понеділок, 29 червня 2020 р.

КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ: ОБРАЗИ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО У ФАНТАСТИЦІ





Закінчення. Початок дивіться тут.



Радянські утопії 1920-х – 1930-х років

Новий поштовх появі утопій дав 1917 рік. Усі утопії 1920-х сповнені революційного ентузіазму й щирої віри у радикальні суспільні перетворення.
Кращий світ змальовано у повісті «Країна Гонгурі» (1922) Вівіана Ітіна. Молодий більшовик Гелій, якого мають на світанку розстріляти вороги, потрапляє до нього під час гіпнотичного сеансу, в який його занурює співкамерник-лікар. Новий для героя світ – не скільки комунізм, скільки світ-мрія, де прекрасні оголені люди пурхають як птахи, де солодкі плоди небачених розмірів втамовують голод і спрагу кожного, замість нікчемних папірців, які колись називали грошима, використовують енергію радію. Це світ відкриттів і досягнень; світ, який забув, що таке війна. Гелій, що з брудної камери перенісся у цю дивовижну країну, усвідомлює себе Ріелем, винахідником і вченим, дослідником мікросвіту. Ріель здійснює надважливе відкриття, підходить до розуміння того, що у космосі є симетрія, ідентичність будови мікро- та макросистем. Інше, уже не таке приємне відкриття – світову гармонію порушують війни, агресія й антигуманність.
І Ріель, і Гелій помирають (перший добровільно, другий від кулі ворога). Незважаючи на це, між рядків читається протест проти влади смерті, царства ентропії. Життя – гармонія, що повторюється в молекулі і галактиці, протистоїть смерті і знищенню. Війна – це породження первозданного хаосу, яке повинно бути назавжди усунено життям, наділеним розумом.
Оригінальні шляхи до побудови утопічного майбутнього запропонував поет-біокосміст Олександр Ярославський. Найцікавішими у його творчості є «Поема анабіозу» (1922) та «Аргонавти Всесвіту» (1926). Ярославський, як і всі представники гуртка біокосмістів, бачив у освоєнні космосу, заплідненні вселенських просторів життям, імморалізмі логічне продовження прогресу перемігшого капіталізм людства.
«Поема анабіозу» - справжня ода штучному сну. Сон, у який будуть занурені мільйони, не вічний – в той час, коли одні сплять, інші (частина робітників і інженерів) будуватимуть матеріальну базу комунізму (можливо, навіть, анархо-комунізму). Ярославський не говорить про революції і насильство, навпаки, по задуму автора, навіть класовий ворог може досягти безсмертя і жити в суспільстві комунізму, коли він прокинеться серед людей майбутнього, але вже без своїх багатств, фабрик і пароплавів, а як звичайний член соціуму. Більшість же індивідів при цьому немов «застрибують» у комунізм, минаючи всілякі перехідні стадії. «Аргонавти Всесвіту» продовжують соціально-утопічну тему: автор висловлює ідею створення вселенського суспільства, основою якого є Любов.
«Прийдешній світ» (1923) Якова Окунєва є романом, що багато в чому нагадує стиль Богданова, з його схематизмом і показною штурмівщиною. Сюжетні лінії розроблені поверхово, діалоги спрощені, авторських роздумів немає. Для прикладу – дочка професора безнадійно хвора на туберкульоз, але про хворобу не згадується, коли вона потрапляє у світ майбутнього: дівчина зайнята виключно любовними справами.
Інтелігент-доброволець Вікентьєв за допомогою газової камери генія-професора Морана оживає в 2123 році – у «Прийдешньому світі». Тут усе викликає подив – люди ходять майже без одягу, чоловіки і жінки практично не відрізняються один від одного (у обох статей відсутній волосяний покрив), ніхто не розуміє, що таке "сім'я", діти виховуються у спеціальних комбінатах... Поширеним явищем стала ідеографія – дальній аналог Інтернету. Якщо говорити про побут нащадків, то одні ідеї автора цікаві (харчування організму за допомогою занурення в спеціальну рідину), інші просто неймовірні (люди майбутнього відмовляться від сну, збільшуючи час для саморозвитку – для цього достатньо прийняти радіоактивний душ, щоб вбити «шкідливі бактерії, які викликають сонливість»).
У світі майбутнього суспільство іноді видається знеособленої натовпом, за яким не видно окремої людини. Хворобливі діти в ранньому віці позбавляються життя, застосовується євгеніка, примусове лікування, навіть нещасна любов лікується. Автор висуває й інші сумнівні думки, наприклад, про користь частої зміни кадрів. Особливо вражає картина, коли люди з червоними прапорами марширують і шикуються в колони, з радістю чекаючи честі – яку ж роботу їм сьогодні доручить виконати Статистичне бюро?
Не менш оригінальною є творчість Віктора Гончарова, фантаста, про якого окрім прізвища практично нічого не відомо. Буйство фантазії автора, що написав романи «Психомашина» (1924) та її продовження «Міжпланетний мандрівник» (1924) вражає. Якщо перший, користуючись сучасною термінологією, можна назвати романом у стилі дизельпанк, то другий є своєрідною космооперою з елементами утопії. Найбільш цікавою для нас у цьому сенсі є перша частина «Міжнапланетного мандрівника» - «Комбінації всесвіту». Гончаров висловлює тут думку про психоенергію та телепатію як про головні рушійні сили майбутнього прогресу. Несподіваним сюрпризом для читача ХХІ століття, напевно, буде ідея Гончарова про множинність всесвітів, про планети-двійники всередині одного всесвіту. Логічно продуманим виглядає світ майбутнього на Землі №2 (через 5 років), епоха соціалізму на Землі №3 (через 100 років) і світ комунізму на Землі №4 (через 500000 років). Все це описано без надмірної конкретизації, проте зі згадуванням необхідних фактів-маркерів: через 100 років капіталізм залишився тільки в США, через 500000 років – у сусідів по Сонячній системі; розвиток творчого генія в далекому майбутньому призводить до широкого освоєння космосу і його перетворення – був споруджений рукотворний міст з Землі на Венеру.
У світі майбутнього не все підвладне сприйняттю прибульця з далекого минулого – зникнення сім'ї, повна рівність чоловіка і жінки, успіхи в науці майбутнього привели до відмирання статей. Всі жителі Землі №4 виявилися... гермафродитами.
Утопія Вадима Нікольського «Через тисячу років» (1927) більш традиційна. До комунізму в романі людство майбутнього прийшло характерним для багатьох радянських творів цього жанру шляхом – через глобальну війну двох світових політичних блоків. Природно, світ добра перемагає світ кровожерливих капіталістів і об'єднане людство починає впевнену ходу до прийдешнього. До ХХХ століття був побудований зразковий лад. Як годинник функціонує система різнорівневих рад; робочий день («трудова повинність») триває 1-2 години; міста, ці нездорові збіговиська з їх антисанітарією і шумом були покинуті через непотрібність, благо інфраструктура і засоби зв’язку дозволяли налагодити комунікацію. Люди майбутнього – ожилі античні статуї, термін життя досягає декількох сотень років, причому люди не вмирають, а саме йдуть з земного буття, сказавши і зробивши все і випивши до дна чашу відміряного долею. Щоправда, як інженер-гідроенергетик, Нікольський більше уваги приділяє опису технічних аспектів життя людей майбутнього. Деякі прогнози виявилися пророчими – вибух атомної бомби в 1945 році, широке використання реактивних двигунів, спостереження за космічними об'єктами за допомогою штучного супутника Землі. Поряд з цим помітно, що автор не може вийти за межі свого «техніцизму» - зрозуміло, що планета і в ХХХ столітті залишилася всього лише глобальним ресурсом для Людини.
В 1930-х – на початку 1950-х в утопічних творах стають все більш помітними ідеологічні впливи і настанови на зразок «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні», вождизм, а також прозорі алюзії на реалії того часу.
Глобальний конфлікт, неминучість якого уже усвідомлювалась тоді, описується в романі практично невідомого нині фантаста Еммануїла Зеліковича «Наступний світ» (1930). Автор оповідає про подорож американського професора і його помічника-інженера на таємничу планету, де місцевими мешканцями побудоване ідеальне суспільство. Після ознайомлення з визначними пам'ятками і побутом місцевих жителів, земляни відправляються на сусідню планету, де панує буржуазний лад і фактично ініціюють там глобальну революцію.
Родзинка роману полягає в тому, що автор поміщає комуністичну планету в… паралельний всесвіт. Мандрівники потрапляють туди за допомогою чотиривимірного (!) променя, який випускає апарат, винайдений професором. Крім того, Зелікович впритул підходить до ідеї, висловленої у фільмі «Матриця» - наш світ може бути всього лише проекцією, в даному випадку - тривимірною проекцією чотиривимірного світу.
Основний мінус «Наступного світу» - його шаблонність і агресивна заідеологізованість (особливо в другій частині). У світі комунізму давно немає каральних органів і силових структур, але, тим не менше, при польоті до сусідньої відсталої планеті «гуманні прогресори» з явним задоволенням особисто нищать проклятих буржуїв. З блискучих зорельотів комуністичних напівбогів десантується підпільний партосередок місцевих революціонерів, який і організовує повалення антинародної влади.
Ще більше схематизму й заідеологізованості помітно у повісті Яна Ларрі «Країна щасливих» (1931). Автор описує життя «Республіки», де панує, попри декларований комунізм, лад, більше схожий на державний капіталізм. Про світ за межами «Республіки» не згадується. Безкінечні мобілізації «трудових армій», гігантоманія будівництв, волюнтаристські проекти, масове застосування практичного безмежного некваліфікованого людського ресурсу (хоча є згадки й про автоматизацію) – усе це не є дивиною в «Республіці». Чи не єдиним серйозним достоїнством книги є те, що автор, можливо, першим серед утопістів поставив питання про енергетичну проблему, яка неминуче нагадає про себе у майбутньому.
Певні риси комуністичної утопії є у романі Леоніда Леонова «Дорога на Океан» (1935, 1936). У цьому об’ємному (біля 600 сторінок) зразку соцреалістичної літератури містяться невеликі футуристичні вставки. В цілому твір присвячено будням провінційних залізничників. Час від часу головному герою у снах являється світлий світ майбутнього. Щоправда у майбутньому автор допускає існування таких понять, як «урядова комісія» та «виконком». Майбутнє у баченні Леонова бачиться переспівом СРСР 1930-х. Оригінальністю, проте, відзначаються кілька сторінок наприкінці роману з описом гіпотетичної зустрічі космічної експедиції жителями об'єднаної Землі, що є предтечею сюжетних ліній фантастики післявоєнного періоду.
Останнім довоєнним утопічним твором в СРСР можна вважати «Мандрівку до країни комунізму» (рук. 1939-1942; 1965) Євгена Петрова (Катаєва), що стала також останнім незавершеним творчим задумом цього письменника. Твір представляє собою відверту агітку тогочасному Радянському Союзу. За сюжетом сюди приїжджає американський журналіст і переймається симпатією до «соціалістичної» держави. Пропагандистський стиль у «Мандрівці…» сусідить, приміром, з явно сумнівними тезами щодо відмирання кінематографу в майбутньому, підкреслюється «історична велич російського народу» і т.п.

Утопії 1950-х – 1970-х років: найвідоміші твори

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцно завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.
У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією романа минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.
Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренладнії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…
Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.
У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.
«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.
Світи братів Стругацьких багато в чому задумувалися як протиставлення концепції Івана Єфремова. Аркадій і Борис Натановичі прагнули показати новий світоустрій через діалоги і ситуації, в які потрапляють звичайні, пересічні люди майбутнього, у яких часто вгадуються типові образи представників радянської науково-технічної інтелігенції. У цьому сенсі в творах Стругацьких (навіть відносно об’ємні свої речі вони визначали як повісті) менше пафосу і філософії, проте більше художності, аніж у Єфремова. Ще одна особливість їх творчості – наявність світу «Полудня», проте відсутність власне утопічного центрального роману з докладним описом соціального життя землян майбутнього. Деякі уривкові відомості можна знайти у творах «Передполудневого циклу». Так, у «Країні багряних хмар» (1959) згадується Союз Радянських Комуністичних Республік, а у «Стажерах» (1962) говориться про наявність ринкової економіки в США, але без монополій і крупних фірм. У «Хижих речах сторіччя» (1965) описуються міщанські типажі в курортному приморському містечку явно західного типу. З усього цього слідує, що Стругацькі у «Передполудневому циклі» описують ще острівну утопію, «комунізм в окремо взятій країні».
Заголовною, й напевно, найбільш оптимістичною річчю у творчості Стругацьких є збірка «Полудень, ХХІІ сторіччя» (1967), що й дала назву авторській утопічній моделі. Незважаючи на те, що комунізм, судячи з другорядних деталей, не зовсім доведений до досконалості, в атмосфері твору відчувається якась легка безтурботність. В образах космольотників і десантників вгадуються романтики 1960-х. Міркувань про соціальний устрій небагато, оповідання складаються здебільшого з діалогів та побутових сценок, про що говорилося вище. Самі оповідання досить різноманітні за тематикою. Тут і глобальні проблеми – зустріч комуністичного людства з біоцивілізацією інопланетян, спроба зробити оцифрування особистості, і зовсім тривіальні, як, наприклад, виховання важкого підлітка.
Оригінальною, написаною у нехарактерній для радянської фантастики стилістиці космоопери є трилогія Сергія Снєгова «Люди як боги». Перша частина трилогії - «Галактична розвідка» (1966) знаменна тим, що тут ставиться проблема гуманізму, що виходить за межі Землі. Чи повинні люди поширювати свій альтруїзм, допомагати, включати до своєї спільноти представників інших світів, що значно відрізняються фізично, морально і соціально? В цьому відношенні цікавий епізод зі «змієдівчиною» Фіолою, любов до якої головного героя виявилася короткою, і, природно, передчасною. У другій частині – «Вторгнення до Персею» (1968) автор протиставляє землянам-егалітаристам структуроване суспільство «руйнівників», які стали потім «деміургами». Протистояння «комунізм-капіталізм» переростає вже у щось більше – війну добра зі злом. У останній частині трилогії – «Кільце зворотного часу» (1977) описується раса рамірів, які досягли такого рівня самоорганізації, що можуть керувати часом та розчищати центр Галактики від надлишку зірок. Поряд з ними люди, високорозвинені галакти і руйнівники-деміурги разом узяті здаються мурахами.
Закінчення цієї зоряної епопеї життєствердне. Людині є ще куди рости, вона не застигла у своїй величі за зразком рамірів. Хоч люди вже як боги, у них є неспокійний серце першовідкривачів, носіїв світлого і безкорисливого. Напевно, для цієї мети автор підкреслює ознаки старості у діючих персонажів, роблячи їх трохи недосконалими і смертними. Всі персонажі-земляни близькі і зрозумілі, хоча й виглядають людьми майбутнього.
По-своєму будує світ майбутнього у своїй дилогії про каллістян Георгій Мартинов. Добру половину роману «Каллісто» (1957) займає детективний сюжет, де імперіалісти-терористи намагалися вкрасти технічні секрети інопланетян-каллістян і не дати Радянському Союзу оволодіти передовими технологіями гостей. Проте є тут і невеликі за обсягом, але красномовні свідчення суспільного устрою каллістян. У них повний комунізм, їх соціум давно пережив соціалістичну фазу. Каллістяни безпосередні, наївні, добрі й людяні та дуже схожі на землян. Якщо в першій книзі дилогії відчувалася якась наївна награність сюжету, натягнутість фабули, то в «Каллістянах» (1960), автор, безумовно, виграв за рахунок розвитку теми космічної подорожі, вмілого показу життя каллістян на своїй планеті, а також органічно вплетеної в сюжет романтичної історії. Мартинов – один з небагатьох радянських фантастів, яким дійсно вдалося утримати баланс між простим, зрозумілим, а, головне, цікавим для юного читача поглядом на суспільний устрій майбутнього і стрункістю висновків, цілісністю поглядів. Тут і 4-годинний робочий день, який, незважаючи на рекомендації медиків, так і норовлять продовжити завзяті працівники, і автоматизація виробництва, і всесвітня мережа (в романі це «екрани», які стоять у кожному домі), і відсутність економіки з політикою, і нестримний технічний прогрес. Автор натякає, що й інститут шлюбу в каллістян уже давно змінив свою суть. Напевно, найбільш неправдоподібним виглядає сценарій «безкровної революції», у ході якої від правителів відвернулося навіть найближче оточення, що призвів до побудови такого суспільства.
У іншому романі Мартинова – «Гіанея» (1963, 1965) ставиться проблема перевиховання, еволюції особистості, що сформована у елітаристському суспільстві. Саме така героїня на ім’я Гіанея потрапляє у суспільство землян, що давно живуть без кордонів і користуються міжнародною мовою. З представниці традиційного, жорстокого суспільства, де жінки не мали ніяких прав, крім права вибору чоловіка, Гіанея поступово стає жінкою Землі, новою людиною. Відомо, що перший варіант роману більш трагічний – Гіанея вмирає, ставши жертвою злоби своїх одноплемінників, не вписавшись у суспільство Землі. Стараючись догодити підлітковій аудиторії, автор радикально змінив закінчення роману – у другому варіанті твору (1971) головна героїня залишається живою й перетворення особистості логічно завершується. Як і в «Каллістянах», на батьківщині одноплемінників Гіанеї, що виношували плани колонізації Землі, зрештою переміг лад, аналогічний земному.
Проблеми адаптації до комуністичного суспільства відображені і в «дорослому» романі «Гість з безодні» (1962). Людина з ХХ століття, колишній радянський снайпер часів Другої світової прокидається через тисячоліття після своєї смерті. Наука дев'ятого століття комуністичної ери (нове літочислення ведеться від 1917 року) досягла неймовірних висот в галузі відновлення мертвих тканин. Перша третина роману присвячена висвітленню конфлікту героя з чужим для нього майбутнім світом. Освоїтись йому допомагають представники екіпажу далекої космічної експедиції, майже сучасники героя з недалекого для нього майбутнього, що завдяки ефекту відносності часу потрапили на Землю через тисячоліття. У світі майбутнього давно немає окремих народів, держав, кордонів. На Землі в ходу одна спільна мова на основі суміші колишніх європейських мов, хоча у Східній Азії збереглася своя мова. Держструктур не залишилося, вся «влада» представлена ​​Радою науки і Радою техніки. Великих успіхів людство досягло у царині освоєння космосу, технічному розвитку, особливо транспорту. Чи не основним досягненням є антигравітація, яка використовується повсюдно. Мартинов описує пристосування і механізми, які нагадують сучасні мобільні телефони і скайп-зв'язок. Люди майбутнього досягли значних успіхів у відтворенні людського капіталу. Дворічні малюки за розвитком відповідають восьмирічним з ХХ століття, з цього віку вони навчаються в спеціальних громадських педагогічних закладах - «комбінатах».
Роман, очевидно, є своєрідною відповіддю на набагато похмуріший твір Станіслава Лема «Повернення з зірок» (1961) із подібним сюжетом, де головний герой фактично тікає із незрозумілого йому суспільства у космічну подорож, так і не прийнявши його внутрішньо.

середа, 17 червня 2020 р.

Утопія-мрія і утопія-проект



 
Томас Мор. Портрет роботи Ганса Гольбейна молодшого.


На побутовому рівні під словом «утопія» зазвичай розуміють щось нездійсненне, нереальне та наївне. Саме поняття «утопія» походить від назви острова у творі Томаса Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Один з варіантів приблизного перекладу цього слова з давньогрецької – «місце, якого немає», інший – «благе місце».
Проте утопічне мислення, що було притаманне як широким народним масам, так і найбільш визначним соціальним мислителям та філософам минулого, з’явилося задовго до Мора з його знаменитими твором. Згадаймо ностальгію древніх про «золотий вік» чи ностальгію римлян періоду ранньої імперії за часами, коли патриції жили простим демократичним життям і мало чим відрізнялися від плебеїв. В такому ж ключі можна розглядати і міфи про Атлантиду, зрештою, все міфологічне життя грецького пантеону, адже боги у греків були де-факто ідеалізованими людьми, яких не стримували соціальні умовності й реалії земного світу.
Які ж були корені утопій, що примушувало людей складати описи якихось не існуючих у реальному житті суспільств? Вочевидь, головною причиною виникнення таких придуманих конструкцій є невдоволення існуючим станом речей. Щось було не до вподоби у сучасному для автора утопії соціумі; як правило, такими факторами був стан міжлюдських  стосунків, різноманітні пороки класового суспільства, організація влади, безправ’я народу і т.п. Відчуття, що щось «не так», виникало ще у відомого філософа Платона, який описав, як йому здавалося, оптимальне облаштування поліса у своїй «Державі» (380 р. до н. е.), одному з перших утопічних творів. Звичайно, кожен ідеал, який автор змальовував у своїй умоглядній системі, був обмежений поглядами та вподобаннями автора, а ще більше – тими соціальними стереотипами, які панували в часи, коли жив утопіст. Так, рівноправ’я у «Державі» Платона стосувалося лише обмеженого кола «благородних» правителів, а в «Утопії» Мора допускалося існування рабів. Власне, автор не міг стрибнути вище голови у тому сенсі, що ідеальним сконструйоване суспільство могло сприйматися лише сучасниками. Нащадкам античні чи середньовічні утопії більше говорять про реально існуючу епоху автора твору, аніж слугують соціальними орієнтирами, системами «до побудови».
Тут ми підходимо до питання про мету і реалістичність тієї чи іншої утопії. В цьому сенсі філософ, представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе у своїй праці «Кінець утопії» (1967) розрізняв два типи таких побудов. Перший тип представляє собою конструкції, існування яких неможливе в принципі в силу порушення законів природи – біологічних, фізичних чи інших. Другий тип утопій неможливий у силу обмеженості наявних історичних обставин, які, втім, очевидно, зміняться в майбутньому. Іншими словами є утопія в строгому смислі цього слова – щось нездійсненне, неможливе, пусте мріяння (утопія І), а є утопія-план, проект на майбутнє (утопія ІІ). Перифразуючи етимологію морової «Утопії», можна сказати, що мова йде про «місце, якого немає, бо НЕ МОЖЕ БУТИ» і «місце, якого ПОКИ ЩО немає». Нижче йтиметься здебільшого про другий тип утопій, хоча час від часу згадуватимемо й перший. 
Є й інші варіанти поділу утопій. Утопії можна розрізняти за географічною локацією, числом охоплених соціальною конструкцією осіб: острівні (острів, долина, окрема країна, замкнена община) і глобальні (планетарні чи навіть всесвітні, що не залишають острівців з іншим соціальним устроєм). За часовим критерієм виділяються утопічні системи, поміщені в минуле (наприклад, та ж концепція Золотого віку), майбутнє (зустрічається найчастіше) або в паралельний час (як правило, в жанрі альтернативної історії). Крім того, є ще технологічні утопії, в яких нове суспільство виникає шляхом трансформації старого за допомогою якихось революційних винаходів, широкого впровадження технічних новинок (такі сценарії представлені у творчості російського фантаста Олександра Лазаревича). Утопії прогресорського типу описують світ, що побудований після зовнішнього втручання, зазвичай більш розвиненої інопланетної цивілізації. Трапляються утопії, у яких суспільство радикально перебудоване внаслідок зміни існуючих соціальних ролей (або таке, що існувало першопочатково), сюди, приміром відносять феміністичні утопії.
Звичайно, різняться утопії й за суттю світоглядного чи політичного ідеалу, який лежить у їх основі: релігійні, традиційно-консервативні, ліберальні чи комуністичні; якщо перші двоє глорифікують спадок минулого (так, більша частина всієї літератури фентезі апелює до ідеалізованого феодалізму, середньовічного світу), треті утверджують трішки «прикрашений» варіант сьогодення, то комуністичні утопії є чимось принципово іншим. Власне, сама автентична теорія Маркса, якщо говорити алегорично, є справжньою політичною футурологією, тому вона, напевно, так вдало вписується як в утопічні побудови зокрема, так і в соціальну фантастику загалом. Відразу зазначимо, що табори, репресії та інші негативні образи, взяті з досвіду «реального соціалізму» та утверджені в масовій свідомості стереотипи про СРСР як «символ» комунізму не мають ніякого відношення до теми комуністичних утопій. Адже під терміном «комуністична утопія» в даному контексті розуміється не якась фантастична конструкція, де наявна патерналістська держава з відповідною символікою, не ідеологічні агітки, а те саме світле майбутнє, в якому немає грошового обігу, навіть економіки у сучасному розумінні, замість казенного апарату насильства існують самоврядні громади, суспільство, що засноване на принципово інших засадах і складається з універсальних, високоморальних особистостей. Звичайно, така утопія буде мати свої протиріччя (без яких, як відомо, рух вперед не відбувається), але вони вже носитимуть інший, діалектично вищий рівень, ніж існуючі.
Нижче мова буде йти здебільшого про комуністичні глобальні утопії (вада «острівної» утопії полягає у ідеї обмеженості, ізоляції, що веде до поступового виродження).
Комуністична утопія – жанр складний для автора. Описане в творі суспільство має бути реалістичним, правдоподібним, при тому, що фантасту не так уже й багато джерел, від яких можна відштовхнутися у своїх теоріях. Адже досі егалітарних високорозвинених суспільств, де панував би принцип «один за всіх і всі за одного», де Свобода, Рівність і Братерство покладені в основу буття не було побудовано. Вочевидь, саме тому утопій набагато менше, аніж антиутопій, основне завдання яких – застереження від існуючих чи майбутніх соціальних небезпек.
Бурхливий розвиток науки і техніки, відкриття, що сипалися як з рогу достатку, культ прогресу, що утвердився наприкінці ХІХ століття, зрештою, оптимістичний світ творів Жуля Верна та вражаючі прогнози Альбера Робіди (наприклад, «ХХ століття», 1883) дали поштовх розвитку модерних утопій. До другої половини ХІХ століття утопія вважалася окремим літературним жанром. Але з виникненням фантастики (у сучасному розумінні) утопія вливається як жанровий підрозділ у цей різновид літератури. Наразі можна вибудувати такий жанровий ряд: фантастика – «м’яка» фантастика – соціальна фантастика – утопії – комуністичні утопії.
Слід сказати, що узагальнюючої критичної літератури по утопієзнавству за більш ніж сотню років накопичилося багато. Проте критичних робіт по творах в жанрі комуністичної утопії обмаль. Наразі нам відоме лише одне монографічне дослідження з цієї теми – «Червоні креслення» (2008), що належить перу німецького фантастикознавця Вольфганга Бота. В 2009 році автор за цю книгу був нагороджений премією імені Курда Лассвіца. В «Червоних кресленнях» прослідковуються витоки жанру комуністичної утопії, аналізується бачення комунізму в творах фантастики (переважно німецькомовної), інші пов'язані аспекти як фантастичні сюжети (диктатура пролетаріату, фемінізм, атеїзм і т. ін.).
Нижче ми спробуємо проаналізувати або принаймні згадати основні комуністично-утопічні твори. Автор цих рядків свідомий того, що список може бути неповним, та й формат даної розвідки не дозволяє у повній мірі розкрити особливості того чи іншого твору, тому будемо звертати увагу на найсуттєвіше у сенсі утопієзнавства.



Російські утопії кінця ХІХ – початку ХХ століття

З кінця ХІХ століття фантастичні утопії починають з’являтися на Заході (переважно в Англії та США) і в Росії. Слід сказати, що в Російській імперії утопії (в загальнолітературному, а не вузько фантастикознавчому розумінні) видавалися й раніше. Один з перших російських критиків соціально-утопічної літератури Володимир Святловський присвятив цим творам дві свої роботи (Русский утопический роман, 1922; Каталог утопий, 1923). Пошуки суспільного ідеалу, традиційні для російської літератури шукання правди людської й всезагального щастя були лейтмотивом не одного російського письменника ХІХ століття. Власне, Росія, як і Британія, а пізніше США, була одним зі світових глобалізаційних центрів, тому утопії були ідеологічною реакцією на глобалізацію, долучення до міжлюдського спілкування у імперському «казані» найвіддаленіших народів із різноманітними соціальними укладами і особливостями. Безмежні простори, інтеграційні й асиміляційні процеси, поширення наднаціонального мислення у поєднанні з дикою соціальною несправедливістю, спадком кріпацтва, відсталістю країни – ось фактори, що сприяли появі нових і нових утопій.
Уже в незавершеному романі князя Володимира Одоєвського «4338-й рік: Петербурзькі листи» (1926), що фрагментарно публікувався в 1835 і 1840 роках бачимо пошуки більш оптимального суспільного ладу. Твір являє собою цікавий зразок протофантастики, в якому поєднуються раціональні технічні ідеї і навіть передбачення (Інтернет, блоги, авіація) з цілком утопічною (утопія І типу) соціальною системою. Євразійська імперія представляє собою ідеальну монархію, громадяни країни складаються виключно з людей творчих професій. Наявна соціальна стратифікація, проте вся громада обов’язково збирається за спільним обіднім столом. Засуджується прагнення до наживи лихварів від мистецтва. Ще одна нехарактерна деталь для тогочасних утопій – у творі поряд з Росією статус наддержави має Китай.
Певні утопічно-фантастичні мотиви містив роман Миколи Чернишевського «Що робити?» (1862), що став головним твором у спадщині цього мислителя. Знаходячись ще в межах Великої літератури, у романі уже був застосований прийом, який будуть часто використовувати фантасти, коли під час сну головному герою являється якийсь кращий світ. Цікаві з точки зору наявності утопічних вставок маловідомі нині «астрономічні» романи Ананія Лякіде «В океані зірок. Астрономічна одіссея» (1892) та «У світі майбутнього» Миколи Шелонського (1892).
Більш звичних обрисів утопія набирає у фантастичній повісті Порфирія Інфантьєва «На іншій планеті» (1891). Утопічне суспільство автор поміщає на Марсі. Саме на цю планету потрапляє студент, учасник експерименту по обміну розумами із молодим марсіанином. На Марсі панує лад, схожий одночасно й на соціалізм і на анархізм. Не згадується про існування державної влади, майнового розшарування, головна мета демократичної системи освіти – максимальне розкриття талантів і схильностей дитини. Марсіани не знають що таке брехня чи крадіжка, антисоціальну поведінку вважають відхиленням, що потребує лікування. Поряд з цими прогресивними, як на свій час новаціями, автор зберігає у повісті привілеї на отримання благ залежно від посади, або, приміром, таку архаїку, як окреме навчання хлопчиків і дівчаток у школі. Через свій радикальний, як на той час, соціалізм, ця повість була надрукована у підцензурному варіанті лише з другої спроби.
Через кілька років з’явилася ще одна «марсіанська» утопія – роман Олександра Богданова «Червона зоря» (1908). В укладі марсіанського життя, яке змальоване в романі, міститься багато ознак казарменого соціалізму, індивідуальність затирається, на кожному кроці видно лише безлику масу «працівників-товаришів». Марсіани непомітні майже ніде, окрім як за процесом виробництва. Міста марсіан – суцільні масиви заводів і фабрик. Робочий день триває від прогресивних 4-х до нелюдських 15 годин на добу, трудова перенапруга нерідко викликає випадки виробничого травматизму й нервових зривів. При ладі, який автор окреслює як комунізм, існує явище рутинної праці (наприклад, оператора машинного преса), ніде немає згадок про творчість.
Марсіанам Богданова не вистачає гармонії з природою, що говорить про рівень «прогресивності» цього суспільства. Мешканцями Марсу ведеться справжня війна з тамтешньою природою, що призводить до повного спустошення ресурсів планети. Очевидно також, що не всі марсіани гуманісти – великий вчений-математик, марсіанський мислитель Стерні пропонує знищити цивілізацію землян як таку, що не підлягає виправленню.
Поряд з вищезазначеним слід відмітити й деякі позитивні, випереджаючі свій час моменти. Сказане, насамперед, стосується обчислювального пристрою марсіан, який у «Червоній зорі» веде статистичний облік робіт у народному господарстві. Тут можна побачити прообраз нереалізованого проекту Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації  Віктора Глушкова, що й не дивно, адже Богданов є автором тритомної «Тектології» - «всезагальної організаційної науки», недооціненої і неприйнятої сучасниками. При цьому, однак, в романі лічильна машина обраховує такий відносно несуттєвий показник, як години роботи людей, а не стан виробничих процесів або шляхи вирішення поточних завдань, координацію між виробничими ланцюгами різних рівнів. Це вказує на те, що марсіанський «комунізм» недалеко ще відійшов від устрою нерозвинених землян.

(далі буде).


Микола Гриценко.

вівторок, 28 квітня 2020 р.

ИДЕАЛИСТЫ ОТ БОЛЬШЕВИЗМА И «КОСТЕНЕЮЩАЯ КАСТА ПАРТИЙНЫХ СЕКРЕТАРЕЙ».




( К 100-летию Девятого съезда РКП(б) и 150-летию со дня рождения В. Ленина)

«Господство пролетариата выражается в том, что отнята помещичья и капиталистическая собственность».
В. Ленин. Политический отчет ЦК Девятому съезду РКП(б).

«Тогда зачем говорить о диктатуре пролетариата, о самодеятельности рабочих  – никакой самодеятельности нет!»
Т. Сапронов. Выступление в прениях
по отчету ЦК Девятому съезду РКП(б).


100 лет назад, 5.04.1920г., закончил свои работы Девятый съезд Российской Коммунистической партии (большевиков), который стал заметным событием в истории Великой российской революции 1917 – 1921г.г. .
 
Газета "Правда" Орган ЦК РКПб). 4.04.1920 г.
I
Девятый съезд РКП(б) собрался в тот исторический момент, когда, по словам  Ленина, «решающую победу на решающих фронтах гражданской войны мы одержали» и перед «диктатурой пролетариата», т.е. перед монопольно правящей на большей части территории бывшей Российской империи большевистской партией встали задачи мирного хозяйственного строительства. Именно  формам и методам перехода на «мирные рельсы» и той социально-экономической политике, которая была бы наиболее приемлемой для такой перестройки, были формально посвящены работы данного съезда РКП(б).
Одновременно, в  работах съезда нашло свое отражение развитие объективно обусловленного процесса становления, формирования нового эксплуататорского класса на основе большевистской партийно-государственной бюрократии.
Этому неизбежно-необходимому процессу пыталась сопротивляться оппозиция, представленная рядом профсоюзных функционеров и фракцией «демократических централистов» или «децистов», что вызывало весьма острую  полемику во время заседаний съезда. Эта полемика, аргументы  и контраргументы, которые были озвучены во время нее, до сих пор представляют значительный интерес для желающих осмыслить генезис государственно-капиталистического режима в бывшем «СССР».
Как известно, Девятый съезд РКП(б) заслушал пять ключевых докладов:
Разбитый на два доклада отчет ЦК за период, прошедший после Восьмого съезда. Политический отчет делал Владимир Ленин. Организационный отчет –  Николай Крестинский*.
Доклад о хозяйственном строительстве. Докладчик Лев Троцкий*, содокладчики Н. Осинский (Валериан Оболенский)* (от «децистов») и Алексей Рыков*.
 Доклад о профессиональных союзах и их задачах. Докладчик Николай Бухарин*, содокладчик Давид Рязанов*.
Доклад по организационному вопросу (на заседании организационной секции). Докладчик Лев Каменев*, содокладчик Владимир Максимовский* (от «децистов»).

Содоклады, прения по докладам и содокладам, заключительные слова докладчиков и содокладчиков, проекты резолюций, голосования по ним, - все эти рабочие моменты съезда отражали внутрипартийную борьбу «децистов» (этих идеалистов от большевизма, которые при переходе к мирному хозяйственному строительству добивались демократизации общественной жизни в условиях «пролетарской диктатуры») и профсоюзных деятелей (уже оперирующих некоторыми формулировками и подходами будущей «рабочей оппозиции») против консолидирующейся партийно-государственной бюрократии, этой «костенеющей касты партийных секретарей» (Юрий Лутовинов), которая переживала процесс своего превращения в новый господствующий класс.


II
Объективное содержание внутрипартийной борьбы на Девятом съезде РКП(б) может быть осмыслено только в контексте того состояния, в котором  находилась «диктатура пролетариата»   к марту 1920г. т.е. через три года после начала Великой российской революции 1917-1921г.г. Для оценки этого состояния необходим краткий исторический экскурс.
Еще в январе 1917г.  в эмиграции, в Цюрихе, делая доклад о российской революции 1905-1907г.г.  перед молодыми швейцарскими социалистическими активистами, Ленин дал следующую характеристику этой российской революции: «Своеобразие русской революции заключается именно в том, что она была по своему социальному содержанию БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧЕСКОЙ, но по средствам борьбы была ПРОЛЕТАРСКОЙ. Она была буржуазно-демократической, так как целью, к которой она непосредственно стремилась и которой она могла достигнуть непосредственно своими собственными силами, была демократическая республика, 8-часовой рабочий день, конфискация колоссального крупного дворянского землевладения – все меры, которые почти в полном объеме осуществила буржуазная революция во Франции в 1792 и 1793г.г.» (Выделено Лениным).
Социально-экономическая эволюция Российской империи к 1917г., т.е. за 10 лет после потерпевшей поражение революции 1905-1907г.г.  не давала никаких оснований для того, чтобы по отношению к начавшейся в 1917г. новой революции и стоявших перед ней задач нельзя было применить подобную характеристику.
Однако Ленин, как известно, сразу же по возвращению в Россию из эмиграции в апреле 1917г.  провозгласил курс на социалистическую революцию(1). Его знаменитые «Апрельские тезисы» встретили отторжение российских социал-демократов-меньшевиков (Георгий Плеханов назвал «бредовой» речь Ленина с оглашением этих тезисов на совместном собрании большевиков и меньшевиков, участников Всероссийского совещания рабочих и солдатских депутатов) и первоначально полное непонимание в среде  большевистских функционеров. Ведь это была ревизия того ленинизма, на котором выросли «старые большевики», ревизия действующей программы РСДРП(б), но, как показала история революции, это была чрезвычайно эффективная политическая стратегия для прорыва к власти  большевистской партии под прикрытием знаменитого лозунга «Вся власть Советам!». Надо думать, что Ленин прекрасно понимал, какие скромные политические перспективы открывались перед большевистской партией в условиях демократической республики: роль парламентской левой оппозиции и в лучшем случае, несколько министерских портфелей в «однородном социалистическом правительстве».
Для иллюстрации первоначальной реакции высшего и среднего звена большевистских функционеров на «Апрельские тезисы» ограничимся только двумя цитатами.
Так, 7.04 (20.04) 1917 «Апрельские тезисы» опубликованы в «Правде», а 8.04.1917 редакция «Правды» публикует свой комментарий к ним: «Что касается общей схемы     т. Ленина, то она представляется нам неприемлемой, поскольку она исходит из признания буржуазно-демократической революции законченной и рассчитывает на немедленное перерождение этой революции в революцию социалистическую».  
Киевский большевистский комитет  представил «платформу Киевской организации большевиков» к Седьмой (Апрельской) Всероссийской конференции РСДРП(б), в которой, в частности, говорилось: «Мы считаем, что развитие производительных сил и социальная мощь пролетариата не достигли того уровня, при котором рабочий класс может осуществить социалистический переворот. Установление социалистического строя, являющегося конечной целью нашей деятельности, не входит, поэтому, в число задач…» (данной революции).
Обзор той внутрипартийной борьбы, в результате которой Ленину удалось заставить свою партию порвать с марксизмом и направить ее на подготовку социалистической революции в условиях российской экономической, политической и культурной отсталости, значительно отвлек бы нас от основной темы данной статьи. Кратко и весьма удачно этот процесс описан Николаем Сухановым* в его фундаментальных «Записках о революции»: «Разудалая «левизна» Ленина, бесшабашный радикализм его, примитивная демагогия, не сдерживаемая ни наукой, ни здравым смыслом, впоследствии обеспечили ему успех среди самых широких пролетарско-мужицких масс, не знавших иной выучки, кроме царской нагайки. Но эти же свойства ленинской пропаганды подкупали и более отсталые, менее грамотные элементы самой партии. Перед ними уже вскоре после приезда Ленина естественно вырисовывалась альтернатива: либо остаться со старыми принципами социал-демократизма, остаться с марксистской наукой, но без Ленина, без масс и без партии; либо остаться при Ленине, при партии и легким способом совместно завоевать массы, выбросив за борт туманные, плохо известные марксистские принципы. Понятно, как – хотя бы и после колебаний – решала эту альтернативу большевистская партийная масса. Позиция же этой массы не могла не оказать решающего действия и на вполне сознательные большевистские элементы, на большевистский генералитет. Ведь после завоевания Лениным партийного офицерства, люди, подобные, например, Каменеву, оказывались совершенно изолированными, становились в положение изгоев, внутренних врагов, внутренних изменников и предателей. И со стороны неумолимого громовержца подобные элементы немедленно подвергались такому шельмованию, наряду со всеми прочими неверными, какое вынести мог не всякий. И все это из-за каких-то «ложно понятых» принципов!.. Разумеется, и генералитету, даже читавшему Маркса и Энгельса, такое испытание было не под силу. И Ленин одерживал победу за победой.»
Ленинская риторика в 1917г. полна фраз о намечаемом полном разгроме старого государственного аппарата, о государстве-коммуне, об отсутствии в нем привилегированной бюрократии, полиции и постоянной армии, о поголовном вооружении, самодеятельности и самоорганизации пролетариата, о том, что пролетарская диктатура будет самой широкой демократией для трудящихся… 
Октябрь (ноябрь) – 1917. Под лозунгом «Вся власть Советам!» центральная власть большевиками захвачена. Провозглашенная Лениным в апреле 1917г. социалистическая революция развивается, т. е. сразу же  обозначается нерешаемость ее задач и крах ее основных установок, объективная невозможность «осуществить социалистический переворот» в социально-экономических условиях бывшей Российской империи.
Первые же дни большевистского переворота показали, что разгромить старый государственный аппарат нельзя, можно, разве что, поменять вывески над «присутственными местами». Бойкот со стороны старых государственных служащих, которого «мы очень испугались» (Ленин) показал, что заменить этих старых управленцев некем, – у большевизма для этого нет культурных сил.
Отсутствие объективных предпосылок для социалистической революции немедленно сказалось на субъективном, т.е. на политическом уровне: Советы рабочих депутатов, как органы «пролетарской диктатуры», сразу же потерпели фиаско по причине отсутствия культурных сил у того же пролетариата для обеспечения функционирования Советов, как органов власти. В своем «Открытом письме петроградским рабочим» от 28.10 (10.11) 1917г.  Георгий Плеханов предупреждал  их, что, даже завоевав власть, они не в состоянии будут ею воспользоваться. Однако успешно реализовывалась ленинская стратегия прорыва к власти большевистской  партии, точнее (что выяснилось очень скоро) ее аппарата. Профессиональные революционеры становились профессиональными управленцами, т.е. бюрократами, что было прямым следствием неразвитости, некультурности самого рабочего класса. Беспомощные рабочие Советы становились лишь ширмой, декорацией для всевластных большевистских партийных комитетов.
Но отсутствие у пролетариата культурных сил для обеспечения функционирования Советов рабочих депутатов, как органов новой «рабочей власти», было лишь частью еще более важной проблемы, – его неспособности организовать общественное производство на альтернативной капитализму основе, что, опять же, отражало объективную невозможность социалистической революции в бывшей Российской империи. Организация общественного производства является основной проблемой в жизни любого человеческого сообщества. Поэтому не может удержать власть над обществом тот класс, который не в состоянии организовать производство. Именно в таком положении оказался рабочий класс «Советской» России после захвата власти большевиками, когда уже весной 1918г. совершенно ясно обозначился провал социалистических по своему содержанию попыток организации промышленного производства силами самих рабочих, – через фабзавкомы и т.д. Несостоятельность рабочих Советов, как органов власти и неспособность промышленного пролетариата организовать производство уже к лету 1918г. превратили в фикцию пролетарскую диктатуру.
Начавшаяся в феврале (марте) 1917 г. великая российская революция, при всей выдающейся роли рабочего класса, так и осталась революцией буржуазной. Ставка на осуществление социалистической революции в бывшей империи Романовых в начале    ХХ ст. была крупнейшей и, пожалуй, самой фундаментальной идейно-теоретической и политической ошибкой Ленина. Это нисколько не противоречит тому факту, что его стратегия захвата и удержания власти большевиками в 1917–1921 г.г. была чрезвычайно эффективна.
Развитие производительных сил общества не позволяло преодолеть капиталистические производственные отношения, т.е. революционным способом «выпрыгнуть» из капиталистического способа производства. Там, где сорвалась реализация перехваченного большевиками у анархо-синдикалистов и чрезвычайно популярного в 1917г. лозунга «Фабрики – рабочим!», т.е. сорвалась социализация производства, там, где рабочий класс показал свою полную неспособность осуществлять функции управления жизнью социума, – там, по сути, не могло быть диктатуры пролетариата. Новый эксплуататорский строй – государственный капитализм, в «Советской» России был совершенно неизбежен на основе неизбежной национализации промышленного производства после провала его социализации.
Можно задать вопрос: кто займет место буржуазии в этом, якобы «рабочем государстве», в котором организовать материальное производство можно было только посредством капиталистических производственных отношений? При неустранимости капиталистического способа производства  место частновладельческой буржуазии займет новый эксплуататорский класс, займет с той же неизбежностью, с которой необходима организация общественного производства, т.е. воспроизводства материальных условий для жизнедеятельности общества. Поэтому в «Советской» России новый эксплуататорский класс начал складываться одновременно с началом кампании по национализации промышленности, первоначально, в качестве зародыша, как привилегированная каста организаторов и управленцев, а также, как «могучая каста специалистов по распределению» (Лев Троцкий).
Со второй половины 1918г. большевистская диктатура начинает «непосредственное введение социализма», т. е. начинает кампанию, задним числом получившую известное название «военного коммунизма», которая продлилась более двух с половиной лет. Это был период террористической однопартийной диктатуры в политике и безумных экспериментов в экономике. Тотальная национализация промышленности, вплоть до мельчайших предприятий; попытки вытеснить товарно-денежные отношения при помощи прямого продуктообмена, продразверстки и продовольственной диктатуры в стране, где существовали  22 миллиона мелкотоварных крестьянских хозяйств; создание пресловутых «комбедов», т. е. «перенесение классовой борьбы в деревню» (в связи с чем Троцкий считал, что социалистическая революция в России началась только с осени 1918 г.),  что означало начало терроризирования  зажиточного крестьянства, – вот основные составляющие этой кампании.
В результате – хозяйственная разруха и голод, стачки рабочих и восстания крестьян. Ряды промышленного пролетариата катастрофически редеют (в 1917г. – 3 600000 промышленных рабочих; в 1920-м – 1 270000) и он деклассируется: голодающие городские рабочие в массовом порядке уходят в село или пополняют ряды т.н. мешочников (На Девятом съезде РКП(б) Троцкий* в своем докладе назовет это «трудовым дезертирством») или поступают в продотряды – вооруженную силу Наркомпрода по выколачиванию продовольствия из крестьян. «Там, где большевики, там голод» - вполне обоснованно отмечали социал-демократы – меньшевики. Позднее, в 20-е годы, особенно в юбилейных речах в  1927г., большевистские лидеры утверждали, что политика «военного коммунизма» явилась тем фактором,  благодаря которому большевики  вышли победителями в гражданской войне (Эти выводы затем многократно тиражировались «советской» историографией). Российские социал-демократы были не согласны с подобными оценками. По их мнению, катастрофические результаты «непосредственного введения социализма» в мелкокрестьянской стране только отдалили, а не приблизили победу над белогвардейцами.
Гражданская война: «Триумфальное шествие Советской власти», о котором так любили писать партийные историки от КПСС, через полгода после захвата власти большевиками превратилось в полномасштабную гражданскую войну. Плеханов в ноябре 1917г., в том же «Открытом письме петроградским рабочим», предупреждал: «Несвоевременно захватив политическую власть, русский пролетариат не совершит социальной революции, а только вызовет гражданскую войну, которая, в конце концов, заставит его отступить далеко назад от позиций, завоеванных в феврале и марте нынешнего года». Так и получилось. Очаговая гражданская война на окраинах (там, где проживало привилегированное военно-феодальное сословие царской империи – казачество) была неизбежна даже в условиях демократической республики. Но гражданская война таких размахов, которых она достигла в 1918 – 1920 г.г., была, прежде всего, результатом  политики большевиков, которые игнорировали предупреждения социал-демократов о том, что такая война будет пагубной для  малочисленного рабочего класса. В результате,  на исходе гражданской войны не только социал-демократы, но и ряд высокопоставленных большевистских функционеров, начиная с самого Троцкого, констатировали, что революционный рабочий класс 1917г. выдохся, истощился, а то и просто сгорел в огне гражданской войны. Как хорошо выразился в свое время Петр Гарви: «Под руководством большевиков он (рабочий класс) взялся «углублять» революцию – до пропасти, в которой погибли не только социалистические иллюзии Октября, но и демократические завоевания Февраля». «Диктатура пролетариата» лишила этот самый пролетариат всех демократических свобод, завоеванных им в Феврале-1917: свободы слова; печати; собраний; союзов и стачек, а  на месте социалистических иллюзий встала идеологизированная полицейщина тоталитарного государственно-капиталистического режима. В отчетном докладе Ленина Девятому съезду РКП(б) есть слова, которые должны звучать чудовищно для всякого, кто боролся и борется за интересы рабочего класса: «…эта гражданская война была войной против всемирного капитала, и этот капитал распадался сам собою в драке, пожирал сам себя, тогда как мы выходили более закаленными, более сильными в стране умирающего от голода, от сыпного тифа пролетариата»…
Большевизм победил и все сильнее становился его партийный аппарат, но упустивший свои демократические завоевания 1917г.,  обессиленный рабочий класс умирал от голода и тифа. Таково было в самых общих чертах состояние «пролетарской диктатуры» к марту 1920г., когда в Москве 29.03.1920г. открылся Девятый съезд РПК(б).

субота, 18 квітня 2020 р.

Куда пропали большевики 1917 года? (историко-статистическая заметка)




Изучая материалы первой и единственной Всероссийской переписи членов Российской коммунистической партии (большевиков), проведенной в январе 1922 г., я обратил внимание на интересный момент. Всего перепись зафиксировала 386 313 членов партии – это число анкет, поступивших в разработку. Разработкой материалов переписи и их изданием занимались ведущие статистики: в России - Станислав Стумилин, в Украине - Сергей Мазлах. Поэтому там сохранились подробные и уникальные данные о социальном, национальном, профессиональном составе, членстве в других партиях, образовании, репрессиях и т.д.
Распределение членов партии по партийному стажу:
вступили до 1905 г. – 2517 чел.,
в 1905-1916 гг. – 7914 чел.,
в 1917 г. – 35154 чел.,
в 1918 г. – 63643 чел.,
в 1919 г. – 107840 чел.,
в 1920 г. – 121789 чел.,
в 1921 г. – 40419 чел.
Не указали время вступления в партию – 7037 чел[1].



Очевидно, что три четверти членов РКП(б) 1922 г. вступили в неё уже после того, как она стала единственной правящей партией. Но интересно сравнить эти данные с данными последнего  перед приходом к власти большевиков 6-го съезда тог да еще РСДРП(б), который проходил в Петрограде с 26 июля (8 августа по новому стилю) по 3 (16) августа 1917 г. Партия действовала уже легально, хотя ряд ее лидеров были арестованы Временным правительством или находились в розыске. По данным мандатной комиссии на съезде присутствовали 175 делегатов, которые представляли 176 750 членов партии[2]. С учетом того, что некоторые делегаты были задержаны в дороге и не смогли приехать на съезд, советские историки определили численность партии большевиков на тот момент в 240 тыс. человек. К началу Великой российской революции 1917 г. партия большевиков, находясь в подполье, насчитывала всего 24 тыс. чел., то есть за полгода увеличила свою  численность примерно в десять раз.
При сопоставлении этих данных возникает вопрос: если в 1922 г. в РКП(б) состояло всего 10431 большевиков, вступивших в партию до 1917 г. и 35154 человека, вступивших в 1917 г., то куда подевались остальные почти 200 тысяч большевиков, бывших членами партии в 1917 г.? Известно, что некоторые большевики за годы революции и гражданской войны были исключены или выбыли по разным причинам. Например, член РСДРП(б) с 1913 г. Василий Шахрай был исключен в марте 1919 г. решением ЦК КП(б)У за критику национальной политики партии. Большевик с 1905 г. Георгий Лапчинский в июле 1920 г. заявил о выходе из РКП(б) и переходе в Украинскую Коммунистическую партию, где состоял до роспуска этой партии в 1925 г. Оксана Шахрай, вступившая в партию большевиков весной 1917 г., выбыла из партии в 1918 г. по семейным обстоятельствам – переехав с детьми из Полтавы в село, она не могла поддерживать связь с партийной организацией.
В марте 1919 г. 8-й съезд РКП(б) принял решение о проведении перерегистрации членов партии – по сути первой партийной чистки, целью которой было «очищение партии от некоммунистического элемента, главным образом от лиц, примазавшихся к партии ввиду ее господствующего положения и использующих в своих личных целях звание члена партии». Перерегистрация проходила с весны по осень 1919 г. и в ходе ее численный состав партии уменьшился с 211 тыс. до 120 тыс. членов. Тем не менее рост партии продолжался. Если на 8-м съезде РКП(б) было представлено 313766 членов партии, то на 9-м съезде в марте 1920 г. уже 611978, а на 10-м съезде в марте 1921 г. – 732521 человек[3].
Партийные чистки продолжались и позже. Например, в июле 1921 г. было принято решение о генеральной чистке партии, в результате которой ее численность сократилась до 410 тыс. человек.  В ходе чистки партии в 1921 г. 3,1 % членов партии покинули ее добровольно, в том числе в знак протеста против политики НЭПа[4].  Известно также, что около 50 тыс. большевиков погибло на фронтах гражданской войны, казнено белыми и другими воюющими сторонами, большое количество умерло от тифа и прочих болезней, как например Яков Свердлов.
Станислав Струмилин в том же издании определяет цифру умерших членов партии за весь период до 1922 г. в 63,9 тыс. чел (в том числе военная смертность 52,7 тыс.), а число исключенных до чистки 1921 г. - 275,8 тыс. чел. Правда общие цифры членов партии у Стумилина для 1917-1921 гг. существенно меньше, чем было озвучено на съездах. Объясняет он это тем, что данные мандатных комиссий при отсутствии правильного текущего учета членов партии неизменно грешат в сторону превышения в среднем на 20 % [5]. Однако данных для 6-го и 7-го съездов партии (1917-1918 гг.) Струмилин не приводит вообще. По его мнению к началу 1918 г. партия насчитывала лишь 115 тыс. членов, тогда как в отчете Секретариата ЦК РКП(б) за период с августа 1917 по февраль 1918 г. за подписью Елены Стасовой указывается, что в партии в этот период состояло 240 тыс. чел.[6] Хотя круглая цифра вызывает сомнения, но думаем, что она ближе к истине, чем основанные на экстраполяциях расчеты Струмилина.
В любом случае, даже если принять цифры Струмилина, факт остается фактом: большая часть большевиков 1917 г. ко времени окончания гражданской войны в России выбыла из партии. К 1922 г. это была уже качественно иная партия, чем та, что пришла к власти в октябре 1917 года. Более точно причины выбытия из партии и соотношения разных факторов в этом процессе видимо еще предстоит выяснить историкам.

А.Здоров.




[1] Всероссийская перепись членов РКП 1922 года / РКП (б) ; Стат. отд. ЦК РКП. - Вып. 4 : Состав РКП(б-ов) по итогам предварительной разработки. - М. : Изд. отд-ние ЦК РКП, 1923. – С.26. Режим доступа: 
http://elib.shpl.ru/ru/nodes/22662-vyp-4-sostav-rkp-b-ov-po-itogam-predvaritelnoy-razrabotki-1923#mode/inspect/page/36/zoom/4
[2] Шестой съезд РСДРП (большевиков). Август 1917 года: Протоколы. — М.: Госполитиздат, 1958. — С.204. Режим доступа: http://istmat.info/files/uploads/51183/6_sezd.pdf
[3] Гражданская война и военная интервенция в СССР: энциклопедия / Гл. ред С.С. Хромов. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – С.666.
[5] Всероссийская перепись членов РКП 1922 года / РКП (б) ; Стат. отд. ЦК РКП. - Вып. 4 : Состав РКП(б-ов) по итогам предварительной разработки. - М. : Изд. отд-ние ЦК РКП, 1923. – С.32-33.
[6] РКП(б). Съезд. 7-й. Петроград. 1918. Стенографический отчет. – М.: Госполитиздат, 1962. – С.239.