четвер, 16 листопада 2023 р.

Історія одного фейка. Скільки насправді було українців серед більшовиків в 1918 році?

 

Національний склад РКП(б) за переписом 1922 р.



В 2022 році вже в розпал російсько-української війни вийшло друком друге видання книги «Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань» (упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко, Олеся Стасюк), де опубліковано результати «судових експертиз», виконаних на замовлення Служби безпеки України в межах кримінального провадження за № 22019000000000309 в 2019-2020 роках за фактом геноциду українського народу 1932-1933 років[1]. Хоча книга вийшла під грифами Національної академії правових наук України, Служби безпеки України та Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, а до цих «комплексних судових експертиз» залучили понад десяток істориків з високими науковими ступенями, методика проведення цих «експертиз» досі викликає чимало запитань. Власне вже перше видання цієї книги в 2021 році викликало скандал серед істориків через порушення наукової доброчесності та маніпулятивне прагнення «вивести красивую цифру» в 10,5 мільйонів жертв геноциду українського народу в 1932-1933 роках, що насправді підриває наукові засади дослідження голодомору та перекреслює досягнення української історичної науки[2]. Історики та демографи вже відзначили наявність у цих «судових експертизах» численних маніпуляцій, підтасовок та фальсифікацій, зокрема у цифрах населення УСРР на 1932 рік, посиланнях на праці демографів Степана Соснового та Арсена Хоменка, історика Джеймса Мейса, фальшованих цитат В. Леніна тощо[3].



Мене особисто зацікавила теза із розділу ІІ пункт 3 «Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи» № 979 від 10.12.2020 р., який підписали сім докторів та три кандидати історичних наук: «З початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну партію більшовиків України – до кінця 1918 року вона налічувала 4364 члени (українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П.Л. Варагюк, І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989.С.29)»[4].

Звернення до згаданої в посиланні книги «Про минуле – заради майбутнього» показує цілковиту відсутність цих цифр на вказаній сторінці та й у всій книзі в цілому. На сторінці 29 вказано лише, що до німецько-австрійської окупації України у складі більшовицьких організацій республіки налічувалося понад 80 тисяч осіб, а на травень 1918 року внаслідок репресій та розгрому партійних організацій,  порушення партійних зв’язків тощо – трохи більше 1 тисячі осіб[5]. Щодо національного складу більшовицької партії в Україні в цій книзі є лише дані на 1923 рік: «на той період українці у складі КП(б)У становили 30 %»[6].




Звідки ж тоді з’явилися ці цифри? Цифра 4364 члени КП(б)У, представлених на її першому зїзді 5-12 липня 1918 року в Москві, фігурує в багатьох радянських виданнях, починаючи від 1918 року. Проте в останньому виданні протоколів цього зїзду, здійсненому в 1988 році, вказано, що дослідження оригіналу протоколу, проведене в Київському науково-дослідному інституті судових експертиз, показало, що насправді там була цифра 4301. Всього в роботі зїзду взяли участь 65 делегатів з вирішальним голосом, які представляли 40 організацій, та 154 делегати із дорадчим голосом. Зокрема делегати представляли: Катеринославську губернію – 29 делегатів від 1845 членів партії, Київську губернію – 9 делегатів від 717 членів партії, Харківську губернію – 6 делегатів від 316 членів партії, Херсонську губернію – 7 делегатів від 465 членів партії, Полтавську губернію – 7 делегатів від 455 членів партії, Чернігівську губернію – 8 делегатів від 296 членів партії, Подільську губернію – 2 делегати від 58 членів партії, Таврійську губернію – 1 делегат від 52 членів партії. Крім того були делегати від Білорусі: один делегат від Гомеля, що тоді входив до складу Української держави, від 50 членів партії, та два делегати від Мінської губернії від 67 членів партії. Підрахунок вказаних даних по губерніях дає загальну цифру 4381 член партії, але сюди увійшли також ті організації, делегати від яких були позбавлені вирішального голосу[7].

Софія Соколовська (1894-1938), член мандатної комісії першого з'їзду КП(б)У. Підпільні псевдоніми "Мрійська", "Олена Свєтлова". На початку 1918 р. - голова Чернігівського ревкому та комітету більшовиків, потім на партійній та радянській роботі. 9.04.1919 газета ЦК КПУ "Коммунист" вмістила некролог "тов.Софії Соколовської, розстріляної найманцями капіталу в Одесі". Проте насправді її розстріляли в НКВД в 1938 р.


При чому навіть серед делегатів із вирішальним голосом досі не встановлено прізвища восьми осіб, а серед делегатів із дорадчим голосом таких більше десяти. В Українській державі гетьмана Павла Скоропадського фактично в умовах німецько-австрійської окупації партія більшовиків була заборонена та діяла в підпіллі, а делегати партійного з’їзду переважно повідомляли свої псевдоніми, а не реальні прізвища. Ясна річ, що не могло бути й мови про особисте анкетування усіх членів партії, зокрема й щодо їх національного складу. В матеріалах з’їзду вказано, що в 31 організації партії були обшуки та арешти їх членів гетьманською Державною вартою та окупаційними військами, в тому числі в 21 організаціях були зафіксовані й розстріли їх активістів[8]. З огляду на стан джерельної бази неможливо встановити національність не тільки усіх членів КП(б)У на 1918 рік, але навіть національність усіх делегатів перших партійних з’їздів, тим більше, що навіть прізвища їх усіх не збереглися. До речі в жовтні 1918 р. відбувся другий зїзд КП(б)У, на якому було представлено близько 9 тисяч членів партії

Складніше з’ясувати, звідки ж взялася цифра 130 українців у складі КП(б)У на момент першого її партійного зїзду. Цю цифру називають у своїх працях українські історики Микола Фролов, Микола Дорошко та Олена Любовець. Микола Фролов у статті 2009 р. посилається на ту саму книгу (і ту саму сторінку) «Про минуле - заради майбутнього» 1989 р., де такого і близько немає[9]. Микола Дорошко у статті 2007 р. пише, що у липні 1918 р. на території України працювало 4364 члени більшовицької партії, з яких лише 130 (3 %) називали себе українцями. При цьому він посилається на книгу Михайла Шкільника «Україна у боротьбі за державність» 1971 р.[10] В цій книзі дійсно є таке твердження, але без жодних посилань на джерела[11]. Очевидно також, що сам Михайло Шкільник не мав ніякого стосунку до КП(б)У та не мав доступу до її партійних архівів. Таке саме твердження про 130 українців або 3 % від складу КП(б)У в 1918 р. містить і стаття Олени Любовець із тим самим посиланням на книгу М. Шкільника[12].



Першим запровадив цю цифру в науковий обіг історик Матвій Стахів в 1955 р. В своїй брошурі «Звідки взялася совєтська влада в Україні» він зокрема писав: «Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У в 1918 р., ця організація мала в своїх рядах тільки коло 3 % членів, що призналися до української нації. Коли зважити, що большевицька партійна організація в Україні числила в 1918 р. взагалі тільки 4364 члени, то процент осіб, що признавалися до українського роду, серед членства в абсолютних цифрах був просто зникаючим у порівнянні з тодішнім понад 30 мільйоновим населенням України. Адже цей процент показує, що лиш коло 130 Українців на всю Україну призналися до приналежності до большевицької партії»[13]. При цьому Матвій Стахів посилається на матеріали партійного перепису ВКП(б) 1927 року, але в цих матеріалах також немає таких даних. Та й в принципі бути не могло. Ясна річ, що ніякого партійного перепису в 1918 році не було ні в усій РКП(б), ні тим більше в КП(б)У, яка діяла в умовах підпілля.

Перший загальний партійний перепис РКП(б) було проведено лише в 1922 р. Він зокрема виявив, що серед членів КП(б)У, які вказали свою національність, було 53,6 % росіян, 23,3 % українців, 13,6 % євреїв, 2,4 % поляків та 7,1 % представників інших націй. Однак серед  55 тисяч членів КП(б)У на 1922 р. лише 3 % вступили у партію до 1917 р., і лише 10 % - у 1917 р., решта - пізніше, тому переносити механічно ці дані на 1917-1918 р. навряд чи можливо[14].

Національнйи склад КП(б)У за переписом 1922 р.


На початку революції 1917 р. більшовицька партія налічувала 24 тис. членів. На момент першого загального партійного перепису 1922 р. РКП(б) налічувала 375,9 тис осіб, з яких лише 10023 вступили в партію до 1917 р. При аналізі національного складу РКП(б) на 1922 р. впадає у вічі значно більший відсоток росіян серед її членів (72 %), ніж серед усього населення СРСР за переписом 1920 р. (55 %). Для порівняння, серед більшовиків із дореволюційним стажем росіян було 56 %, представників інших народів - 43 %, в тому числі українців - 326 (3,2 %). Партійний стаж із 1917 р. мали 34125 членів РКП(б), з них росіяни становили 23029 (67,5 %), неросіяни - 11096, в тому числі українці - 1686 (4,94 %). Партійний стаж із 1918 року мали 2379 українців або 3,8 % усіх, хто вступив у РКП(б) в 1918 році.[15]

Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Вып.5.- М.1924.


Тобто всього до кінця 1918 року в партію більшовиків вступило щонайменше 4391 українець. Це лише ті, що перебували в партії на момент перепису 1922 року. Але ж відомо, що багато більшовиків не дожили до цього перепису: були вбиті різними воюючими сторонами, померли від тифу чи інших хвороб, були виключені або самі вийшли із партії. Так наприклад Петро Слинько, лідер групи лівих в УСДРП, яку на першому з’їзді КП(б)У прийняли до партії більшовиків, обраний тоді ж до складу ЦК КП(б)У, був убитий денікінцями в Харкові в листопаді 1919 р. Загалом ця група лівих українських соціал-демократів за спогадами її активіста Афанасія Буценка налічувала 225 осіб[16]. Були українці і серед самих більшовиків із дореволюційним стажем, наприклад серед делегатів першого з’їзду: Софія Соколовська (псевдоніми Мрійська, Олена Свєтлова) з Чернігова, Касьян Неровня (Матеренко) з Конотопа, Володимир Клочко (вбитий наприкінці грудня 1918 р. військами УНР) з Катеринослава, Федір Жарко (Пилипенко) з Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Останній наприклад в 1921 р. добровільно вийшов із партії більшовиків на знак протесту проти нової економічної політики, але повторно вступив в 1925 р. [17]

Дані партійного перепису 1922 року корелюються із даними анкет шостого з’їзду РСДРП(б) в серпні 1917, серед яких було 3,5 % українців, та восьмого з’їзду вже РКП(б) в березні 1919 р., серед яких було 3,6 % українців[18]. Сьомий зїзд РКП(б) в березні 1918 р. був екстреним й дані про його національний склад не збереглися.

Очевидно також, що кількість українців в усій РКП(б) не співпадає із кількістю українців в КП(б)У. Дані партійних переписів 1922 і 1927 років вказують, що приблизно половина українців-більшовиків працювали за межами України. В 1918 році з огляду на умови підпілля таких мабуть було більше половини: наприклад такі відомі українці більшовики як Григорій Петровський, Микола Скрипник, Володимир Затонський, Василь Шахрай в 1918 р. працювали в РСФСР, але вже в 1919 році вони повернулися в Україну. Якщо Василь Шахрай став безкомпромісним самостійником, якого виключили з партії більшовиків та вбили білогвардійці, то перші троє стали співтворцями більшовицького режиму та СРСР і навіть провідниками офіційної політики українізації в 20-ті роки.

Таким чином Матвій Стахів переніс відсоток українців серед усіх більшовиків із партійним стажем до 1917 року 3,2 % на членів КП(б)У 1918 року і помноживши на чисельність її членів за офіційними публікаціями про перший з’їзд КП(б)У вивів цифру «коло 130 українців», яка й пішла в історіографію без достатньої перевірки. На жаль ця маніпуляція стала фейком, який досі некритично поширюють деякі історики. А коли такий фейк включають в так звану судову експертизу для резонансної судової справи про голодомор-геноцид українців 1932-1933 років, то це підважує довіру до цієї справи взагалі.

Внаслідок політики коренізації та українізації в 20-ті роки відсоток українців серед більшовиків України суттєво виріс. Вже партійний перепис 1927 року показав, що кількість росіян в КП(б)У вже була менша за кількість українців, а в 1928 році кількість українців в КП(б)У перевищила 50 % і далі вже ніколи не падала нижче половини. Тобто збільшуючи штучно число жертв голодомору 1932-1933 років, фальсифікатори свідомо збільшують число жертв, знищених самими українцями і нівелюють спротив, який на різних рівнях чинили українці в середині самої радянсько-партійної системи[19]. Кому це вигідно – здогадатися неважко.

Нагадаю для прикладу ситуацію до 1917 року. В першому і останньому всеросійському переписі населення 1897 року не було запитання про національність, було лише запитання про рідну мову, тому історики визначають етнічний склад населення  того часу саме за відповідями на це запитання. Отже за переписом 1897 р. в найбільшому тоді місті України Одесі українцями за рідною мовою себе визнали лише 9,4 %, в Києві - 22,5 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові - 36,5 %. Переважно російськомовне місто протистояло україномовному селу й це було ознакою колоніального становища України в Російській імперії. Вже за переписом 1959 року українці серед населення Одеси вийшли на перше місце: 41,5 %, на 1989 – 48,9 %, на 2001 – 61,6 %, хоча переважною мовою спілкування довго ще залишалася російська, та й зараз не можна сказати про абсолютну перемогу української.

Українська революція 1917-1921 років мала нерозривні національно-визвольні та соціальні завдання й попри всі численні жертви та втрати більшість цих завдань було виконано: на місці колишніх губерній Російської імперії, колишньої Малоросії та Новоросії, виникла Українська республіка. Завоювавши УНР, більшовики змушені були зберегти її у формі УСРР - УРСР, яка в 1945 р. стала співзасновницею ООН, а в 1991 проголосила незалежність. За своїм соціальним змістом та значенням Українська революція 1917-1921 років була буржуазною революцією, що так само як російська революція наслідувала в основних рисах Велику Французьку революцію 1789-1799 років. Ліквідація залишків феодально-абсолютистського ладу, розподіл поміщицьких земель між селянами створили умови для буржуазної модернізації суспільства, переїзду основної маси населення у міста, ліквідації неписьменності, українізації державного апарату та освіти, чому особливо сприяла політика коренізації 20-х-30-х років. Все це сприяло завершенню формуванню української модерної нації, свідченням чого був референдум 1 грудня 1991 року.

Звісно що це все не означає, що більшовики створили Україну, як зараз каже кремлівська пропаганда. Більшовики, як свого роду російські якобінці, були просто розумніші за білогвардійців та сучасного їх послідовника Путлєра, тому більшовики визнали факт існування української нації та узаконили його, аби втримати владу над нею. І більшовицький режим звісно не був ні соціалізмом, ні комунізмом, скільки би не торочила їх пропаганда. Це було класове суспільство, де роль експлуатуючого та панівного класу грала партійно-державна номенклатура, яка для утримання свого панування використовувала найжорстокіші методи, відомі в історії людства – терор, обмеження свободи пересування, а в окремих випадках і геноцид.

Після розпаду СРСР в 1991 р. основна маса цієї партійно-державної номенклатури трансформувалася в нових власників життя, капіталістів та чиновників нової держави, а переважна більшість робітників, селян та інтелігенції залишилася в тому ж становищі або поїхали за кордон шукати щастя в інших країнах.

Для правильного розуміння радянського періоду історії України взагалі на мій погляд найкраще підходить формула, яку запропонував український правник і політолог, колишній редактор радіостанції УПА "Самостійна Україна", Богдан Галайчук в 1953 році: Україна - це нація поневолена, але державна[20].



Нагадаю, що Українська РСР в 1945 році стала членом-співзасновником ООН, хоч УРСР не була на той момент незалежною державою, а була цілком під контролем Москви. Галайчук ділить усі радянські чи совєцькі республіки на дві категорії: Перша - ті, що були підкорені більшовиками, але виникли без їх участі, як от Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Друга - ті, що були утворені рішенням Москви, як наприклад Узбекська, Туркменська, Таджицька, Киргизька, Казахська. Українська СРР спершу мала назву Українська Народна Республіка - й це зовсім не випадково, бо УСРР - УРСР фактично була спадкоємцем саме тієї незалежної Української Народної Республіки, що виникла в результаті Української революції 1917-1921 років. Ленін не даремно переконував Артема в лютому - березні 1918 року кинути ігри в Донецьку республіку, бо "за географією Винниченка все одно Донбас входить до складу України". Хоч Винниченко на той час уже не був головою уряду УНР, але Ленін чітко засвоїв територіальні межі України, зафіксовані в Третьому та Четвертому Універсалах Української Центральної Ради. Ленін дійсно не створював Україну, як це зараз каже російська пропаганда, а лише визнав реальний факт існування української нації та Української Народної Республіки, і саме в цій республіці більшовики здійснювали переворот та цю республіку після довгої та кривавої боротьби змогли підкорити та перетворити на Українську СРР - УРСР.  І саме ця форма поневоленої державності була основою для утворення суверенної України в 1991 році, коли Верховна Рада УРСР на чолі із секретарем ЦК КПУ Леонідом Кравчуком ухвалила Акт проголошення незалежності України. До речі спадкоємність із УНР фактично визнав і Державний центр УНР в екзилі – 23 серпня 1992 р. президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження колишньому голові Верховної Ради УРСР і першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку.

Чи міг проголосити незалежність утворений нацистами райхскомісаріат Україна, не кажу вже про дистрикт Галичина чи Трансністрію, яку Гітлер віддав Антонеску? Гадаю, що це риторичне запитання. Очевидно що ні. Гітлер на відміну від Леніна ніколи не визнавав жодних прав за Україною та українцями. Навіть бійці УПА визнавали, що для фізичного збереження української нації в роки другої світової війни найбільше зробили саме ті українці, що воювали в Червоній Армії проти нацизму.

Тут можна провести ще одну паралель з Індією. Вона стала членом ООН також в 1945 році, хоч на той момент була ще цілком під владою Англії  - як британський домініон Індія, який здобув незалежність лише в 1947 році. За три століття британського колоніального панування англійці також вчинили в Індії багато злочинів, серед яких були й організовані голодомори. Під час другої світової війни один з лідерів індійського національного руху Cубхас Чандра Бос перейшов на бік Гітлера, вважаючи, що той допоможе Індії здобути незалежність. За сприяння Боса було сформовано легіон "Вільна Індія" в складі вермахту та Індійську Національну Армію, підпорядковану японській армії. Досі в Індії Субхас Чадра Боса шанують як одного з національних героїв, але Індія не виносить це на міжнародну арену та не закликає світ шанувати бійців легіону "Вільна Індія" та Індійської національної армії.

До того ж очевидно, до Британська Індія не була сформована внаслідок індійської революції, а от УСРР - УРСР виникла саме як результат Української революції 1917-1921 років. Тому думаю, що українці мають цілковите право не відкидати радянський період як окупацію й тільки окупацію, а зважено підходити до нього як до частини своєї історії.

 Андрій Здоров.

Читайте також:

Здоров А. Национальный состав и национальная политика партии большевиков до прихода к власти // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. - К., 2008 - № 3. - С.102-116.

Здоров А. Куда пропали большевики 1917 года? (историко-статистическая заметка) // Пролетар України. - 18.04.2020.

            Бойцун М. Робітничий рух і національне питання в Україні. 1880-1918. - К.: Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні, 2020. - 580 с.


[1] Геноцид українців 1932-1933 років за матеріалами досудових розслідувань / Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк. – Вид. 2-е, доп. - Київ - Харків: Право, 2022. – 664 с.

[2] Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу // Історична правда. 1 грудня 2021 р. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/columns/2021/12/1/160581/

[3] Єфіменко Г. Як знецінюється розповідь про Голодомор. Епізод 1: «Формула Асаткіна» від слідчих НКВС як аргумент в оцінці втрат. Режим доступу: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yak-znetsinyuyetsya-rozpovid-pro-golodomor-epizod-1-formula-asatkina-vid-slidchih-nkvs-yak-argument-v-otsintsi-vtrat.html?fbclid=IwAR1uvKq1atCVlnd-eLVCZCO8jikZHEaa8mOJSCU5dhS6tpeQpRtLS9n0brc; Єфіменко Г. Знецінення розповіді про Голодомор. Епізод 2: Фальшування доробку Степана Соснового. Режим доступу: http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-znetsinennya-rozpovidi-pro-golodomor-epizod-2-falshuvannya-dorobku-stepana-sosnovogo.html; Єфіменко Г. Фальсифікувати не можна відкликати або чи є в Україні цінністю наукова доброчесність та репутація науковця?// Історична правда. 6 квітня 2023 р. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/04/6/162557/;

Єфіменко Г. Демографія періоду Голодомору очима українських фахівців 1930-х рр.: досягнення, проблеми та можливості використання у сучасних дослідженнях / Г. Єфіменко // Український історичний журнал. - 2023. - № 5. - С. 50-68. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/UIJ_2023_5_5

Гладун О., Левчук Н., Воловина О. Ще раз про кількість втрат унаслідок Голодомору: експертна оцінка // Український історичний журнал. - 2023. - 5. - С. 93-118. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/UIJ_2023_5_8

[4] Геноцид українців 1932-1933 років за матеріалами досудових розслідувань / Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк. – Вид. 2-е, доп. - Київ - Харків: Право, 2022. – С.498.

[5] П.Л. Варагюк, І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. На шляху до І з’їзду КП(б)У // Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989. - С.29.

[6] Діброва С.С., Панчук М.І. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989. - С.76.

[7] КП(б) Украины. Съезд (І; 1918; Москва). Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5-12 июля 1918 г.: Протоколы / Ред. кол.: В.И. Юрчук (пред.) и др. – К.: Политиздат Украины, 1988. – С. XVII,130-131.

[8] Там само. – С.195.

[9]  Фролов М.О. Особливості еволюції партійних "верхів" і "низів" у КП(б)У 1920–1930-х рр. / М.О. Фролов // Культура народов Причерноморья. — 2009. — № 171. — С.40.

[10] Дорошко М. Більшовицький окупаційний режим в Україні: міф чи реальність? // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 17. — С. 104. 

[11] Шкільник М. Україна у боротьба за державність. Спомини і роздуми. – Торонто, 1971. – С.77.

[12] Любовець О. Більшовицька модель української державності: спроба втілення у 1919 р. // Етнічна історія народів Європи. – 2022. – Вип. 67. – С.63.

[13] Стахів М. Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував? – Ч.1. – Нью-Йорк – Детройт – Скрентон, 1955. – С.38-39.

[14] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Итоги партпереписи 1922 г. на Украине. - Х.: ЦК КП(б)У,1922. - С.ХІІ.

[15] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. - Вып.5. Национальный состав членов партии. - М.: Красная новь,1924. - С.25,34.

[16] Буценко А. О расколе в УСДРП // Летопись революции. – 1923. – № 4. – С. 121-122.

[17] КП(б) Украины. Съезд (І; 1918; Москва). Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5-12 июля 1918 г.: Протоколы / Ред. кол.: В.И.Юрчук (пред.) и др. – К.: Политиздат Украины, 1988. – С.231, 236, 249.

[18] РСДРП(б). Съезд, 6-й (август 1917 г). Протоколы. – М.: Госполитиздат,1958 – С.29; РКП(б). Съезд. 8-й. (март 1919 г.) Протоколы. – М.: Госполитиздат, 1959. – С.451.

[19] Єфіменко Геннадій. Більше не краще, а гірше. Кому шкодить перебільшення втрат від Голодомору // Ділова столиця: [Електронний ресурс]. – 2021. – 5 листопада.Режим доступу: https://www.academia.edu/61046500/

 [20] Галайчук Б. Нація поневолена, але державна. – Мюнхен, 1953. – 97 с.

неділю, 29 жовтня 2023 р.

Про наш людський ресурс: деякі міркування та думки вголос

 


Одеса. Західне кладовище. червень 2023 р.

 

Останнім часом в нас часто лунає думка, що потрібна загальна мобілізація усіх чоловіків до ЗСУ, бо ті, хто пішли після 24 лютого 2022 року, і хто вже понад півтора року в армії, вже фізично й психологічно виснажені або навіть покалічені настільки, що не зможуть довго витримувати фронт. Розміри наших втрат – загиблих і поранених – засекречені очевидно на період воєнного стану, щоби цим не скористався ворог.

В серпні 2023 р. газета «The New York Times» з посиланням на неназваних представників адміністрації США писала, що Україна за майже півтора року повномасштабної війни, могла втратити до 70 тисяч убитими та до 120 тисяч пораненими. Ідеться лише про втрати на полі бою, мирні жителі, загиблі та поранені внаслідок російського вторгнення, до цього числа не входять.

Втрати російської сторони в адміністрації США оцінюють як вищі – хоча вони і не в рази більші, ніж українські. Стверджується, що у війні загинули до 120 тисяч росіян і приблизно 170–180 тисяч поранені. Загальна кількість військовослужбовців, убитих та поранених з обох сторін війни в Україні за півтора року, що минули з початку повномасштабного вторгнення РФ, наближається до 500 тисяч.

При цьому New York Times наголошує, що не йдеться про підтверджені дані, і визнає, що навіть різні американські відомства мають різні дані про втрати Росії та України у війні[1].

 

Який в нас насправді мобілізаційний та ширше людський ресурс в цій війні? Насправді цього порахувати точно не може ніхто. Для чоловіків – громадян України віком від 18 до 60 років із 24 лютого 2022 р. фактично закритий виїзд за кордон без особливого дозволу. Тим не менше Державна прикордонна служба регулярно звітує про затримання чоловіків, що намагалися незаконно втекти з України, а СБУ та ДБР так само регулярно звітують про виявлення незаконних корупційних схем оформлення «білих білетів» - документів про непридатність до військової служби задля виїзду за кордон.

 

Член парламентського комітету з питань оборони та національної безпеки Верховної Ради України Сергій Рахманін в інтервю «Українській правді»[2] нещодавно сказав:

«– За приблизними оцінками, в першій половині 2022 року серед тих, хто потрапив до Сил оборони (не тільки до ЗСУ, але в першу чергу до ЗСУ) – приблизно 400 тисяч добровольців. Це – величезна цифра. Це – неймовірна цифра. Але, за великим рахунком, всі, хто хотів добровільно піти, вони вже закінчилися.»

«– У нас фізично немає можливості для того, щоб ротувати бригади повноцінно, як це відбувалося в умовах АТО, ООС. Для цього треба мати набагато більші Збройні сили. Ми зараз не в змозі цього потягнути просто.

У нас бригади дуже рідко виводяться кудись далеко. Зазвичай вони відводяться на два-три тижні у другу чи в третю лінію, де вони просто видихають, поповнюють мінімально, наскільки це можливо, особовий склад, озброєння, і знову виводяться на лінію бойового зіткнення.»

 

Директор Інституту демографії НАН України Елла Лібанова наводить дані Держприкордонслужби про те, що після 24 лютого 2022 року за декілька тижнів в Україну повернулося понад 200 тисяч чоловіків призовного віку. Вони вже знали, що зворотної дороги до закінчення війни та воєнного стану не буде.

 

При цьому той же Сергій Рахманін каже, що для нормального забезпечення одного воїна ЗСУ в тилу має працювати близько десяти людей. За даними, які озвучив секретар РНБО України Олексій Данілов ще минулого року, зараз в силах оборони України загалом знаходиться близько одного мільйона військовослужбовців. Дійсно забезпечити їх усіх продовольством, одягом, пальним, боєприпасами – це велике завдання. Західні союзники нам допомагають звісно, але ж не настільки, щоби повністю забезпечувати нашу армію усім, і Захід не дає кошти на зарплату нашим військовим – її платять із доходів держбюджету України. Крім того, хтось має забезпечувати життєдіяльність дітей, пенсіонерів, інвалідів, власне сімей тих, хто зараз в лавах сил оборони України, підтримувати інфраструктуру тилу, без якої фронт також не зможе встояти.

 

Скільки людей зараз зайнято в економіці України точно не скаже ніхто, так само як ніхто точно не скаже кількість населення, що залишилося в Україні. За офіційними даними на 2021 рік в Україні чисельність населення становила 41 млн. осіб. Але останній перепис населення проводився в 2001 р., а за ці двадцять років порахувати всі міграції практично неможливо. Електронний перепис 2019 р. («перепис Дубілета») показав, що реально в Україні мешкає близько 37 млн, хоч демографи його розкритикували. За оцінками Інституту демографії НАН України зараз в Україні мешкає на підконтрольній уряду території від 31 до 33 млн людей: від 3 до 5 млн. громадян України виїхали за кордон ще до 24 лютого 2022 р., а близько 6 млн. українців стали біженцями в Європі вже під час повномасштабної війни.

 

За даними Держстату України в 2021 р. в економіці України було зайнято загалом близько 15,6 млн. осіб (це включало держслужбовців, правоохоронців та армію), з яких офіційно оформлених штатних працівників підприємств та організацій було близько половини[3]. Якщо припустити, що скорочення чисельності зайнятих внаслідок війни пропорційне скороченню населення, то зараз в економіці України має бути зайнято близько 11 млн. людей включно із армією та іншими силовими структурами. Власне це і є та пропорція, про яку говорив Сергій Рахманін: один мільйон військовослужбовців – десять мільйонів зайнятих в економіці тилу. За даними статистики та демографів серед зайнятих в економіці приблизно порівну чоловіків і жінок.

 

Чи можуть в нас мобілізувати решту чоловіків? Я звісно не знаю всіх особистих даних і планів Генштабу, але приблизно знаю, що серед тих, хто в нас лишився працювати, є хлопці або чоловіки, що мають такі захворювання як епілепсія, шизофренія, туберкульоз (сухоти) тощо. Чи потрібні такі в армії? Чи можуть вони виконувати бойові завдання й не нанести шкоду іншим?

Дійсно я знаю, що багато цілком здорових чоловіків прагнуть зараз уникнути мобілізації, відкупитися та втекти за кордон. Цілком легально за кордон виїжджають або втікають від війни і багато жінок.

Тим не менше, економіка має працювати та забезпечувати життя тих, хто залишився тут і тих, хто воює на фронті, і в тому числі родини тих, хто воює.

Так що наш людський ресурс таки досить обмежений і з цим варто рахуватися. Україна – не Росія, яка може закидати гарматним мясом.

Власне, думаю, за те українці зараз і воюють, щоби не бути росією.

 

Андрій Здоров.

 

У мене немає відповідей на поставлені питання. Я звернувся із проханням прокоментувати ці думки до своїх знайомих українців, військових і цивільних. Ось їх відгуки:

 

Іван (цивільний):

Наведу приклад невеликого колективу супермаркету, де я працюю. Загалом в нас працює близько 35-40 осіб, не рахуючи охорону. Колектив переважно жіночий, чоловіків близько десяти, в основному зайнятих на фізично важких роботах. Звісно за ці два роки була велика плинність кадрів, як власне й перед тим. Але можу сказати, що минулого року в нас двоє чоловіків пішли в ЗСУ. Перший мав досвід АТО й пішов добровільно, в листопаді 2022 р. десь під Соледаром отримав важке поранення в живіт, переніс шість операцій, на щастя вижив, зараз ходить із паличкою і не працює в нас. Другого мобілізували, хоч він не мав військового досвіду, але за освітою він фельдшер, тому наскільки мені відомо, його саме фельдшером взяли до армії. Цього року мобілізували ще одного, він мав досвід служби в армії та пройшов перепідготовку.

 

  

Євгеній (військовий):

Цікаві міркування. Проте я не впевнений, що зрозумів посил тексту. Повідомити, що не можна всіх мобілізувати? Так про це й не йдеться - принаймні, на серйозному рівні дискусії. Поповнення особового складу за рахунок мобілізованих і так відбувається, масова мобілізаційна кампанія не на часі. Якщо відбуватиметься заміна тих, хто відвоював, на свіжих - то ветерани повертатимуться у цивільне життя і, відповідно, до економічної активності. Тому певний баланс зберігатиметься.

І загалом, якщо потреба в додатковій мобілізації буде - то доведеться мобілізувати, бо альтернативою може бути лише воєнна поразка.

 

 

Сергій (цивільний):

Як на мене, все спирається у класову нерівність - нещодавно знайомий був у військкоматі і бачив там реального бомжа, якого зустріли на вулиці і потягли до армії. А при цьому купа фізично і ментально здорових і цілком придатних людей відкупається і не служить і в качалки ходить качатися при цьому.

Крім того, ми не знаємо, які реальні втрати на фронті і яка потреба у мобілізованих. А нещодавно чув пропозицію, щоби мобілізували не тільки до армії, але й на підприємства ВПК - оце я підтримую. Поки здається, що все дуже безсистемно(

 

 

Валентина (військова):

По перше, є резерв жінок. Ви собі не уявляєте, як неохоче нас беруть в ЗСУ, а мені до біса дівчат пише. Не раджу лише через непристосованість, через те, що працювати доведеться втричі більше за чоловіка, щоб хоч якусь повагу здобути. Плюс забезпечення розраховане на чоловіків.

Друге. (цензура).

 

 

Петро (військовий):

Загалом, погоджуюсь. Людський ресурс -- наше найслабше місце

Є таке народне прислів'я: Доки товстий всохне, то худий здохне.

Так от худі -- це ми. Тому моя позиція незмінна -- треба заморозка війни, тобто -- поганий мир. Це я, ідейний націоналіст і учасник війни , говорю

Бо я дивлюсь на наше становище реально.

 ------------------------

Доповнення від 31.10.23:


ОЛЕГ (доброволець часів малої війни на Донбасі у 2017, 2018, 2020 та 2021 роках, повернувся з фронту, з під Маріуполя, 22.01.2022, з початком великої війни (з 7.03.2022) у складі ДФТГ у Дніпрі, 68 років)


Неділя, 29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого берега на правий,  - з кінця в кінець велетенського міста.    Скрізь бігборди закликають вступати до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов»,  у  різні формування «Гвардії Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім,я в історію» і т. інш. На телефон постійно приходять SMS із різними закликами приєднатися до ЗСУ.

А ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у тій частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої саме у Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від мобілізації.

Ось, наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу залишилася жалюгідна жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині літа 2022. Чимало людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували збереження зарплатні за місцем роботи (із збереженням самого робочого місця), хтось подався у «Гвардію Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось мобілізували (участь у ДФТГ не була засобом для того, щоб не потрапити до лав ЗСУ по мобілізації), але більша частина швиденько розійшлася на всі боки, коли на роту прийшла пачка повісток, хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим повісткам, щоб не зруйнувати підрозділ.

А серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це «вони», тобто центральна київська влада,  не бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною територіальних поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а в голос, не звертаючи уваги на оточуючих…

Я вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських настроїв, загрозливі прояви втоми від війни…

В мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків,  але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб. ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 – 40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку молодь: «Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!»  Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з кралею у кафе, не чекаючи, що хтось у військовій формі підійде та почне задавати оті незручні питання?!  Хіба що постійні повітряні тривоги трішечки  псують настрій (але до них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає» у місто щось московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то ракета ( за більш ніж півтора року великої війни,  по лівобережній частині Дніпра я нарахував десь 13 -14 «прильотів»).

На самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були відкритими, щоб з України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший спосіб, бо це б було засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань національної оборони. У своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише у одному,  - чи варто дозволяти таким особам чоловічої статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи може доцільно було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці скрутні, жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три чорти, куди завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну, але позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади( як це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької влади у 20-х роках ХХ ст.)?

Але зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна мобілізація? Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та організаційні ресурси для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що загальна мобілізація, мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна ситуація загалом значно погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід (таку можливість теж доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація посилить небезпечні настрої у суспільстві, про які я вже згадував.

«Свобода має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен пасивний, кожен байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!». Поміняйте «Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось з  депутатів з трибуни Верховної Ради. Як би заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут, мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом збігаються з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на беззастережний примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з трибуни Конвенту рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий Сен-Жюст, який, як комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки французькі революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за один день лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу.   

Ми бачимо, що війна затягується, що заздалегідь розрекламований літній контрнаступ до Азовського моря не вдався, загруз у московитській обороні, що російська армія, незважаючи на величезні втрати, нарощує свою чисельність, бо московитів на фронті зараз, мабуть, втричі більше, ніж на початку великої війни, що російська військова промисловість, незважаючи на санкції, зростає шаленими темпами. Все це означає, що стратегічна ситуація загалом погіршується і можливо, коли ворог піде на Харків, Дніпро та Запоріжжя, загальна мобілізація у комбінації з жорстким примусом буде потрібна.

Але сумніви не покидають мене, бо я погано (можливо, дуже погано) ставлюся до невмотивованих солдатів, до тих, хто не бажає воювати, але забраний до війська і потрапив на війну. Ми ж розуміємо, що головне, це не навченість, а мотивація. На війні, як відомо, вчаться швидко, хоча така наука «по ходу справи» інколи призводить до зовсім зайвих втрат. Але коли людина не бажає воювати, то вона і вчитися військовій справі буде погано, бо їй байдуже, їй все одно, як воно там буде… 

З свого малесенького військового досвіду на малій війні, коли інтенсивність бойових дій, порівняно з великою війною, була дуже слабенька, я  маю дуже прикрі враження від спілкування з солдатами, які не бажали воювати. І це були навіть не примусово мобілізовані, а контрактники, які робили все що завгодно, - пиячили, нехтували своїми елементарними військовими обов,язками, – аби їх вигнали зі складу ЗСУ, аби розірвали з ними контракт. Комбінація таких солдатів з бажаючими воювати добровольцями під час виконання навіть малих пасивних бойових задач (наприклад – треба спільно тримати певну позицію протягом ночі за несприятливих погодних умов) неодноразово могла призвести до трагічних наслідків.  

Отож, із сумнівами, із застереженнями, я гадаю, -  якщо зараз у загальній мобілізації ще немає потреби, то у недалекому майбутньому така потреба може постати у сполученні з жорстко примусовими заходами її переведення, у поєднанні з жорстким воєнним станом, щоб людці у таких містах, як Дніпро, дійсно відчули, яка в нас йде війна, які під час неї постали високі ставки… 


 

 



[1] Загальні втрати сторін у війні в Україні сягають пів мільйона – NYT // Радіо Свобода. 18 серпня 2023 р. https://www.radiosvoboda.org/a/news-vtraty-storin-u-vijni-v-ukrajini-do-piv-milyona/32554391.html?fbclid=IwAR2Ljio-II5HAusyVaPP9Rz9cOPK19vKZzcbTGgk7aAzWRaIFgXojdxkc3Y;

Troop Deaths and Injuries in Ukraine War Near 500,000, U.S. Officials Say. https://www.nytimes.com/2023/08/18/us/politics/ukraine-russia-war-casualties.html

[2] Сергій Рахманін: Зараз ТЦК не можуть чітко порахувати людей, які підлягають мобілізації. // Українська правда. 25.10.2023. https://www.pravda.com.ua/articles/2023/10/25/7425712/

[3] Державна служба статистики України. Статистична інформація. Демографічна і соціальна статистика. Ринок праці. Зайнятість та безробіття. 2021 р. https://www.ukrstat.gov.ua