«Тези пролетаря сьогодні»: 2004 р. vs 2022 р.

 

Періодично в середовищі українських лівих виникає питання про утворення робітничої (лівої, соціалістичної, марксистської тощо) партії, яка би висловлювала та захищала інтереси людей найманої праці. За тридцять один рік існування незалежної України (з 1991 р.) спроб утворення такої партії було чимало. Колишня партійна номенклатура ліквідованої КПРС ще на початку 90-х утворила декілька партій, що традиційно взяли собі назву Соціалістична партія України (засновник Олександр Мороз, до 1991 р. – один з лідерів «групи 239» – фракції КПУ-КПРС у Верховній раді Української РСР) та Комуністична партія України (незмінний лідер Петро Симоненко, до 1991 р. – другий секретар Донецького обкому КПУ-КПРС). В 90-ті роки в українському буржуазному парламенті КПУ мала найбільшу фракцію (зокрема в 1998–2002 р. вона налічувала 123 депутати Верховної Ради України з 450), а лідер СПУ О. Мороз навіть очолював Верховну Раду України в 1994–1998 та в 2006-2007 роках. В різний час та за різними приводами від цих великих партій відколювалися дрібніші політичні та бізнес-проєкти.

Орієнтовані на «дружбу і братерство з Росією», «відновлення соціалізму» та «відродження СРСР», «слов’яно-православну єдність» і «каноніческое православіє» (московського патріархату) неосталіністи з КПУ були фактично лівими прислужниками російського імперіалізму та підтримували неоколоніальну політику Росії щодо України та промосковський режим Януковича. Мало відрізнялися від них по суті, хоч іноді більше вживали марксистсько-ленінську фразеологію її уламки – Комуністична партія робітників і селян (КПРС) Володимира Моїсеєнка, Комуністична марксистсько-ленінська партія (КМЛП) Леоніда Грача, Робітнича партія України (марксистсько-ленінська) (РПУ (МЛ) – колишній «Всеукраїнський союз робітників», газета "Рабочий класс") Олександра Бондарчука, подібний же уламок від СПУ – Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) Наталії Вітренко. До тієї течії проросійських неосталіністів належали й непарламентські «комуністичні» партії та утворення: українська філія ВКПБ Ніни Андрєєвої (видавала газету "Рабоче-крестьянская правда", редактор Анатолій Маєвський), ПК(б)У - Едуарда Ояперва, «Союз комуністів» Гурама Цушбая і Таміли Ябрової тощо. Цікавий випадок трапився під час Помаранчевої революції 2004 р. в Одесі: місцева сталіністська газета «Большевик» відмовилася підтримувати Януковича на виборах президента України, як того вимагав ЦК ВКПБ. «Большевик» тоді зайняв позицію «проти всіх», заявивши, що Янукович такий само представник буржуазії, як і Ющенко. У відповідь ЦК ВКПБ на чолі із Ниною Андрєєвою виключив  редакцію «Большевика» з ВКПБ та заборонив усім членам партії поширювати цю газету.

Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом, була трохи більш гнучкою та відкритою й більше віддавала перевагу (принаймні на словах) демократичному соціалізму, тому коливалася від підтримки Ющенка та Майдану 2004 р. до підтримки Януковича в 2006 р., але врешті решт програла парламентські вибори 2007 р. й більше не потрапляла у велику політику. Після чого почався швидкий занепад та деградація СПУ, яку поділили між собою різні бізнес-клани, а врешті решт її приватизував одіозний поплічник Медведчука та фанат Путіна депутат Ілля Кива. В різний час від СПУ також відділялися міні партії – «Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість», «Союз лівих сил», партія «Соціалісти» тощо. Сам Олександр Мороз зареєстрував нову іменну міні-партію – «Соціалістична партія Олександра Мороза».

Керівниий актив КПУ 7 листопада 2021 р. в Києві. Мариїнський парк.

Саме ці уламки КПРС та клони неосталінізму в масовій свідомості вважають лівими. Після Євромайдану 2014 р. їх відверта проросійська позиція зробила неможливою їх подальшу участь в політичному житті. Розпочався процес «декомунізації», що завершився в цьому році остаточною ліквідацією та забороною КПУ, СПУ та деяких їх уламків та клонів – типу партій «Союз лівих сил», ПСПУ, «Соціалісти», «Ліва опозиція».

Власне українська соціалістична традиція за довгі роки існування СРСР була знищена й лише зараз повертається в суспільне життя. Зараз український народ відбиває черговий наступ російського імперіалізму, тому для нас є важливою та актуальною ця спадщина та зокрема провідний принцип: від національного визволення до соціального визволення.

 

Слово пролетарі з’явилося в давньому Римі й означало незаможних римлян, що наповнювали римські виборчі округи – курії. Від лат. proles — «потомство» та лат. proletarius – «той, що створює потомство», нижчий клас громадян Риму, що не мали нічого, окрім дітей. В соціалістичній теорії ХІХ–ХХ ст. це слово означало рядових найманих робітників, які живуть за рахунок продажу свої робочої сили – тобто сукупності своїх розумових та фізичних здібностей до створення матеріальних благ та послуг. За Карлом Марксом, саме пролетарі, яким «нічого втрачати в капіталістичному суспільстві окрім власних кайданів», становлять той революційний клас, який найбільше зацікавлений в ліквідації існуючої системи найманого рабства.

 

За даними державної статистичної служби України на 2021 р. в економіці України було зайнято 15610 тис. осіб у віці від 16 до 70 років, в тому числі

працювали за наймом 83,7 %,  - або 13 065 тис.

самозайняті – 14,7 %,або 2 294 тис.

роботодавці 1,4 %, або 218 тис.

безкоштовно працюючі члени сімей – 0,2 %.

 

Джерело: Державна служба статистики України. 
"1 Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено шляхом інтеграції даних обстеження робочої сили, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності.  Дані за 2012-2021 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. /

В той же час за даними тієї ж Державної служби статистики України середня кількість штатних найманих працівників в Україні в четвертому кварталі 2021 р. становила 7060 тис. осіб, плюс працювали за цивільно-правовими договорами 121,4 тис., зовнішні сумісники 251,4 тис. осіб. Найбільше було зайнято в промисловості 1748 тис. штатних працівників, освіті – 1166  тис. працівників, торгівлі та ремонті транспортних засобів – 803 тис. працівників, охороні здоров’я - 789 тис. осіб, транспорті та поштовому і кур’єрському зв’язку – 596,5 тис. осіб.

А хто ж решта майже 6 млн. осіб? Очевидно, що ці 6 млн. найманих працівників працювали без будь-яких оформлених трудових договорів – тобто становили сектор тіньової економіки, де не діє трудове законодавство, де немає ні відпусток, ні лікарняних, ні інших прав і гарантій, як немає і відрахувань в пенсійний фонд, отже для таких працівників не буде і державної пенсії.

Очевидно, що саме наймані працівники зараз виробляють більшу частину товарів, матеріальних благ та послуг, якими користується все суспільство. Меншу частину виробляють самозайняті – дрібні підприємці, фермери чи дрібна буржуазія за марксистською класифікацією.

 

«Тези пролетаря сьогодні» були написані мною на початку 2004 р. Їх теоретичною основою була монографія «Державний капіталізм та модернізація Радянського союзу: марксистський аналіз радянського суспільства», перше видання якої вийшло в 2003 р. Найбільш актуальним для мене тоді було саме розмежування із пануючим тоді в лівому русі сталінізмом та патріотами СРСР. Ясна річ, що ці тези та інші мої публікації викликали негативну й навіть злісну реакцію з їх боку. Але критика надійшла також і з боку «лівих комуністів» й так званих «колективістів», що намагалися поєднати ідеї марксизму і анархізму. Для них неприйнятним був пункт про право націй на самовизначення та підтримка національно-визвольних рухів, які вони слідом за Р. Люксембург вважали реакційними та буржуазними.  Ці тези відображали мою позицію під час створення та діяльності марксистської групи «Пролетарий» в Одесі, що видавала бюлетень під такою назвою в 2000-2002 рр. (вийшло п’ять номерів) та заснувала Дискусійний клуб «Марксист» (діяв в 1998-2004 рр.), а також групи «Інтернаціональна спілка пролетарських революціонерів-колективістів» (ІСПРК), що видавала газету «Пролетарий» в 2006-2007 рр. (вийшло чотири номери).

Зараз звісно в Україні зовсім інша політична ситуація, але становище рядових людей найманої праці (пролетарів) багато в чому залишилося таким само або ще більше погіршилося. Війна Росії проти України, що почалася в 2014 р. та вступила в гарячу повномаштабну стадію в 2022 р., спричинила окупацію частини української території, масові руйнування та розрив економічних зв’язків, скорочення виробництва та масову міграцію українців за кордон – статус біженців тільки в Європі отримали вже понад 5 млн. В самій Україні значна кількість чоловіків була мобілізована в Збройні сили та інші військові формування – загалом в силах оборони України зараз перебуває близько одного мільйона осіб.

Український соціалістичний актив в своєму розвитку не дуже просунувся вперед. Хіба що поле, зайняте колись уламками КПРС, сталіністами та патріотами СРСР, більш-менш розчищено. Тому вважаю за необхідне звернутися до історії розробки платформи марксистів та пролетарської організації в цілому.

----------------------

  

Тезисы пролетария сегодня.

 

1. Распад сталинской империи, называемой Советским Союзом, был закономерен и прогрессивен, ибо означал крах контрреволюционного сталинского режима и полное включение стран бывшего "социалистического лагеря" в мировую экономику.

2. Всякие призывы к возрождению СССР сегодня есть лишь отражение реваншистских планов российского капитала и российского империализма. Люди, поддерживающие этот лозунг, являются сознательными или несознательными пособниками этого империализма.

3. Социализм невозможен в одной отдельно взятой стране или группе стран, а возможен лишь как мировая система, как результат мировой пролетарской революции. Поэтому в СССР никогда не было и не могло быть социализма, как первого этапа бесклассового общества.

4. Существовавшая в СССР государственная форма капитализма являлась одной из ранних форм утверждения капитализма вообще и никак не могла быть высшей его стадией.

5. Именно сталинский режим уничтожил существовавшие в странах бывшего СССР традиции рабочего сопротивления и организованной борьбы трудящихся и эксплуатируемых классов за свои права.

6. Возрождение традиций классовой борьбы и классовых пролетарских организаций в странах СНГ требует полного отказа от всяческих иллюзий в отношении Советского Союза и "реального социализма". До тех пор, пока пролетарии будут верить в сказки о добром государстве и добром "царе" (Сталине, Путине, Лукашенко и т.д.), до тех пор никакой классовой пролетарской организации создать невозможно. Социализм и государство не совместимы.

7. Патриотизм есть реакционная идеология господствующего класса, которая поддерживает эксплуататорский строй, систему наемного рабства. Долг каждого сознательного пролетария бороться с таким патриотизмом и шовинизмом в любой его форме. Пролетарии не имеют отечества.

8. Все народы Земли имеют равные права на свободное развитие. Всем нациям, национальным группам и народностям, занимающим компактную территорию, должно быть предоставлено право самим решать свою судьбу. Принцип территориальной целостности и нерушимости границ означает консервацию национализма и шовинизма, нерушимость тех клеток, в которых капитал держит своих рабов. Устранение национального гнета и неравенства расчищает дорогу классовой борьбе. Нет войне между народами! Нет миру между классами!

9.  Ликвидировать мировую систему капитализма, систему эксплуатации человека человеком можно только совместными усилиями сознательных и организованных пролетариев всех или большинства стран мира.

10. Поэтому стратегической задачей пролетарских революционеров сегодня является создание идейных предпосылок формирования всемирной пролетарской организации - нового Интернационала. Его лозунгами должны быть:

Пролетарии всех стран, соединяйтесь! 

Да здравствует всемирная федерация пролетарских республик!

 2004 г.

------------------------------------

Найбільш дискусійними зараз є пункти 7 та 8, які викликали дискусії і тоді в 2000-х роках. Вони навіть суперечать один одному, оскільки підтримка права націй на самовизначення означає підтримку патріотизму пригноблених націй, що борються за своє визволення. Справді, як слушно писав ще В. Ленін в дискусії з Р. Люксебург та Г. Пятаковим, патріотизм як і національний рух - поняття історичні. Неможна прирівнювати патріотизм великої імперської нації, що пригноблює інші народи та прагне завоювати чи утримати під своєю владою інші нації, як наприклад Росія, та патріотизм народів, що ведуть національно-визвольну боротьбу, як наприклад чеченці в 1994-2005, або українці з 2014 і до цього часу. Тези були написані російською мовою і саме для російськомовного пострадянського лівого активу, що вважав себе нащадком російського революційного руху, отже саме російський патріотизм і мався на увазі в пункті 7. Хоч правильніше додати «Для імперських держав та націй».

Обґрунтуванню моєї позиції по національному питанню було присвячено  декілька статей, зокрема дискусій із тодішніми російськими лівими:

«Право націй на самовизначення в принципі і без принципу» (2002 р.),

«Національне питання по Леніну, Сталіну та Бугері: критичні замітки» (частина 1), частина 2 "Національне питання в сучасній Росії", частина 3 (Закінчення). (2005 р.)

 

Зараз ми можемо констатувати, що знищення національного гноблення та сучасних імперських держав, насамперед фашистського режиму сучасної Росії, що здійсню криваву агресію проти України, є необхідною передумовою для розвитку демократії, робітничого і соціалістичного руху як в Україні так і в світі в цілому. А правильні висновки з досвіду ХХ ст., зокрема історії державно-капіталістичних режимів, що називали себе соціалістичними (те саме можна до речі сказати й про режим досі правлячої Компартії в Китаї), є необхідними передумовами для формування програми марксистів  і соціалістів сьогодні.

 Андрій Здоров.

Читайте також:

Чим закінчиться наша війна?

Запрет пятой колонны в Украине. По поводу запрета пророссийских партий

О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 

Як і чому було створено Комуністичну партію (більшовиків) України?

 

 

Комуністична партія (більшовиків) України була заснована як формально окрема партія, але фактично завжди була частиною саме Російської комуністичної партії (більшовиків).

  

 

7 листопада відзначається чергова річниця Жовтневого перевороту 1917 р., що привів до влади партію більшовиків. (За діючим тоді в Росії юліанським календарем це було 25 жовтня. Перехід на сучасний григоріанський календар в Росії та Україні стався в лютому 1918 р. Далі тут всі дати за новим календарем).  Україна також потрапила під вплив цієї партії та стала частиною нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (проголошено в липні 1923 р.), що став по суті новою формою Російської імперії. Водночас в 1918 р. було проголошено про  створення Комуністичної партії (більшовиків) України.   

5 липня 2022 р. завершився судовий процес про заборону КПУ, який тривав із 2015 р. Восьмий апеляційний суд України (м. Львів) ухвалив постанову:

"Адміністративний позов Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України задовольнити. Заборонити діяльність Комуністичної партії України (ідентифікаційний код юридичної особи: 00049147).

Передати майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.»

Парадокс, але рішення це було ухвалено саме в 104 річницю першого з’їзду КП(б)У. Хоч в постанові суду мова звісно про іншу партію, що була утворена в 1993 р. після заборони КПУ в складі КПРС рішенням Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. Але й сама новітня КПУ на чолі із Петром Симоненком досить довго добивалася навіть в судовому порядку визнання себе юридичною спадкоємицею саме тієї партії, заснованої в 1918 р. Тому логічно звернутися до історії. 

Більшовики виникли як течія Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що отримала більшість (від цього й назва) на 2-му з’їзді в 1903 р. Прийнята тоді  Програма РСДРП містила серед інших такі буржуазно-демократичні вимоги, як право всіх національностей отримувати освіту рідною мовою і користуватися нею в усіх державних та громадських установах (п.8) та "право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави" (п.9). За наполяганням Леніна на Поронінській нараді РСДРП(б) 1913 року пункт 9 партійної програми було офіційно розтлумачено як право на відокремлення, і в наступні роки Володимир Ленін у своїх статтях неодноразово на цьому наголошував.  В той же час  він підкреслював, що таке тлумачення не означає, що РСДРП підтримує відокремлення всіх пригноблених народів – так само як підтримка права на розлучення для жінок не означає, що соціалісти агітують всіх жінок розлучатися зі своїми чоловіками. На це український соціал-демократ Лев Юркевич-Рибалка саркастично запитував: що ж це за дивне право, від якого мають відмовитися самі пригноблені нації?

Власне росіяни (великороси) серед населення Російської імперії хоч і становили найбільшу групу, але в абсолютних показниках все ж таки меншість населення  - 43 %. Решту складали десятки націй, народів і племен різного ступеню культури і безправ'я. Свою політичну діяльність до революції РСДРП вела як організація російського пролетаріату, майже усі друковані матеріали як єдиної партії, так і більшовицької фракції виходили саме російською мовою. Поодинокі випадки видання листівок і газет РСДРП іншими мовами (грузинською, вірменською, естонською, татарською) відомі також із 1903 р.

В Україні серед відомих нині сотень агітаційних листівок і відозв організацій РСДРП, випущених до 1917 р., збереглася лише одна українською: листівка Одеського комітету РСДРП (січень 1904). Є також згадки про кілька листівок Катеринославського, Миколаївського й Харківського комітетів партії 1905-1906 р. для селян. До грудня 1917 р. не виходило жодної більшовицької газети українською мовою.

Вся більшовицька преса в Україні до 1917 р. видавалася російською. Лев Юркевич-Рибалка в січні 1917 р. писав: "Російські соціал-демократи, слідуючи стопами урядової асиміляції і користуючись її результатами, організовували пролетаріат в українських містах як російський пролетаріат й цим відокремлювали його культурно від пролетаріату сільського, чим, звичайно порушували єдність робітничого руху на Україні й уповільнювали його розвиток… Вони ніколи не виступали на українській території проти національного гноблення  й користувалися результатами цього гноблення".

Обкладинка брошури Льва Юркевича (Рибалки) 1917 р.

Власні соціал-демократичні партії незалежно від РСДРП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були утворені в Польщі, Литві, Латвії, Фінляндії та Азербайджані, що входили тоді до Російської імперії. В Україні також в 1905 р. Революційна українська партія була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). В 1906 р. В. Ленін запропонував об’єднати усі ці партії  із РСДРП. 4-й з’їзд останньої затвердив входження до складу РСДРП як автономних національно-територіальних організацій Соціал-демократії Королівства Польського та Литви (СДКПЛ) і Соціал-демократії Латиського краю (СДЛК). Остання була утворена шляхом об’єднання Латиської соціал-демократично робітничої партії із місцевими організаціями РСДРП. При чому СДЛК продовжувала видавати свої газети переважно латиською мовою, зберігала відмінності в програмі (зокрема пункт про автономію Латвії в складі Росії) та навіть представництво на міжнародних соціалістичних конгресах. Проте подібні вимоги від УСДРП керівництво РСДРП відкинуло. До РСДРП тоді приєднався лише лівий відлам від РУП – Українська соціал-демократична спілка, яка швидко втратила своє  українське обличчя, а орган «Спілки» газета «Правда», що виходила у Львові, з 1908 р. стала цілком російською й була передана Льву Троцькому.

В 1917 р. після падіння самодержавства та початку Української національної революції більшовики, що представляли переважно російських та русифікованих робітників, опинилися перед питанням, як їм бути далі. Питання стало ще більш актуальним після Жовтневого  перевороту та  проголошення  20 листопада 1917 р. Української Народної Республіки. В листопаді - грудні 1917 р. при Київському, Одеському та Горлівсько-Щербинівському (Донбас) комітетах РСДРП(б) виникають українські секції, що починають видавати листівки українською мовою та вести роботу серед українізованих частин старої російської армії, які становили опору Української Центральної Ради. Відозва української секції Київського комітету більшовиків (автори Володимир Затонський та Ізраїль Кулик) мала назву «Соціал-Демократія України (більшовики-українці)» та закликала «скласти нову партію українських більшовиків». В той же час Київський та Полтавський комітети партії звернулися до ЦК РСДРП(б) щодо цього питання, але отримали негативну відповідь від одного з лідерів більшовиків Якова Свердлова: «Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним. Пропонуємо через те не вести роботу в цьому напрямку. Інша справа скликання крайового з'їзду чи конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії. Нічого неможна було б заперечити проти перейменування області: не Південно-Західної, а Української».

Як і совіти (ради) робітничих, солдатських і селянських депутатів, організації РСДРП(б) в Україні не були об’єднані у всеукраїнському масштабі. Існувало два обласних комітети – Південно-західного краю (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська губернії) та Донецько-Криворізької області (Харківська, Катеринославська й частина Херсонської губерній). Окремим великим центром була Одеса, де утворився так званий «Румчерод» (ЦВК Совітів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської області).

16 – 18 грудня 1917 р. в Києві пройшов перший крайовий з’їзд більшовиків України, скликаний Південно-Західним обкомом РСДРП(б). В ньому взяли участь 47 делегатів із вирішальним голосом (плюс 7 із дорадчим), що представляли близько 18 тис. членів партії. Організації Донецько-Криворізької області та Півдня були майже не представлені, бо не вважали себе українськими: був представник Катеринослава з інформаційною метою та кілька делегатів-більшовиків І Всеукраїнського з’їзду Рад від Харкова та Миколаєва. Проте більшість учасників крайового з’їзду більшовиків розуміли, що працювати далі під назвою російська партія в Україні буде дуже важко або неможливо. Делегат від Полтави Василь Шахрай запропонував назву «Українська Комуністична партія» (на перспективу), а делегат від Кременчука Георгій Лапчинський – «РСДРП – Український союз комуністів». Після бурхливих дискусій з’їзд вирішив назвати українську організацію більшовиків «РСДРП(б) – Соціал-Демократія України» та обрав Головний комітет СДУ з дев’яти членів (наводимо за кількістю набраних голосів: Володимир Ауссем, Василь Шахрай, Ґеоргій Лапчинський, Євґенія Бош, Володимир Затонський, Аршак Александров, Ізраїль Кулик, Андрій Гриневич, Олександр Горвіц) та чотирьох кандидатів (Володимир Люксембург, Ян Гамарник, Рудольф Гальперін, Леонід Пятаков). Саме цей комітет став фактично основою першого українського радянського уряду – Народного секретаріату України, утвореного на І Всеукраїнському  з’їзді совітів України в Харкові, куди перебралася ліва частина Всеукраїнського з’їзду рад в Києві після поразки там від Української Центральної Ради.

Однак більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси тощо продовжували саботувати всеукраїнське об’єднання та навіть проголосили на початку 1918 р. власні республіки – Донецько-Криворізьку та Одеську Радянські республіки, що продовжували існувати до весни 1918 р. попри спроби їх об’єднання та проголошення незалежності совітської УНР на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад в Катеринославі 17–19 березня 1918 р. За умовами Брестського мирного договору 3 березня 1918 р. між РСФРР та центральними державами, радянська Росія мусила вивести усі свої війська з території Української Народної Республіки та укласти із нею мир. Наступ військ Німеччини, Австро-Угорщини та УЦР змусив прибічників совітської влади відступити з України.

Останнім містом, де вони зупинилися, був Таганрог. Саме там після офіційного розпуску ЦВК Совітів України 19–20 квітня 1918 р. відбулася партійна нарада або конференція членів фракції ЦВК та представників від зайнятих і незайнятих ще німцями областей України – всього 71 учасник. Для нового всеукраїнського об’єднання було запропоновано назви «Російська Комуністична партія на Україні», «Українська Комуністична партія» та «Комуністична партія України». Врешті решт Таганрозька партійна нарада вирішила утворити «Комуністичну партію (більшовиків) України» як окрему партію, що пов’язана із Російською Комуністичною партією (більшовиків) через міжнародну комісію (майбутній ІІІ Інтернаціонал), та обрала Оргбюро по скликанню з’їзду КП(б)У, секретарем якого став голова Народного Секретаріату Микола Скрипник, членами – Андрій Бубнов, Ян Гамарник, Володимир Затонський, Станіслав Косіор, Ісак Крейсберг, Георгій Пятаков.

 

Медаль для члена-кореспондента: Валерій Солдатенко як історик більшовизму та української революції

 

 

21 грудня 2019 р. Київ.

 

Ні для кого не секрет, що в українській академічній ієрархії залишилося чимало від старої радянської, а звання академіків та інші вчені звання та наукові ступені часто сприймають як свого роду феодальні титули чи синекури для діючих чи відставних чиновників та депутатів[1], титули, які купують та продають. Людина, про яку я пишу, дійсно вчений, хоча таки був чиновником, і його біографія показує тісний зв’язок академічної та політичної кар’єри.

У вересні 2004 р. я мав нагоду зустрітися із відомим українським істориком доктором історичних наук Валерієм Федоровичем Солдатенком[2]. Він захистив докторську дисертацію ще в 1981 р. за фахом «Історія КПРС» на тему «Більшовицька преса України в боротьбі за здійснення ленінської стратегії і тактики соціалістичної революції (березень 1917 – березень 1918 рр.)» (рос. "Большевистская пресса Украины в борьбе за осуществление ленинской стратегии и тактики социалистической революции (март 1917 — март 1918 гг.)"). Із 1976 р. із він працює в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Тоді це був філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві, в 1990 р. він був перейменований в Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ, в 1991 р. перетворений на Інститут національних відносин і політології Академії Наук України, з 1997 р. – Інститут політичних і  етнонаціональних досліджень (ІПіЕНД) Національної Академії Наук України, з 2005 р. – ІПіЕНД імені Івана Кураса. В біографії Валерія Солдатенка є лише два періоди, коли він перервав роботу в цьому інституті: в 1984—1988 рр. він очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи, а в 2010-2014 рр. – очолював Український інститут національної пам’яті.

 Останні три десятиліття Валерій Солдатенко досліджує історію української революції 1917—1921 рр., має багато опублікованих праць[3], чимало з яких я також використовував та схвально про них згадував. Перехід від державної релігії «марксизму-ленінізму» до історіописання національної державності для багатьох істориків тоді був складним завданням. Дехто просто змінив плюси на мінуси в своїх історичних працях: приміром був «контрреволюційний гетьманський режим», став – «світоч української державності». Валерій Солдатенко звернувся до витоків української національної ідеї: 

"В кінці палеоліту (sic! – А.З.) на землях України розвивається досить висока за своїм  рівнем культура хліборобів, широко відома під назвою "Трипільської культури". Межі її поширювались від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова ... Ряд учених пов’язують Трипільську культуру безпосередньо з українським народом. Вони ведуть історію слов’ян-українців від доби неоліту і розглядають всі послідовні великі культури на території України як етапи формування і розвитку саме українського народу.» "Отже ідея державності, об'єктивно перш за все української (хоча вона суб’єктивно вона навряд чи усвідомлювалась її носіями та провідниками саме як українська) об'єктивно втілювалася в життя в період Київської Русі і панівною верхівкою суспільства і широким загалом"[4].

Справді все логічно? Раніше для радянських істориків було очевидно, що історія СРСР є втіленням в життя рішень з’їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК КПРС, які «з великим ентузіазмом зустрічали усі верстви радянського народу». Тепер історія – це втілення в життя «ідеї державності» або «національної ідеї».

 

Тоді в 2004 р. Солдатенко запропонував мені написати статтю для журналу ЦК КПУ «Комуніст України», членом редколегії якого він був. На моє зауваження, що я не співпрацюю зі сталіністами, Валерій Федорович дещо роздратовано (як мені здалося) відповів:

– Може Ви й мене вважаєте сталіністом? Як я можу бути сталіністом, якщо я написав дві книги про жертв сталінізму – Скрипника і Пятакова?

Я не став продовжувати дискусію. Наведу тут уривок із книги Валерія Солдатенка «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі» (2004):

«Будівництво соціалізму, розпочате після Жовтня на одній шостій планети, стало як першим блискучим доказом вірності наукового комунізму, політики ленінської партії більшовиків, так і героїчною спробою вторувати шляхи людства у майбутнє. Це досвід виявися не в усьому бездоганним; шляхи і методи досягнення світлої мети часом обралися не найкращі, а іноді набували неприпустимих форм, призвели, зокрема, до загибелі цілого покоління відважних першопроходців нового життя. Серед остінніх і Георгій Пятаков – справжній романтик революції, безмежно відданий справі соціалізму»[5].

Чи сильно це відрізняється від сталінської тези про будівництво соціалізму в СРСР попри окремі помилки та «перегиби на місцях»? Концепція «Жовтневої соціалістичної революції» залишається в працях Валерія Солдатенка і про Українську національно-демократичну революцію, яка на його погляд програла більшовикам через власні внутрішні протиріччя. При чому Солдатенко не вважає СРСР новою формою Російської імперії, а самих більшовиків вважає частиною  української нації.

Звісно, що я не знав тоді, що Валерій Солдатенко був в той час уже довіреною особою Петра Симоненка на президентських виборах 2004 р. Пізніше в 2008 р. Солдатенко став членом Програмної комісії ЦК КПУ. Проте в березні 2010 р. він припинив членство в партії. Справа в тому, що із приходом до влади Януковича правляча коаліція, до якої увійшла КПУ, призначила Солдатенка директором Українського інституту національної пам’яті. На цій посаді він залишався до втечі Януковича із країни, після чого в березні 2014 р. повернувся на роботу головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України.

6 березня 2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова УІНП В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю Пушкіна» - «за великий внесок у розвиток культурних зв'язків з Російською Федерацією, збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном» [6].

«Хороший русский» - от Белинского до Чубайса

 

Виссарион Белинский (1811-1848)

 

Вряд ли я расскажу что-то новое. Для большинства украинцев ситуация очень знакомая. Можно очень долго общаться с россиянами на разные темы – истории, экономики, философии, политики. Безусловно есть россияне, которые даже критикуют Путина и его режим. Но как только речь заходит об Украине, о том, что украинцы могут победить и отстоять свою независимость от России, здесь умный и порядочный собеседник вдруг меняется, его перекашивает и мы слышим: «Высокомерные хохлы», «русское пространство», «дураки», «националисты», «марионетки Запада», «да как они смеют убивать русских солдат», «да как смеет этот Зеленский предлагать русским сдаваться в украинский плен»… Да, смеем и предлагаем. По хорошему. В Украине таких персонажей и называют «хороший русский».

Одним из таких «хороших русских» был известный литературный критик ХІХ в. Виссарион Белинский. Он с умилением описывает свою поездку по Украине и пишет, что ему нравятся малороссы как подданые Российской империи. «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Вообрази, что малороссийский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками и ветчиною хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе.»

Но при этом всем Белинский и мысли допускает, что Украина может быть отдельной страной, а украинцы – отдельной нацией (а не частью «русскаго племени»), и мысли не может допустить об отдельной украинской литературе. С каким презрением и ненавистью он пишет об украинских писателях: "Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя — всё марают. А с другой стороны, как и жаловаться на правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторжение от него области?»

Особенно примечательны слова Белинского о великом украинском поэте Тарасе Шевченко:

«Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на Государыню императрицу. Читая пасквиль на себя, государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп.
Но когда государь прочел пасквиль на императрицу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть
возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил.
Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше.»

https://dralexandra.livejournal.com/40109.html

Заметим, что сам Белинский не читал «этих пасквилей», но кроет Шевченко последними словами. Знакомая ситуация. «Не читал – но осуждаю». О Шевченко как борце за свободу, против крепостничества и самодержавия Белинский не хочет даже слышать, у него вызывает отторжение сам «хохлацкий язык» и «хохлацкий патриотизм».

 

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!»

(Т. Шевченко. Сон).

При этом Белинский был человеком передовых взглядов для своего времени и резко критиковал самодержавно-крепостническую Россию. «Ей (России) нужны не проповеди (довольно она слышала их!), не молитвы (довольно она твердила их!), а пробуждение в народе чувства человеческого достоинства, столько веков потерянного в грязи и навозе, права и законы, сообразные не с учением церкви, а со здравым смыслом и справедливостью, и строгое, по возможности, их выполнение. А вместо этого она представляет собою ужасное зрелище… страны, где нет не только никаких гарантий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромные корпорации разных служебных воров и грабителей». Какой российский либерал или социалист не подпишется под этими словами? Но как отмечали еще в начале ХХ в., российская демократия заканчивается на украинском вопросе.

На смерть британської королеви

 

Єлизавета ІІ і принц Філіпп. 2016 р. Фото Reuters.

Смерть на 96-році життя британської королеви Єлизавети ІІ 8 вересня 2022 р., церемонія її похорон та вступу на престол нового короля Карла ІІІ стали на короткий час топ-новинами більшості світових медіа. Й це знову поставило запитання: навіщо така розвинута країна як Англія зберігає таку коштовну декорацію в своїй політичній системі? Адже відомо, що король чи королева Великої Британії давно вже не мають жодної влади.

Дійсно буржуазна революція в Англії відбулася ще в середині XVII ст., коли тодішньому англійському королю Карлу І Стюарту відрубали голову й була проголошена Англійська республіка. Але монархію невдовзі відновили. Зараз бюджет королівської родини становить близько 300 млн. фунтів на рік. Чи можна було би витратити їх на більш важливі речі?

Насправді королівською власністю в Сполученому королівстві вважають нерухомість, вартістю в понад 14 млрд. фунтів. Нею управляє спеціальна компанія Crown Estate Commissioners. Доходи від неї йдуть в державний бюджет, а королева отримує так званий суверенний грант - 25 % від прибутку за останні два роки.

Але англійська буржуазія навчилася отримувати прибуток і з самого королівського бренду. Мільйони туристів з усього світу приїжджають подивитися на церемонії королівського двору, а ще сотні мільйонів обивателів споживають тони кіно- відео- аудіо та друкованої продукції про життя королівської родини, численні скандали та інтриги, створювані часто на порожньому місці.

За даними консалтінгової компанії Brand Finance в 2017 р. "монархія" принесла країні дохід в 1,8 млрд фунтів, з яких 550 млн - тільки дохід від туризму.

Звісно, що нам того не буде, бо Велика Британія декілька століть була найбільшою колоніальною імперією світу й досі англійський король є номінальним главою держав 15 країн Співдружності (в тому числі Канади, Австралії та Нової Зеландії).

Але підтримування монархії має також, на мою думку, й ідейний сенс саме для правлячого класу - підтримання ідей консерватизму й феодальних брендів займає ідеологічну нішу більш раціональних і зокрема соціалістичних течій.

В січні 1649 Палата громад парламенту Великої Британії звинуватила короля Карла І Стюарта в державні зраді. Обвинувальний висновок визнав його «винним у всіх зрадах, вбивствах, пограбуваннях, підпалах, грабунках, спустошеннях, збитках і злочинах, завданих цій нації, діях і вчинених у згаданих війнах або спричинених ними." За даними сучасних істориків під час двох громадянських воєн, які розв’язав Карл І проти парламенту, загинуло близько 300 000 осіб, або 6% населення Англії.

У відповідь Карл І заявив перед судом:

"Жодна земна влада не може справедливо називати мене (який є вашим царем) правопорушником... цей день не може бути виправданий Божими законами; бо, навпаки, повноваження послуху царям чітко виправдане та суворо наказано як у Старому, так і в Новому Заповіті... Я не менш впевнений у законі цієї країни, що жоден вчений юрист не стверджуватиме, що Імпічмент може бути спрямований проти короля, і всі вони виступають від його імені: і одна з їхніх максим полягає в тому, що король не може робити нічого поганого ... вища палата повністю виключена; і для Палати громад надто добре відомо, що більша частина з них затримана або утрималась від засідання ... Зброя, яку я взяв у руки, була лише для того, щоб захистити основні закони цього королівства від тих, хто припускав, що моя влада має повністю змінити давню владу."

30 січня 1649 р. Карл І був страчений.

З того часу англійські монархи сильно змінилися. Відрубана голова Карла І навчила їх не втручатися в управління державою й обмежуватися функцією декорації та комерційного бренду.

Свої думки з цього приводу висловив український соціаліст та робітничий активіст Олег Дубровський, багатолітній автор нашого блогу.

Редакція.

 

Король Карл І Стюарт (1600-1649)

  

На смерть британської королеви

Смерть Елізавети II знову наштовхнула мене на питання, над яким я інколи міркував і раніше: чому завжди така раціональна англійська буржуазія досі утримує таку дороговартісну декорацію, як монархія? Тим більше, що Англія, як відомо, це батьківщина буржуазної демократії.

Я задав це питання товаришам. Вони відповіли, але з приводу цих відповідей у Facebook виникла невелика полеміка, до якої долучився навіть такий собі пан Юрченко, - сучасний український монархіст (який під час цієї полеміки дозволив собі некоректні висловлювання на адресу лівого руху).

Особисто мене цілком задовольняє ґрунтовна відповідь т.т. Здорова та Пірані. Але я маю дещо додати до полеміки, що розгорнулася навколо відповіді т. Здорова.

Нас, пролетарських соціалістів, не цікавлять особливості політичної кухні англійської буржуазії, - як там її влада вибудовує свої стосунки з декорацією монархії, яку вона вважає за потрібне досі зберігати. Але нас дуже цікавлять ті суспільно-політичні процеси та історичні події, в наслідок яких монархам відрубували голови, як от Карлу I, чи Людовіку XVI, або «выводили в расход», як    Миколу II.

Карл І перед Верховний судом. 1649 р.

Тут наш панок-монархіст, тобто пан Юрченко, розводився про страшні катування, яким було піддано «царевбивць» під час реставрації Карла II. Тим самим він натякає, - дивиться, ось що вам буде, - хай не сміє «третій» або «четвертий» стан відбирати життя у «помазаників божих». Але йому, наприклад, варто було б поцікавитися, як і за що Конвент (який уособлював французську націю у своїх депутатах) осудив на смерть Людовіка XVI.

Під час персонального голосування у Конвенті вироку цьому королю 16.01.1793 р., Максіміліан Робеспьєр у своїй промові, до речі, сказав: «Я не могу, вопреки разуму и справедливости, считать, что жизнь деспота имеет большую ценность, чем жизнь простых граждан».

Хай кожен, навіть пан Юрченко, спитає себе, - чи заслуговував на смерть, наприклад, російський цар Микола I («Палкін»)? Візьмемо тільки усі багатотисячні жертви та усі звірства Кавказької війни, придушення Польського повстання 1830 р., та Угорської національно-визвольної революції 1849 р. – невже вони нічого не варті?!  Невже «життя деспота має більшу вартість, ніж життя простих громадян»?!

Навіть російські дворянські революціонери-«декабристи» (Пестель, Рилєєв, Бестужев-Рюмін) планували після захоплення влади ліквідувати Миколу I та його родину. Князь Трубецькой, який за планами «декабристів» мав стати за тимчасового диктатора, виступав проти таких радикальних заходів, мовляв, це буде «якобінський терор» і у вирішальний момент не вийшов на Сенатську площу у Петербурзі, по суті, зрадивши своїх товаришів.     Військовий заколот не вдався. Миколу I не знищили, - ну й що отримали від царя «декабристи», - загально відомо…

Нас, пролетарських соціалістів, також дуже цікавлять історичні події, під час яких «вінценосні особи» втікали, як то кажуть «світ за очі», - як втікав з Англії,  переодягаючись та переховуючись, отой Карл II, коли під час другої англійської громадянської війни його пихату роялістську наволоч та його шотландських посіпак вщент розгромили славетні «залізнобокі» солдати Кромвеля; як втікали з Парижу Людовік XVIII у 1815 р., Карл X  у 1830 р., Луї-Філіп у 1848 р., гетьман Скоропадський та кайзер Вільгельм II у 1918-му…

А скільки повчального для монархістів змісту містить у собі історія з невдалою втечею  Людовіка XVI (втечею у Варенн) у червні 1791 р. Та його добровільно-примусового  повернення у Париж. Пану Юрченку варто було б зараз освіжити у пам’яті  цей чудовий епізод з життя королів.

Ще раз про англійську республіку та традиційну англійську монархію. Пан Юрченко зауважує, що англійська політична система дуже відрізняється від американської. І це дуже добре, що від самого початку існування Сполучених Штатів, американська політична система дуже відрізнялася від англійської. Англійська політична система XVIII-го століття, з збереженням інституту монархії, була  компромісом, який склався між торгово-промисловою буржуазією та земельною аристократією, як результат «Славної революції» 1688 р. Американська політична система постала під час національно-демократичної революції проти англійського панування і принципово відрізнялася від англійської.

Треба сказати, що під час повстання північно-американських колоній проти влади англійського короля (звісно, насамперед, проти влади англійської буржуазії, котра душила економічний розвиток колоній, а король був лише символом цієї влади), яке переросло у революцію та війну за незалежність, були як колоністи, що залишилися вірними британській короні (і тому, під час війни за незалежність ще  мала місце громадянська війна між колоністами), так і англійці, які підтримали американський Конгрес у його збройній боротьби проти військ англійського короля. Це були нечисленні англійські республіканці, які зберегли історичні симпатії до першої англійської республіки. Вони казали американцям: ми один народ, хоча і розділений океаном; Конгрес проти короля – це збройна боротьба за новітню англійську республіку; як колись, 130 років по тому, парламент воював проти короля за першу англійську республіку (принагідно зауважимо, що хибою цих англійських республіканців було нерозуміння того, що за океаном вже склалася новітня англомовна нація з колишніх англійців у шостому-сьомому поколінні, хоча і мова, і культура були ще єдиними, - наприкінці XVIII  ст.  новітня американська нація ще не встигла виробити власну культуру, але у мові вже сформувався помітний заокеанський акцент).

В одній з новел Вашингтона Івнінга є чудові слова одного з персонажів: «Революція перемогла! Війна за незалежність виграна! Ми відтепер не піддані короля Георга, а вільні громадяни Сполучених Штатів!».

За цими словами початок стрімкого прогресу, початок нової ери в історії капіталістичного суспільства, яка, за великим рахунком, триває і досі…

На закінчення: зрозуміло, що пан Юрченко, який, мабуть, скучив за гетьманською владою, становим поділом суспільства та спадковими привілеями ( бо що за монархія без аристократії?), є нашим ідейним ворогом. Своєю ідейно-політичною позицією він демонструє, наскільки реакційною може бути зараз інтелектуальна обслуга української буржуазії. Але він був би ідейним ворогом також і для славетних буржуазних революціонерів минулого.

Колись Луі-Антуан Сен-Жюст сказав: «Ми не можемо спокійно спати, поки на світі існують королі. Існування королів  принижує нашу людську гідність…»

Додам, що існування королів  та аристократів принижує і мою людську гідність.

А тим часом у Англії істерія навколо похорону Єлізавети ІІ набирає обертів. В нас йде національно-визвольна війна, а вітчизняні електронні ЗМІ підкидають та підкидають нам новини: от скільки туристів наперло у Лондон, щоб бути присутніми на церемонії похорону королеви, що навіть у скверах посеред міста ставлять намети; от як злітаються до Лондону «світові лідери», тобто провідні буржуазні політики, бо їм теж треба бути на цій церемонії; от як зворушливо попрощалася якась принцеса з покійною королевою, труна з тілом якої стоїть у Венстмінстерському соборі; от у якому вбранні, прикрашена якими коштовностями підійшла до труни королева Камілла; як там почувається Карл ІІІ; що бовкнув той чи інший принц…

Хвиля цієї істерії докотилася навіть до рідного мені Дніпра, - мер міста Б. Філатов висунув ініціативу перейменувати вулицю М. Глінки у самісінькому центрі Дніпра на вулицю Єлізавети ІІ.  

Під час війни, та й взагалі, не тільки кожен соціаліст, але й кожен класово-свідомий робітник  рішуче відкине усю цю монархічну гидоту, яку вперто просуває в українську суспільну свідомість сучасна буржуазна пропаганда…

Олег Дубровський,

український соціаліст, промисловий робітник,

учасник війни на Донбасі.