 |
| Національний склад РКП(б) за переписом 1922 р. |
В 2022 році вже в розпал російсько-української війни
вийшло друком друге видання книги «Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами
досудових розслідувань» (упорядники Олександр Петришин, Микола Герасименко,
Олеся Стасюк), де опубліковано результати «судових експертиз», виконаних на
замовлення Служби безпеки України в межах кримінального провадження за №
22019000000000309 в 2019-2020 роках за фактом геноциду українського народу
1932-1933 років[1].
Хоча книга вийшла під грифами Національної академії правових наук України,
Служби безпеки України та Інституту української археографії та джерелознавства
імені М. Грушевського Національної академії наук України, а до цих «комплексних
судових експертиз» залучили понад десяток істориків з високими науковими
ступенями, методика проведення цих «експертиз» досі викликає чимало запитань. Власне
вже перше видання цієї книги в 2021 році викликало скандал серед істориків
через порушення наукової доброчесності та маніпулятивне прагнення «вивести
красивую цифру» в 10,5 мільйонів жертв геноциду українського народу в 1932-1933
роках, що насправді підриває наукові засади дослідження голодомору та
перекреслює досягнення української історичної науки[2]. Історики
та демографи вже відзначили наявність у цих «судових експертизах» численних
маніпуляцій, підтасовок та фальсифікацій, зокрема у цифрах населення УСРР на
1932 рік, посиланнях на праці демографів Степана Соснового та Арсена Хоменка,
історика Джеймса Мейса, фальшованих цитат В. Леніна тощо[3].
Мене особисто зацікавила теза із розділу ІІ пункт 3
«Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи» № 979 від
10.12.2020 р., який підписали сім докторів та три кандидати історичних наук: «З
початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало
окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну
партію більшовиків України – до кінця 1918 року вона налічувала 4364 члени
(українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П.Л. Варагюк,
І.Л. Гошуляк, І.Ф. Курас. Про минуле заради майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал;
ред. кол.: І.Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989.С.29)»[4].
Звернення до згаданої в посиланні книги «Про минуле – заради майбутнього» показує цілковиту відсутність цих цифр на вказаній сторінці та й у всій книзі в цілому. На сторінці 29 вказано лише, що до німецько-австрійської окупації України у складі більшовицьких організацій республіки налічувалося понад 80 тисяч осіб, а на травень 1918 року внаслідок репресій та розгрому партійних організацій, порушення партійних зв’язків тощо – трохи більше 1 тисячі осіб[5]. Щодо національного складу більшовицької партії в Україні в цій книзі є лише дані на 1923 рік: «на той період українці у складі КП(б)У становили 30 %»[6].
 |
Звідки ж тоді з’явилися ці цифри? Цифра 4364 члени КП(б)У,
представлених на її першому з’їзді 5-12
липня 1918 року в Москві, фігурує в багатьох радянських виданнях, починаючи від
1918 року. Проте в останньому виданні протоколів цього з’їзду, здійсненому в 1988 році, вказано, що дослідження оригіналу протоколу,
проведене в Київському науково-дослідному інституті судових експертиз,
показало, що насправді там була цифра 4301. Всього в роботі з’їзду взяли участь 65 делегатів з вирішальним голосом, які представляли 40
організацій, та 154 делегати із дорадчим голосом. Зокрема делегати
представляли: Катеринославську губернію – 29 делегатів від 1845 членів партії,
Київську губернію – 9 делегатів від 717 членів партії, Харківську губернію – 6
делегатів від 316 членів партії, Херсонську губернію – 7 делегатів від 465
членів партії, Полтавську губернію – 7 делегатів від 455 членів партії,
Чернігівську губернію – 8 делегатів від 296 членів партії, Подільську губернію
– 2 делегати від 58 членів партії, Таврійську губернію – 1 делегат від 52 членів
партії. Крім того були делегати від Білорусі: один делегат від Гомеля, що тоді
входив до складу Української держави, від 50 членів партії, та два делегати від
Мінської губернії від 67 членів партії. Підрахунок вказаних даних по губерніях
дає загальну цифру 4381 член партії, але сюди увійшли також ті організації,
делегати від яких були позбавлені вирішального голосу[7].
 |
| Софія Соколовська (1894-1938), член мандатної комісії першого з'їзду КП(б)У. Підпільні псевдоніми "Мрійська", "Олена Свєтлова". На початку 1918 р. - голова Чернігівського ревкому та комітету більшовиків, потім на партійній та радянській роботі. 9.04.1919 газета ЦК КПУ "Коммунист" вмістила некролог "тов.Софії Соколовської, розстріляної найманцями капіталу в Одесі". Проте насправді її розстріляли в НКВД в 1938 р. |
При чому навіть серед делегатів із вирішальним голосом
досі не встановлено прізвища восьми осіб, а серед делегатів із дорадчим голосом
таких більше десяти. В Українській державі гетьмана Павла Скоропадського
фактично в умовах німецько-австрійської окупації партія більшовиків була
заборонена та діяла в підпіллі, а делегати партійного з’їзду переважно
повідомляли свої псевдоніми, а не реальні прізвища. Ясна річ, що не могло бути
й мови про особисте анкетування усіх членів партії, зокрема й щодо їх
національного складу. В матеріалах з’їзду вказано, що в 31 організації партії
були обшуки та арешти їх членів гетьманською Державною вартою та окупаційними
військами, в тому числі в 21 організаціях були зафіксовані й розстріли їх
активістів[8]. З
огляду на стан джерельної бази неможливо встановити національність не тільки
усіх членів КП(б)У на 1918 рік, але навіть національність усіх делегатів перших партійних з’їздів, тим більше, що навіть прізвища їх усіх не збереглися.
Складніше з’ясувати, звідки ж взялася цифра 130 українців
у складі КП(б)У на момент першого її партійного з’їзду. Цю цифру називають у своїх працях українські
історики Микола Фролов, Микола Дорошко та Олена Любовець. Микола Фролов у
статті 2009 р. посилається на ту саму книгу (і ту саму сторінку) «Про минуле -
заради майбутнього» 1989 р., де такого і близько немає[9].
Микола Дорошко у статті 2007 р. пише, що у липні 1918 р. на території України
працювало 4364 члени більшовицької партії, з яких лише 130 (3 %) називали себе
українцями. При цьому він посилається на книгу Михайла Шкільника «Україна у
боротьбі за державність» 1971 р.[10] В
цій книзі дійсно є таке твердження, але без жодних посилань на джерела[11].
Очевидно також, що сам Михайло Шкільник не мав ніякого стосунку до КП(б)У та не
мав доступу до її партійних архівів. Таке саме твердження про 130 українців або
3 % від складу КП(б)У в 1918 р. містить і стаття Олени Любовець із тим самим
посиланням на книгу М. Шкільника[12].
Першим запровадив цю цифру в науковий обіг історик Матвій
Стахів в 1955 р. В своїй брошурі «Звідки взялася совєтська влада в Україні» він
зокрема писав: «Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У в 1918
р., ця організація мала в своїх рядах тільки коло 3 % членів, що призналися до
української нації. Коли зважити, що большевицька партійна організація в Україні
числила в 1918 р. взагалі тільки 4364 члени, то процент осіб, що признавалися
до українського роду, серед членства в абсолютних цифрах був просто зникаючим у
порівнянні з тодішнім понад 30 мільйоновим населенням України. Адже цей процент
показує, що лиш коло 130 Українців на всю Україну призналися до приналежності
до большевицької партії»[13]. При
цьому Матвій Стахів посилається на матеріали партійного перепису ВКП(б) 1927
року, але в цих матеріалах також немає таких даних. Та й в принципі бути не
могло. Ясна річ, що ніякого партійного перепису в 1918 році не було ні в усій
РКП(б), ні тим більше в КП(б)У, яка діяла в умовах підпілля.
Перший загальний партійний перепис РКП(б) було проведено
лише в 1922 р. Він зокрема виявив, що серед членів КП(б)У, які вказали свою
національність, було 53,6 % росіян, 23,3 % українців, 13,6 % євреїв, 2,4 %
поляків та 7,1 % представників інших націй. Однак
серед 55 тисяч членів КП(б)У на 1922 р.
лише 3 % вступили у партію до 1917 р., і лише 10 % - у 1917 р., решта - пізніше,
тому переносити механічно ці дані на 1917-1918 р. навряд чи можливо[14].
 |
| Національнйи склад КП(б)У за переписом 1922 р. |
На початку революції 1917 р. більшовицька партія
налічувала 24 тис. членів. На момент першого загального партійного перепису
1922 р. РКП(б) налічувала 375,9 тис осіб, з яких лише 10023 вступили в партію
до 1917 р. При аналізі національного складу РКП(б) на 1922 р. впадає у вічі
значно більший відсоток росіян серед її членів (72 %), ніж серед усього
населення СРСР за переписом 1920 р. (55 %). Для порівняння, серед більшовиків
із дореволюційним стажем росіян було 56 %, представників інших народів - 43 %,
в тому числі українців - 326 (3,2 %). Партійний стаж із 1917 р. мали 34125
членів РКП(б), з них росіяни становили 23029 (67,5 %), неросіяни - 11096, в
тому числі українці - 1686 (4,94 %). Партійний стаж із 1918 року мали 2379
українців або 3,8 % усіх, хто вступив у РКП(б) в 1918 році.[15]
 |
| Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Вып.5.- М.1924. |
Тобто всього до кінця 1918 року в партію більшовиків
вступило щонайменше 4391 українець. Це лише ті, що перебували в партії на
момент перепису 1922 року. Але ж відомо, що багато більшовиків не дожили до
цього перепису: були вбиті різними воюючими сторонами, померли від тифу чи
інших хвороб, були виключені або самі вийшли із партії. Так наприклад Петро
Слинько, лідер групи лівих в УСДРП, яку на першому з’їзді КП(б)У прийняли до
партії більшовиків, обраний тоді ж до складу ЦК КП(б)У, був убитий денікінцями
в Харкові в листопаді 1919 р. Загалом ця група лівих українських
соціал-демократів за спогадами її активіста Афанасія Буценка налічувала 225
осіб[16].
Були українці і серед самих більшовиків із дореволюційним стажем, наприклад
серед делегатів першого з’їзду: Софія Соколовська (псевдоніми Мрійська, Олена
Свєтлова) з Чернігова, Касьян Неровня (Матеренко) з Конотопа, Володимир Клочко
(вбитий наприкінці грудня 1918 р. військами УНР) з Катеринослава, Федір Жарко
(Пилипенко) з Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Останній
наприклад в 1921 р. добровільно вийшов із партії більшовиків на знак протесту
проти нової економічної політики, але повторно вступив в 1925 р. [17]
Дані партійного перепису 1922 року корелюються із даними
анкет шостого з’їзду РСДРП(б) в серпні 1917, серед яких було 3,5 % українців,
та восьмого з’їзду вже РКП(б) в березні 1919 р., серед яких було 3,6 %
українців[18].
Сьомий з’їзд РКП(б) в березні 1918 р. був екстреним й дані про
його національний склад не збереглися.
Очевидно також, що кількість українців в усій РКП(б) не
співпадає із кількістю українців в КП(б)У. Дані партійних переписів 1922 і 1927
років вказують, що приблизно половина українців-більшовиків працювали за межами
України. В 1918 році з огляду на умови підпілля таких мабуть було більше
половини: наприклад такі відомі українці більшовики як Григорій Петровський,
Микола Скрипник, Володимир Затонський, Василь Шахрай в 1918 р. працювали в
РСФСР, але вже в 1919 році вони повернулися в Україну. Якщо Василь Шахрай став
безкомпромісним самостійником, якого виключили з партії більшовиків та вбили білогвардійці,
то перші троє стали співтворцями більшовицького режиму та СРСР і навіть
провідниками офіційної політики українізації в 20-ті роки.
Таким чином Матвій Стахів переніс відсоток українців
серед усіх більшовиків із партійним стажем до 1917 року 3,2 % на членів КП(б)У
1918 року і помноживши на чисельність її членів за офіційними публікаціями про
перший з’їзд КП(б)У вивів цифру «коло 130 українців», яка й пішла в
історіографію без достатньої перевірки. На жаль ця маніпуляція стала фейком,
який досі некритично поширюють деякі історики. А коли такий фейк включають в так
звану судову експертизу для резонансної судової справи про голодомор-геноцид українців
1932-1933 років, то це підважує довіру до цієї справи взагалі.
Внаслідок політики коренізації та українізації в 20-ті
роки відсоток українців серед більшовиків України суттєво виріс. Вже партійний
перепис 1927 року показав, що кількість росіян в КП(б)У вже була менша за
кількість українців, а в 1928 році кількість українців в КП(б)У перевищила 50 %
і далі вже ніколи не падала нижче половини. Тобто збільшуючи штучно число жертв
голодомору 1932-1933 років, фальсифікатори свідомо збільшують число жертв,
знищених самими українцями і нівелюють спротив, який на різних рівнях чинили
українці в середині самої радянсько-партійної системи[19]. Кому
це вигідно – здогадатися неважко.
Нагадаю для прикладу ситуацію до 1917 року. В першому і
останньому всеросійському переписі населення 1897 року не було запитання про
національність, було лише запитання про рідну мову, тому історики визначають
етнічний склад населення того часу саме
за відповідями на це запитання. Отже за переписом 1897 р. в найбільшому тоді
місті України Одесі українцями за рідною мовою себе визнали лише 9,4 %, в Києві
- 22,5 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові - 36,5 %. Переважно
російськомовне місто протистояло україномовному селу й це було ознакою
колоніального становища України в Російській імперії. Вже за переписом 1959
року українці серед населення Одеси вийшли на перше місце: 41,5 %, на 1989 –
48,9 %, на 2001 – 61,6 %, хоча переважною мовою спілкування довго ще залишалася
російська, та й зараз не можна сказати про абсолютну перемогу української.
Українська революція 1917-1921 років мала нерозривні
національно-визвольні та соціальні завдання й попри всі численні жертви та
втрати більшість цих завдань було виконано: на місці колишніх губерній Російської
імперії, колишньої Малоросії та Новоросії, виникла Українська республіка.
Завоювавши УНР, більшовики змушені були зберегти її у формі УСРР - УРСР, яка в
1945 р. стала співзасновницею ООН, а в 1991 проголосила незалежність. За своїм
соціальним змістом та значенням Українська революція 1917-1921 років була
буржуазною революцією, що так само як російська революція наслідувала в
основних рисах Велику Французьку революцію 1789-1799 років. Ліквідація залишків
феодально-абсолютистського ладу, розподіл поміщицьких земель між селянами
створили умови для буржуазної модернізації суспільства, переїзду основної маси
населення у міста, ліквідації неписьменності, українізації державного апарату
та освіти, чому особливо сприяла політика коренізації 20-х-30-х років. Все це
сприяло завершенню формуванню української модерної нації, свідченням чого був
референдум 1 грудня 1991 року.
Звісно що це все не означає, що більшовики створили Україну,
як зараз каже кремлівська пропаганда. Більшовики, як свого роду російські
якобінці, були просто розумніші за білогвардійців та сучасного їх послідовника
Путлєра, тому більшовики визнали факт існування української нації та узаконили
його, аби втримати владу над нею. І більшовицький режим звісно не був ні
соціалізмом, ні комунізмом, скільки би не торочила їх пропаганда. Це було
класове суспільство, де роль експлуатуючого та панівного класу грала
партійно-державна номенклатура, яка для утримання свого панування
використовувала найжорстокіші методи, відомі в історії людства – терор,
обмеження свободи пересування, а в окремих випадках і геноцид.
Після розпаду СРСР в 1991 р. основна маса цієї
партійно-державної номенклатури трансформувалася в нових власників життя,
капіталістів та чиновників нової держави, а переважна більшість робітників,
селян та інтелігенції залишилася в тому ж становищі або поїхали за кордон
шукати щастя в інших країнах.
Для правильного розуміння радянського періоду історії
України взагалі на мій погляд найкраще підходить формула, яку запропонував
український правник і політолог, колишній редактор радіостанції УПА
"Самостійна Україна", Богдан Галайчук в 1953 році: Україна - це нація
поневолена, але державна[20].
Нагадаю, що Українська РСР в 1945 році стала
членом-співзасновником ООН, хоч УРСР не була на той момент незалежною державою,
а була цілком під контролем Москви. Галайчук ділить усі радянські чи совєцькі
республіки на дві категорії: Перша - ті, що були підкорені більшовиками, але
виникли без їх участі, як от Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Друга -
ті, що були утворені рішенням Москви, як наприклад Узбекська, Туркменська,
Таджицька, Киргизька, Казахська. Українська СРР спершу мала назву Українська
Народна Республіка - й це зовсім не випадково, бо УСРР - УРСР фактично була
спадкоємцем саме тієї незалежної Української Народної Республіки, що виникла в
результаті Української революції 1917-1921 років. Ленін не даремно переконував
Артема в лютому - березні 1918 року кинути ігри в Донецьку республіку, бо
"за географією Винниченка все одно Донбас входить до складу України".
Хоч Винниченко на той час уже не був головою уряду УНР, але Ленін чітко засвоїв
територіальні межі України, зафіксовані в Третьому та Четвертому Універсалах Української
Центральної Ради. Ленін дійсно не створював Україну, як це зараз каже російська
пропаганда, а лише визнав реальний факт існування української нації та
Української Народної Республіки, і саме в цій республіці більшовики здійснювали
переворот та цю республіку після довгої та кривавої боротьби змогли підкорити
та перетворити на Українську СРР - УРСР.
І саме ця форма поневоленої державності була основою для утворення
суверенної України в 1991 році, коли Верховна Рада УРСР на чолі із секретарем
ЦК КПУ Леонідом Кравчуком ухвалила Акт проголошення незалежності України. До
речі спадкоємність із УНР фактично визнав і Державний центр УНР в екзилі – 23 серпня
1992 р. президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження
колишньому голові Верховної Ради УРСР і першому президенту незалежної України Леоніду
Кравчуку.
Чи міг проголосити незалежність утворений нацистами
райхскомісаріат Україна, не кажу вже про дистрикт Галичина чи Трансністрію, яку
Гітлер віддав Антонеску? Гадаю, що це риторичне запитання. Очевидно що ні.
Гітлер на відміну від Леніна ніколи не визнавав жодних прав за Україною та
українцями. Навіть бійці УПА визнавали, що для фізичного збереження української
нації в роки другої світової війни найбільше зробили саме ті українці, що
воювали в Червоній Армії проти нацизму.
Тут можна провести ще одну паралель з Індією. Вона стала
членом ООН також в 1945 році, хоч на той момент була ще цілком під владою
Англії - як британський домініон Індія,
який здобув незалежність лише в 1947 році. За три століття британського
колоніального панування англійці також вчинили в Індії багато злочинів, серед
яких були й організовані голодомори. Під час другої світової війни один з
лідерів індійського національного руху Cубхас Чандра Бос перейшов на бік
Гітлера, вважаючи, що той допоможе Індії здобути незалежність. За сприяння Боса
було сформовано легіон "Вільна Індія" в складі вермахту та Індійську
Національну Армію, підпорядковану японській армії. Досі в Індії Субхас Чадра
Боса шанують як одного з національних героїв, але Індія не виносить це на
міжнародну арену та не закликає світ шанувати бійців легіону "Вільна
Індія" та Індійської національної армії.
До того ж очевидно, до Британська Індія не була
сформована внаслідок індійської революції, а от УСРР - УРСР виникла саме як
результат Української революції 1917-1921 років. Тому думаю, що українці мають
цілковите право не відкидати радянський період як окупацію й тільки окупацію, а
зважено підходити до нього як до частини своєї історії.
Читайте також:
Здоров А. Куда пропали большевики 1917 года? (историко-статистическая заметка) // Пролетар України. - 18.04.2020.
[1] Геноцид українців 1932-1933 років за матеріалами
досудових розслідувань / Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк. – Вид.
2-е, доп. - Київ - Харків: Право, 2022. – 664 с.
[2] Відкритий лист
науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення
інформації про Голодомор–геноцид Українського народу // Історична правда. 1
грудня 2021 р. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/columns/2021/12/1/160581/
[3] Єфіменко Г. Як знецінюється розповідь про Голодомор. Епізод 1: «Формула Асаткіна» від слідчих НКВС як аргумент в оцінці втрат. Режим доступу: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-yak-znetsinyuyetsya-rozpovid-pro-golodomor-epizod-1-formula-asatkina-vid-slidchih-nkvs-yak-argument-v-otsintsi-vtrat.html?fbclid=IwAR1uvKq1atCVlnd-eLVCZCO8jikZHEaa8mOJSCU5dhS6tpeQpRtLS9n0brc;
Єфіменко Г. Знецінення розповіді про Голодомор. Епізод 2: Фальшування доробку Степана Соснового. Режим доступу: http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-znetsinennya-rozpovidi-pro-golodomor-epizod-2-falshuvannya-dorobku-stepana-sosnovogo.html;
Єфіменко Г.
Фальсифікувати не можна відкликати або чи є в Україні цінністю наукова
доброчесність та репутація науковця?// Історична правда. 6 квітня 2023 р. Режим
доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/04/6/162557/;
Єфіменко Г. Демографія періоду Голодомору очима українських фахівців 1930-х
рр.: досягнення, проблеми та можливості використання у сучасних дослідженнях /
Г. Єфіменко // Український історичний журнал. - 2023. - № 5. - С. 50-68. -
Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/UIJ_2023_5_5
Гладун О., Левчук Н., Воловина О. Ще раз про кількість втрат унаслідок
Голодомору: експертна оцінка // Український історичний журнал. - 2023. - № 5. - С. 93-118. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/UIJ_2023_5_8
[4] Геноцид українців 1932-1933 років за матеріалами досудових розслідувань / Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк. – Вид. 2-е, доп. - Київ - Харків: Право, 2022. – С.498.
[5] П.Л. Варагюк, І.Л.
Гошуляк, І.Ф. Курас. На шляху до І з’їзду КП(б)У // Про минуле заради
майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал;
ред. кол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. Київ: Вид-во при
Київ. ун-ті, 1989. - С.29.
[6] Діброва С.С., Панчук
М.І. Вогонь і попіл // Про минуле заради
майбутнього / упоряд. Ю. Шаповал; ред. кол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989. - С.76.
[7] КП(б) Украины. Съезд (І; 1918; Москва). Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5-12 июля 1918
г.: Протоколы / Ред. кол.: В.И. Юрчук (пред.)
и др. – К.: Политиздат Украины, 1988. – С. XVII,130-131.
[8] Там само. – С.195.
[9] Фролов М.О. Особливості
еволюції партійних "верхів" і "низів" у КП(б)У 1920–1930-х
рр. / М.О. Фролов // Культура народов Причерноморья. — 2009. — № 171. — С.40.
[10] Дорошко М.
Більшовицький окупаційний режим в Україні: міф чи реальність? // Проблеми
історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2007. — Вип.
17. — С. 104.
[11] Шкільник М. Україна у боротьба за державність. Спомини і
роздуми. – Торонто, 1971. – С.77.
[12] Любовець О. Більшовицька
модель української державності: спроба втілення у 1919 р. // Етнічна історія
народів Європи. – 2022. – Вип. 67. – С.63.
[13] Стахів М. Звідки взялася
совєтська влада в Україні та хто її будував? – Ч.1. – Нью-Йорк – Детройт –
Скрентон, 1955. – С.38-39.
[14] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Итоги
партпереписи 1922 г. на Украине. - Х.: ЦК КП(б)У,1922. - С.ХІІ.
[15] Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. - Вып.5. Национальный состав членов партии. - М.: Красная новь,1924. -
С.25,34.
[16] Буценко А. О расколе в УСДРП // Летопись революции. –
1923. – № 4. – С. 121-122.
[17] КП(б) Украины. Съезд (І; 1918; Москва). Первый съезд
Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5-12 июля 1918 г.: Протоколы /
Ред. кол.: В.И.Юрчук (пред.) и др. – К.: Политиздат Украины, 1988. – С.231,
236, 249.
[18] РСДРП(б). Съезд, 6-й (август 1917 г). Протоколы. – М.:
Госполитиздат,1958 – С.29; РКП(б). Съезд. 8-й.
(март 1919 г.) Протоколы. – М.: Госполитиздат, 1959. – С.451.
[19] Єфіменко
Геннадій. Більше не краще, а гірше. Кому шкодить перебільшення втрат від
Голодомору // Ділова столиця: [Електронний ресурс]. – 2021. – 5 листопада.Режим доступу: https://www.academia.edu/61046500/
Немає коментарів:
Дописати коментар