субота, 31 березня 2018 р.

Євген Неронович: забутий герой Української революції


Євген Неронович



В історії Української революції 1917 – 1921 років лишається чимало невідомих широкому загалу імен. Серед них зустрічаються  і такі, які з погляду пересічного знавця  можуть видаватися  вкрай суперечливими, неоднозначними. Внутрішня логіка їх політичної мотивації та ідейна специфіка поглядів для багатьох є малозбагненною. Такі історичні постаті геть не просто втиснути в офіційну історико-патріотичну канву, де має місце з одного боку культ більш чи менш «праведних героїв», а з іншого – негідників та манкуртів. Найчастіше вони не вписуються до панівного історичного дискурсу, адже деконструюють популярні  і постійно підживлюванні у ньому міфи.  До цієї когорти  майже забутих героїв революційних подій сторічної давнини належить Євген Неронович – лідер лівого табору української соціал-демократії,  борець за якнайширшу соціальну революцію  та переконаний прихильник самостійної України.                                                                                    
Біографія Євгена Нероновича досі містить чимало «білих плям». За часів «радянського минулого» згадки про всілякого роду «сумнівних елементів» довший час не віталися, але й за більш ніж чверть століття незалежності практично ніхто з дослідників не виявив особливого інтересу до постаті «громадсько-політичного діяча, інженера-технолога за фахом, члена Центральної і Малої Рад, народного секретаря військових справ першого совітського уряду України», котрий попри віру в революційні ідеали більшовизму «дуже швидко порвав із більшовиками. Під час наступу українських військ на Полтаву був заарештований… і розстріляний без суду як член Народного секретаріату, яким на той час вже фактично не був» [1].       

 Перші політичні кроки. Від переконаного самостійника до соціал-демократа


Місцем народження нашого героя  часто називають містечко Пирятин на Полтавщині. Проте, народився Євген Васильович Неронович  23 березня 1888 року в селі Лукашівці тодішнього Золотоніського повіту  Полтавської губернії. Будучи сільським дяком, Василь Неронович мріяв про духовну кар’єру для свого сина. Бажанням батька не судилося справдитися, оскільки влітку 1908 року після закінчення Київської гімназії хлопець вступив до Петербурзького політехнічного університету. «Незважаючи на розгул чорносотенної реакції, юнак з головою пірнув у громадську роботу, яка вивела його на шлях революційної боротьби» [2].    
    

вівторок, 20 березня 2018 р.

"Катеринославці" і Центральна Рада: епізод із політичного життя березня 1918 р.

     
17-19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибуло понад 1000 делегатів. В цей час вже половина Української Народної Республіки була зайнята військами Німеччини та Австро-Угорщини, які були запрошені як союзники Українською Центральної Радою. Разом німецько-автрійські сили налічували понад 400 тис солдат і офіцерів, тоді як військо Центральної Ради близько 3000 бійців. 1 березня 1918 р. війська УЦР, німці та австрійці увійшли до Києва. Наступ продовжувався, й протиставити йому червоні могли лише декілька розрізнених й малочисельних загонів. В таких умовах  серед більшовиків виникла ідея прийняти умови договору, підписаного делегацією Української Центральної Ради в Бресті 9 лютого (27 січня старого стилю) 1918 р. Цікаво, що прибічниками цієї ідеї виступили й керівники катеринославської організації РСДРП(б) - РКП(б), які категорично відкидали саму ідею утворення окремої комуністичної партії в Україні, вважаючи, що всі більшовики України мають увійти саме до російської комуністичної партії, бо Україна є лише півднем Росії і не більше.

понеділок, 5 березня 2018 р.

Як агент Леніна став «українським націоналістом»




Микола та Марія Скрипники

100 років тому 4 березня 1918 р. головою українського радянського уряду - Народного Секретаріату – був обраний Микола Скрипник. На той час йому було 46 років. Микола Скрипник народився в українській родині залізничного службовця на станції Ясинувата Катеринославської губернії (нині Донецької області). Сімейні перекази про прадіда-гайдамаку, посадженого на кіл польською шляхтою, читання творів Тараса Шевченка, літератури з історії класової боротьби та теорії марксизму поступово привели його до революційної діяльності. Член РСДРП з моменту її заснування (партстаж йому зараховано з 1897 р.). Чудовий організатор, пропагадист, досвічений підпільник, що змінив понад десяток псевдонімів, імен та прізвищ, він вів робітничі гуртки в Петербурзі, Катеринославі (нині Дніпро), Царицині (нині Волгоград), Саратові, Єкатеринбурзі, Одесі, Ризі, Красноярську (там на засіданні партійного комітету він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Межовою) тощо. Був кореспондентом “Іскри” й одним з редакторів “Правди”. В 1905 р. Одеський комітет РСДРП обрав делегатами на ІІІ з’їзд партії Володимира Леніна та Миколу Скрипника. Щонайменше сім разів Скрипника заарештовували, п’ять разів йому вдавалося втекти (один раз з Туруханського краю, пройшовши 1200 верст вгору Єнісеєм човном та пішки), один раз у Ризі царський суд заочно засудив його до смертної кари[1].
Фотографія Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління 1904 р.
 Влітку 1917 Микола Скрипник прибув до Петрограду, де незабаром стає секретарем Центрального бюро фабрично-заводських комітетів. В жовтні 1917 він член  Петроградського Військово-революційного комітету, один з керівників збройного повстання, потім  працює в комісії по організації Вищої Ради Народного Господарства РСФРР. Проте в грудні 1917 р. Микола Скрипник був направлений в Україну. Сам він писав у своїй автобіографії: «Першим Всеукраїнським зїздом Рад був викликаний в Україну та обраний народним секретарем праці, а згодом і торгівлі й промисловості»[2]. Перший Всеукраїнський зїзд Рад у Харкові завершився 25 (12) грудня 1917 р. проголошенням в Українській Народній Республіці влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Офіційні вибори нового радянського уряду – Народного Секретаріату – відбулися на засіданнях Центрального Виконавчого Комітету Рад України 28–30 (15–17) грудня 1917 р. Вперше імя Скрипника згадано в протоколі ЦВК від 28(15) грудня 1917 р. як обраного народного секретаря (міністра) праці[3]. Але обставини його переїзду в Україну досі залишаються не до кінця зясованими.
В цей час у Харкові вже знаходився штаб народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, який був відправлений урядом Леніна на боротьбу із заколотом донського отамана генерала Олексія Калєдіна та його посібниками. Помічник і начальник штабу Антонова Михайло Муравйов 26 (13) грудня прибув до Москви для прискорення формування загонів Червоної гвардії, що направлялися до Харкова й далі на Дон, і в той же день мав телеграфну розмову із народним комісаром військових справ Миколою Подвойським у Петрограді. «Необхідно послати у Харків  тов. Скрипника й ще декілька українців-більшовиків», - передав прохання Муравйов. «Українці зі Скрипником на чолі будуть послані зараз», - відповів Подвойський[4]. До речі обидва причетні до цього члени ленінського уряду – Володимир Овсієнко (псевдо Антонов) та Микола Подвойський – також були українцями за походженням і народилися на Чернігівщині, проте з Україною вони себе не ототожнювали. Окрім Скрипника тоді ж із Петрограду було вирішено направити до Харкова таких знакових осіб як Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського, що став незабаром народним секретарем військових справ, та Віталій Примаков, що став командиром та організатором Червоного Козацтва. 


Проте Микола Скрипник не поспішав вирушати до Харкова і в нього були на це вагомі причини: його дружина Марія, яка працювала секретарем голови Ради Народних Комісарів Леніна, хворіла на малярію і почувалася тоді дуже зле. Пізніше вона згадувала про це:
 «Здається в Леніна склалася думка, що це я перешкоджала відїзду Скрипника в Україну. Переконалася я в цьому, коли одного разу він викликав мене до себе й, з докором дивлячись на мене, запитав:
- Коли Скрипник  виїжджає в Україну?  На нього там чекають.
Я відчула в його словах закид і сказала:
- Володимир Ілліч, хіба немає, окрім Скрипника, українців, які будуть там корисні?
У відповідь на мої слова він суворо зазначив мені:
- Нам потрібен не тільки українець, а саме Скрипник»[5].

субота, 3 березня 2018 р.

Мария Скрыпник. Фрагменты воспоминаний

Мария Николаевна Скрыпник (Межова) родилась в 1883 г., член РСДРП с 1905 г., жена видного украинского большевика Николая Скрыпника, покончившего с собой в 1933 г.  В конце 1917 - начале 1918 гг. Мария Скрыпник работала секретарем председателя Совнаркома РСФСР В.И. Ленина.  С 1919 г. - в Наркомсобесе и Наркомземе УССР. По данным книги С. Кипнис "Новодевичий мемориал" (М.,1995),, она прошла ГУЛАГ, но была реабилитирована, умерла и похоронена в Москве в колумбарии Новодевичьего кладбища в 1968 г.
В советские времена её воспоминания издавали трижды отдельной брошюрой - в 1927, 1928 и 1965 гг. и частично в сборниках "Воспоминания о В.И. Ленине". Здесь приводим фотокопии фрагментов первого издания 1927 г., посвященные тому, как Николай Скрыпник оказался в конце 1917 г. в Украине, отношениях Ленина и Муравьева. К сожалению, нам не известно, сохранился ли архив Марии Скрыпник и рукопись её воспоминаний, и насколько велика была редакторская правка при публикации.




Николай и Мария Скрыпник






Воспроизведено по изданию:
Срыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. - М.,Л.: Московский рабочий, 1927. - 80 с.