Вбивство на Різдво. Загибель Леоніда Пятакова.

 

Леонід Пятаков

В різдвяну ніч з 6 на 7 січня 1918 р. (за старим стилем це було з 24 на 25 грудня 1917 р.) в Києві було викрадено та вбито члена виконавчого комітету Київської Ради робітничих і солдатських депутатів та київського комітету більшовиків Леоніда Пятакова. Це вбивство мало для тодішнього Києва наслідки, подібні до викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе 16 вересня 2000 р. Тодішній уряд Української Народної Республіки – Генеральний Секретаріат на всі звернення родичів Пятакова відповідав, що йому нічого не відомо, й щодо цього факту ведеться слідство.

10 січня 1918 р. (28 грудня 1917) на засіданні Малої Ради генеральний секретар військових справ Микола Порш доповідав: „25 грудня офіційно до мене на квартиру звернулися представники від Київської Ради робітничих депутатів, Крайової Ради робітничих і солдатських депутатів з таким запитанням, причому представники розказали, при яких правах відбулись побої і арешти.

У ніч на 25 грудня о 4-й годині, виламавши вікна і двері, вірвались в квартиру Пятакових група людей в солдатській формі і потребували Пятакова. З огляду на те, що Пятакових три брати, сім’я Пятакових  запитала, якого саме Пятакова. Солдати розтерялися від несподіванки, що Пятакових три, і не знали, що сказати, а потім заявили, що їм треба більшовика. Тоді Леонід Пятаков заявив, що це він більшовик і запитав, що їм треба від нього. Не повіривши в те, що Леонід є більшовик, солдати взяли з собою всіх трьох, а потім через деякий час двох – один чорносотенець, другий кадет –  відпустили,  а третього – Леоніда (більшовика) взяли і невідомо куди ділись.

Я зараз же вжив заходів до вияснення цих подій і передав в усі військові і громадські установи негайно дослідити ці події, бо останні являються нещастям не для більшовиків, але є нещастя для нас, української влади, бо вони направлені до дискредитації і Генерального Секретаріату, і Центральної Ради”.

Далі Порш висловив припущення, що „ті насильники не є жителями Києва, бо в Києві немає тої людини, а тим більше солдата, який би не знав Пятакова в лице, чи тим більше, як звуть. Як видно, ця банда приїжджа. Є підстави думати, що ці події пов’язані з харківськими, де ведеться проти українських робітників і солдатів неймовірний терор”[1].

Як бачимо виступ Порша звучав не менш переконливо, ніж пояснення генерального прокурора Михайла Потебенька та інших представників адміністрації президента Леоніда Кучми в 2000-2004 рр. щодо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, а замовників його вбивства досі офіційно не встановлено.

 

Хто ж такий Леонід Пятаков? Він народився 4 жовтня (22 вересня) 1888 р. в містечку Городище Київської губернії (нині Черкаської області) в родині директора цукрового заводу інженера-технолога Леоніда Тимофійовича Пятакова, який незабаром став співвласником декількох цукрових заводів та оселився в Києві на вул. Кузнечній, 5 (нині Антоновича). Всього в нього було п’ятеро синів (окрім Леоніда – Михайло, Олександр, Георгій, Іван) та донька Віра. Найбільш відомим серед них став більшовик Георгій Пятаков, доля якого мала вплив і на інших братів, бо після розстрілу його в 1937 р. як «ворога народу» зазнав арешту також і його брат Михайло, а вулицю, названу в Києві на честь Леоніда Пятакова вирішено було перейменувати на вулицю Саксаганського (щоби не плутали із братом). Мабуть через це в радянській літературі про Леоніда Пятакова практично не було спеціальних досліджень, окрім декількох газетних та енциклопедичних статей.

Леонід Пятаков в 1905 р. закінчив київське реальне училище св. Єкатерини, а в 1910 р. Київський політехнічний інститут за фахом хіміка. Політикою він спершу не цікавився, на відміну від брата Георгія, який спершу став анархістом, а потім членом РСДРП. Під час навчання Леонід належав до студентської організації «академіків», що підтримувала чорносотенців та виступала проти внесення «політики» у вищі навчальні заклади, за «академічний порядок». Проте період реакції після поразки першої російської революції вплинув на нього в протилежному напрямку. Якщо багато соціал-демократів почали втрачати віру в соціалізм та робітничий рух (збірка «Вехи»), то Леонід Пятаков навпаки став цікавитися суспільними проблемами, читати Маркса, Плеханова, Леніна тощо. Після 1910 р. він іде служити в армію однорічником (рос. вольноопределяющимся), де веде пропагандистську роботу серед солдатів, а пізніше вступає до РСДРП. Георгій Пятаков пише, що не знає, коли Леонід туди вступив, бо сам він знаходився в цей час в тюрмі та на засланні в Сибіру[2].

В 1914 р. із початком першої світової війни Леоніда Пятакова призивають до діючої армії рядовим солдатом, бо за неблагонадійність він не був допущений до іспиту на офіцерський чин як належало однорічникам. Очевидно, маючи багатого та впливового батька, члена правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків, що отримав особисте дворянство, Леонід Пятаков міг уникнути служби в армії тим  більше рядовим, але не став цього робити. Його брат Георгій, який в цей час був далеко він нього, пише, що Леонід тоді був заражений «оборонством» тобто російським патріотизмом. Нагадаю, що більшовики тоді визначили війну як імперіалістичну та виступали за поразку в ній Росії та перетворення війни на громадянську.

Леонід Пятаков провів більше року в окопах на фронті солдатом, брав участь у 35 боях та отримав щонайменше одного георгіївського хреста, хоч сучасники пишуть про декілька. На жаль точних даних щодо цього знайти не вдалося. Всього за роки першої світової війни таку нагороду отримали понад мільйон бійців російської армії, найбільше з них – георгіївський хрест четвертого (нижчого) ступеню. В неповному довіднику, виданому нещодавно російським істориком С. Патрікєєвим в 14-и томах, згадується лише один Леонід Пятаков – старший унтер-офіцер 4-го Кавказького полку, що отримав георгіївський хрест 4-го ступнею № 267562 за те, що першим переправився через річку та закріпився на ворожому березі[3]. Точної дати не вказано, але за контекстом мова йде про 1915 р. На жаль по-батькові також не вказано, тому точно встановити, чи мова йде саме про того київського Леоніда Пятакова, поки не вдалося.

Леонід Пятаков

В 1916 р. Леоніда Пятакова як інженера-хіміка за освітою відкликали з війська й направили на роботу на завод в Баку на потреби оборони. Там він вступає до більшовицької організації, а в 1917 р. повертається до Києва. Тут він як колишній солдат-фронтовик та блискучий оратор швидко здобув авторитет у військових частинах та став на чолі військової організації Київського комітету РСДРП(б). Не дивно, що в листопаді 1917 р. він став членом, а потім і головою Київського військово-революційного комітету, сформованого Київською Радою робітничих і солдатських депутатів в листопаді 1917 р. після жовтневого перевороту в Петрограді[4], був обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів від солдат Південно-Західного фронту за списком більшовиків[5].

Василь Шахрай: документи з російських архівів. Частина 1. Дореволюційний період

 

 Андрій Здоров

Останніми роками в суспільній думці України все комуністичне вважається синонімом російського чи проросійського, а феномен так званого українського націонал-комунізму, тобто спроби поєднати марксизм (і ширше соціалізм) із боротьбою за національне визволення та відродження українського народу в тому числі проти російського імперіалізму, є незаслужено забутим[1]. Проте в українській історіографії поволі зростає інтерес і до історії націонал-комуністичних течій першої третини ХХ ст., їх внеску в історію української революції 1917 – 1921 рр., біографій їх діячів. Про це зокрема свідчать українські видання монографій Джеймса Мейса та Степана Величенка[2], підготовлена Юрієм Шаповалом збірка документів про Олександра Шумського[3], нове російське видання книги Валерія Солдатенка про Миколу Скрипника[4] тощо.

Засновнику українського «націонал-комунізму» Василю Матвійовичу Шахраю (1888 – 1920) судилося значно коротше життя, ніж Скрипнику чи Шумському, проте не менш яскраве. Але про нього досі немає ні книг, ні дисертацій. Його біографія , хоч і досліджувалася вже істориками[5], але досі має багато білих плям, суперечливих та неясних моментів, що породжує чимало версій та здогадок, що суперечать одна одній. Допомогти встановити істину мають перш за все архівні документи, яких на жаль збереглось не дуже багато. Значна частина їх досі знаходиться в російських архівах й доступ до них для українських дослідників не завжди простий. Ми публікуємо тут копії документів, які нам вдалося отримати за плату в 2019 р. із російських архівів в Санкт-Петербурзі та Москві.

Перша група документів – це справа слухача Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913-1916 рр. Василя Шахрая з Центрального державного історичного архіву міста Санкт-Петербург. Тут зокрема зберігаються виписка з метричної книги села Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Пирятинського району Полтавської області) про народження в 1888 р. в родині козака Матвія Савича Шахрая та дружини його Марії Петрівни сина Василя, атестат Феодосійського учительського інституту 1907 р., виписка з приписного свідоцтва про зарахування в запас вчителя Березівського міського училища Ананьївського повіту Херсонської губернії Василя Шахрая 1909 р., заява про вступ до Санкт-Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913 р., посвідчення про те, що Василь Шахрай є викладачем 9-го міського чоловічого училища міста Санкт-Петербургу того ж 1913 р., прохання про видачу документів у зв’язку із призовом до армії та для вступу до військового училища[6]. В 1971 р. на замовлення Інституту історії партії при ЦК КПУ були виготовлені копії документів цієї справи, які зараз зберігаються у справі Василя Матвійовича Шахрая в Центральному державному архіві громадських об’єднань України[7]. Проте чорно-білі копії не можуть відобразити повністю всі особливості першоджерела.

Особливо слід відзначити, що і в метричній книзі, і в приписному свідоцтві Василя Шахрая вказано його стан (сословіє) – козак. Російська імперія була становим суспільством, тому ця характеристика була важливою. Хоча під час проведення першого всеросійського перепису населення 1897 р. в Полтавській губернії не виділяли окремий стан козацтва. Всього перепис зафіксував 2778151 особу, в тому числі за станами: селяни – 88,5 %, міщани – 8,7 %, дворяни  – 1,5 %, духовенство – 0,6 %. Однак упорядники матеріалів перепису зазначають, що «козаки, обернені у селян» становили понад 1 млн. осіб[8]. На відміну від козачих військ того часу – Донського, Кубанського, Уральського тощо – колишні козаки Гетьманщини давно вже не мали самоврядування та якихось особливих прав військового стану (воинского сословия). Проте козаки Лівобережжя знаходилися в дещо кращому економічному становищі, ніж сусідні селяни[9].

Цікаво відзначити, що командир Червоного козацтва Віталій Примаков також походив із цього прошарку – його батько був родом з чернігівських козаків. Думаю, не випадково саме Василю Шахраю та Віталію Примакову довелося зіграти ключову роль у виникненні цього червоного формування наприкінці 1917 – початку 1918 рр.[10]

Батько Василя Шахрая – Матвій Шахрай був заможною людиною, мав близько 100 десятин землі та міцне господарство[11]. Василь  Шахрай був старшим сином у родині й батьки вирішили «вивести його в люди». Цікаво, що молодший брат Василя Шахрая Петро в 1911 р. поступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира, де навчання було платним[12].

В цілому серед населення Полтавської губернії за переписом 1897 р. письменних було лише 16,9 %, а власне серед малоросів (українців) – 14,6 %. Досі залишається загадкою, чому Василь Шахрай в 1904 р. обрав для навчання саме Феодосійський учительський інститут. На той час на території підросійської України було три університети – Київський, Харківський та Новоросійський (в Одесі) та два учительських інститути, заснованих в 1874 р. – Глухівський (Чернігівська губернія) та Феодосійський (Таврійська губернія)[13]. Географічно для Василя Шахрая був ближчий Глухів, але з якихось причин він обрав саме Феодосію. При чому якщо в університетах навчання було платним, а випускники отримували вільний диплом, то в учительських інститутах навчання було безкоштовним (навіть платили стипендію), але по їх закінченню випускники мали відпрацювати п’ять років за призначенням учбового начальства або повернути інституту кошти, витрачені на їх навчання.

Саме в Феодосії Василь Шахрай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Беттєю Тепер, яка після хрещення та одруження в 1911 р. стала Оксаною Шахрай. Разом в 1907 р. вони належали до Феодосійської організації Партії соціалістів-революціонерів, до якої тоді входила також Голда Горбман – майбутня дружина наркома військових і морських справ СРСР – Катерина Ворошилова. Її спогади збереглися в Російському державному архіві соціально-політичної історії[14].

Оскільки Феодосійський учительський інститут належав до Одеського учбового округу, то очевидно саме в Одесі його керівництво вирішило направити випускника цього інституту Василя Матвійовича Шахрая працювати вчителем спершу в 1907 р. в містечко Маяки Одеського повіту Херсонської губернії (нині село Маяки Одеського району Одеської області), а потім в 1909 р. – в місто Березівка Ананьївського повіту тієї ж Херсонської губернії (нині – центр Березівського району Одеської області). В цілому по Херсонській губернії за переписом 1897 р. письменними були на той час 35 % чоловіків та 16,3 % жінок. За основними національностями письменних було: серед малоросів (які становили 68,3 % населення губернії) – 14,1 %, великоросів – 19,1 %, молдаван – 8,7 %, евреїв – 40, 1 %, німців – 60 %. Зокрема Березівське вище початкове училище було відкрите в 1900 р. як трьокласне, а в 1907 р. перетворене на чотирикласне. Очолював його в цей час інспектор Порфірій Полікарпович Жуган[15].

Роботу Василя Шахрая викладачем міського училища підтверджують і друковані видання того часу. Зокрема «Памятная книжка Херсонской губернии» за 1911 р. згадує його як одного з трьох вчителів Березівського чотирикласного училища[16]. А звіт Санкт-Петербурзького міського самоврядування за 1912 р. свідчить, що Василь Шахрай із 1 вересня 1912 р. викладав у 9-му чоловічому міському училищі столиці Російської імперії[17].

В 1916 р. Василь Шахрай, як студент вже Петроградського інституту вищих комерційних знань, був мобілізований до армії та направлений на навчання до Віленського військового піхотного училища, евакуйованого в 1915 р. в Полтаву. Можливо дані про нього також збереглися у фонді цього училища в Російському військово-історичному архіві в Москві, але на жаль перевірити це поки що в нас не було можливості[18].

Перемога над Врангелем

Сто років тому 17 листопада 1920 р. завершилася Перекопсько-Чонгарська операція. Останні підрозділи Російської армії ("Русской Арміи"*) генерала Петра Врангеля залишили Крим - під ударами Червоної Армії евакуювалися морем до Туреччини.

Крим був останнім бастіоном білогвардійського руху проти Радянської влади та більшовизму. В ніч на 7 листопада 1920 р. війська Південного фронту Червоної Армії під командуванням Михайла Фрунзе почали штурм Перекопських укріплень, одночасно форсувавши Сиваш. Південний фронт мав тоді у своєму складі 4-у, 6-у, 13-у, а також 1-у й 2-у Кінні армії, разом вони налічували близько 158 тис. багнетів, 40 тис. шабель, 3059 кулеметів, 550 гармат. Участь у цьому наступі взяла також Революційна Повстанська армія України імені Нестора Махна (бл. 6000 багнетів і шабель, 250 кулеметів). Російська армія налічувала бл. 41 тис. багнетів і шабель, понад 1600 кулеметів, понад 200 гармат, мала підтримку французької військової ескадри.

Микола Самокиш. Перехід Червоної армії через Сиваш (1935). Сімферопольський художній музей.

11 листопада Перекоп був взятий червоними. В той же день Фрунзе звернувся по радіо до Врангеля із пропозицією припринити безглуздний спротив, обіцяючи амністію для всіх, хто складе зброю. Ленін був цим дуже здивований й телеграфував в штаб фронту: якщо противник прийме ці умови, слід реально забезпечити взяття флоту, якщо ні - більше не повторювати. Врангель наказав тримати цю телеграму в таємниці від бійців армії, а біля радіостанції залишив чергувати лише офіцерів.

Пропозиції про капітуляцію більше не повторювали. 13 листопада Червона Армія взяла Симферополь, 15 листопада - Севастополь, 14 листопада - Феодосію, 16 листопада - Керч, 17 листопада - Ялту. Залишки білої Російської армії разом із біженцями на переповнених кораблях залишили Крим. Всього було евакуйовано 145 693 особи (не рахуючи судових команд).

В Криму на зміну білому терору прийшов червоний терор. Колишні тимчасові союзники - більшовики й махновці - знову стали ворогами.

Маштабні бойові дії в Україні було завершено. Хоч бої червоних із повстанськими загонами в Україні та Росії тривали ще більше року, але противникам більшовизму більше не вдавалося захопити такі великі території. Для більшості населення почався період мирного життя.

Федір Кричевський. Переможці Врангеля (1934-1935). Національний художній музей України.

P.S.

*Російські білогвардійці принципово користувалися старим дореволюційним російським правописом та юліанським календарем. Отже 17 листопада 1920 р. для них було 4 листопада.

P.P.S.

Сам Врангель пише про перейменування Добровольчої армії:

"28-го апреля я отдал приказ о наименовании впредь армии "Русской". Соответственно с этим, корпуса должны были именоваться армейские по номерам, казачьи по соответственному войску. Название "Добровольческая" переносилось с Добровольческой армии и на политику ее руководителей. Оно перестало быть достоянием определенных воинских частей, оно стало нарицательным для всего, возглавляемого генералом Деникиным, движения. "Добровольческая политика", "добровольческая печать", "добровольческие власти" стали ходячими формулами. Славное в прошлом, связанное с первыми шагами героической борьбы генералов Алексеева и Корнилова, "добровольчество", название столь дорогое для всех участников этой борьбы, потеряло со временем свое прежнее обаяние. Несостоятельная политика генерала Деникина и его ближайших помощников, недостойное поведение засоривших армию преступных элементов, пагубная борьба между главным "добровольческим" командованием и казачеством, все это уронило в глазах населения и самой армии звание "добровольца". Из двух сражавшихся в России армий, конечно, право называться Русской принадлежало той, в рядах которой сражались все те, кто среди развала и смуты остались верными родному национальному знамени, кто отдал все за счастье и честь Родины. Не могла же почитаться Русской та армия, вожди которой заменили трехцветное русское знамя красным и слово Россия — словом интернационал."

http://militera.lib.ru/memo/russian/vrangel1/07.html

Про різницю між Червоною Армією та Російською Армією Врангель писав  також у відозві до офіцерів, що служили в Червоній Армії (травень 1920 р.):

"Офицеры Красной Армии!

Я, генерал Врангель, стал во главе остатков Русской армии — не красной, а русской, еще недавно могучей и страшной врагам, в рядах которой служили когда-то и многие из вас.

Русское офицерство искони верой и правдой служило Родине и беззаветно умирало за ее счастье. Оно жило одной дружной семьей. Три года тому назад, забыв долг. Русская армия открыла фронт врагу и обезумевший народ стал жечь и грабить Родную землю.

Ныне разоренная, опозоренная и окровавленная братской кровью лежит перед нами Мать — Россия..."

https://artsandculture.google.com/asset/the-last-order-by-general-wrangel/FgGZorhIrK4dLg?hl=ru

---------------------

 М. В. Фрунзе.

Памяти Перекопа и Чонгара

(Страничка воспоминаний)

Сейчас, когда пишутся эти строки, — 3 ноября.

В этот день, два года тому назад, завершился отходом врангелевских войск за крымские перешейки первый акт кровавой трагедии, известной под именем борьбы с южнорусской контрреволюцией. Невольно мысль переносится к этим незабвенным дням, становящимся уже историческим прошлым, и в сознании одна за другой всплывают картины этого, одного из наиболее драматических периодов истории нашей борьбы.

Армии Южного фронта, выполнив с успехом поставленную им первоначальную задачу — разгрома живых сил противника к северу от перешейков, к вечеру 3 ноября стали вплотную у берегов Сиваша, начиная от Геническа и кончая районом Хорды.

Началась кипучая, лихорадочная работа по подготовке форсирования Чонгарского и Перекопского перешейков и овладения Крымом.

О романе Николая Чернышевского "Что делать?" (1863)

 Роман-анализ. Анализ Человеческого и межчеловеческого. Роман-синтез. Синтез из одиночных положительных, медленно появляющихся ростков, того, что непременно должно прийти потом. Роман-ответ на душекопательство Достоевского.

Что делать? — не только один из сакраментальных русских вопросов, но и глобальный запрос на выход из существующего положения вещей. Причем в каждую эпоху состояние это критически оценивается современниками. От ответа зависит выбранная судьба цивилизации, ни больше ни меньше.

В романе нет прямых ответов на вопрос, что же делать, как улучшить или радикально изменить существующее общество, однако в нем отражена целая палитра истинно человеческих отношений.

Пожалуй, не будет преувеличением сказать, что во всей русской литературе этот роман наиболее рельефно рисует образы людей будущего. И здесь с ним не могут конкурировать даже такие классики фантастики, как, например Иван Ефремов с его холодными полубогами из «Туманности Андромеды» или «Часа Быка». Парадокс, роман посвящен людям, казалось бы, прошлого, речь идет о 1850-х — 1860-х, но чувствуется, что Вера Павловна, Лопухов, Кирсанов, Рахметов и, конечно же, сам автор, который также появляется в романе в сюжетных отступлениях, для нас, живущих в XXI веке так и не стали типичными современниками. Подобные лучшие люди эпохи, откровенные, искренние, честные, прежде всего с собой, как и в XIX веке остаются minimum minimorum. Вот как красноречиво пишет об этом автор в своем предисловии:

цитата

Добрые и сильные, честные и умеющие, недавно вы начали возникать между нами, но вас уже не мало, и быстро становится все больше. Если бы вы были публика, мне уже не нужно было бы писать; если бы вас еще не было, мне еще не было бы можно писать. Но вы еще не публика, а уже вы есть между публикою, – потому мне еще нужно и уже можно писать.

Позволю себе немного «пройтись» по роману. Один из главных посылов, заложенных в нем — идея равенства людей. Причем, следуя канонам классического романа, Чернышевский начинает с вечно актуального «женского вопроса». Недаром Вера Павловна осознает унизительность зависимости от мужа, неровности даже в самых невинных своих проявлениях. Следующее важное, что есть в романе — облагораживающая роль общественно-полезного труда, ведь она придает смысл человеческой жизни, делает оправданным существование человека, который вносит вклад в общее дело. Именно поэтому Вера Павловна становится первой русской женщиной-медиком, овладевает деятельностью, утверждающей ее бытие. Труд предоставляет осмысленность и нужность через восприятие не только себя, но и других, лишает иррациональной кары скукой и необязательностью.

Конечно, роман написан в жанре реализма. Но разговор о нем был бы не полным без упоминания о снах Веры Павловны, главной героини. В четырех снах девушке являются все те премудрости человеческого существования, которые не могли прийти к ней в реальной жизни. Причины и следствия, наконец, связываются в единый круговорот. Отношения имеющиеся и долженствующие предстают в этих снах. Почти прозрачные ответы на еще не заданные вопросы ...

Для нас, наверное, интереснейшим является четвертый сон, где обрисована впечатляющая картина будущей жизни. Почти никто не обитает в городах. Небольшими группами люди живут в отдельных дворцах. Подавляющее большинство людей занято общим трудом на лоне природы, рутину выполняют машины. Под натиском упорного труда отступает пустыня, уступая место цветущим садам. Царит взаимопонимание и радость жизни. В будущем так будут жить все люди...

А пока Вера Павловна обустроила, как могла в условиях крепостной России, настоящий фаланстер — швейные мастерские с нетипичной организацией труда, распределением прибыли, организовала образование работниц.

цитата

«Как это странно, – думает Верочка, – ведь я сама все это передумала, перечувствовала, что он говорит и о бедных, и о женщинах, и о том, как надобно любить, – откуда я это взяла? Или это было в книгах, которые я читала? Нет, там не то: там все это или с сомнениями, или с такими оговорками, и все это как будто что-то необыкновенное, невероятное. Как будто мечты, которые хороши, да только не сбудутся! А мне казалось, что это просто, проще всего, что это самое обыкновенное, без чего нельзя быть, что это верно все так будет, что это вернее всего! А ведь я думала, что это самые лучшие книги. Ведь вот Жорж Занд – такая добрая, благонравная, – а у ней все это только мечты! Или наши – нет, у наших уж вовсе ничего этого нет. Или у Диккенса – у него это есть, только он как будто этого не надеется; только желает, потому что добрый, а сам знает, что этому нельзя быть. Как же они не знают, что без этого нельзя, что это в самом деле надобно так сделать и что это непременно сделается, чтобы вовсе никто не был ни беден, ни несчастен. Да разве они этого не говорят? Нет, им только жалко, а они думают, что в самом деле так и останется, как теперь, – немного получше будет, а все так же. А того они не говорят, что я думала. Если бы они это говорили, я бы знала, что умные и добрые люди так думают; а то ведь мне все казалось, что это только я так думаю, потому что я глупенькая девочка, что кроме меня, глупенькой, никто так не думает, никто этого в самом деле не ждет. А вот он говорит, что его невеста растолковала всем, кто ее любит, что это именно все так будет, как мне казалось, и растолковала так понятно, что все они стали заботиться, чтоб это поскорее так было. Какая его невеста умная! Только, кто ж это она? Я узнаю, непременно узнаю. Да, вот хорошо будет, когда бедных не будет, никто никого принуждать не будет, все будут веселые, добрые, счастливые…».

Это произведение (кстати, любимый роман Ленина), производящее неизгладимое впечатление и формирующее понимание, какими же должны быть настоящие отношения между настоящими Людьми, думаю, следует прочитать каждому, кто претендует на высокое звание интеллигента. Разбирать всю массу глубоких идей и смыслов, заложенных в романе — дело неблагодарное, его надо читать и воспринимать неторопливо, «пережевывая», — не как обычное литературное произведение, а как философский, морально-этический манифест.

Николай Гриценко

Об альманахе коммунистической фантастики «Буйный бродяга»

 

Фантастика — это литература некоей альтернативы: небанального мышления, новых решений старых проблем, попытки дать оригинальные ответы на извечно волнующие человечество вопросы. Круг фантастических тем велик, но проблематика произведений фантастов сводится к двум большим блокам: естественнонаучная и человеческая парадигмы. Если с вопросами физики, биологии и химии все ясно – ими, как правило, занимаются «твердые» фантасты-естественники, то в фантастике, которая ставит социальную повестку, все далеко от формульной предопределенности. Социальному фантасту надобно знать не только матчасть в виде социологии, истории, политологии, культурологи и других гуманитарных дисциплин, но еще и достоверно экстраполировать все это в будущее, построить правдоподобную социальную модель.

Поскольку организованный социум невозможен без экономики, политики и т.п. аспектов общественной жизни, данные вопросы, так или иначе, представлены в социальной фантастике. Если делить социальную фантастику по сути мировоззренческого или политического идеала, который лежит в ее основе, мы получим религиозные, традиционно-консервативные, либеральные и коммунистические подвиды. Первые два апеллируют к наследию прошлого (так, большая часть всей литературы фэнтези прославляет идеализированный феодализм средневекового мира), третий утверждает немного «приукрашенный» вариант настоящего. И если знакомые средневековые, глобально-либеральные или постапокалиптические (подсознательная боязнь деградации к каменному веку?) реалии переносятся в будущее, видимое на страницах книг – это звенья одной социально-пессимистической цепи, то описание коммунистического строя, аналогов которому не было еще сотворено в реальной истории человечества – что-то принципиально отличающееся от всего вышеуказанного. Собственно, сама аутентичная теория Маркса, если говорить иносказательно, является настоящей политической футурологией, поэтому она, наверное, так удачно вписывается как в утопические построения, так и в социальную фантастику в целом.

Коммунистическая фантастика нынче редкостный жанр. Снижению популярности подобных произведений послужил комплекс факторов, но прежде всего сюда можно отнести исчезновение советской фантастической традиции, для которой была присуща социально-эгалитарная направленность, а также отсутствие в последние десятилетия некоего социального заказа на утопическую или социально-критическую фантастику. Потому появление в 2013 году периодического издания, определяющего себя как «альманах коммунистической фантастики» — настоящее событие по меркам постсоветской «социалки». Небольшой коллектив энтузиастов избрал для своего издания наиболее приемлемую форму – электронный, свободно скачиваемый альманах. Именно эта форма оказалась наиболее оправданной с точки зрения коммунистических принципов распространения и отрицания авторского права, а также очевидной неуверенности редколлегии в возможности регулярного выхода издания. Название для журнала весьма прозрачно для круга знатоков тематической литературы. Альманах был назван в честь знаменитой подпольной газеты из серии романов британского левого фантаста Чайны Мьевиля «Нью-Кробюзон».

…Итак, коммунистическая фантастика. Авторы, пишущие коммунистическую фантастику, обычно ограничены не таким уж большим кругом тем и основных сюжетных линий. Как правило, мы имеем дело с такими вариациями:

1) критика социальной несправедливости в обществе;

2) антиутопии (ужасы киберпанковского мира, где балом правит транснациональный капитал);

3) классовая борьба в том или ином виде (будущее, другие планеты или измерения и т.п.);

4) глобальная революция;

5) период непосредственно после революции, построение социализма и подавление очагов реакции;

6) коммунистическая утопия;

7) условная «постутопия» с отходом от сугубо социальной повестки (связь коммунизма, космизма и трансгуманизма).

«Робітнича Просвіта» міста Катеринодара в 1920 р.: українське відродження поміж білими та червоними (публікація документів)

 

 

Катеринодар (із грудня 1920 р. Краснодар[1]) до 1917 р. був центром області Кубанського козачого війська, потім Кубанської Народної Республіки, Кубано-Чорноморської совітської (радянської) республіки, а із 1920 р. – Кубано-Чорноморської області РСФРР. За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)^[2]. В самому місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення становили великороси і 38,3 % малороси (українці)[3]. Населення міста швидко зростало: якщо в 1897 р. в ньому мешкало лише 65,6 тис. осіб, то в 1920 р. вже 146,7 тис. мешканців[4]. За переписом 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області в цілому росіяни становили 49,97 %, українці 32,19 %, вірмени 7,19 %, греки 2,53 %, білоруси 1,63 %, євреї 0,99 %[5].

Документи, який ми подаємо нижче, вперше ввели в науковий обіг кубанські дослідники Віктор Чумаченко (на жаль вже покійний) та Ірина Золотарьова в 2006 р. Тоді саме відзначали сторіччя від часу утворення українського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» на Кубані. Створена вона була так само, як і «Просвіти» в наддніпрянській Україні – Києві, Одесі, Катеринославі тощо – на хвилі першої російської революції  1905-1907 рр. Засновником «Просвіти» в Катеринодарі був відомий український громадський діяч Степан Ерастов (1857-1933). Син священника росіянина та кубанської козачки з роду Щербин, він під час навчання в Київському університеті долучився до українського нелегального студентського товариства «Кіш», був знайомий із Миколою Лисенком та Михайлом Драгомановим. За участь у народницькому русі та поширення його видань в 1882 р. він був заарештований в Петербурзі та після 10-місячного ув’язнення відправлений на заслання в Західний Сибір. Повернувшись звідти на Кубань, Ерастов продовжує культурно-просвітницьку діяльність, встановлюючи контакти із українськими діячами в Харкові та Ростові (зокрема Миколою Вороним, відомим пізніше автором українського перекладу «Інтернаціоналу»). На початку ХХ ст. Степан Ерастов очолив на Кубані місцеву організацію підпільної Революційної української партії (РУП), на основі якої виникла УСДРП[6].

Філії «Просвіти виникли ще  в 15 містах та селах Кубані. Характерно, що при обшуках в книжковому кіоску та бібліотеках «Просвіти» жандарми тоді знайшли чимало й нелегальної марксистської літератури – «Історія революційного руху в Росії», «Як проходили революції в Західній Європі», праці Лассаля, Каутського, Плєханова, Маркса тощо, а також книжку «Дещо про автономію України»[7]. Репресивна політика царизму змусила припинити діяльність «Просвіти» в 1908 р., а сам Степан Ерастов після шестимісячного арешту змушений був переселитися до Новоросійська.

Степан Ерастов  - учасник народницького руху, член РУП, в 1917 р. учасник, а за деякими даними й головуючий на першому Всеукраїнському конгресі в Києві.

Відродилися «Просвіти» на Кубані, як і в Наддніпрянщині, після падіння самодержавства в 1917 р. На хвилі української революції місцева інтелігенція вимагає викладання в школах українською мовою, як мовою більшості населення, починають виходити цією мовою газети. В Катеринодарі було відкрито дві українські школи, а в станиці Полтавській – учительську семінарію. Відроджена «Просвіта» налічує близько 40 територіальних філій. Все це сприяло зростанню національної свідомості та проголошенню в лютому 1918 р. Кубанської Народної Республіки. Проте правляча в ній козацька верхівка в жорстокій громадянській війні між білими та червоними чітко встала на бік білогвардійців. Віддячили вони їй тим, що в червні вбили одного з її лідерів Миколу Рябовола, а в листопаді  1919 р. за наказом генерала Денікіна здійснили переворот, розгромили Кубанську раду, заарештували частину її членів та одного з них Олексія Кулабухова публічно повісили – «за измену Родине и казачеству». Після цього погрому «Просвіти» також зазнали репресій та змушені була згорнути свою діяльність[8].

«Робітнича Просвіта» в Катеринодарі виникає в лютому 1920 р., коли фронт швидко котився з півночі на південь. Денікінська армія під ударами червоних відступала та розкладалася, а кубанські козаки все менше хотіли в ній воювати за відродження «єдіної й неділимої Росії». Денікінська адміністрація навіть вводить на Кубань загони донських козаків для  підтримання порядку та репресій щодо незгодних, а кубанський уряд в свою чергу заявляє, що він є єдиним правителем краю. В цих умовах встановлюються контакти між  лівим крилом Кубанської ради та підпільним Північно-Кавказьким комітетом РКП(б). Між ними було досягнуто домовленість про звільнення із катеринодарської в’язниці близько 200 політичних в’язнів за два тижні до вступу до Катеринодара Червоної Армії, який стався 17 березня 1920 р. (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, –  це було 4 березня). Тоді  було звільнено відомого більшовика Акима Лиманського та багатьох інших. «Своєю чергою члени Ради висунули умову – не переслідувати після приходу Червоної армії членів родин видних білогвардійських діячів. Довелося погодитися», – згадував голова підпільного комітету більшовиків Володимир Чорний[9].

Для характеристики тієї доби зробимо два невеликих біографічних відступи. Найбільш активно з членів Кубанської ради підтримав більшовиків козак Мусій Пилюк, який очолював партизанський рух козаків проти денікінщини, а із приходом нової влади став членом Кубано-Чорноморського ревкому, головою його козачої секції. Проте політика розкозачування викликала в нього обурення, вихід із ревкому та втечу в гори в Кубанську Повстанську армію, де він воював до жовтня 1921 р., коли був схоплений та засуджений до ув’язення[10]. По іншому склалася доля колишнього міністра праці в кубанському уряді правого меншовика Дмитрія Свєрчкова, який в 1918 – 1919 активно підтримував білогвардійців, а навесні 1920 р. був призначений секретарем відділу праці та соцзабезпечення Кубано-Чорноморського ревкому, а наприкінці того ж року завдяки своєму давньому знайомому за подіями 1905 р. Льву Троцькому вступив до РКП(б) та робив там досить успішну кар’єру до 1937 р.(деякий час він навіть був членом транспортної колегії Верховного суду СРСР)[11].

Проте повернемось до лютого 1920 р. Товариство «Робітнича Просвіта» було утворено на зборах 8 лютого 1920 р. за старим стилем, за новим – це 21 лютого. А 23 і 27 лютого (8 і 12) березня воно провело дві лекції в приміщенні біржі праці на теми «Національне питання і пролетаріат» та «Революція 1917-1919 рр. і Україна». Більш активно вона розгорнула діяльність вже при більшовиках. На 20 березня товариство налічувало 42 особи, на 13 червня – близько 400 членів, переважно робітників місцевих заводів «Саломас», Гукасова, «Кубаноль», закладів харчової промисловості, торгівлі та громадського харчування, хоча було й невелика кількість інтелігенції – вчителі, агрономи, інженери, медики, юристи.  Цікаво, що в уставі товариства було записано, що приймаються лише пролетарські елементи й жодних національних та інших обмежень не було. В складі товариства працювали відділи: художній, шкільний, професійний, сільськогосподарський, спортивний, бібліотечний. Проводилися концерти, вистави, лекції, мітинги тощо.

Відозва «Робітнича Просвіта» м. Катеринодара.