субота, 4 грудня 2021 р.

ШАХТЕРСКИЕ ПРОФСОЮЗЫ И ПРИВАТИЗАЦИЯ «ПАВЛОГРАДУГЛЯ»

 

К истории рабочего движения в Украине.

 


 

Приватизационная политика кабинета В. Януковича (второго, после Е. Звягильского, выдвиженца донецкого клана украинской буржуазной элиты на пост премьер-министра), в 2003-2004 г.г. отличалась интенсивной распродажей государственной собственности в основном промышленном регионе Украины. Принадлежавшие государству пакеты акций крупнейших предприятий тяжелой индустрии Приднепровья, бывшего до этих пор вотчиной т.н. «днепропетровских» («Интерпайп», «Приватбанк» и их дочерние структуры), в командно-административном порядке выводились из под их управления и на, якобы,  конкурсной основе продавались «донецким».

Несмотря на то, что «днепропетровские» («Интерпайп» В. Пинчука) и «донецкие» («Систем Кэпитал Менеджмент»(«СКМ») Р. Ахметова) объединили свои капиталы в «Инвестиционно-металлургическом Союзе», чтобы провернуть крупнейшую сделку в истории распродажи бывшей «социалистической индустрии» на территории Украины, - покупку у государства металлургического комбината «Криворожсталь», «передел собственности на Днепропетровщине продолжается» (как заявил председатель Днепропетровского областного объединения официальных профсоюзов г-н Ткаченко, возвратившись в Днепропетровск после совещания в Фонде Госимущества Украины (ФГИУ) в августе 2004г. ).

 

Как был продан «Павлоградуголь».

По итогам первого полугодия 2004 г., последним из таких приватизированных объектов оказалось ОАО «Государственная холдинговая компания «Павлоградуголь»». 

30-го июня 2004г. председатель ФГИУ г-н Чечетов объявил о результате конкурсной продажи холдинга. Несмотря на участие девяти претендентов в покупатели, победителем вновь оказались «донецкие», что стало уже привычным исходом подобных «конкурсных» торгов за 2003-2004 г.г.

92,11% акций «Павлоградугля» были куплены ОАО «Авдеевский коксохимический завод», структурным подразделением концерна «СКМ». За 10 шахт, 2 обогатительные фабрики и 26 вспомогательных предприятий типа автобаз, Первомайского ремонтно-механического завода и «Павлоградпогрузтранса», на которых, в целом, было занято 36 000 рабочих, этот покупатель выложил 1 млрд. 401 млн. гривен при стартовой цене 1 млрд.   386 млн. 424 тыс. гривен.

Приватизация «Павлоградугля» была санкционирована специальным указом (№ 185 от 3.03.2003) президента Кучмы во время его т.н. «рабочей поездки» в Павлоград в марте 2003г.

По этому указу «разгосударствление» ( в тексте указа используется именно этот термин) холдинга должно было проходить с сохранением единого имущественного комплекса.

Таким образом, президентский указ перечеркнул ранее озвучивавшиеся планы министерства топлива и энергетики (точнее, такого его подразделения, как Госуглепром), предполагавшие различные варианты раздела «Павлоградугля» и продажи его по частям: по территориальному принципу (по 3-4 шахты группируются вокруг каждого из трех городов Западного Донбасса, - Павлограда, Терновки и Первомайска); по экономическому принципу (отдельно группируются «сильные» и «слабые» шахты); по типу добываемых углей (энергетических и коксующихся). 

В среде буржуазно-бюрократической элиты было много сторонников приватизации «Павлоградугля» по частям и такие попытки уже предпринимались, но к моменту появления президентского «специального указа №185» из единого хозяйственного комплекса «ушла в долгосрочную аренду» лишь обогатительная фабрика «Павлоградская».

Между тем, в 2004 г.,  после 13 лет «рыночных реформ», по сравнению с временами «советского» государственного капитализма, украинская угольная промышленность выглядела полуразгромленной.

«Приватизация пронеслась опустошительным смерчем по шахтам Тореза, Краснодона, Шахтерска и Стаханова и ничего хорошего простым трудящимся не принесла» - такую уничтожающую оценку активности частного капитала, в то время  можно было  услышать даже от функционеров официального профсоюза работников угольной промышленности (ПРУП), правда, на уровне, не выше председателей профкомов отдельных шахт. Вышестоящая бюрократия этих профсоюзов предпочитала быть более осторожной в своих высказываниях. Но факты говорили сами за себя.

С 1991г. по 2004г. количество шахтеров на Донбассе сократилось вдвое. Добыча угля за эти 13 лет упала в 2,5 раза. Приватизированные по частям, перестали существовать такие флагманы угольной промышленности «СССР», как производственные объединения «Торезантрацит» и «Снежноеуголь».  На грани окончательного распада находилась  государственная холдинговая компания (ГХК) «Краснодонуголь».

Реальная зарплата шахтеров по своей покупательной способности в 2004г. была в три раза ниже, чем за 20 лет до этого, в 1984г.

Шло повальное закрытие малорентабельных, но еще имеющих запасы угля, шахт и поэтому перестали существовать целые шахтерские города и поселки.

По объемам добычи угля в 2003г. Украина занимала 10-е место в мире, а по количеству погибающих на производстве шахтеров, - второе место, после КНР. В частности, на шахтах «Павлоградугля» за 2003г. погибло 29 человек.

К лету 2004г. позиции частного капитала в уцелевшей угледобывающей промышленности Донбасса выглядели следующим образом.

В значительной степени утратившая свое былое влияние, так называемая «старшая» группа «донецких» (выдвиженец которой Е. Звягильский, бывший директор шахты им. Засядько, затем мэр Донецка, в 1993г. исполнял обязанности премьер-министра) «долгосрочно арендовала» у государства шахту им. Засядько.

Партнер крупнейшего «донецкого» бизнесмена Р. Ахметова, финансово-промышленная группа «АРС» управляла государственными пакетами акций ГХК «Краснодонуголь», «Добропольеуголь», «Макеевкауголь», «Красноармейскуголь» и на правах частной собственности владела шахтами «Комсомолец Донбасса», «Южнодонбасская №1», 40% акций ОАО «Центральная обогатительная фабрика «Добропольская»» и 36% акций ОАО «Центральная обогатительная фабрика «Октябрьская»».

«Индустриальный Союз Донбасса» («ИСД»), - вторая по значению «донецкая» бизнес-структура, владела отдельными шахтами из состава бывших производственных объединений, затем госхолдингов: им. Бажана, «Северной» и «Холодной балкой» (ГКХ «Макеевкауголь»); «Родинской» (ГКХ «Красноармейскуголь»); «Коммунист» и «Краснолиманской» (ГХК «Октябрь-уголь»).

Но продажа «Павлоградугля» означала начало качественно нового этапа приватизации украинской угольной промышленности. Впервые, по президентскому указу, государственный холдинг был продан частному капиталу как единый хозяйственный комплекс.

В топливно-энергетической отрасли украинской экономики по состоянию на 2004г. это была самая крупная сделка между государственной бюрократией и имеющей с ней «особые отношения» финансово-промышленной олигархией.

Летом 2004 г. буржуазная пресса писала о том, что продажа «Павлоградугля» развеяла миф об инвестиционной непривлекательности угольной промышленности Украины. Такие комментарии, однако, обходили молчанием тот факт, что «Павлоградуголь» являлся наиболее «лакомым куском» из всего массива государственных угледобывающих предприятий. Шахты «Павлоградугля» были наиболее новыми на Донбассе, с наиболее низким процентом износа основных фондов. К тому же они разрабатывали самую новую, по срокам своей эксплуатации, а значит, наименее истощенную часть Донецкого угольного бассейна – Западный Донбасс.

 

пʼятниця, 26 листопада 2021 р.

Чи достатньо заборонити комунізм, щоби в світі не було голоду й геноцидів?

 

Кожну четверту суботу листопада Україна відзначає день пам'яті жертв голодомору 1932 - 1933 рр. Пропоную свої роздуми на тему "Голодомор: загальне і особисте. Погляд марксиста".


Фото А. Вінерберга. Харків. 1933 р.


 "С точки зрения исторического развития капитализма наш государственный капитализм не только не является высшей формой развития капитализма, а скорее его первичной формой, формой – в своеобразных условиях – первоначального капиталистического накопления, он является переходным от пролетарской революции к частному капитализму. Как в Англии (в 16-17вв.) мелкий производитель путем огораживания был лишен средств производства (см. “Капитал”, первый том), так и у нас так называемая “коллективизация” отделила мелкого производителя – крестьянина от его средств производства. Хотя если в Англии “овцы поели людей”, у нас бюрократические “колхозы” поели и овец, и крестьян”.

Так описував на засланні в 1931 р. результати сталінської колективізації один з діячів Лівої опозиції в РКП(б) , лідер групи демократичного централізму Тимофій Сапронов. Зокрема в «Капіталі», на який він посилався, Карл Маркс, описуючи історію становлення капіталізму в Західній Європі на прикладі Англії, показує, що первісне нагромадження капіталу було по суті процесом відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва, перетворенням селян і ремісників на найманих робітників – пролетарів. І цей процес завжди супроводжувався насильством та спирався на допомогу держави. Англійські огорожування, що згоняли селян із землі, та криваві закони проти бідняків, що змушували їх працювати включно із актом про осілість, були такими ж необхідними передумовами перетворення Великої Британії на першу країну промислового капіталізму, як і работоргівля та нещадне пограбування колоній, що призводило до періодичних смертоносних голодоморів – від Ірландії до Індії.

Концепцію про те, що суспільний лад Радянського Союзу був режимом державного капіталізму підтримували багато опозиційних марксистів, соціалістів і анархістів як в самому СРСР, так і за його межами: лідер «Робітничої групи» й опонент Леніна Гавриїл Мясніков, перший очільник італійської Компартії Амадео Бордіга, англійський соціаліст Тоні Кліфф, українські соціалісти Іван Майстренко і Всеволод Голубничий тощо. Звісно, що в СРСР всі вони були під забороною. Навіть на початку 2000-х років, коли вийшла друком моя невелика книжка про державний капіталізм в Радянському Союзі, одеські сталіністи в своїй рецензії назвали її антирадянським пасквілем. Цікаво, що серед інших було також звинувачення в тому, що я повторюю «вигадки Кульчицького про голодомор».

            Насправді народна память зберегла багато свідчень про жахіття тих років й мені також доводилося їх чути особисто. Скажу більше. Моя мама - росіянка, народилася в 1942 р. в Воронезькій області в родині селянина-колгоспника. Під час голоду 1946-1947 в їх родині померло двоє дітей, трохи молодших за неї. Вона розповідала мені, як її мама (моя бабуся) посилала тоді старшого сина (мого дядька) різати колоски на колгоспному полі, як його піймав на цьому секретар сільради, заарештував та хотів відправити в тюрму за розкрадання колгоспного майна. Мій дід, що прийшов з фронту без однієї руки, ледь випросив його звільнити як неповнолітнього. Тому мені огидно зараз чути спекуляції політиків та «професійних патріотів» про те, що в СРСР нібито вмирали від голодоморів (в множині) лише етнічні українці. 

         До речі відомий український історик Станіслав Кульчицький слушно зазначає, що голодомор в історії України був один – 1932-1933 рр. Спроби «множити голодомори», називаючи так голод 1921-1922 рр. та голод 1946-1947 рр., – на мій погляд, не є науковими. Очевидно, що головними у виникненні двох останніх були природні чинники, насамперед посуха, а політика влади лише могла сприяти зростанню голодної смертності чи навпаки рятувати від неї. Тоді як в 1932-1933 рр. кліматичні умови були цілком нормальні, й цей голод був повністю штучним, а  саме організованим сталінським режимом. Терор голодом мав на меті зламати опір селян колективізації, зламати їх колективний  опір перетворенню на безправних найманих робітників.

В січні 1937 р. в СРСР був проведений Всесоюзний перепис населення. Доки збирали його результати та підводили підсумки, організаторів нагородили орденами й преміями. Проте коли загальні підсумки доповіли в Політбюро ЦК ВКП(б) й особисто Сталіну, зявилася постанова: результати перепису анулювати й засекретити, а керівників статистичного відомства невдовзі відправили в тюрми НКВС як шкідників та ворогів народу (вижили далеко не всі). Матеріали перепису 1937 р. розсекретили тільки в 1990 р. Перепис виявив недостачу в країні 6,2 млн людей в порівнянні із даними поточної реєстрації природнього та механічного руху населення. В порівнянні із переписом 1926 р., чисельність українців в СРСР скоротилася майже на 4,8 млн. осіб (15,3 %), чисельність казахів – на 1,1 млн. осіб (27,9 %). (Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. М.,1991. С.18, 83).

Прямі демографічні втрати через надсмертність за 1932-1934 рр.

             В січні 1939 р. був проведений новий Всесоюзний перепис населення. При чому на відміну від перепису 1926 р., результати якого були в СРСР опубліковані в 56 томах, підсумки перепису 1939 р. дозволили опублікувати лише у вигляді коротких загальних даних в пресі та збірниках, а зведений том "Численность населения СССР" (по районам, райцентрам, містам  та великим поселенням) – без розподілу за віком, статтю тощо – було видано для службового користування із грифом секретно. Але й перепис 1939 р. виявив скорочення чисельності українців порівняно із 1926 р. на 3,1 млн осіб, а казахів – на 870 тис. осіб. Частково це можна пояснити політикою асиміляції, коли українців за межами УРСР записували росіянами. Стосовно казахів відомо, що близько 200 тис. їх, рятуючись від голоду й колективізації, зуміло прорватися через кордон й відкочувати в Китай, де вони утворили окремий автономний район в Північній Джунгарії.

Але основна причина скорочення чисельності  казахів і українців – безумовно голодомор 1933 р. Зокрема за розрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України за 1932-1934 рр. прямі демографічні втрати від голодомору в Україні становили 3,9 млн. осіб, від скорочення народжуваності – близько 600 тис. осіб. Другими за абсолютними втратами та першими за відносними втратами щодо свого етносу були казахи, які вели до цього напівкочовий спосіб життя і яких тодішній державний капіталізм переводив насильно до осілості. В Казахстані голод 1932-1933 рр. має назву Ашаршилик (великий голод).

Надсмертність 1932-1934 рр. у відсотках до загальної кількості населення.

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Игорь Кузнецов. Проект манифеста нового Интернационала.

 


16 сентября 2021 г.  в Томске был арестован активист Левого Сопротивления Игорь Кузнецов, известный на фейсбуке как Ярослав Солнце.

Он неоднократно выступал в интернете и с публичными пикетами против российского империализма, агрессии против Украины, за право на самоопределение для всех народов, в том числе и особенно подвластных России, в поддержку политзаключенных, в том числе украинских узников.

Я познакомился с Игорем Кузнецовым в 1999 г. на учредительной конференции Движения за рабочую партию в Москве. Он тогда представлял там Сибирскую конфедерацию труда, одним из основателей которой он был, Позже он был активистом Марксистской рабочей партии. Увы это "Движение за рабочую партию" оказалось мертворожденным, но с Игорем мы поддерживали переписку вплоть до этого года. По многим вопросам наши взгляды были близки или совпадали, по другим - были дискуссии. Иногда завидую его неутомимой энергии и вере в социализм и будущее наших стран.

Особо хочу отметить его подлинный интернационализм и полное неприятие шовинизма в любой его форме. В 2014 г., когда многие российские "левые" стали фактически подпевалами Кремля, поддерживая путинскую агрессию против Украины, открытую войну российского империализма, длящуюся уже восьмой год, Игорь не побоялся открыто выступить с осуждением этой кровавой авантюры Кремля. Он открыто и публично выступал в защиту политзаключенных - в том числе украинских узников в России - Олега Сенцова, Александра Кольченко, крымских татар, а также Дарьи Полюдовой. Теперь политзаключенным стал он сам.

16 сентября он был задержан в Томске по обвинению в разжигании массовых беспорядков через телеграм-канал "Что делать", а через два дня суд вынес постановление о его аресте на два месяца. 29 сентября его перевели из СИЗО Томска в СИЗО № 5 Москвы, известное пытками заключенных.

Власти обвиняют Кузнецова и еще около 10 человек в администировании этих чатов, которые якобы пытались организовать общенациональные акции протеста во время парламентских выборов в России 17-19 сентября, говорится в сообщениях. В заявлении, переданном СМИ его адвокатом, Кузнецов сказал, что он был членом и администратором этих чат-групп «исключительно в качестве журналиста в рамках редакционного задания RusNews с целью получения эксклюзивной информации для освещения акций протеста». Он отрицает координацию каких-либо акций протеста.

Если Кузнецова признают виновным в склонении к массовым беспорядкам, ему грозит штраф в размере до 700 000 рублей (9650 долларов США), до пяти лет принудительных работ или от пяти до десяти лет лишения свободы в соответствии с Уголовным кодексом России.

Российский журналист Игорь Кузнецов задержан по обвинению в разжигании массовых беспорядков через чаты Telegram

Ниже публикуем его проект манифеста российской секции нового Коммунистического Интернационала, написанный в 2019 г.

А.З.

 

Ждём критику, поправки и предложения от товарищей с Украины.

Друзья!

Предлагаем этот проект для широкой дискуссии.

 

Мы, россияне, не "старшие братья", а, наоборот, для преодоления всех форм великорусского шовинизма должны учится выслушивать предложения от наций, угнетённых царско-сталинским империализмом.

Наций, которые ещё не добились полной независимости от империализма.

Мы знаем, что украинские марксисты имеют много критических замечаний и в отношении Политбюро РКП (б) в период гражданской войны, а также исследовали подробно период от гражданской войны до 1941 года, начала войны между Гитлером и Сталиным.

 

 Проект.

Платформа

Российской секции международного движения за возрождение Третьего (Антисталинистского Коммунистического Интернационала).

Полное название Российской секции: Российская секция Третьего (Антисталинистского Коммунистического) Интернационала  - Левое Сопротивление.

Краткое название: Левое Сопротивление - Третий Интернационал.

Научный социализм (марксизм) - есть метод постижения конкретной исторической реальности, а не мётвая сталинистская фашистская религия из набора пустых догм, схем и цитат авторитетов.

Поэтому данная Платформа будет дополнятся и развиваться по мере необходимости.

1. Первая международная (социалистическая) революция началась как буржуазно-демократическая в России в феврале 1917 года, стала международной (т.е. социалистической) в ходе взятия власти Советами в Октябре 1917 года.

Международный характер революции в России выразился в революционном выходе России из первой мировой империалистической войны.

2. Первая международная (социалистическая) революция закончилась поражением при падении Республики в Испании весной 1939 года от ударов франко-гитлеро-муссолинниевских фашистов с фронта и сталинских фашистов с тыла.

Это привело к началу второй мировой империалистической войны в Европе. А в начале 1930х вторая мировая война началась на Дальнем Востоке в виде агрессии Японии против Китая.

В 1930х окончательно погибла Советская власть как власть трудовых коллективов от внутренней сталинистской контрреволюции.

Сталинский фашистский парламент "Верховный Совет" - есть декорация фашистской диктатуры Сталина.

3. Внутри ВКП (б) к 1930м годам победил реакционный социализм - одна из форм "феодального социализма", описанный ещё в Манифесте Ком.партии Маркса и Энгельса в середине 19 века.

СССР пошел не вперёд к социализму, а назад - к феодализму.

Способ производства в СССР стал гибридным, совмещая рабство в Гулаге и феодализм в деревне.

С введением уголовной ответственности за прогулы, опоздания и свободную смену места работы с конца 1930х по начала 1950х и рабочий класс попал в феодальную кабалу.

И только после смерти Сталина элементы капитализма внутри СССР стали появляться и нарастать вопреки военно-феодальному империализму и победили в конце 20 века в ходе перестройки. Неосталинщина в виде режима Путина снова ведёт нас от капитализма в мрак военно-феодального империализма.

Отсталый гибридный недокапитализм СССР проиграл в конкуренции с передовым капитализмом США.

Профсоюзы (ФНПР) и КПСС стали организациями одурачивания и закабаления рабочего класса от имени рабочего класса. Если в 19 веке, по словам Маркса, парламент представлял и подавлял народ, то суть сталинского контрреволюционного фашизма в том, что рабочий класс в "СССР" подавляется от имени рабочего класса со стороны лже-"профсоюзов" и лже-"ком.партии" в лице ВЦСПС и КПСС. На место марксизма поставлена фанатичная религия сталинщины - мракобесного и реакционного феодального социализма.

В условиях глобального капитализма конца 20 - начала 21 века социализм возможен только как международная система.

Любой "социализм в одной стране" есть возвращение сталинского фашизма.

Итак, без уничтожения всех и всяческих видов и форм сталинского "социализма" в России невозможен даже капитализм, очищенный от пережитков феодализма в виде сталинщины.

Через Коминтерн сталинщина победила в мировом коммунистическом движении. После этого Коминтерн распустили, как это требовали союзники  Сталина из антигитлеровской коалиции во второй половине второй мировой войны.

С 1939 года и до 22 июня 1941 года, во время первой половины второй мировой войны, вторую мировую войну развязали две разновидности фашизма Сталина и Гитлера, которые конкурировали между собой, но одинаково были врагами передовых форм капитализма в лице Англии и США, которые стремились поделить мир после истощения в войне континентальных империй: такова тактика империализма США и Англии в первой и во второй мировой войне.

В период сотрудничества Гитлера и Сталина, Сталин сдал Гитлеру германских коммунистов, которые до этого бежали в СССР от террора нацистов. Накануне раздела Польши между Гитлером и Сталиным, "Коминтерн", превращенный в послушное орудие сталинской имперской политики, распустил партию коммунистов Польши.

Далее, в августе 1941 года, военно-феодальный империализм Сталина и империализм Англии участвовали в оккупации и разделе Ирана, а потом - в разделе Балкан на сферы влияния. В результате этого Греция "досталась" Англии, которая силой подавила коммунистическое партизанское движение Греции, сменив в качестве оккупантов гитлеровцев.

середа, 20 жовтня 2021 р.

Олександр Терещенко. Нєанглічанін (оповідання)

 

Ми публікуємо тут одне з оповідань нещодавно померлого нашого товариша Сашка Терещенка. Творча спадщина його містить чимало яскравих художніх творів (оповідань, віршів), рецензій на кінофільми та аналітичних статей із політичних, економічних та історичних проблем, що хвилюють і досі наше суспільство. Сподіваюсь, що спільними зусиллями, ми зможемо зібрати та видати принаймні найцінніше із його творів.




За столиком сільського бару, вивіска якого для більшої претензійності була написана латинськими літерами, розпивали вже, по всьому видно, не по першому бокалу пиво два чоловіки на вид двадцяти п'яти — тридцяти років. Про те, що один з них приїхав із міста відвідати рідних, можна було здогадатись з прикріпленого на брючному ремені мобільного телефону. Справа була не тільки в самій наявності мобілки — село не входило в зону покриття жодного оператора мобільного зв'язку; вихідця з цих місць у власникові телефону видавало те, як він його носив. Вигадавши на своїх роботах без, як правило, гарантованих вихідних час для візиту до дому, сільські заробітчани прагнуть справити на земляків певне враження — «щоб не казали, що поїхав у місто від нічого робити». Не маючи в межах села практичної користі, мобільники все ж красуються на видних місцях туалету як носії інформації про належність до певного рівня матеріального достатку. Тому при зустрічі односельчан, котрі поїхали шукати заробіток в тенетах великого міста, погляди перехрещуються приблизно в тій же області, що і в чоловічому душі, тільки тут розміри не слугують однозначним критерієм гордості.

В селі, де знанням паспортних прізвищ односільчан могли похизуватись лише вчителі й працівники сільради, його звали Іван Броллєр. Він походив з роду Півнів, який своїм тотемом був зобов'язаний одному з своїх предків бозна в якому коліні, котрий в дитинстві вилазив на ворота й вдало імітував спів домашньої птахи. За біляву зовнішність і схильність до повноти малого Півня ровесники перехрестили в Броллєра — саме в той час ця м'ясна куряча порода почала приживатись в домашніх господарствах українських селян. Пропрацювавши після армії кілька місяців трактористом на бувшого голову колгоспу, який заправляв тепер тими ж землями уже в якості фермера, і отримавши за це мішок цукру й два муки, Броллєр подався на заробітки в Київ. Тут він поміняв череду професій, аж поки не влаштувався на посаду «тіхаря» в продовольчо-побутовому супермаркеті. Змінами по 10-14 годин вештався він поміж покупцями з виглядом одного з них, намагаючись при цьому вислідкувати тих, хто «забував» витягнути перед касою з кишень-піхов-пазух товари відповідних габаритів.

Зовнішній вигляд співрозмовника Броллєра, якого селяни знали проміж себе як Колю Тра-та-та (його прапрадід був першим в колгоспі трактористом), дещо збивав з пантелику місцевих обивателів. Одягнений він був без натяку на чиновничо-хазяйську «солідність», при тому що був одягнений в добротні й, мабуть, дорогі речі не «інкубаторного» фасону. Післяшкільний шлях Тра-та-та попервах був визначений тією обставиною, що рідний дядько його по материнській лінії був доктором наук і працював деканом в аграрному університеті. Мати Миколи, шкільний викладач іноземної мови, змалечку студіювала сина в англійській мові і, маючи сильно гіперболізовану уяву про можливості брата, який «вибився в люди», простодушно попросила того влаштувати сина «десь на міжнародні відносини». Доктор відповів на це з усміхом, що в дипломатів є свої племінники. Ставши студентом сільськогосподарського вузу, в той час, як наукова кар'єра сильно впала в престижі, Микола не став перейматись навчанням, хоч по логіці родинних зв'язків повинен був вступити в аспірантуру. Він використав іншу можливість з тих, які йому надавала альма-матер. Тамтешні чиновники від науки використовують як основне джерело своїх доходів (окрім вступних і сесійних поборів з студентів) профілюючу специфіку свого вузу. Вони укладають з західноєвропейськими університетами договори про направлення туди студентів-аграріїв на «перейняття досвіду й підняття кваліфікації». За всіма цими паперами криється безмитний експорт дармової робсили на плантації до європейських землевласників. Студенти виконують саму чорну роботу і отримують платню в кілька разів меншу, ніж мали б за цю ж роботу громадяни тих країн, куди вони потрапляли. Хоч скотські умови праці не були секретом, все ж раніше, за півроку-рік, на які видавалась віза, молоді гастарбайтери могли заробити еквівалент того, що мали б при безперервному трудовому стажі на батьківщині за кілька років. Тому конкуренція за місця в групах «обміну студентською молоддю» була дуже велика, і за них студентам доводилось викладати вузівським чиновникам на лапу значні, по своїм міркам, суми. Протекція дядька позбавила Миколу від клопоту, пов'язаного із збором необхідної суми.

понеділок, 4 жовтня 2021 р.

Помер Олександр Терещенко




2 жовтня 2021 р. помер мій друг Олександр Трещенко, на фейсбуці відомий як Эм Видбийный.

Неймовірно сумно й боляче це писати. Йому було 45 років. Народився 14.09.1976 р. на Київщині в селі Лихачиха Володарського (нині Білоцерківського) району, закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, але працював майже все життя робітником, спершу на будівництві, потім на виробництві бетону. Останні роки хворів на рак, проходив декілька курсів лікування, але…

Я познайомився із ним у 2005 р. в Києві під час конференції «Антитоталітарні ліві: історія і сучасність», яку проводили московський науково-просвітницький центр «Праксис» та Соціалістична партія України в університеті Драгоманова. Тоді Сашко Терещенко був активістом троцькистської групи «Український комуністичний робітничий союз», писав аналітичні статті по історії лівого руху в Латинській Америці, а також чудові оповідання та вірші, які друкували малотиражні газети та бюлетені «Рабочее Действие», «Пролетарий», «Катализатор». При чому писав як російською, так і українською мовами.

Цього року вступив до Української Соціалістичної Ліги.  

Мені він запам’ятався дуже веселою й життєрадісною людиною з відмінним почуттям гумору. Водночас він був дуже чуйним і надійним товаришем. Нам всім його буде дуже не вистачати.

Вибач, друже, що був часом неуважний до тебе.

Вибач, що написав надто коротко й сухо.

Ми збережемо пам'ять про тебе й продовжимо твою справу.

Андрій Здоров


Остання стаття О.Терещенка на сайті Української Соціалістичної ліги:

ГУБКА БОБ ШТАНЦІ КУБИКОМ або БІКІНІ БОТТОМ В ТРЬОХВИМІРНІЙ ПРОЕКЦІЇ

середа, 25 серпня 2021 р.

Августовский путч 1991 г. и днепропетровские анархисты (воспоминания)

 


К 30-тилетней годовщине ГКЧП.

 

Необходимое предисловие.

Предлагаемый вниманию читателей текст … был написан сразу после известных событий, очевидцем и в какой-то мере участником которых автору пришлось быть. Этот текст взят из готовящегося к публикации сборника избранных авторских текстов за 1991г. под общим названием «ГОД ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМА».

В 1991г. автор был анархо-синдикалистом (в 1994г. он перешел на марксистские идейные позиции), ответственным за агитацию и пропаганду в  существовавшей с мая 1989г. Днепропетровской секции Конфедерации Анархо-синдикалистов - Анархо-коммунистического Революционного Союза (КАС-АКРС), по социальному положению – промышленным рабочим, слесарем-ремонтником парокотельного цеха одного из днепропетровских промышленных предприятий.

К августу 1991г. Днепропетровская секция КАС-АКРС оказалась на грани самоликвидации, по причине продолжавшейся с ноября 1990г. чистке и отсутствия притока новых членов. Порядок был принят такой, что члены секции, три раза без уважительных причин не принявшие участия в том или ином мероприятии, исключались из ее состава. В течение 1990-1991гг. секцию также покидали люди, осознавшие, что в обозримом будущем их не ждет ничего, кроме упорной пропагандистской работы в составе маленькой группы единомышленников. Подобное состояние Днепропетровской секции КАС-АКРС будет очень заметно в предлагаемом тексте.

 


СТАЛИНИСТСКИЙ ПУТЧ И ДНЕПРОПЕТРОВСКИЕ АНАРХИСТЫ.

(Хроника трех дней)

19-е августа 1991г., понедельник.

Около 6.30 утра. Собираюсь на работу. В комнате тихонько бубнит радио. Не прислушиваюсь, но диктор на радио нагнетает и нагнетает страсти («Родина в смертельной опасности…» и т.д. и т.п.) и я постепенно начинаю соображать, что это, очевидно, именно то, что произошло. Сомнения окончательно развеялись, когда где-то в 6.45 я услышал: «Мы передавали «Обращение … ГКЧП»».

На заводе уже идет живое обсуждение обрушившихся на нас новостей. Многие рабочие выражают удовлетворение устранением Горбачева, нескрываемо довольны господа-начальники, но никто не верит официальной версии «… по состоянию здоровья».

«Может, оно и к лучшему, что кончилась эта гласность» - вот так, не очень уверенно, выражает свое одобрение тому, что произошло, начальник парокотельного цеха, член КПСС г-н Несмашный утром, на пятиминутке по раздаче производственных заданий ремонтной службе.

Я стараюсь как можно убедительнее разъяснить коллегам, что дело не в Горбачеве, а в том, что всех снова загоняют в клетку сталинистского режима.

8.30. Бросаю рабочее место, выхожу с территории завода и быстро направляюсь домой(благо, идти всего лишь 15 минут), - готовить к эвакуации архив секции. Он не должен попасть в руки красных путчистов. За полчаса папки с документами подписаны, пронумерованы и упакованы в рюкзак.

Возвращаюсь на завод. А там уже поднял голову классовый враг в лице государственной администрации. Мне передают содержание одного из утренних разговоров заводского начальства: «Допрыгался Дубровский! Теперь ему прижмут хвост!»

Урывками в рабочее время и весь обеденный перерыв пишу карандашом листовки всего лишь с тремя фразами: «НЕТ ЧРЕЗВЫЧАЙЩИНЕ! НЕТ ПУТЧУ ГЕНЕРАЛОВ! УКРАИНЕ НЕЗАВИСИМОСТЬ!»

В обеденный перерыв на заводе в кабинетах начальства везде сняты портреты Горбачева. Начальник парокотельного цеха г-н Несмашный ходит по двору за цехом и дурачась, приговаривает, размахивая таким портретом: «Кому продать?! Кому продать?!...».

После обеда листовка из трех фраз расклеена мною по всей территории завода. При многочисленных свидетелях из числа рабочих у меня происходит стычка с и.о. директора (август – любимое время отдыха господ-начальников и директор завода, одновременно секретарь по идеологии в заводском парткоме КПСС,  г-н Шакалов пребывает в отпуске), главным инженером завода, одновременно членом заводского парткома КПСС и членом завкома официального профсоюза г-ном Никаноровым, , этим охамевшим барином, который без тени смущения может направлять рабочих мыть его частный легковой автомобиль. Срывая листовку с доски приказов и объявлений по парокотельному цеху, он кричит: «Все! Завтра же приказом по предприятию будешь уволен! В стране чрезвычайное положение! Хватит баламутить коллектив! Не позволю вести эту агитацию!» Мне уже не до обычной корректности. Отвечаю, не сдерживая эмоций: «Контра недобитая! Прихвостень генеральский! Что, обрадовался?!» и т.д. и т.п.

Все сорванные листовки мною восстановлены. Ближе к концу рабочего дня происходит еще одна стычка с Никаноровым. Войдя в механическую мастерскую парокотельного цеха, он говорит председателю фиктивного «Совета трудового коллектива» (СТК), токарю В. Жиле: «Валерий Иванович! Надо собраться и обсудить действия Дубровского и его агитацию» Ко мне: «Убирайся в свою независимую Украину! Здесь пока еще Украина зависимая!» Отвечаю ему в том же тоне, что и несколько часов назад. 

неділя, 1 серпня 2021 р.

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки

        В 1999 р.. коли я викладав історію України в школі, мене дещо вразив документ, наведений у шкільному підручнику Федора Турченка - "Інструкція Троцького агітаторам-комуністам, що вирушають в Україну", датований початком 1920 р. На той час я вже був знайомий із творами колись забороненого в СРСР революціонера  й засновника Четвертого Інтернаціоналу, тому фраза "Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" Земли Русской," - мені видалася неприродною для Троцького, якого російські шовіністи вважають чи найбільшим русофобом серед більшовиків.

 Подальші мої спроби знайти першоджерело цього документу виявилися марними, попри те, що величезна кількість документів Троцького вже давно опублікована.

 Згадують цю "інструкцію" і багато українських істориків. Зокрема Михайло Ковальчук в монографії "Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. - лютий 1920 р.) / Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. - К. : Стилос, 2012. - 349, 16 с. : іл., табл. - Бібліогр.: с. 311-329.  На стор.216 автор цитує так звану "інструкцію Троцького більшовицьким агітаторам" початку 1920 р.:

 "Відверто цинічно звучали вказівки Л.Троцького більшовицьким агітаторам, які відправлялися в цей час до України: " Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами..."

 В джерелознавочому розділі своєї книги Михайло Ковальчук пише про цей документ: "Інструкція містила перелік практичних і водночас відверто цинічних порад, спрямованих на ошуканство українського селянина, й могла претендувати на роль своєрідного посібника з політичного лицемірства і двурушництва. Цей документ потрапив до рук ураїнських вояків і був оприлюднений уже на початку 1920 р., а згодом опублікований на еміграції" (там само. С. 234-235).

 Досі вважаю автора одним з найкращих в Україні фахівців із воєнної історії Української революції 1917-1921 рр. В його книгах, і в цій зокрема, використано багато архівних документів з архівів Києва, Москви, Варшави тощо. Але тут Михайло Ковальчук дає посилання не на архів, а на книгу Олександра Доценка "Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.V.1920)." - К.:Стилос, 2001.- С.284-286.

 Про фальшивість цієї "інструкції Троцького" вже багато писали: накази і документи Троцького добре збереглися, але в жодному з них немає таких слів, які в ній вжито - "не посрамите земли Русской" тощо. В 2017 р. той же Михайло Ковальчук знову наводив цю фальшивку в інтерв"ю газеті "Факты". Я після цього писав йому особисто і ставив запитання про джерела цього документу, але жодної відповіді на це питання не отримав.

 Ось наприклад київський історик Павло Гай-Нижник наводить цю інструкцію із такою характеристикою: "Документ має сумнівне походження й не має оригінального архівного підтвердження, а отже, вочевидь, є підробкою, що слугувала "аргументом" у пропагандистській боротьбі з більшовизмом."

 Адьютант Симона Петлюри Олександр Доценко, який опублікував її в своїй праці 1932 р. пише, нібито оригінал було захоплено українськими повстанцями отамана Андрія Гулого-Гуленка в березні 1920 р. в боях за Голту (нині Первомайськ Миколаївської області), хоч більш імовірною здавалася думка, що цей "документ" склали сам отаман Гулий-Гуленко та його політреферент Василь Савенко. На жаль професійних джерелознавчих досліджень на цю тему я не зустрічав (за винятком декількох абзаців у статті луганського історика Юлія Федоровського "Лев Троцький і Україна"), хоч цей так званий документ як оригінальний наводиться навіть у підручнику "Новітня історія України" для 10-го класу середньої школи Федора Турченка (Останнє видання: Турченко Ф.Г. Історія України. 10 клас. Підручник для учнів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генеза, 2010. - С.260).

 Цю ж саму "інструкцію" наводить кандидат історичних наук Павло Ісаков із посиланням на газету "Син України" (Ч.1. 7 серпня 1920 р. - С.9) в книзі "Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років / Під заг. ред. В. Лободаєва; Авт. кол.: Д. Архірейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносілецький, В. Лободаєв, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резніков. ‒ Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. ‒ 400 с." - Стор.337-339. А зовсім нещодавно її знов цитує доктор історичних наук професор В. Сергійчук («Ихтамнеты» з ленінського Розливу // Голос України. 2021. 3 липня).

Аналіз стилю та змісту цієї інструкції свідчить, що це такий само "історичний документ" як "Велесова книга", "Протоколи сіонських мудреців" або "План Даллеса". Шкода, що професійне історичне середовище не дало досі йому належну оцінку.

Цікаво також порівняти справжній наказ Льва Троцького червоним військам, що вступають в Україну, від 30 листопада 1919 р., опублікований в книзі Володимира Винниченка "Відродження нації" (Відень: Нова доба, 1920. Ч.3. С.494-495).

Російськомовний оригінал опубліковано в збірнику документів "Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сб. док. и материалов. В 3 т. – Т. 2: Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине: май 1919 г. – февраль 1920 г. / Редкол.:С. М. Короливский (отв. ред.), Н. К. Колесник, И. К. Рыбалка; Составит.: А. М. Михайличенко, В. Г. Панкратьева, С. О. Розин, А. Ф. Сергеева, Е. П. Шаталина; Под ред. С. М. Короливского. – К.: Наук. думка, 1967. – 957 с." - Стор. 517 із посиланням на ЦГАСА. ф. 100, оп.3, д.1126, л.496. Хоч і без прізвища Троцького. В книзі "Український Троцький" (Одеса: ВМВ, 2013. С.78) цей наказ наведено із вказівкою, що російський оригінал зберігається в ЦГАСА (нині РГВА), ф. 33987, оп.1, д.266, л.71.

До речі дуже характерний для радянської історіографії момент. В тій же збірці документів "Гражданская война на Украине 1918-1920 гг." (К., 1967. Т.2.С.538-541) опубліковано наказ Троцького від 11 грудня 1919 р. про боротьбу із партизанщиною в Україні, але тут прізвище Троцького вказано. Тобто там де Троцький пише про права українських селян і робітників (наказ від 30.11. 1919 р.) - там прізвища Троцького немає, а там, де йдеться про репресії і боротьбу із партизанщиною, - там прізвище Троцького можна було згадувати

 Першоджерело "Інструкції агітаторам-комуністам на Україні" вдалося знайти Ганні Переході. З дозволу авторки розміщуємо тут її статтю.

 А.Здоров.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Інструкції агітаторам-комуністам на Україні». Історія однієї підробки


101 рік тому у французькомовній газеті у Швейцарії, а потім і в українському емігрантському виданні у Польщі було оприлюднено «Інструкцію агітаторам-комуністам» - майстерно підроблений документ, який дотепер нерідко використовується як незаперечне джерело злочинних намірів і дій більшовизму.


Фрагмент з « Інструкцій агітаторам (більшовицький документ) ». Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920

Оскільки мова у цій «Інструкції» йшла про діяльність більшовиків в Україні, то і широкої популярності цей текст набув саме серед тих, кого цікавила історія України. Спершу це відбулося в середовищі української еміграції, а після 1991 р. і в самій Україні. Авторство цього документа традиційно приписується Леву Троцькому. З часом популярність «Інструкції» набула «вірусного» характеру, згадки про «Інструкцію…» і цитати з неї регулярно зустрічаються як у публіцистиці, так і в навчальній та науково-популярній літературі. Вони наявні навіть у науковому збірнику документів та в Енциклопедії історії України, не кажучи вже про десятки публікацій цього тексту на інтернет-ресурсах! Щоправда, з 2010-х років пролунало чимало аргументованих спростувань автентичності  документу, однак його цитування, в тому числі і професійними істориками, це не зупинило. Можливо, саме через те, що висловлені раніше заперечення стосувалися  насамперед змісту «Інструкції» і мало торкалися історії її появи та ймовірного автора чи, принаймні, оприлюднювача документу.

«Інструкція…» у виданнях української еміграції

Як для прихильників, так і супротивників «Інструкції» як автентичного тексту основним джерелом є книга ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка «Зимовий похід: 6.ХІІ.1919 – 6.V.1920», видана Українським науковим інститутом у Варшаві 1932 року. У ній наводиться і сам документ, і його тлумачення, але проблема в тому, що названий там як оригінальний документ, вихід кого датується початком 1920 року, написаний… скасованим в РСФРР ще в 1918 році дореволюційним правописом. Тобто в кращому випадку це передрук з якогось білоемігрантського видання, більшовики так не писали – тут різночитання неможливі.


Заголовна сторінка книги Олександра Доценка «Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1919)

Менш відома, але давніша публікація «Інструкції…» була знайдена у першому номері варшавського видання «Син України. Тижневик Українського Козацтва» від 7 серпня 1920 року. Там він фігурує під назвою «Цікавий документ. Інструкція ТРОЦЬКОГО агітаторам-комуністам на Вкраїні». При цьому той текст надруковано не російською мовою, як у книзі Доценка 12-ма роками пізніше, а українською. Тексту передує коментар, в якому редакція заявляє, що йдеться про переклад надрукованого раніше у франкомовномій швейцарській газеті документу. За словами редакції, «люде, що бачили російський оригінал, стверджують точність перекладу ». Власне, на джерело перекладу і звернемо увагу.


Фрагмент першої відомої публікації «Інструкції » українською мовою // Син України. Тижневик українськoro козацтва - 1920. (Варшава) - ч. 1

Публікація у Gazette de Lausanne - найбільш рання відома версія «Інструкції…»

Справді, у «Gazette de Lausanne» від 15 липня 1920 року було оприлюднено цей текст французькою мовою під назвою «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)». Наразі ця публікація є найбільш ранньою відомою появою цього документа. Журналіст додав до нього такий вступний коментар:

«Нещодавно в українському селі було заарештовано безліч агітаторів, яких надіслали з Москви з метою провокування заворушень і залучення повсталих українських селян на бік «святої справи» більшовизму. Ці люди мали при собі інструкції, у яких пояснювалися способи ведення пропаганди в Україні. Штаб Петлюри і штаб поляків мають у своєму розташуванні ці інструкції. Мені надіслали один екземпляр, дослівний переклад якого я наводжу нижче. Учергове ці макіавеллівські сторінки показують нам, яким чином московські Совіти ведуть свою роботу. Ось цей документ»

Здійснивши порівняльний аналіз українського та французького варіантів документа, опублікованих із різницею у три тижні, ми виявили низку різночитань. Наведемо приклад пасажу, який особливо часто цитують українські дослідники. У публікації тижневика «Син України» він виглядає так: «Пом’ятайте, також, що так чи инакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вуглю, заліза, руди, хліба, соли, Чорного моря — Росія існувати не може: вона затхнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами».

У лозаннському ж варіанті, на який, власне, і посилається «Син України», між двома цими реченнями несподівано бачимо: «Немає України без Росії, але, перш за все, немає Росії без України »

Фрагмент з однією з найуживаніших цитат з «Інструкції агітаторам (більшовицький документ)» французькою мовою. Gazette de Lausanne, No 195, 15.07.1920