Дубровський
Олег Борисович. Народився 2.10.1955р. у м. Дніпропетровську (Дніпрі).
Промисловий робітник. За основним фахом трубопрокатник (вальцівник холодного
прокату труб). Інша набута спеціальність – слюсар-ремонтник парокотельного
обладнання. У 1972р. закінчив середню школу(10 кл.). Далі тільки самоосвіта. У
1973-1975 роках відбув строкову службу у
лавах «Радянської» армії (у складі
Ракетних військ стратегічного призначення у Казахстані).
Інтенсивне
читання соціально-політичної літератури (в переліку якої перш за все можна
згадати стенографічні звіти партійних з,їздів та конференцій РКП(б)), яке
почалося ще під час служби у «Радянській»
армії та критичне ставлення до «радянської»
дійсності підштовхують ОД до перших спроб ідейної самоідентифікації у другий половині 70-х років ХХст. На початку
80-х років він захоплено вивчав (по всіх можливих джерелах інформації) діяльність профспілки «Солідарність» у Польщі та цілком підтримував її
протистояння режимові ПОРП. В той же час знаходився під впливом ідей
«робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій якої критично аналізував «радянський» «розвинутий соціалізм»
та намагався вести «антирадянську
агітацію та пропаганду» у середовищі промислових робітників. Згодом,
відштовхуючись від ідейної платформи «робітничої опозиції», самостійно вийшов
на ідейні позиції анархо-синдикалізму.
У
1985-1991р.р. ОД активно пропагував ідеї анархо-синдикалізму, агітував за
створення незалежних (альтернативних) профспілок, ініціював численні конфлікти
робітників з т.зв. «трикутником» (адміністрація – партком КПСС – завком
офіційної профспілки) на виробництві.
У
1987р. він став першим (як з’ясувалося згодом), хто знову, після 20-х
років, на теренах «СССР» відкрито підняв ідейний прапор анархо-синдикалізму,
запропонувавши ідейним опонентам з заводського парткому КПСС проводити обов’язкове
для робітників т.зв. «політнавчання»
у формі дискусій між ним, як анархо-синдикалістським активістом та штатними
пропагандистами з райкому КПСС.
У
1988р. створив робітничий гурток анархо-синдикалістської пропаганди «Дело Труда» та почав видавати
друкований орган під тією же назвою (
перше число якого вийшло 7-го листопада 1988р.), який згодом, влітку 1989р., став друкованим органом анархістів
Дніпропетровська.
У
травні 1989р. ОД вступає до Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС) та починає
інтенсивно працювати як розповсюджувач соціалістичної преси та літератури,
постійно розповсюджуючи, переважно на промислових підприємствах Індустріального
району Дніпропетровська, велику кількість друкованої продукції
анархо-синдикалістського, анархо-комуністичного та троцькістського спрямування.
У
період т.зв. «перебудови» КПССівського режиму, яка переросла у
буржуазно-демократичну революцію 1989-1991років і до 1994р. він був автором
усіх пропагандистських та агітаційних матеріалів, які випускалися анархістами
Дніпропетровська. З 1988р. починає постійно виступати як соціалістичний публіцист, атакуючий зліва
існуючий політичний устрій та суспільний лад і якого цікавить широке коло
питань та проблем існування промислового пролетаріату (перші твори «Лев
Троцький у кривому дзеркалі радянської історіографії» та «Як ми розуміємо
пропаганду та агітацію» були написані «у шухляду» ще у 1984-му році).
У
березні 1990р. ОД був делегатом Другого з’їзду КАС у Москві та брав участь в
Установчий конференції УКРСОЦПРОФУ, де був обраний до складу Координаційної
Ради УКРСОЦПРОФУ, яку залишив вже наприкінці цього року через суперечки з
приводу засобів організаційного будівництва та напрямків діяльності незалежної
профспілки. В офіційній профспілці, починаючи з 1985р., постійно перебував та
активно працював(без відриву від виробництва) на виборних посадах найнижчого
рівня: профгрупорга; члена цехкому; голови цехкому; члена завкому тощо, протиставляючи
при цьому принципову класову позицію низових ланок профспілки угодовський
політиці профспілкової бюрократії та заперечуючи «керівну роль КПСС у профспілках». Неодноразові власні намагання
створити незалежну, альтернативну профспілку чи то «з нуля», чи то шляхом
відламу від офіційної профспілки, закінчилися невдало.
У листопаді 1988р. ОД став одним з 12-х членів-засновників «Меморіалу» у Дніпропетровську, який на той час став легальним прикриттям для зустрічей та обговорення поточного моменту для усіх антіКПССівських опозиціонерів Дніпропетровська. У 1988-1989р.р. на швидко зростаючих кількісно зборах «Меморіалу», що проходили раз на тиждень, у бурхливих дискусіях про «радянське» минуле, вперше почули, побачили, упізнали один одного усі дніпропетровські ідейно-політичні супротивники КПССівського режиму, від право до ліворадикалів, від монархістів до анархо-комунистів.
В
той же час, на початку 1989р., ОД починає активне співробітництво з українським
національно-визвольним рухом, вбачаючи у ньому потужну силу для боротьби проти
КПССівського режиму та виступаючи принциповим прихильником незалежного від
кремлівської бюрократії соціалістичного розвитку України. Він брав участь у
створенні та функціонуванні незалежної бібліотеки-вітальні, а також у численних
публічних заходах національно-визвольного руху у Дніпропетровську. Активно діяв
у нелегальній кампанії формування альтернативного СССРівському громадянства
УНР, до якого, по різним оцінкам, долучилося від одного до п"яти мільйонів
мешканців України. Має посвідчення громадянина УНР під №1-ВА. У 1989-1990 роках
розповсюдив велику кількість друкованих матеріалів різних українських
націоналістичних організацій. У січні 1990р. ОД, залишаючись
анархо-синдикалістом, членом КАС, став членом Української Національної партії
(УНП), – створеної націоналістами (колишніми політв’знями КПССівського режиму,
які повиходили з «радянських» тюрем у 1988-1989р.р.) нелегально у грудні 1989р.
першої в «УССР» праворадикальної політичної організації. Виконував окремі
відповідальні доручення її проводу. Від УНП був делегатом конференції «Шляхи
досягнення незалежності України», яка проходила під протекцією Народного фронту
Латвії у Юрмалі у січні 1990р. та делегатом установчого з,їзду Української
Міжпартийної Асамблеї (УМА) у Києві у липні 1990р. Друкувався у часописі
«Український Час». Після установчого з,їзду УМА, наприкінці літа 1990р. ОД
вийшов із складу УНП та згорнув своє співробітництво з політичним активом
українського націоналізму через ідеологічні розбіжності.
За
всю згадану громадсько-політичну активність
ОД піддавався морально-матеріальному тиску та адміністративним
переслідуванням з боку різних ланок конаючого КПССівського режиму. Наприклад,
коли у листопаді 1988р. вийшло
просякнуте ідеями анархо-синдикалізму перше число «Дела Труда», як орган цехкому офіційної профспілки (ОД на той час
був головою цього цехкому), то на підприємство, де він тоді працював, відразу
прибули перший та другий секретарі Індустріального райкому КПСС та заворгвідділом обкому офіційної профспілки, які керували організацією тиску на робітничого
активіста та залякуванням інших робітників.
З
цього приводу можна також згадати:
- постійні погрози з боку
керівної адміністрації заводу(директор та головний інженер) та секретаря
парткому КПСС примусовим лікуванням у
психіатричній лікарні;
- вилучення частини
заробітної платні за бойкот заходів заводського парткому КПСС;
- заперечення можливості
професійного зростання з огляду на «антирадянські настрої»;
- заборону на
отримання вищої гуманітарної освіти;
- численні «проробки» на
виробничих та профспілкових зборах, на засіданнях заводських комітетів КПСС та
офіційної профспілки;
- зняття з виборних посад
у цій профспілці з мотивацією «за заперечення керівної ролі КПСС у
профспілках» (Були
ще виключення з іншими мотиваційними формулюваннями: у січні 1990р. завком
офіційної профспілки надіслав до структур КГБ «частное определение» про «антипартийную
подрывную деятельность» ОД у робітничому колективі. На той час ОД був не
тільки членом цієї профспілки, але і членом згаданого завкому, який виключив
його з свого складу, повторюючи теж саме формулювання: «за антипартийную подрывную деятельность».);
- неодноразові «перевірки паспортного
режиму» з затриманнями, з візитами міліції до
помешкання, де мешкав ОД;
- провокаційно-погрожувальні
«співбесіди» примусового характеру у міському УВД з офіцерами міліції та у
районній прокуратурі з прокурором району;
-
прослуховування
телефонних розмов;
-
пропозиції від
провокаторів придбати зброю для потреб політичної боротьби;
-
неофіційні «запрошення»
до КГБ та УВД міського рівня;
- «профілактичні бесіди»
співробітників КГБ з друзями, знайомими, колегами по роботі;
- намагання залучити до
карної справи про спробу підпалу будинку Дніпропетровського обкому КПСС
невідомими радикалами.
Після
Четвертого з'їзду КАС у квітні 1991р., ОД залишає Конфедерацію через
ідеологічні розбіжності, продовжуючи бути у складі колишнього лівого крила КАС,
з кінця 1990р. лівого відламу від
КАС, - Анархо-комуністичної Революційної
Спілки(АКРС), яку без успіху кілька років намагався зберегти від повного розкладу.
У
серпні 1991р., під час путчу ГКЧП ОД вступив у гострий конфлікт с КПССівським
керівництвом заводу, яке намагалося виконувати настанови ГКЧП, та три доби
вночі друкував, а вдень розклеював антіпутчистські летючки на кількох заводах
та на міжзаводській території. Брав участь у антіГКЧПістсьму мітингу, який
проводив РУХ у центрі Дніпропетровська, мав там виступати, але поступився своїм
правом на виступ іншому анархістові, який тільки-но прибув з Москви. 21.08.1991р.
у будинку заводоуправління власноруч познімав портрети Леніна та
конфіскував приміщення заводського парткому КПСС під робітничу бібліотеку.
У
90-ті роки, у формально незалежній Україні, де почалася розбудова ринкового
капіталізму, ОД зосередився на організації економічної боротьбі промислового
робітництва проти наступу капіталу, не полишаючи активно виступати у якості
соціалістичного публіциста; полемічні, оглядові та аналітичні статті якого
друкувалися в анархо-синдикалістській та троцькістській пресі. У цей же час продовжував активну
пропагандистську роботу, розповсюджуючи велику кількість анархо-синдикалістської,
анархо-комуністичної та троцькістської преси та літератури на 4-х заводах
постійно та на 5-6 заводах нерегулярно, а також у робітничих кварталах
Лівобережної частини Дніпропетровська.
Перебуваючи
на різних виборних посадах заводського рівня в офіційній профспілці (профгрупорг;
голова цехкому; член завкому; заст. Голови (від профспілки) конфліктної комісії
комбінату) і завжди працюючи там на громадських засадах, без відриву від
виробництва, у період з 1992 по 1998р.
організував 8 страйків з економічними вимогами на різних промислових
підприємствах Індустріального та Самарського районів Дніпропетровська. У грудні
1997 – січні 1998 р. був головою страйкового комітету Дослідного трубного
заводу (Дніпропетровського
заводу прецизійних труб). Саме в цей період нові-старі боси капіталістичного
ґатунку дали ОД почесний титул «агітатора,
провокатора та професійного організатора страйків». Це була найвища оцінка,
яку дав діяльності ОД класовий ворог.
За
цю діяльність у період з 1992 по 2001р. ОД було шість разів звільнено з роботи,
у тому переліку два рази з т.зв. «вовчім
білетом» (ст.
40 п.3 діючого Кодексу законів про працю), незважаючи на ті гарантії, які те
саме законодавство про працю надавало членам
виборних профспілкових органів.
Продовжуючи
перебувати на лівому фланзі анархістського руху, ОД був організатором
Установчої конференції Федерації Революційних Анархістів (ФРАН), яка мала об’єднати
усіх лівих анархістів на «пострадянському»
просторі і яка успішно пройшла у Дніпропетровську у січні 1992р.
В
умовах проголошеної буржуазної демократії органи влади нової української буржуазної
держави приділяли такий соціально-політичній діяльності певну увагу: зовнішнє
спостереження; неформальні запрошення до «співбесід»
у СБУ; погрожуючі телефонні розмови з боку офіцерів міського УВС (все це під
час відомих заворушень та збройних зіткнень у Москві у 1993 році); затримання
міліцією для т.зв. «встановлення особи»;
візити офіцерів УВС та СБУ на страйкуюче виробництво, де страйк очолював ОД. У 1994р. Індустріальний райсуд
засудив ОД до адміністративного покарання (штрафа) за агітацію, яка закликала
громадян до бойкоту президентських виборів.
В
середині 90-х років ідейний розвиток ОД
зумовив його розставання з анархо-синдикалізмом та перехід на марксистські (троцькістські) позиції. У
листопаді 1994р. він бере участь у міжнародній науковій конференції «Ідейний спадок Л. Д. Троцького: історія і сучасність» у
Москві, де виголосив доповідь «Л.
Троцький та українське питання перед початком Другої світової війни», яка
потім була надрукована у збірці матеріалів цієї конференції. У цей час ОД
залучається до співпраці з представниками міжнародного троцькістського руху (яка
епізодично тривала ще з 1990р.) і вступає до Соціалістичної Робітничої
Спілки(СРС), у складі якої перебуває до її самоліквідації у 1998р., після чого
вже не належить до жодної політичної організації, продовжуючи свою співпрацю з
представниками деяких відгалужень IV Інтернаціоналу та не полишаючи своєї
діяльності робітничого активіста соціалістичного спрямування.
У
1997р. ОД заснував у Дніпропетровську філію видавничої ініціативи «Проти течії» Соціалістичної Робітничої
Спілки (СРС), яку після самоліквідації СРС перетворив у самостійну видавничу
ініціативу «Робітник-Інтернаціоналіст».
Через ці видавничі ініціативи протягом трьох років він видав дуже невеликими
накладами кілька соціалістичних за змістом брошур, зокрема текст Льва Троцького
«Про робітничий контроль над
виробництвом» та працю Саймона Пірані «Вступ до історії IV
Інтернаціоналу», виступаючи у якості не тільки
видавця, але і редактора та автора необхідних коментарів. У тому ж 1997 році, у
Великій Британії, у видавництві Index Books вийшла друком невелика книга «Fighting Back in Ukraine (A Worker who took on the bureaucrats and bosses)”, написана ОД у
співавторстві с англійським журналістом, активістом соціалістичного та
профспілкового руху Саймона Пірані.
У
перший половині 2000-х років ОД зосередився на ініціюванні відстоювання
промисловими робітниками своїх прав і свобод, гарантованих українською
буржуазною конституцією та діючим Кодексом законів про працю, постійно
підмінюючи своїм синдикалістським активізмом
фактичну бездіяльність офіційної профспілки, лави якої він залишив на
початку 1998р., після того, як профспілковий комітет Дослідного трубного заводу
(Дніпропетровського заводу прецизійних труб) обмежив свою участь у страйку робітників
цього заводу санкціонуванням звільнення ОД з т.зв. «вовчим
білетом», як ініціатора та організатора страйку, обраного загальними
зборами робітників заводу головою страйкового комітету.
В
той же час він ще досить інтенсивно працював і як соціалістичний публіцист,
прагнучи співробітничати (переважно без успіху) перш за все з Світовим
Соціалістичним Веб Сайтом (www.wsws.
org),
який у світі електронних ЗМІ презентував ідейно-політичні позиції троцькістської
формації, відомої під назвою Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу
(МКЧИ). Одночасно ОД намагався вести просвітницьку діяльність серед промислових
робітників. З 1999р. за допомогою науково-просвітницького
центру «ПРАКСІС» він створював на промислових підприємствах напівлегальні(тобто
створені без дозволу відповідної заводської адміністрації) бібліотеки
соціалістичної літератури та готувався до відкриття у Дніпропетровську цілком легального
просвітницького центру «Соціалістична
перспектива» з філією незалежної громадської бібліотеки ім. В. Сержа при
ньому (Ініціатива з просвітницьким центром зазнала невдачі через те, що ОД не
знайшов спільників, які б мали доволі вільного часу, щоб на громадських засадах
займатися цім проектом). На той час ОД мав певний досвід створення незалежних
від адміністрації робітничих бібліотек на виробництві. Як вже згадувалося вище,
у серпні 1991р., відразу після краху ГКЧП, він реквізував приміщення
заводського парткому КПСС під незалежну робітничу бібліотеку, фонд якої був
створений з добровільних книжкових внесків з приватних бібліотек робітників,
працюючих на цьому заводі. У 1995р., вже на іншому заводі, у цеху, де ОД був
головою цехкому офіційної профспілки, створена таким же чином незалежна
робітнича бібліотека розташувалася в
одному з виробничих приміщень – у цеховій лабораторії. У цих бібліотеках
соціалістична література була лише часткою їхнього фонду. У фондах бібліотек,
створюваних ОД з 1999р. вже була виключно соціалістична література (щоправда,
відносно соціалістичної думки, у цих фондах панував повний плюралізм).
Це
просвітництво, спрямоване на пропаганду соціалістичних ідейних
вартостей, яке ОД поєднував з
організацією робітничих виступів чи то на захист належних умов праці, чи то
проти затримки заробітної платні, чи то на захист 8-годинного робочого дня,
викликало різкий спротив з боку
адміністрації промислових підприємств. Соціалістичні бібліотеки на виробництві
неодноразово піддавалися погрому з боку анонімних виконавців, їх фонди або
брутально знищувалися, або конфіскувалися адміністрацією, а сам ОД піддавався
різним формам морального тиску. До цього тиску було залучено державних
посадових осіб – чиновників з Індустріального райвиконкому, офіцерів УВС та
СБУ, з виїздом усіх таких посадовців до заводу, на якому у даному випадку ОД
провадив таку просвітницьку діяльність. Наприкінці 2002р., по справі створення
соціалістичних бібліотек на виробництві, ОД дістав адміністративне попередження
за «протиправну діяльність на
виробництві», яке йому оголосила адміністративна комісія Індустріального
райвиконкому.
Десь
у 2006р. ОД майже припиняє працювати, як соціалістичний публіцист. В той же час
(2005 – 2006р.р.) він поступово відходить від будь якої громадсько-політичної
активності. Останнім робітничім виступом, який організував ОД, була акція
протесту робітників Дніпропетровського заводу прецизійних труб проти мінусової
температури у виробничих приміщеннях зимою з 2005 на 2006 рік, яка призвела до
трьохгодинної зупинки робіт у трубопрокатному цеху цього заводу, але
закінчилася поразкою робітників.
З
цього часу, підтримуючи контакти з представниками різних течій у лівому русі,
ОД намагається зосередитись на більш докладному вивченні загальної історії української
революції 1917-1921 років та на вивченні історії виникнення, розвитку та
подальшої деградації профспілкового руху в умовах тоталітарного режиму РКП(б) –
КПСС на прикладі Катеринославських (Дніпропетровських) профспілок. Одночасно
ідейний розвиток призводить до того, що ОД вже не ототожнював себе з будь-якою
тенденцією сучасного троцькізму і став прихильником більш гнучкої, більш
толерантної до різних напрямків соціалістичної думки концепції «демократичного соціалізму».
У
жовтні 2012р. він був викликаний повісткою до Дніпропетровського обласного
управління СБУ, де з ним була проведена «профілактично-попереджувальна
бесіда» про неприпустимість терористичних методів політичної боротьби.
На
початку Євромайдану, ОД займав щодо нього нейтральні позиції, пов'язані з тим,
що Євромайдан майже не висував соціальних вимог, але вже в січні-2014 цілком
підтримав його, як національно-демократичну революцію.
Після
анексії Криму та початку сепаратистських заворушень на південному сході
України, у березні 2014р. записався до дніпропетровської Самооборони, яка була
організована міським осередком праворадикальної партії «Свобода». У складі Самооборони: чергував на блокпосту неподалік
Дніпропетровська у перший місяць війни з «новоросійськими» сепаратистами та
російськими інтервентами; брав участь у блокуванні Дніпропетровського обласного
УВС 20.05.2014р. та у забезпеченні безпеки президентських виборів 25.05.2014 (не
беручи участі у президентських виборах, як таких); збирав волонтерську допомогу
для добровольчого батальйону «Дніпро-2».
Після
дезінтеграції Самооборони, у другий половині літа 2014р. контактував з
мобілізаційними пунктами більшості добровольчих батальйонів (за безумовним
виключенням батальйону «Азов»,
відносно якого мав певні ідеологічні упередження) з метою прийняти безпосередню
участь у бойових діях проти сепаратистів та інтервентів, але скрізь отримав
відмову на вступ, бо: 1. Мав поважний вік – на той час 59 років; 2. Не мав
бойового досвіду; 3. Не був колишнім офіцером. Зокрема, під тим же приводом
21.08.2014р. йому було відмовлено на вступ до Добровольчого Українського
Корпусу «Правий Сектор» (ДУК
ПС). У вересні-жовтні 2014р. проходив
загальну військову підготовку, яку проводила для всіх бажаючих мешканців
Дніпропетровська праворадикальна політична організація «Правий Сектор». У лютому 2015р. ОД подав необхідні документи на
вступ до лав ДУК ПС, але тільки у
травні-2015 був залучений до проходження військової підготовки у складі 14-го
запасного батальйону «Дніпровщина». Залишив
лави ДУК ПС у листопаді-2015, під час розколу ДУК ПС на власне ДУК та
УДА(Українську Добровольчу Армію) і у тому ж місяці приєднався до резервного
підрозділу при Штабі Національного Захисту Дніпропетровської області, у складі
якого проходив військову підготовку весною 2016р. Після розформування цього
підрозділу літом 2016р., тільки у лютому 2017р. знову вступив до ДУК ПС і
нарешті, у віці майже 62-х років, у червні - липні 2017р. приймав безпосередню
участь у бойових діях на Донбасі у складі одного з бойових підрозділів ДУК ПС.
ОД
був першим (ще у квітні 2014р.) з українських соціалістів, хто дав оцінку
«новоросійському» сепаратистському збройному заколоту, як «Вандеї» української національно-демократичної революції.
Протягом
2014-2017р.р. він також взяв певну участь у гострій полеміці, яка розгорнулася
у середовищі українських лівих з приводу Євромайдану та війни на Сході.
Найбільш важливі тексти, створені ОД під
час цієї полеміки: "Тупики абстрактного пацифизма"; "За Украину обидно!"; «Отповедь красным подголоскам российского империализма».
Квітень-2018.
Дивіться також:
Немає коментарів:
Дописати коментар