Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920 роки)

Термін «Чорні дошки» в історії України пов’язують насамперед із періодом голодомору 1932-1933 рр., позначаючи ним інструмент масової каральної політики сталінського режиму щодо українського селянства. І хоч сам цей термін відомий з історії шкільної освіти Російської імперії ХІХ ст., але як інструмент політичної боротьби він з’являється під час революційних подій 1917–1921 рр. В цьому сенсі глибоко символічно, що перед тим, як на «чорні дошки» були занесені сотні українських сіл і колгоспів, на політичну «чорну дошку» було записано імена засновників так званого українського націонал-комунізму – авторів книги «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною» (1919) Василя Шахрая та Сергія Мазлаха.

Василь Шахрай. 1918 р.

Біографія і творчість головного автора цієї праці Василя Матвійовича Шахрая (1888–1920) вже досліджувалась у вітчизняній та зарубіжній історіографії^[1]. Але саме останній період його життя містить найбільше білих, або радше темних плям та викликає найбільше суперечок. Завданням цієї статті є зібрати усі відомі на цей момент історичні дані, проаналізувати усі доступні джерела, версії та гіпотези щодо його ідейних поглядів, політичної діяльності в цей період та обставин його загибелі.

Перший і єдиний некролог по Василю Шахраю був написаний відомим західноукраїнським соціал-демократом Володимиром Левинським (1880–1953) й опублікований у газеті «Нова доба», яку видавала у Відні в 1920–1921 рр. закордонна група Української Комуністичної партії на чолі із Володимиром Винниченком (1880–1951). В цій газеті протягом 1921 р. декілька разів друкували уривки із головної праці Василя Шахрая книги «До хвилі», написаної у співпраці із Сергієм Мазлахом (Робсманом. 1878–1937). В останньому числі газети в жовтні 1921 р. було вміщено некролог, де вказано, що Василь Шахрай був одним з найвизначніших українських соціалістичних письменників та ідейним основоположником Української Комуністичної партії. «Тов. Винниченко, повернувши з України, успокоював нас, мовляв, ходять чутки, що Шах-Рай скривається, але невідомо де.  Вкінці стало відомим, що його вбили денікінці на Кавказі, котру то вістку принесли нам кілька членів КП(б)У». Тим не менше автор був упевнений, що «смерть цієї людини лежить на сумлінню большевицької Москви», бо саме «московські більшовики» конфіскували книгу «До хвилі» та вислали з України її головного автора[2].

Стаття із газети "Нова доба" (Відень), 13 жовтня 1921 р.

Редакційна примітка в харківському журналі «Літопис революції» за 1924 р. стверджує, що Василь Шахрай – це більшовик, що займав від початку революції «вкрай націоналістичну позицію», все далі еволюціонував в тому ж напрямку й опинився поза межами партії. «Потім був близький до партизанщини, але активної участі в ній не приймав. Поїхавши на Кубань, він працював там редактором газет і загинув при розправі Денікіна із Кубанською Радою в 1919 р.»^[3] На жаль жодного джерела цих даних редакція «Літопису революції» не вказала. Три роки потому колега Василя Шахрая по Народному Секретаріату Георгій Лапчинський, що зазнав на собі впливу його ідей та його особистості, писав у своїх спогадах: «Я певен проте, що якби доля не відібрала його так рано від нас (він загинув невідомо де саме, десь на Кубані року 1920), ми мали би його тепер у наших лавах як велику й цінну силу»[4].

Вдова Василя Шахрая Оксана Шахрай (1887–1980) багато років добивалася його реабілітації й навесні 1967 р. підготувала біографічний нарис про нього, який подала для публікації в «Українському історичному журналі», але цей нарис так і не було опубліковано. В ньому авторка пише, що після виключення з партії в 1919 р. Василь Шахрай  деякий час вчителював на Полтавщині, а потім, коли цю територію окупувала армія Денікіна, вирушив на Кубань для розгортання там нелегальної революційної роботи. Там він був схоплений та закатований денікінцями наприкінці 1919 р.[5] Цю ж версію повторює й співробітниця Полтавського краєзнавчого музею Н.Романенко, в тексті якої бачимо прямі запозичення із нарису Оксани Шахрай^[6]. Очевидно остання надіслала свій нарис також і до Полтави. В 1988 р. київський історик Юрій Гамрецький доповнив цю версію: «Фігура досить відома, він не міг залишитись у підпіллі на Україні. Та вся його пристрасть борця прагнула активної боротьби з контрреволюцією. Він переїздить на Кубань. Однак восени 1919 р. денікінці розкрили в Краснодарі[7]  підпільну більшовицьку організацію, в роботі якої безпосередню участь брав В.М. Шахрай. Його стратили» ^[8]. На жаль автор також не вказав джерел цієї інформації.

Проте опоненти Ю. Гамрецького наголошували на іншому. Київські історики І.І. Коломійченко та І.С.Хміль тоді ж писали: «Повернувшись у 1919 р. на Україну, він (Василь Шахрай – А.З.) ні в які стосунки з більшовицькими організаціями і радянськими органами не входив. Зате вів переговори з лідерами УСДРП (незалежних), які підняли тоді, перед денікінським нашестям, куркульське повстання  проти Радянської влади, і предметом цих переговорів було перефарбування цієї буржуазно-націоналістичної партії в «Українську Комуністичні партію», альтернативну КП(б)У та незалежну від РКП(б)»^[9]. Отже залишається відкритим питання: хто ж саме відряджав Василя Шахрая на Кубань та давав йому явки та контакти?

Газета "Коммунист" (Харків), 12 березня 1919 р.

Вихідним пунктом для нашого дослідження є публікація органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» за 12 березня 1919 р. В рубриці «Партійне життя» там було вміщено невелике оголошення: «Черная доска. По постановлению Центрального комитета КПУ от 9 марта 1919 г. граждане Шахрай и Мазлах (в оригіналі помилково Мазлох – А.З.) исключаются из партии за действия, направленные против партии. За действия же против рабоче-крестьянской революции на Украине им воспрещается занимать какие бы то ни было посты в советских учреждениях»^[10]. 9 березня була неділя. Отже ЦК КП(б)У зібрався спеціально у вихідний день, щоби прийняти це рішення. Показово, що у фонді ЦК КП(б)У в ЦДАГОУ відсутні протокол і текст цього рішення. В тій же рубриці були опубліковані рішення Оргбюро ЦК КП(б)У про розпуск Донецько-Криворізького обласного комітету КП(б)У та затвердження мусульманської комуністичної групи «Гуммет» при ЦК КП(б)У. Ці рішення збереглися в протоколах Оргбюро ЦК КП(б)У[11]. Не викликає сумнівів, що ЦК КП(б)У дійсно прийняв рішення про виключення Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, але незрозуміло як саме воно було оформлено: це було рішення пленуму ЦК, Оргбюро чи Політбюро ЦК КП(б)У. Очевидно також, що на це засідання самих В. Шахрая і С. Мазлаха не запрошували.

Сергій Мазлах у своєму листі до дружини в березні 1919 р. пише, що 9 березня вони як раз прибули до Полтави. Перед цим вони побували у Харкові, де із 6 по 10 березня відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. Там вони зустрілися із багатьма старими товаришами та залишили декілька сотень брошур «До хвилі». За словами Мазлаха, реакція на їх повернення в Україну та на цю брошуру серед їх старих знайомих була дуже позитивною. В той же час ЦК КП(б)У телеграфував Полтавському комітету КП(б)У вимогу до Василя Шахрая та Сергія Мазлаха здати всі примірники брошури, а їх самих вислати за межі України. Сергій Мазлах писав про рішення ЦК КП(б)У, що вони із Василем Шахраєм «не чекали від них такої дурниці», вважаючи, що виключення з цієї партії має і позитивне значення, бо знімає із них відповідальність за її політику, більше того привертає до них симпатії робітничих мас: «Звісно страшного тут нічого немає. Логічно розмірковуючи і роблячи відповідні висновки із становища, яке склалося, я повинен би тимчасово перейти на нелегальне становище і продовжувати посилену роботу по організації могутньої і сильної Української Комуністичної партії. А ґрунт для цього є і дуже серйозний. Майбутнє за цією партією»[12].

УКРАИНСКАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ и НЕСТОР МАХНО

(Ответ «Zirka An Dray»)    

Публикуется в порядке дискуссии.     

               

Нестор Махно в эмиграции

Во время обмена мнениями по поводу текста «Попам махновского прихода», некто, скрывшийся под псевдонимом Zirka An Dray, взялся утверждать, что «никакой враждебности к украинской национально-демократической революции Махно не испытывал и никогда не проявлял». Это утверждение обосновывается ссылкой на  авторское предисловие (у Махно называется – «Вместо предисловия») к его воспоминаниям и позволяет думать, что «Zirka An Dray», при знакомстве с этим махновским текстом, дальше предисловия не продвинулся. Но и в самом предисловии Махно лишь выражает сожаление о том, что его труд не будет опубликован в Украине и  на украинском языке, после чего можно прочитать следующее: «Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно». Неужели эта размытая по своему смыслу фраза может являться подтверждением отсутствия враждебности к украинской национально-демократической революции, как считает «Zirka An Dray»?!

Обратимся к основному тексту воспоминаний Махно. Кроме фактологической канвы событий, они полны самых пространных рассуждений о крестьянстве в социальной революции: революционные потенции крестьянства (вплоть до противопоставления крестьян городским рабочим); задачи крестьянства в революции; роль крестьянства в революции и т.д. и т.п. Очень много места уделено оценке роли российского большевизма в той же революции и взаимоотношениям с его представителями. Встречаем мы и критику в адрес городских анархистов за их революционную несостоятельность. Но мы нигде не встретим размышлений Махно об украинском национально-освободительном движении, о его взрывчатом развитии после того, как в феврале 1917г. в Петрограде рабочие и солдаты свергли трехсотлетнюю династию Романовых.  Последовавший затем развал царской империи  и мощный всплеск  национально-освободительной борьбы на ее окраинах, - все это проходит мимо Махно. По этому поводу в его воспоминаниях нет ничего, кроме краткой, но неадекватной, злобной критики «украинского освободительного дела».  Он вообще не мыслил в категориях национального освобождения Украины, хотя в описываемый им период (1917г.) происходил взрыв украинского национального самосознания, повсеместно создавались собственно украинские институции во всех сферах общественной жизни, а национально-сознательная общественность, прежде всего на съездах солдат, крестьян и рабочих, создала Центральную Раду, - это политическое выражение украинского национально-освободительного движения. 

На это «Відродження нації» Махно реагировал в худших традициях российско-большевистского агитпропа. Украинское национально-освободительное движение для него – это «украинское шовинистическое движение, уродующее великие начинания Русской революции на Украине», или просто петлюровщина. Российского великодержавного шовинизма Махно не замечает вообще. При всей своей критике большевизма, он совершенно не касается большевистской национальной политики и нигде не оперирует понятиями «российский большевизм» или «большевистская Россия». Но как только речь заходит о политическом активе Центральной Рады – это украинские шовинисты и никак иначе. Опять же, как и  российско-большевистский агитпроп, как и позднейшая КПССовская историография, Махно избегает названия УНР. Для него существовали только Центральная Рада, «Украинская Центральная Рада», Директория или «Украинская Директория», петлюровцы и петлюровщина…

Более того, воспоминания Махно содержат такие антиукраинские перлы, которые вполне органично смотрелись бы в пропагандистском арсенале современных «новороссийских» сепаратистов. Вот некоторые примеры:

«…население района было определенно враждебно настроено против политики Украинской Центральной Рады, агенты которой, разъезжая по району, травили всякого и каждого революционера, называя его «предателем неньки Украины» и защитником «кацапів», которых по «идее» Центральной Украинской Рады (по выражению ее агентов), конечно, нужно было убивать, «як гобытилів мови». (орфография оригинала. - О.Д.) Такая идея оскорбляла крестьян. Они стягивали с трибуны проповедников и били, как врагов братского единения украинского народа с русским. Вот это-то злопамятная проповедь шовинистов-украинцев толкнула трудовое население Гуляйпольского района на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства, ибо население видело в этом шовинизме, который фактически являлся руководящей идеей украинства, - смерть для революции».

 Эти сентенции представляют собой злостную клевету на национальную политику Центральной Рады. Очевидно, Махно игнорировал содержание  ее Универсалов, в частности, объявившего о создании УНР III-го Универсала, который провозгласил:

«…в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, еврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя».  

Но кроме этого, разве «путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства» не есть путь вооруженной борьбы против независимости Украины?! «Шовинизм, который фактически является руководящей идеей украинства» - разве не перекликается подобный клеветнический выпад с кликушеством современных российских и «новороссийских» антиукраинских пропагандистов?!

Рейди армії Нестора Махна Зіньківщиною

(Історична розвідка)

Взаємини Червоної армії та армії Махна є цікавою і перспективною темою для істориків і дослідників Української революції. В даній розвідці спробуємо розібратися у обставинах бою під Шилівкою 1920 року та в супутніх подіях, пов’язаних із рейдами армії Нестора Махна Зіньківським повітом (північний схід Полтавської губернії).

Розпочнемо з короткого огляду літератури. Якщо говорити про першоджерела, то наразі маємо лише одне таке джерело – «Військово-оперативний щоденник відділу ревради (махновців) за 1920 рік»[1]. Вів щоденник начальник оперативного відділу (начальник штабу) махновців Віктор Білаш. Фрагменти з цього унікального документу містяться у Зіньківському районному народному історичному музеї. Деяка інформація про рейди Махна на Зіньківщину є у спогадах Віктора Білаша, які впорядкував і видав його син в 1993 році[2]. Бачення подій з протилежної сторони викладено у спогадах червоноармійця Ю. Романченка, безпосереднього учасника боїв, які було опубліковано в 1931 році[3]. Крім того, обставини сутички між махновцями та червоними були коротко описані в газетній публікації 1927 року, автором якої був, судячи з контексту статті, зіньківчанин, що ховався за псевдонімом В-ко[4]. Висвітлені ці події і в художньо-документальних творах. Мова йде про книги Левка Рися (Великобританія, 1957)[5]та Дмитра Нитченка (Австралія, 1990)[6]. Обидва автора – діяспоряни; незважаючи на певну упередженість в описі подій 1920 року, як Левко Рись, так і Дмитро Нитченко перебували тоді в Зінькові, тому їх свідчення теж є цінними. Описані ці події і в двох документальних романах краєзнавця Івана Чайки (2001 [7] та 2019 [8]), який спирався при їх написанні на нотатки Парфентія Галагузи, сподвижника отамана Леонтія Христового. Серед історичних досліджень слід відзначити праці історика повстанського руху на Полтавщині Віктора Ревегука. Його дослідження, в тому числі й матеріал по Зіньківщині, увійшли до колективної трьохтомної збірки по історії Української революції на Полтавщині (2017) [9]. Історик не завжди коректно висвітлює події, проте подає багато фактичного матеріалу. Звертався до цієї теми і краєзнавець О. Кононенко, що опублікував свій нарис у газеті «Голос Зіньківщина» (2007) [10].

Як мабуть, багатьом відомо, стосунки у батька Махна з червоними були складними. Не будучи антагоністичними силами, маючи навіть до певної межі спорідненість в ідеології, махновці й вояки Червоної армії у роки Громадянської війни нерідко воювали разом проти спільного ворога – білогвардійців. Проте згодом між сторонами почала зростати взаємна недовіра. Махновці не визнавали будь-якої влади, в тому числі радянської та вороже ставилися до вимог більшовицького командування розпустити Військово-революційну раду; по-різному анархісти й більшовики дивилися на причини виникнення Григор'євського бунту. Нарешті, в кінці травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України за вказівкою Леніна і Троцького прийняла рішення ліквідувати махновщину в стислі строки. Відповіддю махновців, які практично повністю контролювали південний схід України, були рейди по прилеглих територіях, підконтрольних більшовикам.

Братська могила 28 червоноармійців та громадян міста Зінькова,
які загинули під час громадянської війни.

Період відносної сталості в Зінькові наступив 20 листопада 1919 року після звільнення містечка від військ Денікіна партизанським загоном Баринова. Незважаючи на встановлення влади у повітовому центрі, навколишні ліси та села часто опановували всілякі повстанські угруповання, зокрема так звана банда Марусі, символом якої був чорний прапор[11].

9 серпня 1920 року із району Кременчука Махно неочікувано для всіх рушив у північному напрямку. Згідно щоденникових записів Білаша, махновці виїхали в 3 години ночі з Шишак, під’їхали до Зінькова, спокійно зайнявши позицію та пішли в наступ 1-м кавалерійським полком і піхотою Вікторова (3-ій піхотний полк). Бій з частинами Червоної армії (171-й батальйон та міліція в кількості 1450 чол.) продовжувався 3-4 години. При взятті міста було захоплено в полон 200 чол. Зі сторони махновців теж були втрати, зокрема було вбито командира ескадрону Харя та вахмістра Смородіна[12]. Більшовицький актив евакуювався до міста Охтирки, міліція – до Опішні.

Свідок тих подій, Левко Рись, так описує прибуття махновців: «Піші їхали в фаетонах на ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його.

Мене вабив відважний вигляд махновських вояків: з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе; на рамена були надіти паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками»»[13]. Місцеві самогонниці у ті дні мали гарний виторг за свою «продукцію».

Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата

1919 – 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО «Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019. – 579 с. – 500 экз.

Рецензія.

Минулий 2019 рік приніс нам важливу дату – 100 років від часу утворення ІІІ (Комуністичного) Інтернаціоналу, заснованого на першому установчому конгресі в Москві в березні 1919 р. Саме цю подію увічнює довідник, що вийшов друком спершу італійською, а потім російською мовами.

Британський прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі колись сказав знамениту фразу: «Не читайте історію – читайте біографії, бо це – життя без теорії». Навряд чи цей вислів сподобається авторам та упорядникам цього довідника. Він підготовлений італійською  організацією “Lotta communista” та зокрема заснованими нею Інститутом дослідження міжнародного робітничого руху імені Серджіо Мотозі та Біографічним архівом робітничого руху в м. Генуя (Італія). «Лотта комуніста» навпаки вважає, що найперше, що потрібно пролетаріатові, - це правильна теорія. Їм напевно більше би сподобалося інше твердження того ж Дізраелі: «Партія — це організована думка». Саме бійцям утвореної сто років тому організації світової соціалістичної революції присвячено цю книгу.

Першу частину її становлять статті Жана Жакомо Кавікьолі про передумови виникнення Комуністичного Інтернаціоналу під час першої світової війни та Великої російської революції 1917-1921 рр., перші чотири конгреси Комінтерну в Москві. Цікавим також є дослідження Сергія Сальнікова про вплив міжнародних міграцій на комуністичний рух, зокрема роль військовополонених часів першої світової війни, що потрапили до Росії, в утворенні комуністичних партій Європи. Хотілося б також додати, що це ж саме стосується й Західної України, зокрема утворення Комуністичної партії Східної Галичини в 1919 р., де провідну роль грали колишні військовополонені Михайло Левицький, Нестор Хомин, Григорій Іваненко (Бараба) тощо.

Другу частину становлять статті та промови засновників та ідейних лідерів Комінтерну – Владіміра Лєніна, Льва Троцького, Григорія Зінов’єва та засновника «Лотта комуніста» Арріго Черветто.  Тут же вміщено «Умови прийому до Комуністичного Інтернаціоналу» (21 умова), прийняті на ІІ конгресі Комінтерну в липні 1920 р. Для українського читача цікавим мабуть буде порівняти ці умови із програмними документами двох українських партії, що подавали заявки на вступ до цієї організації – Української Комуністичної партії (боротьбистів) та Української комуністичної партії, утвореної в січні 1920 р. Обом цим партіям було відмовлено у вступі до Комінтерну на вимогу представників РКП(б), хоча пункт 8 «Умов» стосовно колоній та пригноблених націй передбачав зокрема, що кожна партія Комінтерну мусить «підтримувати не на словах, а на ділі будь-який визвольний рух в колоніях, вимагати вигнання своїх вітчизняних імперіалістів із цих колоній… й вести систематичну агітацію у своїх військах проти будь-якого гноблення колоніальних народів».

ПОПАМ МАХНОВСКОГО ПРИХОДА

(К полемике вокруг военного преступления Махно 22.05.1919г.)

«Былые идеалы» и махновщина

 В стенах цехов днепропетровских заводов я провел 41 год своей жизни (1976-2017). И я горжусь тем, что много лет был непосредственным производителем материальных средств, необходимых для жизни общества. В конце 70-х – начале 80-х годов ХХ ст., наблюдая за мерзостями «развитого», а затем даже «зрелого социализма» или государственно-капиталистического КПССовского режима, я искал идейную базу для освобождения  рабочего класса, частью которого был. Сначала это была платформа «рабочей оппозиции» в рядах РКП(б) 20-х годов, потом анархо-синдикализм. Я утверждаю, что в бывшем «СССР» я был первым, кто после 20-х годов, в открытую поднял идейное знамя анархо-синдикализма, когда летом 1987г. публично, перед рабочими, предложил заводскому КПССовскому «партактиву» проводить ненавистные, но обязательные для рабочих «политзанятия» в форме дискуссий между мной, как анархо-синдикалистским активистом и КПССовскими пропагандистами. В 1994г. идейная эволюция привела меня к марксизму. С тех пор прошла четверть века(!) и в декабре 2019г. я вдруг узнаю от известного анархистского историографа Анатолия Дубовика, что оказывается, у меня сейчас появилась потребность «попинать былые идеалы» посредством критики Махно и махновщины, вернее, мифа о Махно и махновщине. Разбираться, - почему вдруг через 25 лет у меня могла возникнуть такая потребность, -  я считаю излишним в виду явной глупости подобного утверждения.

Но можно ли, в принципе, в моем случае, «пинать былые идеалы», критикуя махновщину? Чтобы ответить на этот вопрос, надо, очевидно, соотнести эти самые «былые идеалы» и махновщину.

Анархо-синдикализм я всегда рассматривал как доктрину социального освобождения промышленного рабочего класса (сейчас не идет речь о ее преимуществах и недостатках или о ее несостоятельности), основным постулатом которой является деятельность свободных союзов непосредственных производителей в промышленном производстве.

Организованные в свои боевые профессиональные союзы, промышленные рабочие ведут экономическую борьбу, в итоге которой всеобщей захватной стачкой овладевают производством. Власть эксплуататоров при этом рушится; наемный труд, как таковой, исчезает; исчезает и социальное разделение труда на начальников и подчиненных; свободные труженики сами управляют производством; основная цель социалистической революции достигнута – эксплуатация человека человеком ликвидирована, труд освобожден!  Вот чем для меня был анархо-синдикализм.

Стоит добавить, что во время буржуазно-демократической революции 1989-1991г.г. я, как рабочий активист анархо-синдикалистской ориентации, всегда дистанцировался от того пестрого, шумного и бестолкового балагана, каким был в то время возродившийся в «СССР» анархизм, в котором задавали тон различные, зачастую весьма эксцентричные, люмпен-интеллигенты.

Махновщина была крестьянским движением, широким движением мелкотоварных сельхозпроизводителей, то есть, мелкой буржуазии, которая во время буржуазно-демократической революции 1917-1921г.г. сокрушила феодальные пережитки в виде помещичьего землевладения и стремилась сама хозяйничать на своей земле, стремилась сама распоряжаться добытым в результате аграрной революции основным средством  своего мелкотоварного сельскохозяйственного производства. Аналогичные с махновским повстанческие крестьянские движения в то время охватили всю Надднепрянскую Украину, -  одинаковой была социальная база, одна и та же была стратегическая цель: землю – мелкотоварному сельхозпроизводителю! Повстанческие движения «батьки» Ангела, атамана Зеленого и атамана Григорьева были наиболее крупными, после махновского, проявлениями общей крестьянско-повстанческой тенденции в Украинской революции, основным вопросом которой был аграрный вопрос. Но только махновское движение в качестве своей идейной базы имело анархо-коммунизм, что получилось по ряду исторических, в общем-то, чисто случайных обстоятельств. Без сомнения, крестьянское повстанческое движение на Екатеринославщине и в Северной Таврии во время  буржуазной  революции все равно было бы, даже без его «оплодотворения» анархо-коммунизмом. Оно вполне могло развиться при эсеровском(левоэсеровском) идеологическом обеспечении. История Украинской революции показывает, что движение мелкой буржуазии за свое социальное освобождение могло принимать на вооружение любую идейно-политическую ориентацию (кроме российско-реставрационной, естественно), а также эту идейно-политическую ориентацию менять. В связи с этим мне вновь вспоминаются памятные еще со школьной скамьи строки Павла Тычины:

            На майдані коло церкви революція іде,
Хай чабан – усі гукнули, за отамана буде!

Такая «чабанна отаманія» могла выступать под любым идейным знаменем, аби тільки проти панів, проти жидів, проти комісарів, ЧК та продзагонів, за землю і волю…

Собственно Махно и анархизм – вопрос сложный и неоднозначный. Анархисты-«набатовцы» критически относились к деятельности Махно, приехав и побыв какое-то время в махновщине, они ее покидали. Махно критически, иногда откровенно недоброжелательно, относился к «набатовцам», ведь по своей военно-политической практике он анархистом, конечно же, не был. Он был вождем, мифологизированным еще при жизни вождем крестьянского восстания, культ личности которого всячески поддерживался его окружением.   

Анархо-синдикализм  и такие, как махновщина, крестьянские повстанческие движения, - это настолько разные практики социального освобождения, насколько разная у них социальная база. В случае анархо-синдикализма, - это городские наемные промышленные рабочие, продающие на рынке труда свою рабочую силу. В случае крестьянских повстанческих движений, в частности, махновщины, – это мелкотоварные сельскохозяйственные производители, продающие на рынке продукты своего труда на земле. Анархо-синдикализм органично вырастал из тред-юнионизма, из организованной борьбы наемных рабочих за более высокую цену своей рабочей силы.  Махновщина  выросла из борьбы мелкой буржуазии за землю, против феодального землевладения. Таким образом, критика анархо-синдикализма (если бы вдруг у меня сейчас возникло желание «попинать былые идеалы») посредством критики махновщины, была бы абсолютно несостоятельным интеллектуальным упражнением. Это выглядело бы так же абсурдно, как если бы в какой-то стране Латинской Америки кто-то взялся за критику стачечного движения городских рабочих посредством критики сельской герильи. Это выглядело бы так же нелепо, как название недавно самораспустившейся известной леворадикальной организации – Революционная Конфедерация Анархо-Синдикалистов, но… имени Нестора Махно(?!).

По этому вопросу надо сказать еще следующее: «интеллигентно выражаясь», я считаю некорректным полемическим приемом сначала попытаться как-то дискредитировать личность оппонента и только потом обращаться к его аргументам. В данном случае именно так поступает А. Дубовик: посмотрите, восклицает он, - кто  пытается опорочить репутацию нашего «народного героя», - тот, кем овладело недостойное желание «попинать былые идеалы»!

ЭТО БЫЛО ТРИДЦАТЬ ЛЕТ НАЗАД…

Некоторые фрагменты хроники буржуазно-демократической революции 1989-1991 г.г.

 в Днепропетровске.

Днепропетровск в середине 70-х гг. ХХ в.

21.01.1990 – Подготовительная конференция к Всеукраинскому съезду Соцпрофа, - первого легального (или полулегального?) альтернативного профсоюза в Украине. Вырабатываем повестку дня съезда и обсуждаем организационные вопросы. Избран Оргкомитет.

22.01.1990 -  Митинг национально сознательной общественности, посвященный «Акту злуки» УНР и ЗУНР 22.01.1919г. Проводит митинг актив РУХа, УГС и УАПЦ.  Присутствует 500 – 600 человек. Год назад, в январе 1989г. такой митинг в Днепропетровске был еще невозможен. На митинге раздаю листовки с призывом бойкотировать выборы в Верховный совет «УССР», что вызывает возмущение некоторых национал-демократов.

23.01.1990 – Директор завода г-н Шакалов (по совместительству секретарь по идеологии в заводском парткоме КПСС) вызывает меня к себе и предлагает посетить ГУВД. Вечером звонят из ГУВД и требуют моей явки туда. Отвечаю, что смогу явиться  только по повестке. Еще в прошлом году, и не только мной, было отмечено, что политическая полиция (КГБ) передала часть своих функций по давлению на антиКПССовскую оппозицию структурам МВД.

26.01.1990 – В качестве делегатов от Днепропетровской парторганизации УНП, я и  В. Кобзарь выезжаем в Латвию, в Юрмалу, на конференцию политических сил украинского национально-освободительного движения «Проблемы и пути достижения независимости Украины». Политическая обстановка пока не дает возможности провести такую конференцию на территории Украины и она будет проходить, так сказать, «в эмиграции», - под эгидой Народного фронта Латвии, лидеры которого еще недавно сидели в «советских» тюрьмах вместе с организаторами нашей конференции. За день по телефону неоднократно выслушиваю угрозы сотрудников ГУВД. Они уже знают(!), что я еду в Киев (на конференцию мы должны ехать поездом Киев – Рига) и убеждают меня, что до Киева я не доеду… Требуют прибыть в ГУВД.  Вместе с В. Кобзарем решаем сделать небольшой крюк по Украине, чтобы не ехать в Киев поездом Днепропетровск – Киев. Выхожу из дому очень рано, но через час после моего ухода наряд милиции приходит ко мне домой.

10.02.1990 -  Общегородской митинг демократической общественности на стадионе «Металлург». Присутствует до  4 000 человек. Митинг выражает недоверие Днепропетровскому обкому КПСС.

ОДНО ИЗ ТЕМНЫХ ПЯТЕН НА БИОГРАФИИ «НАРОДНОГО ГЕРОЯ»

В мае 2019 г. известный исследователь истории анархистского движения в бывшей Российской империи Анатолий Дубовик пометил в Facebook свою заметку о столетнем юбилее (22.05) со дня смерти в бою с кубанскими белоказаками Бориса Веретельникова, - на момент своей гибели командира сводного пехотного Гуляй-Польского полка, сформированного в Гуляй-Поле 19.05 – 20.05. 1919г. в составе «войск имени Батько Махно» или, что практически то же самое,  в составе «1-й Повстанческой Украинской дивизии имени Батько Махно». Б. Веретельников был уроженцем Гуляй-Поля, матросом Черноморского флота, выдающимся революционным агитатором, по своей идейной ориентации левым эсером, затем анархо-коммунистом, помощником начальника штаба Повстанческой дивизии и перед самой своей смертью – командиром пехотного полка. Но данный текст не о нем, а об уничтожении белоказачьей конницей Шкуро сводного Гуляй–Польского полка в с. Святодуховка и о той роли, которую  в этой катастрофе сыграли легендарный «народный герой», начдив 1-й Повстанческой Нестор Махно и командир 2-й бригады этой дивизии Виктор Белаш.  

Итак, по В. Белашу (А. Белаш, В. Белаш – Дороги Нестора Махно, Киев РВЦ Проза, 1993):

«С 19-го мая в Гуляй-Поле шла мобилизация(1). За два дня был сформирован сводный пехотный полк, численностью в 2000 штыков, состоящий из Гуляй-Польского, Успеновского и Туркеновского батальонов, в составе которых была еврейская рота (150 штыков). Командование полком принял Б. Веретельников. 22 мая утром полк успел занять село Святодуховку (Любимовку), что в 35в. восточнее Гуляй-Поля».

Зададимся вопросом: что реально можно было сделать в 1919г. в деле формирования нового пехотного полка за два дня? Только переписать мобилизованных, разбить их по взводам, ротам и батальонам, определиться с командирами, создать необходимые полковые команды (как правило, это были команды: пулеметная, подрывная и конной разведки), хозяйственную и медицинскую части и, наконец, раздать новобранцам винтовки. По сути, через два дня это была вооруженная толпа в 2000 человек и не более того. В самом лучшем случае, мы можем допустить, что большинство мобилизованных прошло школу российской царской армии, то есть имело базовую подготовку солдата-пехотинца, а какая-то часть этого большинства  даже имела боевой опыт, приобретенный в окопах первой мировой войны. В самом худшем случае мы можем допустить, что объявленная в Гуляй-Польском районе «добровольная» мобилизация «10 лет», т.е. мужчин 1889 – 1898г.г. рождения, поставила под ружье большинство тех, кто впервые это самое ружье взял в руки, можем предположить, что ветераны Первой мировой либо уже втянулись в вооруженную борьбу на просторах родных степей еще в 1918г., либо уклонялись от нее любыми способами.  Но в любом случае понятно, что за два дня ни о каком сколачивании отделений, взводов, рот и батальонов, ни о каких тактических занятиях, ни о какой огневой подготовке не могло быть и речи. Учили ли новобранцев в рамках рот залповой стрельбе повзводно, что было очень важно при отражении атак конницы, учили ли их, как и какой боевой порядок надо занимать при отражении атак той же конницы? Это уже вопросы, которые принято называть риторическими. Ответы на них могут быть только отрицательными… Командир полка,  Б. Веретельников (Интересный документ «О добровольной мобилизации», который цитируется Белашом по известной махновской газете «Путь к Свободе» от 24.05.1919 и который нам еще придется упомянуть, подписан «и. д. Начальника Штаба дивизии Б. Веретельников), как матрос, скорее всего, участвовал в боевых действиях на море на кораблях царского Черноморского флота. Но у него отсутствовал боевой опыт сухопутной войны даже в качестве рядового солдата-пехотинца, не говоря уже о том, что он никогда не командовал даже отделением или взводом пехотных солдат, а тут под его команду становится целый полк в 2000 штыков! Но к нему, как к командиру пехотного полка, у нас нет никаких ретроспективных претензий: вместе со своим полком он погиб в бою с белоказаками.  Честь и слава такому революционному борцу!

Совсем иной спрос с  В. Белаша. и Н. Махно! От Белаша мы знаем, что созданный 19.05-20.05.1919г. сводный пехотный Гуляй-Польский полк утром 22.05 расположился в Святодуховке. Это понятно, - если от Гуляй_Поля до Святодуховки 35 верст, то пешим походным порядком это дневной переход. В тот же день в Святодуховку на автомобиле приезжает Махно в сопровождении адьютантов Григория Василевского и Сидора Лютого, а также командир 2-й бригады В. Белаш. То, что с Махно приехал именно Белаш, а не командир 1-й или 3-й бригады, позволяет предположить, что новый полк был включен в состав именно 2-й бригады, хотя сам Белаш об этом не пишет.  О цели приезда начдива и комбрига-2 в расположение сводного Гуляй-Польского полка Белаш ничего не говорит, но нам представляется вполне обоснованным утверждение А. Дубовика, что целью их приезда было сделать смотр только что сформированному полку. В свою очередь, Белаш о смотре не упоминает, но рассказывает, что в Святодуховке к Махно привели «неизвестного грека, одетого в английское обмундирование», который сказался попавшим в плен к белоказакам повстанцем разбитого шкуровцами накануне 9-го греческого полка из состава 2-й бригады. Этот повстанец «попал в плен, но его отпустили, поручив доставить письмо батьке Махно». Письмо (текст которого Белаш цитирует по выпуску газеты «Путь к Свободе» от 4.06.1919) содержало предложение к Махно вступить в переговоры со Шкуро на предмет возможных совместных военных действий против большевиков. Как пишет Белаш, во время примечательной реакции Махно на это письмо(2), «вдруг, в самом центре села разорвался снаряд, за ним другой, третий». Так начиналась гибель только что сформированного сводного пехотного Гуляй-Польского полка…  

Снова Белаш: «Со стороны Керменчика показался танк(3), за ним конные колонны, взвился и сделал облет аэроплан(3). Шкуро переходил в атаку, а наш полк, заняв на окраине села позиции, отстреливался. Видя безвыходное положение, мы на автомобиле выехали в Гуляй-Поле, чтобы оттуда организовать подкрепление и оборону.» Белаш не дал оценки этому поступку. Понимал ли он вообще, о чем пишет?!

Махно и сам Белаш вместе с ним 22.05.1919г. совершили самое позорное военное преступление, которое только возможно для воинских начальников: во время боя бросили своих бойцов и спасая свои жизни, удрали в тыл! В самом начале вражеской атаки они бросили несколоченный, необученный, ни разу еще не бывший в бою полк и сразу оценив положение как безвыходное, сбежали! Никакого морального права так поступать у них не было. Это был поступок, совершенно несовместимый с понятием «боевой командир»! О понятии «офицерская честь» говорить не будем, ибо в контексте реалий 1919г. это звучало бы слишком по белогвардейски… В любой армии, в революционной, в контрреволюционной,  в какой угодно, после таких «боевых подвигов» следует отрешение от занимаемой должности, арест и трибунал! И какое жалкое, несостоятельное оправдание: умчались на автомобиле в тыл на 35 верст, умчались обратно в Гуляй-Поле, чтобы «оттуда организовать подкрепление и оборону»!

Еще раз: утром 22.05.1919г. только что сформированный сводный пехотный Гуляй-Польский полк расположился в Святодуховке (надо думать, что полк выдвинулся туда не по личной инициативе Веретельникова, а по приказу Махно или, в крайнем случае, Белаша). Вскоре, с целью сделать смотр новому полку туда приезжают Махно и Белаш. Можно представить этот восторг, этот энтузиазм молодых крестьянских парней, за два дня до этого ставших повстанцами-махновцами: как же, сам любимый «Батько», легендарный крестьянский «Батько», об отваге и военной хитрости которого ходят легенды, приехал к ним; приехал принять смотр и посмотреть, какие они молодцы, как рвутся в бой против «золотопогонников»…