Рішення Конституційного суду щодо закону про декомунізацію - в інтересах російського імперіалізму

16 липня 2019 р. Конституційний суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“.

Цим рішенням за № 9-р/2019 закон № 317-VIII „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“ визнано таким що повністю відповідає Конституції України (конституційним).

Пункт 8 цього рішення Конституційного суду вказує:

«За своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики – тотожними. Названі режими категорично заперечували можливість існування української незалежної держави, переслідували її прихильників та перешкоджали українському національному відродженню.

Після жовтневого перевороту 1917 року комуністичний режим продовжив політику Російської імперії, спрямовану на перешкоджання українському національно-визвольному руху, насамперед шляхом жорстокого придушення збройними засобами будь-яких спроб, пов’язаних зі створенням української незалежної держави. Упродовж усіх років панування на українських землях комуністичний режим переслідував прихильників української незалежності та національного відродження за допомогою каральних військових операцій, масштабних репресій, зокрема шляхом масового вислання людей з метою експлуатації на важких примусових роботах у нелюдських умовах.»

На жаль судді КСУ не вказали якими саме офіційними документами цього «комуністичного режиму» (комуністичної партії та радянської влади) заперечувалася можливість існування незалежної української держави. Й це не випадково, бо усі офіційні постанови та рішення радянської влади ґрунтувалися на записаному ще в Програмі РСДРП (п.9) праві націй на самовизначення. Як їх було реалізовано і яка була фактична політика – то інша річ, й ця політика не була постійною й однаковою усі роки існування цієї влади – з кінця 1917 по 1991 рр., про які йдеться в законі про декомунізацію.

Зокрема право українського народу на повне відокремлення від Росії та утворення самостійної незалежної держави було визнано в Маніфесті Ради Народних комісарів РСФРР до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради від 4(17) грудня 1917 р. Керуючись цим документом глава делегації Радянської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. нового стилю) визнав право делегації Української Народної Республіки (яку тоді представляла на цій конференції делегація Української Центральної Ради) самостійно виступати на міжнародній арені та брати участь в мирних переговорах. Саме це дозволило делегації УЦР укласти 9 лютого 1918 р. першій міжнародний договір із державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), яким вперше в новітній історії було визнано незалежну українську державу. Хоч ця незалежна держава й була невдовзі окупована німецькими та австро-угорськими військами, які розігнали Українську Центральну Раду.

19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад в Катеринославі (нині Дніпро) на пропозицію більшовицької фракції ухвалив резолюцію «Про державний устрій», якою визнано, що «Українська народна республіка стає самостійною радянською республікою». Самостійність української радянської республіки було визнано й підтверджено резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», прийнятою Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 2 грудня 1919 р., та Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р.

Чи можуть судді КСУ та прибічними цього закону назвати подібні рішення німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) чи гітлерівської Німеччини? Жодного такого рішення не було, отже ставити на одну дошку нацистський та «комуністичний» режими абсолютно антиісторично.

Попри те, що в політиці керівництва більшовиків та КПРС дійсно можна простежити великодержавні мотиви та дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, але Радянський Союз не був імперією в класичному розумінні цього слова. Формально він увесь період свого існування залишався саме союзом, і в Союзному договорі та Конституції СРСР було записано право кожної союзної республіки на вихід із СРСР. Саме цим правом скористалася Верховна Рада Української РСР, прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України. Чи можна собі уявити, щоби такі  рішення прийняв німецький окупаційний «Райхскомісаріат Україна»? Ставити їх на одну дошку просто абсурд.

Про перешкоджання українському національному відродженню «комуністичним режимом» яскраво свідчать політика українізації 1920-х років, коли практично весь державний апарат та система освіти були переведені на українську мову, подолання неписьменності та розбудова закладів вищої освіти, розквіт новітньої української літератури в УСРР. Всі ці дії також треба вважати злочинними?

В рішенні КСУ вказано, що «основу комуністичного режиму в СРСР становила ідеологія марксизму, що з часом трансформувалася в ідеологію ленінізму і сталінізму». Між тим сам Карл Маркс вважав, що «ідеологія» є формою хибної свідомості. І до речі Карл Маркс вважав саме російський імперіалізм найбільшим ворогом прогресу в Європі, виступаючи за визволення пригноблених ним народів. А право націй на самовизначення було програмною вимогою більшості марксистський партій.

Застосовуючи методологію Маркса до радянського суспільства не можна не визнати, що це суспільство було експлуататорським і класовим, а пануючий в СРСР лад мав усі ознаки державного капіталізму. Про це писали й говорили багато марксистів та соціалістів, що були в опозиції до правлячого режиму та стали його жертвами – Тимофій Сапронов, Гавриїл Мясніков, Марія Спірідонова тощо. Оскільки вони займали посади у вищих органах влади Радянської Росії 1917-1918 рр., в комуністичній партії 1917-1920 рр., то відповідно публічне використання їх зображень та цитат відтепер заборонено (стаття 1. п. 4. підпункт е)
«зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), осіб, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування (крім цитат, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів».)

Під таку саме заборону попадають діячі так званого «українського націонал-комунізму», що боролися проти великодержавного російського шовінізму в самій більшовицькій партії та поплатилися за це своїм життям – Василь Шахрай, Сергій Мазлах, Микола Скрипник тощо, а також лідери Української Комуністичної партії (боротьбистів), що увійшли до складу РКП(б) в 1920 р. й також займали керівні посади в КП(б)У  та УРСР – Олександр Шумський, Василь Елан-Блакитний тощо.

Отже після десятиліть офіційного засудження та заборони цих діячів в СРСР вони потрапляють під нову заборону вже в незалежній Україні, за яку вони фактично віддали своє життя. Жодною мірою не маю бажання виправдовувати діяльність Компартії України 1918-1991 рр., що була лише обласною організацією РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, та відновленої в 1993 р. КПУ пана Петра Симоненка, що неодноразово підкреслювала свою спадковість від тієї КПУ, що була правлячою в УРСР, та пропагує сталінізм та великоруський шовінізм, обслуговуючи інтереси російського імперіалізму. Але чинна редакція закону № 317-VIII та рішення Конституційного суду фактично забороняє саме пропаганду ідей марксизму та комунізму, позбавляє українців цієї важливої частини своєї історії та філософської спадщини, віддаючи всі її здобутки у повну власність саме новітнього російського імперіалізму.

Андрій Здоров.

Зайнятість населення та зовнішня торгівля України в 2018 р.

Останнім часом серед українських лівих часто можна почути, що Україна перейшла із розряду промислово розвинених країн до числа аграрних відсталих країн. Іноді це поєднується із ностальгією по часам СРСР, іноді – по часам правління Януковича до Майдану 2013-2014 рр.

Розглянемо офіційні дані Держстату України про зайнятість та зовнішню торгівлю України. Чисельність зайнятих в економіці України скорочується приблизно таким ж темпами, як і чисельність населення України, що пов’язано із соціально-економічними та демографічними причинами, старінням населення, а також виїздом значної частини працездатного населення на заробітки за кордон. Звичайно певний відбиток на ці процеси наклала й війна на сході України.

Зростання частки зайнятих у сільському господарстві та зменшення зайнятих у промисловості почалося ще в 90-ті роки й продовжилося останніми роками. На 1990 р. в аграрному секторі Української РСР працювало 19,7 % усіх зайнятих, на 1995 р. вже в незалежній Україні - 22,5 % зайнятих, в 2013 р. – 17,5 %,  в 2018 р. – 17,9 % зайнятих в економіці (без тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу)[1]. Як бачимо, частка зайнятих в сільському господарстві так і не досягла навіть п’ятої частини усіх зайнятих.  Частка зайнятих у промисловості в 2013 р. становила 16,8%, в 2018 р. – 14,8%  усіх зайнятих в економіці України. Для порівняння в сільському господарстві розвинених країн частка зайнятих ще наприкінці ХХ ст. зменшилася до рівня менше десятої частини усіх зайнятих: на 1989 р. в Італії – 9 %, в Японії – 8 %, у Франції – 6%, в Західній Німеччині – 4%, США – 3%, у Великобританії – 2 %[2]. Загалом у світі зростає частка населення, зайнята в невиробничій сфері: торгівлі, обслуговуванні, фінансах, управлінні, освіті, телекомунікація тощо.

Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012-2018 роках¹

(КВЕД-2010)

(тис. осіб)

	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018
Усього зайнято	19261,4	19314,2	18073,3	16443,2	16276,9	16156,4	16360,9
Сільське, лісове та рибне господарство	3308,5	3389,0	3091,4	2870,6	2866,5	2860,7	2937,6
Промисловість	3236,7	3170,0	2898,2	2573,9	2494,8	2440,6	2426,0
Будівництво	836,4	841,1	746,4	642,1	644,5	644,3	665,3
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів	4160,2	4269,5	3965,7	3510,7	3516,2	3525,8	3654,7
Транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність	1150,9	1163,6	1113,4	998,0	997,2	991,6	995,1
Тимчасове розміщування й організація харчування	326,7	328,9	309,1	277,3	276,7	276,3	283,0
Інформація та телекомунікації	297,9	299,9	284,8	272,9	275,2	274,1	280,3
Фінансова та страхова діяльність	315,8	306,2	286,8	243,6	225,6	215,9	214,0
Операції з нерухомим майном	322,2	314,3	286,1	268,3	255,5	252,3	259,4
Професійна, наукова та технічна діяльність	504,1	493,6	456,0	422,9	428,1	415,8	437,9
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування	343,9	343,3	334,3	298,6	304,3	297,9	304,3
Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування	1003,62	962,3	959,52	974,52	973,1	979,7	939,3
Освіта	1633,2	1611,2	1587,7	1496,5	1441,4	1423,4	1416,5
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	1181,4	1171,8	1150,5	1040,7	1030,4	1013,6	995,4
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок	225,6	226,5	221,2	207,9	201,6	199,8	196,9
Інші види економічної діяльності	414,3	423,0	382,2	344,7	345,8	344,6	355,2

 ¹ Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено на основі комплексної оцінки шляхом інтеграції даних вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2018 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.

² Ураховано кількість тимчасових працівників, які були залучені до підготовки та проведення виборів: у 2012 році – до Верховної Ради України; у 2014 році – Президента України та до Верховної Ради України; у 2015 році – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

В 2013 р. експорт товарів з України становив 63,3 млрд. дол., імпорт в Україну – 76, 9 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту були недорогоцінні метали та вироби з них – 17,5 млрд. дол. або 27,8 % ( в тому числі чорні метали – 14,3 млрд. дол. або 22,6 %), продукти рослинного походження – 8,9 млрд. дол. або 14 % ( втому числі зернові культури – 6,4 млрд. дол. або 10 %), мінеральні продукти – 7,5 млрд дол. або 11,8 %, машини, обладнання та механізми – бл. 7 млрд. дол. або 11 %. 
      В 2018 р. після п’яти років війни та втрати Криму й значної частини Донбасу експорт з України становив 47,3 млрд. дол., імпорт  в Україну  - 57,2 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту залишаються: недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6 млрд. дол. або 24,6 % (в тому числі чорні метали – 9,9 млрд. дол. або 21 %), продукти рослинного походження  - 9,8 млрд. дол. або 20,8 % (в тому числі зернові культури – 7,2 млрд. дол. або 15,2 %), жири та олії – 4,5 млрд. дол. або 9,5 %, мінеральні продукти – 4,3 млрд. дол. або 9,2 %, машини, механізми та обладнання -  4,6 млрд. дол. або 9,8 %. Загалом продукція сільського господарства становила 33,3 % українського експорту, готові харчові продукти 6,4 %, разом – 39,7 %. Продукція переробної промисловості (без харчової)  - 46,7 %, добувної промисловості (мінеральні продукти) – 9,2 %, отже разом промислова продукція – 55,9 % усього українського експорту.

Таким чином Україна зберігає досить потужних промисловий потенціал та кваліфіковану робочу силу, попит на яку зростає в країні значно швидше, ніж відбувається її відтворення, а ціна (заробітна плата) значно нижче за реальний прожитковий мінімум. Подальша доля української економіки та її людського потенціалу залежить не тільки від внутрішніх обставин в самій Україні, але й від тенденцій світової економіки та світового ринку, а також здатності українських найманих працівників обстоювати свої права та боротися за підвищення ціни робочої сили на внутрішньому ринку.

Олександр Шумський - біографія українського революціонера

Сто років тому в березні 1919 р. ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів прийняло комуністичну програму й оформилося в Українську партію соціалістів-революціонерів (комуністів). А 6 серпня 1919 р. вони об'єдналися із Українською соціал-демократичною робітничою партією (незалежних-лівих) (лівим відламом від УСДРП-незалежних) й утворили Українську Комуністичну партію (боротьбистів), більш відому за назвою свого головного партійого органу - газети "Боротьба". 28 серпня 1919 р. ця партія подала меморандум до Комуністичного Інтернаціоналу, який містив заявку на членство та власний проект Всесвітньої федерації соціалістичних республік. Одним з авторів цього проекту і лідерів боротьбистів був Олександр Шумський.

Більшовики, які в цей час проводили власний проект об'єднання радянських республік Росії, України, Білорусі, Литви та Латвії, шляхом фактичного їх включення до однієї Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, відкинули проект боротьбистів та їх заявку на вступ до Комінтерну та невдовзі в березні 1920 р. змусили цю партію прийняти рішення про саморозпуск, поглинувши її активістів. Однак після того, як влітку 1919 р. більшовикам довелося втікати з України під тиском селянських повстань, вони змушені були наприкінці того ж року дещо змінити власні позиції й прийняти частину вимог боротьбистів: визнання (хоч і формальне) незалежності Української Соціалістичної Радянської Республіки, гарантії прав української мови, розподіл поміщицьких земель між селянами тощо. Більше того деякі пропозиції боротьбистів були враховані при утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік в 1922-1923 рр.

До сторіччя Комінтерну італійська організація "Lotta communista" готує довідник діячів Комуністичного Інтернаціоналу. Серед них буде й біографія Олександра Шумського. Мій запропонований варіант пропоную на розсуд читачів і прошу висловлювати свої думки. Довідник  буде видано російською мовою, тому нарис підготовлено російською.

Шумский Александр Яковлевич (Шумський Олександр Якович)

(2.12.1890. с. Турчинка Житомирской области – 19.09.1946. станция Кирсанов Тамбовской области)

Родился в семье лесника. В 1906 г. окончил пятилетнее сельское училище, тогда же устроился рабочим на лесопильный завод в районе Коростеня, где в 1908 г. вступил в кружок Украинской социал-демократической спилки (союза). Там впервые принимал участие в забастовке. В 1910 г. принят на должность помощника землемера. В 1911 г. стал слушателем Московского народного университета А.Шанявского, а в 1915 г. сдал экстерном экзамены за курс средней школы и поступил в Московский ветеринарный институт. С 1914 г. – член Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). За распространение нелегальной литературы в конце 1916 г. арестован и отправлен в действующую армию на Юго-Западный фронт.

Весной 1917 г. избран делегатом корпусного, армейского и фронтового съездов солдатских комитетов, затем  работал в Киевском губернском земельном комитете и Украинском краевом земельном комитете, готовил закон о социализации земли. В ноябре 1917 г. на 3-м съезде УПСР избран членом ЦК УПСР и делегирован от этой партии в состав Украинской Центральной Рады. Один из лидеров левого крыла УПСР (фракция боротьбистов), которое январе 1918 г. в союзе с российскими левыми эсерами готовило переворот в Киеве с целью прекратить начавшуюся войну между Украинской Народной Республикой и Советской Россией и создать собственное украинское  советское правительство. 16 (29) января 1918 г. вместе с коллегами по фракции был арестован комендантом Киева М.Ковенко. Освобожден через десять дней при вступлении в Киев советских войск М. Муравьева.

В мае 1918 г. на 4-м съезде УПСР вновь избран членом ЦК и одним из редакторов партийного органа – газеты «Боротьба». Выступал за классовое вооруженное восстание против установленного при помощи немецкой армии режима гетмана Скоропадского, переход власти в руки рабочих и крестьян и сближение с партиями революционного социализма, в первую очередь с большевиками. В январе 1919 г. выступал на Трудовом Конгрессе, созванном Директорией УНР в Киеве, после чего вновь арестован и осужден к смертной казни, но смог бежать.

После установления Советской власти, в марте 1919 г. на 3-м Всеукраинском съезде Советов в Харькове избран членом Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета (ВУЦИК). Тогда же в марте 1919 г. в Харькове прошел 5-й съезд УПСР левого крыла, который принял новое название – «Украинская партия социалистов-революционеров (коммунистов)» и новую программу, которая констатировала «коммунистический характер современной революции и необходимость диктатуры пролетариата». В июле-августе 1919 г. – народный комиссар просвещения УССР.

 Резолюція 5-го з'їзду УПСР - І з'їзду УПСР(к) в Харкові (березнь 1919 р.)

В то же время боротьбисты выступили против начатого в июне 1919 г. большевиками процесса объединения советских республик России, Украины, Латвии, Литвы и Белоруссии, который предполагал их подчинение центральным органам РСФСР и ликвидацию остатков их государственности (статья «К реставрации великой России» в газете «Боротьба»). Боротьбисты предложили свой проект образования Всемирной федерации советских республик, предполагавший их полное равноправие и ориентацию на революции в странах Европы.

6 августа 1919 г. УПСР (коммунистов) объединилась с УСДРП (независимых-левых) и приняла название Украинская коммунистическая партия (боротьбистов), которая вскоре подала заявку на членство в Коминтерне. Однако последний отверг эту заявку, встав на позиции большевиков, и предложил боротьбистам вступать в КП(б)У, составную часть РКП(б). В то же время полный провал великодержавной политики большевиков в Украине (особенно в земельном и национальном вопросе) летом 1919 г., вызвал массовые крестьянские восстания, оккупацию большей части Украины белой армией Деникина и ликвидацию УССР осенью 1919 г., что заставило большевиков пересмотреть свои позиции и пойти на удовлетворение части требований боротьбистов. В резолюции 8-й конференции РКП(б) о Советской власти на Украине было подчеркнуто право украинского народа на независимость, даны гарантии прав украинского языка, провозглашен союз с украинским крестьянством, которому передавались конфискованные помещичьи земли. Все это с одной стороны и необходимость борьбы с белогвардейцами и интервентами с другой – убедило руководство УКП (боротьбистов) принять предложение большевиков.

На Всеукраинской конференции УКП(б) в марте 1920 г. было принято решение о самороспуске партии и вступлении ее актива в КП(б)У. Шумский стал членом ЦК КП(б)У а затем и членом Политбюро ЦК КП(б)У. На момент роспуска партия боротьбистов насчитывала около 15 тыс. человек, тогда как КП(б)У – 11 тыс. членов и 2,4 тыс. кандидатов. В июле 1920 г. уже в составе делегации РКП(б) Шумский был делегатом 2-го конгресса Коминтерна в Москве, который в своей резолюции одобрил слияние двух партий в Украине как воплощение союза рабочего класса и крестьянства и создание единой коммунистической партии. Сам Шумский в 1920 г. был главой Полтавского губисполкома и Одесского губревкома, членом реввоенсовета 12-й армии, которая отбивала наступление белополяков. В декабре 1920 г. он стал членом объединенной делегации РСФСР и УССР на переговорах с Польшей в Риге, которые завершились подписанием Рижского мирного договора 18 марта 1921 г.

С апреля 1921 по февраль 1923 г. полномочный представитель УССР в Польше, делегат 3-го и 4-го конгрессов Коминтерна от КП(б)У. После образования СССР наркомат иностранных дел УССР и постпредства УССР за границей были ликвидированы, а Шумского назначили заведующим агитационно-пропагандистского отдела ЦК КП(б)У, членом Оргбюро ЦК КП(б)У и редактором журнала «Червоний шлях».

29 сентября 1924 г.  решением Политбюро ЦК КП(б)У назначен народным комиссаром просвещения УССР. В этой должности стал одним из главным проводников политики украинизации госаппарата, сферы образования и культуры. Эта политика была частным проявлением политики коренизации, проводившейся во всех республиках СССР (белоруссизация, татаризация и т.д.) по решению 12-го съезда РКП(б). Встретившись с подъемом национально-освободительных движений в России, большевики, чтобы завоевать доверие и поддержку ранее угнетенных наций как в СССР так и во всем мире, провозгласили еще до революции право наций на самоопределение и решили возглавить процесс деколонизации. В Украинской ССР именно в 20-е годы украинский язык стал основным языком государственного управления, школы и науки. Были открыты курсы украинского для советских работников, введены экзамены для чиновников, на украинском стала издаваться большая часть газет и журналов. Все это обеспечило приток украинских кадров в партию: если в 1922 г. украинцев в составе КП(б)У было лишь 23 %, то в 1927 г.  – уже более 52 %, при том что в составе населения республики они составляли 75 %. Сформировалось целое поколение украинских советских писателей и деятелей культуры, позже названное поколением «расстрелянного возрождения».

Главным противником этой политики был русифицированный госаппарат, во многом оставшийся с царских времен и городское мещанство. Назначенный Сталиным генеральным секретарем ЦК КП(б)У Лазарь Каганович в 1926 г. заявил, что Шумский пытается «насильно украинизировать русских рабочих». Шумский в ответ заявил, что в партии до сих пор большинство не достаточно владеет украинским языком, и поставил перед Сталиным вопрос о смещении Кагановича с должности и замены его на Власа Чубаря. Сталин в письме к членам Политбюро ЦК КП(б)У возложил на Шумского ответственность за то, что украинизация приобретает черты «борьбы против русских вообще, против русской культуры и ее наивысшего проявления – ленинизма». Сам Чубарь (тогда глава Совнаркома УССР) поддержал Сталина и Кагановича. Пленум ЦК КП(б)У в июне 1926 г. осудил Шумского за национальный уклон, названный позже «шумскизмом», хотя и не ставил под сомнение политику украинизации. В феврале 1927 г. Шумский был смещен с поста наркома просвещения УССР и переведен на работу в Ленинград. В защиту Шумского выступила Коммунистическая партия Западной Украины, бывшей тогда в составе Польши. В результате решением Исполкома Коминтерна от 18 февраля 1928 г. лидеры КПЗУ были исключены из партии и Коминтерна и отозваны в СССР.

Сам Шумский в 1927-1930 гг. работал ректором Ленинградского института народного хозяйства, затем ректором Ленинградского политехнического института. В 1930 г. он был переведен в Москву, где стал заместителем заведующего Агитмассового отдела ЦК ВКП(б) и председателем ЦК профсоюза работников образования. В мае 1933 г. арестован, а в сентябре того же года осужден по делу «Украинской военной организации» на десять лет лишения свободы. Свою вину не признал. В декабре 1935 г. решением Особого совещания при НКВД СССР заключение заменено ссылкой в Красноярск на оставшийся срок. В октябре 1937 г. вновь арестован в Красноярске, но в связи с болезнью (паралич ног) и недостатком материалов, в 1939 г. освобожден и оставлен в ссылке. В 1937 г. в Саратове была расстреляна его жена Евдокия Гончаренко. Сын Яр погиб на фронте в 1942 г.

Тюремне фото О. Шумського.

В ссылке Шумский неоднократно писал письма к Сталину, Берии и другим руководителям СССР с требованиями реабилитации, просьбами разрешить вернуться в Украину, а с 1945 г. с протестами против возрождения политики великорусского шовинизма в СССР и низведения украинского народа до роли «младшего брата» русского. Этому была посвящена его книга «Малороссы», которую он уничтожил перед попыткой самоубийства в июле 1946 г. Наконец тяжело больному Шумскому Кремль таки разрешил вернуться в Украину, поручив в то же время спецгруппе Павла Судоплатова уничтожить его по дороге. 18 сентября 1945 г. Шумский выехал поездом из Саратова в Москву, чтобы следовать дальше в Киев, а 19 сентября скончался на станции Кирсанов после введения яда членом спецгруппы Судоплатова Г. Майрановским. Официальная причина смерти – кровоизлияние в мозг.

Литература:

Второй конгресс Коминтерна. Июль-Август 1920 г. / Под ред. О. Пятницкого, Д. Мануильского, В. Кнорина, Б. Куна и М. Зоркого. -
М.: Партиздат, 1934. -  С.603, 626.

Курас І.Ф., Овдієнко П.П. О.Я. Шумський у роки Жовтня і громадянської війни: еволюція поглядів і політична діяльність // Український історичний журнал. – 1990 - №12. – С.105-116.

Сливка Ю.Ю. Трагічна повість про КПЗУ. – Львів: Каменяр, 1989. – 93 с.

Гирик С. Вообразить союз иначе. Всемирная федерация советских республик в видении Украинской коммунистической партии (боротьбистов) // Bulletin des Deutschen Historischen Institut Moskau. Nr.7. Конструируя «советское»? Доклады научной конференции студентов и аспирантов. 20-21 апреля 2012 г. Санкт-Петербург.  - М., 2013. - С.9-22.

Гірік С.І. Борьбисти, боротьбисти і Комінтерн: еволюція взаємовідносин // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія : Історія. - 2014. - № 1117, вип. 48. - С. 79-89. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIS_2014_1117_48_10

Шаповал Юрій. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – Київ-Львів: Україна модерна, Українські пропілеї, 2017. – 742 с.

Андрій Здоров.

Що читав Ленін про Україну? Нотатки з приводу одного каталогу

Ознайомився сьогодні із цікавою книгою: «Каталог библиотеки В.И. Ленина в Кремле»*. Виданий в 1961 р. товстезний том налічує 763 сторінки, де вміщено перелік 8450 видань, що збереглися у квартирі-музеї Володимира Леніна та його робочому кабінеті в Кремлі. Тут є книги, брошури, журнали, газети, атласи, енциклопедії не тільки російською мовою, але й багатьма іноземними – англійська, французька, німецька, шведська, датська, болгарська тощо. Упорядники зазначають, що частину книжок було передано до Інституту Леніна за рішенням Ради Народних Комісарів. Всього до 1934 року туди було передано 627 видань. Радянську характеристику ленінської бібліотеки можна почитати наприклад отут. Мене цікавило перш за все те, що там є про Україну.

Видання українською в каталозі не виділені окремо, а представлені в загальному переліку видань російською мовою. Їх загалом не багато, але трапляються таки унікальні. Ось наприклад: «Програма Української Комуністичної партії, прийнята на першому устновчому з’їзді УКП 22-25 січня 1920 р.» - Київ: Червоний прапор, 1920. – 32 с. А також те саме російською мовою – із дарчим написом: «Вождю міжнародного пролетаріату, першому каменяреві комунізму, нашому учителю Н. Леніну. ЦК УКП. 15/IV 1920 р.»

Є також брошура українського соціал-демократа Володимира Левинського «Єдина неділима Совітська Росія. З приводу резолюції IV Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові 18 травня 1920 р.» – Київ – Відень: Нова доба, 1920. – 20 с.

В переліку періодичних видань є декілька журналів українською мовою. Зокрема журнал «Дзвін» № 7-8 за 1913 р. із особистими примітками Леніна до статті українського соціал-демократа Льва Юркевича «Російські марксисти й український робітничий рух». Одне число «Вістника Українського відділу Народного комісаріату справ національних»  - № 7 за 1918 р. А також знову ж таки унікальний журнал  «Український комуніст», що видавало Закордонне бюро Української Комуністичної партії (боротьбистів) - № 1 за 1919 р. – також із особистими примітками Леніна. На 3-й сторінці журналу дарчий напис: «Тов. В.И. Ленину – великому и чуткому вождю пролетарской революции. 29.IX.1919. Редакция».

Серед чисельної добірки видань художньої літератури російських та зарубіжних авторів зовсім немає видань українською мовою. Щоправда в іменному покажчику є таки прізвище Тараса Шевченка, але воно трапилось лише один раз – в альбомі російських художників "Наши, списанные с натуры русскими" 1841 року видання. Є також декілька перекладених російською мовою видань українських письменників початку ХХ ст.: Володимир Винниченко – повість «Талісман» в перекладі російською Розалії Винниченко-Ліфшіц 1921 року видання та Валеріан Поліщук – поема «Ленін» - із дарчим написом «22/X 1923 г. Крупской. Автор». Хоч навряд чи Ленін читав останню.

     В особистій бібліотеці Леніна збереглися досить багато видань противників більшовиків та Радянської влади – книги та брошури А. Керенського, А. Денікіна, П. Краснова, М. Дроздовського, інших діячів білого руху, членів партій російських есерів та меншовиків. Є навіть книга грузинського соціал-демократа Ноя Жорданія, що очолював уряд Грузинської республіки в 1918-1920 рр. Але жодної книги лідерів українського руху немає, хоч відомо, що наприклад Михайла Грушевського досить багато видавали в Росії ще до 1917 р. Єдиний виняток – вищезгадана повість В.Винниченка. При тому в каталозі відображено декілька книжок білогвардійців, спеціально присвячених українському питанню, як от книжка голови клубу російських націоналістів Києва А. Савенка «Украинцы или малороссы (национальное самоопределение населения Южной России)» (Ростов н/д, 1919).

Найдивніше те, що у каталозі відсутні навіть прізвища найближчих соратників Леніна: немає жодного видання книжок Льва Троцького, Льва Каменєва, Григорія Зінов’єва, Ніколая Бухаріна. Книги та брошури цих діячів більшовицької партії досить широко друкували в Радянській Росії ще за життя Леніна й зовсім неймовірно, що вони не потрапили до його бібліотеки. Очевидно, що після того, як всі ці діячі стали «ворогами народу», їх книги вилучили в тому числі і з особистої бібліотеки Володимира Леніна, адже заперечити проти цього він уже не міг. Можливо серед вилучених книжок були й книга Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі», книга «Революція на Вкраїні» (українське або російське видання 1918 або 1919 рр.) Василя Шахрая («В. Скоровстанский») та підготовлений ним збірник перекладів праць Леніна українською «Ленін Н. (Ільїн В.) Статті по національному питанні» (Саратов, 1919). В каталозі всі вони відсутні.

Чи збереглися віс ці вилучені видання десь у колишніх спецхранах і спецфондах, і які там ще тамниці сховані  - покаже час.

Андрій Здоров.

* Библиотека В.И.Ленина в Кремле. Каталог / Сост. А.Ф.Бессонова, Л.К. Виноградов, Е.Г.Голоухова и др. - М.: Издательство Всесоюзной Книжной палаты, 1961. - 763 с.

ПРИМАРИ НОВІТНЬОЇ МІФОЛОГІЇ, АБО «НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ» (популярний нарис)

Багато років поспіль тоталітарний КПССівський режим, його пропагандистський апарат, годував нас міфами про «героїв громадянської війни на Україні» (Щорса, Котовського, батька Боженка, Пархоменка, Ворошилова, Будьонного та інш.), про героїчну оборону заводу «Арсенал», про непереможне «червоне козацтво» і таке інше, що було похідним від головного міфу про «Велику Жовтневу Соціалістичну революцію на Україні». Ця застаріла міфологія намагалася приховати від нас головне: дві війни більшовицької Росії проти УНР, яка постала як незалежна українська держава внаслідок загальноросійської буржуазно-демократичної революції 1917р.

Але зараз інши часи. КПССівський режим розвалився та Російська імперія загалом значно підупала внаслідок поразки у військово-економічному змаганні з західним імперіалізмом та буржуазно-демократичної революції 1989-1991 рр. Як відомо, у серпні 1991р. український парламент проголосив незалежність України, але й досі Україна змагається за справжню незалежність від новопосталої Російської імперії, яка відкинула облудну назву «СССР» та всю «радянську» фразеологію та символіку і знову тисне на нас під історично притаманними їй символами: зловісним двоголовим орлом та сумнозвісним триколором; до того ж, озброєна експансіоністською ідеологією «руського мира». Зараз маємо масований контрнаступ російського імперіалізму у вигляді анексії Криму та вже  п’ятирічної війни на Донбасі. Але український спротив цьому тискові, крім загально-патріотичного піднесення та стрімкого зросту національної свідомості, став об’єктивним підґрунтям  для розвитку таких негативних явищ у сфері ідеології , як створення нових історичних міфів.  

Новітня міфологія, яка перш за все стосується української національно-визвольної боротьби та спроб власне українського державотворення, зараз активно твориться як державними посадовцями (з «Українського Інституту національної пам’яті») та ідеологами різних правих та ультраправих політичних формацій, так і професійними істориками, чи не більша частина яких під час панування КПСС робила вдалу особисту кар’єру, продукуючи історичні міфи «червоного» ґатунку. Здається, що дуже скоро ми будемо мати цілий Пантеон новітніх «національних героїв», в число яких праві ідеологи та професійні лакеї від історичної науки наполегливо проштовхують зокрема таку  одіозну історичну постать, як Петро Болбочан.  

Петро Болбочан

Поодинокі спроби сучасних правих ідеологів піднести цю постать у ранг «національного героя» спостерігалися і раніше, ще з початку 90-х років (ми залишаємо у лапках історію цих намагань правоконсервативної частини українського політикуму, яку можна прослідкувати, починаючи від часів існування УНР і продовжуючи у 20-ті – 30-ті роки, вже на еміграції). Так, наприклад, незалежний політологічний журнал «Український Час» у числі 2(12) за 1993р., де вміщено передвиборчу програму Української Національної Консервативної партії (ідеологічним рупором якої і був цей часопис) та таку монархічну маячню, як проект «Декрету про встановлення в Україні регенства» (який передбачав навіть реставрацію станового поділу українського суспільства!!!), у рубриці «Героїчні постаті України» публікує присвячений П. Болбочану текст-панегірик  відомого дисидента «радянських» часів, історика ультраправого спрямування В. Мороза. Але це були перші, поодинокі, безсистемні спроби творити правий історичний міф – культ «державника» Болбочана.

Але зараз, у зв’язку з загальним пануванням світоглядної та ідеологічної реакції та відповідним поправінням політичного спектру і суспільної думки, коли  просто «модно бути правим» (А. Міхнік), це вже увійшло у систему: у текстах, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1921 років, постійно мерехтять ці одіозні призвіща: Скоропадський – Болбочан; Болбочан – Скоропадський. На історичному фронті розгорнута доволі потужна ідеологічна кампанія по реабілітації «Української Держави» Скоропадського і відповідно по паплюженню  українських соціалістів та керованої ними Української Народної Республіки. Яких тільки  нісенітниць, наприклад, не городять про такого видатного борця за українську незалежність, як Володимир Винниченко, які тільки безглузді звинувачення проти нього зараз не висуваються! Дедалі частіше лунає критика на адресу навіть такої історичної постаті, як Симон Петлюра, який, здається, ще донедавна мав найліпші шанси потрапити у згаданий Пантеон. Для наших сучасних реакціонерів вже і Петлюра занадто лівий…  Але нам не звикати плити проти течії домінуючих ідейно-політичних тенденцій та суспільних настроїв і тому спробуємо у найкоротший спосіб  та дуже популярно розвінчати творений перед нами реакційний міф про  Болбочана, цього «пересічного амбітника» (Борис Мартос).

Ким же був, на наш погляд, Петро Болбочан? Перш за все – і це головне, він був уособленням світоглядної та ідеологічної реакції, українським монархістом, прихильником саме того державного устрою, проти якого піднялася українська національно-демократична революція, зруйнувавши «Українську Державу» Скоропадського.  Як і переважна більшість командного складу збройних сил ворогуючих сторін у війнах, що пройшли на теренах зруйнованої революцією 1917 р. Російської імперії, він був колишнім офіцером російської імператорської армії. Сучасні апологети Болбочана постійно наголошують, що він особисто був надзвичайно хоробрий. Не будемо заперечувати, лише зауважимо, що в той час це не було чимось незвичайним. Три роки жахіть світової імперіалістичної війни серед бойових офіцерів російської  армії  зробили жорстокий відбір людей, призвичаєних до постійної смертельної небезпеки. Особисто надзвичайно хоробрих командирів не бракувало ні в армії УНР, ні у махновців, ні у поляків, ні у білих та червоних росіян, ні серед отаманів повстанчих загонів, які, переважно, теж були колишніми молодшими офіцерами російської царської армії.  Варто згадати і про цивільних людей, що не мали ніякої військової освіти, ніякого бойового досвіду,  яких сама революція 1917р. та кривава доба, що прийшла за нею, виробила відчайдушно хоробрими, талановитими командирами, як, наприклад, вищезгаданий Котовський («неймовірно хоробрий» - писали про нього), або легендарний Нестор Махно.

Вірогідно, Болбочан був неабиякий тактик, який інколи піднімався до керування бойовими діями оперативного масштабу. Але взагалі не варто говорити про Болбочана, як  про стратега (наша «державницька» історична школа вважає його навіть «талановитим стратегом»). Стратегія, крім того, що  вона  планує та спрямовує ведення бойових дій зовсім іншого масштабу, на відміну від тактики та оперативного мистецтва, піднімається з суто військової площини на площину військово-політичну, враховує різні економічні та соціальні чинники задля досягнення тієї чи іншої далекосяжної  військово-політичної мети.  

Що до військово-політичних рішень та соціальної політики, до яких піднімався Болбочан у той час, коли він  у  грудні 1918 - січні 1919р. р. керував операціями збройних сил Директорії на теренах Лівобережної України, то вони були просто згубними для української революції, для новопосталої УНР («другої республіки»), яка відродилася на хвилі загальноукраїнського селянського повстання, розтрощивши  «Українську Державу» Скоропадського. До цього, до соціального виміру української національно-визвольної боротьби, до взаємозалежності соціального та національного факторів у цій боротьбі ми ще повернемось. Це обов’язково треба зробити, бо сучасні апологети Болбочана пишуть про нього, як про «унікальну постать в історії української революції». Але зараз доцільно дати найкоротший огляд його вельми нетривкої діяльності, як командира українських збройних формувань у 1918-му та на початку 1919 р.р.

На боці Центральної Ради.

Вперше Болбочан проявив себе (ми залишаємо в лапках його бойовий досвід часів світової війни, коли він, як кадровий офіцер імператорської армії, свідомо воював за інтереси російського імперіалізму), як відважний командир одного з невеличких загонів військ Центральної Ради у хаосі збройних сутичок на вулицях Київа під час січневого (1918р.) пробольшевицького робітничого повстання. Апологети Болбочана також стверджують, що при відступі з Києва він командував  ар’єгардом залишків військ Центральної Ради. Зрозуміло, що під час відступу керувати ар’єгардом – це найбільш складна і у будь якому разі дуже відповідальна бойова задача. Але…, але…

Як творяться міфи, на зразок міфу про «національного героя» Болбочана? Творення міфів  - це завжди використання напівправди та сполучення її у різних дозах з відвертими вигадками. Ось  і у даному випадку, в описі відступу військ Центральної Ради від Київа, ми маємо наочний приклад того, як це робиться.

Війська Центральної Ради відступають. Прикриває цей відступ Республіканський полк на чолі з Болбочаном, який є найчисленнішим з усіх частин та окремих підрозділів українських військ, що залишали Київ. Таку картину подають нам болбочанівськи апологети. Що з цього повинен зрозуміти споживач  історичного  міфу?  Що саме Болбочан був тим командиром, якому було доручено така важка і відповідальна бойова задача; що саме його частина була найбільш боєздатною у тих залишках українського війська, що відступали з Київа. Але дійсність була трохи іншою. По перше, ніякий Республіканський полк не брав участі у київських боях у січні 1918р., - на той час його просто не було. Був невеликий добровольчий підрозділ дуже різноманітного складу (офіцери, студенти, гімназисти, загалом київська міська інтелігенція) – Республіканський  курінь, яким  командував саме П. Болбочан. По друге, при відступі з Київа ніякого ар’єгарду призначено не було, бо навіть не було централізованого керівництва бойовими діями. Відступ проходив дуже неорганізовано: відходили купки змучених, здеморалізованих, виснажених людей, - жалюгідні рештки полків з гучними назвами (половина, як не більше з яких, весь час боїв тримала нейтралітет) та залишки різних добровольчих загонів. Втім, обов’язково хтось відступав останнім. Цілком можливо, що це був відділ Болбочана. 
     Але треба зрозуміти, - чому військам Центральної Ради вдалося так безперешкодно відірватися від червоних росіян (з якими вони перебували у безпосередньому вогневому контакті на київських вулицях) та спокійно відступити з Київа. Невже у Муравйова були такі недосвідчені командири нижньої  ланки, які не помітили, що супротивник, з яким триває вогневий бій, почав відступати? Такого не може бути.   Постійно згадуючи Січових Стрільців та Гайдамацький Кош Слобідської України, як найбільш боєздатні підрозділи військ Центральної Ради, свідки цих подій, навіть ті, хто безпосередньо брав участь у них, якось зовсім не помітили бодай яку роль Болбочана в організації відступу та якісь видатні (порівняно з іншими відділами) бойові якості Республіканського куріня.  Але вони відзначали, що в той час, коли залишки військ Центральної Ради спокійно відступали, у Київі точився нічний бій. Це билися робітничі загони київського «вільного козацтва», які не побажали залишати рідне місто. Були і такі підрозділи, які так і не дізналися про загальний відступ, – їх чи то не встигли, чи то не зуміли попередити і вони теж продовжували чинити збройний опір військам Муравйова.    Ось хто дійсно прикривав вдалий відступ розбитих військ Центральної Ради! 
     По третє  - українське військо покинуло Київ в ніч з 7-го на 8-ме лютого 1918р. та зосередилося  у Святошино (усього за 10 км. від тогочасного Києва) без  будь якого переслідування з боку  армії Муравйова. Більше того (гідний подиву факт), у Святошині, поруч з нібито наступаючою червоною російською армією, дезорганізовані та деморалізовані українські війська 5 днів(!!!) самодемобілізуються, тобто помітингувавши, розходяться на всі боки (таким чином кілька частин взагалі припинили своє існування),  а ті, хто бажав продовжувати збройну боротьбу з червоними росіянами, спочивають та реорганізуються без будь якого тиску з боку ворога, а потім ці реорганізовані добровольці спокійно відходять на Житомир. Зрозуміло, що такі факти не можуть бути використані для творення героїчного міфу і тому їх треба або зовсім замовчувати, або підміняти напівправдою.

З частини реорганізованих добровольців було створено Запорозький загін, який очолив генерал російської служби Костянтин Прісовський, а замісником у нього стає Петро Болбочан.  Прісовський, по своїм настроям, по своїй поведінці, по своїм вимогам до українських революційних військовиків являв собою закінчений тип російського білогвардійського офіцера (За часів «Української держави» Скоропадського – комендант гетьманського палацу, після її краху – у російських білих арміях: «Збройних Силах Півдня Росії», а потім у «Руський армії».) З ним цілком солідаризується його замісник Болбочан. Саме з цього часу ми постійно бачимо Болбочана  в оточенні представників найбільш  реакційних кіл тодішнього українського суспільства: монархістів; гетьманців; провідних діячів правих партій; російських офіцерів білогвардійського ґатунку, які або за  збігом обставин опинилися у лавах збройних сил УНР, або свідомо пішли туди, щоб розкладати війська УНР та підривати боротьбу за незалежну Україну.

 

Німецькі солдати в Києві. березень 1918 р.