Чи варто знецінювати результати Української революції 1917 - 1921 років?

 

Газета ЦВК рад України. січень 1918 р.

9 березня цього року на сайті «Україна модерна» було розміщено англомовну статтю відомого канадського історика Степана Величенка «Російське вторгнення та завоювання України 1919 - 1928. Як більшовики встановили те, що вони називали Радянською владою».

Автор давно досліджує тему історії Української революції 1917 – 1921 років і має багато публікацій, але його концепція на мій погляд не витримує наукової критики. Величенко починає свою статтю так: «Російські більшовицькі лідери не визнали Українську Народну Республіку (УНР).» Це справді дивна теза, бо навряд чи автору невідомий текст «Маніфесту до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» від 4(17) грудня 1917 р. за підписами Володимира Леніна та Льва Троцького, що містив визнання «народної Української республіки» та її права повністю відокремитися від Росії чи увійти з нею у федеративні відносини. А 28 грудня 1917 р. старого стилю або 10 січня 1918 року за новим стилем голова делегації совітської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький визнав делегацію УНР, яку надіслала Українська Центральна Рада, та право УНР брати участь у цій конференції. Саме це визнання дозволило цій делегації укласти Брестський договір між УНР та державами четверного блоку – Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія 9 лютого 1918 р. нового стилю.

Далі Степан Величенко пише: ««Українська Народна Республіка Рад», проголошена в Харкові в грудні 1917 року, була іноземним та нелегітимним утворенням. В Україні ліве крило Російської соціал-демократичної та робітничої партії (більшовики) отримало не більше 15% голосів Установчих зборів у будь-якій українській губернії, включаючи голоси солдатів. З'їзд Рад України, який зібрався в Харкові в грудні 1917 року для ратифікації претензій більшовиків на владу, представляв не більше 49 зі 140 рад Донбасу та не більше 95 з майже 300 рад України.»

Тема легітимності не нова й подібні тези в літературі можна побачити доволі часто. Але дозвольте запитати, що таке легітимність і на чому вона заснована? «Енциклопедія історії України» дає таке визначення: «ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових інститутів сусп. думкою (у т. ч. зарубіжною), населенням країни або великими групами населення.» Існують різни види легітимності, різні теорії, але ця стаття ЕІУ завершується так: «На відміну від легальності Л. не є юридичним засобом визнання влади або державно-правових інститутів такими, що відповідають закону. Будь-яка влада, яка видає антиправові (на момент їх видання) закони, але забезпечує їх виконання законними методами, вважається легальною і, в той же час, вона може бути нелегітимною, тобто не сприйматися більшістю населення, сусп. думкою, світ. співтовариством тощо. Паралельно з легальною в сусп-ві може існувати нелегальна влада (громад. рухи, радикальна опозиція офіц. владі тощо), яка знаходить визнання та підтримку населення й, отже, є, хоча б частково, легітимною.» Музика І.В. ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Legitimnist_ponyattya

Як слушно зазначив під час нашої дискусії у програмі «Історична Свобода» з Дмитром Шурхалом київський історик Віталій Скальський, революція за визначенням не є легітимною, тому в революційні часи легітимність дуже умовне поняття. Дійсно, наскільки легітимною можна вважати саму Українську Центральну Раду та проголошену нею Українську Народну Республіку? Українська Центральна Рада так само не була обрана на загальних виборах усім населенням. УЦР – це таке само утворення Великої революції 1917 року, як і Совіти (ради) робітничих, селянських і солдатських депутатів. І УЦР, і Совіти – це революційні органи, яких не обирало все населення на загальних виборах. Ці революційні представницькі органи обирала активна частина суспільства, що утворювала відповідно українські ради у містах чи військових частинах, селянські спілки, солдатські комітети, фабрично-заводські комітети тощо.

Загальні вибори в цей час були проведені двічі – в листопаді 1917 р. вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. – вибори до Українських Установчих зборів, хоч останні пройшли й не повністю. На обох виборах більшість голосів в Україні отримала Українська партія соціалістів-революціонерів. За даними тієї самої «Енциклопедії історії України» всього від України було обрано 78 членів УПСР і 12 членів УСДРП. Верстюк В.Ф. ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Vserosijski_Ustanovchi

В той самий час найбільш авторитетний російський дослідник виборів до Всеросійських Установчих зборів покійний Лев Протасов, на книгу якого зокрема посилається Владислав Верстюк, вказує, що загалом до Всеросійських Установчих зборів було обрано 81 члена УПСР та 11 членів УСДРП. (Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания. Портрет в интерьере эпохи. М.: Росспэн, 2008, С.111). Нагадаю, що саме УСДРП на той момент мала більшість в уряді УНР – генеральному Секретаріаті, до цієї партії належали Володимир Виниченко та Симон Петлюра.

Але найцікавіше, що серед обраних від українських губерній депутатів було приблизно стільки ж більшовиків, як і членів УСДРП. Пояснити це можна легко тим, що чисельність робітників загалом була значно меншою, ніж селян, і тому селянські партії українських та російських есерів на тих виборах дістали значно більше голосів. Зокрема найбільше голосів більшовики отримали по Чернігівській губернії - 27,8 % (переважно за рахунок північних повітів із мішаним населенням) та Катеринославській губернії – 17,9 %. Ці цифри вже вказують на неправду у статті Величенка. Зокрема від Чернігівської губернії було обрано більшовиків Євгенію Бош, Георгія Пятакова, Федора Мотору та Андріана Риндича, від Катеринославської губернії – Григорія Петровського, Василя Аверіна, Климента Ворошилова та Віктора Ногіна, від Харківської губернії – Федора Сергєєва (Артема) та Матвія Муранова , від Полтавської губернії – Петра Смірнова, від Київської губернії - Іполіта Фіалека, від Херсонської губернії – Якова Скляра.

Євгенія Бош (1879 - 1925)

 Бунт проти розуму як антиспоживацький протест

Паж Мартен. Роман / пер. з фр. В. Мотрук. – Харків: ВД «Фабула», 2024. – 160 с.

Чим є людський розум? Що являє собою наше мислення? Вочевидь, це інструменти пізнання навколишнього середовища, синхронного аналізу та, зрештою, усвідомлення самого себе як особистості. Мозок – найскладніша відома у Всесвіті система, яка породжує індивідуальні розуми й мислення, якими щомиті користається. Якщо так, то ці властивості-функції мозку за визначенням є найціннішим багажем людини; мислення і розум відрізняють нас від тварин і примушують винаходити, планувати, мріяти.

Здавалося б, треба бути божевільним, аби добровільно відмовитися від усіх переваг, які дає людині ясний допитливий розум. Але саме такий вибір зробив Антуан – знавець арамейської мови та тонкощів життя комах. Обмін ерудиції, вміння застосовувати чи не до всіх явищ оточуючого життя ретельний аналіз на середньостатистичну розумову невибагливість здається йому набагато кращим вибором, аніж безкінечні терзання від усвідомленої недосконалості світу.

Сучасний соціум – царство абсурду й несправедливості. Одинаку-«ботаніку» важко прийняти байдужість і нігілізм, які панують у суспільстві. То що робити, коли ти розумієш, що все навколо влаштовано неправильно, відносини між людьми далекі від братерських? Що може зробити інтелектуал-інтроверт? Звичайно ж, влаштувати революцію свідомості. У випадку Антуана це деградація свідомості, падіння до середньостатистичної сірості, з висоти (точніше дна) якої абсурд стає нормальністю.

Відтак усе стає на свої місця. Раніше герой засмучувався, що до виготовлення одягу з магазину залучали дитячу працю в далекій азійській країні, а сніданок у всесвітньовідомій мережі фастфуду збагачує транснаціональну корпорацію. Тепер же він не заморочується: одяг доволі зручний, а сніданок хоч і переповнений «ешками» та зайвими вуглеводнями зате ситний і достатньо смачний.

Що робити щоб зблизитися з людьми, багато з яких теж не «заморочуються»? Таку задачу можуть полегшити всілякі речовини, що знімають «зайві» думки, наприклад, алкоголь (так можна стати одним з недалеких споживачів). А може… Що як вирішити проблему радикально, покінчивши з носієм того проклятого розуму? Зрештою, абсурдність світу споживацтва перетворює самі ідеї пиятики та суїциду з трагедії на комедію.

Мартен Паж, поєднуючи оригінальний гумор і сувору правду життя малює перед читачами картину еволюції головного героя. Що станеться, коли чесний, бідний, совісний та освічений юнак перестане перейматися всіми бідами світу цього? Правильно, він поступово стане філістером, обивателем. А що є головною принадою у житті міщанина? Звичайно ж, споживання. Проте якщо душа не приймає споживацтва, то поневолі зупиняєшся на етапі купівлі. Але для купівлі малопотрібних, але статусних речей потрібні значні суми кешу. Та незабаром волею випадку гроші з’являються…

   Роман «Як я став дурнем» показує, як культ споживацтва непомітно спустошує людину, вихолощує у ній людське єство. Обертання в колі «успішних» анулює справжню дружбу, щире спілкування й деформує мораль. Поняття «свобода» поступово змінює свій зміст – для біржового маклера, що зірвав жирний куш це слово означає незалежність від думки суспільства, а часто й антагонізм із нею, творення власної спотвореної картини світу. У ефемерному світі комерції все має свою ціну й водночас знецінюється.

Чого вартий такий відхід від усвідомленої бідності у вир збоченого багатства? Автор не дає чіткої відповіді на це питання. Головний герой у глибині душі так і не стає повноцінним апологетом капіталізму. Водночас, він і не повстає проти своєї нової іпостасі. Очевидно, те, що Антуана буквально витягують зі світу грошей інші персонажі є найслабшим місцем у цій, без сумніву, глибоко філософській книзі. Читач так і не побачив власного морального вибору протагоніста.

Роман Мартена Пажа цінний тим, що привертає увагу до земного й вічно актуального. Чи будемо ми й далі конкурентами у світі, де успіх вимірюється активністю роботи ліктів у натовпі, чи зробимо вибір на користь простих і одвічних людських якостей – дружби, братерства, взаємодопомоги?.. Від відповіді на це питання залежить багато. І розум тут аж ніяк не перепона.

 

Микола Гриценко

 

Про Маркса – художнім словом

(про роман Галини Серебрякової «Юність Маркса»)

 

Особистість видатного мислителя, філософа, політеконома і основоположника фундаментальної революційної теорії Карла Маркса уже давно стала об’єктом численних досліджень. Про засновника марксизму написані численні книги, зняті фільми, давно існує марксознавство, яке зосереджується не на вченні, а саме на життєписі Маркса. Біографічна книга Галини Серебрякової  стоїть дещо осібно у цьому ряду. «Юність Маркса» (1934-1935) – твір художній, хоча й спирається на значний масив документального матеріалу.

Авторці тема Маркса є близькою, адже родилася вона у сім'ї революціонерів. В РКП(б) вступила до настання повноліття. Батько та обидва чоловіки були репресовані й розстріляні. Галина Йосипівна теж не уникла маховика репресій – її було двічі ув’язнено, в 1950-х реабілітовано.

Постраждавши від сталінізму, Серебрякова, тим не менше, не зненавиділа те, у що раніше вірила. Написавши й видавши продовження – ще кілька книг про Маркса й Енгельса, вона присвятила їх особисто Микиті Хрущову та ХХ з’їзду партії. В роки «Відлиги» приєдналася до кампанії шельмування В. Дудінцева та І. Еренбурга. У той же час, якщо вірити російській вікіпедії, протестувала проти друку свого роману «Смерч» про роки, проведені в засланні, польською мовою.

Матеріал для майбутньої книги Серебрякова збирала у країнах Західної Європи. Німеччина, Франція, Британія, - міста, вулиці, будинки й інші локації, пов’язані з життям Маркса та його найближчого оточення, стали предметом прискіпливої уваги власкора «Комсомольської правди».

У книзі «Юність Маркса» розглядається відносно невеликий період життя Карла Маркса – від навчання у старших класах Трірської гімназії до еміграції в Париж (перед революційними подіями 1848-1849 років).

Карл Генріх Маркс постає зі сторінок роману як жива людина, юнак, що не проти розважитися, навіть побешкетувати. Його погляди трансформуються, але завжди залишаються в рамках власного поняття про справедливість, він прагне докопатися до істини у багатьох сферах, його ерудиція та начитаність вражають. Не поклоняючись ідеалам-ідолам (хоч хай би це був і знаменитий Гегель), Карл-Генріх нічого не бере на віру, все скептично перевіряє та оцінює, усе вивчає з позицій земного, а не небесного.

Час, коли Прусія, відносно відстала у порівняння зі своїми сусідками Францією та Англією, переживала внутрішні конфлікти, невдоволення консерватизмом і реакційністю монархії, породжував різноманітні опозиційні течії, неабияких мислителів, письменників і поетів. Маркс, певно, був найбільш послідовним, невідступним та універсально мислячим із тієї когорти. Свою боротьбу, згідно роману, Маркс розпочав війною  філістерству, вульгарній обивательщині, пізніше ж постав як борець за інтереси пролетаріату, які виклав і науково обґрунтував у своїх працях.

Інший персонаж, лінії якого присвячено мало не половину об’єму твору – дармштадтський кравець Йоганн Сток. Включивши його до твору, Серебрякова, очевидно, мала на меті показати шлях пролетаріату від перших класових боїв та відстоювання економічних прав, прийнятних тарифів (повстання ліонських ткачів 1831 року, «Жити, працюючи, або померти борючись!») через практику змовницьких дій без врахування наявності революційної ситуації (повстання таємного товариства «Пір року» Луї Огюста Бланкі в Парижі 1839 року) до усвідомлення самого себе як глобальної соціальної перетворюючої сили, що конче потребує власної самоорганізації для забезпечення подальшої боротьби. Зрештою, Сток-робітник, Сток-революціонер приходить до того, що пролетарським масам необхідний вождь і він його, зрештою, знаходить (тут усе в дусі радянської традиції вождізму).

Таким самим узагальненим є образ старого фабричного робітника з Манчестера Джона Сміта. Проживши тяжке життя, щораз піддаючись новим порогам цинічної буржуазної експлуатації, Джон поволі усвідомлює свої класові інтереси. Старий робітник розуміє, що шлях луддизму – шлях в нікуди. Чартизм привідкриває для нього силу робітничої стихії. Автор зводить у кінці книги Джона та Фрідріха Енгельса, який пише на матеріалі тисяч таких, як Сміт своє «Положення робітничого класу в Англії».

ХІХ століття, яке певно, найбільш рельєфно показало протиріччя та боротьбу класів капіталістичного суспільства, зображено в книзі із дотошною точністю. Кожна дрібниця, аж до деталей одягу чи побуту змальована достовірно. Ефект занурення в епоху посилює введення в якості другорядних персонажів таких реальних історичних осіб, як Бруно Бауер, Луї Огюст Бланкі та безліч інших. Як і можна було очікувати, представники буржуазії зображені у романі як випещені, відштовхуючі експлуататори, а робітники – як благородні, чесні бідняки. Зображення ж сцен експлуатації дитячої праці гідне «Олівера Твіста» Діккенса і здатне розтопити найбайдужіше серце.

«Юність Маркса» була написана в першій половині 1930-х і, відповідно, містить суперечності й неоднозначності, які були притаманні тій добі. З одного боку авторці вдалося зобразити Маркса-людину без зайвої ідеалізації та забронзовілості, з іншої сторони бачимо данину часу й стилю – певний схематизм і, у меншій мірі, догматизм.

Микола Гриценко

УПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД НА ОДНУ РЕЦЕНЗІЮ

 

Олег Дубровський

Деякі враження автора книги  «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998 - 2003» від рецензії С. Пірані. 

 

Саймон Пірані, - видатний англійський інтелектуал-марксист, колишній член ЦК британської Революційної Робітничої партії, дуже давній, від 1992 року, товариш автора по соціалістичній боротьбі (ще у 1995-му році автор нелегально проводив його до деяких дніпропетровських заводів, щоб він мав можливість безпосередньо поспілкуватися з українськими промисловими робітниками) написав доволі докладну рецензію на цю книгу і за це йому велика, щира подяка.

Але водночас у автора є низка зауважень не тільки стосовно змісту окремих розділів цієї рецензії, але й стосовно висновків, які зробив шановний рецензент.

Спочатку  треба зупинитися на доволі численних, інколи зовсім дрібних, фактологічних помилках.  З цього приводу автор  може припустити, що в деяких випадках мали місце вади перекладу з англійської на українську. Про неадекватний переклад тред-юніонізму як профспілкової діяльності вже доводилося писати.

Також треба розглянути деякі концептуальні моменти, які рецензент або оминає своєю увагою, або викладає їх у таких формулюваннях, з якими дуже важко, або зовсім неможливо погодитись.

Отже, почнемо з дрібних деталей. На цих деталях варто зупинитись, бо це прикрі дрібниці, які певною мірою дискредитують як саму рецензію, так і книгу, яку рецензовано. Можливо, як автор вже зазначив, це результат неякісного перекладу. Але кожній людині, яка, наприклад,  знайома з ливарним виробництвом, буде просто смішно від того, що вона прочитає на самому початку рецензії, як отаке визначення спеціалізації цього виробництва, - «прокатно-ливарний цех»(?!). Можливо, це саме оті вади недолугого перекладу, бо цех по виготовленню прокатних валків це аж ніяк не «прокатно-ливарний цех». Такого цеху взагалі не може бути, бо прокатка і ливарництво – це два принципово різних способи обробки металів.

Інший приклад.  Ось рецензент коментує описані у книзі посягання ливарників  на буржуазну власність: «вогнетривка цегла та металобрухт виносилися у великих обсягах». Але ж це фізично неможливо зробити, навіть не зважаючи на те, що охорона у приватних власників заводу була набагато ефективнішою, ніж на державному підприємстві за часів «радянського» державного капіталізму. Вогнетривка цегла і т. зв. «скрап» (не металобрухт!) вивозилися у значних обсягах у залізничних вагонах, присипані відходами ливарного виробництва. Цікаві процеси посягань пролетарів на буржуйське майно, що загалом відображають рівень їхнього відчуження від засобів виробництва та дуже низьку ціну робочої сили, доволі докладно описані у відповідному розділі книги, прочитавши який, стає незрозумілим, як можна переплутати скрап з металобрухтом та як можна виносити вогнетривку цеглу «у великих обсягах»…   

Загалом рецензія починається з повідомлення, що автор книги на початку 2000-го року залишив місце роботи на підприємстві  «Дніпроважпапірмаш» «за організацію спротиву на робочих місцях». Що за спротив? Спротив чому? Чий спротив? Що це таке взагалі – оцей «спротив на робочих місцях»? У яких формах він відбувався?

Рецензія про це нічого не говорить, не дає будь якої оцінки тому спротиву та його організації, хоча у книзі  докладно описано, -  проти чого був спрямований згаданий робітничий спротив, які форми він набував,  як, наприклад, йшла підготовка до страйку, який так і не відбувся.

Але рецензія згадує, що автор книги «ініціював протестний страйк» через невиплату зарплати на «сусідньому» (Чому «сусідньому»? В книзі нічого не сказано про те, що цей завод нібито «сусідній». Дві години треба йти пішки, щоб дістатися від «Дніпроважпапірмашу» до того заводу!) заводі прецизійних труб, «за що був звільнений і занесений до чорного списку».

«Чорний список» - це вигадка!  Не існувало ніяких «чорних списків»! Існування такої відомої системи контролю за робітництвом, як трудові книжки, запровадженої в «СССР» для промислових робітників ще у 1931 році сталіністським тоталітарним режимом і повністю збереженої у буржуазно-демократичній незалежній Україні, робило і робить зайвим існування якихось «чорних списків». Як відомо, кожен робітник, який легально поступає на роботу на будь яке підприємство, обов’язково повинен мати трудову книжку, де відділами кадрів відповідних підприємств вказані причини його попередніх звільнень.

Автор книги «Соціалістичний активіст…», як ініціатор та організатор страйку на Державному підприємстві «Дніпропетровський завод прецизійних труб» (ДП ДЗПТ), у січні 1998 р. був звільнений за статтею 40 п.3 Кодексу законів про працю України, яка у відділах кадрів (відділах по роботі з персоналом – по сучасному) промислових підприємств сприймалася гірше, ніж стаття за прогул і відповідно робила неможливим прийом на роботу робітника з такою статтею у трудовій книжці. Недаремно, ст. 40 п.3 ще за «радянських» часів отримала у робітників назву «вовчого білету»…

Опис роботи автора на заводі прокатних валків. Рецензент згадує, що автор «виконував важку фізичну роботу обрубника – обрізав та переміщував розпечені сталеві виливки, а також працював землекопом». Звідки отакі вигадки?! Так, робота обрубника була фізично важкою, – він вручну обрубував  т. зв. «пригар» з поверхні дуже часто ще гарячих (долоні не можливо було втримати на цій  поверхні, або навіть слина кипіла, якщо на цю поверхню плюнути)  чавунних (не сталевих!) виливок, які після подальшої механічної обробки у вальцемеханічному цеху перетворювалися на готові до застосування прокатні валки. Але щоб обрізати та переміщувати багатотонні та ще й розпечені виливки?!  Просто смішно читати про таке… 

Україна – не Росія. Деякі міркування про мобілізаційний ресурс

 Андрій Здоров

 

Приблизно чотири роки тому на книжковій розкладці я купив книжку «Россия и СССР в войнах XX века. Статистическое исследование под ред. Кривошеева Г.Ф. – М.: Олма-Пресс, 2001. – 608 с.» з передмовою академіка РАН Юрія Полякова. В книзі зокрема представлено результати багаторічної роботи комісії по встановленню чисельності людських втрат СРСР в другій світовій війні, або в точніше радянсько-німецькій «Великій вітчизняній війні 1941-1945 років» поряд із втратами в інших війнах. Комісія була створена ще в 1988 році при Міністерстві оборони СРСР, а перші результати були опубліковані в книзі «Гриф секретности снят», виданій в 1993 р. за редакцією генерал-полковника Григорія Кривошеєва (він очолював Головне організаційно-мобілізаційне управління Міністерства оборони СРСР в 1987 - 1991 рр.) , та спиралися на розсекречені документи мобілізаційного управління Генерального штабу  Міністерства оборони колишнього СРСР та архівні документи й матеріали інших відомств.

Я не є фахівцем саме із цієї проблеми. Нехай фахівці мене поправлять. Але цифри, які наведені в цьому збірнику самі по собі вражають. 

Станом на 22 червня 1941 р. населення СРСР за розрахунками управління демографічної статистики Держкомстату СРСР становило 196,7 млн. людей. В збройних силах СРСР (армія, флот та інші, що перебували на утриманні Наркомату оборони СРСР) було всього 4 901,8 тис. осіб.

За роки війни було мобілізовано та призвано з урахуванням військовозобов’язаних, що були Великих зборах (805 тис.) та без повторно призваних – 29 574,9 тис. осіб.

Всього за роки війни залучено до армії та флоту, у формування інших відомств з урахуванням тих, хто вже служив на початок війни, - 34 476,7 тис. осіб.

Тобто загалом чисельність залучених на війну становила майже 34,5 млн. осіб або 17,6 % населення СРСР на початок війни. В тому числі мобілізовано та призвано в роки війни 15 % населення.

На 1 липня 1945 р. в збройних силах СРСР залишалося 12,8 млн осіб, в тому числі в строю 11,3 млн.  Тобто всього вибуло із армії та флоту – 21,6 млн осіб. Зокрема:

Безповоротні втрати військовослужбовців армії та флоту становили 11 444,1 тис. осіб (вбитих, померлих від ран, потрапило в полон, зниклі без вісті тощо), з яких 1,8 млн осіб повернулися потім із полону.

Звільнено через поранення та хворобу – 3,8 млн. осіб,

Передано на роботу в промисловість, місцеву ППО та воєнізовану охорону - 3,6 млн. осіб,

Передано на укомплектування військ та органів НКВС та інших відомств – 1,2 млн. осіб,

Передано на укомплектування Війська Польського, чехословацької та румунської армій – 250 тис. осіб.

 

За оцінкою Інституту демографії та якості життя імені М. Птухи НАН України на липень 2024 р. на території України в кордонах 1991 р. мешкало близько 36 млн. осіб. В тому числі на підконтрольній уряду України території – 31 млн осіб. Більш точні дані встановити неможливо через те, що єдиний всеукраїнський перепис за роки незалежності проводився ще в 2001 р. й встановити точну кількість мігрантів за ці роки не може ніхто, як і встановити чисельність людей, що залишилися на окупованій Росією території, та чисельність тих, що виїхали за межі України.

Наприкінці 2019 року під керівництвом міністра кабінету міністрів Д. Дубілета в Україні було проведено так званий електронний перепис населення, який показав, що в країні мешкає близько 37 млн. осіб, тоді як за даними Держстату рахувалося 42 млн. людей. Демографи розкритикували цей перепис, але більш точних даних також навести не можуть.

Якщо взяти відсоток мобілізованих в СРСР за 1941-1945 роки – 15 % усього населення та помножити на чисельність населення на підконтрольній уряду України території станом на 2024 р. за оцінкою Інституту демографії, то отримуємо мобілізаційний ресурс у 4,65 млн осіб. Ми не знаємо, скільки з них реально мобілізовано, загинуло та демобілізовано за різними причинами. Останню цифру загиблих військовослужбовців України в цій війні президент України називав у березні 2025 р. – 46 тисяч. Більш точні опубліковані цифри – лише число кримінальних проваджень за ст. 407 і 408 (Самовільне залишення частини та дезертирство): Ось дані щодо кількості повідомлень за цими статтями, внесених у ЄРДР у 2025 році, з розбивкою по місяцях:

Капитализм и социализм: дискуссия о марксизме

    В редакцію нашого блогу поступили дві дискусійні статті щодо сутності марксистської теорії та її сучасного бачення від товаришки В.К. Пропонуємо їх вашій увазі разом із нашими відповідями та сподіваємося на конструктивну дискусію.

Капитализм и социализм

В.К.

"Изначально понятие «капитализм» использовалось как антоним по отношению к понятию «социализм» и подразумевало негативный подтекст. Луи Блан в 1850 году писал: "… я называю капитализмом присвоение капитала одними при исключении других." (из Википедии)

 Идея социализма появилась как мечта по упразднению несправедливостей современного общества. Сисмонди в 1819 году писал: «Хотя изобретение машин, увеличивающих могущество человека, и является благодеянием для человечества, однако несправедливое распределение выгод, ими доставляемых, превращает их в бич для бедных». (I, XXI). «Всемирная конкуренция, или стремление производить как можно больше и по возможно более низкой цене издавна составляет систему Англии; на эту именно систему я и нападал как на опасную. Система эта, правда, способствовала колоссальным успехам английской промышленности, но она же за свое существование повергала рабочих в ужасную нищету. (…)

Английская нация нашла более выгодным отказаться от хлебопашества, требующего много ручного труда, она изгнала поэтому половину хлебопашцев, которые населяли ее поля; то же самое она сделала с ремесленниками в городах; ткачи, уступившие место «power looms» (паровым станкам), умирают теперь с голоду; она нашла более выгодным довести заработную плату рабочих до самого низкого уровня, при каком рабочие только в состоянии существовать, так что рабочие, будучи с этих пор не более, как пролетарии, уже не боятся попадать в еще большую нужду, когда они воспитывают все более и более многочисленные семьи; она нашла более выгодным кормить ирландцев картофелем и одевать их в лохмотья, и теперь каждый пароход ежедневно привозит ей легионы ирландцев, работающих дешевле англичан и вытесняющих последних из всех мастерских. Каковы, следовательно, результаты этого накопления несметных богатств? Имело ли оно иные последствия, кроме распространения забот, лишений и опасности полного разорения между всеми классами? Не пожертвовала ли Англия целью ради средств, забывая людей ради вещей?»

« Я видел, как в этой изумительной стране, которая таит в себе большой опыт, словно для поучения всего остального мира, производство увеличивалось, а удовлетворение потребностей сокращалось. Здесь и масса населения и мыслители забывают, кажется, что увеличение богатства не есть цель политической экономии, а только средство для доставления счастья всем. Я искал этого счастья во всех классах общества, но нигде не мог его найти.»

Эта критика современного общества целиком и полностью перешла в марксизм: “Закон, поддерживающий относительное перенаселение, или промышленную резервную армию, в равновесии с размерами и энергией накопления, приковывает рабочего к капиталу крепче, чем молот Гефеста приковал Прометея к скале. Он обусловливает накопление нищеты, соответственное накоплению капитала. Следовательно, накопление богатства на одном полюсе есть в то же время накопление нищеты, муки труда, рабства, невежества, одичания и моральной деградации на противоположном полюсе, т. е. на стороне класса, который производит свой собственный продукт как капитал.” (Маркс, Капитал, т. 1, глава XXIII. — Всеобщий закон капиталистического накопления)

То же самое мы находим у Ленина: ‘‘Разумеется, если бы капитализм мог развить земледелие, которое теперь повсюду страшно отстало от промышленности, если бы он мог поднять жизненный уровень масс населения, которое повсюду остается, несмотря на головокружительный технический прогресс, полуголодным и нищенским, — тогда об избытке капитала не могло бы быть и речи. И такой «довод» сплошь да рядом выдвигается мелкобуржуазными критиками капитализма. Но тогда капитализм не был бы капитализмом, ибо и неравномерность развития и полуголодный уровень жизни масс есть коренные, неизбежные условия и предпосылки этого способа производства.‘‘ (Империализм, как высшая стадия капитализма, с. 360)

 Следовательно, социализм есть движение, которое уничтожает данное катастрофически несправедливое распределение благ, или он есть общество, в котором, цитируя Сисмонди: “увеличение богатства ... есть средство для доставления счастья всем.”

То, что такое общество должно было наступить, не вызывает никаких сомнений.

Но правильно ли наука вывела механизм достижения данного общества?

Первоначально “капитализм” означает способ производства, где описанное выше несправедливое распределение благ сохраняется. Чем вызвана такая неравномерность в распределении? – спросили себя Маркс и Энгельс. И ответили – частной собственностью.

По Марксу и Энгельсу, для наступления социализма/коммунизма необходимо уничтожение частной собственности.

Вспомнив, что мы писали выше, можно сказать: для упразднения нищеты рабочего класса и установления нормального распределения благ для всех членов общества необходимо уничтожение частной собственности. Это единственный путь. А современный способ производства – капитализм – и есть последняя господствующая форма частной собственности.

Получилось два утверждения, которые в марксизме прямо связаны между собой, а мы считаем их противоречащими друг другу:

1)                Капитализм – способ производства, при котором с необходимостью сохраняется нищета рабочего класса; то, что противоречит социализму (справедливому распределению благ).

2)                Капитализм – способ производства, где подавляющее большинство непосредственных производителей являются наёмными рабочими, а господствющий класс – капиталистами, с соответствующей формой частной собственности – капиталом.

Дальше:

"Коммунизм для нас не состояние, которое должно быть установлено, не идеал, с которым должна сообразоваться действительность. Мы называем коммунизмом действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние." (Маркс. Немецкая идеология. Гл.Фейербах.)

Что значит “теперешнее состояние” для Маркса? Это значит нищету пролетариата.

А теперь: если принять во внимание, что в передовых капиталистических странах Запада преодолено то бедственное положение рабочего класса, которое описывали Сисмонди, Энгельс, Маркс и др., то приходится сделать вывод, что капитализм и есть то самое “действительное движение, которое уничтожает теперешнее состояние.”

И это при том, что на Западе развилась чисто капиталистическая форма частной собственности.

Так и выходит, что капитализм в понимании “господство капиталистического способа производства” есть синоним социализма, если не коммунизма.

Сталінізм на пострадянському просторі: роздуми й спогади

 

Одеська газета "Большевик" за 2008 р.

Андрій Здоров 

5 липня 2025 р. в Підмосков’ї відбувся черговий ХІХ з`їзд Комуністичної партії Російської Федерації. Переобраний на ньому в черговий раз головою ЦК КПРФ 81-річний Геннадій Зюганов заявив, що «Справедливість і соціалізм – це головна національна ідея (росіян)». Звісно що багато говорилося про захист «Російського світу» («Русского мира») від наступу англосаксів, від «русофобії та антисовєтизму», необхідність згуртування патріотичних сил Росії.

Ось цитата з офіційного сайту КПРФ:

«Г.А. Зюганов:

- Наш отчетно-выборный Съезд проводится в условиях войны, которую объявили натовцы и англосаксы Русскому Миру. Обращаю внимание, что только коммунисты побеждали фашизм. Мы этот уникальный победный опыт взяли себе на вооружение.

КПРФ дважды спасла Россию от Гражданской войны и вытащила ее после дефолта. Президент Путин за эти годы четыре раза менял свою стратегию. Владимир Владимирович боролся с терроризмом, собирал страну в единое целое, реализовывал национальные проекты, проводил политику суверенитета на основе самодостаточности. И мы эту политику поддерживаем.

Сегодня Президент в своем приветствии высоко оценил деятельность КПРФ, как старейшей, опытной партии, которая сражается за любимую Родину и на всех фронтах показывает пример.»

 

Це зборище пройшло би зовсім непоміченим в Україні та й в Європі взагалі, якби чимало інформаційних агенцій не повідомили би «сенсаційну» новину про те, що цей з’їзд КПРФ ухвалив резолюцію, якою визнав доповідь Нікіти Хрущова на ХХ з’їзді КПРС в 1956 р. про культ особи Сталіна «помилковою та політично упередженою». Документ опублікований на офіційному сайті КПРФ та стверджує, що доповідь Хрущова була побудована на підтасованих фактах і брехливих звинуваченнях, та містить заклик відновити «історичну справедливість» щодо Сталіна та повернути назву Сталінград місту Волгоград (до 1925 р. – Царіцин). Але найбільш цікаво, що Сталіна його нинішні послідокники прямо ставлять в один ряд із такими огидними символами Російської імперії як васал Золотої Орди князь Алєксандр Нєвський, московський князь Іван ІІІ, кривавий російський цар Петро І тощо. Дійсно Сталін в цьому ряду займає своє місце. 

Такий холуйський щодо Путлера та його режиму виступ не став чимось новим та незвичайним. Створена залишками партійної номенклатури на початку 90-х років КПРФ від самого початку займала консервативну російсько-імперську позицію великодержавного шовінізму, що повністю суперечить непримиренній позиції Карла Маркса щодо російського імперіалізму, який він вважав головною загрозою для прогресивного розвитку та революційного руху в Європі. При чому сталінізм сам по собі це не лише поклоніння Сталіну особисто. Сталінізм – це визнання головної тези Сталіна, про те, що під його керівництвом в СРСР були побудовані основи соціалізму. Визнання СРСР соціалістичною державою в будь-якій формі – це є основа ідейного сталінізму.

 

Мені хочеться нагадати, що в Україні від 1991 й до 2014 р також діяли чимало сталіністських організацій. Щоправда найбільша з них – Комуністична партія України Петра Симоненка - таки соромилася відверто й прямо співати панегірики Сталіну, хоч час від часу й захищала сталінський режим. Але чимало дрібніших організацій були більш відвертими та вміщували портрети генералісімуса та похвали на його честь у своїх виданнях регулярно. Зокрема це «Союз коммунистов Украины» (в Одесі вони видавали газету «Слово Коммуниста», яку редагував уфолог (!) Гурам Цушбая), «Партія Комуністів-Більшовиків України» (Дніпропетровськ) тощо. Про їм мерзенну роль лакеїв російського імперіалізму я писав ще у 2001 році у статті «Кому нужны сапоги генералиссимуса?» в газеті «Мировая революция».

Однією з найстаріших сталіністських організацій на просторах колишнього СРСР була так звана «Всесоюзна Комуністична Партія Большевиков» (ВКПБ), яку заснувала Ніна Андрєєва. Вона ще у 1988 р. публічно виступила у пресі проти курсу Горбачова на десталінізацію, а в 1991 заснувала власну партію - ВКПБ, що стояла на принципах ортодоксального сталінізму, або як вони казали – «марксизму-ленінізму». Ця партія на відміну від КПРФ чи КПУ ніколи не була зареєстрована та не мала своїх депутатів ні в парламентах, ні в місцевих органах влади та різко критикувала КПРФ за зрадництво інтересів робітничого класу та принципів марксизму, реформізм та прислужництво російській буржуазії. ВКПБ в 1990-х роках мала розгалужену мережу членів та організацій. Зокрема в Україні їх очолював Секретар Бюро по Україні, Молдові та Придністров’ю відомий борець із «американо-сіоністським капіталом» Анатолій Маєвський, що видавав у Закарпатті газету «Рабоче-крестьянская правда». Ця газета мала навіть реєстрацію в Україні, але вона була заборонена в 2014 р. за підтримку агресії РФ у Криму та на Донбасі та підтримку сепаратизму, а сам Маєвський більше року відсидів у тюрмі.