Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.? (історична розвідка)

Доба української революції 1917 - 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді, коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до цього часу практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей¹. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.

Небагато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”².

Пам'ятник учасникам Січневого повстання 1918 р. в Києві в Маріїнському парку.

 Версія радянських істориків з Інституту історії партії при ЦК КПУ виглядає так: „Повстання планувалося на час підходу до міста радянських військ, що наступали з Харкова, але було прискорено провокаційними діями Центральної Ради. 15.1.1918 Київський комітет РСДРП(б) і Рада робітничих і солдатських депутатів закликали трудящих до повалення Центральної Ради. Для керівництва повстанням були створені міський ревком (О.Б. Горвіц, М.П. Зарніцин, І.М. Крейсберг, І.Ф. Смирнов, Я.Б. Гамарник, А.В. Іванов, І.М. Кудрін, М.А. Лебедєв, М.С. Богданов) та районні ревкоми.

Андрій Іванов

Повстання почалося о 3-й годині 16.1. Укріпившись та території заводу і в навколишніх районах, робітники „Арсеналу”, до яких приєдналися червоногвардійці Деміївського снарядного заводу, військово-обмундирувальних майстерень, частина солдатів полків Центральної Ради, почали бої з гайдамаками”³. Як бачимо, обидві версії організатором й ініціатором повстання називають Київський комітет більшовиків, а головними учасниками – робітників заводу „Арсенал”. Андрій Іванов ідеально підходив на роль керівника повстання для істориків обох шкіл: він був єдиним робітником „Арсеналу” з членів Київського ревкому й до того ж росіянином. До речі саме йому завдячує своїм порятунком під час червоного терору в Києві в лютому 1918 р. відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Д.І. Дорошенко⁴.

Військові сили більшовиків та Української Центральної Ради у війні грудня 1917 - березня 1918 рр. Частина 1. Стара чи нова армія?

Солдати російської армії в 1917 р.

    Військовим силам більшовиків (точніше Совітської влади, до складу якої входили тоді також ліві есери, ліві соціал-демократи тощо) та Української Центральної Ради у війні кінця 1917 — початку 1918 рр. вже присвячено багато досліджень¹, але в жодному з них нам не траплялися порівняльного аналізу способів їх формування. В сучасній українській історіографії переважає точка зору висловлена ще істориками державницької школи на еміграції про те, що більшовики мали у своєму розпорядженні багатомільйонну регулярну російську армію, тоді як лідери Української Центральної Ради через свої соціалістичні переконання власну армію розпустили, чим залишили Українську Народну Республіку беззахисною². “Ідеологічна зашореність соціалістичними догмами не дала можливості провідникам Центральної Ради створити власні збройні сили. Їх ставлення до організації національної армії було не просто байдужим, а ворожим. Лідер соціал-демократів, заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко навесні 1917 р. доводив: “Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій...””³

   Насправді ідею знищення постійної армії та заміни її загальним озброєнням народу висловлювали багато теоретиків соціалістичної думки ще у ХІХ ст. й підтримували більшість соціалістичних партій тодішньої Росії. Зокрема, лідер більшовиків Володимир Ленін у статті “Про двовладдя”, опублікованій у газеті “Правда” 9 квітня 1917 р. (№28) до ознак революційної диктатури пролетаріату й селянства відносив: “2) замену полиции и армии, как отделенных от народу и противопоставленных народу учреждений, прямым вооружением всего народа; государственный порядок при такой власти охраняют сами вооруженные рабочие и крестьяне, сам вооруженный народ»⁴.

    В брошурі “Матеріали до перегляду партійної програми”, написаній в квітні — травні 1917 р., й виданій в липні того ж 1917 р., В. Ленін пише: “Партия борется за более демократическую пролетарско-крестьянскую республику, в которой полиция и постоянная армия совершенно устраняются и заменяются всеобщим вооружением народа, поголовной милицией»⁵. Та ж сама ідея знищення регулярної армії, як елементу буржуазної держави висловлена Леніним й у класичні праці “Держава й революція”, написаній у вересні 1917 р.: “Самодействующая вооруженная организация населения», столь непонятная буржуа-обывателю, вынуждена была уступить место профессиональным вооруженным отрядам не из-за «усложнения общественной жизни» (она усложнилась бы вместе с обществом), а из-за раскола общества на непримиримо враждебные классы, «самодействующее» вооружение которых привело бы к вооруженной борьбе между ними. Поэтому каждая революция показывает нам, как господствующий класс стремится возобновить служащие ему особые отряды вооруженных людей, а угнетенный класс — создать новую организацию этого рода, способную служить не эксплуататорам, а эксплуатируемым.»⁶

   

Січневе повстання в Києві 1918 р.: герої чи зрадники?

29 січня український політикум зазвичай відзначає річницю бою під Крутами у 1918 р. військ Української Центральної Ради із російськими більшовиками. Так було за Кучми, за Ющенка, за Януковича. Рідко хто згадує, що в той самий день, 29 січня 1918 р., у самому Києві почалося повстання робітників і солдатів проти тодішнього уряду — Ради Народних Міністів УНР, придушене за тиждень урядовими військами. За радянських часів цій події було присвячено багато пам'ятників та міських топонімів. Січневе повстання знайшло широке відображення у числених спогадах, художніх творах та фільмах, найбільш відомі з яких «Арсенал» Олександра Довженка та чотирисерійний фільм «Мир хижинам – война дворцам» Ісаака Шмарука (за романом-дилогією Юрія Смолича «Рік народження 1917»).

В 2011 році вулицю Січневого повстання у Києві перейменували на вулицю Івана Мазепи. Нинішня українська влада вважає учасників січневого повстання 1918 р. зрадниками України, агентами російських більшовиків. Офіційна позиція російської влади також антибільшовицька: на думку Путина, саме більшовики винні у тому, що Росія програла першу світову війну, а Ленін заклав атомну бомбу під Росію, що спричинила її розвал. Герої нинішньої офіційної Росії — це очільники білого руху: адмірал Колчак, генерали Денікін, Краснов, Калєдін (до речі, союзник Української Центральної Ради).

Насправді січневе повстання в Києві мало довгу передісторію і було в першу чергу викликане соціальною політикою Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату - й лише посилено конфліктом між ним та Радою Народних Комісарів (урядом Володимира Леніна) у Росії. Прийняті більшовиками та лівими есерами «Декрет про мир», «Декрет про землю», постанови про робітничий контроль над виробництвом відображали прагнення широких мас робітництва та селянства не тільки Росії, але й України, до припинення імперіалістичної війни, ліквідації поміщицького землеволодіння та капіталістичної експлуатації. Генеральний Секретаріат УЦР сприйняв ці прагнення як прояв анархії, тому заборонив братання на фронті, придушував спроби селян розподіляти поміщицькі латифундії, роззброював робітничу Червону Гвардію.

Стас Маркелов. Патриотизм как диагноз.

19 января 2009 г. в центре Москвы выстрелами в упор были убиты адвокат и правозащитник Станислав Маркелов и журналистка из Севастополя Настя Бабурова. Убийство организовали члены русской нацистской организации БОРН, которая пользовалась поддержкой кураторов из Кремля. Публикуем здесь последнюю статью Стаса Маркелова.

Страна подсела на патриотизм, как на наркотическую иглу. Любой политик перед тем, как соврать клянётся в своём патриотизме. Любой лизоблюд, перед тем как выбить деньги у власти, рассказывает о своей любви к державе. Любой вор, облизываясь от краденого, объясняет, как он любит Родину и сколько готов ещё украсть ради этой любви.

Сегодня в России невозможно занимать начальствующую должность, если ты, расшаркиваясь, не объяснился в своём патриотизме. Невозможно становится политиком, не важно провластным или оппозиционным, пока не вылизал зад двуглавому орлу и не поклялся в любви к прочим имперским символам.
Патриотизм стал критерием приемлемости граждан для государства. Если ты не патриот, то ты пария и карательный аппарат власти тебя скоро задушит. Уже никто не задумывается, что выставлять свои собственные чувства напоказ – это некрасиво, как и объясняться во всенародной любви, чуть ли не тряся на людях своим нижним бельём со следами экстаза. Никто не задумывается, что, на самом деле,

Патриотизм – это глупость!

Личные чувства хороши, когда они остаются личными чувствами. Если мы любим родную землю, наших предков, наши традиции, то это замечательно, но какой же дурак будет выставлять личные чувства напоказ? На самом деле, эта любовь может быть истинной именно когда она остаётся личной и не переходит в разряд общественно-патриотического онанизма.
Представьте себе, что любовь к своим родителям вы вдруг объявите общенациональной идеей. Вас воспримут за полного идиота. Почему мы иначе должны воспринимать навязываемый нам патриотизм? Не надо лезть к нам в мозги, проверять насколько мы любим свою Родину. Люди сами разберутся, кого и как им любить.
Наоборот, общественное поклонение не бывает искренним. Елейная любовь к матрёшечным пенатам скоро вызовет обратное рвотное чувство, и мы породим поколение, ненавидящее насильственно запихиваемую в нас любовь к отечеству. Точно так же, как советская власть порождала ненависть ко всему советскому, каждый час пичкая нас дебильными лозунгами. Только теперь нам даже не обещают коммунизм, нам просто говорят, что надо слепо любить Родину, не обращая больше ни на что внимания; и властям, олигархам и мафии будет от этого очень хорошо. Потому что

Патриотизм – это трусость!

Вместо того, чтобы выяснять, кто нажился на общей нищете и бесправии, кто захапал всю собственность во время бандитских 90-х, кто должен отвечать за приватизированное у нас будущее, за разворованное в одночасье добро, которое накапливалось адским трудом многих поколений, нам предлагают беззаветно любить власть. Общественный патриотизм – это не любовь к Родине, это именно любовь к власти. Правящим кругам выгодно, чтобы, открыв рот и выпучив от радости безумные глаза, мы смотрели на очередную государственную тряпку, пусть даже под ней воевали власовские предатели против своего народа или черносотенцы устраивали погромы.
По мнению патриотов, мы должны радоваться успехам власти, а своё будущее класть на заклание олигархам и прочим сытым котам, жирующим на отнятом у нас и наших родителей.
И это вы называете любовью к Родине? Любая Родина скоро сдохнет от такой любви, и чем больше мы погружаемся в пучину патриотизма, тем больше растёт неравенство внутри общества, тем более наглой выглядит власть богатых.
Кто этого не видит, тот сознательно стал слеп. Кто видит, но продолжает кричать о своём патриотизме, - тот трус, прикрывшийся навязанным государством клише.
Нам каждый день вбивают через все СМИ, что мы должны быть патриотами. Правильно, государству больше ничего не остаётся, как требовать от нас патриотизма, иначе мы спросим с власти за все её деяния.
Потому что народ и власть никогда не были вместе, вторые всегда жировали за счёт бесправия и нищеты первых. Так и сегодня

Владимир Сиротин. «А вы, друзья, как ни садитесь, а всё ж в арийцы не годитесь»…

Сегодня в Москве состоятся похороны моего товарища русского марксиста-интернационалиста, противника российской агрессии в Украину Владимира Сиротина. Ему было 52 года. Он погиб 9 января на станции метро "Рязанский проспект".  В его смерти еще много неясного. По сообщениям в Фейсбуке, он внезапно упал на лестнице и ударился виском об угол. Судмедэкспертиза утверждает, что причина смерти - внезапное кровоизлияние в мозг.
Удивительно светлый, позитивный и жизнерадостный человек, убежденный антифашист, который не раз выступал в прессе с разоблачениями русских нацистов, последовательный сторонник теории государственного капитализма в СССР, правозащитник.
Ниже приводим его статью 2000 г. из газеты антифашистских групп "Человечность".

    По сообщениям, промелькнувшим в некоторых средствах массовой информации, ряд скинхедских организаций, в частности, из славянских республик СНГ, Польши, Чехии и Кавказа, обратились с просьбой о приёме в международное объединение «Кровь и Честь». (Одна из крупнейших международных нацистских банд, сродни знаменитому «Чёрному Интернационалу»). 
   Реакция руководства объединения была весьма интересной. С распростёртыми объятиями приняли осетин. Мотивировка: единственная арийская национальность среди всех народов СССР — России. Взяли также армян. Совершенно неясно, почему. Всем остальным было категорически отказано. Причём, если грузинам и азербайджанцам вообще без всяких объяснений, то славянам было весьма популярно и жёстко разъяснено, по какой причине. А именно — «недочеловеки, ублюдочная низшая раса, совсем ненамного лучше евреев». Таким образом, ни русские, ни украинские, ни белорусские, ни польские, ни чешские нацики приняты не были. Забраковали по расовым мотивам, понимаешь. Не фурьгчит у скинхеда расовое рыло. 
    И действительно, согласно реальным нацистским планам, минимум 70% восточных славян — русских, украинцев и белорусов —- подлежали физическому уничтожению, а остальные — обращению в рабство. (Причём в ходе войны оккупанты взяли курс на ликвидацию всего белорусского народа). Польский народ надлежало вообще истребить целиком, практически как цыган и евреев. Несколько больше должно было «повезти» чехам. «Только» 50% — к стенке или в газовые камеры; остальным могли «милостиво» разрешить жить рабами, разумеется, при условии сверхбеспрекословного подчинения высшей элите «расы господ».      Интересно, знают ли об этом наши рядовые русские (и вообще славянские) скинхеды? Скорее всего, нет. В таких организациях каждый должен знать только то, что ему положено. А если бы узнали, призадумались бы? Вряд дли. Думать там тоже не полагается. Да и нечем! Не состоялись бедные арийцы. Не признают за своих. И никогда не признают, смею заверить!            Ведь любая нацистская идеология, идеология расового превосходства, поднимает на шит, возвышает только свою расу, нацию, считая всех остальных ниже себя, выстраивая иерархию народов, стремясь порабощать, давить и уничтожать «неполноценных». Так что зря российские скины выпендриваются. Ей-Богу, зазря. Более того, идеология подобного рода начисто исключает какое бы то ни было равенство где угодно, среди кого бы то ни было! Даже внутри «элитной» нации, «расы господ», предусматривается жесточайшая иерархия, крайняя элитарность. 
     Ведь всё в мире взаимосвязано. Если эгалитаризм, равноправие отвергаются, то везде и абсолютно для всех. Потенциальным сторонникам подобных идеологий, стремящимся вырваться «из грязи в князи», не худо было бы почаще вспоминать об этом. При всём их элитаризме, вряд ли шансы осуществить такой прорыв реальны. Даже в случае победы данных сил абсолютное большинство рядовых участников этих движений, остались бы «грязью» в грязи, сколь ревностно они не служили бы! Только поди объясни всё это фашикам! Впрочем, бессмысленно метать бисер перед свиньями горохом об стенку. Просто необходимо давать жесточайший отпор ультраправым всегда и везде. Хотя бы потому, что в случае их победы делать это будет уже некому!

 Владимир Сиротин.