ЯК НЕ ПРОГРАТИ ЦЮ ВІЙНУ: ДУМКИ УКРАЇНСЬКОГО РОБІТНИКА

 

Нижче ми подаємо роздуми та міркування ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського на тему сучасної російсько-української війни. Олег Борисович Дубровський – народився в 1955 р., промисловий робітник, за основним фахом трубопрокатник, учасник українського робітничого та соціалістичного (анархо-синдикалісти, троцькісти, антитоталітарні марксисти) руху із 80-х років ХХ ст. Наприкінці 1980-х був одним із перших пропагандистів анархо-синдикалізму на заводах Дніпропетровська та й взагалі в Україні. В 1990 р. один із учасників установчого з’їзду Української Міжпартійної Асамблеї та активіст Укрсоцпрофу. За організацію страйків та інших акцій протесту на багатьох підприємствах Дніпропетровська в 90-ті роки багато разів піддавався адміністративному тиску та звільненням із роботи. Із початку 2000-х років - ідейний послідовник УСДРП. В 2017 – січні 2022 роках учасник бойових бій на Донбасі в складі українських добровольчих формувань – ДУК ПС, в 2022-2023 роках – боєць «Варти Дніпра» (до її розформування).

Перша частина цих міркувань написана в жовтні 2023 року як відповідь на проведене серед наших читачів невеличке опитування на тему мобілізації «Про наш людський ресурс». Друга частина – про необхідні заходи щодо зміни соціально-економічної політики держави – написана в березні цього року.

 

 Дніпро як прифронтове місто

 

Неділя, 29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого берега на правий,  - з кінця в кінець велетенського міста.    Скрізь бігборди закликають вступати до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов»,  у  різні формування «Гвардії Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім’я в історію» і таке інше. На телефон постійно приходять SMS із різними закликами приєднатися до ЗСУ.

А ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у тій частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої саме у Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від мобілізації.

Ось, наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу залишилася жалюгідна жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині літа 2022. Чимало людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували збереження зарплатні за місцем роботи (із збереженням самого робочого місця), хтось подався у «Гвардію Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось мобілізували (участь у ДФТГ не була засобом для того, щоб не потрапити до лав ЗСУ по мобілізації), але більша частина швиденько розійшлася на всі боки, коли на роту прийшла пачка повісток, хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим повісткам, щоб не зруйнувати підрозділ.

А серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це «вони», тобто центральна київська влада,  не бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною територіальних поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а в голос, не звертаючи уваги на оточуючих…

Я вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських настроїв, загрозливі прояви втоми від війни…

В мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків,  але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб. ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 – 40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку молодь: «Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!»  Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з кралею у кафе, не чекаючи, що хтось у військовій формі підійде та почне задавати оті незручні питання?!  Хіба що постійні повітряні тривоги трішечки  псують настрій (але до них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає» у місто щось московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то ракета (за більш ніж півтора року великої війни,  по лівобережній частині Дніпра я нарахував десь 13 -14 «прильотів»).

На самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були відкритими, щоб з України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший спосіб, бо це б було засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань національної оборони. У своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише у одному,  - чи варто дозволяти таким особам чоловічої статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи може доцільно було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці скрутні, жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три чорти, куди завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну, але позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади (як це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької влади у 20-х роках ХХ ст.)?

Але зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна мобілізація? Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та організаційні ресурси для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що загальна мобілізація, мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна ситуація загалом значно погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід (таку можливість теж доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація посилить небезпечні настрої у суспільстві, про які я вже згадував.

 

«Свобода має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен пасивний, кожен байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!». Поміняйте «Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось з  депутатів з трибуни Верховної Ради. Як би заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут, мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом збігаються з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на беззастережний примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з трибуни Конвенту рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий Сен-Жюст, який, як комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки французькі революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за один день лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу. Це той самий Сен-Жюст, який арештовував недолугих або по зрадницькому налаштованих генералів та не вагався роздягати буржуазію великих міст, щоб забезпечити революційну армію взуттям та білизною.

 

Історія одного фейку. Скільки насправді було українців серед більшовиків в 1918 році?

 

Національний склад РКП(б) за переписом 1922 р.

В 2022 році вже в розпал російсько-української війни вийшло друком друге видання книги «Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань» (упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко, Олеся Стасюк), де опубліковано результати «судових експертиз», виконаних на замовлення Служби безпеки України в межах кримінального провадження за № 22019000000000309 в 2019-2020 роках за фактом геноциду українського народу 1932-1933 років[1]. Хоча книга вийшла під грифами Національної академії правових наук України, Служби безпеки України та Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, а до цих «комплексних судових експертиз» залучили понад десяток істориків з високими науковими ступенями, методика проведення цих «експертиз» досі викликає чимало запитань. Власне вже перше видання цієї книги в 2021 році викликало скандал серед істориків через порушення наукової доброчесності та маніпулятивне прагнення «вивести красивую цифру» в 10,5 мільйонів жертв геноциду українського народу в 1932-1933 роках, що насправді підриває наукові засади дослідження голодомору та перекреслює досягнення української історичної науки[2]. Історики та демографи вже відзначили наявність у цих «судових експертизах» численних маніпуляцій, підтасовок та фальсифікацій, зокрема у цифрах населення УСРР на 1932 рік, посиланнях на праці демографів Степана Соснового та Арсена Хоменка, історика Джеймса Мейса, фальшованих цитат В. Леніна тощо[3].

Мене особисто зацікавила теза із розділу ІІ пункт 3 «Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи» № 979 від 10.12.2020 р., який підписали сім докторів та три кандидати історичних наук: «З початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну партію більшовиків України – до кінця 1918 року вона налічувала 4364 члени (українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П.Л. Варагюк, І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989.С.29)»[4].

Звернення до згаданої в посиланні книги «Про минуле – заради майбутнього» показує цілковиту відсутність цих цифр на вказаній сторінці та й у всій книзі в цілому. На сторінці 29 вказано лише, що до німецько-австрійської окупації України у складі більшовицьких організацій республіки налічувалося понад 80 тисяч осіб, а на травень 1918 року внаслідок репресій та розгрому партійних організацій,  порушення партійних зв’язків тощо – трохи більше 1 тисячі осіб^[5]. Щодо національного складу більшовицької партії в Україні в цій книзі є лише дані на 1923 рік: «на той період українці у складі КП(б)У становили 30 %»[6].

Про наш людський ресурс: деякі міркування та думки вголос

 

Одеса. Західне кладовище. червень 2023 р.

 

Останнім часом в нас часто лунає думка, що потрібна загальна мобілізація усіх чоловіків до ЗСУ, бо ті, хто пішли після 24 лютого 2022 року, і хто вже понад півтора року в армії, вже фізично й психологічно виснажені або навіть покалічені настільки, що не зможуть довго витримувати фронт. Розміри наших втрат – загиблих і поранених – засекречені очевидно на період воєнного стану, щоби цим не скористався ворог.

В серпні 2023 р. газета «The New York Times» з посиланням на неназваних представників адміністрації США писала, що Україна за майже півтора року повномасштабної війни, могла втратити до 70 тисяч убитими та до 120 тисяч пораненими. Ідеться лише про втрати на полі бою, мирні жителі, загиблі та поранені внаслідок російського вторгнення, до цього числа не входять.

Втрати російської сторони в адміністрації США оцінюють як вищі – хоча вони і не в рази більші, ніж українські. Стверджується, що у війні загинули до 120 тисяч росіян і приблизно 170–180 тисяч поранені. Загальна кількість військовослужбовців, убитих та поранених з обох сторін війни в Україні за півтора року, що минули з початку повномасштабного вторгнення РФ, наближається до 500 тисяч.

При цьому New York Times наголошує, що не йдеться про підтверджені дані, і визнає, що навіть різні американські відомства мають різні дані про втрати Росії та України у війні[1]. 

Prisoner of Conscience

 

Igor Kuznetsov, 2012.

 This week I got the news from Mordor: my friend from Tomsk, Igor Kuznetsov, was sent from pre-detention center № 4 in Moscow to the Serbsky Research Institute for Clinical Psychiatric Examination. Igor was arrested on September 16, 2021 on charges of inciting mass disorder via the Chto Delat telegram channel. Together with ten other members of the channel he was allegedly preparing mass riots on Election Day, September 17, 2021. Two months later the FSB (political police) brought another charge against him - participation in the alleged "extremist community" Left Resistance. https://memohrc.org/ru/defendants/kuznecov-igor-vasilevich

Members of this group advocated self-determination of the peoples and regions of Russia, against their colonial exploitation by the Kremlin. As the leader of this group was mentioned Daria Polyudova, initiator of the "March for the federalization of Kuban region", who was sentenced to six years in prison by the Moscow military court in 2021 (this was her second sentence). https://memohrc.org/.../defe.../polyudova-darya-vladimirovna

And now, after a year and almost nine months in pre-trial detention, the FSB investigators decided to send Igor Kuznetsov for forensic psychiatric examination at the Serbsky Institute. Yes, the same Serbsky Institute that “diagnosed” Soviet dissidents Pyotr Grigorenko, Valeria Novodvorskaya, and many others.

2014.

In April 2021, Igor Kuznetsov posted on YouTube an appeal to Russians: "Putin is preparing an attack on Ukraine. But it is not Putin, it is our fascist Russia that is preparing a war, in which we can all burn... Like Hitler in his time, Putler is leading the world to World War 3. All of us Russians are to blame for this, including me. Is this going to work as usual? Yes, it did in the spring of 2014, and maybe it will in the spring of 2021, and then, and then... And it would reinforce the Russian “happy-go-lucky attitude” But this Russian attitude would help the Nuclear Armageddon come in 2036 or 2042, and whoever survives will be the envy of the dead." 

For the Left Resistance group, Igor Kuznetsov drafted a manifesto in which he wrote: "The genocide of the peoples of the Caucasus, launched in the 19th century by Tsarism, was continued by Stalin. Stalin's regime is being revived by Putin. Thus, we are fighting not just Russian imperialism, but the serfdom and obscurantism of Tsarist-Stalinist-Putin imperialism. Moreover, the Putin regime's aggression against Ukraine with the annexation of Crimea, against Syria with the bombing of civilians, with adventures in Africa and Latin America after 2014 leads to increased national oppression against non-Russian peoples of the Russian Federation, to a policy of assimilation of non-Russian peoples and destruction of non-Russian languages in Russia. Russians have been turned by tsarist-Stalinist-Putin imperialism into the empire's main tool, and the culture of the Russian people has been perverted by imperialism and chauvinism. Without destroying tsarist-Stalinist-Putinist imperialism and Stalinist-Putinist fascism, the Russian national revival and the revival of all peoples of the Russian Federation is impossible. This international struggle against Russian imperialism and fascism - has become the common national task of all peoples of Russia."

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

В 20-30-ті роки ХХ ст. в Західній Європі виникла своєрідна культурно-політична течія «друзів Радянського Союзу», до якої належали наприклад відомі письменники Анрі Барбюс, Ромен Ролан, Бернард Шоу. Критикуючи вади капіталістичного суспільства, що тільки-но вийшло із першої світової імперіалістичної війни в період, коли назрівала друга світова імперіалістична війна, ці діячі вважали, що альтернативою капіталізму є те справедливе суспільство, яке будують в Росії або СРСР. Вони свідомо чи несвідомо закривали очі на злочини сталінського режиму, на голодомор та репресії й користувалися пошаною та підтримкою Кремля. Засновник 4-го Інтернаціоналу Лев Троцький в книзі «Зраджена революція» («Преданная революция», 1936) блискуче висміяв цю категорію «радикальних туристів» на прикладі подружжя Сіднея та Беатриси Вебб. Троцький вказував, що робітничому класові потрібні зрячі друзі, що бачать хвороби та недоліки, а не сліпі фанати чи підлабузники.

Після другої світової війни подібні до сталінського «соціалістичні» режими виникли часто під впливом і за допомогою СРСР в багатьох країнах Європи та Азії, деякі з них навіть входили у конфлікт із Москвою – як наприклад Югославія Йосифа Броз Тіто, Албанія Енвера Ходжі, Китайська Народна Республіка Мао Цзедуна. Остання набула особливої популярності серед лівих інтелектуалів Заходу в 60-ті роки. До їх числа належала і  українська соціалістична група «Вперед», що видавала однойменну газету в Мюнхені, до неї зокрема належали відомий історик Іван Майстренко та економіст Всеволод Голубничий. 

Дискусії про соціальну природу маоїстського Китаю тривали досить довго серед різних соціалістичних течій – троцькістів, леніністів, сталіністів тощо. Досі можна зустріти прибічників маоїзму в різних навіть розвинутих країнах, але вони здебільшого маргінали. Серйозну політичну чи навіть збройну силу маоїсти становлять лише в деяких аграрних країнах Азії та Латинської Америки. Український робітничий активіст Олег Дубровський піднімає питання про соціальну та класову природу маоїстського режиму та подібного до нього режиму червоних кхмерів у Камбоджі. Сподіваємося, що ці його міркування будуть корисними і нашим читачам та всім, хто хоче розібратися в історії соціалістичних та комуністичних рухів.

 

 

Чи був Китай часів Мао "пролетарською державою"?

 

З приводу цього питання наведу доволі розлогу цитату з одного власного листа, написаного ще у лютому 1995-го року. 

 

"... изучая литературу различных тенденций современного троцкизма, вникая в суть дискуссий о классовой сущности СССР, задумываешься над вопросом. - где же тот КРИТЕРИЙ "рабочести" того или иного государства?

Иными словами: какой качественный и количественный уровень развития пролетариата необходим для того, чтобы захватившая власть в той или иной индустриально отсталой стране элита якобинско-бланкистско-ткачевского толка имела хоть какие-то основания объявить свое государство "рабочим"? 

Ведь сплошь и рядом в современной троцкистской литературе приходится читать о том, что в нескольких странах Юго-Восточной Азии, начиная с Китая, возникли "изначально деформированные рабочие государства". 

Как в странах, где пролетариат только формировался, а то и вообще находился в зародышевом состоянии, оказались возможными "РАБОЧИЕ ГОСУДАРСТВА"?! 

Довженки і Шахраї: етюд з козацької демографії

 

Беття Тепер і Василь Шахрай. Осінь 1910 року.

 Останнім часом в нашому суспільстві дуже поширеною стала ідеалізація традиційного способу життя українців, який мовляв зруйнувала революція 1917 року і до якого дехто закликає повернутись. Пропоную порівняти родини двох відомих українців – кінорежисера Олександра Довженка та  засновника «націонал-комунізму» Василя Шахрая. Обидва походили із козаків колишньої Гетьманщини, чиє становище наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мало чим відрізнялося від селян.

Василь Шахрай народився в 1888 році в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині козака Матвія Савича Шахрая та його дружини Марії Петрівни (уродженої Мокієнко). Його односелець та друг брата Василя Шахрая – Бориса, відомий у діаспорі письменник Сергій Домазар згадував: «Батько Василя, Матвій Шахрай, мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів, Василь і наступний за ним Петро, були мов з дуба тесані. Було їм з чого викохатися: навіть для численних Шахраєвих наймитів, не то для синів, смажене порося не було незвичайною стравою. Як і більшість українських спадково заможних селян (а не якихось скоробагатських дуків з дьогтярів) старий Матвій (або як його по місцевому звано Махтей) не був скупий. Він був людина лагідної, навіть плохої вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію або Діяння, знав на пам’ять псальми царя Давида і деякі поеми з «Кобзаря». Він не шкодував грошей на освіту своїх дітей»[1].

Щодо останнього твердження варто уточнити, що із трьох дітей Матвія Шахрая, які досягли повноліття до 1917 року лише один – Петро поступив до університету – це був київський університет Святого Володимира в 1911 році. Навчання в університетах тоді було платним і навіть для такої заможної людини, як Матвій Шахрай, мабуть давати вищу освіту усім дітям було не під силу. Василь Шахрай закінчив Феодосійський учительський інститут за державний кошт, а Борис Шахрай – лише Полтавське землемірне училище.

Метрична книга села Харківці. Скан - Віталій Лисиманка. 

 Повідомлення про смерть Олександри Шахрай у віці 1,5 року.

Коли я в 2021 році готував статтю «Родина Шахраїв», я використав ці дані зі спогадів Домазара, перевіріши їх за іншими базами даних, але я не мав доступу до метричних книг села Харківці. Дослідник генеалогії Віталій Лисиманка за метричними книгами села Харківці встановив, що насправді у Матвія Савича та Марії Петрівни Шахраїв було восьмеро дітей, з яких дожили до повноліття п’ятеро. Не дожили до повноліття:  Ганна (06.12.1891+18.02.1894), Григорій (23.01.1894+?) та  Олександра (17.04.1899+23.10.1900)[2].

 

Петро да Одарка Довженки та їх дочка Поліна (в центрі)

Олександр Довженко народився в 1894 році на околиці повітового містечка Сосниця Чернігівської губернії в родині Петра Семеновича Довженка та його дружини Одарки Єрмолаївни (уродженої Цигипа). Петро Довженко був бідним козаком, в якого було лише сім десятин землі. Щоби підтримати своє натуральне господарство, Петро Довженко наймався в підводчики та смолярував. Він був неписьменний, але мав чотирнадцять дітей. Сам Олександр Довженко так згадував про це: "Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і батько не міг йому простити своєї темноти. Дітей мали багато - чотирнадцять - перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомлення про смерть мого брата - вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах."

В щоденнику Олександра Довженка є моторошний запис від  11 грудня 1943 року: «Згадав із матір’ю померлих наших – моїх братів і сестер. Були брати:

Ларіон – 7 років, Сергій 6, Грицько – 1 року, Іван – 2,  Нехрещений – 0 років, Оврам – 20, я, Андрій – 20 років, сестра Кулина – 1,5 року, Параска – 1 року, Мотря – 0,5 року, Галька – 18 років …

Було нас тринадцятеро. П’ятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла від дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину…»[3]

Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)

 

Картина світу – мініатюра з «Християнської топографії»

Козьми Індикоплову.

 Нещодавно відомий український історик Станіслав Кульчицький опублікував статтю «Чи були більшовики комуністами?»[1]. В ній він розвиває концепцію, яку сформував ще у своїх попередніх працях, зокрема книгах  «Комунізм в Україні. Перше десятиліття» (1996) та «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні» (2013), про виникнення і розвиток тоталітарного режиму, створеного більшовиками в Росії в ХХ столітті під керівництвом Володимира Леніна. Оскільки правляча партія більшовиків із 1918 року взяла собі назву комуністична й оголосила своєю метою будівництво комунізму, то й створений нею режим багато західних істориків називають комуністичним. В останні два-три десятиліття теза про комуністичний тоталітарний режим міцно увійшла і в українську історіографію та навіть законодавство – Закон України про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів було увалено в 2015 році.

Станіслав Кульчицький сформувався як історик ще в часи того самого тоталітарного режиму, тому добре вивчив його ідеологію та практику. Зокрема   він розуміє і підкреслює різницю між ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про комунізм як безкласове та бездержавне суспільство, засноване на суспільній власності, хоч і вважає ці ідеї утопічними, та ідеями Володимира Леніна про державу-комуну, якою управляє одна правляча партія, а фактично її вожді. «Яким чином В. Ленін ототожнював свій комуносоціалізм, в центрі якого знаходилися ієрархічно структуровані спільноти, з комуносоціалізмом Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, що вибудовувався на уявлених історичних спільнотах? Зовсім просто: нехитрою підстановкою понять. У ленінській аргументації клас ототожнювався з партією, а суспільство – з державою», - пише С. Кульчицький.

При чому С. Кульчицький прямо посилається на концепцію американського історика й совєтолога Річарда Пайпса, про те, що «комуністичний режим» в Росії продовжував традиції Московського царства та був відображенням особистої концепції влади Леніна. «Нема потреби вірити, що історію роблять «великі люди», – щоб визнати величезне значення особистості Леніна і його впливу на ходу російської революції і на створення особливого політичного ладу. Справа не тільки в тому, що зосереджена в його  руках влада дозволяла йому рішучим чином впливати на хід подій, але і в тому, що політична система, народжена в жовтні 1917 року, стала якби втіленням його особистості… Комуністична Росія з моменту своєї появи була дивовижним відображенням свідомості і волі однієї людини, її біографія та історія злилися й розчинилися одна в одній», – писав Р. Пайпс.

Фактично С. Кульчицький бачить причини появи цього тоталітарного режиму в традиціях азіатської деспотії, на яких було засноване Московське царство та Російська імперія, – про ці традиції писали ще Карл Маркс, Карл Каутський та  Карл Вітфогель (автор книги «Східний деспотизм. Порівняльне дослідження тоталітарної влади» 1957 р.), та особистій концепції Леніна, який узурпував назву «комунізм» та використав ці ідеї для захоплення влади й встановлення власної диктатури. При цьому С. Кульчицкий вважає більш правильною назвою для цього режиму термін «рашизм».

Проте ця концепція Пайпса – Кульчицького ніяк не пояснює, чому ж особиста теорія Леніна змогла підкорити третину людства і фактично робить із Леніна надлюдину – злого генія чи диявола, що має надприродні здібності обманювати цілі країни та народи та захоплювати їх у полон. По суті ця ідеалістична теорія зовсім не спроможна пояснити роль та місце цих «комуністичних» режимів в історії людства, бо ігнорує матеріальні умови життя людей, рівень продуктивних сил та економічного розвитку суспільства.

Людство пройшло довгий і складний шлях розвитку уявлень про навколишній світ. В давнину люди вірили, що Земля – центр всесвіту й має пласку форму, а підтримують її міфічні тварини (черепахи, слони або кити). Для повсякденних потреб давніх людей цих міфічних уявлень було достатньо. В античній Греції Піфагор висловив думку, що Земля має кулясту форму. Цю думку підтримали багато давньогрецьких філософів, але вони в основному таки вважали Землю центром всесвіту. Проте в середні віки знову запанувала думка про пласку форму Землі.

В 550 році нашої ери у візантійському місті Александрія (нині Єгипет) помер монах Козьма Індикоплов, який написав книгу «Християнська топографія». Він не був кабінетним ученим. До постригу в монахи Козьма був купцем та мореплавцем, який відвідав узбережжя Індії (звіди й походить його прізвисько), Цейлон (Шрі-Ланка), східне узбережжя Африки (сучасна Еритрея) й залишив цікаві описання цих земель, звичаїв їх мешканців. Але у своїй книзі він доводив, що Земля має форму плаского прямокутника, оточеного океаном, над ним небесна тверда сфера, за якою знаходиться рай. Сонце щодня ховається за конусоподібною горою на півночі, вночі переміщується на схід, щоби вранці зійти знову. Зверху над небесною аркою знаходиться рай, звідки беруть початок найбільші ріки. Світ загалом має вигляд півсферичного похідного намету – скінії зі Старого Заповіту. Ця книга мала досить велику популярність в багатьох православних країнах, зокрема й на Русі[2].

Хоча в середні віки також деякі вчені вважали, що Земля має кулясту форму, але довести це практично люди змогли лише в добу Великих географічних відкриттів наприкінці XV ст. Христофор Колумб здійснив свою подорож до Америки в 1492 році і до кінця своїх днів вважав, що він відкрив морський шлях в Індію. Відкриті ним земля довгий час називали  «Вест-Індія», а корінних мешканців Америки досі ми називаємо «індіанці». Власне Колумб помилився в розрахунках довжини екватора й може саме завдяки цьому здійснив свої відкриття. Лише пізніше Америго Веспуччі довів, що це зовсім інший материк, названий на його честь – Америка.

Представники племен-жителів Америки до приходу європейців (малюнок з книги «Nordisk familjebok» — «Шведська енциклопедія»), 1904

Для європейців ці відкриття принесли величезні можливості – колонізація нових земель, освоєння нових ресурсів, утворення нових держав, розвиток  мореплавства, торгівлі, промисловості, культури, становлення нового капіталістичного суспільства врешті-решт із властивим йому світовим ринком та світовою культурою. 

Для самих індіанців в абсолютній більшості випадків ці відкриття принесли катастрофу – знищення традиційного способу життя, знищення старих цивілізацій,  вбивства, пограбування, насильницьке позбавлення землі, насильницька християнізація. Все це, а також занесені європейцями інфекційні хвороби - спричинило загибель значної частини корінного населення. Основна маса корінних народів Північної Америки просто вимерли, а решта опинилися в резерваціях. Історики небезпідставно вважають цю демографічну катастрофу одним з найбільших геноцидів в історії людства, жертвами якого стали загалом щонайменше десять мільйонів людей[3]. Лише в другій половині ХХ століття в багатьох країнах Америки почали піднімати питання про відродження культури корінних народів, а в 2019-2020 роках покотилася хвиля руйнувань пам’ятників Колумбу та іншим діячам колоніальної епохи в США[4].

Із розвитком капіталізму в Європі та Америці виникають нові класи й нові течії суспільної думки, зокрема ідеї суспільства соціальної рівності без експлуатації людини людиною, ідеї суспільної власності на засоби виробництва, що оформилися в теорії соціалізму, комунізму або анархізму. Ці ідеї наприкінці ХІХ ст. набули широкої популярності насамперед в робітничому русі, свідченням чого було заснування Міжнародного товариства робітників в 1864 році (Першого Інтернаціоналу), потім другого Соціалістичного Інтернаціоналу в 1886 році. Під кінець першої світової війни 1914-1918 років прибічники цих ідей навіть приходять до влади в деяких країнах Європи – насамперед тих, що виникають на руїнах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Найбільше відомими з цих партій були російські більшовики, що прийшли до влади в листопаді 1917 року. Російська республіка вже із січня 1918 року отримала назву соціалістична та федеративна – РСФСР, а партія більшовиків із березня 1918 року стала називатися комуністична – РКП(б).

Карл Маркс

Більшовики оголосили себе учнями та послідовниками Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Останні зокрема ще в 1847 році написали для невеликої групи німецьких соціалістів-емігрантів в Англії «Маніфест Комуністичної партії», де майбутнє суспільство було окреслене таким чином:

«Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.»[5]