают это требование возмущенным ревом и свистом. Подполковник тут же «запускает утку» о том, что в 19.00 по телевидению будет выступать Кравчук и слезает с бетонной тумбы. 

Вновь выступает Шулык. Он отказывается прекратить митинг и опровергает дезинформацию милицейского начальника по поводу выступления Кравчука по телевидению. Сейчас моя очередь выступать, но у меня за спиной вдруг оказывается Вл. Стрелковский, только что приехавший из Москвы. Уступаю выступление от анархистов ему (ведь он прибыл из эпицентра событий), тем более, что у него это лучше получается. Вопреки своему обыкновению, на этот раз Стрелковский предельно краток. В двух словах передает обстановку в Москве, какой она была там вчера, 19-го августа, зачитывает нашу листовку «ГРАЖДАНЕ!», призывает рабочих к захвату предприятий, к изгнанию оттуда государственной администрации, к охране заводов рабочими отрядами.

Завершает митинг Шулык, а Стрелковский уходит в гущу митингующих. Буквально через две минуты после этого, при мне, маленький человек с совершенно невзрачной внешностью (классический шпик, да и только!) докладывает Веревкину о том, где в толпе митингующих находится Стрелковский. Подполковник и тип в штатском направляются туда, мы (я и товарищ А.) – за ними. При встрече со Стрелковским происходит разговор между анархистами и полицейскими (милицейскими) чинами. Они допытываются у Стрелковского: кто он такой и является ли он лидером местных анархистов? Стрелковский отвечает: у нас нет руководителей и подчиненных, есть активисты. Чинам это явно непонятно.  Стрелковский поясняет: вот он, к примеру, занимается финансово-экономической деятельностью в Интернациональной Рабочей Ассоциации, а меня представляет как идеолога местных анархистов.

Тип в штатском просит меня назвать свою фамилию имя и отчество: «Может, придется общаться…». Говорю ему, что культурные люди вначале представляются сами и только потом обращаются с подобной просьбой к собеседнику. Показывает удостоверение, - старший лейтенант Логвиненко из отдела по охране общественного порядка ГУВД. Называюсь в свою очередь и говорю, что у днепропетровских анархистов уже есть «знакомый» из их отдела – старший лейтенант Седлецкий. Бывали у него «в гостях» несколько раз в 1989г. …

Вокруг собирается человек 15. Начинается бурная дискуссия об анархии, анархизме и анархистах. Чины как-то незаметно растворяются, - это им, видимо, уже не интересно. Раздаю всем присутствующим тверскую анархистскую газету «Бунтарь».

Наконец уходим с площади. Темнеет. Еще некоторое время обсуждаем проблемы существования Интернациональной Рабочей Ассоциации  и нашей секции в свете  сталинистского путча. Стрелковский едет домой. Возможно, уже завтра он уедет из города, а мы (я и товарищ А.) направляемся в противоположную сторону. Нам надо перебросить архив секции с промежуточного адреса на место постоянного нелегального хранения.

Сначала довольно долго едем на трамвае, затем идем пешком по практически безлюдным, лишь кое-где освещенным переулкам. Кстати, проходили мимо зенитно-ракетного училища  и городской комендатуры, - активности никакой не заметно. Вновь долго едем на троллейбусе и вот мы у цели. Все сделано. Я думаю, что наш архив в безопасности.

Около 23.00. Возвращаюсь домой через центр города. Центральный проспект им. Карла Маркса почему-то очень плохо освещен. Тихо и почти безлюдно. Пройдя пешком около полутора километров по самому центру Днепропетровска, ни ОМОНа, ни даже нарядов обычной милиции не встретил…  

 

Ночь с 20-го на 21-е августа 1991г. Вновь ночь без сна. Печатаю и печатаю листовку «ГРАЖДАНЕ!».

 

21-е августа 1991г., среда.

В Москве пролилась кровь. Танки и баррикады. Информация поступает весьма противоречивая. Множество слухов. На заводе ремонтная служба парокотельного цеха почти ничего не делает, - рабочие явно напуганы развитием политической ситуации. Во дворе за цехом они либо сидят в тени, либо стоят кучками и обсуждают события в Москве. Идут споры, подчас весьма острые. Как обычно, доминируют реакционно-консервативные настроения. Слышится и такое: «Ведь при Пиночете порядок был!»; или «Не надо…! При Сталине каждый год цены снижали!». Это голос тех, кто тоскует о «плетке», о «сильной руке», кто батрачит на даче у директора Шакалова, кто моет машину главному инженеру Никанорову… 

Становится известно, что 19-го августа на 16.00 в Индустриальном райкоме КПСС собирался пресловутый «партхозактив» района. Совещание партаппарата с директорами предприятий шло до 20.00.

Поступает информация, и о том, что на следующий день, то есть, вчера, вновь на 16.00 в райкоме был сбор секретарей КПССовских парторганизаций предприятий Индустриального района и вновь совещание шло несколько часов. По итогам этого совещания (это то, что уже известно) было принято решение о направлении на предприятия района полномочных «троек» членов КПСС, - представителей райкома, для «укрепления трудовой и производственной дисциплины и проведения в жизнь решений ГКЧП».

Одна из листовок «ГРАЖДАНЕ!», размещенная мною на одном из стендов (под стеклом, то есть, не приклеенная) в здании заводоуправления, была снята и возилась Никаноровым в райком КПСС, для иллюстрации подрывной деятельности анархо-синдикалистов.

11.00. Обеденный перерыв. Заводской буфет. Главный энергетик завода г-н Нафанец, поспешивший, в свете нынешних событий, выйти из КПСС весной этого года, а до этого, естественно, бывший членом заводского парткома (он же был многолетним председателем завкома официального профсоюза и до сих пор является его членом; это именно с его подачи, в январе 1990г. завком направил «частное определение» в адрес райотдела КГБ о моей «антипартийной подрывной деятельности и разложении коллектива» и вывел меня из своего состава), бурно возмущается перед рабочими тем, что «в Москве экстремисты оказывают армии сопротивление, поднимают руку на родных советских солдат и поэтому там льется кровь».

Сегодня же выступал перед рабочими и г-н Никаноров. Он классифицировал: Ельцин и его окружение – это белые; ГКЧП – это красные, спасающие СССР и социализм, между ними – гражданская война…

В этот день я практически не работаю, - мотаюсь по соседним предприятиям. На их территории и между ними, вдоль подъездных железнодорожных путей и на заборах, на воротах, везде, где только можно, пишу мелом: «ХУНТА НЕ ПРОЙДЕТ! НЕТ ГЕНЕРАЛЬСКОМУ ПЕРЕВОРОТУ!».

На заводе «Стройдеталь» все наши листовки уничтожены, но у меня на заводе на них уже никто не покушается….

После работы – скорее домой, печатать листовки.  

Около 17.30. Включив телевизор, я услышал слова «бывший ГКЧП», а затем объявление о пресс-конференции группы Вольского-Бакатина. Все ясно.  Хунта НЕ ПРОШЛА!

Горячка кончилась. Подполье пока откладывается…  

О. Дубровский.

26-е августа 1991г.

г.  Днепропетровск.

 

 

 Необходимое послесловие.

На следующий день я пришел в заводоуправление и лично поснимал в зале для собраний и во всех начальственных кабинетах портреты Ленина. Что я с ними потом сделал – уже не помню, но не сжигал – это точно. Возможно, поломал, порвал и выбросил в мусорный бак. И тогда, и сейчас, тридцать лет спустя, я уважал и уважаю Ленина, как великого революционера, как одного из самых выдающихся теоретиков и практиков социального освобождения. Но тогда, в августе 1991г.,  его портреты были одним из символов ненавистного КПССовского режима и поэтому должны были быть ликвидированы в ходе нашей национально-демократической (буржуазно-демократической) революции.

Тогда же я потребовал у боссов ключи от помещения КПССовского парткома и объявил им, что реквизирую это помещение под рабочую библиотеку, идея создания которой хорошо воспринималась в коллективе. Это был мой первый опыт создания явочным порядком независимых рабочих библиотек непосредственно на производстве.

И вся административно-КПССовская свора даже не пикнула по поводу ликвидации портретов Ленина и реквизиции помещения парткома под рабочую библиотеку. Никто из них не возражал. Все, как говорится, «поджали хвостики и проглотили языки»…

Но через год, в октябре 1992г., те же боссы, уже осмелевшие, уже, конечно, скинувшие свою «коммунистическую» личину, уволили меня с «волчьим билетом» (ст. 40, п.3 КЗоТ), как инициатора, организатора и председателя стачкома проигранной экономической забастовки…

О. Дубровский.

24.08.2021.

Читайте также: 

Что в 1991 году писали газеты Днепра о провозглашении Украиной независимости

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

        В 1999 р.. коли я викладав історію України в школі, мене дещо вразив документ, наведений у шкільному підручнику Федора Турченка - "Інструкція Троцького агітаторам-комуністам, що вирушають в Україну", датований початком 1920 р. На той час я вже був знайомий із творами колись забороненого в СРСР революціонера  й засновника Четвертого Інтернаціоналу, тому фраза "Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" Земли Русской," - мені видалася неприродною для Троцького, якого російські шовіністи вважають чи найбільшим русофобом серед більшовиків.

 Подальші мої спроби знайти першоджерело цього документу виявилися марними, попри те, що величезна кількість документів Троцького вже давно опублікована.

 Згадують цю "інструкцію" і багато українських істориків. Зокрема Михайло Ковальчук в монографії "Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. - лютий 1920 р.) / Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. - К. : Стилос, 2012. - 349, 16 с. : іл., табл. - Бібліогр.: с. 311-329.  На стор.216 автор цитує так звану "інструкцію Троцького більшовицьким агітаторам" початку 1920 р.:

 "Відверто цинічно звучали вказівки Л.Троцького більшовицьким агітаторам, які відправлялися в цей час до України: " Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами..."

 В джерелознавочому розділі своєї книги Михайло Ковальчук пише про цей документ: "Інструкція містила перелік практичних і водночас відверто цинічних порад, спрямованих на ошуканство українського селянина, й могла претендувати на роль своєрідного посібника з політичного лицемірства і двурушництва. Цей документ потрапив до рук ураїнських вояків і був оприлюднений уже на початку 1920 р., а згодом опублікований на еміграції" (там само. С. 234-235).

 Досі вважаю автора одним з найкращих в Україні фахівців із воєнної історії Української революції 1917-1921 рр. В його книгах, і в цій зокрема, використано багато архівних документів з архівів Києва, Москви, Варшави тощо. Але тут Михайло Ковальчук дає посилання не на архів, а на книгу Олександра Доценка "Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.V.1920)." - К.:Стилос, 2001.- С.284-286.

 Про фальшивість цієї "інструкції Троцького" вже багато писали: накази і документи Троцького добре збереглися, але в жодному з них немає таких слів, які в ній вжито - "не посрамите земли Русской" тощо. В 2017 р. той же Михайло Ковальчук знову наводив цю фальшивку в інтерв"ю газеті "Факты". Я після цього писав йому особисто і ставив запитання про джерела цього документу, але жодної відповіді на це питання не отримав.

 Ось наприклад київський історик Павло Гай-Нижник наводить цю інструкцію із такою характеристикою: "Документ має сумнівне походження й не має оригінального архівного підтвердження, а отже, вочевидь, є підробкою, що слугувала "аргументом" у пропагандистській боротьбі з більшовизмом."

 Адьютант Симона Петлюри Олександр Доценко, який опублікував її в своїй праці 1932 р. пише, нібито оригінал було захоплено українськими повстанцями отамана Андрія Гулого-Гуленка в березні 1920 р. в боях за Голту (нині Первомайськ Миколаївської області), хоч більш імовірною здавалася думка, що цей "документ" склали сам отаман Гулий-Гуленко та його політреферент Василь Савенко. На жаль професійних джерелознавчих досліджень на цю тему я не зустрічав (за винятком декількох абзаців у статті луганського історика Юлія Федоровського "Лев Троцький і Україна"), хоч цей так званий документ як оригінальний наводиться навіть у підручнику "Новітня історія України" для 10-го класу середньої школи Федора Турченка (Останнє видання: Турченко Ф.Г. Історія України. 10 клас. Підручник для учнів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генеза, 2010. - С.260).

 Цю ж саму "інструкцію" наводить кандидат історичних наук Павло Ісаков із посиланням на газету "Син України" (Ч.1. 7 серпня 1920 р. - С.9) в книзі "Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років / Під заг. ред. В. Лободаєва; Авт. кол.: Д. Архірейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносілецький, В. Лободаєв, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резніков. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. ‒ 400 с." - Стор.337-339. А зовсім нещодавно її знов цитує доктор історичних наук професор В. Сергійчук («Ихтамнеты» з ленінського Розливу // Голос України. 2021. 3 липня).

Аналіз стилю та змісту цієї інструкції свідчить, що це такий само "історичний документ" як "Велесова книга", "Протоколи сіонських мудреців" або "План Даллеса". Шкода, що професійне історичне середовище не дало досі йому належну оцінку.

Цікаво також порівняти справжній наказ Льва Троцького червоним військам, що вступають в Україну, від 30 листопада 1919 р., опублікований в книзі Володимира Винниченка "Відродження нації" (Відень: Нова доба, 1920. Ч.3. С.494-495).

Російськомовний оригінал опубліковано в збірнику документів "Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сб. док. и материалов. В 3 т. – Т. 2: Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине: май 1919 г. – февраль 1920 г. / Редкол.:С. М. Короливский (отв. ред.), Н. К. Колесник, И. К. Рыбалка; Составит.: А. М. Михайличенко, В. Г. Панкратьева, С. О. Розин, А. Ф. Сергеева, Е. П. Шаталина; Под ред. С. М. Короливского. – К.: Наук. думка, 1967. – 957 с." - Стор. 517 із посиланням на ЦГАСА. ф. 100, оп.3, д.1126, л.496. Хоч і без прізвища Троцького. В книзі "Український Троцький" (Одеса: ВМВ, 2013. С.78) цей наказ наведено із вказівкою, що російський оригінал зберігається в ЦГАСА (нині РГВА), ф. 33987, оп.1, д.266, л.71.

До речі дуже характерний для радянської історіографії момент. В тій же збірці документів "Гражданская война на Украине 1918-1920 гг." (К., 1967. Т.2.С.538-541) опубліковано наказ Троцького від 11 грудня 1919 р. про боротьбу із партизанщиною в Україні, але тут прізвище Троцького вказано. Тобто там де Троцький пише про права українських селян і робітників (наказ від 30.11. 1919 р.) - там прізвища Троцького немає, а там, де йдеться про репресії і боротьбу із партизанщиною, - там прізвище Троцького можна було згадувати

 Першоджерело "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" вдалося знайти Ганні Переході. З дозволу авторки розміщуємо тут її статтю.

 А.Здоров.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

101 рік тому у французькомовній газеті у Швейцарії, а потім і в українському емігрантському виданні у Польщі було оприлюднено «Інструкцію агітаторам-комуністам» - майстерно підроблений документ, який дотепер нерідко використовується як незаперечне джерело злочинних намірів і дій більшовизму.

Фрагмент з « Інструкцій агітаторам (більшовицький документ) ». Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

Оскільки мова у цій «Інструкції» йшла про діяльність більшовиків в Україні, то і широкої популярності цей текст набув саме серед тих, кого цікавила історія України. Спершу це відбулося в середовищі української еміграції, а після 1991 р. і в самій Україні. Авторство цього документа традиційно приписується Леву Троцькому. З часом популярність «Інструкції» набула «вірусного» характеру, згадки про «Інструкцію…» і цитати з неї регулярно зустрічаються як у публіцистиці, так і в навчальній та науково-популярній літературі. Вони наявні навіть у науковому збірнику документів та в Енциклопедії історії України, не кажучи вже про десятки публікацій цього тексту на інтернет-ресурсах! Щоправда, з 2010-х років пролунало чимало аргументованих спростувань автентичності  документу, однак його цитування, в тому числі і професійними істориками, це не зупинило. Можливо, саме через те, що висловлені раніше заперечення стосувалися  насамперед змісту «Інструкції» і мало торкалися історії її появи та ймовірного автора чи, принаймні, оприлюднювача документу.

«Інструкція…» у виданнях української еміграції

Як для прихильників, так і супротивників «Інструкції» як автентичного тексту основним джерелом є книга ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка «Зимовий похід: 6.ХІІ.1919 – 6.V.1920», видана Українським науковим інститутом у Варшаві 1932 року. У ній наводиться і сам документ, і його тлумачення, але проблема в тому, що названий там як оригінальний документ, вихід кого датується початком 1920 року, написаний… скасованим в РСФРР ще в 1918 році дореволюційним правописом. Тобто в кращому випадку це передрук з якогось білоемігрантського видання, більшовики так не писали – тут різночитання неможливі.

Заголовна сторінка книги Олександра Доценка «Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1919)

Менш відома, але давніша публікація «Інструкції…» була знайдена у першому номері варшавського видання «Син України. Тижневик Українського Козацтва» від 7 серпня 1920 року. Там він фігурує під назвою «Цікавий документ. Інструкція ТРОЦЬКОГО агітаторам-комуністам на Вкраїні». При цьому той текст надруковано не російською мовою, як у книзі Доценка 12-ма роками пізніше, а українською. Тексту передує коментар, в якому редакція заявляє, що йдеться про переклад надрукованого раніше у франкомовномій швейцарській газеті документу. За словами редакції, «люде, що бачили російський оригінал, стверджують точність перекладу ». Власне, на джерело перекладу і звернемо увагу.

Фрагмент першої відомої публікації «Інструкції » українською мовою // Син України. Тижневик українськoro козацтва - 1920. (Варшава) - ч. 1

Публікація у Gazette de Lausanne - найбільш рання відома версія «Інструкції…»

Справді, у «Gazette de Lausanne» від 15 липня 1920 року було оприлюднено цей текст французькою мовою під назвою «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)». Наразі ця публікація є найбільш ранньою відомою появою цього документа. Журналіст додав до нього такий вступний коментар:

«Нещодавно в українському селі було заарештовано безліч агітаторів, яких надіслали з Москви з метою провокування заворушень і залучення повсталих українських селян на бік «святої справи» більшовизму. Ці люди мали при собі інструкції, у яких пояснювалися способи ведення пропаганди в Україні. Штаб Петлюри і штаб поляків мають у своєму розташуванні ці інструкції. Мені надіслали один екземпляр, дослівний переклад якого я наводжу нижче. Учергове ці макіавеллівські сторінки показують нам, яким чином московські Совіти ведуть свою роботу. Ось цей документ»

Здійснивши порівняльний аналіз українського та французького варіантів документа, опублікованих із різницею у три тижні, ми виявили низку різночитань. Наведемо приклад пасажу, який особливо часто цитують українські дослідники. У публікації тижневика «Син України» він виглядає так: «Пом’ятайте, також, що так чи инакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вуглю, заліза, руди, хліба, соли, Чорного моря — Росія існувати не може: вона затхнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами».

У лозаннському ж варіанті, на який, власне, і посилається «Син України», між двома цими реченнями несподівано бачимо: «Немає України без Росії, але, перш за все, немає Росії без України »

Фрагмент з однією з найуживаніших цитат з «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)» французькою мовою. Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні

 

 

12 липня цього року на офіційному сайті Кремля з’явилася стаття президента Російської Федерації Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Господар Кремля в черговий раз висловився на тему "росіяни та українці - один народ". Нічого принципово нового він не повідомив. Хіба що на сайті Кремля вперше з'явилася українська версія тієї самої імперської маячні. Стара концепція російського самодержавства про те, що існує єдиний "русский народ", що складається із великоросів, малоросів та білорусів, цілком заволоділа Путіним. Українців на його думку вигадали та створили вороги Росії – поляки, австрійці та... більшовики.

Путін навіть згадав про Валуєвський циркуляр та Емський акт, які "обмежили видання та ввезення із-за кордону... літератури українською мовою". Звісно він по своєму їх трактує, як наслідок польських інтриг, і навіть плутається в датуванні. Насправді Емський акт чи указ про заборону українського книгодрукування цар Олександр ІІ видав не в 1872, а в 1876 р.

Свої відповіді та оцінки цього чергового маніфесту російського імперіалізму вже опублікували Інститут історії України НАН України та чимало істориків та політологів з України й інших країн, зокрема Георгій Касьянов, Алексєй Міллер, Андреас Каппелер тощо.

Мені особисто нова стаття Путіна нагадала звернення «Населению Малороссии», опубліковане головнокомандувачем білої армії «Збройних сил півдня Росії» генералом Антоном Денікіним 25 (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, це було 12-е) серпня 1919 р. під  час широкомаштабного наступу його військ на Україну. Звернення було написане за участю відомих російських політичних діячів – від ліберала Павла Новгородцева до монархіста й націоналіста Василя Шульгіна, й опубліковане в усіх білогвардійських газетах та окремою листівкою. 25 червня 1919 р. білогвардійці захопили Харків, 31 липня – Полтаву, 31 серпня – Київ. Основним їх противником була Червона Армія, але на Правобережній Україні свій наступ на Київ вела Дієва Армія Української Народної республіки на чолі із Симоном Петлюрою. Війська УНР навіть встигли першими вступити до Києва, залишеного більшовиками, 30 серпня 1919 р. Проте денікінці швидко вибили їх з Києва, бо Петлюра наказав своїм військам не відкривати вогонь по білим, сподіваючись на союз із ними проти більшовиків. Звісно ці сподівання виявилися марними. Денікін був категоричним прибічником «єдиної і неділимої Росії», вважаючи українство лиш вигадкою її ворогів. Власне як і зараз Путін.

"Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против возрождения Единой России.

Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.

Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде – по малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых зачатков знания.

Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.

Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.

В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига.

Пусть все, кому дороги счастье и величие Родины и успех наших армий в их неудержном порыве к сердцу России - Москве, неустанно работают над созданием и укреплением в ближайшем и дальнем тылу прочной опоры для бойцов, сражающихся на фронте за величие и единство России."

Таганрог, 12 августа 1919 года

Главнокомандующий вооруженными силами на юге России

генерал-лейтенант ДЕНИКИН

(Составлено при участии проф. П. И. Новгородцева)"

Особливо слід зупинитися на злочинах більшовиків у зображенні Путіна:

"Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные «подарки». В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена."

Тут справді можна заплутатися. Хто це писав: Денікін чи Путін? Цитуємо далі президента Росії:

"В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная «мина замедленного действия». Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. Начался «парад суверенитетов». 8 декабря 1991 года было подписано так называемое Беловежское соглашение о создании Содружества Независимых Государств, в котором объявлялось, что «Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование». Кстати, Устав СНГ, принятый ещё в 1993 году, Украина не подписала и не ратифицировала.

В 20 – 30-е годы прошлого века большевики активно продвигали политику «коренизации», которая в Украинской ССР проводилась как украинизация. Символично, что в рамках этой политики с согласия советских властей в СССР вернулся и был избран членом Академии наук М. Грушевский – бывший председатель Центральной Рады, один из идеологов украинского национализма, в своё время пользовавшийся поддержкой Австро-Венгрии.

«Коренизация», безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском."

Ясна річ, що російський великодержаний шовінізм у Путіна «так називаємий», а от український націоналізм – справжній і страшний ворог. Хоч для будь-кого, хто читав праці того ж М. Грушевського, називати його націоналістом досить смішно. Дуже показова також імперська критика національної політики більшовиків, особливо для тих, хто вважає Путіна продовжувачем політики Леніна.

Список імперських претензій Путіна завершується пассажем, що зовнішні сили, як нібито керують Україною, роблять з неї «Анти-Росію», але Росія ніколи не буде "анти-Україною". Остання теза повністю суперечить усьому попередньому тексту: якщо українська нація - це лише вигадка антиросійських сил, а насправді українці - лише частина росіян, тоді навіщо назва "Україна"?

Засновник українського націонал-комунізму Василь Шахрай писав ще у 1918 р. про таких "фахівців з українського питання":

"Взгляните на ежедневную прессу, припомните, что вы слышали об Украине, и попробуйте дать ответ на основании всех сведений, на вопрос: что собою представляет революционно-национальное движение на Украине – глубокий ли процесс, полный реального жизненного значения – или что-то минутное, «вымышленное»?

Я уверен, что, на основании тех сведений, мы услышим ответ: «да» – на второй вопрос? – Украинское движение – это «выдумка», одни говорят интеллигенции и буржуазии украинской, другие – российской буржуазии, третьи – немецкого империализма и так далее.

Ну, а раз это – «выдумка», то… при чем здесь «право нации на самоопределение» и какие могут быть разговоры про какой то там вопрос? Даже до прямого курьеза доходит, когда, например, приходится слышать разговоры  о «фиктивной нации». И пусть не указывают, что это говорят люди «неответственные». Не говоря уже о том, что иногда «устами младенцев глаголет истина», я, чтобы не останавливаться дальше на этом вопросе, приведу выдержку из одной статьи, помещенной в №132 «Правды»: «Сущность происшедших изменений в международном положении Украины сводится к следующему: вместо “южной части России” имеется в настоящий момент “южная часть оккупированной Германией на Востоке области”. То, что оккупация совершена под “фирмой” самостоятельности и даже то, что в головах некоторых господ (окончательно потерявших голову от неожиданного для них под'ема в них (sic!) национальных украинских чувств), эта оккупация отражается как самостоятельность, не мешает нам оценивать сложившееся положение именно как оккупацию и только как оккупацию» (курсив мой – В.С.). Автор этих комических строк рекомендует свою точку зрения как «Екатеринославскую» точку зрения, значит точку зрения людей, которые собственными глазами видели украинский революционный процесс. Украины собственно нет, это выдумка кое каких господ, которые охвачены под'емом «в них для них» украинского национального чувства. Есть лишь «южная часть оккупированной Германией на Востоке области».

В с.-д. литературе долго спорили по поводу «права нации на самоопределение». Главным аргументом против него было обвинение в «абстрактности», общности. На это т. Ленин основательно ответил, что эта абстрактность существует лишь в голове оппонентов, это во-первых, а во-вторых, этот лозунг еще требует анализа конкретных условий жизни той или иной нации. Но какая может быть проверка там, где ничего, кроме «выдумки» нет, где «оккупация и только оккупация»?!

История весьма ехидно и зло смеется над такими рассуждениями. И если бы от них не болели чубы у людей, то мы могли бы предоставить эти рассуждения на издевательство истории. Мы укажем только на один случай такого издевательства. В том же номере «Правды», с той же «Екатеринославской» точки зрения доказывается, что Украине не нужна особая коммунистическая Партия (это абсолютно консеквентно* с ее точки зрения), но автор не «возражает», чтобы эта партия называлась «Коммунистическая партия Украины». Ну, как здесь не вспомнить приятелей Петра Ивановича Бобчинского и Александра Ивановича Хлестакова, из которых первый просит, чтобы его сын, рожденный «до брака, но как бы в браке», звался фамилией своего папаши, а добрый А.И. Хлестаков соглашается: «пусть называется»! И как курьез, во главе этой партии становятся как раз представители «Екатеринославской» точки зрения!!! «Пусть называется!»".

В книзі «До хвилі» Василь Шахрай та Сергій Мазлах вказують також на вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу у російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів».

«Всіх їх об’єднує імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок.»

«Національні рухи в сучасному змісті сього слова виникають одночасно з розвитком капіталізму. І виникають не за вдяки тому, що їх «видумують» у власних користних  інтересах ті чи инші експлуатіруючі класи капіталістичного суспільства (сей момент дійсно грає велику ролю в національних, як і в усяких инших рухах), — а завдяки тому, що капіталізм заволікає в світовий оборот, до спільного господарського, а значить і духовного життя, як найглибші, як найширші кола людности. Національні рухи більше звязані з всесвітньо - прогресивним боком розвитку капіталізму, ніж з його руїнницькими тенденціями, експлуатацією, деґрадацією народних мас. Сей останній бік має свій досить великий вплив на розвиток національних рухів. Але ним одним не можна пояснити національні рухи, їх глибини і поширенности між усіма класами сучасного суспільства. Немає жодного класу, котрий би не брав участи в ньому, котрий не ставив би своїх домагань національного змісту. Пролетаріат в тій кількости. Се, розуміється, не означає, що в кожну хвилю всі класи з однаковим захопленням і з однаковою силою виставляють одинакові домагання. Ріжні класи в ріжний час у ріжних містах виставляють ріжні національні домагання з ріжною силою й впертістю.»

«Український рух не являє собою чогось невідомого в історії. Але він набрав такі яскраві форми, так виразно і «класично» відбувався, що дослідження його має величезне значіння для урозуміння характеру, змісту і законів розвитку національно визвольних рухів взагалі. І сей дослід має, буде мати не один лише теоретичний інтерес. "Тепер реакційний, імперіалістичний капіталізм все частіш трощить сі, демократично визначені, кордони (великих і життєздатних європейських націй, чиї межі раніше зазначалися все більше й більше мовою й симпатіями населення). Всі ознаки говорять за те, що імперіалізм зоставить у наслідок ідучому йому на зміну соціалізмові, межі менш демократичні, низку анексій у Европі і в инших частинах світу.»

Ніби відповідаючи сучасним російським соціал-шовіністам, що й нині називають себе «комуністами», автори «До хвилі» пишуть про своїх опонентів у середовищі більшовиків:

«України нема, була «південна Росія», стала «південна частина окупірованного Германією на сході краю», — але Тимчасовий уряд України утворимо: хай зветься!

України нема, українське робітництво чисто руського походження, — але партію «комунистів України» чому не назвати українською: хай зветься!

Селяне й слухать не хотять про «українщину», — але чому не забезпечити їм їх «просту і наївну» мову!

… Україну видумують «судейські чиновники, в роді Шелухіна» — так «забезпечимо» українську мову в школі й в установах, і значить, посадимо в них «судейських чиновників, в роді Шелухіна», бо ми самі її не знаємо.

Улица, улица, аль ты пьяна?

Правая, левая — где сторона?

Ні, йти тім шляхом, який пропонує X. Раковський, небезпечно. Навіть на випадок успіху, на випадок прилучення до Росії «східньої частини України», Росія й Україна будуть мати свій Ельзас, і та й друга на довго будуть перебувати в «хоробливому стані не вирішеного національного питання».

«Є инший способ поставитися російському пролетаріатові до України. Забути, що Україна була вотчиною, колонією Великоросії, зріктися раз назавжди «свого первородства» на Вкраїні, переданого у наслідок недоброї пам'яті царізмом, зректися навіть не за «чечевичний куліш цукру, хліба» і т. д. (се приложиться і без «первородства»), а виходячи з свого програмового пункту, де стоїть (чи то раніше стояло?) «право націй на самовизначення». …Сей шлях, правда, трудніший, він не дасть, може, можливосте з барабанним боєм оповіщати urbi et orbi про «победы й одоления» і «загибать салазки» німецькому урядові «страшними» запитаннями з Курська... вибачайте,   з   «Полтави»   (така   гостиниця   чи  що?).

На першому шляху можна завоювати Гомель, Білгород, Суми, Глухів, Валуйки, Чернигів, Харків і и., утворити російсько-український Ельзас і скріпити морально-політичний стан Діректорії (колишньої Ц. Ради) на всій Україні. І утворить з громом і стуком «інтернаціональних» фраз, «страшних» «революційних» маніфестів і т. д.

На другому шляху прийдеться переїхати до Київу, тілько не в «Марсель», а на Софійську площу, і відтіля звойовувати Україну від Дону до Карпат, тілько не для чийогось «первородства», чи то великоруського, чи то польського, чи то австрійського, а для «первородства» самої України. Доведеться сказати (можна по сьому случаю зробити глибоке зітхання і додати: «Повірьте, иншого виходу немає»!): Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тілько «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. Вона має «право», можливість жити «в себе і для себе», як і ті держави. Український народ є дійсно народ, а не видумка «судейських чиновників, в роді Шелухіна», народ, який хоче жити власним вільним життям, має до того відповідні географичні, етнографичні, економичні, моральні, фізичні, историчні, духовні і всякі инші підстави. Народ, який давно вже перестав бути «хохлом» і давно став «українцем», навіть ще тоді, коли катеринославські папеньки   не   ухажували за  катеринославськими  маменьками  і  ходили  без  штанців.

І коли російський пролетаріат наважиться поставиться так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітниче-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією. Тоді буде далеко більше пролетарської єдності, ніж коли російський пролетаріат буде мріяти колишні мрії про колишнє «первородство».»

 

          Проголошена Петром Першим в 1721 р. Російська імперія розвалилася менші ніж за два століття – в 1917 р. Намагань її відновити було чимало – і мабуть найбільш відвертою спробою знов побудувати «єдину і неділиму Росію» була спроба Денікіна, яка зазнала жорсткого краху на початку 1920 р.  Путін неодноразово висловлював пошану до Денікіна, називаючи його видатним державним діячем та патріотом Росії, сприяв перенесенню його праху з Парижу до Москви та навіть отримав у подарунок від доньки Денікіна його шашку. В цьому плані вірність господаря Кремля білогвардійським імперським традиціями закономірна. В той же час він намагається їх поєднати із традиціями сталінського СРСР, що продовжив певні риси імперії в новій формі.

          Але всі імперії рано чи пізно гинуть внаслідок розвитку світового ринку та капіталізму, потребам якого найкраще відповідають саме національні демократичні республіки. Знищення імперій та диктаторських режимів є необхідною умовою для найповнішого розвитку продуктивних сил та подолання національної ворожнечі між народами. А це в свою чергу наближає до того моменту, коли капіталізм вичерпає свої ресурси для розвитку та змушений буде поступитися місцем більш справедливому суспільству без експлуатації людини людиною, без держав та кордонів.

 А. Здоров.

 

 Читайте також:

Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні