четвер, 7 листопада 2019 р.

Лев Троцкий. Об украинском вопросе.


140 лет назад 7 ноября 1879 г. в украинском селе Яновка бывшей Херсонской губернии в семье еврейских колонистов родился мальчик, ставший известным всему миру как великий пролетарский революционер, один из лидеров большевиков, организатор Красной Армии и создатель Четвертного Интернационала, законно ненавидимый как русскими шовинистами так и украинскими националистами, непримиримый враг Сталина и сталинизма, убитый в 1940 г. в Мексике агентом НКВД – Лев Давидович Троцкий.
С Украиной его связывает не только детство и юность, начало революционной деятельности (говорят и псевдоним Троцкий он взял от фамилии надзирателя одесской тюрьмы), но и многие страницы его зрелой политической биографии. Именно Троцкий как глава делегации Советской Росии на мирной конференции в Брест-Литовске 10 января 1918 г (28 декабря 1917 г. по старому стилю) впервые признал право Украинской Народной Республики самостоятельно выступать на международной арене и участвовать в переговорах о мире, за что его впоследствии сталинские историки и пропагандисты назовут предателем ленинизма. Но тогда в 1917-1918 гг. никто из вождей большевизма не сомневался в правильности этого шага, как практического выполнения лозунга права наций на самоопределения.
Об Украине Троцкий писал и в последние годы своей жизни, когда украинский вопрос вновь стал актуальным в Европе в связи с подготовкой и началом второй мировой войны. Тогда в 1939 г. Троцкий бросил еще один вызов сталинской клике, подняв лозунг единой и независимой от Кремля советской Украины.
В его бурной жизни и деятельности были и темные моменты, связанные с перерождением большевизма, подавлением махновщины и Кронштадского восстания и т.д. Но его вклад в теорию и практику революционного марксизма достоин уважения и самого внимательного изучения всеми, кто желает понять прошлое, чтобы изменить этот мир.


Л. Троцкий.
ОБ УКРАИНСКОМ ВОПРОСЕ


Украинский вопрос, который многие правительства и многие "социалисты" и даже "коммунисты" пытались позабыть или отодвинуть в долгий ящик истории, снова поставлен теперь с удвоенной силой в порядок дня. Новое обострение украинского вопроса теснейшим образом связано с вырождением Советского Союза и Коминтерна, успехами фашизма и приближением новой империалистской войны. Распятая между четырьмя государствами, Украина заняла ныне в судьбах Европы то положение, которое занимала в прошлом Польша, с той разницей, что мировые отношения сейчас неизмеримо более напряжены и темпы развития ускорены. Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы. Недаром Гитлер с таким шумом поднял вопрос о создании "Великой Украины" и недаром, опять-таки, он с такой воровской поспешностью снял этот вопрос.
Второй Интернационал, выражавший интересы рабочей бюрократии и аристократии империалистских государств, совершенно игнорировал украинский вопрос. Даже и левое крыло не проявляло к нему должного внимания. Достаточно напомнить, что Роза Люксембург, с ее светлым умом и подлинно революционным духом, считала возможным заявить, что украинский вопрос есть выдумка кучки интеллигентов. Эта позиция наложила глубокую печать даже и на польскую коммунистическую партию. Украинский вопрос казался официальным вождям польской секции Коминтерна не столько революционной проблемой, сколько помехой. Отсюда постоянные оппортунистические попытки отделаться от этого вопроса, замять его, замолчать или отодвинуть в неопределенное будущее.
Большевистская партия не без труда, лишь постепенно, под непрерывным давлением Ленина усвоила себе правильное отношение к украинскому вопросу. Право на самоопределение, т.-е. на отделение, Ленин относил одинаково как к полякам, так и к украинцам. Аристократических наций он не признавал. Ко всякой склонности замалчивать и отодвигать проблему угнетенной национальности он относился, как к проявлению великорусского шовинизма.
После завоевания власти внутри партии шла серьезная борьба по линии разрешения многочисленных национальных проблем, унаследованных от старой России. В качестве народного комиссара национальностей, Сталин неизменно представлял наиболее централистическую и бюрократическую тенденцию. Это особенно сказалось на вопросе о Грузии и на вопросе об Украине. Относящаяся сюда переписка до сих пор не опубликована. Мы надеемся опубликовать ту ее часть, очень небольшую, которая имеется в нашем распоряжении. Из каждой строки писем и предложений Ленина, вытекало стремление пойти как можно дальше навстречу тем национальностям, которые угнетались в прошлом. Наоборот, в предложениях и заявлениях Сталина неизменно сквозила тенденция к бюрократическому централизму. Чтоб обеспечить "удобства управления", т.-е. интересы бюрократии, законнейшие притязания угнетенных национальностей объявлялись проявлением мелкобуржуазного национализма. Все эти симптомы наблюдались уже в 1922-23 г.г. С того времени они получили чудовищное развитие и привели к прямому удушению сколько-нибудь самостоятельного национального развития народов СССР.
По мысли старой большевистской партии Советской Украине предстояло стать крепким стержнем, вокруг которого должны были объединиться остальные части украинского народа. Несомненно, что Советская Украина развивала в первый период своего существования могучую притягательную силу также и в национальном отношении и поднимала на борьбу рабочих, крестьян и революционную интеллигенцию Западной Украины, порабощенной Польшей. Однако за годы термидорианской реакции положение Советской Украины, а вместе с тем и постановка украинского вопроса в целом резко изменились. Чем глубже были пробужденные надежды, тем острее оказалось разочарование. Бюрократия душила и грабила народ и в Великороссии. Но на Украине дело осложнялось разгромом национальных упований. Нигде зажим, чистки, репрессии и все вообще виды бюрократического хулиганства не принимали такого убийственного размаха, как на Украине, в борьбе с сильными подпочвенными стремлениями украинских масс к большей свободе и самостоятельности. Советская Украина стала для тоталитарной бюрократии административной частью экономического целого и военной базы СССР. Сталинская бюрократия возводит, правда, памятники Шевченко, но с тем, чтоб покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников.
Что касается зарубежной Украины, то Кремль относится к ней теперь, как и ко всем угнетенным народам, ко всем колониям и полуколониям, т.-е. как к разменной монете в своих международных комбинациях с империалистскими правительствами. На недавнем 18-ом съезде сталинской "партии" Мануильский, один из самых отвратительных ренегатов украинского коммунизма, совершенно открыто разъяснял, что не только СССР, но и Коминтерн ("лавочка", по определению Сталина) отказываются требовать освобождения угнетенных народов, если их угнетатели не являются врагами правящей московской клики. Индию Сталин, Димитров и Мануильский защищают ныне от... Японии, но не от Англии. Западную Украину они готовы навеки отдать Польше в обмен на дипломатический договор, который сегодня кажется выгодным бюрократам Кремля: они давно уже не идут в своей политике дальше конъюнктурных комбинаций!
От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа. Со времени последней разбойничьей "чистки" на Украине никто на Западе не хочет примыкать к кремлевской сатрапии, продолжающей именоваться Советской Украиной. Рабочие и крестьянские массы в Западной Украине, в Буковине, в Карпатской Украине растеряны: куда повернуться? чего требовать? Это положение, естественно, передает руководство наиболее реакционным украинским кликам, которые свой "национализм" выражают в том, что пытаются продать украинский народ то одному, то другому империализму в возмещение за обещание фиктивной независимости. На этой трагической смуте Гитлер основывает свою политику в украинском вопросе. В свое время мы говорили: без Сталина (т.-е. без убийственной политики Коминтерна в Германии) не было бы Гитлера. К этому теперь можно прибавить: без насилия сталинской бюрократии над Советской Украиной не было бы гитлеровской украинской политики.
Не станем здесь анализировать те мотивы, которые побудили Гитлера отказаться, по крайней мере на данный период, от лозунга Великой Украины. Этих мотивов надо искать, с одной стороны, в мошеннических комбинациях немецкого империализма, с другой стороны, в опасении вызвать дьявола, с которым трудно будет справиться. Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам. Сделано это было, если не с явного одобрения Москвы, то во всяком случае в расчете на такое одобрение. Гитлер как бы говорит Сталину: "Если б я собирался атаковать завтра Советскую Украину, я бы сохранил Карпатскую Украину в своих руках". В виде ответа Сталин на 18-ом съезде открыто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных "демократий". Гитлер покушается на Украину? Ничего подобного! Воевать с Гитлером? Ни малейших оснований! Передача Карпатской Украины в руки Венгрии явно истолковывается Сталиным, как акт миролюбия. Это значит, что части украинского народа стали для Кремля разменной монетой в международных расчетах.
Четвертый Интернационал обязан отдать себе ясный отчет в огромной важности украинского вопроса для судеб не только Юго-Востока и Востока Европы, но и Европы в целом. Дело идет о народе, который доказал свою жизненную силу, равен по численности населению Франции, занимает исключительно богатую территорию, крайне важную, к тому же, в стратегическом отношении. Вопрос о судьбе Украины поставлен во весь рост. Нужен ясный и отчетливый лозунг, отвечающий новой обстановке. Я думаю, что таким лозунгом может быть в настоящее время только: Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская советская Украина!
Эта программа находится в непримиримом противоречии, прежде всего с интересами трех империалистских государств: Польши, Румынии и Венгрии. Думать, что освобождение и объединение Украины можно осуществить мирными дипломатическими путями, референдумами, решениями Лиги Наций и пр., способны только безнадежные пацифистские тупицы. Нисколько не лучше их, конечно, те "националисты", которые собираются решать украинский вопрос путем прислужничества одному империализму против другого. Этим авантюристам Гитлер дал неоценимый урок, подкинув (надолго ли?) Карпатскую Украину венграм, которые немедленно истребили немалое количество доверчивых украинцев. Поскольку дело будет зависеть от военной силы империалистских государств, победа одной или другой группировки может означать лишь новое расчленение украинского народа и еще более жестокое его закабаление. Программа независимости Украины в эпоху империализма прямо и неразрывно связана с программой пролетарской революции. Делать себе какие-либо иллюзии на этот счет, было бы преступно.

Но ведь независимость объединенной Украины означает отделение Советской Украины от СССР! - воскликнут хором "друзья" Кремля. - Что же здесь такого ужасного? - возразим мы, со своей стороны. Священный трепет перед государственными границами нам чужд. Мы не стоим на позиции "единой и неделимой". Ведь и конституция СССР признает право составляющих федерацию наций на самоопределение, т.-е. на отделение. Даже нынешняя кремлевская олигархия не смеет, следовательно, отрицать этот принцип. Правда, он остается только на бумаге. Малейшая попытка открыто поднять вопрос о независимой Украине означала бы немедленный расстрел по обвинению в измене. Но именно эта отвратительная двойственность, именно эта беспощадная травля всякой свободной национальной мысли и привели к тому, что трудящиеся массы Украины, еще в большей мере, чем Великороссии, относятся к власти Кремля, как к чудовищному насилию. При таком внутреннем положении не может быть, разумеется, и речи, о том, чтобы Западная Украина добровольно присоединилась к СССР, каким он является сейчас. Объединение Украины предполагает, следовательно, освобождение, так называемой, Советской Украины из-под сталинского сапога. Бонапартистская клика будет и в этом вопросе жать то, что посеяла.
Но ведь это означает военное ослабление СССР? - завопят в ужасе "друзья" Кремля. Ослабление СССР, отвечаем мы, вызывается теми, все возрастающими центробежными тенденциями, которые порождает бонапартистская диктатура. В случае войны ненависть масс к правящей клике может привести к крушению всех социальных завоеваний Октября. Очаг пораженческих настроений в Кремле. Независимая Советская Украина, наоборот, стала бы уже в силу собственных интересов, могущественным юго-западным оплотом СССР. Отделение Украины означало бы не ослабление связей с трудящимися массами Великороссии, а лишь ослабление тоталитарного режима, который душит Великороссию, как и все другие народы Союза. Чем скорее будет подкопана, расшатана, сметена и раздавлена нынешняя бонапартистская каста, тем прочнее станет защита советской республики, тем надежнее ее социалистическое будущее.
Разумеется, независимая рабоче-крестьянская Украина могла бы затем вступить в Советскую Федерацию; но добровольно, на условиях, какие она сама сочтет приемлемыми, что предполагает в свою очередь, революционное возрождение самого СССР. Действительное освобождение украинского народа немыслимо без революции или ряда революций на Западе, которые должны привести, в конце концов, к созданию Советских Соединенных Штатов Европы. Независимая Украина могла бы войти и несомненно вошла бы в эту Федерацию, как равноправный член. Пролетарская революция в Европе не оставила бы, в свою очередь, камня на камне от отвратительного здания сталинского бонапартизма. В этом случае теснейший союз Советских Соединенных Штатов Европы и возрожденного СССР был бы неизбежен и представил бы необъятные выгоды для европейского и азиатского материков, включая, конечно, и Украину. Но тут мы переходим уже к вопросам второй и третьей очереди. Вопросом первой очереди является революционное обеспечение единства и независимости Рабоче-Крестьянской Украины, в борьбе с империализмом, с одной стороны, с московским бонапартизмом - с другой.
Украина особенно богата опытом по части ложных путей борьбы за национальное освобождение. Тут было испробовано все: и мелкобуржуазная Рада, и Скоропадский, и Петлюра, и "союз" с Гогенцоллерном, и комбинации с Антантой. Кто после всех этих экспериментов продолжает надеяться на какую либо из фракций украинской буржуазии, в качестве вождя освободительной национальной борьбы, тот политически мертв. Не только разрешить революционную по самому своему существу задачу, но и взять на себя инициативу ее разрешения способен только украинский пролетариат. Он, и только он, может сплотить вокруг себя крестьянские массы и действительно революционную национальную интеллигенцию.
В начале прошлой империалистской войны украинцы Меленевский ("Басок") и Скоропись-Елтуховский пытались поставить украинское освободительное движение под защиту гогенцоллернского генерала Людендорфа, прикрываясь при этом левыми фразами. Революционные марксисты отбросили этих господ пинком ноги. Так же должны поступать революционеры и впредь. Надвигающаяся война создает благоприятную атмосферу для всякого рода авантюристов, искателей чудес и искателей золотого руна. Этих господ, особенно любящих греть руки около национального вопроса, нельзя подпускать к рабочему движению и на пушечный выстрел. Ни малейших компромиссов с империализмом, фашистским и демократическим! Ни малейших уступок украинским националистам, клерикально-реакционным или либерально-пацифистским. Никаких "народных фронтов"! Полная независимость пролетарской партии, как авангарда трудящихся!
Такою представляется мне правильная политика в украинском вопросе. Я говорю здесь от собственного имени. Вопрос подлежит международному обсуждению. Первое место в этом обсуждении должно принадлежать украинским революционным марксистам. Мы с величайшим вниманием отнесемся к их голосам. Но пусть торопятся: времени на подготовку остается немного!
Л. Троцкий.
 

Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)
N 77-78.
11-ый год издания. -- Май-июнь-июль 1939 г.

четвер, 31 жовтня 2019 р.

Южнорусский рабочий союз (очерк истории)



Действовавший в Киеве в 1880-1881 годах Южно-русский рабочий союз(ЮРРС) изучен гораздо меньше, чем разгромленный в конце 1875 года в Одессе Южно-российский союз рабочих и чем существовавший в Петербурге в 1878-1880 годах Северный союз русских рабочих. В отличие от одесского и питерского рабочих союзов киевский союз не пользовался большой любовью советских историков. Если одесский союз, создателем которого был интеллигент Евгений Заславский, стоял на протомарксистских позициях, и на таких же позициях стоял Северный союз русских рабочих, лидерами которого были слесарь Виктор Обнорский и краснодеревщик Степан Халтурин, то киевский ЮРРС, созданный революционерами-интеллигентами Николаем Щедриным и Елизаветой Ковальской, предвосхитил анархизм и максимализм начала 20 века.
В 1924 году под редакцией В.В. Максакова и В.И. Невского был издан сборник документов «Южнорусские рабочие союзы» (Южно-русские рабочие союзы. М., 1924). Чуть больше его половины занимают документы, связанные с одесским рабочим  союзом, чуть меньше половины  – с киевским. Среди последних – большой очерк Е. Ковальской «Южно-русский рабочий союз», основанный отчасти на личных воспоминаниях, отчасти – на найденных в полицейских архивах после 1917 года документах, а также сохранившиеся прокламации ЮРРС, обвинительный акт по делу его руководителей и некоторые другие документы. Насколько нам известно, эта книга осталась единственной в советской историографии, посвященной (хотя только наполовину) ЮРРС.
Народничество на Украине вообще было изучено в эпоху СССР намного слабее, чем оно того заслуживало – и это при том, что по своей роли в народническом движении Киев и Одесса уступали только Петербургу и – с натяжками – Москве, а в некоторые периоды инициатива южан опережала столичных революционеров. Сверх того, ЮРРС мог быть табу для советских историков именно потому, что он возник как откол от «Черного передела», и если руководящая группа «Черного передела» заложила затем основы русского марксизма (а еще позднее – русского меньшевизма),  то ЮРРС предвосхитил другие течения в революционного движении эпохи революций начала 20 века – максимализм и анархизм.



Южно-русский рабочий союз, как и «Народная воля», стал ответом на кризис народничества землевольческого периода. Кризис «Земли и воли», приведший к ее расколу в 1879 году на «Народную волю» и «Черный передел», был уже не первым кризисом революционного народничества. Сама «Земля и воля» появилась как ответ на предыдущий кризис, связанный с «хождением в народ».
Летучая пропаганда эпохи «хождения в народ» 1874 года не была таким уж провалом, каким она стала казаться впоследствии.  Миф о том, что крестьяне сплошь были настроены монархически и поголовно выдавали пропагандистов полиции был создан реакционной историографией и некритически позаимствован у нее историографией марксистской. Реальные проблемы, с которыми столкнулись народники в 1874 году, были другого плана, чем якобы неизбывный монархизм крестьянства.
Во-первых, неожиданным сюрпризом для народников оказалось то, что сколь угодно бедные и разоренные, но сохранявшие еще собственное хозяйство крестьяне, относились к «бездомовным пролетариям» (а именно за таких пролетариев выдавали себя пропагандисты 1874 года) с пренебрежительным неуважением.
Во-вторых, убедительное перевоплощение интеллигентов-пропагандистов в бродячих сапожников, плотников и т.д. удавалось лишь немногим умельцам, и странные мнимые сапожники бросались в глаза своей неподлинностью, а потому вызывали естественное недоверие крестьян.
В-третьих, при летучей, бродячей пропаганде пропагандисты не знали особенностей местной ситуации, обычаев, традиций и раз за разом попадали впросак.
Наконец, в-четвертых, пренебрежение конспирацией и дисциплиной, свойственное народничеству раннего периода, часто имело часто катастрофические последствия, когда достаточно было одного предателя, чтобы погибла вся организация.
Ответом на этот кризис стал переход народничества к следующему, землевольческому этапу. Неформальные кружки, где все знали всех и знали все, сменила централизованная конспиративная организация, основанная на дисциплине и разделении труда. Хождение в народ сменилось поселениями в народе.
Пропагандисты теперь не бродили из села в село под видом плотников и сапожников. Они устраивались работать в села  в качестве сельских писарей, учителей и фельдшеров. В этом качестве они не вызывали сомнений своей неестественностью и могли завоевывать авторитет крестьян, глубоко входить в местные интересы и становиться центрами крестьянского сопротивления эксплуататорским порядкам.
Фантазии бакунистов о скором всеобщем восстании сменились тактикой, ориентированной на долгую продолжительную работу. Проблема, однако же, состояла в  непрекращающихся репрессиях самодержавного режима, делавших долгую работу невозможной. Приговоры к многолетней каторге за мирную пропаганду неизбежно создавали настроение, что если все равно погибать, то лучше уж погибнуть,  сделав что-то большее, чем сагитировав в пользу социализма двух крестьян села Нееловки и одного крестьянина села Гореловки.
Вооруженная борьба народников началась как самозащита – вооруженные сопротивления при арестах и убийства провокаторов были ее первыми действиями. Эта вооруженная борьба естественным образом вела к ужесточению репрессий, а ужесточение репрессий столь же естественным образом вела к интенсификации вооруженной борьбы.
Неожиданно вооруженная борьба народников встретила доброжелательный отклик у немалой части либеральной общественности. Царские держиморды достали либеральное общество так, что, боясь само давать им отпор, оно радовалось, когда такой отпор стали давать социалисты. От убийств провокаторов естественным был переход к убийствам жандармов, а от убийств жандармов – к убийствам их начальников. А самым главным начальником жандармов и провокаторов был царь.
Социалисты-народники, встав на путь террора,  все больше втягивались в политическую вооруженную борьбу с государственным аппаратом Российской империи.
Но не все народники хотели идти этим путем.
Пацифистов в народническом движении не было, и противники террора мотивировались не идеей о святости человеческой жизни, будь это даже жизнь провокатора или царя, а другими причинами.
Не приведет ли политический террор к отрыву от интересов народных масс, которым убийства шефа жандармов или генерал-губернатора неинтересны и непонятны? Не превратимся ли мы в чисто буржуазных революционеров и не послужит ли наше самопожертвование лишь утверждению господства буржуазии, которое придет на смену самодержавию, народные же массы останутся в прежнем экономическом рабстве?
Вся первая половина 1879 года прошла в жарких дискуссиях рассуждавших так «деревенщиков» с «политиками», т.е. сторонниками политической борьбы. В августе 1879 года дело кончилось расколом «Земли и воли» на «Народную волю» и «Черный передел». Первая объединила сторонников политической вооруженной борьбы, второй – сторонников  прежней тактики.
«Деревенщики» верно подмечали опасности, к каким ведет тактика террора. Их проблема была в том, что новой реалистической тактики предложить они не могли, а тупиковость землевольческих поселений в народе была очевидна.
В результате судьба «Черного передела» сложилась неблестяще. К общей причине – отсутствию новых идей - добавилось то, что предатель Жарков вскоре после создания «Черного передела» выдал его типографию (Жаркова  вскоре убил народоволец Пресняков, но типографию это не вернуло), а руководство организации – Плеханов, Стефанович, Дейч и Засулич – решило переждать сложную ситуацию в эмиграции. Остававшийся еще в России Аксельрод составил проект программы «Черного передела» в полумарксистском духе, но этот проект программы вызвал протест у Елизаветы Ковальской и Николая Щедрина, заявивших, что выходят из «Черного передела» и будут работать самостоятельно в духе своих новых идей.
Єлизавета Ковальская

Харьковчанка Елизавета Ковальская (по отцу – Солнцева) (1851-1939) была дочерью помещика, полковника Солнцева,  и крепостной крестьянки. Отец Ковальской, впрочем,  освободил ее мать вместе со своей незаконной дочерью, а после своей смерти в конце 1860-х годов  оставил им большое состояние, в которое входили несколько домов в Харькове, хутор в Харьковской губернии и т.д..
Ковальская участвовала в общественном движении с конца 1860-х годов. Начав вместе с мужем (с которым она потом разошлась) с кружков самообразования, она постепенно радикализировалась и перешла на последовательно революционные позиции. Она не входила в народнические организации, но вела самостоятельную работу – до тех пор, пока весной 1879 года не была вынуждена из-за угрозы ареста перейти на нелегальное положение и уехать из Харькова, после чего примкнула к «Земле и воле», а после его раскола – к «Черному переделу».  Много десятилетий спустя она напишет в своей автобиографии «Твердо убежденная в том, что социалистическая революция может быть совершена только самим народом, что центральный террор в лучшем случае приведет к плохенькой конституции, которая поможет окрепнуть русской буржуазии, я примкнула к «Черному переделу»».

четвер, 26 вересня 2019 р.

Вістник Українського відділу Народнього комісаріату справ національних № 1 за 1918 р.

     Вчора отримав із Російської державної бібліотеки скан-копію першого номеру "Вістника Українського відділу Народнього комісаріату справ національних" за 1918 р. Видавала його підсекція друку цього відділу. Завідувач підсекції друку - Василь Шахрай. 
       Український відділ Народного комісаріату національностей РСФРР був утворений 9 травня 1918 р. відповідно до рішення колегії Наркомнацу 21 квітня 1918 р. Головою його був спершу призначений Юхим Петренко, а із 12 травня 1918 р. - Іван (Ізраїль) Кулик. 
    В самому номері новини з України, новини у справах біженців, політична та соціально-економічна ситуація в Україні та РСФРР, історичні матеріали. Серед іншого стаття "На роздоріжжі" за підписом "В. Юрченко" - на мою думку, за стилем та змістом належить перу Василя Шахрая. Псевдонім він міг утворити від ім'я свого сина Юрія.
     В додатку публікується анкета працівника Українського відділу Наркомнацу РСФРР Васлия Шахрая.




середа, 4 вересня 2019 р.

Михайло Ткаченко, Андрій Річицький. «Проєкт програми Української Комуністичної партії» (1919 р.) (фрагменти)






В Державному архіві друку – колишньому спецфонді Книжкової палати України імені Івана Федорова зберігається невелике за обсягом , але справді унікальне видання – брошура Михайла Ткаченка та Андрія Річицького «Проєкт програми Української Комуністичної партії», видана в липні 1919 р. Автори – лідери лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в 1918 р., що оформилося в 1919 р. в окрему партію УСДРП – незалежних.
Звичайно в тексті є характерні для того часу полемічні прийоми, помилки та неточності, але в цілому документ має велике значення, бо вказує на ідейні витоки УКП і серед них зокрема підкреслює значення книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі», про  яких Михайло Ткаченко та Андрія Річицький пишуть, як про перших піонерів Української Комуністичної партії.
Єдиною науковою працею, де згадується цей проект програми УКП, напевно є монографія канадського історика Степана Величенка «Імперіалізм і націоналізм по червоному». Він вказує, що автори проекту піддали критиці  політику РКП(б), яка розглядала Україну з позицій російських, а не соціалістичних інтересів, чим послабила світовий комуністичний рух[1]. Насправді вістря критики авторів брошури було спрямоване на КП(б)У – «комуністів України». Хоч автори й визнають. що це лише філія російської комуністичної партії, але всю РКП(б) вони критикувати не наважуються, навпаки шанобливо підкреслюють авторитет Леніна, використовуючи його ж теоретичні праці для викриття політики його однопартійців та підлеглих в Україні.
 Коротко про авторів проекту програми.
 Михайло Ткаченко

Михайло Степанович Ткаченко (1879–1920) походив з родини дрібного чиновника-земелеміра з міста Стародуб Ніжинського повіту на Чернігівщині. Вчився на юридичному факультеті Київського університету, з 1900 р. член Революційної Української партії, згодом один з лідерів УСДРП, був заарештований царським урядом, відданий у солдати, згодом призначений на заслання, але втік за кордон. В 1917 р. – гласний Київської міської думи та депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії  (за списком українських соціалістичних партій), член Української Центральної ради та Малої ради, в березні-квітні 1918 р. останній міністр внутрішніх справ УНР до гетьманського перевороту та розгону німцями Центральної ради. Одним з приводів цього розгону було організоване за активної участі М. Ткаченка викрадення київського банкіра Абрама Доброго, через банк якого йшли фінансові операції німецької окупаційної адміністрації в Україні. З січня 1919 р. М. Ткаченко – один з лідерів УСДРП-незалежних. В липні 1919 р. в Кам’янці-Подільському заарештований контррозвідкою УНР за спробу організації перевороту. Наприкінці 1919 р. разом із Юрієм Мазуренком від імені оргкомітету УКП виїхав до Москви для переговорів із ЦК РКП(б) про легалізацію УКП на радянській території. Переговори пройшли успішно, Політбюро ЦК РКП(б) дозволило УКП вести легальну роботу в УСРР, але сам Михайло Ткаченко на початку січня 1920 р. помер від плямистого тифу в Серпухові під Москвою[2]. На першому установчому з'їзді УКП 22-25 січня 1920 р. обраний заочно одним з чотирьох почесних голів: інші почесні голови - В.Шахрай, В. Ленін, Г. Зінов'єв.


Андрій Річицький

Андрій Річицький (Анатолій Андрійович Пісоцький. 1893–1934) народився в заможній селянській родині в с. Військове на Катеринослащині, навчався в Петровській (Тимірязевській) сільсько-господарській академії в  Москві. Там навесні 1917 р. вступив до УСДРП. В липні 1917 р. виїхав до Києва як делегат на Всеукраїнськиї робітничий з’їзд, де був обраний членом Всеукраїнської робітничої ради – членом Української Центральної ради, у вересні 1917 р. на 4-му з’їзді УСДРП обраний членом ЦК і редакції «Робітничої газети», в грудні 1917 р. представляв УСДРП на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві. В 1918 р. член Українського Національного Союзу – учасник антигетьманського повстання. член революційного комітету в Києві, після вступу туди військ Директорії в грудні 1918 р. короткий час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Як він сам свідчив, головним його рішенням був наказ про звільнення політвязнів. Із січня 1919 р. один з лідерів партії УСДРП – незалежних. Навесні 1919 р. був заарештований ВУЧК, але незабаром звільнений, виїхав до повстанських загонів на Київщині, а потім до Камянця, де був заарештований контррозвідкою УНР. після звільнення продовжував роботу по створенню УКП, перший з’їзд якої пройшов 22-25 січня 1920 р. в Києві. Був одним з головних її ідеологів до ліквідації партії в 1925 р. за рішенням Комінтерну. Потім – член КП(б)У, кандидат у члени ЦК КП(б)У в листопаді 1927-листопаді 1933 рр., редактор першого тому українського видання Марксового «Капіталу», керував Державним видавництвом України, літературознавець і публіцист. Ставши вірним партійцем-сталінцем, брав участь у компаніях проти Шумського, Хвильового й Волобуєва. в 1932–1933 рр. – уповноважений ЦК КП(б)У із хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області. 8 вересня 1933 р. заарештований ДПУ УСРР за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної націоналістичної «Української військової організації». 27 березня 1934 р. виїзна сесія Верховного суду УСРР в с. Арбузинка визнала його винним в тому, що він жорстоко  знущався над селянами не виконуючи вказівки керівників ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), а виконуючи завдання УВО по активній провокаторські роботі з метою повалення Радянської влади. Показовий процес над ним мав довести, що всі жертви голодомору – результат «перегибов генеральной линии партии на местах» й наслідок роботи прихованих контрреволюціонерів. Засуджений до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу[3]. Реабілітований в 1990 р.

четвер, 22 серпня 2019 р.

Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму. (до 140-річчя від дня народження)








Для більшості сучасних українців буде досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище деякий час було навіть у розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України, слово «Бош» для наших співвітчизників означає передусім марку німецької техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. А тоді її ім’я було оповите легендами і загадками.
Одну з них створив колишній гетьман України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант російської армії і командувач 1-го українського корпусу,  наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського корпусу «под предводительством агитаторши Бош»[1]. Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на Поділлі, але місяцем раніше – 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. (старого стилю). Тоді відбувалися бої між військами старого російського уряду Керенського та прибічниками Ради робітничих і солдатських депутатів у Вінниці, а 2-й гвардійській корпус оголосив про підтримку радянської влади та почав наступ на Вінницю з боку Жмеринки.  В описуваний же Скоропадським період листопада – початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки[2].
Такою ж загадкою залишається і фраза одного з перших біографів Симона Петлюри підполковника армії УНР Василя Проходи про те, що після здобуття козаками Петлюри київського заводу «Арсенал» 20 січня (2 лютого) 1918 р., звідти вивели колону полонених робітників, на чолі якої  «гордо крокувала Євгенія Бош»[3]. Насправді документально підтверджено, що Євгенія Бош в січні 1918 р. знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, членом якого вона була. У січневому повстанні 1918 р. в Києві брали участь дочки Євгенії Ольга та Марія Бош, які тоді разом з іншими жінками-більшовичками носили повстанцям продукти та медикаменти, але вони не потрапляли у полон і аж ніяк не могли очолювати колону арсенальців[4]. Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош. Як курйоз можна сприймати зараз і те, що в першому виданні «Енциклопедії українознавства» її названо «більшовицькою діячкою жид.(івського) походження»[5]. Хоч в останньому додатковому томі це було виправлено на «німецького»[6].
Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили згадувати. Зараз серед істориків можна зустріти думку, що Бош стала жертвою «історіографічної ґендерної дискримінації»[7]. Але думаю, справа в іншому. Вона завжди належала до тих, хто мав свою позицію й ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця позиція суперечила поглядам Леніна або інших вождів більшовицької партії. На щастя перед смертю у 1925 р. Євгенія Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби»[8] та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р. за рік до розпаду СРСР.
Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, вихідця із Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер, народилася дівчинка, яку назвали Євгенія. Щоправда сама вона в своїй автобіографії пише, що народилася в містечку Очаків тієї ж Херсонської губернії, але у жандармських документах місце народження вказано саме с. Адрагіоли. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр, Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія[9].
«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу», – ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? В 1901 р. вона вступає до РСДРП, невдовзі примкнувши до її більшовицької фракції. Розлучившись із чоловіком і залишивши дітей у себе, вона активно займається підпільною партійною роботою і в 1911 р. стає секретарем Київського комітету РСДРП. В 1912 р. була заарештована, та невдовзі незважаючи на отриманий у тюрмі туберкульоз засуджена на довічне заслання до Сибіру.

Зі слідчої справи Євгенії Бош 1911 р.

понеділок, 22 липня 2019 р.

Рішення Конституційного суду щодо закону про декомунізацію - в інтересах російського імперіалізму


16 липня 2019 р. Конституційний суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“.
Цим рішенням за № 9-р/2019 закон № 317-VIII „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“ визнано таким що повністю відповідає Конституції України (конституційним).
Пункт 8 цього рішення Конституційного суду вказує:
«За своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики – тотожними. Названі режими категорично заперечували можливість існування української незалежної держави, переслідували її прихильників та перешкоджали українському національному відродженню.
Після жовтневого перевороту 1917 року комуністичний режим продовжив політику Російської імперії, спрямовану на перешкоджання українському національно-визвольному руху, насамперед шляхом жорстокого придушення збройними засобами будь-яких спроб, пов’язаних зі створенням української незалежної держави. Упродовж усіх років панування на українських землях комуністичний режим переслідував прихильників української незалежності та національного відродження за допомогою каральних військових операцій, масштабних репресій, зокрема шляхом масового вислання людей з метою експлуатації на важких примусових роботах у нелюдських умовах.»

На жаль судді КСУ не вказали якими саме офіційними документами цього «комуністичного режиму» (комуністичної партії та радянської влади) заперечувалася можливість існування незалежної української держави. Й це не випадково, бо усі офіційні постанови та рішення радянської влади ґрунтувалися на записаному ще в Програмі РСДРП (п.9) праві націй на самовизначення. Як їх було реалізовано і яка була фактична політика – то інша річ, й ця політика не була постійною й однаковою усі роки існування цієї влади – з кінця 1917 по 1991 рр., про які йдеться в законі про декомунізацію.
Зокрема право українського народу на повне відокремлення від Росії та утворення самостійної незалежної держави було визнано в Маніфесті Ради Народних комісарів РСФРР до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради від 4(17) грудня 1917 р. Керуючись цим документом глава делегації Радянської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. нового стилю) визнав право делегації Української Народної Республіки (яку тоді представляла на цій конференції делегація Української Центральної Ради) самостійно виступати на міжнародній арені та брати участь в мирних переговорах. Саме це дозволило делегації УЦР укласти 9 лютого 1918 р. першій міжнародний договір із державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), яким вперше в новітній історії було визнано незалежну українську державу. Хоч ця незалежна держава й була невдовзі окупована німецькими та австро-угорськими військами, які розігнали Українську Центральну Раду.
19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад в Катеринославі (нині Дніпро) на пропозицію більшовицької фракції ухвалив резолюцію «Про державний устрій», якою визнано, що «Українська народна республіка стає самостійною радянською республікою». Самостійність української радянської республіки було визнано й підтверджено резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», прийнятою Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 2 грудня 1919 р., та Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р.
Чи можуть судді КСУ та прибічними цього закону назвати подібні рішення німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) чи гітлерівської Німеччини? Жодного такого рішення не було, отже ставити на одну дошку нацистський та «комуністичний» режими абсолютно антиісторично.

неділя, 21 липня 2019 р.

Зайнятість населення та зовнішня торгівля України в 2018 р.



Останнім часом серед українських лівих часто можна почути, що Україна перейшла із розряду промислово розвинених країн до числа аграрних відсталих країн. Іноді це поєднується із ностальгією по часам СРСР, іноді – по часам правління Януковича до Майдану 2013-2014 рр.
Розглянемо офіційні дані Держстату України про зайнятість та зовнішню торгівлю України. Чисельність зайнятих в економіці України скорочується приблизно таким ж темпами, як і чисельність населення України, що повязано із соціально-економічними та демографічними причинами, старінням населення, а також виїздом значної частини працездатного населення на заробітки за кордон. Звичайно певний відбиток на ці процеси наклала й війна на сході України.
Зростання частки зайнятих у сільському господарстві та зменшення зайнятих у промисловості почалося ще в 90-ті роки й продовжилося останніми роками. На 1990 р. в аграрному секторі Української РСР працювало 19,7 % усіх зайнятих, на 1995 р. вже в незалежній Україні - 22,5 % зайнятих, в 2013 р. – 17,5 %,  в 2018 р. – 17,9 % зайнятих в економіці (без тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу)[1]. Як бачимо, частка зайнятих в сільському господарстві так і не досягла навіть пятої частини усіх зайнятих.  Частка зайнятих у промисловості в 2013 р. становила 16,8%, в 2018 р. – 14,8%  усіх зайнятих в економіці України. Для порівняння в сільському господарстві розвинених країн частка зайнятих ще наприкінці ХХ ст. зменшилася до рівня менше десятої частини усіх зайнятих: на 1989 р. в Італії – 9 %, в Японії – 8 %, у Франції – 6%, в Західній Німеччині – 4%, США – 3%, у Великобританії – 2 %[2]. Загалом у світі зростає частка населення, зайнята в невиробничій сфері: торгівлі, обслуговуванні, фінансах, управлінні, освіті, телекомунікація тощо.

Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012-2018 роках1Описание: http://www.ukrstat.gov.ua/english/x.bmp
(КВЕД-2010)
(тис. осіб)

2012
2013
2014
2015
2016
2017
2018
Усього зайнято
19261,4
19314,2
18073,3
16443,2
16276,9
16156,4
16360,9
Сільське, лісове та рибне господарство
3308,5
3389,0
3091,4
2870,6
2866,5
2860,7
2937,6
Промисловість
3236,7
3170,0
2898,2
2573,9
2494,8
2440,6
2426,0
Будівництво
836,4
841,1
746,4
642,1
644,5
644,3
665,3
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів
4160,2
4269,5
3965,7
3510,7
3516,2
3525,8
3654,7
Транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність
1150,9
1163,6
1113,4
998,0
997,2
991,6
995,1
Тимчасове розміщування й організація харчування
326,7
328,9
309,1
277,3
276,7
276,3
283,0
Інформація та телекомунікації
297,9
299,9
284,8
272,9
275,2
274,1
280,3
Фінансова та страхова діяльність
315,8
306,2
286,8
243,6
225,6
215,9
214,0
Операції з нерухомим майном
322,2
314,3
286,1
268,3
255,5
252,3
259,4
Професійна, наукова та технічна діяльність
504,1
493,6
456,0
422,9
428,1
415,8
437,9
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування
343,9
343,3
334,3
298,6
304,3
297,9
304,3
Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування
1003,62
962,3
959,52
974,52
973,1
979,7
939,3
Освіта
1633,2
1611,2
1587,7
1496,5
1441,4
1423,4
1416,5
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги
1181,4
1171,8
1150,5
1040,7
1030,4
1013,6
995,4
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок
225,6
226,5
221,2
207,9
201,6
199,8
196,9
Інші види економічної діяльності
414,3
423,0
382,2
344,7
345,8
344,6
355,2
 1 Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено на основі комплексної оцінки шляхом інтеграції даних вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2018 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.
2 Ураховано кількість тимчасових працівників, які були залучені до підготовки та проведення виборів: у 2012 році – до Верховної Ради України; у 2014 році – Президента України та до Верховної Ради України; у 2015 році – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.
Описание: http://www.ukrstat.gov.ua/img/ua/line.gif

В 2013 р. експорт товарів з України становив 63,3 млрд. дол., імпорт в Україну – 76, 9 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту були недорогоцінні метали та вироби з них – 17,5 млрд. дол. або 27,8 % ( в тому числі чорні метали – 14,3 млрд. дол. або 22,6 %), продукти рослинного походження – 8,9 млрд. дол. або 14 % ( втому числі зернові культури – 6,4 млрд. дол. або 10 %), мінеральні продукти – 7,5 млрд дол. або 11,8 %, машини, обладнання та механізми – бл. 7 млрд. дол. або 11 %. 
      В 2018 р. після пяти років війни та втрати Криму й значної частини Донбасу експорт з України становив 47,3 млрд. дол., імпорт  в Україну  - 57,2 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту залишаються: недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6 млрд. дол. або 24,6 % (в тому числі чорні метали – 9,9 млрд. дол. або 21 %), продукти рослинного походження  - 9,8 млрд. дол. або 20,8 % (в тому числі зернові культури – 7,2 млрд. дол. або 15,2 %), жири та олії – 4,5 млрд. дол. або 9,5 %, мінеральні продукти – 4,3 млрд. дол. або 9,2 %, машини, механізми та обладнання -  4,6 млрд. дол. або 9,8 %. Загалом продукція сільського господарства становила 33,3 % українського експорту, готові харчові продукти 6,4 %, разом – 39,7 %. Продукція переробної промисловості (без харчової)  - 46,7 %, добувної промисловості (мінеральні продукти) – 9,2 %, отже разом промислова продукція – 55,9 % усього українського експорту.
Таким чином Україна зберігає досить потужних промисловий потенціал та кваліфіковану робочу силу, попит на яку зростає в країні значно швидше, ніж відбувається її відтворення, а ціна (заробітна плата) значно нижче за реальний прожитковий мінімум. Подальша доля української економіки та її людського потенціалу залежить не тільки від внутрішніх обставин в самій Україні, але й від тенденцій світової економіки та світового ринку, а також здатності українських найманих працівників обстоювати свої права та боротися за підвищення ціни робочої сили на внутрішньому ринку.