Катеринодар (із грудня 1920 р. Краснодар[1])
до 1917 р. був центром області Кубанського козачого війська, потім Кубанської
Народної Республіки, Кубано-Чорноморської совітської (радянської) республіки, а
із 1920 р. – Кубано-Чорноморської області РСФРР. За першим всеросійським
переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці
(малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)[2]. В самому місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення
становили великороси і 38,3 % малороси (українці)[3]. Населення
міста швидко зростало: якщо в 1897 р. в ньому мешкало лише 65,6 тис. осіб, то в
1920 р. вже 146,7 тис. мешканців[4].
За переписом 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області в цілому росіяни
становили 49,97 %, українці 32,19 %, вірмени 7,19 %, греки 2,53 %, білоруси
1,63 %, євреї 0,99 %[5].
Документи, який ми подаємо нижче, вперше ввели в науковий
обіг кубанські дослідники Віктор Чумаченко (на жаль вже покійний) та Ірина
Золотарьова в 2006 р. Тоді саме відзначали сторіччя від часу утворення
українського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» на Кубані. Створена
вона була так само, як і «Просвіти» в наддніпрянській Україні – Києві, Одесі,
Катеринославі тощо – на хвилі першої російської революції 1905-1907 рр. Засновником «Просвіти» в
Катеринодарі був відомий український громадський діяч Степан Ерастов
(1857-1933). Син священника росіянина та кубанської козачки з роду Щербин, він
під час навчання в Київському університеті долучився до українського
нелегального студентського товариства «Кіш», був знайомий із Миколою Лисенком
та Михайлом Драгомановим. За участь у народницькому русі та поширення його
видань в 1882 р. він був заарештований в Петербурзі та після 10-місячного
ув’язнення відправлений на заслання в Західний Сибір. Повернувшись звідти на
Кубань, Ерастов продовжує культурно-просвітницьку діяльність, встановлюючи контакти
із українськими діячами в Харкові та Ростові (зокрема Миколою Вороним, відомим
пізніше автором українського перекладу «Інтернаціоналу»). На початку ХХ ст.
Степан Ерастов очолив на Кубані місцеву організацію підпільної Революційної
української партії (РУП), на основі якої виникла УСДРП[6].
Філії «Просвіти виникли ще в 15 містах та селах Кубані. Характерно, що
при обшуках в книжковому кіоску та бібліотеках «Просвіти» жандарми тоді знайшли
чимало й нелегальної марксистської літератури – «Історія революційного руху в
Росії», «Як проходили революції в Західній Європі», праці Лассаля, Каутського,
Плєханова, Маркса тощо, а також книжку «Дещо про автономію України»[7]. Репресивна
політика царизму змусила припинити діяльність «Просвіти» в 1908 р., а сам
Степан Ерастов після шестимісячного арешту змушений був переселитися до
Новоросійська.
 |
| Степан Ерастов - учасник народницького руху, член РУП, в 1917 р. учасник, а за деякими даними й головуючий на першому Всеукраїнському конгресі в Києві. |
Відродилися «Просвіти» на Кубані, як і в Наддніпрянщині,
після падіння самодержавства в 1917 р. На хвилі української революції місцева
інтелігенція вимагає викладання в школах українською мовою, як мовою більшості
населення, починають виходити цією мовою газети. В Катеринодарі було відкрито
дві українські школи, а в станиці Полтавській – учительську семінарію.
Відроджена «Просвіта» налічує близько 40 територіальних філій. Все це сприяло
зростанню національної свідомості та проголошенню в лютому 1918 р. Кубанської
Народної Республіки. Проте правляча в ній козацька верхівка в жорстокій
громадянській війні між білими та червоними чітко встала на бік білогвардійців.
Віддячили вони їй тим, що в червні вбили одного з її лідерів Миколу Рябовола, а
в листопаді 1919 р. за наказом генерала
Денікіна здійснили переворот, розгромили Кубанську раду, заарештували частину
її членів та одного з них Олексія Кулабухова публічно повісили – «за измену
Родине и казачеству». Після цього погрому «Просвіти» також зазнали репресій та
змушені була згорнути свою діяльність[8].
«Робітнича Просвіта» в Катеринодарі виникає в лютому 1920
р., коли фронт швидко котився з півночі на південь. Денікінська армія під
ударами червоних відступала та розкладалася, а кубанські козаки все менше
хотіли в ній воювати за відродження «єдіної й неділимої Росії». Денікінська
адміністрація навіть вводить на Кубань загони донських козаків для підтримання порядку та репресій щодо
незгодних, а кубанський уряд в свою чергу заявляє, що він є єдиним правителем
краю. В цих умовах встановлюються контакти між
лівим крилом Кубанської ради та підпільним Північно-Кавказьким комітетом
РКП(б). Між ними було досягнуто домовленість про звільнення із катеринодарської
в’язниці близько 200 політичних в’язнів за два тижні до вступу до Катеринодара Червоної
Армії, який стався 17 березня 1920 р. (за старим стилем, яким принципово
користувалися білогвардійці, – це було 4
березня). Тоді було звільнено відомого
більшовика Акима Лиманського та багатьох інших. «Своєю чергою члени Ради
висунули умову – не переслідувати після приходу Червоної армії членів родин видних
білогвардійських діячів. Довелося погодитися», – згадував голова підпільного
комітету більшовиків Володимир Чорний[9].
Для характеристики тієї доби зробимо два невеликих
біографічних відступи. Найбільш активно з членів Кубанської ради підтримав
більшовиків козак Мусій Пилюк, який очолював партизанський рух козаків проти
денікінщини, а із приходом нової влади став членом Кубано-Чорноморського
ревкому, головою його козачої секції. Проте політика розкозачування викликала в
нього обурення, вихід із ревкому та втечу в гори в Кубанську Повстанську армію,
де він воював до жовтня 1921 р., коли був схоплений та засуджений до ув’язення[10].
По
іншому склалася доля колишнього міністра праці в кубанському уряді
правого меншовика Дмитрія Свєрчкова, який в 1918 – 1919 активно підтримував
білогвардійців, а навесні 1920 р. був призначений секретарем відділу праці та
соцзабезпечення Кубано-Чорноморського ревкому, а наприкінці того ж року завдяки
своєму давньому знайомому за подіями 1905 р. Льву Троцькому вступив до РКП(б)
та робив там досить успішну кар’єру до 1937 р.(деякий час він навіть був членом
транспортної колегії Верховного суду СРСР)[11].
Проте повернемось до лютого 1920 р. Товариство «Робітнича
Просвіта» було утворено на зборах 8 лютого 1920 р. за старим стилем, за новим –
це 21 лютого. А 23 і 27 лютого (8 і 12) березня воно провело дві лекції в
приміщенні біржі праці на теми «Національне питання і пролетаріат» та
«Революція 1917-1919 рр. і Україна». Більш активно вона розгорнула діяльність
вже при більшовиках. На 20 березня товариство налічувало 42 особи, на 13 червня
– близько 400 членів, переважно робітників місцевих заводів «Саломас»,
Гукасова, «Кубаноль», закладів харчової промисловості, торгівлі та громадського
харчування, хоча було й невелика кількість інтелігенції – вчителі, агрономи,
інженери, медики, юристи. Цікаво, що в
уставі товариства було записано, що приймаються лише пролетарські елементи й
жодних національних та інших обмежень не було. В складі товариства працювали
відділи: художній, шкільний, професійний, сільськогосподарський, спортивний,
бібліотечний. Проводилися концерти, вистави, лекції, мітинги тощо.
 |
| Відозва «Робітнича Просвіта» м. Катеринодара. |
В. Чумаченко та І. Золотарьова згадують також стінну
газету «Робітничої Просвіти», випущену до 1 травня 1920 р., де було вміщено
добірку українських робітничих пісень – «Шалійте, шалійте, скажені кати», «Не
пора», «Жалібний марш», «Ми робітники» й звісно «Заповіт» Т. Шевченка, який в
ті часи виконували навіть на Всеукраїнських з’їздах Рад. Цікаво, що стара
«Просвіта» формально була ліквідована лише 19 травня 1920 р., створені нею
українська школа та гімназія були передні до відома відділу народної освіти, а
залишкові кошти в сумі 90 тис. руб. надійшли на рахунки «Робітничої Просвіти»[12].
Інструктор ЦК УКП на Кубані Павло Клименко писав у своєму
звіті: «Тут є «Робітнича Просвіта» – єдина в К-дарі українська організація. На
чолі її стоїть М. Петренко, бувший член УСДРП Харківської організації, тепер
кандидат до РКП»[13].
Микола Петренко – очевидно той самий прибічник лівого крила УСДРП, який в 1917
р. редагував газету «Вісті з Півдня» - україномовний додаток до газети
Харківського Совіту робітничих і солдатських депутатів «Известия Юга»[14].
Активна масова робота «Робітничої Просвіти» привернула до
себе увагу і більшовицької влади, яка на початку червня 1920 р. спрямувала туди
із перевіркою завідувача підвідділу західних народів Кубано-Чорноморського
обкому РКП(б). Звіт його зберігся в колишньому Краснодарському крайовому
партійному архіві – нині він має назву Центр документації новітньої історії
Краснодарського краю (рос. ЦДНИКК). Там само збереглася й відозва «Робітничої
Просвіти», на друкарському примірнику якої хтось очевидно з працівників обкому
в 1920 р. зробив позначку – «Випущено при
Деникине».
Очевидно саме це потужне українське й зокрема робітниче
середовище на Кубані було метою тієї останньої подорожі засновника українського
«націонал-комунізму» Василя Шахрая, куди він вирушив влітку 1919 р. в тил
денікінської армії, і з якої він вже не повернувся. Останні сліди його
зафіксовані в районі Новоросійська на початку 1920 р. За словами дружини Василя
Оксани, останній лист від нього вони отримала саме з Кубані, й там він
повідомляв, що не знайшов явок та адрес, які йому надали напевно товариші з
УСДРП-незалежних. Саме на Кубані Василь Шахрай очевидно й був вбитий
денікінцями, хоча точної дати, місця та обставин цього досі невідомо. Радянський
історик Юрій Гамрецький писав, що Василь Шахрай наприкінці 1919 р. брав участь
в роботі підпільної більшовицької організації Катеринодару й був страчений
білими саме там, але жодних доказів цього не знайдено. Односелець Василя Шахрая
Сергій Домазар (Давиденко) писав у спогадах, що в родині його батька нібито
жило переконання, що його вбили самі більшовики, проте доказів цього немає[15].
Пошуком слідів Василя Шахрая на Кубані займалися також
представники організованої за його ініціативою
Української Комуністичної партії, але їх діяльність наштовхнулася на
опір та репресії з боку обкому РКП(б). Оскільки саме «Робітнича Просвіта» стала
основною базою для утворення Кубано-Чорноморського комітету УКП, то саме тут в
її приміщенні кубано-чорноморська ЧК за рішенням обкому РКП(б) провела обшук 22
червня 1920 р. та вилучення документів УКП, а секретаря її комітету Павла Клименка було вислано з Кубані[16].
Цікаво відзначити, що серед членів старої кубанської
«Просвіти» були жертви як від білого, так і від червоного терору. Серед
заручників, яких захопили із собою війська Кубанської ради під час відступу в
березні 1918 р. із Катеринодару й розстріляних в аулі Шенджей після об’єднання
із добровольчою армією був також член «Просвіти» фабричний інспектор Семенов,
обраний гласним міської думи за списком більшовиків, хоч він не був членом цієї
партії, а вважав себе українськи соціал-демократом[17]. А серед жертв червоного
терору, розстріляних більшовиками в 1920
р., був член «Просвіти» вчитель гімназії Василь Чепелянський (1890-1920).
Випускник Харківського університету, він в 1917 р. був призначений Генеральним
Секретаріатом Української Центральної ради комісаром української народної освіти
в Кубанській області, а в 1918 р. організовував на Кубані вільне козацтво[18]. А от засновник і перший
голова кубанської «Просвіти» Степан Ерастов дожив до 1933 р., померши у віці 76
років в Сухумі, отримуючи в останні роки пенсію від Всесоюзного товариства
політкаторжан і ссильнопоселенців[19],
очевидно як колишній учасник народницького руху.
Як далі склалася доля «Робітничої Просвіти» Катеринодару –
на жаль невідомо. Можна лише припустити, що її доля була подібна до становища
«Просвіт» в Українській СРР. Всього на той час в республіці діяло 1541
товариство «Просвіта». В липні 1920 р. більшовицьке керівництво прийняло
рішення про одержавлення та совєтизацію цих товариств: вони переводилися на
державне фінансування та під державний ідеологічний контроль, а незгодних із
цим розпускали та репресували[20]. Остаточно
«Просвіти» в радянській Україні припинили існування в 1922 р. Наприклад, в
Одесі «Просвіта» була ліквідована в ході маштабної чекістської операції проти
«петлюрівської підпільної організації», розпочатої 30 травня 1920 р., коли в
приміщення «Просвіти» в Одесі також проведено обшук та вилучення документів.
Частину заарештованих, серед яких був колишній міністр фінансів УНР в уряді
Голубовича і член правління одеської «Просвіти» Петро Климович, в червні було
розстріляно. В той же час голова одеської «Просвіти» Василь Гукович тоді
заарештований не був, його ЧК затримало на чотири дні лише в 1921 р., й після цього звільнила (він дожив до 1937
р.)[21].
На батьківщині Василя Шахрая в селі Харківці
Пирятинського повіту Полтавської губернії «Просвіта» наприкінці 1920 р.
налічувала близько 130 членів, вела досить активну діяльність та користувалася
підтримкою місцевої радянської влади, зокрема представники «Просвіти»
організували курси з українознавства для працівників волвиконкому, погоджували кандидатів
на посади вчителів української мови та літератури в школах, навіть брали участь
у виборах завідувачів відділів освіти[22].
До речі членом «Просвіти» був і молодший брат Василя Шахрая – Борис, який до
1920 р. служив старшиною в Дієвій Армії УНР, а потім жив на Полтавщині,
працюючи службовцем до того як був репресований в 1938 р.[23]
Діяльність таких організацій як «Робітнича Просвіта» та
Українська Комуністична партія стали частиною українського відродження та своєрідним
прологом до маштабної політики українізації 1920-х – початку 30-років, яка
охопила також і Кубань. Зокрема на 1928 р. було відкрито в Кубанській окрузі
714 українських шкіл (близько 28 % усіх шкіл) та український педагогічний
технікум у станиці Полтавській, в Армавірській окрузі працювало 12 українських
шкіл, в Чорноморській – три[24].
Свій внесок в цей поворот національної політики більшовиків внесли й українські
націонал-комуністи.
Звіт завідувача підвідділу західних народів
Кубано-Чорноморського обласного комітету РКП(б) про діяльність товариства
«Робітнича Просвіта» м. Катеринодара 14 червня 1920 р.
Центр документации новейшей истории Краснодарского края.
Ф.1.Оп.1.Д.69. Л.1-3.
[1] Про обставини перейменування див.: Трофименко А. Кто такой Ян Полуян? Биография казака, который переименовал Екатеринодар. Режим доступу: https://www.yuga.ru/articles/society/8229.html
[2] Первая всеобщая
перепись населения Российской Империи 1897 г.
Распределение населения по родному языку, губерниям и областям. Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php?reg=100
[3] Ракачев В.Н. Национальный состав населения Кубани в ХХ веке
(историко-демографический аспект). Дисс. ... канд. ист. наук. – Краснодар,
2003. – С.64.
[4] Там само. – С.68.
[5] Итоги Всероссийской городской переписи 1923 г./ Труды ЦСУ СССР. Т.20. Отдел
демографии. Ч.4. – М., 1927. – С.40-46.
[6] Старовойтенко І. В. Степан Ерастов — організатор українського
національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії // Українська
біографістика. Зб наук. пр. – К., 2009. – Вип. 5. – С. 65-75.
[7] Золотарева И.Д., Чумаченко В.К. Об истории кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь Юга России. – Краснодар, 2006. – №2 (16). –С.41-47. Режим
доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html
[8] Іванис В.М. Боротьба
Кубані за незалежність. – Мюнхен:
Український технічно-господарський інститут, 1968. – С.33-101; Білий Д.Д. Українці Кубані в 1792–1921
рр. Еволюція соціальних ідентичностей. – Львів –
Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.395-403; Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и
Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. –
Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399-400; Золотарева
И.Д., Чумаченко В.К. Об истории
кубанской «Просвіти» // Культурная жизнь
Юга России. – Краснодар, 2006. – №2
(16). –С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html;
[9] Черный В.Ф. От
инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии.
Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.28-29.
[10] Савченко И.Г. В красном стане: записки офицера. Зеленая Кубань: из записок
повстанца. – М.: Кучково поле, 2016. – С.26-27.
[11] 1919
– 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100 милитантов мировой партии
пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО
«Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019.
– С.176-178.
[12] Золотарева И.Д., Чумаченко В.К. Об
истории кубанской «Просвіти» // Культурная
жизнь Юга России. – Краснодар, 2006. –
№2 (16). –С.41-47. Режим доступу: http://kobza.com.ua/prosvita/1650-ob-ystoryy-kubanskoj-prosvity.html
[13] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр. 34. Арк.7.
[14] Дроздовська О. «Вісти з Півдня» — маловідома сторінка української
журналістики Харкова 1917 р. // Збірник праць Науково-дослідного інститу
пресознавства. – Львів, 2011. – Вип.1. – С.31.
[15] Здоров А. Після «Чорної дошки»: останній
період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920) // Historians.in.ua. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2732-andrij-zdorov-pislya-chornoji-doshki-ostannij-period-zhittya-ta-diyalnosti-vasilya-shakhraya-1919-1920-roki
[16] Здоров А. Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії:
передумови та коротка історія створення // Historians.in.ua. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2766-andrij-zdorov-kubano-chornomorskij-komitet-ukrajinskoji-komunistichnoji-partiji-peredumovi-ta-korotka-istoriya-stvorennya
[17] Лиманский А.А. Заложники у белых. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. –
С.31-33.
[18] Білий Д.Д. Українці Кубані 1792-1921
рр. – Львів – Донецьк: Східний
видавничий дім, 2009. – С.393,418; Грушевський М.С. Твори у 50-ти томах. –
Т.47. – Львів: Світ, 2016. – С.447.
[19] Науковий архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії
імені М. Рильського. Ф.15. Од. зб. 536. Арк.27зв.
[20] Мельник Е.М. Роль «Просвіти» в збереженні національної школи
в радянській Україні в 1919-1920 рр. // Етнічна історія народів Європи. – К.,
2005. – Вип. 19. – С.113-119.
[21] Петровський Е.П. Одеська «Просвіта» в 1918-1920 рр. (за матеріалами архіву
УСБУ в Одеській області) // Записки історичного факультету Одеського
національного університету. – 2006. – Вип.17. – С.378-382.
[22] Мельник Е.М. Вказ. праця. – С.115.
[23] Архів УСБУ в Полтавській області. Спр. 16784-С. Т.1. Дякую В’ячеславу Сушку за сприяння.
[24] Лісовий П. Кубань. Нариси. –
Харків: Рух, 1928. – С.96; Шаля І. Українізаційні справи в Північно-Кавказькому
краї // Життя й революція (Київ). –
1927. – №6. – С. 403 – 413. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2014/06/02/shalya-ukrainizatsini-spravi/
Немає коментарів:
Дописати коментар