Олег Дубровський. Коротка авторизована біографія

Дубровський Олег Борисович. Народився 2.10.1955р. у м. Дніпропетровську (Дніпрі). Промисловий робітник. За основним фахом трубопрокатник (вальцівник холодного прокату труб). Інша набута спеціальність – слюсар-ремонтник парокотельного обладнання. У 1972р. закінчив середню школу(10 кл.). Далі тільки самоосвіта. У 1973-1975 роках відбув строкову службу  у лавах «Радянської» армії (у складі Ракетних військ стратегічного призначення у Казахстані).

Інтенсивне читання соціально-політичної літератури (в переліку якої перш за все можна згадати стенографічні звіти партійних з,їздів та конференцій РКП(б)), яке почалося ще під час служби у «Радянській» армії та критичне ставлення до «радянської» дійсності підштовхують ОД  до  перших спроб ідейної самоідентифікації  у другий половині 70-х років ХХст. На початку 80-х років він захоплено вивчав (по всіх можливих джерелах  інформації) діяльність профспілки «Солідарність»  у Польщі та цілком підтримував її протистояння режимові ПОРП. В той же час знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій якої критично аналізував «радянський» «розвинутий соціалізм» та намагався вести «антирадянську агітацію та пропаганду» у середовищі промислових робітників. Згодом, відштовхуючись від ідейної платформи «робітничої опозиції», самостійно вийшов на ідейні позиції анархо-синдикалізму. 

У  серпні 1984р., після досить тривалого розповсюдження серед робітників альтернативної «радянському» офіціозу інформації про боротьбу профспілки «Солідарність» та публічних закликів (на скликаних адміністрацією підприємства, де працював ОД, робітничих зборах) до бойкоту обов’язкових безоплатних сільгоспробіт «на виконання продовольчої програми партії», ОД мав першу «попереджувальну бесіду» з співробітником Індустріального райвідділу (у Дніпропетровську) КГБ.

У 1985-1991р.р. ОД активно пропагував ідеї анархо-синдикалізму, агітував за створення незалежних (альтернативних) профспілок, ініціював численні конфлікти робітників з т.зв. «трикутником» (адміністрація – партком КПСС – завком офіційної профспілки) на виробництві.

У 1987р. він став першим (як з’ясувалося згодом), хто знову, після 20-х років,  на теренах «СССР» відкрито підняв ідейний прапор анархо-синдикалізму, запропонувавши ідейним опонентам з заводського парткому КПСС проводити обов’язкове для робітників т.зв. «політнавчання» у формі дискусій між ним, як анархо-синдикалістським активістом та штатними пропагандистами з райкому КПСС.

У 1988р. створив робітничий гурток анархо-синдикалістської пропаганди «Дело Труда» та почав видавати друкований орган під тією же назвою ( перше число якого вийшло 7-го листопада 1988р.), який згодом, влітку  1989р., став друкованим органом анархістів Дніпропетровська.  

У травні 1989р. ОД вступає до Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС) та починає інтенсивно працювати як розповсюджувач соціалістичної преси та літератури, постійно розповсюджуючи, переважно на промислових підприємствах Індустріального району Дніпропетровська, велику кількість друкованої продукції анархо-синдикалістського, анархо-комуністичного та троцькістського спрямування.

У період т.зв. «перебудови» КПССівського режиму, яка переросла у буржуазно-демократичну революцію 1989-1991років і до 1994р. він був автором усіх пропагандистських та агітаційних матеріалів, які випускалися анархістами Дніпропетровська. З 1988р. починає постійно виступати  як соціалістичний публіцист, атакуючий зліва існуючий політичний устрій та суспільний лад і якого цікавить широке коло питань та проблем існування промислового пролетаріату (перші твори «Лев Троцький у кривому дзеркалі радянської історіографії» та «Як ми розуміємо пропаганду та агітацію» були написані «у шухляду» ще у 1984-му році).

У березні 1990р. ОД був делегатом Другого з’їзду КАС у Москві та брав участь в Установчий конференції УКРСОЦПРОФУ, де був обраний до складу Координаційної Ради УКРСОЦПРОФУ, яку залишив вже наприкінці цього року через суперечки з приводу засобів організаційного будівництва та напрямків діяльності незалежної профспілки. В офіційній профспілці, починаючи з 1985р., постійно перебував та активно працював(без відриву від виробництва) на виборних посадах найнижчого рівня: профгрупорга; члена цехкому; голови цехкому; члена завкому тощо, протиставляючи при цьому принципову класову позицію низових ланок профспілки угодовський політиці профспілкової бюрократії та заперечуючи «керівну роль КПСС у профспілках». Неодноразові власні намагання створити незалежну, альтернативну профспілку чи то «з нуля», чи то шляхом відламу від офіційної профспілки, закінчилися невдало.

Молоді жертви української революції: дещо про жертовність та відповідальність

Стаття з газети "Нова Рада". - №35  - 16 (3) березня 1918 р.

Під час кожних роковин бою під Крутами 29-30 січня 1918 р. багато істориків, публіцистів і політичних діячів говорять про жертовність української молоді, студентів та гімназистів, що героїчно віддали своє життя у війні за незалежність України, та про відповідальність військового та політичного керівництва Української Центральної Ради, які відправили на фронт  проти більшовиків необстріляних, військово ненавчених молодих бійців так званого Помічного студентського куреня (бл. 116 осіб) із сотником Омельченком на чолі. Вже 16 березня 1918 р. газета «Нова Рада» вмістила статтю «Трагедія на Крутах»за підписом С.Ш. (імовірно Сергій Шемет), де автор пише: «Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійним становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути..."[1]. На початку 20-х фактично звинуватив керівництво УЦР у відправці молоді – «напівдітей» - на вірну загибель відомий український історик Дмитро Дорошенко[2]. Істориками вже давно встановлено, що студенті й гімназисти становили незначну меншість військових сил УЦР під Крутами, а головну сили становили курсанти (тоді їх називали "юнаки") Перша української військової школи іені Богдана Хмельницького на чолі із Аверкієм Гончаренком (близько 500 бійців), крім того був загін вільних козаків Чернігівщини - бл. 80 осіб. та саморобний бронепотяг Семена Лощенка.  

Проте мало хто згадує при цьому, що молодь тоді взагалі була найактивнішим політичним прошарком населення при чому в усіх воюючих політичних таборах. Зокрема й серед прибічників Радянської (Совітської) влади – більшовиків, лівих есерів, лівих українських соціал-демократів, анархістів – найбільш активну політичну верству становила саме молодь у віці 18-25 років, й саме вона несла найбільші втрати. Тут можна згадати розстріляних денікінцями в Києві 21 листопада 1919 р. членів лівого крила УПСР (боротьбистів) письменника Гната Михайличенка, якому було 27 років, та поета Василя Чумака, який не дожив і до 19 років[3].

Серед бійців експедиційних загонів петроградської червоної гвардії, що наприкінці 1917 - початку 1918 рр. вирушили на боротьбу із заколотом генерала Калєдіна та Центральної Радою, за підрахунками історика Віталія Старцева 62,4% становила молодь у віці до 23 років[4]. Бойова дружина Київських головних залізничних майстерень, що відіграли  важливу роль у січневому повстанні проти Центральної Ради, складалася переважно з робітників віком до 25 років. Таким же приблизно був і середній вік червоногвардійського загону харківського  заводу Шиманського. А серед 200 членів червоногвардійського загону Харківського паровозобудівного заводу майже 80 % становила молодь у віці від 18 до 27 років[5].

Повідомлення газети "Нова рада" №13 за 24 січня 1918 р.

Описуючи січневе повстання проти Української Центральної Ради, газета УПСФ «Нова Рада» 24 січня 1918 р. ст.ст. вмістила окрему замітку «Роля хлопчаків»: «Взагалі помітно було, що значна частина большевиків складається з хлопчаків, підлітків. Вони несли помічну роботу в арсеналі, носили їжу, бігали на розвідування. Хлопчаки від 10 до 16 років спускались із Печерська до Дніпра, ішли берегом до кукушкіних дач, видиралися по Садовій, Олександрівській, Інститутській, Левашовській, Катериновській, виглядаючи, де і які українські сили та яка в них зброя і знаряддя. Українські патрулі мало звертали на них увагу, а тим часом і вони чинила багато шкоди.

На третій день повстання, коли солдатські ряди бунтарів порідшали, хлопчаки взялися й собі за зброю. Чимало їх було на Володимирській гірці, на Подолі та Печерську»[6].

Чи можна звинувачувати керівників повстання на «Арсеналі» у залученні неповнолітніх до бойових дій? З огляду на те, що самим цим керівникам було лише по 20 років, при чому один з них Олександр Горвіц сам загинув під час повстання, а другий – Сила Міщенко – потрапив у полон, був засуджений до страти та врятувався втечею, гадаю питання риторичне[7].

Характерний епізод наводить у своїх спогадах командир червоногвардійського загону – бронепотягу «Свобода або смерть» Андрій Полупанов. Коли його загін 25 січня 1918 р. (старого стилю) увірвався до Києва, до нього на допомогу прийшли декілька десятків місцевих підлітків з робітничих околиць міста:

«И смелость подростков, бессознательная, сумасшедшая смелость детей… Под сильным огнем подносили они патроны, воду к пулеметам матросов. Когда нужно было перебежать дорогу с поручением – называлось десяток … Их погибло 46»[8].

Після бою Полупанов видав наказ № 17: « Категорически запрещаю кому бы то ни было привлекать детей до 15 лет к участию в боевых действиях. За неисполнение – расстрел»[9].

Перше видання спогадів Андрія Полупанова.

Цікаво, що цей наказ і цифру загиблих наведено лише у першому виданні спогадів Андрія Полупанова, в пізніших виданнях цей епізод скоротили[10]. До речі сам Андрій Полупанов народився на українському Донбасі – на Ясинівському руднику Маріупольського повіту Катеринославської губернії[11], а його загін був сформований у Севастополі із матросів Чорноморського флоту. Більшість матросів цього флоту тоді становили саме українці, чимало їх було і серед бійців загону Полупанова.

Зараз уже відомо, що саме батьки й родичі загиблих під Крутами студентів, серед яких був і 23-річний Володимир Шульгін, молодший брат генерального секретаря міжнародних справ Олександра Шульгіна, добилися широкого розголосу, урочистого перепоховання та розслідування цієї трагедії[12]. На жаль у загиблих під час січневих боїв у Києві дітей робітників не було таких впливових родичів, щоби проводити розслідування. Навіть імена їх залишилися невідомими. Найімовірніше їх поховали 4 (17) лютого 1918 р. у братській могилі в числі 750 учасників січневого повстання в Маріїнському парку.

Підсумовуючи вищесказане можна сказати, що молодь брала активну участь та гинула найпершою під час боїв в усіх ворогуючих таборах, що боролися за владу в роки української революції 1917-1921 рр., і нам варто подумати про те, щоби ці дорогоцінні жертви не минулися марно.

---

[1] "Нова Рада". – 16 березня 1918 р. - № 35. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000965

[2] Дорошенко Д.И. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1930. (Репринтное воспроизведение. – К., 1990). – С.94-95.

[3]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

[4] Старцев В.И. Очерки по истории Петроградской Красной гвардии и рабочей милиции ( март 1917 – апрель 1918 гг.). – М.-Л., 1965. – С.280.

[5] Григорчук П.С. Робітнича молодь і Червона гвардія України у 1917 р. // Вісник Київського університету.  Серія Історія. – 1971. - № 13. – С.21.

[6] «Нова Рада».  – 24 січня 1918 р. - № 13. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000965

[7] http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2389-andrij-zdorov-arsenal-i-kruti-100-rokiv-vijni-100-rokiv-pam-yati

[8] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть» № 4. Полупановцы. Воспоминания командира бронепоезда. – Л., 1939. – С.21.

[9] Там же. – С.22.

[10] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть». Воспоминания. – Донецк: Донбасс, 1966. – 247 с.

[11]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

[12] Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. – К., 2003. – С. 207; Скальський В. Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами) // Історична правда. 29.01.2012. http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/29/70466/; Уся (не)правда про Крути (відео). Віталій Скальський. 29.01.2018. http://likbez.org.ua/ua/vsya-ne-pravda-o-krutah.html