10 років заяві "Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція"

 

 

Десять років тому в такі ж спекотні липневі дні 2014 року в мальовничому селі лівобережної Черкащини, на батьківщині одного з учасників, відбулося зборище або нарада українських марксистів, яке ухвалило заяву «Україна між Сходом і Заходом:незавершена революція».

Організатором цього зібрання була група «Проти течії», яка утворилася в 2011 році, а навесні 2014 року розкололася на прибічників та противників Майдану. Власне зборище провели та ухвалили цю заяву саме прибічники "Революції гідності", які й становили більшість в цій групі. Противники невдовзі припинили всяку публічну активність в Україні.

Посилаючись на «Маніфест» Маркса та Енгельса, автори заяви стверджували, що утворення Європейського Союзу, стирання національних кордонів між державами та інтеграція України до Європи є історично прогресивний і незворотній процес. В той же час претензії російського імперіалізму на Україну та реакція Кремля на спробу Майдану вивести Україну зі сфери впливу Росії й викликали поділ України між цими центрами сили (ЄС та РФ) та появу української Вандеї, яку путінські політтехнологи назвали «Новоросія». А називати Майдан фашистським переворотом означає переходити самим і штовхати трудящих на бік саме російського імперіалізму.

Зараз звісно можна вважати наївними деякі тези із цієї заяви, зокрема про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але варто нагадати ті часи, щоби зрозуміти контекст. Компартія України, яка була частиною правлячої коаліції президента Януковича, та безліч інших так званих «лівих» – від сталіністів (ВКПБ, РПУ(МЛ), ПСПУ тощо) до анархістів (наприклад, САУ) не тільки в Україні, але і в Росії та далеко за їх межами – визначили події Євромайдану 2013-2014 років як ультраправий переворот, здійснений за допомогою США та Заходу, в результаті якого в Україні прийшла до влади хунта чи коаліція олігархів та націоналістів (чи нацистів). Більшість цих так званих лівих займали чітко проросійську позицію, взагалі не визнавали існування російського імперіалізму та не помітили російську імперіалістичну агресію проти України, вважали анексію Криму та утворення сепаратистських республік на Донбасі просто народним волевиявленням. Навіть такий відомий теоретик марксизму як Борис Кагарліцький, який минулого року був кинутий у тюрму путінським режимом, тоді писав про якусь соціалістичну перспективу «народних республік Донбасу».

І от група ортодоксальних марксистів з «Проти течії» та їх союзників заявляє, що в Україні ніякий не переворот, а справжня буржуазно-демократична революція. «В результаті  вуличних боїв та багатотисячних акцій протесту, коли маси протестувальників захоплювали будівлі державних адміністрацій і поліцейських органів, диктаторський проросійський режим президента Януковича було скинуто, а сам він із керівниками силових відомств втік до Росії. Головною рушійною силою цієї буржуазної революції виступала дрібна буржуазія при підтримці частини великої. Пролетарі, що  брали участь в цьому народному виступі, не змогли висунити власної програми та стати самостійною силою». Найближчими аналогами цієї революції були буржуазно-демократичні революції у Франції 1830, 1849, 1870 років та в Росії 1905 року. Вони не змінювали панівний спосіб виробництва, але усували феодальні перепони на шляху до розвитку капіталізму. В Україні та багатьох пострадянських державах такою перепоною (спадщиною абсолютизму та вторинного бонапаризму) була гіпертрофована президентська вертикаль влади, і одним з перших рішень Верховної Ради України після втечі Януковича було обмеження повноважень президента.

Звісно, що ми не були єдиною лівою групою, яка підтримала Майдан та виступила проти російської агресії. Близькі позиції тоді займали і активісти «Лівої Опозиції» (пізніше «Соціальний рух»), і Автономної Спілки трудящих (АСТ) тощо. Ми всі тоді недооцінювали загрозу від російського імперіалізму: просто важко було собі уявити можливість повномаштабної  війни між країнами, що пережили жахіття другої світової війни. Та й у самій Росії тоді ще існувала легальна опозиція, яка виступала навіть відкрито на вулицях проти цієї війни та російського вторгнення в Україну. Нагадаю, що одного з лідерів цієї опозиції Бориса Немцова вбили в лютому 2015 року. Саме російський режим вторинного бонапартизму швидко еволюціонував в особливу форму фашизму та нацизму – рашизм, який поставив собі за мету відновлення Російської імперії в кордонах чи то 1914 чи то в кордонах СРСР 1991 років, і заперечував право на існування України та українців як окремого народу в так званому «російському світі» («русский мир»).

Заяву «Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція» підписали десять осіб. Деякі з них особисто не змогли приїхати на зборище, але поставили свій підпис пізніше. Водночас деякі присутні, навіть члени «Проти течії» голосували проти.

На основі цієї заяви група «Проти течії» видала десять номерів однойменного журналу, що засвідчив еволюцію її ідейних позицій від лівого комунізму Рози Люксембург до соціал-демократії Каутського. На жаль лише один номер цього журналу вийшов українською мовою та був присвячений сторіччю Української революції 1917-1921 років.

Наприкінці липня 2014 року було створено фейсбук-групу «Проти течії», а на початку листопада того ж року був створений однойменний блог які були задумані як органи цієї групи. Проте наприкінці того ж року більшість групи «Проти течії» підтримали фактично Мінські угоди та поступки російському імперіалізму, через що між нами стався розрив у відносинах, які відновилися лише через два роки. Тому наш блог і фейсбук-група отримали назву «Пролетар України» й далі існували незалежно від групи «Против течения». Ми зосередилися на викритті проімперських «лівих» та дослідженні спадщини українського так званого націонал-комунізму, зокрема нами були підготовлені перевидання книжок Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, що вийшли в 2017 та 2019 роках – «Революція на Україні» та «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною».

Доля учасників того зборища та підписантів заяви була різною. Проте більшість з них таки засудили російське вторгнення в Україну, хоч деякі з них залишили її територію. Водночас троє товаришів, що поставили тоді свій підпис під нашою заявою, наразі в Силах Оборони України – Михайло Логінов, Микола Гриценко та Михайло Лях. Успіхів та перемоги усім нам над новітнім російським рейхом. 

Сподіваюсь, що наша діяльність послужилася тому, щоби справжні соціалісти та марксисти в усьому світі зрозуміли небезпеку російського імперіалізму, який наполегливо тягне людство назад – до колоніальних практик ХІХ століття або до третьої світової війни. Можу лише вкотре відзначити, що загроза поділу України на дві частини - фактично між ЄС та Росією таки зберігається. Варто при цьому пам'ятати, що поділ Чехословаччини в 1939 році згідно Мюнхенської угоди із Гітлером 1938 року не зупинив другу світову війну. 

Андрій Здоров.

Декомунізація чи доколонізація: кейс Миколи Куліша

 

 

Тьотя Мотя: - Ви серйозно, чи по вкраїнському?

Комсомолець Тертика: - По більшовицько-українському.

Микола Куліш. «Мина Мазайло»

 

 

7 липня 2024 року офіційний телеграм-канал Одеської міської ради повідомив про чергове перейменування - вулиця Ванцетті стала вулицею Миколи Куліша[1].

Особисто я підтримую це перейменування, хоч офіційне повідомлення про це дещо дивує.

"«Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить», – написав геніальний український драматург Микола Куліш у 1929 році. Ці слова як ніколи актуальні сьогодні."

🪖Під час першої світової війни мобілізований Микола Куліш потрапив у Одеську школу прапорщиків, яку закінчив у 1915 році. Молодий офіцер перебував на передовій і продовжував писати твори. Дещо з поезій друкували в армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати.

👨‍🏫До цивільної служби Куліш повернувся у 1921 році, працював у відділі народної освіти Одеси. Його дружина Антоніна писала:

«З новим запалом взявся він до праці: організував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик склав українську абетку (буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». "

------

Слова винесені в заголовок повідомлення дійсно взято із драми Миколи Куліша "Патетична Соната". Там їх вимовляє один із персонажів - прибічниця УНР Марина. Але чи можна вважати саме її погляди відображенням поглядів самого Миколи Куліша? Адже в творах геніального драматурга багато інших персонажів, що висловлюють часом діаметрально протилежні погляди, в тому числі й відверто проросійські.

Ще в 1990 році в Києві вийшла двотомна збірка творів Миколи Куліша за редакцією Леся Танюка. Там зокрема Лесь Танюк доводить, що Марина - це саме той персонаж, вустами якого Куліш висловлював власні погляди та ідеали. На мій погляд всі ці докази штучні. Марина відверто ненавидить та зневажає простолюд "із брудним солдатським картузом". Якщо уважно почитати листування Миколи Куліша із друзями, то можна перконатися, що первісний задум "Патетичної сонати" виник у нього як ідея роману, в якому Марина була активісткою білогвардійської організації. Й лише потім він вирішив зробити на цей сюжет п’єсу, де Марина стала активісткою УНР. Можливо  тоді більш актуальною стала "боротьба із петлюрівщиною".

Але ще більш цікаво згадати біографію самого Миколи Куліша.

Микола Куліш

Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р. Селянський син з села Чаплінка колишньої Таврійської губернії  - нині окупованої частини Херсонської області - з ранніх років працював наймитом. На пожертви благодійного товариства поступив до міського училища в Олешках, звідки його виключили за неблагонадійність, потім до чоловічої гімназії, яку в 1913 році закрили за непевний склад. В 1914 році готувався поступити і склав іспити на історико-філологічний факультет Новоросійського університету в Одесі, але із початком першої світової війни був мобілізований в російську армію. В 1915 - закінчив Одеську школу прапорщиків. На фронті першої світової війни був поранений, дослужився до штабс-капітана.

На початку 1918 повернувся в Олешки, підтримував лівих есерів, обраний головою Совіту робітничих, селянських та солдатських депутатів в Олешках. В липні 1918 року заарештований гетьманською вартою й до листопада сидів у тюрмі. По звільненні обраний від соціалістичного блоку членом міської управи, потім Дніпровського повітового виконкому, головою управління народної освіти. В липні 1919  - вступив до КП(б)У, формував Дніпровський селянський полк (пізніше 517-й стрілецький полк 58-ї стрілецької дивізії), з яким воював проти денікінців від Херсона до Києва.

Автор широковідомих і культових у свій час п'єс "97" (про голод 1921-1922 років), "Комуна в степах", "Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло" (про українізацію 1920-х років), "Патетична соната" (про події української революції 1917-1921), "Маклена Граса". Його п'єси ставив Лесь Курбас у славетному театрі "Березіль". Микола Куліш був членом літературного об'єднання "Гарт" і  в 1926-1928 роках президентом ВАПЛІТЕ.

В 1934 році його оголосили буржуазним націоналістом і засудили до десяти років таборів, а всі його твори заборонили. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочище Сандармох в Карелії.  Реабілітований тільки в 1956 р.

 

Тобто якщо буквально сприймати слова, винесені в заголовок, то зброя Куліша говорила українською саме в Червоній Армії.

Окремо скажу, що я особисто не маю нічого проти й Бартоломео Ванцетті - анархіста та лідера робітничого руху в США, якого стратили на електричному стільці в 1927 році за несправедливим звинуваченням у пограбуванні. В СРСР хоч і не дуже любили анархістів, але шанували Сакко і Ванцетті як загиблих героїв робітничого класу.

Власне Миколу Куліша стратили через десять років після Ванцетті також за брехливими звинуваченнями - сталінські кати.

Для України та для Одеси зокрема постать Миколи Куліша та його твори безперечно мають значно більше значення, тому я це перейменування підтримую. Шкода тільки, що ця вулиця в приватному секторі маловідома. Я би назвав на честь Миколи Куліша вулицю в більш населеному районі.

 

УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛІСТИ Й НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА (З приводу ідейних позицій групи «Спалах»)

 

Олег Дубровський у складі "Варти Дніпра". Липень 2022 р.

 

Навесні цього року в Україні виникла нова марксистська група «Спалах», яка стала секцією Революційної Комуністичної інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців» та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму, ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії.

11 травня 2024 р. ветеран українського робітничого й соціалістичного руху і багаторічний автор блогу «Пролетар України» Олег Борисович Дубровський звернувся до членів цієї групи із запитаннями щодо її ідейно-теоретичної та політичної платформи:

1.  Яке ваше ставлення до національно-визвольних рухів взагалі?

2.  Яке ваше ставлення до українського національно-визвольного руху зокрема?

3.  На вашу думку, чи були виконані всі завдання українського національно-визвольного руху на початку ХХІ століття?

4.  Як ви оцінюєте події Євромайдану 2013-2014 років?

5.  Чи існує на вашу думку російський імперіалізм? Яке ваше ставлення до нього?

6.  Як ви оцінюєте події в Криму в 2014 р.?

7.  Як ви оцінюєте події на Донбасі в 2014 р.?

8.  Чи визнаєте Ви агресію Росії щодо України в 2014 р. на підтримку сепаратистських республік?

9.  Який характер має війна, що розпочалася  24 лютого 2022 року, з боку Росії?

10.   Який характер має війна, що розпочалася  24 лютого 2022 року, з боку України?

З повагою, О. Дубровський.

 

Відповідь групи «Спалах» Олегу Дубровському 18 травня 2024 р.

1.  Ми цілком визнаємо та підтримуємо явище національно-визвольних рухів, повністю підтримуємо боротьбу пригноблених народів проти своїх гнобителів. В той же час лишаємо за собою право не підтримувати та критикувати реакційні антинародні сили, які за певних обставин очолили той чи інший визвольний рух. Так, ми підтримуємо визвольну боротьбу України проти агресії російського імперіалізму, проте абсолютно не підтримуємо відверто антинародний неоліберальний уряд на чолі з Зеленським; також підтримуємо визвольну боротьбу палестинського народу проти ізраїльського апартеїду, при цьому категорично не підтримуємо ХАМАС. Ми вважаємо, що у визвольних рухах за першої нагоди ініціативу має перехопити прогресивна сила.

2.  Це щонайменше доволі цінний урок, який додатковий раз показав слабкість беззубої соціал-демократії, де одна її частина просто не вивозить, а друга взагалі може "дати право руля"...

3.  Вони не були виконані взагалі. Формально ми здобули незалежність, однак економічно роздиралися (та й роздираємося понині) західним та російським капіталами. За даної обставини проблематично говорити за досягнення цілей національного визволення. Російська агресія з 2014 року ще більше загострила цю проблему.

4.  Ми схиляємося до думки, що Євромайдан є скоріше переворотом, а не революцією, адже базис лишився незмінним (буржуазна демократія). Помінялися перш за все лише обличчя в уряді (та й то частково), та орієнтир став більш прозахідним. Нова, майданна влада нічим не зарадила країні, а лише продовжила її пограбунок з іще більшим апетитом.

5.  Як зазначалося у відповіді на перше питання, ми визнаємо існування російського імперіалізму та цілком підтримуємо боротьбу українського народу проти його агресії.

6, 7, 8, 9, 10.  Російсько-українська війна, що з її початку в 2014 р., що з її ескалації до повномасштабного вторгнення в 2022 р., має двоїстий характер. Російська агресія проти України є результатом імперіалістичного характеру Росії, а також загострення міжімперіалістичного протистояння Сходу та Заходу. Таким чином, національний спротив України проти Росії є справедливою оборонною війною проти імперіалістичної агресії. Однак слід також враховувати, що західні імперіалістичні держави намагаються скористатися цією війною у власних інтересах (не з доброти душевної вони нам допомагають). Вони використовують цю війну як привід для прискорення власної мілітаризації та перетворення нашої справедливої боротьби в свою проксі-війну. Коротко висловлюючись, затисло нас між двох вогнів... І тут для нас (українського народу) важливо тримати руку на пульсі намірів "західних партнерів", щоб вчасно визначити, де закінчуються наші національні та класові інтереси, та починаються інтереси західних імперіалістів.

 

Більше про наші ідеї та погляди можна прочитати в нашій нац.платформі: https://telegra.ph/NACІONALNA-PLATFORMA-MARKSISTSKOI-GRUPI-SPALAH-03-25

 

 

Відповідь Олега Дубровського групі «Сапалах».

Шановні члени групи «Спалах»! Я вдячний Вам за відповіді на мої запитання. Але водночас вважаю за потрібне висловити деякі зауваження, які, за необхідності, мають бути більш розгорнутими, ніж ваші відповіді на мої запитання.

1.                  Марксисти повинні уникати класово невизначених дефініцій, таких, як «народ», «антинародні сили», «прогресивні сили» та інш. Це термінологія, якою свого часу широко послуговувалася КПССсівська пропаганда: «радянський народ»; «партія усього народу»; «плани партії – плани народу»; «загальнонародна держава»; «прогресивні сили»; «усе прогресивне людство» і тому подібне «марксистсько-ленінське» ідеологічне сміття. Мабуть, треба ще додати, що визначенням «народ» залюбки жонглюють буржуазні ідеологи і пропагандисти.

Бо що таке «народ»? «Народу», як такого, немає, є суспільство, поділене на класи. Як і сто років тому, так і зараз, суспільство складається з таких основних класів: буржуазія, дрібна буржуазія та пролетаріат. Саме такими класово конкретними визначеннями оперують марксисти, які у власній пропаганді повинні постійно наголошувати на тому, що сучасне суспільство це антагоністичне суспільство, яке складається з класів експлуататорів та експлуатованих.

В свою чергу, згаданий «марксизм-ленінізм» ідеологічно обслуговував   інтереси пануючого в «СССР» класу – КПССівської партійної номенклатури і тому «марксисти-ленінці» у будь-який спосіб маскували експлуататорський характер «радянського суспільства».

На ту ж саму мету працюють сучасні буржуазні ідеологи. Їм треба приховувати класові антагонізми, щоб пролетаріат якомога довше не усвідомлював своїх класових інтересів і не ставав на боротьбу проти експлуататорського суспільного ладу. Яскравим прикладом такої праці буржуазних ідеологів є Конституція України (як, втім, і будь яка буржуазна Конституція), - як там використовується ця міфологізована категорія – «народ», яку навіть не можна назвати соціологічною у науковому значенні цього слова. Візьмемо, наприклад, ч. 2 ст. 5 , яка стосується усіх можливих перспектив соціалістичної боротьби в Україні: право змінювати конституційний лад належить виключно народові. Яка реальна дійсність замаскована цією формулою – усім нам добре відомо… Приховати експлуататорську сутність суспільства, його поділ на гнобителів та пригноблених – ось головне завдання цієї «державно-правової» демагогії.  

Звісно, у Вас є таке «право не підтримувати і критикувати» будь кого, у даному випадку  «реакційні антинародні сили, які за певних обставин очолили той чи інший визвольний рух». Але що таке «реакційні антинародні сили»? Що таке «прогресивні сили»? Яка їх класова складова?

Не проводячи класового аналізу та оперуючи тільки такими визначеннями, неможливо знайти відповідь на питання, - чому таке прогресивне  соціальне явище, як національно-визвольні рухи, можуть, «за певних обставин», очолювати «реакційні сили» та за яких умов провід у національно-визвольній боротьбі може перейти до «прогресивних сил».

У країнах Азії та Африки у переважній більшості випадків національно-визвольну боротьбу очолювали місцеві експлуататори, - представники національної буржуазії або навіть племінна верхівка. Постає питання: це хто, - «реакційні антинародні сили» чи «прогресивні сили»?!

Може трапитися і таке, що ті соціальні сили, які Ви зараз визнаєте за «прогресивні», вже у найближчому майбутньому «раптом» перетворяться для Вас на «реакційні». «Марксисти-ленінці» неодноразово попадали у подібну ідейно-політичну пастку з оцінкою військових диктатур у колишніх колоніях, - країнах Глобального Півдня (як зараз стало модно казати). Групи молодих (на той час) амбітних офіцерів, за своїм походженням представників ексклуататорських класів,  запевняли, що захоплюючи владу та вириваючись з пазур неоколоніалізму, вони починають «будувати соціалізм», маючи за взірець «СССР», «будувати», частенько спираючись на економіку, яка не забезпечувала навіть простого відтворення, і вимагали від того ж «СССР» продовольства, грошей та зброї…

Чим закінчилися ці спроби модернізувати постколоніальні суспільства «радянськими», тобто державно-капіталістичними методами? Вам варто  було б поцікавитися долею «країн соціалістичної орієнтації», які очолили оті самі «прогресивні сили», - як вони там? Як там справи з подоланням наслідків колоніального минулого та з «соціалістичним будівництвом» по «радянських» зразках? Адже таких країн на Глобальному Півдні було доволі багато, – не один десяток…

У цьому контексті зовсім незрозумілим залишається п. 2 Вашої відповіді. Цитую: «Це щонайменше доволі цінний урок, який додатковий раз показав слабкість беззубої соціал-демократії, де одна частина просто не вивозить, а друга взагалі може «дати право руля»».

Який зв`язок між тим, що палестинським рухом опору у Газі керує ХАМАС; що за якоїсь «першої нагоди» (що це таке взагалі, – ота «перша нагода»?) «ініциативу» у національно-визвольних рухах «має перехопити» якась «прогресивна сила» і  цим закидом на адресу якоїсь, теж анонімної, соціал-демократії?!

Якщо вона така слабка і «беззуба», то як може взагалі одна її частина «вивезти» (кого і куди?) та чи є сенс її другий частині у такому жалюгідному стані «давати право руля»?! Мабуть, цей тезис Вам варто викласти якось докладніше, бо у такому вигляді, як зараз, зрозуміти та коментувати цю нісенітницю просто неможливо.

 

2.                  Підемо далі. Принципово помилковим є Ваше твердження про те, що завдання української національно-визвольної боротьби «не були виконані взагалі».  Це дуже схоже на переспіви постулатів української правиці. Після української революції 1917 р. історично таке могло статися лише  у тому разі, якби у війнах, що пройшли на теренах колишньої  імперії Романових у 1917 – 1922 р. р. перемогли російські білогвардійці, які воювали за «єдіную, нєдєлімую». От тоді не було б ніякої України, була б відновлена Російська імперія та її малоросійські губернії і можливо, якесь генерал-губернаторство Новоросія. Але  білогвардійці були розгромлені російськими більшовиками під час власне російської громадянської війни, яка частково проходила й на території України. З ряду вагомих причин (зупинятися на яких зараз не будемо) зазнала поразки від російських більшовиків перша (доби Центральної Ради) та друга (доби Директорії) Українська Народна Республіка.  Україна була окупована російською Червоною армією (станом на листопад-грудень        1920 р., коли була розгромлена біла «Руська армія» Врангеля, а війська УНР, зазнавши поразки, остаточно відступили за Збруч, на території України було сконцентровано більш ніж 1 млн. 200 тис. особового складу російських червоних військ)*.

ЯК НЕ ПРОГРАТИ ЦЮ ВІЙНУ: ДУМКИ УКРАЇНСЬКОГО РОБІТНИКА

 

Нижче ми подаємо роздуми та міркування ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського на тему сучасної російсько-української війни. Олег Борисович Дубровський – народився в 1955 р., промисловий робітник, за основним фахом трубопрокатник, учасник українського робітничого та соціалістичного (анархо-синдикалісти, троцькісти, антитоталітарні марксисти) руху із 80-х років ХХ ст. Наприкінці 1980-х був одним із перших пропагандистів анархо-синдикалізму на заводах Дніпропетровська та й взагалі в Україні. В 1990 р. один із учасників установчого з’їзду Української Міжпартійної Асамблеї та активіст Укрсоцпрофу. За організацію страйків та інших акцій протесту на багатьох підприємствах Дніпропетровська в 90-ті роки багато разів піддавався адміністративному тиску та звільненням із роботи. Із початку 2000-х років - ідейний послідовник УСДРП. В 2017 – січні 2022 роках учасник бойових бій на Донбасі в складі українських добровольчих формувань – ДУК ПС, в 2022-2023 роках – боєць «Варти Дніпра» (до її розформування).

Перша частина цих міркувань написана в жовтні 2023 року як відповідь на проведене серед наших читачів невеличке опитування на тему мобілізації «Про наш людський ресурс». Друга частина – про необхідні заходи щодо зміни соціально-економічної політики держави – написана в березні цього року.

 

 Дніпро як прифронтове місто

 

Неділя, 29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого берега на правий,  - з кінця в кінець велетенського міста.    Скрізь бігборди закликають вступати до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов»,  у  різні формування «Гвардії Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім’я в історію» і таке інше. На телефон постійно приходять SMS із різними закликами приєднатися до ЗСУ.

А ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у тій частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої саме у Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від мобілізації.

Ось, наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу залишилася жалюгідна жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині літа 2022. Чимало людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували збереження зарплатні за місцем роботи (із збереженням самого робочого місця), хтось подався у «Гвардію Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось мобілізували (участь у ДФТГ не була засобом для того, щоб не потрапити до лав ЗСУ по мобілізації), але більша частина швиденько розійшлася на всі боки, коли на роту прийшла пачка повісток, хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим повісткам, щоб не зруйнувати підрозділ.

А серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це «вони», тобто центральна київська влада,  не бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною територіальних поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а в голос, не звертаючи уваги на оточуючих…

Я вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських настроїв, загрозливі прояви втоми від війни…

В мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків,  але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб. ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 – 40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку молодь: «Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!»  Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з кралею у кафе, не чекаючи, що хтось у військовій формі підійде та почне задавати оті незручні питання?!  Хіба що постійні повітряні тривоги трішечки  псують настрій (але до них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає» у місто щось московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то ракета (за більш ніж півтора року великої війни,  по лівобережній частині Дніпра я нарахував десь 13 -14 «прильотів»).

На самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були відкритими, щоб з України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший спосіб, бо це б було засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань національної оборони. У своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише у одному,  - чи варто дозволяти таким особам чоловічої статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи може доцільно було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці скрутні, жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три чорти, куди завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну, але позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади (як це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької влади у 20-х роках ХХ ст.)?

Але зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна мобілізація? Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та організаційні ресурси для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що загальна мобілізація, мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна ситуація загалом значно погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід (таку можливість теж доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація посилить небезпечні настрої у суспільстві, про які я вже згадував.

 

«Свобода має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен пасивний, кожен байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!». Поміняйте «Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось з  депутатів з трибуни Верховної Ради. Як би заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут, мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом збігаються з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на беззастережний примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з трибуни Конвенту рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий Сен-Жюст, який, як комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки французькі революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за один день лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу. Це той самий Сен-Жюст, який арештовував недолугих або по зрадницькому налаштованих генералів та не вагався роздягати буржуазію великих міст, щоб забезпечити революційну армію взуттям та білизною.

 

Історія одного фейку. Скільки насправді було українців серед більшовиків в 1918 році?

 

Національний склад РКП(б) за переписом 1922 р.

В 2022 році вже в розпал російсько-української війни вийшло друком друге видання книги «Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань» (упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко, Олеся Стасюк), де опубліковано результати «судових експертиз», виконаних на замовлення Служби безпеки України в межах кримінального провадження за № 22019000000000309 в 2019-2020 роках за фактом геноциду українського народу 1932-1933 років[1]. Хоча книга вийшла під грифами Національної академії правових наук України, Служби безпеки України та Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, а до цих «комплексних судових експертиз» залучили понад десяток істориків з високими науковими ступенями, методика проведення цих «експертиз» досі викликає чимало запитань. Власне вже перше видання цієї книги в 2021 році викликало скандал серед істориків через порушення наукової доброчесності та маніпулятивне прагнення «вивести красивую цифру» в 10,5 мільйонів жертв геноциду українського народу в 1932-1933 роках, що насправді підриває наукові засади дослідження голодомору та перекреслює досягнення української історичної науки[2]. Історики та демографи вже відзначили наявність у цих «судових експертизах» численних маніпуляцій, підтасовок та фальсифікацій, зокрема у цифрах населення УСРР на 1932 рік, посиланнях на праці демографів Степана Соснового та Арсена Хоменка, історика Джеймса Мейса, фальшованих цитат В. Леніна тощо[3].

Мене особисто зацікавила теза із розділу ІІ пункт 3 «Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи» № 979 від 10.12.2020 р., який підписали сім докторів та три кандидати історичних наук: «З початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну партію більшовиків України – до кінця 1918 року вона налічувала 4364 члени (українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П.Л. Варагюк, І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989.С.29)»[4].

Звернення до згаданої в посиланні книги «Про минуле – заради майбутнього» показує цілковиту відсутність цих цифр на вказаній сторінці та й у всій книзі в цілому. На сторінці 29 вказано лише, що до німецько-австрійської окупації України у складі більшовицьких організацій республіки налічувалося понад 80 тисяч осіб, а на травень 1918 року внаслідок репресій та розгрому партійних організацій,  порушення партійних зв’язків тощо – трохи більше 1 тисячі осіб^[5]. Щодо національного складу більшовицької партії в Україні в цій книзі є лише дані на 1923 рік: «на той період українці у складі КП(б)У становили 30 %»[6].

Про наш людський ресурс: деякі міркування та думки вголос

 

Одеса. Західне кладовище. червень 2023 р.

 

Останнім часом в нас часто лунає думка, що потрібна загальна мобілізація усіх чоловіків до ЗСУ, бо ті, хто пішли після 24 лютого 2022 року, і хто вже понад півтора року в армії, вже фізично й психологічно виснажені або навіть покалічені настільки, що не зможуть довго витримувати фронт. Розміри наших втрат – загиблих і поранених – засекречені очевидно на період воєнного стану, щоби цим не скористався ворог.

В серпні 2023 р. газета «The New York Times» з посиланням на неназваних представників адміністрації США писала, що Україна за майже півтора року повномасштабної війни, могла втратити до 70 тисяч убитими та до 120 тисяч пораненими. Ідеться лише про втрати на полі бою, мирні жителі, загиблі та поранені внаслідок російського вторгнення, до цього числа не входять.

Втрати російської сторони в адміністрації США оцінюють як вищі – хоча вони і не в рази більші, ніж українські. Стверджується, що у війні загинули до 120 тисяч росіян і приблизно 170–180 тисяч поранені. Загальна кількість військовослужбовців, убитих та поранених з обох сторін війни в Україні за півтора року, що минули з початку повномасштабного вторгнення РФ, наближається до 500 тисяч.

При цьому New York Times наголошує, що не йдеться про підтверджені дані, і визнає, що навіть різні американські відомства мають різні дані про втрати Росії та України у війні[1]. 

Prisoner of Conscience

 

Igor Kuznetsov, 2012.

 This week I got the news from Mordor: my friend from Tomsk, Igor Kuznetsov, was sent from pre-detention center № 4 in Moscow to the Serbsky Research Institute for Clinical Psychiatric Examination. Igor was arrested on September 16, 2021 on charges of inciting mass disorder via the Chto Delat telegram channel. Together with ten other members of the channel he was allegedly preparing mass riots on Election Day, September 17, 2021. Two months later the FSB (political police) brought another charge against him - participation in the alleged "extremist community" Left Resistance. https://memohrc.org/ru/defendants/kuznecov-igor-vasilevich

Members of this group advocated self-determination of the peoples and regions of Russia, against their colonial exploitation by the Kremlin. As the leader of this group was mentioned Daria Polyudova, initiator of the "March for the federalization of Kuban region", who was sentenced to six years in prison by the Moscow military court in 2021 (this was her second sentence). https://memohrc.org/.../defe.../polyudova-darya-vladimirovna

And now, after a year and almost nine months in pre-trial detention, the FSB investigators decided to send Igor Kuznetsov for forensic psychiatric examination at the Serbsky Institute. Yes, the same Serbsky Institute that “diagnosed” Soviet dissidents Pyotr Grigorenko, Valeria Novodvorskaya, and many others.

2014.

In April 2021, Igor Kuznetsov posted on YouTube an appeal to Russians: "Putin is preparing an attack on Ukraine. But it is not Putin, it is our fascist Russia that is preparing a war, in which we can all burn... Like Hitler in his time, Putler is leading the world to World War 3. All of us Russians are to blame for this, including me. Is this going to work as usual? Yes, it did in the spring of 2014, and maybe it will in the spring of 2021, and then, and then... And it would reinforce the Russian “happy-go-lucky attitude” But this Russian attitude would help the Nuclear Armageddon come in 2036 or 2042, and whoever survives will be the envy of the dead." 

For the Left Resistance group, Igor Kuznetsov drafted a manifesto in which he wrote: "The genocide of the peoples of the Caucasus, launched in the 19th century by Tsarism, was continued by Stalin. Stalin's regime is being revived by Putin. Thus, we are fighting not just Russian imperialism, but the serfdom and obscurantism of Tsarist-Stalinist-Putin imperialism. Moreover, the Putin regime's aggression against Ukraine with the annexation of Crimea, against Syria with the bombing of civilians, with adventures in Africa and Latin America after 2014 leads to increased national oppression against non-Russian peoples of the Russian Federation, to a policy of assimilation of non-Russian peoples and destruction of non-Russian languages in Russia. Russians have been turned by tsarist-Stalinist-Putin imperialism into the empire's main tool, and the culture of the Russian people has been perverted by imperialism and chauvinism. Without destroying tsarist-Stalinist-Putinist imperialism and Stalinist-Putinist fascism, the Russian national revival and the revival of all peoples of the Russian Federation is impossible. This international struggle against Russian imperialism and fascism - has become the common national task of all peoples of Russia."