Ирина Каховская. Воспоминания террористки

Каховская И.К.

Воспоминания террористки / Науч. ред., авт. предисл. и прим. Я.В. Леонтьев. – М.: Радикальная теория и практика, 2019. – 236 с.

 

Минулого року видавничий кооператив «Радикальная теория и практика» випустив збірку спогадів відомої діячки Партії лівих соціалістів-революціонерів Ірини Каховської  (1887 – 1960). На жаль в Україні вона відома лише спеціалістам, й досі немає навіть статті про неї в десятитомній «Енциклопедії історії України», хоча саме тут в Києві вона організувала один з найбільш гучних і відомих терористичних актів – вбивство 30 липня 1918 р. головнокомандувача німецької окупаційної армії в Україні генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна (Hermann von Eichhorn; 1848 –1918). Упорядником нового видання та автором ґрунтовної передмови та приміток виступив російський історик Ярослав Леонтьєв, що багато років досліджує історію лівоесерівських організацій першої чверті ХХ ст. та захистив по цій темі докторську дисертацію.

Сама Ірина Каховська народилася в містечку Тараща на Київщині в родині землеміра в чині колезького реєстратора Костянтина Каховського, мати її служила народною вчителькою. Рід Каховських походив із чесько-польської шляхти, що осіла на Смоленщині в XVII ст. й отримала російське дворянство. На честь одного з її родичів – екатерининського вельможі – названо місто Каховка. З іншої гілки цього ж роду походить перший російський політичний терорист, один з п’ятьох повішених декабристів – Петро Каховський. Після смерті батька в 1890 р., мати віддала Ірину до Маріїнського інституту для сиріт шляхетного походження в Петербурзі. По закінченні його в 1903 р. вона вступила на історико-філологічне відділення Жіночого педагогічного інституту, там вона встигла провчитися чотири курси, зокрема під керівництвом професора Сергія Платонова, але не закінчила його.  Навчання перервала перша російська революція 1905-1907 рр.

Події Кривавої неділі 9 (22) січня 1905 р. назавжди закарбувалися в її пам’яті й перевернули світ молодої студентки, що відправилася до Публічної бібліотеки готувати реферат, але спершу побачила ходу робітників до царя, а потім почула про їх жорстокий розстріл. Саме цьому присвячено перший спогад під назвою «Горький». Тоді Каховська пристає до революційного руху. Спершу вона захоплюється соціал-демократією під впливом Олександри Коллонтай, а потім вступає до Спілки соціалістів-революціонерів-максималістів, що відкололася від Партії соціалістів-революціонерів та була близька до анархістів. Один з її товаришів, згадував: «Чи не справляє вона на вас враження святої? – запитувала мене не раз знайома меншовичка. – Яка віра! Яка відданість! Знаєте, в неї часто немає грошей на поїздки за Шліссельбурзьку заставу до робітників, й вона йде пішки мало не 10 верст із Петербурзької сторони Тільки перші християни так вірували, та, мабуть перші російські соціалісти».

В квітні 1907 р. Ірина Каховська була вперше заарештована царською охранкою та отримала 15 років каторги. В московській тюрмі вона познайомилася із відомими соціалістками-революціонерками, зокрема Марією Спірідоновою, що сиділа за вбивство радника тамбовського губернатора, що керував придушенням селянських постань, та Фанні Каплан, що готувала теракт проти київського генерал-губернатора, а пізніше в 1918 р. стріляла в Леніна. Каховська відбувала каторгу до 1914 р., коли її амністували та відправили у заслання в Забайкальський край.

Із заслання Каховська повернулася в травні 1917 р. Разом із Марією Спірідоновою вона бере участь у відродженні Партії соціалістів-революціонерів, що отримала більшість голосів на виборах до Всеросійських установчих зборів в листопаді 1917 р. Права більшість есерів активно підтримувала Тимчасовий уряд, натомість Каховська бере участь у створенні Партії лівих соціалістів-революціонерів, була членом президії ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів та обрана до Всеросійського Центрального Виконавчого комітету. Це був період двопартійної радянської влади, коли ліві есери виступали союзниками більшовиків.

Цей період закінчився із підписанням більшовиками Брестського мирного договору із Німеччиною та її союзниками 3 березня 1918 р. Більшовицький уряд Росії на чолі із Владіміром Леніним відмовився від претензій на Україну, Білорусь, Прибалтику й погодився вивести звідти всі свої війська. Партія лівих есерів заявила, що це зрада революції, вийшла із уряду та ухвалила вжити всіх заходів, щоби цей ганебний мир розірвати. Для цього ЦК ПЛСР вирішив здійснити теракти проти головнокомандувача німецьких військ в Україні Германа фон Ейхгорна  та посла Німеччини в Радянській Росії Вільгельма Мірбаха. Планувалося, що спершу буде вбито Ейхгорна, але через низку причин першим від рук лівих есерів загинув Мірбах – 6 липня 1918 р. під час невдалої спроби лівоесерівського повстання в Москві.

Генерал-фельдмаршал Герман фон Ейхгорн на київському вокзалі. квітень 1918 р.

Каховська докладно описує своє перебування в Україні із весни 1918 р., коли ЦВК Рад України вже знаходився в Таганрозі, паніку та безвідповідальність більшовицького керівництва та обурення цим робітників. Згадано в мемуарах і політику німецьких окупаційних військ, зокрема масовий терор проти українського селянства: «На полях доповіді про втихомирення селян в одному із повітів, де було покладено 8500 осіб, де лише в одному селі було 17 шибениць… Ейхгорн написав: «Добре».» Рішення про підготовку теракту проти Ейхгорна виніс також ЦК української партії лівих есерів (відгалуження російської ПЛСР), який одночасно вирішив готувати замах на гетьмана Павла Скоропадського. За ним також почали стеження в Києві, але потім дійшли висновку, що після вбивства гетьмана Ейхгорн стане зовсім недоступним, тож вирішили зосередити сили на ньому.

До спільної бойової групи, яку очолила Каховська, увійшли представники російських і українських лівих есерів, зокрема Григорій Смолянський (1890–1937), Марія Залужна (1889–1938), Іван Бондарчук (1879–1933), безпосередній виконавець теракту  і друг Каховської Борис Донськой (1895–1918) та колишній народний секретар землеробства в першому українському радянському уряді – Євген Терлецький (1892–1938). 30 липня 1918 р. в центрі Києва від вибуху бомби, кинутої Донським Ехйгорн та його ад'ютант загинули. Донськой був схоплений на місці, він не заперечував свою роль та був страчений за вироком німецького воєнно-польового суду 10 серпня 1918 р. Каховську теж заарештували та винесли смертний вирок, але за законами Німецької імперії смертний вирок жінці мав затвердити імператор. Вільгельм ІІ був у ставці й не поспішав, справа тягнулася аж до листопада 1918 р., коли в Німеччині спалахнула революція й кайзер зрікся влади.

Ірина Каховська до 24 січня 1919 р. перебувала в Лук’янівській тюрмі в Києві. Певний час там само сидів і заарештований гетьманською вартою Симон Петлюра, який за деякими свідченнями писав навіть вітальні записки до Каховської. Проте після падіння гетьманату та вступу до Києва військ Директорії УНР Каховську не поспішали випускати із в’язниці, й звільнили нарешті лише на вимогу селянського з’їзду Київщини незадовго до вступу до Києва  більшовиків. Цьому періоду її життя присвячено спогади «Справа Ейхгорна», що були вперше надруковані в 1923 р. в Берліні.

Більшовики хотіли спершу використати Каховську на процесі проти лідерів лівих есерів, зокрема Марії Спірідонової, але швидко зрозуміли, що це марно. У відкритому листі до голови революційного трибуналу Каховська пише: «В Україні при гетьмані й Петлюрі слово «більшовик», яке знаменувало тоді визвольні жовтневі ідеї, було дороге усім трудящим… Вас очікували як провідників справжньої Радянської влади, як захисників праці… Мені особисто довелося клятвено переконувати німецьких солдат, що вказували мені на жахи більшовицького режиму, в неправді всього того, що друкували про вас в їх німецьких газетах, і що, як я тепер особисто переконалася, є лише блідим відголоском того жаху, який ви робите насправді.

Приїхавши до Москви, я застала майже всю московську організацію (ПЛСР. – А.З.) в тюрмі… Переконалася в тому, що ви систематично штовхаєте маси в обійми колчаківської й правоесерівської реакції й що врятувати революцію може лише знищення вашої диктатури й передача влади в руки Рад, вільно обраних трудящими. Ненавистю до вас палає вже вся Україна: там темнота народу ототожнює вас із євреями, й за ваші страхітливі справи, за шаленства ваших чрезвичайок розплачується ні в чому не винне єврейське населення. Ви ворожі до революції, справжньої масової творчості нових форм життя не менше, ніж Колчак і меншовики, не менше, ніж Клемансо і Вільсон».

В середині травня 1919 р. Каховська була заарештована чекістами, але невдовзі її звільнили, бо дізналися про її намір організувати замах на генерала Антона Денікіна, війська якого саме тоді розвивали наступ на Україну та Південь Росії. Разом із товаришем вона прибула до Києва 10 серпня 1919 р., а 31 серпня Київ було захоплено денікінцями. Цікаві її спогади про життя киян того часу, ставлення населення до більшовиків, УНР та денікінців, про єврейські погроми в Києві, про спроби організувати замах на Денікіна в Харкові та Ростові, які виявилися невдалими, тощо. Про все це йдеться в розділі «В денікінській окупації».

Після відновлення влади більшовиків Каховська спершу лікувалася від тифу, потім доглядала за також хворою на тиф своєю подругою Марією Спірідоновою, яка перебувала під арештом, а потім наглядом ВЧК. В березні 1921 р. Каховську знову заарештували та відправили на заслання. Потім її ще декілька разів засуджували – останній раз у 1949 р. Всього із 1907 р. вона провела в тюрмі та на засланні сорок п’ять років (!). Останньому періоду життя авторки присвячено її спогади «Уфімська справа» – про засудження її разом із Марією Спірідоновою в Уфі в 1937 р. за нібито підготовку теракту проти уряду Башкірської АРСР. На думку чекістів вони хотіли скинути на голови членів уряду велику люстру, нібито спеціально погано закріплену в будинку уряду. Поки велося слідство, самих членів уряду Башкірської АРСР також заарештували як ворогів народу. Тим не менше Каховській дали 10 років позбавлення волі. Видання доповнюють документи, знайдені Я. Леонтьєвим в Центральному архіві ФСБ Росії, про так звану «Калузьку справу» І. Каховської та її життя після ГУЛАГу.

Можна лише пошкодувати, що видання має досить обмежений науковий апарат та не має покажчиків імен та географічних назв. Не в усьому видаються обґрунтованими й коментарі упорядника. Наприклад, він називає лівого есера Сергія Мстиславського народним секретарем військових справ в уряді радянської України навесні 1918 р., проте відомо, що ліві есери принципово були в опозиції до цього уряду.

Слід зазначити, що ставлення лівих есерів до українського національного руху в цілому було досить критичним, бо переймалися вони насамперед справою російської соціальної революції. Вони визнавали наявність національного гноблення в тому числі щодо українського народу в Російській імперії, але для вирішення національного питання найбільш прийнятною вважали програму національно-персональної автономії. Проте, їх без перебільшення героїчна боротьба проходила й на українських теренах, захоплюючи й українські маси (досить згадати, що на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі в березні 1918 р., який проголосив незалежність Радянської України від Росії, об’єднані ліві російські та українські есери здобули майже половину місць – приблизно порівну із більшовиками). Тому без залучення джерел, створених представниками цієї політичної сили, таких як Ірина Каховська, наше бачення історії української революції 1917–1921 рр. буде неповним.

 

Андрій Здоров.

Читайте також:

УКРАИНСКАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ и НЕСТОР МАХНО

До сторіччя "дива на Віслі": українці в радянсько-польської війні 1920 р.

(нотатки зі статистики)

Зараз багато українських істориків пишуть про український вимір радянсько-польської війни 1920 р., про союз Пілсудського і Петлюри, братерство по зброї, спільну боротьбу за свободу та внесок Дієвої армії УНР у розгром більшовиків[1]. Але при цьому чомусь геть забувають про те, скільки українців тоді воювало по інший бік фронту - в складі власне  Червоної Армії.

Слід зазначити, що ані Польща Юзефа Пілсудського, ані більшовицька Росія не ставили собі за мету створювати чи сприяти створенню незалежної та суверенної України. Їх інтереси були суто прагматичними - приєднання українських земель та використання їх природних, людських, продовольчих та інших ресурсів. Але в кривавій боротьбі між цими двома новоповсталими державами вони змушені були рахуватися із силою українського народу та інколи йти на поступки його національним інтересам. Готуючи похід на Київ задля відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., як уявної федерації Польщі, України, Білорусі та Литви за гегемонії Варшави, Пілсудський вирішив для прикриття укласти Варшавський договір із фактично вже позбавленою території Директорією УНР, обмежено визнавши її права. Це не було визнання рівноправної держави, а визнання лише Директорії на чолі із Симоном Петлюрою в обмін на відмову УНР від Західної України та гарантії прав польських землевласників в Україні (яким на початку ХХ ст. належала приблизно половина земель Правобережної України)[2]. Навіть Київ не мав входити до складу майбутньої УНР за цим договором, бо він не входив до складу Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Окрема військова конвенція передбачала, що армія УНР буде підпорядкована польському командуванню, всі залізниці України переходять у розпорядження польської влади, всі харчові продукти, коней, підводи для польського війська мав постачати український уряд.

Варшавський договір Польщі та УНР за книгою: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. – К.: Темпора, 2003 – С.400-401.

Але як тільки польский уряд зрозумів, що ці плани рухнули, а сил вести війну більш немає, про цей договір було забуто. Так само діяло й більшовицьке керівництво: попри формальне визнання незалежності та рівноправності Радянської України в договорі між УСРР та РСФРР 28 грудня 1920 р., вона залишалася повністю під контролем Кремля. Раніше в радянській історіографії оспівували й згадували лише українців, що воювали на боці Червоної Армії. Тепер в українській - згадують лише противників більшовизму. І в першому, і в другому випадках виходить викривлена однобічна картина.

Встановити чисельність українців в складі Червоної Армії можна за вже відомими джерелами. 28 серпня 1920 р. в межах загального перепису населення країни Рад було проведено загальний перепис Робітничо-Селянської Червоної армії та флоту. Він показав, що їх чисельність була майже вдвічі менша за ту цифру, яку наводило вище військове командування, зокрема й Л. Троцький в доповіді на 9-му Всеросійському з’їзді Рад в грудні 1921 р. – 5,5 млн осіб. Насправді перепис зафіксував лише 2 892 066 осіб, решту становили лише штатні одиниці. За  національним складом вони розподілялися так: великороси – 2268429 або 78,4 %, українці – 167304 або 5,8 %, татари – 96 490 або 3,3 %, білоруси – 62495 або 2,1 %, євреї - 38 327 або 1,3 %, чуваші – 29 038 або 1 %, поляки 22083 або 0,7 %, литовці - 4904 або 0,2% тощо. До речі 509 осіб визначили свою національність як галичани, а 109 – русини.[3] Близько 30 тис. червоноармійців не змогли відповісти на запитання про національність, вказуючи віросповідання (православний, мусульманин) або соціальний статус (селянин, робітник тощо).  Ще 459 осіб з ідейних міркувань написали в графі національність – «інтернаціоналіст»[4].

Але Червона Армія тоді знаходилася та вела бойові дії на величезній території від Байкалу до Вісли та від Карелії до Середньої Азії. На території  України в Київському та Харківському військовому округах та польових частинах РСЧА було нараховано 995882 великоросів, 130914 українців, 28229 євреїв, 41850 татар та ін.[5]. Скільки з них безпосередньо брали участь в бойових діях Західного та Південно-Західного фронтів РСЧА проти Війська Польського та армії УНР досі не встановлено, але без сумніву їх також було чимало. Переважно з українців були сформовані 8-а кавалерійська дивізія Червоного козацтва, 44-а й 45-а стрілецькі дивізії тощо. Крім того Червоній армії протистояли на теренах України війська Російської армії Врангеля, що вів наступ із Криму та численні повстанські загони різної орієнтації.

До речі чисельність самого Війська Польського на квітень 1920 р. визначають у 738 тис. осіб, а на вересень 1920 р. після загальної мобілізації воно досягло 1,2 млн осіб[6].  Чисельність Дієвої армії УНР історики визначають від 13 тис. на квітень 1920 р. до 23 тис. осіб на жовтень 1920 р., тобто співвідношення до польської армії становило від 1,7 % до 1,9 %. На жаль невідомо скільки українців тоді було власне в польській армії. Але навряд чи їх було дуже багато, щоби вплинути на її національний склад. Слід відзначити, що на боці Польщі воювали також Російська народна добровольча армія Станіслава Булак-Балаховича, чисельністю 15-20 тис. осіб, сформована переважно з бійців колишньої білогвардійської Північно-західної армії генерала Ніколая Юденіча, а також 3-я Російська армія генерал Бориса Перемикіна (4-5 тис. бійців), формально підпорядкована Російській армії генерала Петра Врангеля, але фактично - Юзефу Пілсудському.

В цілому в Червоній армії воювало принаймні вшестеро більше українців, ніж на боці Польщі та УНР, тобто славетного союзу Петлюри та Пілсудського, тоді як чисельність українців та росіян на боці армії Польщі можна співставити із чисельність поляків на боці Червоної Армії.  Й слід зазначити, що українці в Червоній Армії воювали не за «руський мир», як приміром в армії Врангеля, а за Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоч фактично ця республіка була підпорядкована московському ЦК РКП(б), але формально УСРР була окремим державним утворенням із власними законами та Конституцією. Українська мова в ній вже була офіційною, й навіть мовою викладання в Харківський школі червоних старшин. 21 лютого 1920 р. Реввійськарада Південно-Західного фронту видала наказ реввійськрадам армій та округів вживати українську мову поряд із російською.

Тому багато українців саме із нею вже пов’язували своє майбутнє. Про засудження Варшавського договору Пілсудського й Петлюри заявили багато діячів української еміграції, в тому числі засновники та діячі УНР – Михайло Грушевський, Микита Шаповал, Павло Христюк,  Сергій Шелухін, Володимир Винниченко[7]. Останній навіть спробував повернутися до УСРР. Мобілізацію своїх прибічників на польський фронт оголосила Українська Комуністична  партія. Активну участь у цій війні на боці Червоної армії взяли й колишні боротьбисти. Характерний приклад становить колишній лідер боротьбистів Олександр Шумський, який восени 1920 р. був членом реввійськради 12-ї армії Південно-Західного фронту. Той самий Шумський, що  потім став одним з головних провідників українізації та до своєї смерті залишався непримиренним ворогом російського імперіалізму, представляв УСРР на переговорах із Польщею. Саме під час цієї війни УСРР отримала перше визнання своєї незалежності та стала суб’єктом міжнародного права, підписавши поряд із РСФРР Ризький мирний договір 18 березня 1921 р.

А.Здоров.

На фото – українці, що воювали в цій війні в Червоній Армії.

Данило Самусь (1899 – 1920), народився на Чернігівщині, член РСДРП(б) - РКП(б) із 1916 р., в 1918-1919 рр. голова Козелецького повітового ревкому, член Чернігівського губревкому, оранізатор Комуністичної спілки молоді Чернігівщини, із вересня 1919 р. помічник командира бригади  Червоного козацтва, загинув в липні 1920 р. в бою над Збручем.

 Віталій Примаков (1897 – 1937), народився на Чернігівщині в родині вчителя, більшовик із 1915 р., наприкінці 1917 р. організатор першого полку  Червоного козацтва в Харкові, із 1919 р. командир 8-ї кавалерійської дивізії Червоного козацтва, а із жовтня 1920 р. - командир корпусу Червоного козацтва. Потім на командних посадах в РСЧА. Репресований як "ворог народу".

 Сила Міщенко (1897-1941), народився на Київщині (тепер Житомирщина), в селянській родині, учасник січневого повстання 1918 р. в Києві (військовий керівник "Арсеналу"), в 1920 р. начальник штабу 51-ї бригади, отримав орден Червоного прапора за виведення бригади із оточення під Варшавою, в 1929-1930 - начальник Харківської школи червоних старшин, потім викладач Військової Академії в Москві. Розстріляний як "ворог народу".

Іван Дубовий (1896-1938), народився на Черкащині. Батько - Наум Дубовий - селянин, що в 1903 р. переїхав на Донбас, став шахтарем та більшовиком. Іван Дубовий із 1919 р. - командир 44-ї стрілецької дивізії , сформованої на основі 1-ї української радянської дивізії, згодом командарм 2-го рангу, командувач Харківського військового округу. Репресований як "ворог народу".

Ілля Гарькавий (1888-1937), народився на Катеринославщині в селянській родині, в 1916 закінчив Одеське військове училище, в Червоній армії із 1918 р., в липні 1919 - квітні 1921 рр. начальник штабу 45-ї стрілецької дивізії, потім начальник штабу військ України та Криму. Репресований як "ворог народу".

   Семен Тимошенко (1895-1970) - народився в селянській родині в с. Орман Бесарабської губернії (нині Кілійського району Одеської області), з 1914 р. служив в російській армії, учасник першої світової війни, нагороджений трьома георгіївськими хрестами, підпрапорщик. З 1918 р. в Червоній армії, з листопада 1919 по серпень 1920 р. - начальник 6-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії, з серпня 1920 по жовтень 1921 р. - начальник 4-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії. Потім на командних посадах в РСЧА, учасник другої світової війни, в 1939 - командувач Українським фронтом у війні із Польщею, в 1940-1941 - нарком оборони СРСР, в 1941-1942 рр. - командувач низки фронтів, потім заступник верховного головнокомандувача. Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу.

Григорій Кулик (1890-1950) - народився на Полтавщині в селянській родині. З 1912 р. служив в російській армії, учасник першої світової війни, із 1918 р.  - в Червоній Армії. Із червня 1920 р. - начальник артилерії 1-ї Кінної Армії, потім на командних посадах в РСЧА, маршал Радянського Союзу, репресований в 1950 р.

Матвій Василенко (1888-1937) - народився в селянській родині на Полтавщині, закінчив військове учлище в 1909 р., учасник першої світової війни, штабс-каптаін. В Червоній Армії із 1919 р. Iз 27 вересня по 15 листопада  1920 р. - командувач 14-ї армії Південно-Західного фронту. Потім на командних посадах в РСЧА, репресований.

P.S.

Публікація цієї невеличкої статті в фейсбук-групі Ukraina moderna 4/09/2020 викликала бурхливу дискусію, «високий» культурний рівень якої змусив адміністраторів вимкнути можливість коментувати.  Мені, чесно кажучи, інтелектуальний і фаховий рівень деяких опонентів нагадав нещодавну атаку «хунвейбінів від національної історії», за висловом Федора Андрощука, на Національний музей історії України, дирекцію якого також звинуватили в антипатріотизмі та слідуванні радянським догмам.

Проста констатація мною того факту, що під час радянської польської війни 1920 р. українців в Червоній Армії було принаймні вшестеро більше ніж на боці Польщі та УНР, тобто славетного союзу Пілсудського та Петлюри, викликала хвилю обурення в стилі «І на хер це комусь?» (так висловився один з учасників групи). Ніхто з моїх опонентів навіть не намагався провести власні підрахунки чи звернутися до джерел. А дехто прямо пише, що всі імперські джерела слід ігнорувати, в тому числі матеріали переписів населення.

Мені вказують, що до Червоної Армії українців мобілізували примусово, хоч і не завжди успішно. Дійсно частка українців в РСЧА за переписом 1920 р. була приблизно втричі менша, ніж частка українців в населенні Радянської країни (РСФСР, УСРР, БСРР), де проводився перепис. Але тут виникає запитання, чому польська влада не дозволила провести повноцінну мобілізацію тих самих українців в Дієву армію УНР на захопленій території Правобережної України в травні – червні 1920 р.? Так само їх практично не було і польській армії. Думаю, що пояснення просте. В ті роки вояки зі зброєю в руках дуже легко переходили з однієї армії до іншої, піднімали повстання, просто дезертували. Досить згадати епопею отаманів Зеленого, Григор’єва, Махна, Волоха, або долю Української Галицької Армії, що в листопаді 1919 р. уклала договір із Денікіним, потім на початку 1920 р. перейшла на бік червоних, а в квітні 1920 р. більша частина її знов перейшла на бік УНР та Польщі. Чому, знаючи це все, більшовики брали українців у військо та довіряли їм зброю, а от Пілсудський не хотів цього робити?

Геннадій Єфіменко звинуватив мене у фальсифікації статистики. Зокрема я в своїй статті навів дані зі статті Людмили Гриневич про підсумки перепису 1920 р. Вона зокрема пише: «Загалом у ХВО (Харківському військовому окрузі), КВО (Київському військовому окрузі), а також польових частинах РСЧА на території України нараховувалося 995882 великоросів, 130914 українців, 28229 євреїв, 41850 татар та ін.» Як розуміти останню цифру наведену дослідницею? Я зрозумів, що 41850 – це кількість власне татар, а слова «та ін.» слід розуміти як «та інші» - в сенсі перепис зафіксував також інші національності, чисельність яких авторка не вказала. Геннадій Єфіменко вважає, що цифра 41850 – це чисельність червоноармійців усіх інших національностей із татарами включно, а я свідомо фальсифікую статистичні дані, віднісши цю цифру лише до татар. Що найцікавіше, сама Людмила Гриневич ознайомилася із моєю статтею, висловила свої критичні зауваження, але жодних заперечень щодо мого тлумачення саме цієї цифри не висловила. То  в чому ж полягає фальсифікація?

 Якщо проаналізувати всі випадки вживання авторкою статті вислову "та ін.", то вони свідчать на користь мого тлумачення цієї фрази, а не Г. Єфіменка. Для більшої точності я вніс дослівно цей вираз у свій текст. Останнє слово в цій дискусії щодо цифри 41850 належить самій пані Гриневич або публікації першоджерела - результатів перепису РСЧА 1920 р. по Україні. Сам пан Геннадій пояснює свої звинувачення тим, що він намагається копіювати мій стиль чи мої емоції. Яке це має відношення до наукової дискусії? І де в цій статті вони виявляються? Мабуть це питання залишиться риторичним.

---

[1] Верстюк В.Ф. Разом проти Москви. 100-річчя Варшавської угоди. // «Історична правда». 21.04.2020. https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/04/21/157372/ ;

Гуменюк О. «Диво на Віслі»: український вимір // «Історична правда». 25.08.2020. https://www.istpravda.com.ua/articles/2015/08/25/148514/ ;

Харук А. Чудо під Замостям: як Марко Безручко спинив наступ армії Будьонного // «Наша революція 1917-1921». 16.08.2020. https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/zupiniti-pershu-kinnu-marko-bezruchko-i-oborona-zamostya-16082020-395730?fbclid=IwAR3LkpZEj24vqNVRHnUTfEw19iwhZWqEK8lxwF8qdIKquK8dbEKrr17Nid0

[2] Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. – К.: Темпора, 2003 – С.400-401.

[3] Асташов А.Б. Социальный состав Красной Армии и флота по переписи 1920 г.  //

Вестник РГГУ. Серия: Литературоведение. Языкознание. Культурология. № 7. - 2010. – С.107-131. Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/sotsialnyy-sostav-krasnoy-armii-i-flota-po-perepisi-1920-g-1?fbclid=IwAR3OZAbSR4YisxdZs6GzPuDdRQshGamsmB9wrELp4EHq5O-YOb1C4lbpg_U

[4] Гриневич Л.В. Динаміка національного складу частин і з’єднань Української військової округи у міжвоєнний період // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип.15. – 2006.  – С.351. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/publ/pro_2006_15_350

[5] Гриневич Л.В. Динаміка національного складу частин і з’єднань Української військової округи у міжвоєнний період // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип.15. – 2006.  – С.353. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/publ/pro_2006_15_350  

[6] Какурин Н. Гражданская война в России: Война с белополяками / Н. Какурин, В. Меликов; Сост., предисловие В. Доценко. — M: OOO «Издательство ACT»; СПб.: Terra Fantastica, 2002. — 730, [6] с. Гл.3. Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/kakurin_melikov/03.html

[7] Солдатенко В.Ф. Українська революція 1917-1920 рр. Історичні есе-хроніки в 4-х томах. – К.: Світогляд, 2010. – Т.4.  – С.162-166; Дацків І.Б. Варшавський договір 1920 р. в історії української дипломатії // Україна – Європа – світ. – Збірник наук. праць. – К.2015. – С.125-132.

О БЕЛОРУССКОЙ РЕВОЛЮЦИИ и ЕЕ ПЕРСПЕКТИВАХ.

Режим Олександра Лукашенка в Білорусі перейшов у наступ: лідерів стайкомів та учасників акцій знову затримують, звільняють з роботи, піддають штрафам, адміністративним арештам, погрожують кримінальними справам. Лукашенко погрожує робітникам локаутом, штрейкбрехерами та ОМОНом. Тривають дискусії про становище в Білорусі й серед лівих як у самій Білорусі, так і за її межами. Ми публікуємо тут думку учасника робітничого й соціалістичного руху в Україні із середини 1980-х років, трубопрокатника 6-го розряду із Дніпра (Дніпропетровська) Олега Дубровського.

«ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ОРГАНИЗАТОР ЗАБАСТОВОК» 90-х ГОДОВ.

Не как «диванный стратег», но как социалистический рабочий активист (которого еще в далеком 1996-м году боссы наградили титулом «агитатора, провокатора и профессионального организатора забастовок») и как человек, не по кинофильмам знающий, что такое свист пуль над головой, хочу поделиться некоторыми соображениями относительно буржуазно-демократической революции в Белоруссии.

Основное впечатление последней недели (17.08 – 23.08.2020), - что революция пробуксовывает, топчется на месте, что развития нет. Но если революция не идет вперед, значит, она откатывается назад. Это «классика жанра», это подтверждает история  революций.

Можно долго, очень долго мирно ходить по улицам Минска и собираться на митинги. Ходить с убывающим энтузиазмом и соответственно, с убывающей численностью. Диктатор даже не будет пытаться эти демонстрации разгонять. Применяя точечные, индивидуальные репрессии и мобилизуя своих сторонников, он будет ждать разложения, угасания движения, которое неизбежно наступит при таком образе действий,  при такой безрезультативности. Ведь репрессивный аппарат режима остается невредимым, ему еще не нанесено ни одного поражения и Лукашенко будет ждать удобного момента, чтобы начать подавление революции (может быть, под шум обещаний о косметических политических реформах).

Авторитарные диктатуры мирным хождением по улицам не свергаются. Вспомним недавнюю историю: как свергалась диктатура Маркоса на Филиппинах; диктатура Сухарто в Индонезии; военная хунта в Аргентине; вспомним «арабскую весну»… Диктатуры свергались только нарастанием напора революционных масс, радикализацией их действий, что приводило к деморализации и распаду репрессивного аппарата.

А вот близкий для белорусов географически, исторически, культурно, политически и, казалось бы, ментально, совсем недавний по времени революционный опыт, - наш украинский Майдан. Но насколько можно судить, даже среди поднявшихся против авторитарной диктатуры Лукашенко белорусов отношение к украинскому Майдану негативное. «Мы не допустим украинского сценария»; «У нас не будет Майдана»; «Нам не нужен Майдан» - такие публичные заявления можно слышать от лидеров этого, пока что бесплодного, «мирного протеста». Но не будет Майдана – будет Лукашенко…

Только Майдан, т.е. силовое противостояние (вплоть до баррикадных боев) массы протестующих против репрессивного аппарата режима в решающем пункте, - в столице, поддержанное всеобщей забастовкой и атакой на структуры власти в областных центрах    (аналогично украинской «ночи гнева» в феврале-2014, когда в западноукраинских областных центрах  революционные массы штурмом овладели «присутственными местами»: облгосадминистрациями; прокуратурами и  т.д.) сможет нанести решающее поражение репрессивному аппарату и свалить  диктатуру Лукашенко.

О движущих силах революции и всеобщей забастовке.

Революция в Белоруссии носит буржуазно-демократический характер. Такая революция для успешного ее завершения нуждается в союзе, в блоке всех классовых сил, заинтересованных в свержении авторитарной диктатуры. Поэтому надо решительно отвергнуть ультралевые обвинения в адрес белорусских промышленных рабочих, - что они, мол, по своей классовой несознательности помогают либеральной буржуазии захватить власть. Очень серьезной концептуальной ошибкой ультралевых является их априорно враждебное отношение к   буржуазной демократии, их мнение о том, что борьба пролетариата за эту демократию, против авторитарной диктатуры, есть проявление неразвитого классового сознания. Однако, все обстоит с точностью до наоборот. Борьба рабочих против авторитарной диктатуры, за буржуазно-демократические свободы, есть важный шаг вперед в развитии их классового сознания. Завоевание демократии, обучение демократии, использование институтов буржуазной демократии для своих классовых нужд и целей, - вот что нужно рабочему классу. Опыт новейшей истории указывает на то, что авторитарные диктатуры свергал классовый союз: буржуазии, мелкой буржуазии и пролетариата (которые по прежнему являются основными классами буржуазного общества), блок всех общественных организаций, интересы этих классов представляющих. Это в полной мере относится и к Белорусской революции. Потом, после победы над диктатурой, этот союз, этот блок, очень быстро распадется и вчерашние союзники станут классовыми врагами. Но в условиях буржуазной демократии каждый класс займет социальные позиции соответственно своей реальной политической силе, соответственно своей классовой сознательности и организованности. Безусловно, пролетариат, промышленный рабочий класс в частности, останется эксплуатируемым классом, но только буржуазная демократия создает ему наиболее благоприятные условия для развития борьбы за свои собственные классовые интересы.

Всеобщая забастовка промышленных рабочих.

Впервые, после буржуазно-демократической революции 1989-1991г.г. (которая привела к краху КПССовского тоталитарного режима, к  распаду «СССР» и «советского блока» в целом), «постсоветский» промышленный пролетариат массово выступил против авторитарной диктатуры, с политическими требованиями свободы и демократии. Этот факт не может не вдохновлять социалистических активистов, отдавших развитию рабочего движения не один десяток лет. Но в то же время не может не тревожить та ситуация, что провозглашенная в Белоруссии всеобщая забастовка пока что является фикцией. Имеет место злоупотребление понятием забастовка. Собрались рабочие на митинг перед заводоуправлением – это уже называется забастовкой, вышли за проходную и прошлись мирным маршем по городским улицам, - тоже забастовка и т.д. Считается, например, что бастует Минский тракторный завод, - одно из крупнейших предприятий белорусской индустрии (14 000 рабочих). Но оказывается (по словам председателя стачкома МТЗ), что бастует всего лишь 300 человек, «оформивших административные отпуска за свой счет». Как можно так профанировать понятие забастовки?!  Примеров можно приводить еще много. В целом, оказывается, что действительно бастуют (с полной остановкой производства продукции) лишь рабочие «Белоруськалия» в Солигорске. Это огромное предприятие, но это лишь одно предприятие, а вся белорусская промышленность лишь условно охвачена всеобщей забастовкой. Где-то бастуют отдельные цеха, где-то – отдельные группы рабочих, которые вышли за территорию заводов и которым администрация отрезала путь обратно, «заблокировав пропуска»(?!).  И тут же: репрессии против отдельных рабочих активистов; «ОМОН в цехах»; тут же рассуждения о том, что «всеобщая забастовка разбилась о наше законодательство»; тут же призывы к таким гибельным, деморализующим, тупиковым, абсурдным во время революционного подъема формам протеста, как голодовки…

Я не буду критиковать деятельность белорусских рабочих активистов. Наверняка, они делают все, что могут. По своему многолетнему опыту я знаю, как отчаянно трудно дается развитие рабочей борьбы в среде «постсовесткого» промышленного пролетариата; какими тяжелыми могут оказаться, казалось бы, элементарные первые шаги по организации забастовки; сколько горьких разочарований в братьях по классу, сколько провалов ожидает рабочих активистов на этом пути; с каким неверием, недоверием, сомнениями; шатаниями, штрейкбрехерством и самым подлым «стукачеством» в своей родной рабочей среде приходится сталкиваться. Но в любом случае нельзя выдавать желаемое за действительное, - громогласно провозглашенной всеобщей забастовки белорусских промышленных рабочих все еще нет, за нее еще нужно бороться.

«Каждая стачка несет в себе элементы гражданской войны», - говорил один из наиболее выдающихся революционеров ХХст. Лев Троцкий. Об этом надо помнить всегда и более всего это относится к политической забастовке во время революционного натиска на авторитарную диктатуру. В этих условиях забастовка на промышленном предприятии в самых общих чертах должна выглядеть так:

- полная остановка производства и прекращение отгрузки готовой продукции;

- оккупация предприятия рабочими, недопущения на его территорию администрации, штрейкбрехеров и представителей силовых структур режима;

- организация рабочих дружин для охраны предприятия и активных  действий за его территорией;

- материальное обеспечение бастующих, - пусть в этом поможет ситуативный революционный союзник, либеральная буржуазия;

- координация действий с другими бастующими предприятиями;

- наступательность во всем, пассивная выжидательная тактика ведет к поражению…

И само собой разумеющееся – на каждом заводе забастовкой должен руководить авторитетный стачечный комитет…

Если бы у меня была возможность сейчас обратиться к белорусским братьям по классу, я бы им привел два высказывания еще одного выдающегося революционера прошлого, Жоржа Дантона. По моему, для условий белорусской революции эти его слова полностью сохраняют свою актуальность.

«… Граждане! Ни один народ на земле не может добиться свободы без борьбы. В нашей среде немало предателей. Если бы не они, борьба была бы давно окончена… Будьте едины и спокойны, обсуждайте мудро вопрос о средствах самозащиты. Решайте смело, и ваша победа обеспечена!...»

«Смелость, смелость, еще раз смелость! Будьте наступающими!»

Олег Дубровский.

24.08.2020 

Читайте также:

О. Дубровский. Автобиографические заметки.

Олег Дубровський. Коротка авторизована біографія.

ЗАБАСТОВКА НА ОПЫТНОМ ТРУБНОМ.

Олег Дубровський: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності». Інтерв'ю взяв Артем Чапай 2011 р. // "Спільне". № 4. 2012. Класова експлуатація і класова боротьба.

Украина между Востоком и Западом: незавершенная революция (Заявление группы "Против течения". 2014 г.).

Білорусь: загальнонаціональний страйк

- Не бойтесь, я вас избивать не буду...

- Да Вы что?

(из диалога Лукашенко с рабочими МЗКТ).

17 серпня 2020 р. в Білорусі розпочався загальнонаціональний страйк проти режиму Лукашенка. До нього долучилися робітники найбільших підприємств країни:

ВАТ "Бєларуськалій", Білоруський металургійний завод, Мінський тракторний завод, Мінський автомобільний завод, Мінський моторний завод, Мінський електротехнічний завод, Мінський завод колісних тягачів, завод "Атлант", ВАТ "Нафтан" (Новополоцьк), Білоруський автомобільний завод, "Гомсельмаш", Мозирський нафтопереробний завод, ВАТ "Світлогорськхімволокно", Жабінковський і Городєйський цукрові заводи, "Гроднопромстрой" та багато інших.

Основні вимоги страйкарів: відставка Лукашенка, визволення всіх заарештованих під час протестів 9-12 серпня, визволення всіх політв'язнів, покарання винних у масових побиттях та катуваннях, у фальсифікаціях виборів, скасування термінових контрактів для найманих робітників тощо. Зараз утворюються страйкові комітети на підприємствах та Національний страйковий комітет.

Лукашенко вранці 17 серпня прибув на Мінський завод колісних тягачів, щоби виступити перед робітниками. Хоча на зустріч із ним адміністрація та охорона намагалися відібрати лише благонадійних та вірнопідданих, але навіть там робітники освистали його, зустрічали сміхом та вигуками «Йди геть!».

      Ниже подаємо відеозаписи, відзняті робітниками та викладені в Телеграм-каналах https://t.me/nexta_live та https://t.me/mkbelarus . Ці живі картини спілкування "батька нації" із робітниками безцінні. Вони показують не тільки його зверхньо-хамське ставлення до них, але й зростаюче невдоволення робітництва.

Нагадаємо, що 9 серпня в Білорусі відбулися вибори президента, на яких за офіційними даними понад 80 % набрав О. Лукашенко. Після оголошення попередніх результатів по всій країні пройшли масові акції протесту проти фальсифікацій. В ході придушення їх каральними органами було заарештовано близько 6700 осіб, поранено близько 200, двоє людей загинуло (А. Тарайковський у Мінську та А. Вихор в Гомелі), 30 осіб досі вважаються зниклими без вісті. За даними Міністерства охорони здоров’я Білорусі, із установ МВС, ізоляторів за ці дні до лікарень було доправлено 158 людей із побиттями, переломами іншими важкими травмами.

Вперше від часів розпаду СРСР робітничий клас на пострадянському просторі масово виступив проти поліцейського свавілля та авторитарної диктатури, із політичними вимогами свободи та демократії. Вважаємо це важливим кроком у його розвитку.

Дехто зараз пише про відсутність класової свідомості в робітників Білорусі, як мовляв допомагають лібералам. Ми вважаємо значно гіршим, коли люди мовчать у відповідь на приниження та знущання, коли втрачають людську гідність. Свідомість народжується не із мовчання, а із дій протесту, нехай спершу неусвідомлених чи неправильних, але дій. Лише захищаючи свої людські права, вони можуть розвинути й свою класову свідомість. Революції починаються не тоді, коли робітники прочитають всі 50 томів Маркса чи Леніна, а тоді, коли вони відчувають на собі знущання та гноблення, коли піднімають свій протест і обурення проти несправедливості, нехай часто при цьому й несучи чимало ілюзій. Революція 1905 р. почалася із ходи робітників на чолі із попом Гапоном до царя Миколи ІІ, революція 1917 р. спершу привела до влади таких буржуазних діячів, як Мілюков та Гучков. Й лише під час тривалого процесу боротьби робітники позбавляються ілюзій та захищають свої інтереси.

Досі зберігається імовірність російської інтервенції в Білорусь. Лукашенко вже двічі  за ці дні говорив телефоном із Путіним і той обіцяв йому допомогу у вирішенні безпекових проблем. Але Білорусь - це не Крим і не Донбас, і вторгнення може стати останнім поштовхом до падіння самого путінського режиму та розпаду нинішньої Росії, на східній окраїні якої - в Хабаровську вже місяць тривають протести. 

В будь-якому випадку ми висловлюємо солідарність із боротьбою робітників Білорусі та бажаємо їм успіхів.