субота, 13 серпня 2022 р.

Білий терор часів великої східноєвропейської революції 1917-1921 рр.: чи були білі краще за червоних?

 

 

21 грудня 1919 р. Харків, Григорівський бор. Відкрите поховання жертв білого терору

Останнім часом в українському суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Масові розстріли полонених білогвардійці стали застосовувати ще з початку 1918 р. Наприклад, захопивши копальню Ясинівка на Донбасі 10 січня 1918 р., загін донських білокозаків осавула Василя Чернєцова розстріляв 118 робітників-червоногвардійців, в тому числі 44 колишніх австрійських військовополонених за те, що один з них був на боці червоних[1]. Принаймні з весни 1918 р. білогвардійці застосовують і практику заручництва. Відступаючи з Катеринодара 12 березня 1918 р. війська Кубанської Ради захопили із собою 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них через два дні 28 осіб було вбито в аулі Ченжій (Шенджей)[2].

Особливо відзначилися масовими розправами білогвардійські генерали Михайло Дроздовський, Алєксандр Кутєпов, Андрій Шкуро та Віктор Покровський. До речі портрет Дроздовського поряд із Путіним та Бенкендорфом повісив у себе в кабінеті начальник окупаційного управління МВС в Запорізькій області, призначений навесні цього року росіянами. Наприклад денікінський генерал Віктор Покровський любив приказки «Повішення покращує апетит» або "Вид повішаного оживляє краєвид". Захопивши 4 жовтня 1918 р. Майкоп (білогвардійці принципово користувалися юліанським календарем, тому за старим стилем для них це було 21 вересня), Покровський наказав покарати населення міста за те, що воно боролося проти добровольчої армії. Як свідчили самі білогвардійці, тоді було вбито понад 2500 осіб, а десятки жінок були піддані груповим зґвалтуванням.

Ось як про це доповідали самі білогвардійці:

«Копия агентурного донесения в Особое отделение контрразведки Отдела Генерального штаба при Главнокомандующем Вооруженными силами Юга России. Ноябрь 1918 года. Вх. № …

Основанием для наложения на жителей окраин г. Майкопа контрибуции и жестокой с ними расправы для ген. Покровского послужили слухи о стрельбе жителей по отступающим войскам генерала Геймана 20 сентября при обратном взятии большевиками г. Майкопа. По обследовании этого вопроса выяснено, что последним из города от дубильного завода (Николаевский район) отступил четвертый взвод офицерской роты, ведя непосредственную перестрелку с цепями наступавшего с восточной части города противника. Таким образом, в этом случае является весьма трудным установить прямое участие жителей Николаевского района в стрельбе по войскам генерала Геймана. Покровский район настолько удален от пути отступления войск, что физически по своему местоположению не мог принять участие в обстреле войск, не исключая, конечно, возможность случаев единичной стрельбы во время начала наступления на улицах города.

Со стороны Троицкого края, вернее, так называемого «Низа», с островов реки и берегов установлены случаи стрельбы по переходящим через реку бегущим жителям г. Майкопа, но убитых и раненых не было. Это до некоторой степени указывает, что стрельба не была интенсивной и носила случайный характер. Перед уходом большевиков из Майкопа окраины неоднократно подвергались повальным (Афипским полком Воронова), единичным (Ейский полк Абрамова) обыскам. Обыскивались окраины и по занятии Майкопа отрядом генерала Геймана. Все это указывает на то, что население окраин, как таковое, не могло иметь оружия, и таковое могло находиться лишь у отдельных лиц. Кроме того, и большевиками, и генералом Гейманом предлагалось населению сдать имеющееся оружие, каковое и было снесено в значительном количестве. Между тем при занятии гор. Майкопа в первые дни непосредственно по занятии было вырублено 2500 майкопских обывателей, каковую цифру назвал сам генерал Покровский на публичном обеде. Подлежащие казни выстраивались на коленях, казаки, проходя по шеренге, рубили шашками головы и шеи. Указывают многие случаи казни лиц, совершенно непричастных к большевистскому движению. Не помогало в некоторых случаях даже удостоверение и ходатайство учреждения. Так, например, ходатайство учительского совета технического училища за одного рабочего и учительского института за студента Сивоконя. Между тем рядовое казачество беспощадно грабило население окраин, забирая все, что только могло. Прилагаемый список взятого казаками в садах (смотри показания Божкова) и копия жалобы атаману области редактора газеты Рогачева в достаточной степени указывают на характер «обысков», чинимых казаками дивизии ген. Покровского. Ужасней всего то, что обыски сопровождались поголовным насилием женщин и девушек. Не щадили даже старух. Насилия сопровождались издевательствами и побоями. Наудачу опрошенные жители, живущие в конце Гоголевской улицы, приблизительно два квартала по улице, показали об изнасиловании 17 лиц, из них девушек, одна старуха и одна беременная (показания Езерской). Насилия производились обыкновенно «коллективно» по нескольку человек одну. Двое держат за ноги, а остальные пользуются. Опросом лиц, живущих на Полевой улице, массовый характер насилия подтверждается. Число жертв считают в городе сотнями. Любопытно отметить, что казаки, учиняя грабежи и насилия, были убеждены в своей правоте и безнаказанности и говорили, что «им все позволено».

Генерал Віктор Покровський

Влияние генерала Покровского на жизнь города Майкопа не прекращается, несмотря на то, что штаб его и дивизия давно ушли из города. До сих пор еще чины дивизии генерала Покровского производят в Майкопе самостоятельные аресты и увозят в штаб дивизии арестованных. Увезены из тюрьмы, как передают, 16 человек арестованных. Увезен содержавшийся в майкопской тюрьме, принудительно мобилизованный большевикам врач Георгиевский. Медицинский союз, обеспокоенный его судьбой, принял участие в этом деле и наводил справки. Оказалось, что он увезен в Лабинскую и там след его пропал. Утверждают, что врач Георгиевский повешен. Из майкопской больницы разновременно были увезены двое находившихся там на излечении больных. На одного из них увезшим его офицером была дана врачу расписка. Любопытно, что аресты эти были произведены по особому списку на 22 человека, на котором имеется надпись Покровского: «Кровью своей должны искупить свой грех перед родиной». Прибывший в г. Майкоп адъютант дивизии для подыскания помещения для зимовки штаба генерала Покровского в частной беседе говорил, что «они еще основательно почистят Майкоп, для чего у них ведется разведка»[3].


Радянський плакат 1919 р.

Вже влітку 1918 р. для утримання полонених червоноармійців та прибічників радянської влади білогвардійці організували концентраційні табори, найбільш відомі з яких – на острові Мудьюг в Білому морі, під Новоросійськом (тоді Чорноморська губернія) та в місті Азов (тоді область Війська Донського, нині Ростовська область) проіснували до початку 1920 р.. Полонені отримували на день фунт або півфунта хліба чи галет та борщ чи суп з гнилою капустою, спали в бараках іноді на голій землі, їх працю використовували на важких та брудних роботах. Наприклад на початку літа 1919 р. в Азовському таборі, як свідчить донесення Відділу внутрішніх справ уряду Війська Донського утримувалося «понад 10 тисяч осіб, з яких близько 1 тисячі хворих. Лютує, з кожним днем посилюючись, епідемія тифу та дизентерії. Смертність досягає 100 людей на добу. Крайня скупченість житла: в кожному бараці знаходиться понад 500 полонених. Частина полонених ночує на вулиці. Біля лавки військовополонених йде торгівля залишками одягу. Охорона скупляє по виключно низьким цінам взуття, плаття тощо. Одного з померлих затягнули в могилу й поховали, але оскільки їх трупи ховають неглибоко, «покійник», зігрівшись під землею, викарабкався й прийшов до свого бараку... Користуючись бажанням полонених відправитися на роботу або в місто за хлібом, писарі беруть хабарі за запис поза чергою… Полонені кажуть: «Краще би нас застрелили на місці, а ніж змушувати переживати такі жахи».» Археологічні дослідження в місті Азов в 2012 та 2018 рр. виявили дві великих братських могили, в одній залишки 172 людей, в другій - понад 200 людей,  в основному віком від 17 до 40 років[4]. Див. докладніше документальний фільм: «Азовский лагерь смерти. Гражданская война на Дону»[5].

5 травня 1919 р. кінний загін Андрія Шкуро захопив Юзівку (нині Донецьк). місто на три дні було віддане на розграбування козакам. Маса людей, яких підозрювали в більшовизмі, було повішено. Ось як описував юний очевидець тих подій в Юзівці: «В поисках добычи казаки рыскают по улицам. Вечером ворвались казаки в кинозал в местечке. Выволокли оттуда двух молодых рабочих и повесили их на телеграфных столбах на главной улице. Повешенные были похожи на спящих детей. Трое суток собирались толпы мужчин и женщин, в основном рабочих, у места повешения. Люди молча стояли и смотрели в лица повешенных, не глядя друг на друга»[1058]. "

Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021 - 495 с.


В середині травня 1919 р. з Маріуполя військами Добровольчої армії було вибито частини РПАУ Нестора Махна, як захищали місто. Журналіст Г. Вілліам, що перебував разом із білогвардійцями, згадував: «Помню, один офицер из отряда Шкуро, из так называемой «волчьей сотни», отличавшийся чудовищной свирепостью, сообщая мне подробности победы над бандами Махно, захватившими, кажется, Мариуполь, даже поперхнулся, когда назвал цифру расстрелянных безоружных уже противников:

 – Четыре тысячи!.. Он попробовал смягчить жестокость сообщения.

– Ну, да ведь они тоже не репу сеют, когда попадешься к ним… Но все-таки… – И добавил вполголоса, чтобы не заметили его колебаний: – О четырех тысячах не пишите… Еще бог знает, что про нас говорить станут… И без того собак вешают за все!»[6]

29-30 червня частини генерала А. Шкуро взяли Катеринослав (нині місто Дніпро), там одразу почалися розстріли. З 20 службовців готелю «Асторія» було розстріляно 6 осіб, в тому числі зґвалтована покоївка. В ярах поблизу інших готелів лежали неприкриті близько 200 трупів. В балці біля Олександрівської лікарні – біля 2000 трупів. На станції Сватове – розстріляно близько 50 осіб. Страти відбувалися також в колонії для душевнохворих. В місті собаки їли людське мясо. Учасник білого руху З.Ю. Арбатов , що тоді мешкав в Катеринославі, згадував:

 «…Контрразведка развивала свою деятельность до безграничного, дикого произвола; тюрьмы были переполнены арестованными, а осевшие в городе казаки продолжали грабеж… Государственная же стража часто выезжала в ближайшие села, вылавливала дезертиров и не являвшихся на объявленную добровольцами мобилизацию. Как-то вернулся из уезда начальник уезда полковник Степанов и, рассказывая журналистам о своей работе в уезде, отрывисто бросил: «Шестерых повесил…» Результаты быстро и катастрофически дали себя почувствовать. Негодование крестьян росло с неописуемой быстротой… …В городе контрразведка ввела кошмарную систему «выведения в расход» тех лиц, которые почему-либо ей не нравились, но против которых совершенно не было никакого обвинительного материала. Эти люди исчезали и, когда их трупы попадали к родственникам или иным близким лицам, контрразведка, за которой числился убитый, давала стереотипный ответ: «Убит при попытке к бегству»…»[7]

Український історик Михайло Ковальчук також описує взяття Катеринослава військами Шкуро: "Ось як запамятався сучасниці вступ козаків до Катеринославу: "Нічого більш страшного не можна було собі уявити. Вони грабували всіх, а євреїв вбивали, жінок ґвалтували. Чомусь населення вигадало бити в казани, чомусь це лякало козаків... Це тривало два дні. Нарешті Шкуро пішов і прийшли регулярні війська білих. Вони також наклали на місто якусь суму. Люди стали оживати, крамниці відчинилися..."[8]

Наприкінці червня 1919 р. денікінці захопили Харків та створили свою «Комісію по розслідуванню звірств більшовиків». Після  того як в грудні 1919 р. повернулися більшовики, вони також утворили «Комісія з обслідування звірств, вчинених Добрармією» Харківський історик Едуард Зуб, дослідивши матеріали обох комісій, дійшов висновку, що не було принципової різниці між білими та червоним каральними органами, їх методами катувань та ставленням до населення[9].

В 1920-ті роки збиранням даних про жертви, потерпілих та збитки від білого терору та іноземної інтервенції 1918 – 1920 рр. займалося створене в 1924 р. Всесоюзне товариство допомоги жертвам інтервенції (Всесоюзное общество содействия жертвам интервенции). Більшовицький уряд збирав ці дані для використання на переговорах із країнами Заходу, коли йшлося про борги царського й Тимчасового урядів.  Зокрема Всеукраїнське товариство допомоги жертвам інтервенції з 1 квітня 1924 р. по 1 квітня 1925 р. зареєструвало на території УСРР (без Криму, який тоді не входив до УСРР) 237 227 заяв-петензій на загальну суму матеріальних збитків 626 млн. 737,4 тис. крб., убитих –  38 436 осіб, покалічених – 15 385 осіб, зґвалтованих – 1048 жінок, випадків арешту, побиття тощо – 45 803. Всесоюзне товариство допомоги жертвам інтервенції на 1 липня 1927 р. зібрало понад 1,3 млн. заяв, що зафіксували 111 730 вбивств і смертей, в тому числі 71 704 сільських мешканця й 40 026 міських[10].

Це варто пам'ятати, тому що ідейні послідовники білогвардійців, прибічники "бєлого дєла" та "єдиної і неділимої Росії" нажаль досі активно діють не тільки в Росії, але й в Україні.

 

Андрій Здоров.

Вперше опубліковано:

Чи там шукають витоки терору?

Історична правда. 12.08.2022 р.

 

Читайте також:

Русские белогвардейцы на Донбассе / Ukraine: Russian White Guards in the Donbass

25.07.2014 р.

«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні

25 липня 2021 р

 



[1] 5-летний обзор деятельности союза горнорабочих в Донецком бассейне (1920-1925). Краткий очерк рабочего и профессионального движения горняков Донецкого бассейна до 1920 г. - Артемовск, 1925. - С.38-39; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. – К.: Основи, 2002. – С.146.

[2] Лиманский А.А. Заложники у белых. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. – С.31-33.

[3] Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021.- С.150-176. 

[4] Там же. – С. 427-429, 440.

[5] Режим доступу: https://youtu.be/Pdee51hp1aM

[6] Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021– С.338.

[7] Там же. – С.341.

[8] Ковальчук М.  Без переможців. Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (1919-1920). - К.: Стилос, 2012. - С.23.

[9] Зуб Е. Чи біліше вугілля від сажі? Likbez. Історичний фронт. 30.09.2018 р. Режим доступу: http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-a-chi-bilishe-vugillya-vid-sazhi.html

[10] Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021. – С.453-454.

четвер, 14 липня 2022 р.

О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 


Скільки ангелів може розміститися на кінчику голки? 

- Таке питання нібито обговорювали схоласти-теологи середньовіччя, хоч найбільш рання згадка такого вислову міститься в протестантського теолога Вільяма Чіллінгворта XVII ст., але витоки цього вбачають у творах Фоми Аквінського.

Скільки імперіалізмів зараз воює на території Україні?

- Таке питання люблять обговорювати деякі ліві інтелєктуали (що вважають себе марксистами чи анархістами) сьогодні. Справді скільки? Російський, американський, англійський, німецький, французький, іспанський, нідерландський, канадський, польський, турецький, австралійський, може ще китайський (руками росії) ... Я нікого не забув і не пропустив?

При чому найдивніше, що це серйозно можуть обговорювати навіть люди, що народилися, жили або й зараз живуть в Україні. Але самої України не бачать.

 


 

 «Что бы мы ни строили – получается КПСС», - так в середине 2000-х сказал один из политических деятелей постсоветского пространства.

Среди множества левых групп в украинском сегменте мировой паутины существует «Кружок по изучению политической экономии» и группа «левых коммунистов» «Против течения» (далее ПТ). Безусловно это разные сообщества с разными целями, задачами и функциями, и соответственно разным составом. Но было бы очень смешно утверждать, что они независимы друг от друга. «Кружок» создан членами группы ПТ и именно они руководят им и направляют его работу. Примерно также как в СССР формально существовали совершенно независимо от КПСС – Советы депутатов трудящихся, профсоюзы, комсомол, пионерская организация и для совсем маленьких – октябрята. Но фактически руководящей и направляющей силой всех этих организаций являлась именно компартия. Сначала она называлась Российская Коммунистическая партия (большевиков), затем в связи с созданием новой формы империи была переименована во всесоюзную – ВКП(б), а с 1952 г. – КПСС. Формально это было записано в Конституции СССР лишь в 1977 г. – статья 6. Но уже в 1990 г. эту статью под напором снизу отменили и вскоре весь режим КПСС рухнул вместе с Советским Союзом и всеми его сателлитами и политическими организациями.

Естественно, что существовавшие более 70 лет структуры, воспитавшие несколько поколений людей, не могли исчезнуть просто так, не оставив следа в сознании. В «лихие 90-е» годы в условиях экономических кризисов и трансформаций ностальгия по ушедшей империи охватывала значительную часть населения и в России, и в зависимых от нее бывших советских республиках, что и выразилось в возрождении и существовании осколков КПСС – КПРФ, РКРП, ВКПБ, КПУ, СПУ, ПСПУ и прочих. Показательно, что в 2000-е годы с завершением передела собственности и началом стабилизации, а затем и роста экономики, когда окрепший российский империализм начал восстановление империи, создавая всяческие ЕврАзЭС, ОДКБ и прочие «таежные союзы», все эти осколки КПСС в разных формах стали ему помогать и подыгрывать.

В Украине попытка посадить на трон пророссийского президента Януковича вызвала первый Майдан 2004 г. – первую в нашем столетии украинскую буржуазно-демократическую революцию, имевшую также национально-освободительный характер, то есть задачу вывести Украину из-под неоколониального влияния Москвы. Увы эти задачи были решены лишь частично. Сопротивление российского империализма было велико: ему удалось таки сыграть в очередной раз на противоречиях украинского общества и посадить Януковича на трон в 2010 г. Лишь ценой кровавых жертв Майдана 2014 г. Украина вырвалась из цепких лап двуглавого орла, но в ответ Москва начала прямую военную агрессию против Украины, аннексировав Крым и захватив Донбасс.

Группа «Против течения» была создана в 2011 г.  на конференции в Одессе путем объединения двух групп. Одной из них была одесская марксистская группа Юрия Шахина, издававшая газеты «Красная заря», а затем «Классовый взгляд». Сам Шахин в 1998-2002 г. был активистом созданной нами марксистской группы «Пролетарий», где принял теорию государственного капитализма в СССР. В 2002 г. эта группа распалась: Шахин настаивал на приоритете работы с ностальгирующими по СССР пост-КПССовскими партиями и группами, я считал, что это совершенно тупиковый путь. Именно теории госкапа и «левого коммунизма» стала идейной основой новой группы.

Второй группой, основавшей ПТ, стала группа Б.-П., ставшая на подобные же позиции после распада «Организации марксистов» на группы сталинистов («Боротьба») и троцкистов («Ліва опозиція»). Сама Организация марксистов представляла собой левый откол от КПУ, возникший после первого Майдана 2004 г., когда Москва потерпела первое крупное политическое поражение в Украине.

2011 г. был триумфом для ностальгирующей по Советскому Союзу и восстановлению империи публики – вроде бы все враги разгромлены, а конкурентов Януковича вроде Юлии Тимошенко даже посадили в тюрьму. КПУ становится частью правящей коалиции, получая свою долю властного пирога, а «советско-марксистские» непарламенские левые группки – свою нишу в политической жизни. Но этот триумф был лишь временным и обманчивым. Уже в конце 2013 г. против промосковского режима Януковича поднимается новый гораздо более массовый Евромайдан, который после нескольких месяцев баррикадных боев и уличных столкновений сметает этот режим и заставляет президента и его клику бежать в Россию.

Группа «Против течения» переживает раскол. Идейный ее лидер – Юрий Шахин – в унисон с российской пропагандой заявляет, что в Украине фашистский ультраправый переворот, и поддерживает инспирированный Кремлем сепаратистский мятеж на Донбассе. В конце концов весной 2015 г. Юрий Шахин сбежал из Одессы в оккупированный Россией Крым.

Вторая часть ПТ решила поддержать евроинтеграцию Украины и Майдан, приняв заявление «Украина между Востоком и Западом». Это заявление поддержали и несколько марксистов-госкаповцев, не входивших в данную группу, в том числе и я. Но с началом войны России против Украины и особенно после поражений украинской армии летом 2014 г. под Иловайском, когда лидеры ЕС открыто стали склонять Украину к новому варианту Мюнхена – то есть разделу Украины, оформленного в виде Минских соглашений, группа ПТ (Киевского патриархата) поддержали этот курс ЕС. Ее лидер А. Пивторак публикует статью «Демократическая революция в националистическом тупике», где по сути доказывает, что Донбасс – это не Украина, а виновники войны в равной степени Путин и украинские ультраправые силы. Конкретным выражением этой позиции стала устроенная ПТ 16 ноября 2014 г. встреча в Киеве с депутатами бундестага от партии «Die Linke», которые затем поехали в Донецк к Захарченко с целью «принести мир на Донбасс» - естественно путем вывода оттуда украинских войск.

Против этой позиции выступили киевские анархисты из Автономной спілки трудящих (АСТ) и Олег Дубровский из Днепра, указав, что фактически это помощь и подыгрывание русскому империализму. Я поддержал позицию АСТ и Дубровского, поэтому ПТ разорвала со мной отношения на два года. В связи с этим созданный мной блог и фейсбук-группа, которые назывались изначально «Проти течії», были переименованы в «Пролетар України».

Наша группа обратилась к изучению наследия украинских марксистов, прежде всего критиков российского империализма под красным флагом, переиздав книги Василия Шахрая и Сергея Мазлаха. В 2017 г. отношения между ПТ и нами были восстановлены, свидетельством чего был спецвыпуск журнала «Против течения» № 20 «Українська революція 1917-1921 рр.: марксистський погляд» (редактор выпуска Артем Клименко). Это был единственный номер журнала, вышедший на украинском языке. Всего с 2014 по 2021 г. группа ПТ издала десять номеров своего журнала – с № 14 по № 23. Все остальные были на русском языке и пропагандировали «левый коммунизм», продолжающий линию Розы Люксембург с ее нигилизмом в отношении национально-освободительных движений, выражающимся по сути в поддержку статус-кво старых империй. Ленин называл это в свое время «империалистический экономизм». Лишь последний номер журнала ПТ обратился к наследию европейской социал-демократии (Карл Каутский) в сопоставлении ее с большевизмом. Но никаких изменений в программных документах ПТ сделало не было. По прежнему она позиционирует себя как левые коммунисты и относит к тому же идейному направлению, что Интернациональное Коммунистическое течение (ИКТ – англ. ICC). (ПТ. 2019. № 22, С.64).



24 февраля 2022 г. российско-украинская война вступила в свою горячую полномасштабную фазу: российская армия атаковала Украину сразу с нескольких сторон и подвергла бомбардировке всю ее территорию. Для западных и значительной части украинских левых это был шок. Левое движение в Украине было остатком советского и русского левого движения, поскольку собственно украинская социалистическая традиция была уничтожена в СССР жесточайшим террором. Через различные в том числе финансовые каналы влияние СССР и КПСС распространялось на многие страны мира. Кремль и после распада СССР продолжал поддерживать выгодные ему партии вроде «Ди Линке» в Германии или Ле Пен во Франции, режимы Башара Асада в Сирии или Мадуро в Венесуэле. Почему же Москва не могла финансировать и группы полезных идиотов из числа «левых коммунистов» и троцкистов? Масса этих «левых» вроде сталинстских компартий Греции и Турции, ИКТ или МКЧИ (WSWS) Дэвида Норта заняли позицию Псевдо-Циммервальда: якобы это война двух империализмов  - Запада и России  - за Украину, поэтому мы не поддерживаем никого из них. При этом «левые» значительно больше обвиняют именно Запад – США и НАТО - в том, что те отбирают у русского империализма его законные владения и сферы влияния и тем самым «провоцируют» Россию. Не трудно заметить, что это один из тезисов кремлевской пропаганды.

На самом деле Россия ведет неоколониальную войну за восстановление своей бонапартистской империи, сочетающей черты царизма и сталинизма, а в последнее время приобретающей черты фашизма. Украинский народ ведет национально-освободительную войну, такую как Ирландия вела много веков против Англии, Алжир против Франции или Вьетнам против США. Перспектива превращения ее в мировую войну существует, но пока очень мало вероятна. В любом случае открытая программа геноцида украинского народа, провозглашенная Кремлем,  не оставляет украинцам шанса на существование в «русском мире» и какого-либо примирения с Российской империей.

Естественно это вызвало кризис среди жалкого левого движения в Украине. Несколько левых групп – «Соціальний рух», Украинская Социалистическая Лига, «Вперед», «Чорний стяг» осудили российское вторжение и призвали поддержать борьбу украинского народа за свою независимость против русского империализма, а некоторые их активисты и лично принимают в ней участие. Наш блог «Пролетар України» 26 февраля опубликовал на трех языках заявление «Последняя война путинского рейха» - обращение украинских социалистов к социалистам и рабочим мира с призывом к борьбе до полного разгрома российской империи.

Группа «Против течения» вообще никак не отреагировала на эти события. Хотя один из членов ПТ подписал наше заявление, но в целом группа так и не определилась. Отсутствие четко сформулированной позиции в отношении российско-украинской войны показывает полную идейную несостоятельность позиций «левого комунизма» вообще и группы ПТ в частности. Фактически это означает признание ее самоликвидации как марксисткой группы.

Более откровенно в своих попытках оправдать российский империализм так называемое «Интернациональное Коммунистическое течение» (International Communist Current), которые с позиций Псевдо-Циммервальда продолжают осуждать обе стороны конфликта и представлять неоколониальную войну России против Украины, как войну двух или более империализмов, естественно при этом осуждая больше всего империализм Запада.

Другой осколок группы «Против течения» - сбежавший в Крым Юрий Шахин - 25-26 июня принял участие в так называемой «антивоенной конференции», которую провели "Балканский Социалистический центр имени Христиана Раковского" и сайт "RedMed". Участники этого мероприятия заклеймили НАТО за развязывание войны в Украине против России и призвали к созданию нового Советского Союза от Лиссабона до Владивостока. Это сборище красных прислужников Кремля (сталинистов и части троцкистов) лицемерно пишет про страдания украинцев и россиян из-за агрессивной политики НАТО, призывает отменить санкции против России и поставки оружия стран НАТО в Украину, то есть отдать Украину полностью во владение и на растерзание новой российской империи.

Таким образом надо признать, что старый марксизм-ленинизм советского образца потерпел в Украине оглушительное фиаско. Неспособность разглядеть вовремя российский империализм и некритичное впитывание его продуктов превратило массу левых в Украине в  левое крыло «русского мира» - левое охвостье российского империализма. Только четкое признание национально-освободительной борьбы украинского народа и активная поддержка и участие в ней всеми возможными силами может дать шанс для развития идей социализма и марксизма в Украине. От национального освобождения к социальному – только такая платформа может быть для украинского социалистического движения.

Андрей Здоров.

 

Приложение.


Заява групи ПТ 27.11.2014 р.

http://vk.com/karl_marx1917

Навздогін за проведеним заходом

 16 листопада в приміщенні міського комітету СПУ відбулася зустріч представників лівих груп та організацій м. Києва з депутатом бундестагу Німеччини Андрієм Гунько та його товаришами по Лівій партії «Die Linke». Зустріч з депутатом широко не афішувалася, оскільки приміщення в якому вона повинна була відбутися не розраховано на велику аудиторію. ОК “Проти течії” помістив об'яву тільки на сторінці «Марксистського дискусійного гуртка” в контакті.

Головними організаторами зустрічі стали активісти оргкомітету партії соціальної революції, що мають зв'язки з «Die Linke» і що не менш важливо, знають англійську мову, так як Андрій Гунько, син українських емігрантів не володіє ні російською, ні українською мовами.

Зустріч з Андрієм Гунько пройшла б мабуть, зовсім мляво, якби на неї не з'явились декілька членів АСТ. Активісти АСТ перед її початком роздали присутнім свою листівку (http://nihilist.li/2014/11/17/andrej-gun-ko-posobnik-..), в якій піддали різкій критиці Гунько (вкупі з неосталіністською організацією “Боротьба”) як соціал-зрадника, посіпаки імперіалістичної політики Кремля та ворога робітничого руху.

Якби ця бадьора листівка була розповсюджена якоюсь лівою організацією де-небудь у Росії, вона може була б там більш доречною. Але оскільки її пустили в хід в Україні, де тільки хіба що ледачий з політиків не хизується своїм патріотизмом, не приторговує ним, не заробляє політичний і не тільки політичний капітал на боротьбі з російським імперіалізмом, то тут вона виглядає доволі дивно, ніби запевняє: ви собі не думайте, і ми АСТ, і ми анархо-синдикалісти також є українські патріоти, також борці з російським імперіалізмом, повністю лояльні до нового буржуазного режиму в Україні.

Не плекаючи ніяких симпатій ні до сталінізму, ні до російського імперіалізму, відмітимо, що твердження АСТ про те, що “Боротьба” була і залишається одним із самих гучних рупорів “сепаратистського” заколоту російських націоналістів та силовиків, адвокатом, так званих “народних республік” (точніше — ультраправих хунт) та агітатором за ведення війни проти “фашистської хунти” (нового українського уряду)” м'яко кажучи, не відповідає дійсності. “Боротьба” - дрібна неосталіністська організація, про яку мало хто чув за межами вузького кола лівої інтернет-спільноти.

«Нечувана” для українських лівих допомога та фінансування “Боротьби” якось себе проявили хіба що в виготовленні символіки, придбанні для PR-кампаній потішного дирижабля та ще в тому, що в організації з'явилась можливість орендувати офіс в Києві. Ось, мабуть, і все.

В ДНР та ЛНР її існування та діяльність не викликали ніякого інтересу. Вплив її (між іншим, як і всіх інших груп в Україні, що вважають себе лівими) на розвиток політичної ситуації як на південному сході, так і в Україні в цілому був і залишається рівним нулю.

Якби “Боротьба” не існувала взагалі, можна не сумніватися, що позиція «Die Linke» та більшості інших лівих організацій Європи була б точно такою самісінькою як зараз: скептична та критична налаштованість до нового режиму в Україні, що прийшов на зміну поваленому. А як іще вони повинні були реагувати на активізацію у нас ультраправих організацій, на влаштований ними всеукраїнський “ленінопад”, на їхні факельні марші, на загравання з нацистською символікою, на зигуючі натовпи неповнолітніх бовдурів, на скандування ними гасел: “Комуняку — на гілляку!”, “Москалів — на ножі!”, “Хто не скаче — той москаль!”, “Нація — понад усе!”, на формування з ультраправих бойовиків батальйонів нацгвардії, на поповнення ними силових структур, на події 2-го травня в Одесі тощо?

Хто як не наші ультраправі своїми публічними акціями та заявами відмінно підіграли Путіну в тому, щоб він так легко відтиснув Крим в України, провокували сепаратистський заколот на Донбасі, забезпечили лояльне відношення місцевого російськомовного населення до добровольчого загону Стрілкова, що прибув з Росії на допомогу сепаратистам, сприяли Путіну та владі Росії в справі дискредитації “революції гідності” в очах як своєї, так і європейської громадськості, а тепер героїчно борються з наслідками своєї вузьколобої політики?

Безумовно, не підлягає ніякому сумніву, що режим, який прийшов на зміну владі Януковича, не являється фашистською хунтою, що створення ДНР та ЛНР носить реакційний, безперспективний характер, що нахабна політика Кремля у відношенні до України заслуговує всілякого засудження.

Але безумовним для українських лівих має бути також і те, що ми не можемо, не маємо права закривати очі на ту реакційну роль, яку відіграли в розв'язуванні кривавого конфлікту на Донбасі також і українські ультраправі організації, їх лідери та ідеологи.

Оргкомітет “Проти течії” не вважає свою участь в організації зустрічі з Андрієм Гунько політичною помилкою і потуранням російському імперіалізму. Ми з розумінням відносимося до пересторог громадськості Німеччини щодо нової ескалації конфлікту з Росією, враховуючи те, що саме Німеччина стала в ХХ столітті ініціатором двох світових війн, що самі кровопролитні битви другої світової відбулися на території Росії, України та Білорусі, а окупація вермахтом значних територій на сході, потягла за собою загибель мільйонів мирних громадян.

ОК лівих комуністів “Проти течії”

27.11.14.

 -------------------


Для сравнения:

Карл Маркс. Учредительный манифест Международного товарищества рабочих (Первого Интернационала). 1864 г. (извлечение)



"Бесстыдное одобрение, притворное сочувствие или идиотское равнодушие, с которым высшие классы Европы смотрели на то, как Россия завладевает горными крепостями Кавказа и умерщвляет героическую Польшу, огромные и не встречавшие никакого сопротивления захваты этой варварской державы, голова которой в Санкт-Петербурге, а руки во всех кабинетах Европы, указали рабочему классу на его обязанность — самому овладеть тайнами международной политики, следить за дипломатической деятельностью своих правительств и в случае необходимости противодействовать ей всеми средствами, имеющимися в его распоряжении; в случае же невозможности предотвратить эту деятельность — объединяться для одновременного разоблачения ее и добиваться того, чтобы простые законы нравственности и справедливости, которыми должны руководствоваться в своих взаимоотношениях частные лица, стали высшими законами и в отношениях между народами.

Борьба за такую иностранную политику составляет часть общей борьбы за освобождение рабочего класса.

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!"

Учредительный Манифест Международного товарищества рабочих (Первого Интернационала).

Написано К. Марксом между 21 и 27 октября 1864г

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. изд 2-е. М.: Политиздат, 1960. Т.16. С.11.

Печатается по тексту брошюры, сверенному с текстом газеты «Social-Demokrat»

Напечатано в брошюре «Address and Provisional Rules of the Working Men's International Association, Established September 28, 1864, at a Public Meeting held at St. Martin's Hall, Long Acre, London», изданной в Лондоне в ноябре 1864г. Авторский перевод на немецкий язык напечатан в газете «Social-Demokrat» №№2 и 3, 21 и 30 декабря 1864г

Перевод с английского.

-----------------

Читайте також:

Украина между Востоком и Западом: незавершенная революция (Заявление)






субота, 2 липня 2022 р.

Ставлення українських поміркованих та радикальних лівих в особі УСДРП та УКП до Варшавського договору 1920 року

Пропонована вашій увазі стаття була опублікована в збірнику матеріалів міжнародного круглого столу "Варшавська битва 1920 р. на тлі польсько-українських відносин". Автор висвітлює та порівнює ставлення українських лівих партій до Варшавської угоди між політичним керівництвом УНР і Польської держави. Увага акцентована на Українській Соціал-демократичній робітничій партії та Українській Комуністичній партії (укапістах). Таким чином, аналізується оцінка угоди як з боку поміркованих, так і радикальних українських лівих часів революційних подій 1917 - 1921 рр. 

Сьогодні, коли триває повномасштабна агресія модерної російської імперії проти України, пам'ять про боротьбу за нашу державність періоду Української революції 1917 - 1921 рр. зберігає особливе значення. Ідеалом УСДРП, як однієї з провідних сил цієї боротьби, була визнана на міжнародній арені незалежна демократична республіка. Укапісти бачили Україну рівноправною частиною майбутньої світової федерації радянських республік, де відбуватиметься перехід до безкласового суспільства. Саме ці бачення визначали їхній політичний курс, зокрема й оцінку Варшавської угоди 21 квітня 1920 року. Щодо російських імперців, яким кольором ті б не фарбувалися, існування незалежної України вони не допускали без різниці форм політичного устрою. 



Діячі Української революції 1917 – 1921 років геть не однаково оцінювали Варшавський договір, укладений Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським та його значення для боротьби за українську державність. Не останньою чергою це обумовлювалось ідейно-політичними переконаннями учасників революційних подій, через призму яких вони аналізували складну специфіку тогочасних подій.     Не секрет, що саме соціалістичні за своїм ідейно-політичним спрямуванням сили відігравали провідну роль в історії подій Української революції, хоча радянська історіографія безоглядно звинувачувала як Центральну Раду, так і Директорію УНР в купі з діючими при них урядами в «буржуазності», виставляючи їх «наймитами імперіалізму». Згідно з подібними уявленнями українські соціалісти несуть відповідальність і за Варшавський договір з «буржуазно-поміщицькою» Польщею.                                                   

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

Як самі тогочасні українські ліві ставилися до війни між Радянською Росією та Польщею, Варшавського договору, спільного походу польсько-українських військ на окуповану російськими більшовиками Україну? Це питання ми спробуємо розглянути на прикладі найвпливовішої на політичний курс Центральної Ради та Директорії УНР української соціалістичної партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Для порівняння проаналізуємо також позицію вихідців із ліворадикального крила УСДРП (так званих «незалежників»), котрі у січні 1920 року утворили окрему від КП(б)У Українську комуністичну партію (укапістів).                                                   

Окремих історичних досліджень, які б були присвячені аналізу ставлення української лівиці, зокрема соціал-демократів до радянсько-польської війни та Варшавського договору, годі шукати. Позиція як соціал-демократів, так і укапістів, лише побіжно висвітлюється на сторінках окремих праць. Тим не менш, чіткі уявлення про неї можна скласти зі спогадів безпосередніх учасників подій – насамперед уесдеків Панаса Феденка та Ісаака Мазепи, які досить докладно описують своє особисте ставлення та позицію соціал-демократії загалом до Варшавського договору.  Позиція УКП відображена в спеціальних резолюціях, численних відозвах, статтях. З ідейно-теоретичного боку найпристальніше розглядає характер Варшавського договору, радянсько-польської війни та місця України в ній провідний теоретик УКП Андрій Річицький.                                                                                                             

Щоб з’ясувати позицію соціал-демократів та укапістів щодо Варшавського договору слід з’ясувати роль цих сил на попередніх етапах Української революції 1917 – 1921 років, найосновніші ідейні засади цих партій та коротко розглянути їхню політичну еволюцію.                                                                 

Дві найвпливовіші українські соціалістичні партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), були вихідцями із створеної 1900-го року в Харкові РУП (Революційної української партії). В ідейних засадах як «уесдеків», так і «уесерів» прагнення соціальної справедливості надзвичайно тісно перепліталося з ідеєю національного визволення українства.                                                

Подібна двоїстість, як правило, була  непростою для сприйняття  соціалістами державних чи імперських націй. Останні або не приділяли уваги національному питанню взагалі, не рідко вважаючи його за реакційне, або обмежувались суто декларативним «правом націй на самовизначення», до чого вдавалися російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. До того ж, щирі прихильники національного самовизначення в їхніх партійних лавах піддавалися постійним цькуванням та переслідуванням, тоді як носії імперської свідомості, дещо затушованої інтернаціоналістичною фразеологією, довший час «робили погоду»[1].