середа, 20 листопада 2019 р.

Кубанське дійство або розгін Кубанської Ради 19 (6) листопада 1919 р.

джерело світлини: Кінець автономії, як розігнали Кубанську раду.


19 листопада 1919 р. столиця Кубанського козачого війська місто Катеринодар виглядало збройним табором. Хоч фронт із червоними був за сотні кілометрів, скрізь по вулицях і перехрестях були розставлені військові частини. Цими частинами командував начальник тилу білої Кавказької армії генерал Віктор Покровський. За його наказом війська оточили будинок, де містилася Кубанська законодавча рада, й поставили їй вимогу видати одинадцять осіб, яких верховний головнокомандувач Збройними силами півдня Росії генерал Антон Денікін оголосив злочинцями та віддав від суд. Ці події отримали назву «кубанське дійство», вони поклали край автономії Кубанської Народної Республіки[1].
Генерал Віктор Покровський. Народився в місті Нижній Новгород (не козак). В березні 1918 р. Кубанська Рада присвоїла йому звання генерл-майора та призначила командувачем Кубанської армії, що увійшла до складу Добровольчої армії. Йому належать вислови: "Вид повешенного украшает горизонт", "Повешение улучшает аппетит" тощо.

За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)[2]. В деяких відділах Кубанського козачого війська, таких як Катеринодарський, Єйський, Темрюкський, українці становили й абсолютну більшість. Від початку революції 1917 р. посилюються національно-культурні й політичні зв’язки між Україною і Кубанню. Владу на Кубані перебрала Кубанська Законодавча Рада, яка в січні 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку. Але населення Кубані було поділено за становим принципом на козаків (43 % населення) та не козаків. При чому самі кубанські козаки поділялися на чорноморців – нащадків запорожців – Чорноморського козацького війська, що становили більшість, та лінійців – переважно росіян. Козацтву в цілому належало 79 % земель та право самоврядування. 7 % населення становили горці, а решту – майже 50 % населення становили так звані «городовики» або «іногородні» (також здебільшого переселенців з України – але більш пізнього пореформеного часу), які не мали фактично жодних прав, працювали наймитами або орендували землю в козаків та поміщиків, мусили платити «посаженне» – по пять копійок з квадратного сажня на рік[3].
Прапор Кубанської Народної республіки.

Більшовики, прийшовши до влади в Росії, одним з перших декретів радянської влади оголосили про скасування станового поділу, й відповідно привілеїв козацтва, а декрет про землю скасував приватну власність на змелю та передавав її в загальнонародне користуванні місцевим громадам, хоч і було вказано, що землі рядових селян та козаків не конфіскуються. На Кубані більшовики спиралися переважно на іногородніх та бідних козаків. Для прикладу можна навести таких червоних командирів як Єпіфан Ковтюх (з іногородніх, прототип командарма Кожуха в романі Олександра Серафімовича "Залізний потік") та Іван Кочубей (кубанський козак, що загинув в 1919 р. в боях з білими). 14 лютого 1918 р. в Армавірі відбувся перший з’їзд Совітів (рад) Кубані, що обрав обласний виконком рад, на чолі якого став кубанський козак Ян Полуян. Через місяць 14 березня червоні війська увійшли до Катеринодара, де невдовзі було проголошено Кубанську Радянську республіку. Війська Кубанської ради відступили до аулу Шенджей, захопивши із собою 36 заручників більшовиків, з яких наступного дня було розстріляно 26[4].
Ян Полуян. джерело: Кто такой Ян Полуян? Биография казака, который переименовал Екатеринодар

"- Оцэ правда, шо в нас тэчэ кров вильных запорошцев, тому вона и бунтуе..." - вибачте за орфографію, але ці слова кубанського козака Василя Макаровича Полуяна я цитую за книгою російської радянської дослідниці Анастасії Сєдіної 1968 р. Василя Полуяна повісили білогвардійці влітку 1918 р. за діяльність його синів - більшовиків. Зокрема молодший з них Ян Полуян був головою Совіту Народних Комісарів Кубанської Совітської Республіки, його брат Дмитро Полуян очолював Казачий відділ Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету. Білогвардійці пропонували більшовикам обміняти батька Полуяна на генерала Гулигу, але Ян Полуян на це не погодився.
       Ще одна цікава деталь. На початку 1915 р. Ян Полуян сидів у київській тюрмі в одній камері із Віталієм Примаковим - тим самим, що пізніше став організатором Червоного Козацтва. Разом вони оголосили голодування, протестуючи проти образ та насильства з боку наглядачів, а коли адміністрація в"язниці положила їх до тюремного лазарету та намагалася годувати насильно, навіть погрожували різати собі вени. Після цього їх вимоги були частково задоволені й тюремний режим послабили.

Див.: Седина А.М. Ян Полуян. - Краснодар: Краснодар. кн. изд-во, 1968. - С.5, 14, 54-55. (134 с.)

  Козацька верхівка, захищаючи станові привілеї й побоюючись перерозподілу земель, уклала союз із Добровольчою Армією генерала Лавра Корнілова (якого в квітні 1918 р. замінив А. Денікін) проти більшовиків, підпорядкувавши йому Кубанське військо[5]. Більшовики та їх союзники змушені були відступити з Кубані.
Антон Денікін, як і решта керівників білого руху, прагнув відновити єдину й неділиму Російську імперію, й тому в нього виникали конфлікти із Кубанською Радою, яка зовсім не хотіла поступатися своїми автономними правами, й підтримувала звязки з Україною. Ці контакти також викликали обурення російських монархістів. Вже в листопаді 1918 р. денікінці розгромили посольство Української держави гетьмана Скоропадського в Катеринодарі, а посла Федора Боржинського було вбито в лютому 1919 р. по дорозі на батьківщину на Донбасі.
В січні 1919 р. біла контррозвідка затримала курєра Директорі УНР полковника Блохіна, якого звинуватили у поширенні націоналістичних брошур та листівок із закликами до боротьби із «москалями». Під час розслідування контррозвідка вийшла на чотирьох козаків станиці Пашковська поблизу Катеринодара, які зберігали ці листівки. Під час їх арешту четверо молодих козаків було вбито «при спробі втечі», через що у станиці спалахнуло повстання. Для приборкання його крайовий уряд домігся передачі розслідування від слідчих 1-го корпусу Добровольчої армії до особливої слідчої комісії, куди увійшли по два представники від крайового уряду та добровольчої армії. 26 (13) червня 1919 р. в Ростові-на-Дону було вбито голову Кубанської Ради Миколу Рябовола. Хоча сам Денікін й не був причетний до цього, але й винних у цьому офіцерів добровольчої армії покарано не було[6].
Микола Рябовол. Голова Кубанської Ради в 1918-1919 рр.

У середині вересня 1919 р. денікінська Особлива нарада (уряд) оголосила економічну блокаду Кубані, звинувативши її в тому, що кубанці продають хліб у Грузію замість того, щоби постачати його Добровольчій армії[7]. 15–17 вересня із спеціальною місією на Кубані побував представник Директорії УНР член ЦК УПСР Юрій Скугар-Скварський, який брав участь у таємній нараді з членами президії Кубанської Ради на чолі з головою Іваном Макаренком, передав їм вітання від Директорії та пропозиції про співпрацю в боротьбі проти Денікіна, отримав від них розвідувальні дані про денікінську армію[8]
   Очевидно чутки про це дійшли й до самого Денікіна. Зокрема він згадував, що наприкінці вересня в нього на прийомі побував голова Кубанського військово-окружного суду дійсний статський радник Всеволод Лукін із доповіддю про зростання українсько-сепаратистських настроїв. 1 жовтня 1919 р. він був убитий у своєму службовому кабінеті невстановленими особами. Слідство так і не знайшло виконавців. Прокурор Донського окружного суду Іван Калінін згадував, що Лукін користувався загальною ненавистю за свій кар’єризм, підлабузництво до начальства та невластиві для судового діяча заняття політичним розшуком та інтригами[9]. Пізніше катеринодарські більшовики-підпільники згадували, що вбили його двоє молодих анархістів з України через те, що Лукін готував розправу над політичними в’язнями Катеринодарської тюрми.
Кульмінацією конфлікту було так зване «кубанське дійство», коли 19 листопада (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці це було 6-е) 1919 р. начальник тилу Кавказької армії генерал Віктор Покровський оточив військами будинок Кубанської Ради в Катеринодарі й зажадав видати йому одинадцять її членів, яких головнокомандувач збройними силами Півдня Росії А. Денікін оголосив злочинцями й віддав під військово-польовий суд. Приводом для цього стала участь кубанської делегації на чолі із головою кубанського уряду Лукою Бичем у Паризькій мирній конференції, зокрема укладений ними проект договору із меджлісом гірських народів, із яким воювали денікінці. Одного з членів делегації козака-лінійця Алєксєя Кулабухова було повішено 7 листопада 1919 р. в центрі Катеринодару на Кріпосній площі із табличкою «За измену Родине и казачеству»[10]. Що цікаво, саме Кулабухов, який навесні 1918 р. був міністром кубанського уряду, підписував наказ про присвоєння Покровському звання генерал-майора.
Олексій Кулабухов. Народився в станиці Новопокровська на Кубані.
В 1917-1919 - член Кубанської ради, в 1918 р. - член Кубанського уряду.

Командувач Кавказької армії генерал Петро Врангель видав наказ:

«Приказ Кавказской армии № 557.
6-го ноября 1919 года. г. Кисловодск.
Прикрываясь именем кубанцев, горсть предателей, засев в тылу, отреклась от Матери-России. Преступными действиями своими они грозили свести на нет все то, что сделано сынами Кубани для возрождения Великой России, все то, за что десятки тысяч кубанцев пролили свою кровь. Некоторые из них дошли до того, что заключили преступный договор с враждебными нам горскими народами, договор предания в руки врага младшего брата Кубани — Терека. Пытаясь развалить фронт, сея рознь в тылу и затрудняя работу атамана и правительства в деле снабжения и пополнения армии, преступники оказывали содействие врагам России, той красной нечисти, которая год тому назад залила Кубань кровью. Как командующий Кавказской армией, я обязан спасти армию и не допустить смуты в ее тылу.
Во исполнении отданного мною приказания командующим войсками тыла армии генералом Покровским взяты под стражу и преданы военно-полевому суду в первую голову двенадцать изменников. Их имена: Калабухов, Безкровный, Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропинов, Феськов, Роговец, Жук, Подтопельный и Гончаров.
Пусть запомнят эти имена те, кто пытался бы идти по их стопам.
Генерал Врангель.»[11]
 
Петро Врангель, генерал-лейтенант, барон. В 1919 - на початку 1920 рр. командувач білої Кавказької армії, в квітні 1920 р. А. Денікін передав йому повноваження головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії.
Врангель особисто зявився на засідання Ради, заявивши, що законодавча рада ліквідується, на її місце буде обрана крайова рада із значно меншими повноваженнями. За його наказом було змінено конституцію Кубані та переобрано керівництво Кубанського війська. Головою Кубанської ради став лінієць Д. Скобцов, головою уряду – лінієць Ф. Сушков, військовим отаманом замість О. Філімонова став генерал Н. Успенський. Ці події викликали обурення в багатьох станицях, які стали виносили постанови про видалення з Кубані Покровського і Врангеля. У відповідь «загони порядку» із донських козаків починають арешти незадоволених, побиття різками й розстріли. В свою чергу це значно посилило дезертирство кубанських козаків з денікінської армії та прискорило її поразку. На півдні Кубані бойові дії проти денікінців розпочала партизанська Кубано-Чорноморська зелена армія, якою керували есери в союзі із більшовиками[12].
Спогади кубанських більшовиків того часу свідчать, що наприкінці 1919 – початку 1920 рр. встановлюються зв’язки між «лівою» частиною Кубанської Ради або «самостійниками» та підпільним Північно-Кавказьким (Катеринодарським) комітетом РКП(б) заради спільної боротьби проти денікінців. Завдяки цьому вдалося врятувати близько 200 політичних вязнів Катеринодарської тюрми, яких було випущено на волю за тиждень до вступу до Катеринодара Червоної армії 17 (4) березня 1920 р.[13]

 Андрій Здоров.




[1] Іванис В.М. Стежками життя. Кн.3. – Новий Ульм (Німеччина), 1960. – С.172-179.
[3] Іванис В. М. Стежками життя. Кн.1. – Новий Ульм, 1958.– С.24.
[4] Спиридонов Н. Г. В  огне войны гражданской. Из истории борьбы большевиков Кубани за власть Советов (1918-1920). – Краснодар, 1984. – С.29.
[5] Кубань // Енциклопедія українознавства. – Т.4. – Львів, 1994. – С.1213-1219.
[6] Білий Д.Д. Українці Кубані 1792-1921 рр.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.404-405; Конюшихина Н.И. Проблемы взаимодействия органов контрразведки Кубанского краевого правительства и добровольческой армии в период гражданской войны // Общество и право. – Краснодар, 2017. –  № 2. – С. 240-245.
[7] Покровский Г. Деникинщина. Год политики и экономики на Кубани (1918-1919). – Харьков: Пролетарий, 1926. – С.155-209; Янчевский Н.Л. Гражданская борьба на Северном Кавказе. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. – Т.2. – С.129; Поплавський О.О. Поразка української революції на Кубані: причини та уроки // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2013. – Вип.35. – С.112-115.
[8] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр.69270 фп. Арк.23-25; Вирок українській революції: «Справа ЦК УПСР»: наук.-док. видання / Упор. Т. Осташко, С. Кокін. – К.: Темпора, 2013. – С.153, 331; Скрипник О.В. Таємний легіон української революції. – К.: Ярославів вал, 2015. – С. 74-83.
[9] Конюшихина Н.И. Организационно-правовые основы деятельности военно-судебных органов Кубани в период гражданской войны // Вестник Краснодарского университета МВД России. – 2017. – Вып.3 (37). – С.153.
[10] Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. – Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399.
[11] Врангель П.Н. Воспоминания генерала барона П.Н. Врангеля. – М.: Терра, 1992. – Ч.1. – С.402-403.
[12] Черкасов А.А. Деятельность Комитета освобождения Черноморской губернии (1 декабря 1919 – середина мая 1920). – Краснодар, 2003. – 218 с.; Воронович Н.В. Меж двух огней (Записки зеленого). – Сочи: РГО, 2013. – 203 с.
[13] Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.28-29.

четвер, 7 листопада 2019 р.

Лев Троцкий. Об украинском вопросе.


140 лет назад 7 ноября 1879 г. в украинском селе Яновка бывшей Херсонской губернии в семье еврейских колонистов родился мальчик, ставший известным всему миру как великий пролетарский революционер, один из лидеров большевиков, организатор Красной Армии и создатель Четвертного Интернационала, законно ненавидимый как русскими шовинистами так и украинскими националистами, непримиримый враг Сталина и сталинизма, убитый в 1940 г. в Мексике агентом НКВД – Лев Давидович Троцкий.
С Украиной его связывает не только детство и юность, начало революционной деятельности (говорят и псевдоним Троцкий он взял от фамилии надзирателя одесской тюрьмы), но и многие страницы его зрелой политической биографии. Именно Троцкий как глава делегации Советской Росии на мирной конференции в Брест-Литовске 10 января 1918 г (28 декабря 1917 г. по старому стилю) впервые признал право Украинской Народной Республики самостоятельно выступать на международной арене и участвовать в переговорах о мире, за что его впоследствии сталинские историки и пропагандисты назовут предателем ленинизма. Но тогда в 1917-1918 гг. никто из вождей большевизма не сомневался в правильности этого шага, как практического выполнения лозунга права наций на самоопределения.
Об Украине Троцкий писал и в последние годы своей жизни, когда украинский вопрос вновь стал актуальным в Европе в связи с подготовкой и началом второй мировой войны. Тогда в 1939 г. Троцкий бросил еще один вызов сталинской клике, подняв лозунг единой и независимой от Кремля советской Украины.
В его бурной жизни и деятельности были и темные моменты, связанные с перерождением большевизма, подавлением махновщины и Кронштадского восстания и т.д. Но его вклад в теорию и практику революционного марксизма достоин уважения и самого внимательного изучения всеми, кто желает понять прошлое, чтобы изменить этот мир.


Л. Троцкий.
ОБ УКРАИНСКОМ ВОПРОСЕ


Украинский вопрос, который многие правительства и многие "социалисты" и даже "коммунисты" пытались позабыть или отодвинуть в долгий ящик истории, снова поставлен теперь с удвоенной силой в порядок дня. Новое обострение украинского вопроса теснейшим образом связано с вырождением Советского Союза и Коминтерна, успехами фашизма и приближением новой империалистской войны. Распятая между четырьмя государствами, Украина заняла ныне в судьбах Европы то положение, которое занимала в прошлом Польша, с той разницей, что мировые отношения сейчас неизмеримо более напряжены и темпы развития ускорены. Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы. Недаром Гитлер с таким шумом поднял вопрос о создании "Великой Украины" и недаром, опять-таки, он с такой воровской поспешностью снял этот вопрос.
Второй Интернационал, выражавший интересы рабочей бюрократии и аристократии империалистских государств, совершенно игнорировал украинский вопрос. Даже и левое крыло не проявляло к нему должного внимания. Достаточно напомнить, что Роза Люксембург, с ее светлым умом и подлинно революционным духом, считала возможным заявить, что украинский вопрос есть выдумка кучки интеллигентов. Эта позиция наложила глубокую печать даже и на польскую коммунистическую партию. Украинский вопрос казался официальным вождям польской секции Коминтерна не столько революционной проблемой, сколько помехой. Отсюда постоянные оппортунистические попытки отделаться от этого вопроса, замять его, замолчать или отодвинуть в неопределенное будущее.
Большевистская партия не без труда, лишь постепенно, под непрерывным давлением Ленина усвоила себе правильное отношение к украинскому вопросу. Право на самоопределение, т.-е. на отделение, Ленин относил одинаково как к полякам, так и к украинцам. Аристократических наций он не признавал. Ко всякой склонности замалчивать и отодвигать проблему угнетенной национальности он относился, как к проявлению великорусского шовинизма.
После завоевания власти внутри партии шла серьезная борьба по линии разрешения многочисленных национальных проблем, унаследованных от старой России. В качестве народного комиссара национальностей, Сталин неизменно представлял наиболее централистическую и бюрократическую тенденцию. Это особенно сказалось на вопросе о Грузии и на вопросе об Украине. Относящаяся сюда переписка до сих пор не опубликована. Мы надеемся опубликовать ту ее часть, очень небольшую, которая имеется в нашем распоряжении. Из каждой строки писем и предложений Ленина, вытекало стремление пойти как можно дальше навстречу тем национальностям, которые угнетались в прошлом. Наоборот, в предложениях и заявлениях Сталина неизменно сквозила тенденция к бюрократическому централизму. Чтоб обеспечить "удобства управления", т.-е. интересы бюрократии, законнейшие притязания угнетенных национальностей объявлялись проявлением мелкобуржуазного национализма. Все эти симптомы наблюдались уже в 1922-23 г.г. С того времени они получили чудовищное развитие и привели к прямому удушению сколько-нибудь самостоятельного национального развития народов СССР.
По мысли старой большевистской партии Советской Украине предстояло стать крепким стержнем, вокруг которого должны были объединиться остальные части украинского народа. Несомненно, что Советская Украина развивала в первый период своего существования могучую притягательную силу также и в национальном отношении и поднимала на борьбу рабочих, крестьян и революционную интеллигенцию Западной Украины, порабощенной Польшей. Однако за годы термидорианской реакции положение Советской Украины, а вместе с тем и постановка украинского вопроса в целом резко изменились. Чем глубже были пробужденные надежды, тем острее оказалось разочарование. Бюрократия душила и грабила народ и в Великороссии. Но на Украине дело осложнялось разгромом национальных упований. Нигде зажим, чистки, репрессии и все вообще виды бюрократического хулиганства не принимали такого убийственного размаха, как на Украине, в борьбе с сильными подпочвенными стремлениями украинских масс к большей свободе и самостоятельности. Советская Украина стала для тоталитарной бюрократии административной частью экономического целого и военной базы СССР. Сталинская бюрократия возводит, правда, памятники Шевченко, но с тем, чтоб покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников.
Что касается зарубежной Украины, то Кремль относится к ней теперь, как и ко всем угнетенным народам, ко всем колониям и полуколониям, т.-е. как к разменной монете в своих международных комбинациях с империалистскими правительствами. На недавнем 18-ом съезде сталинской "партии" Мануильский, один из самых отвратительных ренегатов украинского коммунизма, совершенно открыто разъяснял, что не только СССР, но и Коминтерн ("лавочка", по определению Сталина) отказываются требовать освобождения угнетенных народов, если их угнетатели не являются врагами правящей московской клики. Индию Сталин, Димитров и Мануильский защищают ныне от... Японии, но не от Англии. Западную Украину они готовы навеки отдать Польше в обмен на дипломатический договор, который сегодня кажется выгодным бюрократам Кремля: они давно уже не идут в своей политике дальше конъюнктурных комбинаций!
От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа. Со времени последней разбойничьей "чистки" на Украине никто на Западе не хочет примыкать к кремлевской сатрапии, продолжающей именоваться Советской Украиной. Рабочие и крестьянские массы в Западной Украине, в Буковине, в Карпатской Украине растеряны: куда повернуться? чего требовать? Это положение, естественно, передает руководство наиболее реакционным украинским кликам, которые свой "национализм" выражают в том, что пытаются продать украинский народ то одному, то другому империализму в возмещение за обещание фиктивной независимости. На этой трагической смуте Гитлер основывает свою политику в украинском вопросе. В свое время мы говорили: без Сталина (т.-е. без убийственной политики Коминтерна в Германии) не было бы Гитлера. К этому теперь можно прибавить: без насилия сталинской бюрократии над Советской Украиной не было бы гитлеровской украинской политики.
Не станем здесь анализировать те мотивы, которые побудили Гитлера отказаться, по крайней мере на данный период, от лозунга Великой Украины. Этих мотивов надо искать, с одной стороны, в мошеннических комбинациях немецкого империализма, с другой стороны, в опасении вызвать дьявола, с которым трудно будет справиться. Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам. Сделано это было, если не с явного одобрения Москвы, то во всяком случае в расчете на такое одобрение. Гитлер как бы говорит Сталину: "Если б я собирался атаковать завтра Советскую Украину, я бы сохранил Карпатскую Украину в своих руках". В виде ответа Сталин на 18-ом съезде открыто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных "демократий". Гитлер покушается на Украину? Ничего подобного! Воевать с Гитлером? Ни малейших оснований! Передача Карпатской Украины в руки Венгрии явно истолковывается Сталиным, как акт миролюбия. Это значит, что части украинского народа стали для Кремля разменной монетой в международных расчетах.
Четвертый Интернационал обязан отдать себе ясный отчет в огромной важности украинского вопроса для судеб не только Юго-Востока и Востока Европы, но и Европы в целом. Дело идет о народе, который доказал свою жизненную силу, равен по численности населению Франции, занимает исключительно богатую территорию, крайне важную, к тому же, в стратегическом отношении. Вопрос о судьбе Украины поставлен во весь рост. Нужен ясный и отчетливый лозунг, отвечающий новой обстановке. Я думаю, что таким лозунгом может быть в настоящее время только: Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская советская Украина!

четвер, 31 жовтня 2019 р.

Южнорусский рабочий союз (очерк истории)



Действовавший в Киеве в 1880-1881 годах Южно-русский рабочий союз(ЮРРС) изучен гораздо меньше, чем разгромленный в конце 1875 года в Одессе Южно-российский союз рабочих и чем существовавший в Петербурге в 1878-1880 годах Северный союз русских рабочих. В отличие от одесского и питерского рабочих союзов киевский союз не пользовался большой любовью советских историков. Если одесский союз, создателем которого был интеллигент Евгений Заславский, стоял на протомарксистских позициях, и на таких же позициях стоял Северный союз русских рабочих, лидерами которого были слесарь Виктор Обнорский и краснодеревщик Степан Халтурин, то киевский ЮРРС, созданный революционерами-интеллигентами Николаем Щедриным и Елизаветой Ковальской, предвосхитил анархизм и максимализм начала 20 века.
В 1924 году под редакцией В.В. Максакова и В.И. Невского был издан сборник документов «Южнорусские рабочие союзы» (Южно-русские рабочие союзы. М., 1924). Чуть больше его половины занимают документы, связанные с одесским рабочим  союзом, чуть меньше половины  – с киевским. Среди последних – большой очерк Е. Ковальской «Южно-русский рабочий союз», основанный отчасти на личных воспоминаниях, отчасти – на найденных в полицейских архивах после 1917 года документах, а также сохранившиеся прокламации ЮРРС, обвинительный акт по делу его руководителей и некоторые другие документы. Насколько нам известно, эта книга осталась единственной в советской историографии, посвященной (хотя только наполовину) ЮРРС.
Народничество на Украине вообще было изучено в эпоху СССР намного слабее, чем оно того заслуживало – и это при том, что по своей роли в народническом движении Киев и Одесса уступали только Петербургу и – с натяжками – Москве, а в некоторые периоды инициатива южан опережала столичных революционеров. Сверх того, ЮРРС мог быть табу для советских историков именно потому, что он возник как откол от «Черного передела», и если руководящая группа «Черного передела» заложила затем основы русского марксизма (а еще позднее – русского меньшевизма),  то ЮРРС предвосхитил другие течения в революционного движении эпохи революций начала 20 века – максимализм и анархизм.



Южно-русский рабочий союз, как и «Народная воля», стал ответом на кризис народничества землевольческого периода. Кризис «Земли и воли», приведший к ее расколу в 1879 году на «Народную волю» и «Черный передел», был уже не первым кризисом революционного народничества. Сама «Земля и воля» появилась как ответ на предыдущий кризис, связанный с «хождением в народ».
Летучая пропаганда эпохи «хождения в народ» 1874 года не была таким уж провалом, каким она стала казаться впоследствии.  Миф о том, что крестьяне сплошь были настроены монархически и поголовно выдавали пропагандистов полиции был создан реакционной историографией и некритически позаимствован у нее историографией марксистской. Реальные проблемы, с которыми столкнулись народники в 1874 году, были другого плана, чем якобы неизбывный монархизм крестьянства.
Во-первых, неожиданным сюрпризом для народников оказалось то, что сколь угодно бедные и разоренные, но сохранявшие еще собственное хозяйство крестьяне, относились к «бездомовным пролетариям» (а именно за таких пролетариев выдавали себя пропагандисты 1874 года) с пренебрежительным неуважением.
Во-вторых, убедительное перевоплощение интеллигентов-пропагандистов в бродячих сапожников, плотников и т.д. удавалось лишь немногим умельцам, и странные мнимые сапожники бросались в глаза своей неподлинностью, а потому вызывали естественное недоверие крестьян.
В-третьих, при летучей, бродячей пропаганде пропагандисты не знали особенностей местной ситуации, обычаев, традиций и раз за разом попадали впросак.
Наконец, в-четвертых, пренебрежение конспирацией и дисциплиной, свойственное народничеству раннего периода, часто имело часто катастрофические последствия, когда достаточно было одного предателя, чтобы погибла вся организация.
Ответом на этот кризис стал переход народничества к следующему, землевольческому этапу. Неформальные кружки, где все знали всех и знали все, сменила централизованная конспиративная организация, основанная на дисциплине и разделении труда. Хождение в народ сменилось поселениями в народе.
Пропагандисты теперь не бродили из села в село под видом плотников и сапожников. Они устраивались работать в села  в качестве сельских писарей, учителей и фельдшеров. В этом качестве они не вызывали сомнений своей неестественностью и могли завоевывать авторитет крестьян, глубоко входить в местные интересы и становиться центрами крестьянского сопротивления эксплуататорским порядкам.
Фантазии бакунистов о скором всеобщем восстании сменились тактикой, ориентированной на долгую продолжительную работу. Проблема, однако же, состояла в  непрекращающихся репрессиях самодержавного режима, делавших долгую работу невозможной. Приговоры к многолетней каторге за мирную пропаганду неизбежно создавали настроение, что если все равно погибать, то лучше уж погибнуть,  сделав что-то большее, чем сагитировав в пользу социализма двух крестьян села Нееловки и одного крестьянина села Гореловки.
Вооруженная борьба народников началась как самозащита – вооруженные сопротивления при арестах и убийства провокаторов были ее первыми действиями. Эта вооруженная борьба естественным образом вела к ужесточению репрессий, а ужесточение репрессий столь же естественным образом вела к интенсификации вооруженной борьбы.
Неожиданно вооруженная борьба народников встретила доброжелательный отклик у немалой части либеральной общественности. Царские держиморды достали либеральное общество так, что, боясь само давать им отпор, оно радовалось, когда такой отпор стали давать социалисты. От убийств провокаторов естественным был переход к убийствам жандармов, а от убийств жандармов – к убийствам их начальников. А самым главным начальником жандармов и провокаторов был царь.
Социалисты-народники, встав на путь террора,  все больше втягивались в политическую вооруженную борьбу с государственным аппаратом Российской империи.
Но не все народники хотели идти этим путем.
Пацифистов в народническом движении не было, и противники террора мотивировались не идеей о святости человеческой жизни, будь это даже жизнь провокатора или царя, а другими причинами.
Не приведет ли политический террор к отрыву от интересов народных масс, которым убийства шефа жандармов или генерал-губернатора неинтересны и непонятны? Не превратимся ли мы в чисто буржуазных революционеров и не послужит ли наше самопожертвование лишь утверждению господства буржуазии, которое придет на смену самодержавию, народные же массы останутся в прежнем экономическом рабстве?
Вся первая половина 1879 года прошла в жарких дискуссиях рассуждавших так «деревенщиков» с «политиками», т.е. сторонниками политической борьбы. В августе 1879 года дело кончилось расколом «Земли и воли» на «Народную волю» и «Черный передел». Первая объединила сторонников политической вооруженной борьбы, второй – сторонников  прежней тактики.
«Деревенщики» верно подмечали опасности, к каким ведет тактика террора. Их проблема была в том, что новой реалистической тактики предложить они не могли, а тупиковость землевольческих поселений в народе была очевидна.
В результате судьба «Черного передела» сложилась неблестяще. К общей причине – отсутствию новых идей - добавилось то, что предатель Жарков вскоре после создания «Черного передела» выдал его типографию (Жаркова  вскоре убил народоволец Пресняков, но типографию это не вернуло), а руководство организации – Плеханов, Стефанович, Дейч и Засулич – решило переждать сложную ситуацию в эмиграции. Остававшийся еще в России Аксельрод составил проект программы «Черного передела» в полумарксистском духе, но этот проект программы вызвал протест у Елизаветы Ковальской и Николая Щедрина, заявивших, что выходят из «Черного передела» и будут работать самостоятельно в духе своих новых идей.
Єлизавета Ковальская

Харьковчанка Елизавета Ковальская (по отцу – Солнцева) (1851-1939) была дочерью помещика, полковника Солнцева,  и крепостной крестьянки. Отец Ковальской, впрочем,  освободил ее мать вместе со своей незаконной дочерью, а после своей смерти в конце 1860-х годов  оставил им большое состояние, в которое входили несколько домов в Харькове, хутор в Харьковской губернии и т.д..
Ковальская участвовала в общественном движении с конца 1860-х годов. Начав вместе с мужем (с которым она потом разошлась) с кружков самообразования, она постепенно радикализировалась и перешла на последовательно революционные позиции. Она не входила в народнические организации, но вела самостоятельную работу – до тех пор, пока весной 1879 года не была вынуждена из-за угрозы ареста перейти на нелегальное положение и уехать из Харькова, после чего примкнула к «Земле и воле», а после его раскола – к «Черному переделу».  Много десятилетий спустя она напишет в своей автобиографии «Твердо убежденная в том, что социалистическая революция может быть совершена только самим народом, что центральный террор в лучшем случае приведет к плохенькой конституции, которая поможет окрепнуть русской буржуазии, я примкнула к «Черному переделу»».

четвер, 26 вересня 2019 р.

Вістник Українського відділу Народнього комісаріату справ національних № 1 за 1918 р.

     Вчора отримав із Російської державної бібліотеки скан-копію першого номеру "Вістника Українського відділу Народнього комісаріату справ національних" за 1918 р. Видавала його підсекція друку цього відділу. Завідувач підсекції друку - Василь Шахрай. 
       Український відділ Народного комісаріату національностей РСФРР був утворений 9 травня 1918 р. відповідно до рішення колегії Наркомнацу 21 квітня 1918 р. Головою його був спершу призначений Юхим Петренко, а із 12 травня 1918 р. - Іван (Ізраїль) Кулик. 
    В самому номері новини з України, новини у справах біженців, політична та соціально-економічна ситуація в Україні та РСФРР, історичні матеріали. Серед іншого стаття "На роздоріжжі" за підписом "В. Юрченко" - на мою думку, за стилем та змістом належить перу Василя Шахрая. Псевдонім він міг утворити від ім'я свого сина Юрія.
     В додатку публікується анкета працівника Українського відділу Наркомнацу РСФРР Васлия Шахрая.




середа, 4 вересня 2019 р.

Михайло Ткаченко, Андрій Річицький. «Проєкт програми Української Комуністичної партії» (1919 р.) (фрагменти)






В Державному архіві друку – колишньому спецфонді Книжкової палати України імені Івана Федорова зберігається невелике за обсягом , але справді унікальне видання – брошура Михайла Ткаченка та Андрія Річицького «Проєкт програми Української Комуністичної партії», видана в липні 1919 р. Автори – лідери лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в 1918 р., що оформилося в 1919 р. в окрему партію УСДРП – незалежних.
Звичайно в тексті є характерні для того часу полемічні прийоми, помилки та неточності, але в цілому документ має велике значення, бо вказує на ідейні витоки УКП і серед них зокрема підкреслює значення книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі», про  яких Михайло Ткаченко та Андрія Річицький пишуть, як про перших піонерів Української Комуністичної партії.
Єдиною науковою працею, де згадується цей проект програми УКП, напевно є монографія канадського історика Степана Величенка «Імперіалізм і націоналізм по червоному». Він вказує, що автори проекту піддали критиці  політику РКП(б), яка розглядала Україну з позицій російських, а не соціалістичних інтересів, чим послабила світовий комуністичний рух[1]. Насправді вістря критики авторів брошури було спрямоване на КП(б)У – «комуністів України». Хоч автори й визнають. що це лише філія російської комуністичної партії, але всю РКП(б) вони критикувати не наважуються, навпаки шанобливо підкреслюють авторитет Леніна, використовуючи його ж теоретичні праці для викриття політики його однопартійців та підлеглих в Україні.
 Коротко про авторів проекту програми.
 Михайло Ткаченко

Михайло Степанович Ткаченко (1879–1920) походив з родини дрібного чиновника-земелеміра з міста Стародуб Ніжинського повіту на Чернігівщині. Вчився на юридичному факультеті Київського університету, з 1900 р. член Революційної Української партії, згодом один з лідерів УСДРП, був заарештований царським урядом, відданий у солдати, згодом призначений на заслання, але втік за кордон. В 1917 р. – гласний Київської міської думи та депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії  (за списком українських соціалістичних партій), член Української Центральної ради та Малої ради, в березні-квітні 1918 р. останній міністр внутрішніх справ УНР до гетьманського перевороту та розгону німцями Центральної ради. Одним з приводів цього розгону було організоване за активної участі М. Ткаченка викрадення київського банкіра Абрама Доброго, через банк якого йшли фінансові операції німецької окупаційної адміністрації в Україні. З січня 1919 р. М. Ткаченко – один з лідерів УСДРП-незалежних. В липні 1919 р. в Кам’янці-Подільському заарештований контррозвідкою УНР за спробу організації перевороту. Наприкінці 1919 р. разом із Юрієм Мазуренком від імені оргкомітету УКП виїхав до Москви для переговорів із ЦК РКП(б) про легалізацію УКП на радянській території. Переговори пройшли успішно, Політбюро ЦК РКП(б) дозволило УКП вести легальну роботу в УСРР, але сам Михайло Ткаченко на початку січня 1920 р. помер від плямистого тифу в Серпухові під Москвою[2]. На першому установчому з'їзді УКП 22-25 січня 1920 р. обраний заочно одним з чотирьох почесних голів: інші почесні голови - В.Шахрай, В. Ленін, Г. Зінов'єв.


Андрій Річицький

Андрій Річицький (Анатолій Андрійович Пісоцький. 1893–1934) народився в заможній селянській родині в с. Військове на Катеринослащині, навчався в Петровській (Тимірязевській) сільсько-господарській академії в  Москві. Там навесні 1917 р. вступив до УСДРП. В липні 1917 р. виїхав до Києва як делегат на Всеукраїнськиї робітничий з’їзд, де був обраний членом Всеукраїнської робітничої ради – членом Української Центральної ради, у вересні 1917 р. на 4-му з’їзді УСДРП обраний членом ЦК і редакції «Робітничої газети», в грудні 1917 р. представляв УСДРП на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві. В 1918 р. член Українського Національного Союзу – учасник антигетьманського повстання. член революційного комітету в Києві, після вступу туди військ Директорії в грудні 1918 р. короткий час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Як він сам свідчив, головним його рішенням був наказ про звільнення політвязнів. Із січня 1919 р. один з лідерів партії УСДРП – незалежних. Навесні 1919 р. був заарештований ВУЧК, але незабаром звільнений, виїхав до повстанських загонів на Київщині, а потім до Камянця, де був заарештований контррозвідкою УНР. після звільнення продовжував роботу по створенню УКП, перший з’їзд якої пройшов 22-25 січня 1920 р. в Києві. Був одним з головних її ідеологів до ліквідації партії в 1925 р. за рішенням Комінтерну. Потім – член КП(б)У, кандидат у члени ЦК КП(б)У в листопаді 1927-листопаді 1933 рр., редактор першого тому українського видання Марксового «Капіталу», керував Державним видавництвом України, літературознавець і публіцист. Ставши вірним партійцем-сталінцем, брав участь у компаніях проти Шумського, Хвильового й Волобуєва. в 1932–1933 рр. – уповноважений ЦК КП(б)У із хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області. 8 вересня 1933 р. заарештований ДПУ УСРР за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної націоналістичної «Української військової організації». 27 березня 1934 р. виїзна сесія Верховного суду УСРР в с. Арбузинка визнала його винним в тому, що він жорстоко  знущався над селянами не виконуючи вказівки керівників ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), а виконуючи завдання УВО по активній провокаторські роботі з метою повалення Радянської влади. Показовий процес над ним мав довести, що всі жертви голодомору – результат «перегибов генеральной линии партии на местах» й наслідок роботи прихованих контрреволюціонерів. Засуджений до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу[3]. Реабілітований в 1990 р.