вівторок, 18 лютого 2020 р.

Рейди армії Нестора Махна Зіньківщиною


(Історична розвідка)

Взаємини Червоної армії та армії Махна є цікавою і перспективною темою для істориків і дослідників Української революції. В даній розвідці спробуємо розібратися у обставинах бою під Шилівкою 1920 року та в супутніх подіях, пов’язаних із рейдами армії Нестора Махна Зіньківським повітом (північний схід Полтавської губернії).
Розпочнемо з короткого огляду літератури. Якщо говорити про першоджерела, то наразі маємо лише одне таке джерело – «Військово-оперативний щоденник відділу ревради (махновців) за 1920 рік»[1]. Вів щоденник начальник оперативного відділу (начальник штабу) махновців Віктор Білаш. Фрагменти з цього унікального документу містяться у Зіньківському районному народному історичному музеї. Деяка інформація про рейди Махна на Зіньківщину є у спогадах Віктора Білаша, які впорядкував і видав його син в 1993 році[2]. Бачення подій з протилежної сторони викладено у спогадах червоноармійця Ю. Романченка, безпосереднього учасника боїв, які було опубліковано в 1931 році[3]. Крім того, обставини сутички між махновцями та червоними були коротко описані в газетній публікації 1927 року, автором якої був, судячи з контексту статті, зіньківчанин, що ховався за псевдонімом В-ко[4]. Висвітлені ці події і в художньо-документальних творах. Мова йде про книги Левка Рися (Великобританія, 1957)[5]та Дмитра Нитченка (Австралія, 1990)[6]. Обидва автора – діяспоряни; незважаючи на певну упередженість в описі подій 1920 року, як Левко Рись, так і Дмитро Нитченко перебували тоді в Зінькові, тому їх свідчення теж є цінними. Описані ці події і в двох документальних романах краєзнавця Івана Чайки (2001 [7] та 2019 [8]), який спирався при їх написанні на нотатки Парфентія Галагузи, сподвижника отамана Леонтія Христового. Серед історичних досліджень слід відзначити праці історика повстанського руху на Полтавщині Віктора Ревегука. Його дослідження, в тому числі й матеріал по Зіньківщині, увійшли до колективної трьохтомної збірки по історії Української революції на Полтавщині (2017) [9]. Історик не завжди коректно висвітлює події, проте подає багато фактичного матеріалу. Звертався до цієї теми і краєзнавець О. Кононенко, що опублікував свій нарис у газеті «Голос Зіньківщина» (2007) [10].
Як мабуть, багатьом відомо, стосунки у батька Махна з червоними були складними. Не будучи антагоністичними силами, маючи навіть до певної межі спорідненість в ідеології, махновці й вояки Червоної армії у роки Громадянської війни нерідко воювали разом проти спільного ворога – білогвардійців. Проте згодом між сторонами почала зростати взаємна недовіра. Махновці не визнавали будь-якої влади, в тому числі радянської та вороже ставилися до вимог більшовицького командування розпустити Військово-революційну раду; по-різному анархісти й більшовики дивилися на причини виникнення Григор'євського бунту. Нарешті, в кінці травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України за вказівкою Леніна і Троцького прийняла рішення ліквідувати махновщину в стислі строки. Відповіддю махновців, які практично повністю контролювали південний схід України, були рейди по прилеглих територіях, підконтрольних більшовикам.

Братська могила 28 червоноармійців та громадян міста Зінькова,
які загинули під час громадянської війни.


Період відносної сталості в Зінькові наступив 20 листопада 1919 року після звільнення містечка від військ Денікіна партизанським загоном Баринова. Незважаючи на встановлення влади у повітовому центрі, навколишні ліси та села часто опановували всілякі повстанські угруповання, зокрема так звана банда Марусі, символом якої був чорний прапор[11].
9 серпня 1920 року із району Кременчука Махно неочікувано для всіх рушив у північному напрямку. Згідно щоденникових записів Білаша, махновці виїхали в 3 години ночі з Шишак, під’їхали до Зінькова, спокійно зайнявши позицію та пішли в наступ 1-м кавалерійським полком і піхотою Вікторова (3-ій піхотний полк). Бій з частинами Червоної армії (171-й батальйон та міліція в кількості 1450 чол.) продовжувався 3-4 години. При взятті міста було захоплено в полон 200 чол. Зі сторони махновців теж були втрати, зокрема було вбито командира ескадрону Харя та вахмістра Смородіна[12]. Більшовицький актив евакуювався до міста Охтирки, міліція – до Опішні.
Свідок тих подій, Левко Рись, так описує прибуття махновців: «Піші їхали в фаетонах на ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його.
Мене вабив відважний вигляд махновських вояків: з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе; на рамена були надіти паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками»»[13]. Місцеві самогонниці у ті дні мали гарний виторг за свою «продукцію».
Перебування загону Махна в Зінькові було відзначене кількома епізодами. З другого поверху будинку купця Воздвиженського Махно розповів про основи анархізму кільком сотням зіньківчан, що зібралися послухати «батька». Невдовзі сюди прибула делегація від отамана найбільшого, напевно, загону, що діяв у гадяцьких, зіньківських та миргородських лісах, Леонтія Христового[14]. Христовий пропонував влитися до лав Махна, проте той на об’єднання не погодився, хоч і дав отаманові значну підтримку: махновські кулемети, набої, а також 170 вояків знагодилися Христовому під час бою з бригадою ВОХР (Внутрішня охорона республіки)[15]. Щодо політичної орієнтації Христового, якого було залишено охороняти Зіньків після відходу з міста загону Махна, певної інформації немає – чи то він був прихильником Петлюри, чи анархістом. Простоявши в Зінькові майже тиждень, гості зі степу встигли видати кілька номерів своїх газет «Набат» і «Голос махновця»[16].
Махновці спалили зіньківську тюрму, звільнили заарештованих, захопили в казначействі 22 млн. крб.,забрали зі складів 18 тис. пудів зерна, 1085 пудів борошна, 540 пудів круп, 1163 пуди цукру, 1994 пуди солі, сотні метрів мануфактури, та інші товари. Частину захопленого краму було роздано жителям повіту[17].
Радянські активісти, що не евакуювалися до Охтирки, були страчені. Так, були убиті комсомольці Барилець та Пшеничка[18], слідчий ЧК Мальковський[19].
Цікаве питання щодо кількості живої сили у Махна, який тоді перебував у місті. Колишній член центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів Іван Лизанівський стверджував, що військо Махна тоді нараховувало 30-35 тисяч[20]. В-ко називає цифру 15 тис. чол.[21]За даними Ю. Романченка, у містечку перебувало понад 7 тис. махновців[22].
У цей час зі сторони Решетилівки поволі наближався 2-ий маневровий загін ВОХРу. З найближчих сіл та хуторів було зібрано біля 500 селянських підвід. Стояла велика спека. Земля пересохла. Рух по ґрунтовій дорозі здіймав велику куряву, роблячи пересування червоних небезпечним: навколишні ліси і балки кишіли повстанцями. Головна охорона ВОХРу наблизилася до гори, що відділяє Шилівку від Зінькова, а обоз ще тягнувся далеко позаду. Всього 2-ий маневровий загін налічував 1600 бійців[23], з яких лише 500 кавалеристів[24] (командир кавалерійського полку – Звєрєв, комісар кавполку – Фомін), доброго транспорту не було. У спогадах Білаша називаються неймовірні цифри загальної кількості червоних: 7000 штиків і 1000 шабель[25]. Саме на передову частину цього загону, що найближче висунулася в бік Зінькова, 13 серпня нападають сили Махна. Ю. Романченко зазначає, що результатом сутички стало захоплення 300 полонених махновців. Як потім з’ясувалося, серед них лише п’ятеро були дійсними махновцями, всі інші – це колишні червоноармійці, що були інкорпоровані до армії Махна під Кременчуком. 250 з них було відправлено у тил, інші залишилися на місці обслуговувати штаб[26].
На 15-20 хвилин бій стих, сили Махна перегруповувалися, щоб нанести удар у тил противника, з іншого кінця села Шилівка. Незважаючи на те, що червоні відстрілювалися з гармат, махновці оскаженіло рубали шаблями всіх, хто потрапляв під руку. Було захоплено полонених колишніх червоноармійців Кременчуцької залоги, понад 75 бійців маневрового загону (за Білашем – більше 1000 полонених[27], що видається явним перебільшенням), 12 тисяч рушничних набоїв, 2 повозки гранат, шанцевого та телефонного майна. Женучи попереду себе полон, махновці швидко рухалися у напрямку села Човнової. За розпорядженням Махна усіх полонених було знищено кулеметним вогнем. Трупи залишилися на полі, а кров стікала струмками. Очевидці розправи Дмитрюк, Поліщук а також селяни свідчать, що попередньо Махно викрикував: «Вам все одно, служити в мене чи у краснож… Розстріляти!». Серед розстріляних був і секретар політвідділу маневрового загону робітник Лілуєв, член РКП(б)[28]. Жителька Притулівки на прізвище Сивокінь брала участь у похоронах убитих. Говорила, що окремі фрагменти людських тіл доводилося зносити до ями совковими лопатами[29]. В яму клали по 45 трупів[30]. В 1924 році на цьому місці було зведено пам’ятник, відреставровано – у 1975[31].

Братська могила учасників встановлення радянської влади
 в с. Ясенове, Шилівська сільрада

Очевидно, з метою затиснення махновців у Зінькові, інший загін червоних рушив у місто над Ташанню з Гадяча. Проте махновська кіннота порубала й цих червоноармійців. Місцеві селяни поховали убитих. Незабаром тут теж було споруджено пам’ятник (меншого розміру)[32], який проте, не зберігся до нашого часу.
Вціліла частина 2-го маневрового загону відступила на ночівлю до Хмарівки, махновці ж на ніч залишилися в Зінькові. Під селом Комиші цьому загону вдалося з’єднатися з охтирським угрупованням з 900 багнетів і спільними зусиллями подальшу атаку махновців було зупинено, проте загін вирішив іти далі до Малої Павлівки. Під час ночівлі у Малій Павлівці довго тривав «розбір польотів». Командир загону Розін, начальник штабу Гросман, воєнком Кирилов та його помічник Самовський довго сперечалися про причини невдачі. Дехто звинувачував начальника тилу Полтавської округи Рудого, дехто – Степанова, командира 1-го маневрового загону, який невчасно підійшов до Зінькова під час наступу[33].
Вранці 15 серпня 1-й маневровий загін під командуванням Степанова підійшов до Зінькова зі сторони Дейкалівки й почав обстрілювати місто. Назустріч був висланий піхотний полк махновців, інші сили посунулися в бік села Бірки. Не бажаючи втягуватися у позиційні бої з противником, махновці залишили місто й попрямували в напрямку Сорочинців. На шляху в село Бірки були захоплені і зарубані 70 бійців із заднього обозу Степанова, що їхали на волах за основною групою військ[34] (за даними Ю. Романченка – 15 незаможників). Загиблих було поховано в Зінькові; в 1927 році тут було споруджено пам’ятник[35].
Про бій під Шилівкою та Комишами згадували під час тимчасового перемир’я, що було встановлено 7 жовтня 1920 року на станції Сватове. Командир ескадрону махновців тоді говорив: «Ваші червоноармійці, ті обірванці, що лежали по балці від села Голубівки й були на лівому вашому фланзі, це невстрашимабратва; навіть сам Махно казав нам, що за ню він би дав нам цілий батальйон»[36]. Незабаром 2-ий маневровий загін ВОХР було переформовано у 21-шу бригаду ВНУС (Внутрішньої служби), пізніше – у 3-й полк ВЧК України.
Проте пізніше ситуація змінилася. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».Махновці повертаються до своєї практики рейдів тилами супротивника. 2 червня 1921 року[37] групою махновців було здійснено наліт на Зіньків; 2 липня цього року Махно з частиною свого поріділого війська рейдує північними околицями Зіньківського повіту, минаючи Комиші, хутір Шабалтаїв та Куземин. При переправі через Ворсклу махновці втратили два кулемети й кілька чоловік зарубаними, в тому числі й хрещеного батька Махна[38].
На кінець літа 1921 року Революційна повстанська армія України (махновці) перестає діяти як організована сила. Сам Махно, чудом уникнувши смерті, з невеликим гуртом збройних повстанців переходить румунський кордон.
P.S. Щиро вдячний директору Зіньківського районного народного історичного музею Віктору Литусу, співробітнику Державного архіву Полтавської області В’ячеславу Сушку та іншим у сприянні дослідженню даної теми.

Микола Гриценко






[1] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[2]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. – М.: Проза, 1993. – 626 с.
[3]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини (Червень-грудень 1920 р.) // Літопис революції. – 1931. - №4. – С. 124-132.
[4]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[5]Суслик Р.Л. (Л. Рись) Криваві сторінки з неписаних літописів (Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти московського більшовизму). – Дербі: Накладом автора, 1956. – 337 с.
[6]Нитченко Д. (Д. Чуб) Від Зінькова до Мельборна. – Мельборн: Видавництво «Байда», 1990. – 407 с.
[7]Чайка І. Дзвони над Лютенькою. – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2001. – 437 с.

[8] Чайка І. Віха. Документальний історичний роман. Видання друге./ Чайка Іван – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2019. – 552с.

[9] Наприклад,  Українська революція. 1917-1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи. У 3 кн. ‒ Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917-1921 / Авт.-упоряд.: О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт, В. Я. Ревегук; Археогр. вступ Т. П. Пустовіт. Полтавська обласна державна адміністрація; Полтавська обласна рада; Державний архів Полтавської області; Центр дослідження історії Полтавщини. ‒ Полтава: "Полтавський літератор", 2017. ‒ 920+XLVIII с.
[10] Кононенко О. Обеліск // Голос Зіньківщини. – 2007. – 28 лютого. – С. 3.
[11] В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[12] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[13]Суслик Р.Л. (Л. Рись). Криваві сторінки…, С. 80.
[14] Там само, С. 81.
[15]Ерде Д. Програма анархо-махновщини (продовження) // Літопис революції. – 1930. - №2. – С. 39.
[16]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини… С. 130.
[17]Українська революція. 1917-1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи. У 3 кн. ‒ Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917-1921 / Авт.-упоряд.: О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт, В. Я. Ревегук; Археогр. вступ Т. П. Пустовіт. Полтавська обласна державна адміністрація; Полтавська обласна рада; Державний архів Полтавської області; Центр дослідження історії Полтавщини. ‒ Полтава: "Полтавський літератор", 2017. ‒ С. 158.
[18]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[19]Суслик Р.Л. (Л. Рись). Зазн. праця, С. 78.
[20]Ерде Д. Програма анархо-махновщини…, С. 40.
[21]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[22]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини…,, С. 127.
[23]Романченко Ю. Зазн. праця, С. 127.
[24] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[25]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно…, С. 477.
[26]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини… С. 127.
[27]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Зазн. праця, С. 477.
[28] Там само, С. 128.
[29] Кононенко О. Обеліск // Голос Зіньківщини. – 2007. – 28 лютого. – С. 3.
[30]Нитченко Д. (Д. Чуб) Від Зінькова до Мельборна. – Мельборн: Видавництво «Байда», 1990. – С. 34.
[31]Список пам'яток. Зіньківський район [Електронний ресурс] // Вікіпедія – Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія:Вікі_любить_пам%27ятки/Полтавська_область/Зіньківський_район.
[32]Суслик Р.Л. (Л. Рись) Криваві сторінки…, С. 82.
[33]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини…, С. 128-130.
[34] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[35]Романченко Ю. Зазн. праця, С. 130 (прим.).
[36] Там само, С. 132.
[37]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно…, С. 613
[38] Там само, С. 620.

понеділок, 20 січня 2020 р.

Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата


1919 – 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО «Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019. – 579 с. – 500 экз.


Рецензія.

Минулий 2019 рік приніс нам важливу дату – 100 років від часу утворення ІІІ (Комуністичного) Інтернаціоналу, заснованого на першому установчому конгресі в Москві в березні 1919 р. Саме цю подію увічнює довідник, що вийшов друком спершу італійською, а потім російською мовами.
Британський премєр-міністр Бенджамін Дізраелі колись сказав знамениту фразу: «Не читайте історію – читайте біографії, бо це – життя без теорії». Навряд чи цей вислів сподобається авторам та упорядникам цього довідника. Він підготовлений італійською  організацією “Lotta communista” та зокрема заснованими нею Інститутом дослідження міжнародного робітничого руху імені Серджіо Мотозі та Біографічним архівом робітничого руху в м. Генуя (Італія). «Лотта комуніста» навпаки вважає, що найперше, що потрібно пролетаріатові, - це правильна теорія. Їм напевно більше би сподобалося інше твердження того ж Дізраелі: «Партія — це організована думка». Саме бійцям утвореної сто років тому організації світової соціалістичної революції присвячено цю книгу.
Першу частину її становлять статті Жана Жакомо Кавікьолі про передумови виникнення Комуністичного Інтернаціоналу під час першої світової війни та Великої російської революції 1917-1921 рр., перші чотири конгреси Комінтерну в Москві. Цікавим також є дослідження Сергія Сальнікова про вплив міжнародних міграцій на комуністичний рух, зокрема роль військовополонених часів першої світової війни, що потрапили до Росії, в утворенні комуністичних партій Європи. Хотілося б також додати, що це ж саме стосується й Західної України, зокрема утворення Комуністичної партії Східної Галичини в 1919 р., де провідну роль грали колишні військовополонені Михайло Левицький, Нестор Хомин, Григорій Іваненко (Бараба) тощо.
Другу частину становлять статті та промови засновників та ідейних лідерів Комінтерну – Владіміра Лєніна, Льва Троцького, Григорія Зінов’єва та засновника «Лотта комуніста» Арріго Черветто.  Тут же вміщено «Умови прийому до Комуністичного Інтернаціоналу» (21 умова), прийняті на ІІ конгресі Комінтерну в липні 1920 р. Для українського читача цікавим мабуть буде порівняти ці умови із програмними документами двох українських партії, що подавали заявки на вступ до цієї організації – Української Комуністичної партії (боротьбистів) та Української комуністичної партії, утвореної в січні 1920 р. Обом цим партіям було відмовлено у вступі до Комінтерну на вимогу представників РКП(б), хоча пункт 8 «Умов» стосовно колоній та пригноблених націй передбачав зокрема, що кожна партія Комінтерну мусить «підтримувати не на словах, а на ділі будь-який визвольний рух в колоніях, вимагати вигнання своїх вітчизняних імперіалістів із цих колоній… й вести систематичну агітацію у своїх військах проти будь-якого гноблення колоніальних народів».

Третю найбільшу частину книги становлять власне біографії ста найвизначніших діячів Комінтерну перших років його існування. Їм передує невелике, але дуже цікаве дослідження Еміліо Джанні «Люди, що віддали життя Комуністичному Інтернаціоналу». Воно засноване на аналізі 1411 біографій учасників перших чотирьох конгресів Комінтерну та його активістів 1919-1923 рр., зокрема наведено дані про їх соціальне походження, освіту, професії, політичний досвід та позицію після перших чотирьох конгресів Комінтерну. Вірними сталінцями залишилося лише 304 із близько 700 діячів Комінтерну, про яких є дані. Решта або відійшли від політичної діяльності, або стали на бік інших політичних течій, в тому числі антитоталітарного соціалізму (як-от перший секретар Виконкому Комінтерну в 1919 - 1920 рр. Анжеліка Балабанова, до речі чернігівка родом)  чи навіть анархізму.
«Часто можна почути, що революція поїдає своїх кращих дітей. Це не так. Російські революціонери, так само як і паризькі комунари 1871 р., загинули головним чином від рук контрреволюції та національної буржуазії»    пише Еміліо Джанні.  Хоча наведені ним статистичні дані дещо суперечать цим висновкам. Їх можна сприйняти лише в тому випадку, якщо контрреволюцією вважати власне сталінський тоталітарний режим, а національною буржуазією – його правлячу бюрократію (номенклатуру), частиною якої стала й певна частка вказаних діячів. Проте переважна більшість із них загинула під жорнами репресій: руками сталінських катів було вбито майже вшестеро більше діячів Комінтерну (299 осіб), ніж вбито усіма іншими урядами світу (49), включаючи сюди Гітлера, Муссоліні, Франко тощо. Й це при тому, що деяких з них, сталінські агенти вбивали на території інших країн (Льва Троцького в Мексиці, Андреу Ніна в Іспанії), інших, як-от лідера Компартії Австрії Франца Корічонера, сталінське НКВД видало гестапо.
Ще більш показові дані про долю 59 членів та кандидатів у члени ЦК РСДРП(б) в 1917 р. З них 29 стали жертвами сталінізму (про долю двох взагалі немає даних), а троє були доведені до самогубства (Адольф Іоффе, Микола Скрипник та Серго Орджонікідзе). Як саркастично писав із цього приводу Лев Троцький: «Центральний Комітет, якому випало керувати Жовтневим переворотом, майже на дві третини складався із зрадників». Автори видання категорично засуджують сталінізм, але вважають його не продовженням, а запереченням більшовизму. «Таким чином не одна, а ціла серія контрреволюційних хвиль (демократична, соціал-демократична й так звана «тоталітарна», в оболонці нацизму, фашизму чи сталінізму) звела нанівець спробу «штурму неба», що здійснив Комуністичний Інтернаціонал».


Звичайно можна дорікнути авторам та упорядникам не зовсім прозорі принципи відбору ста найвизначніших діячів Комінтерну із 1411 відомих на цей момент. Напевно логічно було би навести хоча би повний склад Виконкому Комінтерну, обраного на першому конгресі та його бюро. В довіднику присутні маловідомі активісти, що були на одному із перших чотирьох конгресів, але відсутній наприклад Федір Сергєєв (Артем), що був делегатом двох конгресів (2-го й 3-го) й членом ЦК РКП(б). Можливо його політичну діяльність та погляди автори не вважають показовими для Комінтерну, але про це можна було би сказати.
Багато з представлених в довіднику діячів були тісно пов’язані із Україною: або народилися тут (А. Балабанова, М. Гикало,  В. Дьоготь, Д. Мануїльский, М. Подвойський тощо), або очолювали українські радянські уряди (Микола Скрипник, Християн Раковський), або навіть вважаються провідниками українського «націонал-комунізму» (Олександр Шумський і той же Микола Скрипник). Тому довідник безперечно становить великий інтерес для всіх, хто досліджує історію України та міжнародних відносин першої половини ХХ ст.
На завершення слід відзначити величезну джерельну базу, використану при підготовці цього видання: вісім російських та один італійський державний архів, понад тисячу книг та статей (збірки документів, протоколи, енциклопедії, монографії, спогади, дослідження), що вийшли друком понад десятьма мовами не тільки Європи, але й Азії.

 Андрій Здоров.

вівторок, 14 січня 2020 р.

ПОПАМ МАХНОВСКОГО ПРИХОДА



(К полемике вокруг военного преступления Махно 22.05.1919г.)

«Былые идеалы» и махновщина

 В стенах цехов днепропетровских заводов я провел 41 год своей жизни (1976-2017). И я горжусь тем, что много лет был непосредственным производителем материальных средств, необходимых для жизни общества. В конце 70-х – начале 80-х годов ХХ ст., наблюдая за мерзостями «развитого», а затем даже «зрелого социализма» или государственно-капиталистического КПССовского режима, я искал идейную базу для освобождения  рабочего класса, частью которого был. Сначала это была платформа «рабочей оппозиции» в рядах РКП(б) 20-х годов, потом анархо-синдикализм. Я утверждаю, что в бывшем «СССР» я был первым, кто после 20-х годов, в открытую поднял идейное знамя анархо-синдикализма, когда летом 1987г. публично, перед рабочими, предложил заводскому КПССовскому «партактиву» проводить ненавистные, но обязательные для рабочих «политзанятия» в форме дискуссий между мной, как анархо-синдикалистским активистом и КПССовскими пропагандистами. В 1994г. идейная эволюция привела меня к марксизму. С тех пор прошла четверть века(!) и в декабре 2019г. я вдруг узнаю от известного анархистского историографа Анатолия Дубовика, что оказывается, у меня сейчас появилась потребность «попинать былые идеалы» посредством критики Махно и махновщины, вернее, мифа о Махно и махновщине. Разбираться, - почему вдруг через 25 лет у меня могла возникнуть такая потребность, -  я считаю излишним в виду явной глупости подобного утверждения.
Но можно ли, в принципе, в моем случае, «пинать былые идеалы», критикуя махновщину? Чтобы ответить на этот вопрос, надо, очевидно, соотнести эти самые «былые идеалы» и махновщину.
Анархо-синдикализм я всегда рассматривал как доктрину социального освобождения промышленного рабочего класса (сейчас не идет речь о ее преимуществах и недостатках или о ее несостоятельности), основным постулатом которой является деятельность свободных союзов непосредственных производителей в промышленном производстве.
Организованные в свои боевые профессиональные союзы, промышленные рабочие ведут экономическую борьбу, в итоге которой всеобщей захватной стачкой овладевают производством. Власть эксплуататоров при этом рушится; наемный труд, как таковой, исчезает; исчезает и социальное разделение труда на начальников и подчиненных; свободные труженики сами управляют производством; основная цель социалистической революции достигнута – эксплуатация человека человеком ликвидирована, труд освобожден!  Вот чем для меня был анархо-синдикализм.
Стоит добавить, что во время буржуазно-демократической революции 1989-1991г.г. я, как рабочий активист анархо-синдикалистской ориентации, всегда дистанцировался от того пестрого, шумного и бестолкового балагана, каким был в то время возродившийся в «СССР» анархизм, в котором задавали тон различные, зачастую весьма эксцентричные, люмпен-интеллигенты.
Махновщина была крестьянским движением, широким движением мелкотоварных сельхозпроизводителей, то есть, мелкой буржуазии, которая во время буржуазно-демократической революции 1917-1921г.г. сокрушила феодальные пережитки в виде помещичьего землевладения и стремилась сама хозяйничать на своей земле, стремилась сама распоряжаться добытым в результате аграрной революции основным средством  своего мелкотоварного сельскохозяйственного производства. Аналогичные с махновским повстанческие крестьянские движения в то время охватили всю Надднепрянскую Украину, -  одинаковой была социальная база, одна и та же была стратегическая цель: землю – мелкотоварному сельхозпроизводителю! Повстанческие движения «батьки» Ангела, атамана Зеленого и атамана Григорьева были наиболее крупными, после махновского, проявлениями общей крестьянско-повстанческой тенденции в Украинской революции, основным вопросом которой был аграрный вопрос. Но только махновское движение в качестве своей идейной базы имело анархо-коммунизм, что получилось по ряду исторических, в общем-то, чисто случайных обстоятельств. Без сомнения, крестьянское повстанческое движение на Екатеринославщине и в Северной Таврии во время  буржуазной  революции все равно было бы, даже без его «оплодотворения» анархо-коммунизмом. Оно вполне могло развиться при эсеровском(левоэсеровском) идеологическом обеспечении. История Украинской революции показывает, что движение мелкой буржуазии за свое социальное освобождение могло принимать на вооружение любую идейно-политическую ориентацию (кроме российско-реставрационной, естественно), а также эту идейно-политическую ориентацию менять. В связи с этим мне вновь вспоминаются памятные еще со школьной скамьи строки Павла Тычины:

На майдані коло церкви революція іде,
Хай чабан – усі гукнули, за отамана буде!

Такая «чабанна отаманія» могла выступать под любым идейным знаменем, аби тільки проти панів, проти жидів, проти комісарів, ЧК та продзагонів, за землю і волю…
Собственно Махно и анархизм – вопрос сложный и неоднозначный. Анархисты-«набатовцы» критически относились к деятельности Махно, приехав и побыв какое-то время в махновщине, они ее покидали. Махно критически, иногда откровенно недоброжелательно, относился к «набатовцам», ведь по своей военно-политической практике он анархистом, конечно же, не был. Он был вождем, мифологизированным еще при жизни вождем крестьянского восстания, культ личности которого всячески поддерживался его окружением.   
Анархо-синдикализм  и такие, как махновщина, крестьянские повстанческие движения, - это настолько разные практики социального освобождения, насколько разная у них социальная база. В случае анархо-синдикализма, - это городские наемные промышленные рабочие, продающие на рынке труда свою рабочую силу. В случае крестьянских повстанческих движений, в частности, махновщины, – это мелкотоварные сельскохозяйственные производители, продающие на рынке продукты своего труда на земле. Анархо-синдикализм органично вырастал из тред-юнионизма, из организованной борьбы наемных рабочих за более высокую цену своей рабочей силы.  Махновщина  выросла из борьбы мелкой буржуазии за землю, против феодального землевладения. Таким образом, критика анархо-синдикализма (если бы вдруг у меня сейчас возникло желание «попинать былые идеалы») посредством критики махновщины, была бы абсолютно несостоятельным интеллектуальным упражнением. Это выглядело бы так же абсурдно, как если бы в какой-то стране Латинской Америки кто-то взялся за критику стачечного движения городских рабочих посредством критики сельской герильи. Это выглядело бы так же нелепо, как название недавно самораспустившейся известной леворадикальной организации – Революционная Конфедерация Анархо-Синдикалистов, но… имени Нестора Махно(?!).
По этому вопросу надо сказать еще следующее: «интеллигентно выражаясь», я считаю некорректным полемическим приемом сначала попытаться как-то дискредитировать личность оппонента и только потом обращаться к его аргументам. В данном случае именно так поступает А. Дубовик: посмотрите, восклицает он, - кто  пытается опорочить репутацию нашего «народного героя», - тот, кем овладело недостойное желание «попинать былые идеалы»!

Против мифотворчества.

Во времена своего анархо-синдикалистского прошлого я не только занимался подрывной (с точки зрения господ) деятельностью в рабочих коллективах днепропетровских заводов, но и был ответственным за пропаганду и агитацию в Днепропетровской секции КАС.        В этом качестве я создал какое-то количество текстов, но пусть А. Дубовик покопается в своем архиве и найдет там хоть один мой текст, в котором я бы пел дифирамбы в адрес Махно и махновщины, чем он сам занимается уже довольно продолжительное время, очевидно, не задумываясь над тем, что апология - это всегда мифотворчество.                     В ретроспективе, в историческом плане, меня всегда в первую очередь интересовал рабочий вопрос в интернациональном масштабе, - положение и борьба промышленного пролетариата с тех пор, как развитие капитализма превратило его в способную к классовому сопротивлению социальную силу. Второе место среди моих исторических и идейно-политических предпочтений занимала украинская национально-освободительная борьба, ее развитие с 1917г. Мне и самому удалось в этой борьбе как-то поучаствовать, как во время развалившей «советский блок» и «СССР» буржуазно-демократической революции 1989-1991г.г., так во время продолжающейся с 2014г. войны за независимость Украины от  Российской империи.
Тогда возникает вопрос: какова же была цель создания текста «Одно из темных пятен на биографии «народного героя»»? Отвечаю: целью создания этого текста было противодействие мифотворчеству. Общественное сознание в Украине трудно расставалось и до сих пор полностью не рассталось с «советской» исторической мифологией, как его уже начинают усиленно пичкать новыми мифами, прежде всего связанными с историей украинской национально-освободительной борьбы в ХХст. Российский большевизм и его украинская составляющая при этом подается как воплощение абсолютного зла. Особенную активность в этом мифотворчестве проявляет официальная историческая наука, где сейчас господствует т.н. «державницька школа», т.е. право-консервативный сегмент украинской исторической мысли. Но в последние годы, прежде всего, благодаря усилиям А. Дубовика, происходит становление  леворадикальной школы исторических фальсификаций.  В настоящее время именно А. Дубовик выступает в роли ведущего мифологизатора роли и места Махно и махновщины в Украинской революции 1917-1921г.г., при этом интересно смыкаясь с правыми и консерваторами в изображении большевизма, как абсолютного зла.
Сегодня он нам рассказывает о целой «битве» под Перегоновкой, якобы определившей провал деникинского «похода на Москву» и о решающей роли Махно в разгроме «Вооруженных сил Юга России». Завтра (как раз подоспеют 100-летние годовщины) расскажет о том, что именно Махно разгромил «Русскую армию» Врангеля, а Красная армия при этом лишь «хвосты заносила» махновской коннице, а послезавтра, быть может, начнет убеждать, что махновщина была основной движущей силой социальной революции в Украине в период 1917-1921г.г. Этому промахновскому мифотворчеству надо сопротивляться. Противоречия, домыслы, натяжки, гиперболы, фактологические и концептуальные ошибки махновских апологетов, начиная от Аршинова-Волина с Белашом в придачу и заканчивая Дубовиком, надо вскрыть, сопоставить и развенчать, разрушая таким образом вновь создаваемый миф.
Посвященный 100-летию «битвы» под Перегоновкой текст Дубовика, так сказать, переполнил чашу терпения – нельзя было больше молча наблюдать за наступающим  мифотворчеством. Я надеюсь, что в ближайшем будущем мифу о Махно, как победителе Деникина, будет нанесен значительный урон, а может быть, даже удастся подорвать его жизнеспособность…
Нелицеприятная полемика, разгоревшаяся вокруг текста Дубовика о 100-летии со дня расстрела махновской контрразведкой  одного из махновских командиров, большевика Полонского; полемика, в которой я участия не принимал, показала, что промахновское мифотворчество делает свое дело, - так же деформирует общественное сознание в области истории украинской революции, как это делают право-консервативные историки, создавая мифы вокруг таких одиозных деятелей, как Скоропадский и Болбочан. Именно вдогонку этой полемике я  решил сделать свой «первый выстрел» - проанализировать боевой эпизод, дегероизирующий «народного героя» Махно. Так появился текст «Одно из темных пятен на биографии«народного героя»».



Махно как икона.

А. Дубовик отрицает наличие у него стремления превращать Махно в икону. «За иконами надо идти в церковь» - пишет он в своей никак не озаглавленной заметке, откликаясь в Facebook на мой вышеупомянутый текст. «За образами несгибаемо-безупречно-совершенных деятелей» он отсылает нас «к сборнику сказок под названием «Жития святых»». Но весь последующий текст его заметки именно об этом, - о том, что Махно был той самой иконой для темной(именно темной – анархистский мифотворец может поинтересоваться процентом грамотных в украинском селе в начале ХХ ст., даже на Екатеринославщине, где этот процент был несколько выше, чем, например, на Правобережье, - статистические данные об этом есть) массы повстанцев, был для этой массы харизматичным вождем, вокруг имени которого уже тогда складывались мифы и легенды. Именно поэтому в махновской среде можно было легко забыть, не знать, не хотеть знать о роли Махно в гибели полка новобранцев 22.05.1919г. Именно поэтому ближайшее окружение Махно делало вид, что ничего не произошло.