вівторок, 8 грудня 2020 р.

Василь Шахрай: документи з російських архівів. Частина 1. Дореволюційний період

 

 Андрій Здоров

Останніми роками в суспільній думці України все комуністичне вважається синонімом російського чи проросійського, а феномен так званого українського націонал-комунізму, тобто спроби поєднати марксизм (і ширше соціалізм) із боротьбою за національне визволення та відродження українського народу в тому числі проти російського імперіалізму, є незаслужено забутим[1]. Проте в українській історіографії поволі зростає інтерес і до історії націонал-комуністичних течій першої третини ХХ ст., їх внеску в історію української революції 1917 – 1921 рр., біографій їх діячів. Про це зокрема свідчать українські видання монографій Джеймса Мейса та Степана Величенка[2], підготовлена Юрієм Шаповалом збірка документів про Олександра Шумського[3], нове російське видання книги Валерія Солдатенка про Миколу Скрипника[4] тощо.

Засновнику українського «націонал-комунізму» Василю Матвійовичу Шахраю (1888 – 1920) судилося значно коротше життя, ніж Скрипнику чи Шумському, проте не менш яскраве. Але про нього досі немає ні книг, ні дисертацій. Його біографія , хоч і досліджувалася вже істориками[5], але досі має багато білих плям, суперечливих та неясних моментів, що породжує чимало версій та здогадок, що суперечать одна одній. Допомогти встановити істину мають перш за все архівні документи, яких на жаль збереглось не дуже багато. Значна частина їх досі знаходиться в російських архівах й доступ до них для українських дослідників не завжди простий. Ми публікуємо тут копії документів, які нам вдалося отримати за плату в 2019 р. із російських архівів в Санкт-Петербурзі та Москві.

Перша група документів – це справа слухача Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913-1916 рр. Василя Шахрая з Центрального державного історичного архіву міста Санкт-Петербург. Тут зокрема зберігаються виписка з метричної книги села Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Пирятинського району Полтавської області) про народження в 1888 р. в родині козака Матвія Савича Шахрая та дружини його Марії Петрівни сина Василя, атестат Феодосійського учительського інституту 1907 р., виписка з приписного свідоцтва про зарахування в запас вчителя Березівського міського училища Ананьївського повіту Херсонської губернії Василя Шахрая 1909 р., заява про вступ до Санкт-Петербурзького інституту вищих комерційних знань 1913 р., посвідчення про те, що Василь Шахрай є викладачем 9-го міського чоловічого училища міста Санкт-Петербургу того ж 1913 р., прохання про видачу документів у зв’язку із призовом до армії та для вступу до військового училища[6]. В 1971 р. на замовлення Інституту історії партії при ЦК КПУ були виготовлені копії документів цієї справи, які зараз зберігаються у справі Василя Матвійовича Шахрая в Центральному державному архіві громадських об’єднань України[7]. Проте чорно-білі копії не можуть відобразити повністю всі особливості першоджерела.

Особливо слід відзначити, що і в метричній книзі, і в приписному свідоцтві Василя Шахрая вказано його стан (сословіє) – козак. Російська імперія була становим суспільством, тому ця характеристика була важливою. Хоча під час проведення першого всеросійського перепису населення 1897 р. в Полтавській губернії не виділяли окремий стан козацтва. Всього перепис зафіксував 2778151 особу, в тому числі за станами: селяни 88,5 %, міщани – 8,7 %, дворяни  – 1,5 %, духовенство – 0,6 %. Однак упорядники матеріалів перепису зазначають, що «козаки, обернені у селян» становили понад 1 млн. осіб[8]. На відміну від козачих військ того часу – Донського, Кубанського, Уральського тощо – колишні козаки Гетьманщини давно вже не мали самоврядування та якихось особливих прав військового стану (воинского сословия). Проте козаки Лівобережжя знаходилися в дещо кращому економічному становищі, ніж сусідні селяни[9].

Цікаво відзначити, що командир Червоного козацтва Віталій Примаков також походив із цього прошарку – його батько був родом з чернігівських козаків. Думаю, не випадково саме Василю Шахраю та Віталію Примакову довелося зіграти ключову роль у виникненні цього червоного формування наприкінці 1917 – початку 1918 рр.[10]

Батько Василя Шахрая – Матвій Шахрай був заможною людиною, мав близько 100 десятин землі та міцне господарство[11]. Василь  Шахрай був старшим сином у родині й батьки вирішили «вивести його в люди». Цікаво, що молодший брат Василя Шахрая Петро в 1911 р. поступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира, де навчання було платним[12].

В цілому серед населення Полтавської губернії за переписом 1897 р. письменних було лише 16,9 %, а власне серед малоросів (українців) – 14,6 %. Досі залишається загадкою, чому Василь Шахрай в 1904 р. обрав для навчання саме Феодосійський учительський інститут. На той час на території підросійської України було три університети – Київський, Харківський та Новоросійський (в Одесі) та два учительських інститути, заснованих в 1874 р. – Глухівський (Чернігівська губернія) та Феодосійський (Таврійська губернія)[13]. Географічно для Василя Шахрая був ближчий Глухів, але з якихось причин він обрав саме Феодосію. При чому якщо в університетах навчання було платним, а випускники отримували вільний диплом, то в учительських інститутах навчання було безкоштовним (навіть платили стипендію), але по їх закінченню випускники мали відпрацювати пять років за призначенням учбового начальства або повернути інституту кошти, витрачені на їх навчання.

Саме в Феодосії Василь Шахрай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Беттєю Тепер, яка після хрещення та одруження в 1911 р. стала Оксаною Шахрай. Разом в 1907 р. вони належали до Феодосійської організації Партії соціалістів-революціонерів, до якої тоді входила також Голда Горбман – майбутня дружина наркома військових і морських справ СРСР – Катерина Ворошилова. Її спогади збереглися в Російському державному архіві соціально-політичної історії[14].

Оскільки Феодосійський учительський інститут належав до Одеського учбового округу, то очевидно саме в Одесі його керівництво вирішило направити випускника цього інституту Василя Матвійовича Шахрая працювати вчителем спершу в 1907 р. в містечко Маяки Одеського повіту Херсонської губернії (нині село Маяки Одеського району Одеської області), а потім в 1909 р. – в місто Березівка Ананьївського повіту тієї ж Херсонської губернії (нині – центр Березівського району Одеської області). В цілому по Херсонській губернії за переписом 1897 р. письменними були на той час 35 % чоловіків та 16,3 % жінок. За основними національностями письменних було: серед малоросів (які становили 68,3 % населення губернії) – 14,1 %, великоросів – 19,1 %, молдаван – 8,7 %, евреїв – 40, 1 %, німців – 60 %. Зокрема Березівське вище початкове училище було відкрите в 1900 р. як трьокласне, а в 1907 р. перетворене на чотирикласне. Очолював його в цей час інспектор Порфірій Полікарпович Жуган[15].

Роботу Василя Шахрая викладачем міського училища підтверджують і друковані видання того часу. Зокрема «Памятная книжка Херсонской губернии» за 1911 р. згадує його як одного з трьох вчителів Березівського чотирикласного училища[16]. А звіт Санкт-Петербурзького міського самоврядування за 1912 р. свідчить, що Василь Шахрай із 1 вересня 1912 р. викладав у 9-му чоловічому міському училищі столиці Російської імперії[17].

В 1916 р. Василь Шахрай, як студент вже Петроградського інституту вищих комерційних знань, був мобілізований до армії та направлений на навчання до Віленського військового піхотного училища, евакуйованого в 1915 р. в Полтаву. Можливо дані про нього також збереглися у фонді цього училища в Російському військово-історичному архіві в Москві, але на жаль перевірити це поки що в нас не було можливості[18].