неділя, 12 липня 2020 р.

Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії: передумови та коротка історія створення

Кубанська область. Мапа станом на 1914 р. Джерело: "Большая российская энциклопедия".



17 червня 1920 р. в Катеринодарі на засіданні Кубано-Чорноморського обласного комітету РКП(б) було розглянуто питання про новозаснований Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії та прийнято рішення про його ліквідацію та висилку представника ЦК УКП Павла Клименка за межі Кубані, оскільки «жодного українського пролетаріату на Кубані немає, будь-яка спроба створення особливих чи паралельних РКП організацій УКП, що прагнуть українізації населення та внесення нового розколу в революційні лави, не повинна мати місце й буде розглядатися Кубчеробласткомом РКП як спроба явно реакційна»[1].
Чому так сталося? Тема Української комуністичної партії, утвореної в січні 1920 р., не дуже привертає увагу дослідників, а про її діяльність на Кубані взагалі в літературі не згадують[2]. В той же час у фонді УКП в Центральному державному архіві громадських обєднань України зберігаються дві справи Кубано-Чорноморського (або Чорноморсько-Кубанського) краєвого комітету УКП: одна за 1920 р., друга – за 1921 р[3]. В цій статті ми розглянемо історію його виникнення в 1920 р. та передумови цього.
Перший всеросійський перепис населення 1897 р. не знав поняття національність, але подавав розподіл за рідною мовою. Тоді 47,3 % населення Кубанскої області визнали рідною мовою малоросійську (українську) і 42,5 % великоросійську (росіяни)[4]. В деяких відділах області Кубанського козачого війська, таких як Катеринодарський, Єйський, Темрюкський, українці становили й абсолютну більшість. В адміністративному центрі краю місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення становили великороси і 38,3 % малороси (українці). Для порівняння в Києві за цим переписом українську мову назвали рідною 22,1 %, в Харкові 25,9 %, в Одесі – всього 9,4 %. Серед великих міст України малороси (українці) переважали лише у Полтаві – 55,8 %.[5] Більшість населення Кубані, жила в селах, й відповідно частка міського населення серед росіян становила 15,9 %, серед українців – 8 %. В Чорноморській губернії (центр – Новоросійськ) росіяни за мовою становили 42,8%, українці 16,9%, вірмени 10,9%, греки 10,4 %[6].
Радянські переписи населення вже подають розподіл за національністю. За переписом міського населення 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області росіян було нараховано 241674, українців 155699, вірмен 34811, греків 12256, білорусів 7855, євреїв 4798, поляків 4435, німців 4254, татар 1487 осіб[7]. В містах Української СРР за цим переписом українці становили 38,5 %, росіяни – 27,2 %, євреї – 29,4 %, інші національності – 4,9 %[8].
В ході адміністративно-територіальної реформи 1924 р. Кубано-Чорноморська область була поділена на декілька округ, що були включені до Північно-Кавказького краю. Перепис 1926 р. зафіксував, що в чотирьох округах Північно-Кавказького краю (Кубанській, Армавірській, Майкопській та Чорноморській) українці становили 50,3 %[9]. В тому числі в Кубанській окрузі українці за національністю становили в 1926 р. 61,5 %, росіяни – 33,4 %, рідною мовою українську назвали 49 %, російську – 47 %. В той же час серед міського населення українцями себе назвали 30,6 %, росіянами – 53,7 %, а рідною мовою українську визнали лише 6,7 %, а російську – 82,1 %. В Чорноморській окрузі (центр – Новоросійськ) українці становили 35,6 %, росіяни – 33,0 %, рідною мовою українську визнали 17,7 %, російську 55,0 % населення.[10].
Етнічна та мовна ситуація на Кубані того часу мало відрізнялася від становища в Південній Україні, а в деяких округах останньої українців було й менше. В 1926 р. в цілому в Південному степовому регіоні УСРР українцями себе визнали 73 % населення, росіянами 13 %, українську мову рідною назвали тут 68,2 %, російську – 21,1 %. Серед міського населення Півдня України тоді українці становили 38 % населення, росіяни – 30 %, тоді як рідною мовою українську назвали лише 26 %, а російську – 56 %.  В той же час, наприклад, в Одеській окрузі українцями визнали себе 41,4 %, росіянами – 23,3 %, а рідною мовою українську назвали лише 35,6 %, російську – 39,1%, зокрема серед міського населення округи українську мову назвали рідною лише 11 %, а російську – 65 %[11]. Трохи більший відсоток українців, що зберегли рідну мову в містах в Одеській окрузі можна пояснити тим, що на вона відміну від Кубанської та Чорноморської таки увійшла до УСРР. Тільки, якщо в Одесі більше третини населення становили євреї, то в Новоросійську – вірмени та греки.
Вже на початку ХХ ст. на Кубані виникають організації Революційної Української партії (РУП), що в 1905 р. була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), а в 1906 р. в Катеринодарі було засновано товариство «Просвіта» на чолі із членом РУП Степаном Ерастовим[12]. Особливо пожвавилася діяльність УСДРП та УПСР на Кубані в 1917 р., коли делегати місцевих організації брали участь у Всеукраїнських зїздах та конгресах, а в Катеринодарі та Новоросійську виходили газети українською мовою[13].
Прапор Кубанської Народної Республіки.

Наприкінці 1917 р. владу на Кубані перебрала Кубанська Законодавча Рада, яка в лютому 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку. Але населення Кубані було поділено за становим принципом на козаків (43 % населення) та некозаків. При чому самі кубанські козаки поділялися на чорноморців – нащадків запорожців – Чорноморського козацького війська, що становили більшість, та лінійців – переважно росіян. Козацтву в цілому належало 79 % земель та право самоврядування. 7 % населення становили горці, а решту – понад 50 % населення становили так звані «городовики» або «іногородні» (також здебільшого переселенці з України – але більш пізнього пореформеного часу), які не мали фактично жодних прав, працювали наймитами або орендували землю в козаків та поміщиків, мусили платити «посаженне» – по пять копійок з квадратного сажня на рік[14].
Більшовики, прийшовши до влади в Росії, одним з перших декретів  радянської влади оголосила про скасування станового поділу, й відповідно привілеїв козацтва, а декрет про землю скасував приватну власність на змелю та передавав її в загальнонародне користуванні місцевим громадам, хоч і було вказано, що землі рядових селян та козаків не конфіскуються. 14 лютого 1918 р. в Армавірі відбувся перший з’їзд Совітів (рад) Кубані, що обрав обласний виконком рад, на чолі якого став кубанський козак Ян Полуян. Через місяць 14 березня червоні війська увійшли до Катеринодара, де невдовзі було проголошено Кубанську Совітську (Радянську) республіку*. 
      Війська Кубанської ради відступили до аулу Шенджей, захопивши із собою 36 заручників – більшовиків та прибічників радянської влади, з яких за декілька днів було розстріляно 28[15]. До речі серед них був і український соціал-демократ та член «Просвіти» фабричний інспектор Семенов, що був обраний гласним міської думи Катеринодара за списком більшовиків[16]Козацька верхівка, захищаючи станові привілеї й побоюючись перерозподілу земель, уклала союз із Добровольчою Армією генерала Лавра Корнілова (якого в квітні 1918 р. замінив Антон Денікін) проти більшовиків, підпорядкувавши йому Кубанське військо[17]. Після кривавих боїв влітку 1918 р. більшовики та їх союзники змушені були відступити з Кубані. Вдруге радянська (вже суто більшовицька) влада була встановлена на Кубані в березні 1920 р., коли Червона Армія вибила звідси білогвардійські війська «Збройних сил Півдня Росії» на чолі із генералом Антоном Денікіним. Рештки Кубанського козачого війська частково відступили у Крим, де влилися до Російської армії Петра Врангеля, частково – в Грузію.
Українська Комуністична партія була утворена на з’їзді в Києві в січні 1920 р. на основі Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних). УКП уклала угоду про співпрацю із РКП(б) – КП(б)У, оголосила про боротьбу із петлюрівщиною та мобілізацію своїх членів та прибічників на польський фронт, отримала державне фінансуванні від уряду УСРР, а двоє представників УКП (Андрій Річицький та Михайло Авдієнко) стали членами ВУЦВК[18]. УКП навіть подавала заяву на вступ до Комінтерну, але Виконком Комінтерну на вимогу РКП(б) відкинув цю спробу.

Василь Шахрай

УСДРП (незалежних) також намагалася під час денікінщини вести підпільну роботу на Кубані, зокрема для цього туди наприкінці літа 1919 р. вирушив автор ідеї Української комуністичної партії, засновник українського «націонал-комунізму» Василь Шахрай. На жаль подробиці його діяльності тут невідомі. На початку 1920 р. він переховувався в Новоросійську й змушений був тікати від переслідування в напряму Ростову-на-Дону, але по дорозі був страчений білими[19]. Дата, місце та обставини його смерті досі не встановлені. ЦК УКП виряджав на його пошук свого представника ще в січні 1920 р., але безрезультатно[20].


20 травня 1920 р. ЦК УКП відрядив на Кубань ще одного свого делегата – Павла Клименка. Посвідчення із проханням до всіх державних і партійних інституцій надати йому допомогу підписав секретар ЦК УКП Михайло Авдієнко[21]. Павло Клименко мав два завдання: утворення на Кубані організацій УКП (на це він отримав із каси ЦК УКП 10 тис. карбованців) та пошук Василя Шахрая, заочно обраного членом ЦК УКП на її першому з’їзді (для цього він отримав 20 тис. крб.)[22]. Однак обидва завдання наштовхнулися на опір з боку місцевого керівництва Російської Комуністичної партії (більшовиків).


В своєму звіті до ЦК УКП П. Клименко пише: «В Катеринодар приїхав 25/5 (25 травня – А.З.) вечором. Тов. Василя нема. По чуткам, які зміг зібрати за весь час, то він був у К-дарі восени 1919 р. Куди виїхав невідомо. В рос. Ком. партії про нього також нічого не знають. Оповістку до сих пір не надрукували, бо їх така маса, що до моєї не прийшла черга, а в хроніці не хочуть друкувати.
Тут є «Робітнича Просвіта» – єдина в К-дарі українська організація. На чолі її стоїть М. Петренко, бувший член УСДРП Харківської організації, тепер кандидат до РКП. Були скликані загальні збори «Роб. Просвіти», де мною було зроблено доклад… Маючи добрий ґрунт почав організовувати партію. Через деякий час було складено комітет тимчасово з 3-х тов. Назва комітету така: «Чорноморсько-Кубанський краєвий комітет Української Комуністичної партії»… В комітет увійшли такі т.т.: Барчан, член правління профспілки пищевиків (голова парткому), Сискин, член заводського комітету хімічного заводу «Саломас», і 3-й – я.»[23]
Власне «Робітнича Просвіта» була створена ще  лютому 1920 р. за часів денікінщини напівлегально на місці старої «Просвіти», розгромленої білими в листопаді 1919 р. після так званого «Кубанського дійства» (коли денікінці розігнали Кубанську Законодавчу раду та ліквідували автономію Кубані[24]). На відміну від старої «Просвіти» нова більшою мірою спиралася на робітників. Чисельність її згідно даних розслідування, проведеного обкомом РКП(б), становила на 20 березня – 42 особи, на 13 червня – близько 400 осіб[25]. Використовуючи «Робітничу Просвіту», активісти УКП провели низку зборів, лекцій і навіть концертів-мітингів на підприємствах, зокрема в профспілці харчовиків. Один з її лідерів і голова комітету УКП Барчан був також делегатом Всеросійського з’їзду профспілки харчової промисловості в 1920 р.[26]
 30 травня 1920 р. відбулися перші збори Кубано-Чорноморської організації УКП, де було обрано комітет з трьох осіб (голова Барчан, секретар – Клименко) та ухвалено повідомити про заснування комітету в ЦК УКП, випустити відозву до робітництва Катеринодара, замовити печатку, увійти в зносити із комітетом РКП(б) тощо. На зборах 4 червня повідомлялося про те, що поступили заяви про вступ до партії від Зубка, Макаренка, Чепелянського й Парамоненка. Макаренка було вирішено одразу прийняти, оскільки він був членом УСДРП-незалежних, Зубка й Чепелянського – прийнято кандидатами, а Парамоненка, оскільки його ніхто ще на знав, вирішено зарахувати слухачем до партійної школи, яку планувалося відкрити 8 червня. На жаль в протоколі не вказано імена, але скоріше за все згаданий тут Чепелянський – це давній член «Просвіти» і організатор «Вільного козацтва» в 1918 р., вчитель гімназії Василь Чепелянський (1890–1920), розстріляний більшовиками пізніше в тому ж 1920 р.[27] Тут же в протоколі зазначено, що відділ управління Кубано-чорноморського ревкому нічого не відповів на заяву про реєстрацію комітету УКП[28]. Загальну кількість членів УКП в Катеринодарі представники РКП(б) визначили – не менше 20-25 осіб[29].
Невдовзі було випущено листівку-відозву «До робітництва міста Катеринодара». Вона починалася із цитати з українського перекладу «Інтернаціоналу» Миколи Вороного: «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів. Позбудеться ярма тяжкого сама сімя пролетарів». Й далі зазначалося:
«Тов. робітники, всі ми мусимо знати, що ніхто не дасть нам рятунку. Увесь наш рятунок і надія на самих себе і тільки на себе. Тільки своєю власною рукою ми можемо знищити той гніт буржуазії, яка давила нас цілі століття. Але також мусимо знати, що наша сила, то є організованість, і що тільки організованістю своєю ми можемо боротися проти насильства. Для сього необхідно, кожен з нас мусить бути об’єднаний в єдину революційну Українську комуністичну партію, для того аби спільними силами боротися за краще, за нове життя. Обєднуючи себе в Українську Комуністичну партію, ми обєднуємо себе із робітниками всього світу. Отже всі  під прапор Української комуністичної партії!
Хай живе комунізм!
Хай живе третій комуністичний інтернаціонал!
Хай живе перемога комуністичної революції по всьому світу!
Хай живе незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка!
Хай живе Українська Комуністична партія!»[30]



Однак вже 17 червня на засіданні Кубано-Чорноморського комітету РКП(б) було розглянуто питання про діяльність УКП. В протоколі зазначено: «Слушали: п.2. Об отношении к УКП. Постановили: п.2. а) вопроса о принципиальном отношении к УКП не рассматривать; б) ввиду того. что никакого украинского пролетариата на Кубани нет, всякая попытка создания особых или параллельных организациям РКП организаций УКП, стремящихся к украинизации населения и введения нового раскола в революционные ряды – не должна иметь места и будет рассматриваться Кубчеробласткомом как попытка явно реакционная, тем более, что под флагом УКП на Кубани выступают выходцы из буржуазии и всякого рода интеллигенты, все поползновения и деяния которых вредят делу пролетарской революции и могут повлечь только к новым жертвам со стороны итак уже принесшего много тяжелых жертв пролетариата. Работа имеющегося на Кубани украинского населения должна вестись только украинской секцией при интернациональном отделе Секретариата»[31].
Цікаво відзначити, що серед делегатів та активістів перших чотирьох конгресів Комінтерну 1919 – 1923 рр. робітників за початковою професією було лише 40 %, а решту становили саме «вихідці із буржуазії та всякого роду інтелігентів»[32]. Якщо тут члени обкому РКП(б) мали на увазі колишніх членів Кубанської Ради, то варто навести ще один цікавий факт. Колишній міністр праці Кубанської Ради правий меншовик Дмитрій Свєрчков після вступу до Катеринодара Червоної Армії 17 березня 1920 р. був призначений секретарем відділу праці Кубано-Чорноморського обласного ревкому, а наприкінці 1920 р. завдяки своєму давньому знайомому за подіями революції 1905 р. Льву Троцькому був навіть прийнятий до РКП(б) та обіймав низку високих посад в радянському держапараті[33]. Отже причини ту слід вбачати саме в пануючих шовіністичних поглядах та переконанні, що «ніяких українців немає, а є лише хохли», про що також згадує звіт П. Клименка[34].
Виконуючи постанову обкому РКП(б), представники Кубано-Чорноморської ЧК в ніч із 22 на 23 червня 1920 р. провели трус у приміщенні «Робітничої Просвіти», де містився комітет УКП та конфіскували всі його папери. Коли наступного дня секретар Кубано-Чорноморського комітету УКП Павло Клименко звернувся до голови КубЧК В.Я. Долгова із  вимогою віддати ці папери, його було заарештовано та запропоновано в 24 години залишити межі Кубані. На посвідченні П. Клименка, виданому ЦК УКП, збоку друкарською машинкою було надруковано припис: «Удостоверение. Дано сие Клименко Павлу в том, что ему согласно предложения Кубчерпарткома и постановления Коллегий Кубчека от 23 июня за № 22 предложено в течение одних суток выехать за пределы Кубани в город Харьков. По приезде в город Харьков тов. Клименко должен зарегистрироваться во Всеукраинские Чека»[35].
3 липня 1920 р. ЦК УКП подав доповідну записку до ВУЦВК про розгін організації УКП в Катеринодарі та висилку за межі Кубані т. Клименка. «ЦК УКП висловлює свій протест проти недопустимого непролетарського відношення до організації УКП і прохає довести до відома Всеросійського Центрального Виконавчого комітету і вимагати свободи агітації, пропаганди і організації для Української комуністичної партії на всіх землях, населених українським народом, виходячи із принципу об’єднання всіх українських земель в єдину республіку і комуністичного усвідомлення пролетаріату»[36].
Нам невідомо, як відреагував на це звернення ВУЦВК. Але думаємо, що не випадково розгін Кубано-Чорноморського комітету УКП співпав із рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 22 червня 1920 р.: «Негайно розпочати політичну компанію проти УКП». Було прийнято рішення про припинення фінансування з боку ВУЦВК, а 12 липня закрито газету ЦК УКП «Червоний прапор»[37]. Це рішення очевидно співпало із зближенням УКП та колишніх членів групи федералістів в КП(б)У, лідер яких Георгій Лапчинський 1 липня 1920 р. вирішив вступити до УКП. 6 липня 1920 р. Г. Лапчинського, його товаришів Криворотчена і Єрського було рішенням ЦК КП(б)У виключено з КП(б)У, 16 липня заарештовано, а 26 липня вислано за межі України[38]. Тоді ж ВУЧК зробило трус на квартирі Андрія Річицького[39]. В цьому контексті слід розглядати й рішення мандатної комісії другого конгресу Комуністичного Інтернаціоналу, що проходив у Петрограді та Москві із 19 липня по 7 серпня 1920 р., відхилити мандат делегації від УКП та не допустити її до участі в конгресі, оскільки «мова йде про дуже маленьку групу, що немає нічого спільного із комуністичною роботою» (вислів Карла Радека)[40].
На жаль нам не вдалося поки встановити, як і коли відновилася та чим завершилася діяльність Кубано-Чорноморського (Чорноморсько-Кубанського) комітету УКП, хоч відомо, що він існував і в 1921 р.[41] Сама УКП провела свій останній з’їзд в 1925 р., коли під тиском більшовиків змушена була прийняти рішення про саморозпуск. Проте українізація на Кубані в 20-ті роки таки досягла значних успіхів і обумовлено це було насамперед політикою коренізації, визначеною рішенням 12-го з’їзду РКП(б) в 1923 р., та політикою українізації в УСРР, де такі керівники як Микола Скрипник також вимагали українізації тих областей РСФРР, де більшість становили українці. Зокрема на 1928 р. було відкрито в Кубанській окрузі 714 українських шкіл (близько 28 % усіх шкіл) та український педагогічний технікум у станиці Полтавській, в Армавірській окрузі працювало 12 українських шкіл, в Чорноморській – три[42]. Рішення про припинення українізації  й переведення шкіл, газет, журналів тощо на російську мову на Кубані ЦК ВКП(б) прийняв в розпал голодомору в грудні 1932 р.[43]
Підбиваючи підсумок, можна зазначити, що хоч сама Українська Комуністична партія й була ліквідована в 1925 р. як остання легальна опозиція в УСРР, але вона внесла свій внесок в історію української революції, в боротьбу за здійснення її соціальних та національних завдань, в тому числі завдання українського відродження на Кубані, а більшовики, ліквідувавши цю партію, змушені були здійснювати значну частину її вимог в національно-культурній сфері.
 Андрій Здоров.



[1] Центральний державний архів громадських обєднань України (Далі – ЦДАГОУ). Ф.8. Оп.1. Спр.34. Арк.10.
[2] Дірявка Ю. П. Українська комуністична партія (укапістів): утворення, діяльність та ліквідація (1920 - 1925 рр.) : автореф. дис... канд. іст. наук/ Дніпропетр. нац. ун-т. - Д., 2008. - 19 c.; Ніколаєв І. Є. Організаційно-правові аспекти взаємовідносин Української комуністичної партії з більшовицькою владою в період її утворення та становлення (1920-1922 рр.) // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського. Сер. : Історичні науки. - 2013. - Вип. 3.34. - С. 99-103; Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному. Українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925). – Львів: Вид-во УКУ, 2017. – 376 с.
[3] ЦДАГОУ. ф.8. Оп.1. Спр. 34, 80.
[5] Климко А.А., Шевченко А.А. Динамика этнического состава населения Киева // Этнические группы в городах Европейской части СССР. – М.,1987. – С.75.
[6] Ракачев В.Н. Национальный состав населения Кубани в ХХ веке (историко-демографический аспект). Дисс. ... канд. ист. наук. – Краснодар, 2003. – С.50.
[7] Там само. – С.67-68.
[8] До історії міжнаціональних процесів в Україні (30-ті роки). Документи і матеріали// Український історичний журнал. – 1992. – №12. – С.96.
[9] Ракачев В.Н. Национальный состав населения Кубани в ХХ веке (историко-демографический аспект). Дисс. ... канд. ист. наук. – Краснодар, 2003. – С.72.
[10] Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. : краткие сводки / изд. ЦСУ Союза ССР. – Вып. 4: Народность и родной язык населения СССР. – М.,1928. – С.74, 77.
[11] Малярчук Н. Мовна структура населення Південної України (за матеріалами Всесоюзного перепису населення 1926 р.) // Історичні і політологічні дослідження. – 2019. - № 2(65). – С.61-65.
[12] Старовойтенко І. В. Степан Ерастов — організатор українського національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії // Українська біографістика. Зб наук. пр. К., 2009. – Вип. 5. – С. 65-75.
[13] Наконечна З. Українська преса Північного Кавказу (1917—1919 рр.): історія створення та проблеми функціонування // Збірник праць Науково-дослідного інститу пресознавства. – Львів, 2013. – Вип. 3. – С. 68–76.
[14] Іванис В. М. Стежками життя. Кн.1. – Новий Ульм, 1958.– С.24.
30 травня 1918 р. Кубанська радянська республіка об’єдналася із Чорноморською радянською республікою в одну Кубано-Чорноморську радянську республіку, яка в червні 1918 р. проголосила незалежність від радянської Росії. Але невдовзі під тиском ЦК РКП(б) це рішення було скасовано й Кубано-Чорноморська радянська республіка разом із Терською та Ставропольською радянськими республіками увійшла до складу Північно-Кавказської радянської республіки у складі РСФРР. Див.: Никитин А.Н. Суверенная Кубань. Очерк отечественного парламентаризма (1917-1920). Ч.1. – М.: Нац. институт бизнеса, 2010. – С.87.
[15] Спиридонов Н. Г. В  огне войны гражданской. Из истории борьбы большевиков Кубани за власть Советов (1918–1920). – Краснодар: Кн. изд-во, 1984. – С.29.
[16] Лиманский А.А. Заложники у белых. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. – С.31-33.
[17] Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність.  – Мюнхен, 1968.  – С.35; Білий Д.Д. Українці Кубані в 1792–1921 рр. Еволюція соціальних ідентичностей.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.395.
[18] Любовець О.М. Українські партії революційної доби 1917-1920 рр.: нариси історії та програмні документи. – К.: Парламентське вид-во, 2012. – С.580-584; Клименко А.В. Ідейна спадщина засновника українського «націонал-комунізму» // Мазлах С.М., Шахрай В.М. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. – Одеса: Астропринт, 2019. – С.275; Клименко А. Установчий з’їзд Української Комуністичної партії. Як «незалежники» комуністами стали // Наша революція. 25.01.2020. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/ustanovchiy-z-yizd-ukrayinskoyi-komunistichnoyi-partiyi-yak-nezalezhniki--25012020200000
[19] Здоров А. Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920) // Historians.in.ua. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2732-andrij-zdorov-pislya-chornoji-doshki-ostannij-period-zhittya-ta-diyalnosti-vasilya-shakhraya-1919-1920-roki
[20] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр.1. Арк.4.
[21] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр. 34. Арк.12.
[22] Там само. Арк.9.
[23] Там само. Арк.7.
[24] Іванис В.М. Стежками життя. Кн.3. – Новий Ульм (Німеччина), 1960. – С.172-179; Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. – Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399-400; Білий Д.Д. Українці в Кубані 1792-1921 рр.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.403; Здоров А. Кінець. автономії. Як розігнали Кубанську раду // Деловая столица. –  2019. – 19 листопада. Режим доступу:
[25] Золотарева И.Д.,  Чумаченко В.К. Об истории кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь Юга России.  Краснодар, 2006. №2 (16). С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html
[26] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр. 34. Арк.7.
[27] Білий Д.Д. Українці Кубані 1792-1921 рр.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.393,418; Грушевський М.С. Твори у 50-ти томах. – Т.47. – Львів: Світ, 2016. – С.447.
[28] ЦДАГОУ, ф.8. оп.1. спр.34. Арк.6.
[29] Там само. Арк. 10 зв.
[30] Там само. Арк.11.
[31] Там само. Арк.10.
[32] 1919 – 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО «Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019. – С.176-178.
[33] Там само. – С.426.
[34] ЦДАГОУ, ф.8. оп.1. спр.34. Арк.7.
[35] ЦДАГОУ, ф.8. оп.1. спр.34. Арк.12.
[36] Там само. Арк.10 зв.
[37] Чирко В.А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів // Український історичний журнал. – 1968. – № 12. – С.29.
[38] Лапчинська Н. І один у полі воїн (про Г.Ф. Лапчинського) // Реабілітовані історією. Харківська область. Кн.1. – К.; Харків: Оригінал, 2005. - С.146.
[39] Любовець О.М. Українські партії революційної доби 1917-1920 рр.: нариси історії та програмні документи. – К.: Парлам. вид-во, 2012. – С.584.
[40] Второй конгресс Коммунистического Интернационала. Июль-август 1920 г. Протоколы. – М.: Партиздат, 1934. – С.411-412.
[41] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1 Спр.80.
[42] Лісовий П. Кубань. Нариси. – Харків: Рух, 1928. – С.96; Шаля І. Українізаційні справи в Північно-Кавказькому краї // Життя й революція (Київ). –  1927. – №6. – С. 403 – 413. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2014/06/02/shalya-ukrainizatsini-spravi/
[43] Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939. Документы и материалы. В 5 т. Т. 3. Конец 1930–1933. –М.: РОССПЭН, 2001. – С.577.


Додаток.
Доповідна записка ЦК УКП до ВУЦВК 3 липня 1920 р.
ЦДАГОУ. Ф.8.Оп.1. Спр.34. Арк.10 - 10зв.