воскресенье, 21 января 2018 г.

Привид комунізму


Пропонована вашій увазі стаття провідного теоретика Української Комуністичної партії Андрія Річицького, поміщена в офіційному друкованому органі укапістів газеті "Червоний прапор", сповнена революційного оптимізму, віри у неминучість загибелі "прогнившого" капіталізму та торжество "нового свобідного ладу гармонії і праці". Подальша історія не підтвердила цих сподівань, адже після розгрому Угорської, Словацької та Баварської радянських республік європейський пролетарсько-революційний рух був в основному придушений, а більшість його провідників загинули. Сталіністське виродження Радянської Росії та Комінтерну довершило справу поразки тогочасної революційної перспективи. Капіталістичний лад виявився геть не таким прогнилим, як здавалося багатьом учасникам революційних подій сторічної давнини: лад "гніту, визиску, неволі і недолі міліонів робочого люду" досі не поспішає зійти з історичної арени. Не справдилися й прогнози Річицького щодо безповоротного провалу партії "комуністів України", яких має змінити УКП - "єдина виразниця правильного розуміння завдань і характеру української революції". Чи має шанси на повернення "страшна мара у червоному савані з вогневою косою"?

15 січня минуло 99 років від дня загибелі згадуваних Андрієм Річицьким Карла Лібкнехта та Рози Люксембург - лідерів "Союзу Спартака" та очільників січневого повстання  берлінського робітництва проти уряду правого соціал-демократа Фрідріха Еберта.



 



"Привид снує по Европі - привид комунізму". Так сімдесят літ тому назад починали свій "Комуністичний маніфест" К.Маркс і Ф.Енґельс. Нині привид став уже страшною марою у червоному савані з вогневою косою, якою жах і тремтіння наганяє на буржуазію всього світу.

Корні капіталізму підгнили, і він з грюкотом валиться, самопожираючи себе у світовій імперіалістичній війні і умираючи під ударами громадянської війни. На зміну прогнившому ладові гніту, визиску, неволі і недолі міліонів робочого люду іде новий свобідний лад гармонії і праці.

Багнетом червоного вояка розчищається шлях до нього, молотом робітника куються підвалини його.

Пролетаріат Росії узяв перший долю працюючих і поневолених у свої руки, і два роки б'ється уже з всією чорною зграєю вампірів роду людського, з світовим імперіалізмом і накидью реакції, ідучи в авангарді пролетарської соціалістичної революції, чекаючи допомоги пролетаріату Европи і всього світу.

Буржуазна Европа корчиться в жорстоких обіймах голоду, холоду, руїни і злиднів, в які вона вкинула мілійони працюючих, сили проти нею ростуть і зміцнюються, - і грізною примарою для неї і спокусою для всього міжнароднього пролетаріату стоїть радянська Росія, проти якої направлено всі сили і засоби міжнародньої реакції.

Але ні одного вояка не може послати вона на цей далекий Схід Европи для подавлювання революції. Подбні авантюри одеських і архангельських експедицій потерпіли жалкий крах, - бо немає англійського й французького вояка, який би захотів лити кров для своїх гнобителів і йти душити своїх братів-пролетарів.

"Спартаківці" на вулицях Берліна


Лишається єдиний засіб ізмором узяти східно-європейський пролетаріат, економичною блокадою його країн, підмогою і постачанням російської контрреволюції. Але внутрішенє становище капіталістичної Европи хистке, загрожує воно катастрофою. Радянські республіки Угорська і Баварська врізалися було в саме тіло "цивілізованого" Заходу Европи вносячи в нього "отруту" комунізму.

З великими труднощами спільними зусиллями буржуазії удалося ліквідувати ці дві спроби пролетарської революції, та не на довго це торжество. Із об'єктивного ходу речей не вискочити ніякому Вільсону, і чорний інтернаціонал, Ліга Націй, не врятує буржуазію од виконання пролетаріатом над нею смертного присуду історії.



Продукційні сили не можуть миритися далі з буржуазним господарем продукції, що заподіяв їм руїну, а працюючі маси надалі не стерплять гніт і визиск трутнів-капіталістів над масами робітників. Неумолима проблема поставлена: або ж нечуване поневолення працюючих,  - кріпацький каторжний капіталізм, - занепад продукційних сил, або негайне визволення і поступ уперед через комунізм. І чим швидше розвяже пролетаріат цю світову проблему тим легший буде хід вперед.




Роза Люксембург та Карл Лібкнехт


Та не легко розбити ті кайдани, в яких заковано капіталом мільйони рук робочих. Лише безкровні інтелігентики можуть мріяти про "безкровну" революцію. Революція - крівава боротьба. Морем крови зістрічає буржуазія спроби пролетаріату опанувати владою для перебудови суспільства. Західно-европейська буржуазія не може йти в порівняння з російською, яка сама ще не встигла стати міцно на ноги.Озброєна по останньому слову науки, техніки і політики, буржуазія на заході виявляє нечуваний опір пролетарській революції, і боротьба на заході буде більш жорстока та крівава, ніж на сході. Німецька буржуазія це вже доказала розстрілом тисячів повставших робітників у Берліні, убивством Карла Лібкнехта і Рози Люксембург, провідників німецького комуністичного пролетаріату.

Крім боротьби, ошуканство вживає капітал проти робітників, використовуючи частину їх через провідників опортунізму й соціяль-зрадників. Своїм впливом на відсталі, або упревілейовані шари пролетаріату, вносить імперіалістична буржуазія роскол в робітничі ряди і взаємну боротьбу.


Євген Левіне - лідер Баварської совітської республіки


Отже й досі пролетарська революція задержується на заході. Не увесь ще й пролетаріят усвідомився в неминучости негайного захоплення влади для комуністичного будівництва. Але процес увільнення робітничих мас од облуди соціялъ-демократичних керовників, од ілюзій демократизму іде своїм ходом, невдоволення мас росте, руїна господарства глибшає, - і з кожним днем неминучість вибуху пролетарської революції стає все ближчою.

Напруження двох ворожих сил на заході досягає максімума. Вибух не зважаючи на всю його немінучість і довгожданність може статись раптом і несподівано. І міжнародний капітал в передсмертних корчах чіпляється за всі реальні сили, на які він може опертися. З напруженням стежать його представники із "Ліги Націй" і "ради чотирьох" за боротьбою революції і контрреволюції на сході Европи, з Денікіним і Колчаком зв'язуючи свої надії, розуміючи, що удар по революції тут є удар по міжнародній революції, є їх рятунок.

На цей бурхливий Схід Европи направлена увага всього світу. На Україні відбуваються головні кріваві дії. Але і борючийся пролетаріат є дитина капіталістичного суспільства, він не позбавлений його гріхів і хиб. І великим гріхом керуючих груп пролетаріату російського як в Росії, так і на Україні, гріхом супроти України і революції є не ізжиті ше ним буржуазно-імперіялістичні стремління. Ця спадщина російського імперіалізму і русифікаторства є одною з основних причин неудач соціалістичної революції на Україні. 

Виразниця цих стремлінь - партія "комуністів України", партія, яка не виросла з української революції і тому не може задовольнити її вимог, довести її до кінця, а, опіраючись на тоненьку надслойку російського пролетаріату в морі працюючих мас України і на організовану зовнішню силу Росії, в своїх спробах на Україні неминуче ізолювалася, одривалася од працюючих мас, вносила в ряди їх національну боротьбу і тим засуджувала і себе і революцію на розгром, а в самому російському пролетаріяті на Україні породжувала байжужість, пасивність і реакційні настрої.

Але в міру виявлення і розвитку внутрішніх пролетарських сил української революції, в міру підняття клясової свідомости всієї маси пролетаріяту України іде ростворення в ній і тієї надслойки російського пролетаріяту, на яку опиралися "комуністи України". Цим підписується смертний засуд над цією партією, яка уже в стадії умірання теряє вплив на маси навіть на містах. 

Переломний момент переживають зараз сили пролетарської революції на Україні які в ході революції неминуче ставлять ділему: партія російського комунізму на Україні мусить або врости в українську революцію, або зійти з істричної сцени. Ознаки роскладу в цій партії свідчать про істнування в ній обох цих процесів, які лише підтверджують її умірання.

Натомість із української революції висовується дозріваючим українським пролетаріятом, із руїн і уламків української соціялъ-демократії виходить, очищаючись от намулів опортунізму й націоналізму, Українська Комуністична Партія - єдина виразниця правильного розуміння завдань і характеру української революції партія всього пролетаріату України без ріжниці націй. Виростаючи знизу з основної маси пролетаріату України, озброєна наукою історичного матеріялізму Маркса і Енґельса, з її методами опреділючи свої завдання в революції, Українська Комуністична партія мусить стати тим притягаючим центром, круг якого згуртуються всі реальні комуністичні сили української революції. 

Здійснюючи вимогу національної української революції - самостійність української республіки, - доводячи тим буржуазну революцію до кінця - Українська Комуністична Партія розвязує сили соціалістичної революції, правильним вирішенням національної справи веде до припинення національної боротьби в рядах працюючих, втягаючи всю їх масу на шлях комуністичної революції і творчости.

З піднятим червоним прапором, зі зброєю в руках кличе Українська Комуністична Партія всіх працюючих повстати проти всіх катів і їх підніжків, змести весь гній реакції капіталу, і йти назустріч червоному зареву комунізму.

№ 59 15 XII. 1919   

воскресенье, 14 января 2018 г.

ЗАБАСТОВКА НА ОПЫТНОМ ТРУБНОМ

Спогади робітничого активіста Олега Дубровського про події 20-річної давнини на неіснуючому нині вже Дніпропетровському заводі прецезійних труб, що виробляв високоточні безшовні трубні вироби для радянського, а потім російського військово-промислового комплексу, авіаційної промисловості та навіть атомних електростанцій. У 2000-х роках цей унікальний виробничий комплекс був переданий до об'єднання "Укренергоатом" і  практично цілеспрямовано доведений до банкрутства, як вважають деякі оглядачі, щоби забезпечити монополію на ринку його російських конкурентів. Зараз на його місці філія "Торгового дому "Волгоградський металургійний завод".



В декабре 1997 – январе 1998 г.г. в Днепропетровске, на Опытном трубном заводе Государственного трубного института (с1970 по 1990г.г. – Трубный Опытно-экспериментальный завод Всесоюзного научно-исследовательского трубного института  (ТОЭЗ ВНИТИ); с 1990 по 1995г.г. – Днепропетровский  завод прецизионных труб (ДЗПТ); с 1995  - ОТЗ ГТИ) прошла общезаводская экономическая забастовка с требованиями: погасить семимесячную задолженность по зарплате рабочим завода и выполнять положения принятого в апреле 1997г. коллективного договора. Забастовка закончилась поражением рабочих, на 8-й день она была буквально разгромлена администрацией.
Однако, несмотря на поражение рабочих, это классовое столкновение имело, на наш взгляд несколько интересных моментов.

Рассмотрим, как конкретная ситуация воздействовала на тактику забастовочной борьбы, а также те, весьма эффективные контрмеры, которые применял против бастующих классовый враг.

Сразу надо отметить два момента:
Первый – забастовка была инициирована и организована одним человеком, левым политическим активистом, членом Социалистического Рабочего Союза, рабочим завода, трубопрокатчиком О. Дубровским. Это значит, что в процессе подготовительной агитационной и организационной работы не сложилось никакой инициативной группы рабочих активистов, которая затем могла бы стать забастовочным комитетом.
Второй момент – рабочий коллектив завода практически не имел забастовочного опыта, до этого, все неудачные, стихийно-спонтанные попытки бастовать не продолжались более одной смены.



Весьма низкий уровень классового сознания, а значит, солидарности и боевитости рабочих Опытного трубного завода, неоднократно проявлявшийся в конфликтных ситуациях 1996-97г.г., не позволял начать подготовку к стачке с создания инициативной группы и проведения ею общего, независимого от администрации, собрания рабочих завода. В течение 1997г. было сделано несколько попыток создания инициативной группы рабочего актива и организации ею общего собрания рабочих  как всего завода, так и в меньшем масштабе – трубопрокатного цеха (основного структурного подразделения). Все эти попытки закончились неудачно. Наталкиваясь на обезоруживающую пассивность братьев по классу, новоиспеченный рабочий актив испытывал сильнейшую деморализацию и, как правило, прекращал после этого делать что-либо вообще. Рабочие завода, в свою очередь, неоднократно демонстрировали свою полную неспособность собраться вместе для обсуждения своих самых злободневных проблем без санкции и без участия администрации.
Поэтому, к концу 1997г., О.Дубровский, как целенаправленно действующий социалистический активист (который был, пожалуй, единственным, кто не утратил надежд на возможность организации рабочего сопротивления на заводе), решил отказаться от привычной схемы: создание инициативной группы; подготовка ею общего рабочего собрания; проведение этого собрания, где вырабатываются и утверждаются требования рабочих, а также избирается стачечный комитет; предъявление стачкомом  требований к администрации; переговоры сторон конфликта; в случае их неудачи – начало забастовки.
Вместо подобной схемы  О.Дубровский взял на себя ответственность сформулировать требования рабочих, то есть, подменил собой, своей собственной инициативой волю и решения общего рабочего собрания и в первых числах декабря 1997г. начал обходить бригаду за бригадой во всех производственных подразделениях завода.
Безусловно, такая подготовительная работа стала возможной только потому, что рабочие Дубровского знали. Малочисленные старые кадры помнили его жесткие конфликты с администрацией в 70-е и в 80-е годы, после одного из которых  он был уволен (в августе 1983г.) и затем  отсутствовал на заводе 13 лет. Для основной массы Дубровский стал единственным рабочим представителем, выдвинутым в апреле 1997г. на конференции по принятию коллективного договора непосредственно рабочими в так называемый «Совет  предприятия», дополнительно к списку кандидатур, предложенных директором завода. Более того, Дубровский в июле 1997г. уже организовывал и возглавлял общезаводскую акцию протеста против задержек с выплатой заработной платы в форме коллективно-организованного прекращения работы на два часа раньше срока. Поэтому в бригадах не возникало столь хорошо знакомых, для проникающих на заводы социалистических активистов, настроений подозрительности и настороженности со стороны рабочих. Никто не задавал недоуменных вопросов, - откуда взялись предлагаемые их вниманию требования рабочего коллектива к директору завода. Каждая бригада, куда приходил Дубровский, обсуждала и одобряла данные требования, практически не внося туда никаких изменений. Тут же обсуждалась забастовочная инициатива, если администрация в определенный все тем же Дубровским срок этих требований не выполнит. Если данная бригада заявляла о своем намерении участвовать в намечаемой забастовке, то Дубровский приглашал ее на общее собрание решивших бастовать рабочих завода, которое он назначил на утро 15-го декабря.
Здесь надо отметить, что недавние начинающие рабочие активисты, на глазах у которых разворачивалась подобная деятельность, выражали полное неверие в ее успех, а имевшиеся среди рабочих завода несколько членов КПУ вообще отмежевались от всяких контактов с готовившим забастовку троцкистским активистом.
Между тем, подобный нестандартный подход, диктовавшийся условиями преобладающей пассивности (при задержке зарплаты на пять месяцев!), - побригадное обсуждение заранее составленного проекта требований и забастовочной инициативы, исходивших от отдельного активиста, - дал возможность определить, что на стачку пойдет весь завод, за исключением труболитейного участка и участка по ремонту металлургического оборудования, а также ОТК трубопрокатного цеха.
Опираясь на  выявленные таким образом настроения, Дубровский без формальной санкции общего собрания, 11-го декабря предъявляет директору завода   г-ну Блощинскому требования рабочего коллектива, подпиравшиеся угрозой забастовки с 15-го декабря. Заявление, завизированное в приемной директора под входящим номером    22-з, выглядело следующим образом:

«Директору ОЗ ГТИ
г-ну Блощинскому

ЗАЯВЛЕНИЕ


 Лишенные средств к существованию, неоднократно обманутые злостно        нарушавшей коллективный договор администрацией, рабочие завода 15.12.1997г. в 6.30 начинают забастовку до погашения задолженности по зарплате за июнь – ноябрь 1997г.


Требуем также, в дальнейшем производить оплату труда в сроки, определяемые действующим коллективным договором.

                                                                                                                        11.12.1997


четверг, 21 декабря 2017 г.

"В ІМ'Я РЯТУВАННЯ ВСІЄЇ РОСІЇ": ЯК ЦЕНТРАЛЬНА РАДА РЯТУВАЛА РОСІЮ ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Ця стаття була написана у 2004 р. (тому там згадується президент Кучма) і пропонувалася тоді до двох історичних збірників (журналів), але так і не була тоді опублікована.


Історія української революції 1917 - 1920 рр. взагалі й історія конфлікту Української Центральної Ради із Радою Народних Комісарів (більшовицьким урядом Росії) зокрема здавна привертає до себе увагу українських істориків. Однак причини  й передумови цього конфлікту досі не до кінця з'ясовані. Лише побіжно в сучасних історичних працях згадується участь Центральної ради в спробах формування федеративного однорідно-соціалістичного уряду Росії, що мав замінити собою уряд Владиміра Леніна [3, 67]. Короткий аналіз планів Центральної ради щодо федеративної перебудови Росії подав нещодавно Валерій Солдатенко [18, 310]. Проте конкретна реалізація цих планів в загальному контексті подій російської революції залишається недослідженою. Водночас саме ці події кінця 1917 р. й дають ключ для розуміння причин конфлікту між РНК та Центральною радою, конфлікту, що став фатальним для останньої.

Ра­да На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, як ві­до­мо, бу­ла об­ра­на за­мість по­ва­ле­но­го 25 жо­в­т­ня 1917 р. Ти­м­ча­со­во­го уря­ду на ІІ Все­ро­сій­сь­кому з'ї­з­ді Рад ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів з пре­д­с­та­в­ни­ків па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків. Про­г­ра­ма бі­ль­шо­ви­ків з на­ці­о­на­ль­но­го пи­тан­ня бу­ла за­с­но­ва­на на ви­з­нан­ні пра­ва всіх на­цій на са­мо­ви­з­на­чен­ня (па­ра­г­раф 9). Це пра­во про­го­ло­сив вже пе­р­ший де­к­рет Ра­дя­н­сь­кої вла­ди "Де­к­рет про мир" 26 гру­д­ня 1917 р. [12, 13-14]. 2 ли­с­то­па­да 1917 р. РНК прий­має "Де­к­ла­ра­цію прав на­ро­дів Ро­сії", де ще раз пі­д­к­ре­с­ле­но: "1) Рі­в­ність та су­ве­рен­ність на­ро­дів Ро­сії; 2) Пра­во на­ро­дів Ро­сії на ві­ль­не са­мо­ви­з­на­чен­ня аж до ві­до­к­ре­м­лен­ня і ут­во­рен­ня са­мо­с­тій­ної де­р­жа­ви" [9, 39-41]. 18 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії [9, 250; 13, 140].

В Ук­ра­ї­ні вся по­в­но­та вла­ди пе­рей­ш­ла до Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, та її Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. 7(20) ли­с­то­па­да 1917 р. Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да прий­має свій ІІІ Уні­ве­р­сал:
 
Проголошення ІІІ Універсалу на Софійській площі в Києві.

"На­ро­де ук­ра­ї­н­сь­кий і всі на­ро­ди Ук­ра­ї­ни!

Тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на впа­ла на зе­м­лю Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. На Пі­в­но­чі, в сто­ли­цях іде ме­жи­у­со­б­на й кри­ва­ва бо­ро­ть­ба. Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма й по де­р­жа­ві ши­ри­ть­ся бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на…

І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Ві­д­ни­ні Ук­ра­ї­на стає Ук­ра­ї­н­сь­кою На­ро­д­ною Ре­с­пу­б­лі­ко­ю.

Не від­ді­ля­ю­чись від Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки й збе­рі­га­ю­чи єд­ність її, ми тве­р­до ста­не­мо на на­шій зе­м­лі, щоб си­ла­ми на­ши­ми по­мо­г­ти всій Ро­сії, щоб уся Ро­сій­сь­ка Ре­с­пу­б­лі­ка ста­ла фе­де­ра­ці­єю рі­в­них і ві­ль­них на­ро­дів…

Ма­ю­чи си­лу й власть на рі­д­ній зе­м­лі, ми тою си­лою й вла­с­тю ста­не­мо на сто­ро­жі прав і ре­во­лю­ції не ті­ль­ки на­шої зе­м­лі, але й усі­єї Ро­сі­ї…" [4, 74-80].


вторник, 19 декабря 2017 г.

Відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві



100 років тому в Києві відкрився перший Всеукраїнський з"їзд Рад. Вміщуємо тут розділ із книги "Український Жовтень". Всі дати подано за прийнятим тоді в Росії старим стилем (юліанським календарем). Відповідно 4- 6 грудня 1917 р - це 17-19 грудня 1917 р. за новим стилем (григоріанським календарем)

Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з'їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. "Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було - півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під'южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили"59. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня  1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з'їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад  робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета "Киевская мысль" так описувала початок з'їзду:
"Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з'їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М. Стасюк проголошує: "Об'являю збори відкритими". Затонський намагається щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики "геть більшовиків"60.

Володимир Затонський

Сам Володимир Затонський згадував: "Тільки підійшов я до столу президії й промовив: "Товариші…", як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з'їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий  стіл лізла осатаніла маса.
…Пам'ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме "бороду" зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді."61
Як пише Є. Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з'їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.

 
Євгенія Бош
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В. Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: "Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли "законний гнів народу". Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали".62

понедельник, 11 декабря 2017 г.

О. Дубровский. Автобиографические заметки Фрагмент


Антитоталитарные левые…

Документы и материалы. 
К истории рабочего движения в Украине  времён перестройки и распада СССР. К истории анархо-синдикализма в Украине.




Итак,  в сентябре 1983г., уволившись, так сказать, по добру, по здорову, с Трубного Опытно-экспериметального завода Всесоюзного Научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), я обошел ряд промышленных предприятий Индустриального района Днепропетровска и все-таки остановился на запасном варианте собственного трудоустройства – Днепропетровском Промышленно-энергетическом узле (ДПЭУ – производство промышленного пара, отопление, ретрансляция электроэнергии, водоснабжение и откачка сточных вод 26 предприятиям района), где мне уже пришлось поработать в 1977-78г.г. 
Увольняясь с ТОЭЗ  ВНИТИ, я поставил перед собой задачу, - развивать тот протест, то противодействие диктатуре КПСС, которое там, на ТОЭЗ, носило у меня сумбурно-спонтанный характер, без четкого осознания целей и средств, что и привело в конце концов к тому, что 



Цеховому комитету профсоюза
Дубровского О.Б.

З А Я В Л Е Н И Е

Заявляю резкий протест против решения отчетно-выборного собрания профсоюзной организации парокотельного цеха (по предложению т. Несмашного), которое обязывает новый состав цехкома разобрать мои политические взгляды.
У нас что, профсоюз или политическая партия?!
У нас что, цехком или партком, разбирающий отклонения члена партии от партийной политики?!
Подобный разбор, если он будет иметь место, будет искажением и нарушением принципов профсоюзного движения, согласно которым:
1.                 Профсоюзы объединяют трудящихся независимо от их идеологических убеждений и политических взглядов.
2.                 Деятельность профсоюзов не носит политической и идеологической направленности.
3.                 Основа деятельности профсоюзов (ради чего они вообще создавались) – борьба за интересы и права трудящихся.


Дубровский О.Б.
8-е ноября 1987г.





ПРОТОКОЛ
внеочередного заседания профсоюзного комитета ДПЭУ
от 1 декабря 1988г. 

Повестка дня: О нарушении уставных требований т. Дубровским О.Б.

Присутствуют: профком ДПЭУ в полном составе:
1.                 Беленко Л. – председатель профкома, инженер по снабжению, чл. КПСС.
2.                 Нафанец А. – зам. председателя, главный энергетик ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
3.                 Пешнев А. – газоэлектросварщик участка водоснабжения, чл. СТК, чл. КПСС.
4.                 Никаноров Н. – главный инженер ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
5.                 Шелудько В. – инженер, начальник химводоочистки парокотельного цеха.
6.                 Дубровский О. – председатель цехкома парокотельного цеха, слесарь-ремонтник.
7.                 Зимбалевский П. – бригадир слесарей-ремонтников парокотельного цеха, председатель СТК.
8.                 Безуглая Н. – машинист паровых котлов парокотельного цеха;
а также:
Шакалов В. –директор ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, секретарь партбюро по идеологии.
Герасимов В.   – мастер по ремонту оборудования парокотельного цеха, чл. СТК,  чл. КПСС, секретарь партбюро;
Дедушкина В. – председатель объединенного профкома пивобъединения «Днепр»,  чл. КПСС,  чл. Индустриального райкома КПСС.

Беленко Л. – Товарищи! Сегодня у нас внеочередное заседание, на котором мы должны разобрать нарушение Устава профсоюзов т. Дубровским О. Б., который является членом профкома и председателем цехкома.
Я разговаривала со многими людьми, по работе цехкома его все поддерживают, работает он активно, но для того, чтобы быть председателем цехкома, вести за собой цехком и профсоюзную организацию цеха, необходимо быть не только хорошим рабочим, не только помогать  рабочим отстаивать их интересы, но и правильно понимать и проводить идеи партии.
Но Дубровский отвергает партийное руководство, выступает против таких коренных положений устава, как: руководство партией профсоюзами; воспитание членов профсоюзов в духе коммунистической идейности; борьба профсоюзов с чуждой идеологией, а также то, что основной целью профсоюзов является борьба за выполнение программы КПСС.
Я считаю, что Дубровский не может быть в таком случае членом профкома и председателем цехкома, а также нам надо решить вопрос о возможности его пребывания в профсоюзе. Пусть он сейчас выступит и расскажет нам, что он думает о своих действиях.

пятница, 8 декабря 2017 г.

М. Инсаров. О книге Марко Бойцуна «Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920»




В 2017 году – году столетия Великой революции – в Украине было издано несколько книг, весьма полезных для понимания этой революции. В начале года группа украинских марксистов переиздала старую книгу Василия Шахрая «Революция на Украине (Василь Шахрай. Революция на Украине. Одеса, 2017), Затем известный историк Юрий Шаповал издал толстый том документов, связанных с Александром Шумским  (Юрiй Шаповал. Олександр Шумський. Житття, доля, невiдомi документи: дослiдження, архiвнi матерiали. К., 2017). И вот совсем недавно вышла первая часть перевода на украинский язык исследования Марко Бойцуна «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920»  (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017). 




Родившийся в 1951 году Марко Бойцун – выходец из украинской диаспоры, британский историк и журналист, придерживающийся левых вглядов. «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920» - это написанная в 1985 году его докторская диссертация, причем текст был значительно доработан для украинского издания.

Название книги не вполне соответствует ее содержанию. Оно и шире, и Уже. Марко Бойцун пытается дать общую схему материалистической концепции истории Украины и украинской революции, в чем несомненное достоинство работы. С другой стороны, в книге нет рассмотрения некоторых важных вещей, связанных с темой рабочего класса и национального вопроса (чего именно нет, будет сказано в конце рецензии).

Марко Бойцун – и в этом несомненное достоинство его работы – хочет увязать национальный вопрос с классовым вопросом, показать, как национальное деление используется и воссоздается классовым делением:

«...в современном мире общество разделено не только по линиям пола, физического и умственного труда, города и деревни, но и через национальности. Из этой интерпретации разделения труда следует, что национальные движения являются движениями, которые оспаривают это разделение, следовательно, они являются одним из проявлений классовой борьбы. Ведь классовая борьба – это прежде всего борьба из-за разделения труда, - и раздела ресурсов, созданных разделением труда» (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017, с. 10).

Попытки увязать национальное деление с классовым делались некоторыми марксистами и раньше, достаточно вспомнить шедевр Абрама Леона «Материалистическая концепция еврейского вопроса». Абрамом Леоном была выдвинута идея «нации-класса», полезная для понимания некоторых обществ.

Вводная часть книги М. Бойцуна, где рассказывается о предыстории украинской революции, является, на наш взгляд,  самой ценной частью работы. Марко Бойцун, опираясь на исследования забытого украинского марксистского историка 1920-х годов Матвея Яворского и на работы некоторых советских историков, фактически стремится в этой части книги проанализировать специфику Украины как региона зависимого капитализма.

По мнению М. Бойцуна, антифеодальная народная революция 1648 года была предана казацкой верхушкой. «Переяславская рада 1648 года снова продемонстрировала, что казацкая верхушка предает антифеодальные стремления низших классов, как только появляется возможность удовлетворить свои дворянские амбиции» (с. 25). Левобережная Украина перешла под контроль Москвы.

Вслед за политическим подчинением Левобережья произошло, хотя и не сразу, его экономическое подчинение. В 1714 году царь приказал направлять весь украинский экспорт в Европу через территорию России.  В 1720 году иностранная торговля Гетманщины была передана под контроль русских купцов, а русские деньги стали единственным средством внутренних платежей. Законы 1752 года освободили русский импорт в Гетманщину от налогов, а еще через 2 года все налоги на импорт и экспорт, которые собирались на ее границах, были отменены (с. 28). Экономика Гетманщины интегрировалась в экономику Российской Империи, причем интегрировалась на подчиненном положении.

В конце 18 – первой половине 19 веков в экономику подроссийской, Надднипрянской Украины проникает и ставит ее под свой контроль русский купеческий капитал, который вытесняет местных купцов в наименее прибыльные отрасли (сс. 29-30).

Отмена крепостного права в 1861 году «не вызвала быстрого роста промышленности и экспансии рынка, ведь во время ее подготовки правительство сделало слишком большие уступки помещикам... Между 1861 годом и концом 1870-х годов индустриализация в Украине буксовала» (сс. 31-32).

В 1870 году царское правительство ввело государственную монополию на экспорт зерна и за счет этой монополии стало финансировать индустриализацию (с. 32).

В конце 19 века в Российскую Империю активно проникает иностранный капитал, причем значительная часть иностранных инвестиций идет в созданную практически с нуля крупную промышленность Юго-Восточной Украины.  В 1870 году иностранные инвестиции в Российской Империи составляли 26,5 млн руб, 1880 год – 97,7, 1890 год – 214, 1900 год – 911, 1917 год – 1832 млн рублей, причем иностранные компании контролировали больше половины капитала в промышленности и почти половину капитала в кредитно-банковской сфере. (с. 33).

Перед Первой мировой войной в украинских губерниях Российской Империи иностранные капиталовложения составляли 450 млн рублей – больше, чем в Центрально-промышленном регионе и на Урале. Французским капиталистам принадлежало 50% этих инвестиций, бельгийским – 33, немецким – 10, британским – 5, американским – 1%. Иностранный капитал контролировал 98% акций синдикатов добывающей промышленности, 90% металлургического производства, 88% машиностроения, 81% химических заводов. Перед Первой мировой войной иностранные компании овладели также производством сахара и табака (с. 33).

вторник, 21 ноября 2017 г.

Як Ленін висловив сумніви в існуванні української мови як масового явища



В одній з своїх статтей історик Геннадій Єфіменко згадує проте, як Ленін в березні 1919 р. висловлював сумніви у тому, чи є українська мова масовою[1]. Дійсно 19 березня 1919 р. в заключній промові на Восьмому всеросійському з"їзді РКП(б) при обговорення політичного звіту ЦК, Ленін говорив:

"Украина отделена была от России исключительными условиями, и национальное движение не пустило там корни глубоко. Насколько оно проявилось, немцы вышибли его. Это факт, но факт исключительный. Там даже с языком дело так обстоит, что неизвестно стало: массовый ли украинский язык или нет? "[2]
 
Владимір Лєнін
Про Україну Ленін писав й говорив багато за за часів царизму, підтримуючи право на самовизначення українського народу й право на вільний розвиток української мови[3], захищаючи права Ураїни перед російським самодержавством, російськими чорносотенцями й Тимчасовим урядом Керенського. Звідки ж постало таке питання?
Нагадаю, що весна 1919 р. - це період другої Радянської (Совітської) влади в Україні, коли український радянський уряд очолив колишній глава мирної делегації РСФРР на переговорах із гетьманом Скоропадським Християн Раковський, а Комуністичну партію (більшовиків) України очолював Георгій Пятаков. Саме вони в першу чергу інформували Леніна про становище в Україні.
Як саме вони інформували, можемо дізнатися із виданої в тому ж 1919 р . книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі":

«А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X. Раковського. X. Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3. 1. 1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

 Християн Раковський
В газетній статті X. Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно раціональною самосвідомістю'». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також;, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також;, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев'ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X. Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т. д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X. Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.