вівторок, 21 липня 2020 р.

Григорий Исаев. Революция или охлократия?


Вчера умер Григорий Зиновьевич Исаев (19432020)  рабочий-марксист, который вместе с поэтом Алексеем Разлацким создал в 1981 г. в Куйбышеве (ныне Самара) подпольную Партию диктатуры пролетариата, за что получил шесть лет тюрьмы. Но и после тюрьмы он не бросил эту идею. Любимым лозунгом ПДП, возрожденной в 1989 г., был: "Долой феодалов-коммунистов и демократов-капиталистов!" Он был организатором забастовок на Заводе имени Масленникова, возглавлял Самарский стачком, издавал газету "Забастовка".

К сожалению, я не был знаком с ним лично. Но ниже привожу его статью о Майдане 2004 г., которую я получил от него по электронной почте в начале 2005 г. Когда десятки и сотни профессоров от марксизма ломали копья о сути Помаранчевой (оранжевой) революции, писали о фашистском путче и американском заговоре, рабочий из Самары уловил суть событий. Может быть, несколько наивно, но искренно.





Революция или охлократия?

Разговор пойдёт о ноябрьско-декабрьских событиях в Украине. Оценки событий самые разные: для одних это <оранжевая> революция, для других - шабаш, охлократия. Однако те и другие признают, что происходящее до сих пор там по размаху, мощи, глубине влияния на украинское общество, сравнивать сегодня не с чем.
Чтобы с этим разобраться и лучше понимать друг друга, вначале определимся с терминами, понятиями. То есть впредь революцией будем считать такую череду фактов, событий, явлений, после которых общество становится заметно другим, обновлённым, резко отличающимся от прежнего своего состояния. Охлократия - это, понятно, власть толпы: беспорядки, бесчинства, погромы, кровь:
Теперь посмотрим на Украину по фактам.
Прежде всего, и это главное, перед нами действительно массовое движение низов: десятки, сотни тысяч людей в столице и миллионы в сумме по всей стране. Если бы не это - было (бы) сегодня в Украине тихо как в гробу. Как в России.
Важно также отметить, что украинское общество внешне как бы расколото надвое, на оранжевый Запад и сине-белый Восток страны. На самом же деле, раскола нет, (напрасно каркают здесь господа хорошие): миллионам простых людей делить нечего! Об этом говорит и пример наводнённого со всех концов страны народом Киев. Стояли на площадях и улицах столицы друг против друга готовые к решительным действиям толпы (команды) из тысяч людей, а в руках плакаты: <МЫ ВАС ЛЮБИМ!>, <ДА ЗДРАВСТВУЕТ УКРАИНА!>. Так продолжается много дней, положение бывало действительно серьёзным. Но, в конце концов, не оказалось там ни разбитых витрин, ни перевёрнутых автомобилей, ни разбоя, ни стычек, ни пьяных драк. Все, кто побывал в Киеве, отмечают исключительную выдержанность  масс. Спрашивается: охлократия ли это? И не потому ли милиция, спецназы, армия открыто заявили, что не поднимут руку на борющийся за справедливость народ? А лозунги, которые слышат и видят силовики, призванные охранять власть, порядок, законность, между прочим, такие:
Кучма, гэть!  Влада, гэть!  Нi брехнi!

неділя, 12 липня 2020 р.

Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії: передумови та коротка історія створення

Кубанська область. Мапа станом на 1914 р. Джерело: "Большая российская энциклопедия".



17 червня 1920 р. в Катеринодарі на засіданні Кубано-Чорноморського обласного комітету РКП(б) було розглянуто питання про новозаснований Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії та прийнято рішення про його ліквідацію та висилку представника ЦК УКП Павла Клименка за межі Кубані, оскільки «жодного українського пролетаріату на Кубані немає, будь-яка спроба створення особливих чи паралельних РКП організацій УКП, що прагнуть українізації населення та внесення нового розколу в революційні лави, не повинна мати місце й буде розглядатися Кубчеробласткомом РКП як спроба явно реакційна»[1].
Чому так сталося? Тема Української комуністичної партії, утвореної в січні 1920 р., не дуже привертає увагу дослідників, а про її діяльність на Кубані взагалі в літературі не згадують[2]. В той же час у фонді УКП в Центральному державному архіві громадських обєднань України зберігаються дві справи Кубано-Чорноморського (або Чорноморсько-Кубанського) краєвого комітету УКП: одна за 1920 р., друга – за 1921 р[3]. В цій статті ми розглянемо історію його виникнення в 1920 р. та передумови цього.
Перший всеросійський перепис населення 1897 р. не знав поняття національність, але подавав розподіл за рідною мовою. Тоді 47,3 % населення Кубанскої області визнали рідною мовою малоросійську (українську) і 42,5 % великоросійську (росіяни)[4]. В деяких відділах області Кубанського козачого війська, таких як Катеринодарський, Єйський, Темрюкський, українці становили й абсолютну більшість. В адміністративному центрі краю місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення становили великороси і 38,3 % малороси (українці). Для порівняння в Києві за цим переписом українську мову назвали рідною 22,1 %, в Харкові 25,9 %, в Одесі – всього 9,4 %. Серед великих міст України малороси (українці) переважали лише у Полтаві – 55,8 %.[5] Більшість населення Кубані, жила в селах, й відповідно частка міського населення серед росіян становила 15,9 %, серед українців – 8 %. В Чорноморській губернії (центр – Новоросійськ) росіяни за мовою становили 42,8%, українці 16,9%, вірмени 10,9%, греки 10,4 %[6].
Радянські переписи населення вже подають розподіл за національністю. За переписом міського населення 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області (утворена в 1920 р. шляхом об'єднання Кубанської області та Чорноморської губернії) було росіян 50 %, українців - 32,2 %, вірмен - 7,2 %, греків - 1,6 %. В містах Української СРР росіян було 26,6 %, українців - 43,2 %, євреїв - 25,6 %, поляків - 1,8 %. Зокрема в містах Одеської губернії росіян - 36,6 %, українців - 26,7 %, євреїв - 31,3 %. [7]. Після зміни кордонів УСРР в 1924-1925 рр. серед її міського населення, за даними доповіді секретаря Президії ВУЦВК Опанаса Буценка за цим же переписом 1923 р. українці становили 38,5 %, росіяни – 27,2 %, євреї – 29,4 %, інші національності – 4,9 %[8].