середа, 4 вересня 2019 р.

Михайло Ткаченко, Андрій Річицький. «Проєкт програми Української Комуністичної партії» (1919 р.) (фрагменти)






В Державному архіві друку – колишньому спецфонді Книжкової палати України імені Івана Федорова зберігається невелике за обсягом , але справді унікальне видання – брошура Михайла Ткаченка та Андрія Річицького «Проєкт програми Української Комуністичної партії», видана в липні 1919 р. Автори – лідери лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в 1918 р., що оформилося в 1919 р. в окрему партію УСДРП – незалежних.
Звичайно в тексті є характерні для того часу полемічні прийоми, помилки та неточності, але в цілому документ має велике значення, бо вказує на ідейні витоки УКП і серед них зокрема підкреслює значення книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі», про  яких Михайло Ткаченко та Андрія Річицький пишуть, як про перших піонерів Української Комуністичної партії.
Єдиною науковою працею, де згадується цей проект програми УКП, напевно є монографія канадського історика Степана Величенка «Імперіалізм і націоналізм по червоному». Він вказує, що автори проекту піддали критиці  політику РКП(б), яка розглядала Україну з позицій російських, а не соціалістичних інтересів, чим послабила світовий комуністичний рух[1]. Насправді вістря критики авторів брошури було спрямоване на КП(б)У – «комуністів України». Хоч автори й визнають. що це лише філія російської комуністичної партії, але всю РКП(б) вони критикувати не наважуються, навпаки шанобливо підкреслюють авторитет Леніна, використовуючи його ж теоретичні праці для викриття політики його однопартійців та підлеглих в Україні.
 Коротко про авторів проекту програми.
 Михайло Ткаченко

Михайло Степанович Ткаченко (1879–1920) походив з родини дрібного чиновника-земелеміра з міста Стародуб Ніжинського повіту на Чернігівщині. Вчився на юридичному факультеті Київського університету, з 1900 р. член Революційної Української партії, згодом один з лідерів УСДРП, був заарештований царським урядом, відданий у солдати, згодом призначений на заслання, але втік за кордон. В 1917 р. – гласний Київської міської думи та депутат Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії  (за списком українських соціалістичних партій), член Української Центральної ради та Малої ради, в березні-квітні 1918 р. останній міністр внутрішніх справ УНР до гетьманського перевороту та розгону німцями Центральної ради. Одним з приводів цього розгону було організоване за активної участі М. Ткаченка викрадення київського банкіра Абрама Доброго, через банк якого йшли фінансові операції німецької окупаційної адміністрації в Україні. З січня 1919 р. М. Ткаченко – один з лідерів УСДРП-незалежних. В липні 1919 р. в Кам’янці-Подільському заарештований контррозвідкою УНР за спробу організації перевороту. Наприкінці 1919 р. разом із Юрієм Мазуренком від імені оргкомітету УКП виїхав до Москви для переговорів із ЦК РКП(б) про легалізацію УКП на радянській території. Переговори пройшли успішно, Політбюро ЦК РКП(б) дозволило УКП вести легальну роботу в УСРР, але сам Михайло Ткаченко на початку січня 1920 р. помер від плямистого тифу в Серпухові під Москвою[2]. На першому установчому з'їзді УКП 22-25 січня 1920 р. обраний заочно одним з чотирьох почесних голів: інші почесні голови - В.Шахрай, В. Ленін, Г. Зінов'єв.
Андрій Річицький

Андрій Річицький (Анатолій Андрійович Пісоцький. 1893–1934) народився в заможній селянській родині в с. Військове на Катеринослащині, навчався в Петровській (Тимірязевській) сільсько-господарській академії в  Москві. Там навесні 1917 р. вступив до УСДРП. В липні 1917 р. виїхав до Києва як делегат на Всеукраїнськиї робітничий з’їзд, де був обраний членом Всеукраїнської робітничої ради – членом Української Центральної ради, у вересні 1917 р. на 4-му з’їзді УСДРП обраний членом ЦК і редакції «Робітничої газети», в грудні 1917 р. представляв УСДРП на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві. В 1918 р. член Українського Національного Союзу – учасник антигетьманського повстання. член революційного комітету в Києві, після вступу туди військ Директорії в грудні 1918 р. короткий час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Як він сам свідчив, головним його рішенням був наказ про звільнення політв’язнів. Із січня 1919 р. один з лідерів партії УСДРП – незалежних. Навесні 1919 р. був заарештований ВУЧК, але незабаром звільнений, виїхав до повстанських загонів на Київщині, а потім до Кам’янця, де був заарештований контррозвідкою УНР. після звільнення продовжував роботу по створенню УКП, перший з’їзд якої пройшов 22-25 січня 1920 р. в Києві. Був одним з головних її ідеологів до ліквідації партії в 1925 р. за рішенням Комінтерну. Потім – член КП(б)У, кандидат у члени ЦК КП(б)У в листопаді 1927-листопаді 1933 рр., редактор першого тому українського видання Марксового «Капіталу», керував Державним видавництвом України, літературознавець і публіцист. Ставши вірним партійцем-сталінцем, брав участь у компаніях проти Шумського, Хвильового й Волобуєва. в 1932–1933 рр. – уповноважений ЦК КП(б)У із хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області. 8 вересня 1933 р. заарештований ДПУ УСРР за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної націоналістичної «Української військової організації». 27 березня 1934 р. виїзна сесія Верховного суду УСРР в с. Арбузинка визнала його винним в тому, що він жорстоко  знущався над селянами не виконуючи вказівки керівників ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), а виконуючи завдання УВО по активній провокаторські роботі з метою повалення Радянської влади. Показовий процес над ним мав довести, що всі жертви голодомору – результат «перегибов генеральной линии партии на местах» й наслідок роботи прихованих контрреволюціонерів. Засуджений до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу[3]. Реабілітований в 1990 р.


Висновок Прокуратури УРСР про реабілітацію А. Річицького 1990 р.

Як би потім не склалася доля авторів цього документу, це – свідчення великої історичної ваги. Він вказує, що ідеї, висловлені Василем Шахраєм та Сергієм Мазлахом, їх заклик до утворення Української Комуністичної партії таки знайшли свій відгук. І їх попередження про те, що великодержавна політика більшовиків в Україні, їх слідування імперським російським догмам матиме катастрофічні наслідки для соціалізму в Україні та й в усьому світі – виявилось багато в чому пророчим.
На жаль повністю скопіювати текст брошури нам не вдалося, тому подаємо лише найбільш цікаві фрагменти. Сподіваємось, що дослідники, зацікавлені  у вивчення історії соціалістичного й комуністичного руху в Україні, ще звернуть увагу на це видання та зроблять його цифрову копію для загального користування.
При відтворення збережено орфографію оригіналу.



«Сама логіка історії з її невмолимими фактами веде до утворення Української Комуністичної партії. Та вона вже існує. Правда, не сконсолідована, не організована. Маються ячейки, гуртки, окремі особи без центру ідейного та організаційного, без керунку, програми і пляну роботи, мається добрий грунт в пролетарських масах України, як також і в деяких соціалістичних партіях».
«Основні примети українського руху та української революції – це швидкий темп перетворення майже етнографічної маси в досить розвинену націю із сучасною демократією і змаганням її до утворення національної держави – спочатку в рамках російської федерації, а потім і як цілком незалежну республіку.
Корні цих тенденцій і цього процесу лежать в економічних умовах України, які до війни розвитком капіталістичного господарства викликали пробудження української «неісторичної» нації, витворивши в ній принаймні зародки сучасних суспільних класів, а війна своєю руїною народнього господарства порушила всі економічні зв’язки, розірвавши стару Росію на економічні центри, які з неминучістю прагнули до увільнення від визиску їх паразитарним московським центром-метрополією. Революція лише зруйнувала ту силу, яка до сього часу насильничим способом тримала «окраїни» в покорі центру і відкрила шлях до самовизначення націй».
Описавши розвиток українського соціалістичного руху, діяльність УСДРП та виникнення лівих груп всередині цієї партії (групи Євгена Нероновича та УСДРП- незалежних), автори переходять до характеристики іншої групи соціалізму в Україні «групи російського соціалізму із російським мірилом української революції» – власне до правлячої в УСРР Комуністичної партії (більшовиків) України.
«Ця група комуністів (більшовиків) України, будучи породженням російської соціяль-демократії, по виразу прекрасної брошури т.т. Шахрая і Мазлаха, проспала весь український рух. Основною ознакою всіх російських революційних партій, в тому числі комуністів (большевиків) України, є те, що вони не можуть мислити себе і свою роботу не в рамках і межах старої російської держави, складеної з механічного поєднання до купи силою кулака абсолютизму і імперіалізму ріжних країв і народів.
Більше того вони вважають себе продовжувателями царської великодержавної політики; під гнітом старої імперіалістичної психології вони думають, що процес революції, особливо соціалістичної, повинен відбуватися обов’язково в формах і межах старих імперіалістичних держав».
«Не відкидаючи великої і навіть першорядної ролі російських більшовиків у справі соціалістичної революції, мусимо одначе зазначити, що їхня робота на Україні надзвичайно шкідлива і прямо таки катастрофальна як для соціалістичної революції на Україні, так і для міжнародної пролетарської революції.
Український рух виник і розвивався поза ними, він несподівано встав перед ними у своїх розмірах і силі. не будучи в стані одмовитися від шаблонів старої Росії, не зумівши оцінити цей рух і використати його як чинник революції, не розклавши його на складові соціальні сили, російські більшовики одразу ж оголошують йому війну. як тільки він спробував реалізувати гасло їхньої ж програми – право націй на самовизначення аж до відокремлення. «Nie pozwolam!» – ось їх відповідь на змагання українського народу відокремитися.
Несподіваність для них українського руху запаморочила голову їх провідникам. Забувши науку Маркса, вони вживали пояснення від обивательщини. «Вигадка інтелігенції» – ось їхня аргументація, контрреволюція – от їх оцінка…. для них не було України, а лишилися лише окуповані землі Росії. або просто «Южная Росія».
«Розуміння української революції з поглядів інтересів Росії, а не соціалістичної революції, нездатність розв’язання українського питання, поводження на Україні як в завойованій країні, колоніальна політика – ось основні риси. які характеризують роботу комуністичної партії (большевиків) України, цієї філії російської комуністичної партії на Україні.
На жаль подібна робота не йде і не може йти на користь не тільки революції й пролетаріату, вона йде на шкоду самій російській  метрополії. Реакційність і навіть контрреволюційність цієї роботи виявляються яскраво, коли замість розкладу селянства і виділення з нього напівпролетарських елементів, невдала національно-економічна політика об’єднує його у ворожу масу, яка бореться із «комунією». коли навіть міський пролетаріат стає в опозицію до комуністичної влади.
Замість нейтралізації селянства маємо протилежне явище, замість активності пролетаріату – його байдужість. Бажання ж викреслити з історії весь українських рух, навіть назву «Україна» хотілося б знищити, є просто утопічним, бо не числяться вони з історичним розвитком народів взагалі і українського зокрема. Взагалі завдяки хибному поглядові на характер української революції, маємо те, що політика комуністів України йде всупереч всьому тому, що вже вироблено і навіть випробувано комуністичним рухом. всупереч програмі, всупереч всьому тому, що писав і зараз пише і говорить справжній провідник міжнародного пролетаріату тов. Ленін. Запаморочені голови керівників пролетаріату, ріжних «катеринославців»[4] запаморочують голови і всьому пролетаріатові, підставляючи його спини під удари.
Своєю національно-економічною політикою на Україні, політикою російської великодержавності, політикою сіяння національної боротьби на Україні, комуністи України в значній мірі винні в хвилі селянських повстань, як всі йдуть під національно-українськими гаслами, винні в успіхах реакції Денікіна. Цією політикою вони в значній степені ослабили сили соціалістичної революції на Україні і сильно задержали європейську революцію, не зумівши перекинути її в Румунію і Польщу, ці буфера, що розз’єднують революційний схід від революційного заходу. На подавлення національного руху направили вони свої сили і разом з водою виплеснули й дитину, революційний чинник його.
Замість направлення сил української революції на пробиття польсько-румунської стіни реакції на з’єднання з пролетаріатом Угорщини й Німеччини, комуністи України повернули ці сили проти себе. Ніякі змагання революційного українського соціалізму вплинути на зміну політики російсько-комуністичної влади. ніякі попередження в шкідливості й небезпечності її не призвели ні до чого.
Все це взяте разом з одходом пролетаріату від комуністичної партії большевиків України, розколом і національною боротьбою в самому пролетаріаті, поставлене поруч з повстанцями селянства, владно вимагає інших принципів об’єднання пролетаріату України в його боротьбі і творчій роботі по встановленню соціалізму.
Історія вже в початкових ячейках намітила форму такого об’єдання. Це є Українська Комуністична партія.
І першими піонерами Української Комуністичної партії, що офіційно виступили з її ідеєю по справедливості є товариші В. Шахрай і С. Мазлах, котрі будучи виховані в рядах російської соціял-демократії, будучи сторонніми глядачами відносно українського руху, з його об’єктивної оцінки прийшли до таких саме висновків, як і ми – активні учасники його, – до неминучості й необхідності самостійної Української республіки і до такої ж конечної потреби – Української Комуністичної партії. Ці товариші – наші ідейні попередники. будучи в рядах комуністів України, або (що все одно) в рядах російської комуністичної партії дали блискучу критику її політики відносно українського питання. їх спроба поставити українську справу на всю широчінь всередині партії російського комунізму скінчилося тим, що їх брошуру «До хвилі» конфісковано комуністичною владою, авторів виключено з партії, а т. Шахрая по наказу «чрезвичайки» вислано за межі України як небезпечного самостійника[5].  Цим партія російського комунізму якнайкраще виявила свою російське націоналістичне обличчя».
«Ми маємо підстави думати, що навіть в рядах самої комуністичної партії (большевиків) України є елементи, для котрих не досить аргументів від «чрезвичайки» і її авторитету, не кажучи вже про нас, які мали приємність зазнайомитися із цими аргументами на практиці. і ми не сумніваємось, що ці елементи будуть об’єднані в рядах Української Комуністичної партії. Хай об’єднання нас, що вийшли з української соціяль-демократії, і товаришів авторів «До хвилі» буде покажчиком того. яким шляхом йтиме об’єднання пролетарських комуністичних сил України.
Не національну комуністичну партію гадаємо ми утворювати, як уже злорадно закидають нам наперед наші противники з комуністів України. В своєму змаганні до утворення Української Комуністичної партії ми виходимо лише з інтересів переведення соціалістичної революції в конкретних національних умовах України.
Ми ставимо Українську комуністичну партію, як дійсну виразницю назрілої проблеми соціалістичної революції на Україні, як неминучість історичного ходу життя України. Ми ставимо її як партію інтернаціонального пролетаріату на території України і змагаємось до об’єднання в межах української революції всіх сил пролетаріату і соціалістичної революції на Україні, без ріжниці національної приналежності, до консолідації українського комунізму в єдиній лаві комуністичних сил.
Не «інтернаціональною» фразою керуємося ми в своїй праці і змаганнях, а робимо інтернаціональне діло, першим кроком якого є розв’язання української національної справи в інтересах і української. і всесвітньої революції, в інтересах комуністичного будівництва і пролетарської культури…
Ми ставимо дилему: або ж Комуністична партія (большевиків) України одмовиться від своєї згубної політики на Україні і скине із себе гніт буржуазного укладу русофільства з його націоналісти(чни)ми великодержавно-російськими тенденціями – і тоді неминуче наше злиття з нею в єдиній Українській Комуністичній партії, або ж вона – ця партія комуністів України мусить згинути на руїнах своєї реакційної й утопічної роботи.
«Не сміти командувати» – чудесне правило, рекомендовано т. Леніном щодо середнього селянства, ми беремо як метод своєї праці серед українського селянства, але перефразуючи й пристосовуючи його до української нації в її робітничо-селянській частині, ми говоримо комуністам України: «Не сміти панувати!» Ми одверто йдемо до всесвітньої комуни із гаслом інтернаціоналу не лише на словах, а й на ділі, в конкретних випадках в реальному житті ми керуємось ним.
Ідучи до мас пролетарів України і всіх працюючих, ми кличемо їх під червоний прапор Української Комуністичної партії до об’єднання, боротьби та будівництва круг її гасел:
1.      Хай живе всесвітня соціалістична революція!
2.      Хай живе незалежна Українська Радянська Соціалістична Республіка!
3.      Хай живе союз соціалістичних республік світу!
4.      Хай живе диктатура пролетаріату!
5.      Хай живе влада Рад робітничих і селянських депутатів!
6.      Хай живе всесвітня комуна!
7.      Хай живе Комуністичний Інтернаціонал!
8.      Хай живе Українська Комуністична партія!

3 липня 1919 р.»



Читайте також:

Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)






[1] Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному. Українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925 рр.) пер. з англ.. – Львів, 2017.  –С.224-225.
[2] Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – С.172-174; Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания: портрет в интерьере епохи. – М., 2008. – С.399-400; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К., 2003. – С.28; Любовець О.М. Українські партії революційної доби. 1917-1920 рр. – К., 2012. – С.580.
[3] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр. 69251-фп. Т.1-10; Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – С.145-146; Клименко А. Отамани Зелений і Сатана. Як українські ліві боротьбу за самостійну Україну вели // Деловая столица. ‒ 2019. ‒ 9 квітня. Режим доступу: http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/otamani-zeleniy-i-satana-yak-ukrayinski-livi-borotbu-za-09042019200000
[4] Автори мають на увазі очевидно так звану «катеринославську точку зору» в КП(б)У, представники якої (Емануїл Квірінг, Яків Епштейн тощо) заперечували існування українського народу, вважали, що Україна – це лише окупована південна частина Росії. Викриттю їх присвячено зокрема чимало сторінок в працях Василя Шахрая та Сергія Мазлаха.
[5] Це перегукується зі статтею в газеті «Червоний прапор» від 17 квітня 1919 р. за підписом «Гриць Сокира», де вказується , що авторів «До хвилі» намагалися вислати з України, - «правда один лишився в Полтаві, а другого все ж вислали». В заяві до ЦК РКП(б) від 15 вересня 1919 р. та в своїй автобіографії 1923 р. Сергій Мазлах також пише про ці постанови ЦК КП(б)У вислати їх за межі України, але вказує, що вони були скасовані (окрім пункту про виключення з партії) вже за два тижні. Див.: Мазлах С.М., Шахрай В.М. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною – Одеса, 2019. – С.280, 285.

Опубліковано о Немає коментарів:

четвер, 22 серпня 2019 р.

Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму. (до 140-річчя від дня народження)








Для більшості сучасних українців буде досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище деякий час було навіть у розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України, слово «Бош» для наших співвітчизників означає передусім марку німецької техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. А тоді її ім’я було оповите легендами і загадками.
Одну з них створив колишній гетьман України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант російської армії і командувач 1-го українського корпусу,  наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського корпусу «под предводительством агитаторши Бош»[1]. Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на Поділлі, але місяцем раніше – 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. (старого стилю). Тоді відбувалися бої між військами старого російського уряду Керенського та прибічниками Ради робітничих і солдатських депутатів у Вінниці, а 2-й гвардійській корпус оголосив про підтримку радянської влади та почав наступ на Вінницю з боку Жмеринки.  В описуваний же Скоропадським період листопада – початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки[2].
Такою ж загадкою залишається і фраза одного з перших біографів Симона Петлюри підполковника армії УНР Василя Проходи про те, що після здобуття козаками Петлюри київського заводу «Арсенал» 20 січня (2 лютого) 1918 р., звідти вивели колону полонених робітників, на чолі якої  «гордо крокувала Євгенія Бош»[3]. Насправді документально підтверджено, що Євгенія Бош в січні 1918 р. знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, членом якого вона була. У січневому повстанні 1918 р. в Києві брали участь дочки Євгенії Ольга та Марія Бош, які тоді разом з іншими жінками-більшовичками носили повстанцям продукти та медикаменти, але вони не потрапляли у полон і аж ніяк не могли очолювати колону арсенальців[4]. Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош. Як курйоз можна сприймати зараз і те, що в першому виданні «Енциклопедії українознавства» її названо «більшовицькою діячкою жид.(івського) походження»[5]. Хоч в останньому додатковому томі це було виправлено на «німецького»[6].
Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили згадувати. Зараз серед істориків можна зустріти думку, що Бош стала жертвою «історіографічної ґендерної дискримінації»[7]. Але думаю, справа в іншому. Вона завжди належала до тих, хто мав свою позицію й ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця позиція суперечила поглядам Леніна або інших вождів більшовицької партії. На щастя перед смертю у 1925 р. Євгенія Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби»[8] та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р. за рік до розпаду СРСР.
Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, вихідця із Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер, народилася дівчинка, яку назвали Євгенія. Щоправда сама вона в своїй автобіографії пише, що народилася в містечку Очаків тієї ж Херсонської губернії, але у жандармських документах місце народження вказано саме с. Адрагіоли. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр, Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія[9].
«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу», – ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? В 1901 р. вона вступає до РСДРП, невдовзі примкнувши до її більшовицької фракції. Розлучившись із чоловіком і залишивши дітей у себе, вона активно займається підпільною партійною роботою і в 1911 р. стає секретарем Київського комітету РСДРП. В 1912 р. була заарештована, та невдовзі незважаючи на отриманий у тюрмі туберкульоз засуджена на довічне заслання до Сибіру.

Зі слідчої справи Євгенії Бош 1911 р.

У 1914 р., перебуваючи на засланні в Іркутській губернії вона вступила у цивільний шлюб із київським більшовиком Георгієм П’ятаковим, що був молодший за неї на 11 років, але закохався до нестями. Разом вони втекли через Владивосток у Японію, звідти у США, далі – в Швейцарію та Новергію. Навесні 1917 року обидва повернулися у Росію. Георгія П’ятаков став головою Київського комітету РСДРП(б), а в листопаді 1917 р. виїхав до Петрограду, де був призначений Радою Народних Комісарів комісаром Державного банку Радянської Росії.
Євгенія Бош влітку 1917 р. стала головою обласного комітету РСДРП (б) Південно-Західного краю, в листопаді була обрана депутатом Всеросійських Установчих зборів від Чернігівської губернії[10]. В грудні 1917 р. вона очолила Головний комітет РСДРП(б) – Соціал-демократії України , була одним з організаторів першого Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві та переїзду лівої частини його до Харкова, де було проголошено Радянську владу в Українській Народній Республіці та обрано  перший український радянський уряд – Народний Секретаріат. В ньому Євгенія Бош стала  народним секретарем (міністром) внутрішніх справ. Голову Народного Секретаріату вирішено було не обирати. Як згадував керуючий справами цього уряду відомий згодом як лідер групи федералістів Георгій Лапчинський, вона «нас вразила своєю ерудицією, силою свого інтелекту, ораторським хистом й революційним темпераментом», будучи водночас дійсно по-європейськи вихованою людиною. Хоч Євгеній Бош користувалася найбільшим авторитетом, але «якось занадто незвично було б поставити на чолі першого соціалістичного уряду українського жінку, доводилося зважати на те, яке б враження це справило на широкі маси»[11]. Проте в одному з протоколів цього уряду таки вказано, що «об’єдувати роботу секретарств буде народний секретар внутрішніх справ». Фактично саме Євгенія Бош проводила засідання до березня 1918 р., коли головою уряду був обраний Микола Скрипник[12].



Зараз звичною серед істориків стала версія, що увесь цей уряд був лише придатком до штабу Володимира Антонова-Овсієнка, народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії. Сам Антонов-Овсієнко був трохи іншої думки. У його «Записках про громадянську війну» читаємо: «Тов. Євгенія Бош, ставши народним секретарем внутрішніх справ України, розпорядилася без усякої попередньої домовленості зі мною, усунути призначених мною комісарів»[13]. Більше того, Бош повідомила про самоуправство Антонова Леніну, і той змушений був ставити Антонова на місце: «Тов. Антонов! Я получил от ЦИК (харьковского) жалобу на Вас. Крайне жалею, что моя просьба к Вам объясниться не дошла до Вас. Пожалуйста, поскорее свяжитесь со мной (прямым проводом – одним или двумя, через Харьков)…Ради бога приложите все усилия, чтобы все и всяческие трения с ЦИК (харьковским) устранить. Это архиважно в государственном отношении. Ради бога помиритесь с ними и признайте за ними всяческий суверенитет. Комиссаров, которых Вы назначили, убедительно прошу Вас сместить», писав Ленін 21 січня 1918 р.[14]
Погляди Євгенії Бош на національне питання й українське зокрема в історичній літературі зазвичай називають люксембургіанством. Дійсно вона ще в еміграції в 1915-1916 рр. разом із Георгієм Пятаковим та Ніколаєм Бухаріним підтримала позицію Рози Люксембург в її дискусії із Леніним щодо права націй на самовизначення. Нагадаю, що Роза Люксембург вважала це гасло помилковим і навіть шкідливим для пролетаріату й вигідним лише буржуазії, оскільки, мовляв, за умов імперіалізму самовизначення націй неможливе, а за умов соціалізму національне гноблення зникає саме по собі, отже це гасло є зайвим. В своїх полемічних статтях 1915-1916 рр. Ленін присвятив чимало сторінок викриттю цих поглядів, доводячи їх повну теоретичну й практичну неспроможність, вказуючи на великий революційний потенціал національно-визвольних рухів в усьому світі, особливо колоніальному. Дійсно, історія ХХ ст. підтвердила правоту Леніна в цьому питанні.
З протоколів крайового з'їзду РСДРП(б) в Києві 3-5 (16-18) грудня 1917 р.

Зокрема на першому крайовому з’їзді більшовиків України 3–5 (16–18) грудня 1917 р. в Києві голова Обласного комітету більшовиків Південно-Західного краю Євгенія Бош говорила: «В добу фінансового капіталу національний рух перестає бути революційним. Він перестає бути народним. На Україні він не є народним. До повалення царизму він майже не виявлявся… як тільки впав національний гніт, буржуазія стала вести боротьбу за національне визволення. Але вона взялася за нього не через революційні цілі, а через бажання проводити свою класову політику. Буржуазія України знаходиться під впливом російської, яка будучи вигнаною з Радянської Росії, прямує на Україну й під виглядом національного визволення прагне розколоти пролетаріат України. В цьому полягає політика імперіалістичної буржуазії у всій Європі… Україна за капіталістичного ладу як окрема держава не зможе існувати.»[15]

Особливо яскраво ці погляди було викладено в брошурі Євгенії Бош «Національний уряд та Радянська влада на Україні», виданої на початку 1919 р. в Москві:

«Трагедія України в нашу добу жорстокої класової боротьби, соціалістичних перетворень й передодня світової революції, - це трагедія всіх малих народів. В той момент, як хвиля пролетарської революції захоплює робітничий клас пригнобленого народу, буржуазія й соціал-шовіністи намагалися й намагаються - Україна, Фінляндія, Латвія тощо – зірвати пролетарський рух через розпалювання національної ідеї, ідеї свого національного, що історично належить тільки цьому народові.
…Російська революція , що підкорила буржуазію й зробила перший та гігантський крок до соціалістичного перетворення суспільства, знайшла самий живий відгук в робітничих масах всіх пригноблених націй, що населяють окраїни, й тим самим вбила ідею національного об’єднання народів. Переживши разом із російським пролетаріатом самодержавство, скидаючи разом Керенського й нарешті разом борючись за радянську владу, пролетаріат окраїни тісно поріднився із усім революційним рухом Росії. В нього немає особливих, чужих російському пролетаріатові завдань, він неподільно пов’язаний із ним єдиним непоборним бажанням злитися із Радянською Росією»[16].

Як бачимо, тут авторка розглядає Україну виключно як окраїну Росії. Але характерно, що поряд із нею вона ставить Фінляндію і Латвію – країни, як тоді саме здобули незалежність від Російської імперії, і в яких також були спроби утвердження радянської влади. Якщо порівняти її погляди із поглядами її сучасників, то слід відзначити, що на відміну від російських націоналістів того часу вона не вживає термінів «Малоросія» та «Новоросія», а визнає, що українці цілком сформувалися як окремий народ, незважаючи на придушення їх національного розвитку російським самодержавством[17].
Навіть Роза Люксембург, що приблизно в цей же час восени 1918 р. написала в німецькій в’язниці свій знаменитий «Рукопис про російську революцію», категорично заперечувала існування окремого українського народу.

 «Український націоналізм у Росії був зовсім иншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентиків, без будь-яких коренів в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка. Точно так, якби одного чудового ранку жителі Вассерканте слідом за Фріцем Ройтером захотіли утворити нову нижньонімецьку націю й заснувати самостійну державу!»[18]

Євгенія Бош звичайно не могла собі дозволити такої короткозорості. Проте її позиція того часу, сформована під впливом ідей Рози Люксембург, які Леніна називав імперіалістичним економізмом, містила чимало протиріч. Якщо український і російський народи вже сформувалися як окремі народи, то чому ж національні кордони між ними вона вважає штучними й неприродними? Якщо робітники і селяни України хочуть лише об’єднання із Радянською Росією, навіщо було створювати окремий український радянський уряд?
Циркуляр народного секратря внутрішніх справ України Євгенії Бош Одеській Раді робітничих і солдатських депутатів 9 січня 1918 р.
Державний архів Одеської області. ф. р-3829. оп.1. спр. 100. арк.18. 


Насправді, як відзначав вищезгаданий Георгій Лапчинський, вже сама по собі робота цього уряду змушувала його членів, в тому числі і Євгенію Бош, на практиці перевіряти та коригувати свої погляди. Офіційними мовами документів Народного Секретаріату були українська і російська. Збереглися циркуляри народного секретаря внутрішніх справ Євгенії Бош до місцевих Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, написані українською. Чи можна собі уявити таке від урядів Денікіна чи Врангеля?
Слід також зазначити, що Євгенія Бош вміла визнавати свої помилки. Наприклад, на знак протесту проти укладення Брестського миру із Німеччиною урядом Радянської Росії на чолі із Леніним, Бош 4 березня 1918 р. подала у відставку із своєї посади в Народному Секретаріаті та пішла добровольцем на фронт проти наступаючих німецько-австрійських військ. Так тоді зробили й деякі інші її однодумці – ліві комуністи. Після декількох місяців важких боїв радянські війська відступили до Росії. Тут Євгенія Бош влітку 1918 р. публічно визнала свою помилку щодо Брестського миру.
Тоді ж в серпні 1918 р. вона на прохання товаришів почала писати брошуру «Національний уряд та Радянська влада на Україні». В 1922 р. в листі до доньок Євгенія Бош згадувала: «Перечитуючи написане, я бачила необхідність найсерйознішої переробки й вирішила, завершивши начорно, все переробити. Але події не чекали. Якось викликав мене до себе Свердлов й сказав, що треба їхати до Пензи для боротьби із есерівським засиллям та бандитизмом…
Через три дні я поїхала, а робота моя в чернетці пішла в друк. Можливо, вона й не вийшла би дуже хорошою, але в чорновому вигляді вийшла геть поганою й не дарма мене свої ж ганили»[19].
Гострій критиці цю брошуру піддали й боротьбисти в першому числі журналу «Український комуніст». В рецензії за підписом Г.К. (напевно Григорій Клунний), авторку звинувачували у барстві, кабінетному погляді на життя, ігноруванні національного питання та великодержавному шовінізмі[20]. Напевно такі саме (а може й більші) звинувачення можна було висловити й більшовицьким керманичам України 1919 р. – Георгію П’ятакову та Християну Раковському. Але із ними тоді боротьбисти ще сподівалися домовитися. А Євгенію Бош ЦК РКП(б) незважаючи на її численні прохання більше ніколи не допускав до керівної роботи в Україні.
В 1918 р. вона очолювала губкоми РКП(б) в Пензі та Астрахані, навесні 1919 – була членом Ради Оборони Литовсько-Білоруської СРР, потім працювала на декількох другорядних посадах в Наркоматах освіти, продовольства та робітного-селянської інспекції РСФРР. Але вписатися в нову правлячу еліту, яку потім назвуть номенклатура, Євгенія Бош так і не змогла. Як вона пише в своїх автобіографічних листах, всюди вона відчувала формування якихось особливих групових інтересів нової бюрократії, що сприйняла найгірші традиції  старого російського чиновництва поряд із новими методами «комісародержавія». Ці риси вона відзначала навіть у власної зведеної сестри (по матері) – Олени Розмирович (дочка Федора Майша), якій вдалося зробити партійну кар’єру й дожити до 1953 р.
Пізніше, незадовго до смерті, Євгенія Бош в своїй книзі «Рік боротьби» пише:  «першочергове питання для України, національне розкріпачення її, залишалося в тіні й не було продумане не тільки Київським комітетом, але й обласним. Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом, й комітет не мав практичної програми, що вказувала б форми боротьби революційних мас у пригнобленій країні, яка бореться за своє національне розкріпачення». Та й саму цю книгу вона розглядала як «перший крок до збирання матеріалу за 1917–1918 рр. … майбутньому історику України»[21]. Цікаво, що навіть в 1990 р. вищенаведене зауваження Євгенії Бош супроводжувалось приміткою редактора: «Автор помиляється. Питання про національне розкріпачення України було не першочерговим, а похідним від першочергового питання про перемогу соціалістичної революції, встановлення радянської влади на Україні»[22].
В новітній історичні літературі ім’я Євгенії Бош часто пов’язують також із червоним терором, адже саме вона була серед адресатів відомої телеграми Леніна в Пензу від 11 серпня 1918 р.[23] В той же час провідний пензенський історик, що займається добою громадянської війни, Віктор Кондрашин минулого року у листуванні із нами змушений був визнати, що достовірних доказів особистої участі Євгенії Бош у проведенні червоного терору в Пензенській губернії (зокрема її звинувачували в особистих розстрілах селян с. Кучки) немає[24].
Ще трохи про її сім’ю. Обидві її дочки – Марія та Ольга – вступили до партії більшовиків влітку 1917 р. Старша з них Ольга стала дружиною відомого більшовика Юрія Коцюбинського. Після арешту й засудження його в 1935 р. як лідера «троцькістської змови», Ольга Бош-Коцюбинська переїхала до Хабаровська, де працювала її сестра, але й там її настигло НКВС. В 1937 р. вона була заарештована та засуджена до п’яти років ГУЛАГу, до яких потім додали ще три. Юрія Коцюбинського в тому ж році розстріляли як «ворога народу».
Цікаво відзначити, що в слідчій справі Юрія Коцюбинського є свідчення про участь й його «змові» і його тещі – Євгенії Бош (цитую мовою оригіналу):
"Являясь заместителем председателя Совета Народных комиссаров Украины, сын известного писателя Коцюбинский женат на дочери Евгении Богдановны Бош – Ольге Петровне.  Коцюбинский принимает активное участие в интригах Бош, которая готовила государственный переворот в пользу Троцкого. В заговоре участвовали Пятаков, Коцюбинский, Примаков, Антонов- Овсиенко. План заключался в следующем: арест членов Политбюро и свержение триумвирата: Сталина, Зиновьева, Каменева. После отказа Троцкого от этого плана Бош покончила с собой, а остальные участники были посланы за границу: Антонов-Овсиенко в Варшаву, Примаков инструктором в армию Чан-Кайши, где работал под именем Эй Лина.»[25]

Звичайно зараз, знаючи методи роботи НКВС, важко повірити в існування цієї змови. Але не викликає сумнівів, що Євгенія Бош дійсно підтримувала Ліву Опозицію в РКП(б) в боротьбі проти сталінської кліки. У 1923 році, вже будучи важко хворою (роки тюрем та заслань на пройшли без сліду), Бош підписала «Заяву 46-ти», перший програмний документ Лівої Опозиції. Та й самогубство її 5 січня 1925 р. (розповідають, що з часів громадянської війни Бош завжди спала із револьвером під подушкою), ліві опозиціонери сприйняли як протест проти утвердження сталінізму[26].




Андрій Здоров




[1] Скоропадський П. Спогади. –  Київ, Філадельфія,1995. – С.93-95.
[2] Здоров А.А. Український Жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.). – Одеса, 2007. – С.54-55, 80-86, 122; Логінов О.В., Семенко Л.І. Вінниця у 1917 р. Революція в провінційному місті. – Вінниця, 2011. – С.158-186.
[3] Прохода В. Вождь та військо // Збірник пам'яті Симона Петлюри. – К.,1992. – С.125.
[4] История завода Арсенал имени В.И. Ленина. – К., 1986. – С.136.
[5] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.1. – Paris – New-York, 1955. (Перевидання. – К., 1993). – С.169.
[6] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.11. – Львів, 2003. – С.274.
[7] Вороніна М.С. Є.Б. Бош – полум’яна революціонерка (ґендерний аналіз особистості) // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. – 2012. – Вип.1-2. – С.236-243.
[8] Бош Е.Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 до немецкой оккупации. – М., Л., 1925. – 271 с.
[9] Варгатюк П.Л. Подвиг революционерки // Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.5-11.
[10] Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.,1990. – С.721.
[11] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади  // Летопись революции. – Харьков, 1927. – № 5–6. – С.57; Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні. ЦВК та Народний Секретаріат // Літопис революції. –1928. – № 1. – С.164.
[12] Гриценко А.П. Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К., 1964. – С.62-63; Солдатенко В.Ф. «Центральна постать тодішнього політичного життя». До 125-річчя з дня народження Є. Бош // Комуніст України. – 2004. – № 3. –С. 78 – 84.
[13] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М.,1924. – Т.1. Октябрь в походе. – С.180-182.
[14] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.50. (Письма. Октябрь 1917 – июнь 1919 гг.) – М.,1975. – С.34-35.
[15] Областной съезд РСДРП(б). І Всеукраинское совещание большевиков. Протоколы  // Летопись революции. – 1926. – № 5. – С. 76;
[16] Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине. – М., 1919. – С.52-53. Режим доступу:  http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0001875

[17] Там же. – С.5.
[18] Люксембург Р. Про російську революцію. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2012/11/08/luxemburg-zur-russischen-revolution/
[19] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.408–409.
[20] Украинский коммунист. Орган Зарубежного бюро Украинской Коммунистической партии (боротьбистов). – 1919. – № 1 (ноябрь). – С.44-48.
[21] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.77-78, 23.
[22] Там само. – С.437. Прим. 42.
[23] А.З. Евгения Бош и красный террор. Режим доступа: https://iuprc.livejournal.com/11492.html
[24] Евгения Бош и красный террор. Переписка с Виктором Кондрашиным. Режим доступа: https://iuprc.livejournal.com/28419.html
[25] Кульбицький О.Ю. Доля дітей Коцюбинського. Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/05/blog-post_64.html
[26] Серж В.  Воспоминания революционера. От революции к тоталитаризму. – М.,2001. – С.236,490.

Опубліковано о Немає коментарів:
Підписатися на: Дописи (Atom)