Як агент Леніна став «українським націоналістом»

Микола та Марія Скрипники

100 років тому 4 березня 1918 р. головою українського радянського уряду - Народного Секретаріату – був обраний Микола Скрипник. На той час йому було 46 років. Микола Скрипник народився в українській родині залізничного службовця на станції Ясинувата Катеринославської губернії (нині Донецької області). Сімейні перекази про прадіда-гайдамаку, посадженого на кіл польською шляхтою, читання творів Тараса Шевченка, літератури з історії класової боротьби та теорії марксизму поступово привели його до революційної діяльності. Член РСДРП з моменту її заснування (партстаж йому зараховано з 1897 р.). Чудовий організатор, пропагадист, досвічений підпільник, що змінив понад десяток псевдонімів, імен та прізвищ, він вів робітничі гуртки в Петербурзі, Катеринославі (нині Дніпро), Царицині (нині Волгоград), Саратові, Єкатеринбурзі, Одесі, Ризі, Красноярську (там на засіданні партійного комітету він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Межовою) тощо. Був кореспондентом “Іскри” й одним з редакторів “Правди”. В 1905 р. Одеський комітет РСДРП обрав делегатами на ІІІ з’їзд партії Володимира Леніна та Миколу Скрипника. Щонайменше сім разів Скрипника заарештовували, п’ять разів йому вдавалося втекти (один раз з Туруханського краю, пройшовши 1200 верст вгору Єнісеєм човном та пішки), один раз у Ризі царський суд заочно засудив його до смертної кари[1].

Фотографія Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління 1904 р.

 Влітку 1917 Микола Скрипник прибув до Петрограду, де незабаром стає секретарем Центрального бюро фабрично-заводських комітетів. В жовтні 1917 він член  Петроградського Військово-революційного комітету, один з керівників збройного повстання, потім  працює в комісії по організації Вищої Ради Народного Господарства РСФРР. Проте в грудні 1917 р. Микола Скрипник був направлений в Україну. Сам він писав у своїй автобіографії: «Першим Всеукраїнським з’їздом Рад був викликаний в Україну та обраний народним секретарем праці, а згодом і торгівлі й промисловості»[2]. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові завершився 25 (12) грудня 1917 р. проголошенням в Українській Народній Республіці влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Офіційні вибори нового радянського уряду – Народного Секретаріату – відбулися на засіданнях Центрального Виконавчого Комітету Рад України 28–30 (15–17) грудня 1917 р. Вперше ім’я Скрипника згадано в протоколі ЦВК від 28(15) грудня 1917 р. як обраного народного секретаря (міністра) праці[3]. Але обставини його переїзду в Україну досі залишаються не до кінця з’ясованими.

В цей час у Харкові вже знаходився штаб народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, який був відправлений урядом Леніна на боротьбу із заколотом донського отамана генерала Олексія Калєдіна та його посібниками. Помічник і начальник штабу Антонова Михайло Муравйов 26 (13) грудня прибув до Москви для прискорення формування загонів Червоної гвардії, що направлялися до Харкова й далі на Дон, і в той же день мав телеграфну розмову із народним комісаром військових справ Миколою Подвойським у Петрограді. «Необхідно послати у Харків  тов. Скрипника й ще декілька українців-більшовиків», - передав прохання Муравйов. «Українці зі Скрипником на чолі будуть послані зараз», - відповів Подвойський[4]. До речі обидва причетні до цього члени ленінського уряду – Володимир Овсієнко (псевдо Антонов) та Микола Подвойський – також були українцями за походженням і народилися на Чернігівщині, проте з Україною вони себе не ототожнювали. Окрім Скрипника тоді ж із Петрограду було вирішено направити до Харкова таких знакових осіб як Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського, що став незабаром народним секретарем військових справ, та Віталій Примаков, що став командиром та організатором Червоного Козацтва. 

Проте Микола Скрипник не поспішав вирушати до Харкова і в нього були на це вагомі причини: його дружина Марія, яка працювала секретарем голови Ради Народних Комісарів Леніна, хворіла на малярію і почувалася тоді дуже зле. Пізніше вона згадувала про це:

 «Здається в Леніна склалася думка, що це я перешкоджала від’їзду Скрипника в Україну. Переконалася я в цьому, коли одного разу він викликав мене до себе й, з докором дивлячись на мене, запитав:

- Коли Скрипник  виїжджає в Україну?  На нього там чекають.

Я відчула в його словах закид і сказала:

- Володимир Ілліч, хіба немає, окрім Скрипника, українців, які будуть там корисні?

У відповідь на мої слова він суворо зазначив мені:

- Нам потрібен не тільки українець, а саме Скрипник»[5].

Лише 4 січня 1918 р. за новим стилем (22 грудня  1917 р. за старим) Микола Скрипник вирушив таки із Петрограду до Харкова. При собі він мав мандат із печаткою ЦК РСДРП(б):

«Дано сие удостоверение т. Скрыпнику в том, что он командируется ЦК партии на Украину в качестве агента ЦК. Все партийные организации просим оказывать ему всяческое содействие»[6].

В Харкові у цей час існувало багатовладдя. В Народного Секретаріату, який очолювала Євгенія Бош, виникали періодично конфлікти із штабом Антонова-Овсієнка та призначеними ним комісарами. На владу у місті претендували представники Української Центральної Ради та есеро-меншовицької міської думи. Харківську Раду (Совіт) робітничих і солдатських депутатів очолював Федір Сергеєв (Артем), який був обраний також народним секретарем промисловості і торгівлі та членом ЦВК Рад України, але жодного дня в цьому уряді не працював, бо вважав, що Харківщина й Катеринославщина – то не Україна, а південь Росії. Врешті-решт цей хронічний бойкот закінчився тим, що ЦВК на засіданні 12 січня 1918 р (30 грудня 1917 р.) доручив виконувати обов’язки народного секретаря промисловості і торгівлі Миколі Скрипнику, зберігаючи за ним посаду народного секретаря праці. В той же день ЦВК прийняв розроблений Скрипником декрет про фабрично-заводські комітети та обов’язковий робітничий контроль на усіх підприємствах України[7].

Артем тоді був членом ЦК РСДРП(б) і очолював Донецько-Криворізький обком цієї партії та був головним ініціатором утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки, проголошеної на IV обласному з’їзді Рад Донецького та Криворізького басейнів у Харкові 12 лютого (30 січня) 1918 р. Позицію Народного Секретаріату України на цьому зібранні представляв Микола Скрипник, який доводив делегатам, що це буде мати згубні наслідки для Радянської влади в Україні. Проте у відповідь Скрипник мабуть уперше почув на свою адресу звинувачення в українському націоналізмі. «Скрипник двома ногами стоїть на націоналізмі», - заявив член Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) та нововобраний нарком ДКР Семен Васильченко[8].

Ці звинувачення тоді не становили реальної загрози для Скрипника. Інакше склалися обставини в Києві, який був 9 лютого (27 січня) зайнятий червоними військами під командуванням Муравйова. Марія Скрипник згадувала, що вона за дорученням Леніна вела телеграфну розмову із Харковом під час наступу радянських військ на Київ й дістала дуже тривожні відомості про кровопролитні бої та великі руйнування в місті, але так і не наважилася запитати під час цієї розмови про долю чоловіка[9]. Підстави для хвилювання дійсно були, хоч і зовсім з іншого боку.

Вже в самому Києві за закликом Муравйова ці війська (особливо відзначився командувач 2-ї революційної армії Афанасій Ремньов[10]), розгорнули терор проти уявних ворогів революції й розстрілювали усіх, в кого знаходили посвідчення, написані українською мовою. «Мене самого якийсь загін затримав й хотів, було, розстріляти тому, що я показав їм посвідчення українською мовою, але мене врятувала та обставина, що при мені було посвідчення від центральної ради заводських комітетів Петрограду, і ще тому, що один солдат знав мене особисто. ... Той загін, що мене зупинив, заявив мені, що вони анархісти», – згадував Микола Скрипник[11]. 

Михайло Муравйов у формі капітана російської армії. 1916 р.

 Протиставити свавіллю Муравйова можна було лише організацію українського радянського війська на основі Червоної гвардії та Червоного Козацтва під загальним командуванням виконуючого обов’язки народного секретаря військових справ Юрія Коцюбинського, який був постановою Народного Секретаріату від 1 лютого 1918 р. призначений головнокомандувачем  військами Української робітничо-селянської республіки[12]. Про своє підпорядкування йому заявив також армійський комітет першої революційної армії на чолі із більшовиком Сергієм Мойсеевим, що викликало різке невдоволення Михайла Муравйова[13]. Останній підготував наказ не виконувати жодних розпоряджень Коцюбинського. «Наказ цей був уже готовий, але Народному секретаріатові стало про це відомо. Муравйов був викликаний на засідання Народного секретаріату, де від нього вимагали не видання цього наказу. На цьому засіданні я тоді офіційно заявив Мурвйову, що у випадку видання такого наказу, він буде розстріляний», – свідчив Микола Скрипник на слідстві над Муравйовим у Революційному трибуналі в Москві в травні 1918 р.[14] Зазначимо, що на відміну від організаторів ДКР, членів більшовицької партії, Михайло Муравйов заявляв себе лівим есером і авторитет більшовицького ЦК на нього не діяв. Отже, щоб сказати таке Муравйову, Скрипник мав не тільки бути особисто мужньою людиною, але й відчувати за собою реальну силу.

Марія Скрипник пише, що «в записці прямим дротом т. Скрипник просив Ільїча зробити розпорядження про відкликання Муравйова з України», а коли той приїхав до Смольного, Ленін із великою відразою довго не хотів його приймати: «Дайте йому зрозуміти, що це не Радянська влада потребує його, а він потребує того, щоби ми відновили його честь відправкою на фронт»[15].

Володимир Ленін. Січень 1918 р.

 Боротьба за владу серед червоних командирів значно полегшила наступ німецької та австро-угорської армій, які спільно із військами Українськї Центральної Ради 1 березня 1918 р. вступили до Києва. Не маючи сил протистояти цьому наступу, бо російська армія вже була майже повністю демобілізована за рішеннями Раднаркому, більшовики підписали 3 березня 1918 р. Брестський мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Стаття 6 цього договору присвячена Україні: «Росія зобов’язується негайно заключити мир із Української Народною Республікою й визнати мирний договір між цією державою та державами Четвірного союзу. Територія України негайно очищаєтсья від російських військ та російської Червоної гвардії»[16].

Підписання Брестського миру спричинило розкол у самій більшовицькій партії, в тому числі в Україні. Не згодні із цим члени Народного Секретаріату Євгенія Бош, Володимир Ауссем, Сергій Бакинський та Юрій Коцюбинський подали у відставку і пішли добровольцями на фронт проти наступаючих німецьких військ. З огляду на це сесія Центрального виконавчого комітету Рад України, що зібралася у Полтаві 4 березня 1918 р., обрала новий склад Народного Секретаріату. Головою уряду та народним секретарем міжнародних (закордонних) справ був обраний Микола Скрипник[17].

Першими завданнями цього уряду була організація оборони та скликання ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад. Уряд Скрипника звернувся до всіх утворених на території України радянських республік – Донецько-Криворізької, Одеської, Кримської та Донської – із закликом об’єднати свої сили та утворити Українську Федеративну Радянську Республіку. Головнокомандувачем збройних сил всіх цих республік був призначений Володимир Антонов (Овсієнко)[18].

ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад пройшов у Катеринославі 17 – 19 березня 1918 р. Оскільки ЦК РКП(б) не підтримав ідею відокремлення Донецько-криворізької республіки від України, то делегати Донбасу і Кривбасу також взяли участь у цьому з’їзді. Всього на початок його роботи прибуло 969 делегатів переважно від Сходу і Півдня України, а на кінець засідань число делегатів наблизилось до 1200 осіб. Більшовики мали близько 40 % мандатів, таку ж приблизно кількість мала об’єднана фракція лівих українських та російських есерів. Але більшовики уклали союз із невеличкою фракцією лівих українських соціал-демократів на чолі із Євгеном Нероновичем, разом із якими і утворили новий склад уряду – Народного Секретаріату, який знов очолив Скрипник[19].

Найважливішим рішенням ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад було оголошеня України самостійною Радянською республікою. Таким чином більшовики виконали умови Брестського миру: формально федеративний зв’язок із Радянською Росією було розірвано, хоч резолюція з’їзду й висловила упевненість, що по суті відносини радянських республік залишаться тими ж, й незабаром усі радянські республіки об’єднаються у світову соціалістичну федерацію[20].

Проте новообраним ЦВК та Народному Секретаріату майже одразу після з’їзду через загрозу наступу німців довелося переїхати до Таганрогу, який тоді входив до складу УНР. Військових сил, щоби стримати наступ більш як 400-тисячної регулярної армії, в них не було. Малочисельним та розрізненим революційним загонам Червоної гвардії та Червоного Козацтва вдалося відбиватися ще місяць – до кінця квітня, коли вся територія України була зайнята військами союзників Української Центральної Ради – Німеччини та Австро-Угорщини. 

На цей період припадає скандал, в якому вперше зіткнулися Скрипник і тодішній народний комісар національностей РСФРР Йосип Сталін. 2 квітня 1918 р. Рада Народних Комсарів Росії, отримавши повідомлення про наближення німців до Харкова, на пропозицію Сталіна прийняла рішення негайно запропонувати Українській Центральній Раді мирні переговори[21]. Через два дні 4 квітня Сталін в розмові телеграфом із головою ЦВК Рад України Володимиром Затонським заявляє: « Мы все здесь думаем, что ЦИК. Ук. должен, нравственно обязан покинуть Таганрог и Ростов. Достаточно играли в Правительство и Республику, кажется хватит, пора бросить игру»[22]. 

Йосип Сталін. 1918 р.

В цей час Скрипник із надзвичайним повноважним посольством Радянської України знаходився у Москві. Дізнавшись від Затонського про зміст цієї розмови, Скрипник пише офіційну заяву протесту Раді Народних Комісарів РСФРР:

«Ми повинні заявити рішучий протест проти виступу наркома Сталіна. Ми повинні заявити, що  ЦВК Рад  України і Народний Секретаріат мають джерелом своїх дій не те чи інше ставлення того чи іншого наркома  Російської Федерації, але волю  трудящих мас України, яка виразилася у постанові ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад. Заяви, подібні зробленому наркомом Сталіним, спрямовані до зриву радянської влади на Україні і не допустимі з боку представника сусідньої республіки. Трудящі маси України ведуть свою боротьбу із своєю буржуазною контрреволюцією незалежно від того чи іншого рішення Раднаркому Російської Федерації»[23].

Таганрозький округ колишньої Області Війська Донського увійшов до складу радянської УНР разом із Донецько-Криворізькою областю. Представники Таганрозької та навіть Ростовської Рад робітничих депутатів брали участь в обласних з’їздах Рад Донецького і Криворізького басейнів, Всеукраїнських з’їздах Рад в Харкові та Катеринославі. Заступником («товаришем», як тоді називали) голови першого ЦВК Рад України  в грудні 1917 р., наприклад, був обраний делегат від Ростовської Ради Полікарп Решетько[24].  Оскільки 61,7 % населення Таганрозького округу за переписом 1897 р. становили українці[25], то Скрипник мав усі підстави заявити уряду РСФРР: «Таганрог є частиною території Української Народної Республіки, й лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати – до Російської чи Української».

Однак, реальне співвідношення сил було не на користь українського радянського уряду. 19 квітня 1918 р. відбулося останнє засідання ЦВК Рад України, яке прийняло рішення про розпуск ЦВК та Народного Секретаріату та утворення замість них Бюро по керівництву повстанською боротьбою в тилу окупантів («Повстанської дев’ятки»).  19-20 квітня в Таганрозі відбулася партійна нарада членів більшовицької фракції ЦВК Рад України та активістів більшовицьких організацій окупованих та неокупованих районів України, яка на пропозицію Скрипника прийняла рішення про утворення Комуністичної партії (більшовиків) України як окремої самостійної партії, що має свій Центральний комітет і свої з’їзди та пов’язана із Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)[26]. Микола Скрипник був обраний секретарем Оргбюро по скликанню першого з’їзду нової партії, який було вирішено скликати в червні 1918 р. Проте відбувся цей з’їзд лише в липні 1918 р. у Москві під пильним наглядом ЦК РКП(б). Цей з’їзд скасував рішення Таганрозької наради про утворення окремої партії й утворив КП(б)У як обласну автономну організацію РКП(б)[27]. 

Микола Скрипник - народний комісар освіти УСРР 1927-1933 рр.

 Таким чином маємо парадоксальний факт. Делегований в Україну агент Центрального Комітету більшовицької партії Микола Скрипник, ставши на чолі  українського радянського уряду, логікою розвитку української революції змушений був спершу на другому Всеукраїнському з’їзді Рад проголосити самостійність Української Народної Республіки Рад від Росії, а потім на Таганрозькій нараді проголосити утворення в Україні окремої комуністичної партії, теж фомально незалежної від РКП(б). Під час наступних періодів Радянської влади в Україні Скрипнику більше не доручали очолювати ані радянський уряд, ані партійний центр України. Думаємо, що це не випадково. Цей перший період радянської влади в Україні змусив його серйозно задуматися над національним питанням та завданнями саме української революції. Десять років потому саме Скрипник став головним провідником українізації в УСРР, і коли ця політика в 1933 р. увійшла в протиріччя з інтересами Кремля, Скрипник покінчив життя самогубством.

Андрій Здоров.

P.S.

До речі дивним чином в складеному Українським інститутом національної пам'яті списку осіб, які підпадають під закон про декомунізацію, прізвище Миколи Скрипника відсутнє , хоч він підпадає під декілька статей Закону VIII-317: член керівних органів РКП(б) - ВКП(б) - КП(б)У, член радянських урядів УСРР, активний учасник боротьби за Радянську владу та навіть відповідальний працівник ВЧК (у 1918 р. начальник відділу по боротьбі із контрреволюцією, в 1920 р. - начальник особливого відділу Південно-Східного, а потім Кавказького фронту). Тим не менше досі його іменем названі вулиці у Києві, Харкові та навіть у Львові. Пояснити це виключення можна лише прописаним у тому ж законі "крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури".

"Забороняється присвоювати географічним об’єктам назви, які є іменами або псевдонімами осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працювали у радянських органах державної безпеки."

---

[1] Cкрыпник Н.А. Автобиография // Деятели СССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. – М., 1989. – Ч.3. – Стб. 47-57.

[2] Там само. – Стб. 58.

[3] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. – 1989. - № 2. – С.32.

[4] Государственный архив Российской Федерации. Ф. 8415. Оп.1. Д. 4. Л.29, 30.

[5] Скрыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. – М., 1927. – С.77.

[6] Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (февраль 1917- июль 1918 гг.) Сб. док. – К., 1990. – С.522.

[7] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. – 1989. - № 2. – С.37.

[8] Матеріали та документи про Донецько-Криворізьку республіку // Літопис революції. – 1928. - № 3. – С.254-258.

[9] Скрыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. – М., 1927. – С.78-80.

[10]Афанасій Ремньов був розстріляний за постановою Особливого відділу 4-ї армії в серпні 1919 р. На початку 2000-х Брянське управління ФСБ в процесі реабілітації незаконно репресованих за радянських часів осіб переглянуло його справу та реабілітувало. Звинувачення у мародерстві було визнано необгрунтованим. Звинувачення у «темному минулому» та «контрреволюційності» не розглядали. Див.: Бондаренко В. Первый красный офицер Афанасий Осипович Ремнев. 03.08.2017. http://grodno-best.info/nasledie/lyudi/pervyj-krasnyj-ofitser-afanasij-osipovich-remnyov.html; Федосов А. Яд платиновой чаши. Афанасий Ремнев // Аргументы и факты. Брянск. – 2005. - №.28, 29.

[11] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: документована історія. – К., 2001. – С. 112-113.

[12] ЦДАВОУ. Ф.1. Оп.1.Спр. 3. Арк. 40.

[13] Здоров А. А. «О предании революционному суду...»: Михайло Муравйов про витоки українського націонал-комунізму // Київська старовина. – 2008. - № 6. – С. 147-151.

[14] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: документована історія. – К., 2001. – С.105.

[15] Скрыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. – М., 1927. – С.69-71.

[16] Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Раппальского договора. Сб. док. – М., 1968. – Т.1.  – С.368.

[17] Бош Е. Б. Год борьбы. – К., 1990. – С.248-252.

[18] Там само. – С.345-349.

[19] Матеріали про другий Всеукраїнський з’їзд Рад // Літопис революції. – 1928. – № 2. – С.245.

[20] Там само. – С. 263.

[21] ЦДАГОУ. Ф. 57. Оп.2. Спр. 76. Арк. 152.

[22] Харченко В.П. Новые документы И.В. Сталина об Украине // Комуніст України. – 2004. – № 4. – С.53-54.

[23] Там само. – С. 54; Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002. – С.64.

[24] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції.  – 1928. –  № 1. – С.163.

[25] Малая Русь.  Вып. 1. – К., 1918. – С.49. В Ростовському окрузі – 33 % населення становили українці.

[26] Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (февраль 1917- июль 1918 гг.) Сб. док. – К., 1990. – С.628.

[27] Там само. – С. 692.