неділя, 25 липня 2021 р.

«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні

 

 

12 липня цього року на офіційному сайті Кремля з’явилася стаття президента Російської Федерації Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Господар Кремля в черговий раз висловився на тему "росіяни та українці - один народ". Нічого принципово нового він не повідомив. Хіба що на сайті Кремля вперше з'явилася українська версія тієї самої імперської маячні. Стара концепція російського самодержавства про те, що існує єдиний "русский народ", що складається із великоросів, малоросів та білорусів, цілком заволоділа Путіним. Українців на його думку вигадали та створили вороги Росії – поляки, австрійці та... більшовики.

Путін навіть згадав про Валуєвський циркуляр та Емський акт, які "обмежили видання та ввезення із-за кордону... літератури українською мовою". Звісно він по своєму їх трактує, як наслідок польських інтриг, і навіть плутається в датуванні. Насправді Емський акт чи указ про заборону українського книгодрукування цар Олександр ІІ видав не в 1872, а в 1876 р.

Свої відповіді та оцінки цього чергового маніфесту російського імперіалізму вже опублікували Інститут історії України НАН України та чимало істориків та політологів з України й інших країн, зокрема Георгій Касьянов, Алексєй Міллер, Андреас Каппелер тощо.

Мені особисто нова стаття Путіна нагадала звернення «Населению Малороссии», опубліковане головнокомандувачем білої армії «Збройних сил півдня Росії» генералом Антоном Денікіним 25 (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, це було 12-е) серпня 1919 р. під  час широкомаштабного наступу його військ на Україну. Звернення було написане за участю відомих російських політичних діячів – від ліберала Павла Новгородцева до монархіста й націоналіста Василя Шульгіна, й опубліковане в усіх білогвардійських газетах та окремою листівкою. 25 червня 1919 р. білогвардійці захопили Харків, 31 липня – Полтаву, 31 серпня – Київ. Основним їх противником була Червона Армія, але на Правобережній Україні свій наступ на Київ вела Дієва Армія Української Народної республіки на чолі із Симоном Петлюрою. Війська УНР навіть встигли першими вступити до Києва, залишеного більшовиками, 30 серпня 1919 р. Проте денікінці швидко вибили їх з Києва, бо Петлюра наказав своїм військам не відкривати вогонь по білим, сподіваючись на союз із ними проти більшовиків. Звісно ці сподівання виявилися марними. Денікін був категоричним прибічником «єдиної і неділимої Росії», вважаючи українство лиш вигадкою її ворогів. Власне як і зараз Путін.



"Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против возрождения Единой России.

Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.

Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде – по малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых зачатков знания.

Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.

Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.

В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига.

Пусть все, кому дороги счастье и величие Родины и успех наших армий в их неудержном порыве к сердцу России - Москве, неустанно работают над созданием и укреплением в ближайшем и дальнем тылу прочной опоры для бойцов, сражающихся на фронте за величие и единство России."

Таганрог, 12 августа 1919 года

Главнокомандующий вооруженными силами на юге России

генерал-лейтенант ДЕНИКИН

(Составлено при участии проф. П. И. Новгородцева)"


Особливо слід зупинитися на злочинах більшовиків у зображенні Путіна:

"Большевики относились к русскому народу как неисчерпаемому материалу для социальных экспериментов. Они грезили мировой революцией, которая, по их мнению, вообще отменит национальные государства. Поэтому произвольно нарезали границы, раздавали щедрые территориальные «подарки». В конечном счёте, чем именно руководствовались лидеры большевиков, кромсая страну, уже не имеет значения. Можно спорить о деталях, о подоплёке и логике тех или иных решений. Очевидно одно: Россия фактически была ограблена."

Тут справді можна заплутатися. Хто це писав: Денікін чи Путін? Цитуємо далі президента Росії:

"В 1922 году при создании СССР, одним из учредителей которого выступила УССР, после достаточно острой дискуссии среди лидеров большевиков был реализован ленинский план образования союзного государства как федерации равноправных республик. В текст Декларации об образовании Союза ССР, а затем в Конституцию СССР 1924 года внесли право свободного выхода республик из Союза. Таким образом, в основание нашей государственности была заложена самая опасная «мина замедленного действия». Она и взорвалась, как только исчез страховочный, предохранительный механизм в виде руководящей роли КПСС, которая в итоге сама развалилась изнутри. Начался «парад суверенитетов». 8 декабря 1991 года было подписано так называемое Беловежское соглашение о создании Содружества Независимых Государств, в котором объявлялось, что «Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование». Кстати, Устав СНГ, принятый ещё в 1993 году, Украина не подписала и не ратифицировала.

В 20 – 30-е годы прошлого века большевики активно продвигали политику «коренизации», которая в Украинской ССР проводилась как украинизация. Символично, что в рамках этой политики с согласия советских властей в СССР вернулся и был избран членом Академии наук М. Грушевский – бывший председатель Центральной Рады, один из идеологов украинского национализма, в своё время пользовавшийся поддержкой Австро-Венгрии.

«Коренизация», безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском."



Ясна річ, що російський великодержаний шовінізм у Путіна «так називаємий», а от український націоналізм – справжній і страшний ворог. Хоч для будь-кого, хто читав праці того ж М. Грушевського, називати його націоналістом досить смішно. Дуже показова також імперська критика національної політики більшовиків, особливо для тих, хто вважає Путіна продовжувачем політики Леніна.

Список імперських претензій Путіна завершується пассажем, що зовнішні сили, як нібито керують Україною, роблять з неї «Анти-Росію», але Росія ніколи не буде "анти-Україною". Остання теза повністю суперечить усьому попередньому тексту: якщо українська нація - це лише вигадка антиросійських сил, а насправді українці - лише частина росіян, тоді навіщо назва "Україна"?



Засновник українського націонал-комунізму Василь Шахрай писав ще у 1918 р. про таких "фахівців з українського питання":

"Взгляните на ежедневную прессу, припомните, что вы слышали об Украине, и попробуйте дать ответ на основании всех сведений, на вопрос: что собою представляет революционно-национальное движение на Украине – глубокий ли процесс, полный реального жизненного значения – или что-то минутное, «вымышленное»?

Я уверен, что, на основании тех сведений, мы услышим ответ: «да» – на второй вопрос? – Украинское движение – это «выдумка», одни говорят интеллигенции и буржуазии украинской, другие – российской буржуазии, третьи – немецкого империализма и так далее.

Ну, а раз это – «выдумка», то… при чем здесь «право нации на самоопределение» и какие могут быть разговоры про какой то там вопрос? Даже до прямого курьеза доходит, когда, например, приходится слышать разговоры  о «фиктивной нации». И пусть не указывают, что это говорят люди «неответственные». Не говоря уже о том, что иногда «устами младенцев глаголет истина», я, чтобы не останавливаться дальше на этом вопросе, приведу выдержку из одной статьи, помещенной в №132 «Правды»: «Сущность происшедших изменений в международном положении Украины сводится к следующему: вместо “южной части России” имеется в настоящий момент “южная часть оккупированной Германией на Востоке области”. То, что оккупация совершена под “фирмой” самостоятельности и даже то, что в головах некоторых господ (окончательно потерявших голову от неожиданного для них под'ема в них (sic!) национальных украинских чувств), эта оккупация отражается как самостоятельность, не мешает нам оценивать сложившееся положение именно как оккупацию и только как оккупацию» (курсив мой – В.С.). Автор этих комических строк рекомендует свою точку зрения как «Екатеринославскую» точку зрения, значит точку зрения людей, которые собственными глазами видели украинский революционный процесс. Украины собственно нет, это выдумка кое каких господ, которые охвачены под'емом «в них для них» украинского национального чувства. Есть лишь «южная часть оккупированной Германией на Востоке области».

В с.-д. литературе долго спорили по поводу «права нации на самоопределение». Главным аргументом против него было обвинение в «абстрактности», общности. На это т. Ленин основательно ответил, что эта абстрактность существует лишь в голове оппонентов, это во-первых, а во-вторых, этот лозунг еще требует анализа конкретных условий жизни той или иной нации. Но какая может быть проверка там, где ничего, кроме «выдумки» нет, где «оккупация и только оккупация»?!

История весьма ехидно и зло смеется над такими рассуждениями. И если бы от них не болели чубы у людей, то мы могли бы предоставить эти рассуждения на издевательство истории. Мы укажем только на один случай такого издевательства. В том же номере «Правды», с той же «Екатеринославской» точки зрения доказывается, что Украине не нужна особая коммунистическая Партия (это абсолютно консеквентно* с ее точки зрения), но автор не «возражает», чтобы эта партия называлась «Коммунистическая партия Украины». Ну, как здесь не вспомнить приятелей Петра Ивановича Бобчинского и Александра Ивановича Хлестакова, из которых первый просит, чтобы его сын, рожденный «до брака, но как бы в браке», звался фамилией своего папаши, а добрый А.И. Хлестаков соглашается: «пусть называется»! И как курьез, во главе этой партии становятся как раз представители «Екатеринославской» точки зрения!!! «Пусть называется!»".

В книзі «До хвилі» Василь Шахрай та Сергій Мазлах вказують також на вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу у російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів».

«Всіх їх об’єднує імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок.»



«Національні рухи в сучасному змісті сього слова виникають одночасно з розвитком капіталізму. І виникають не за вдяки тому, що їх «видумують» у власних користних  інтересах ті чи инші експлуатіруючі класи капіталістичного суспільства (сей момент дійсно грає велику ролю в національних, як і в усяких инших рухах), — а завдяки тому, що капіталізм заволікає в світовий оборот, до спільного господарського, а значить і духовного життя, як найглибші, як найширші кола людности. Національні рухи більше звязані з всесвітньо - прогресивним боком розвитку капіталізму, ніж з його руїнницькими тенденціями, експлуатацією, деґрадацією народних мас. Сей останній бік має свій досить великий вплив на розвиток національних рухів. Але ним одним не можна пояснити національні рухи, їх глибини і поширенности між усіма класами сучасного суспільства. Немає жодного класу, котрий би не брав участи в ньому, котрий не ставив би своїх домагань національного змісту. Пролетаріат в тій кількости. Се, розуміється, не означає, що в кожну хвилю всі класи з однаковим захопленням і з однаковою силою виставляють одинакові домагання. Ріжні класи в ріжний час у ріжних містах виставляють ріжні національні домагання з ріжною силою й впертістю.»

«Український рух не являє собою чогось невідомого в історії. Але він набрав такі яскраві форми, так виразно і «класично» відбувався, що дослідження його має величезне значіння для урозуміння характеру, змісту і законів розвитку національно визвольних рухів взагалі. І сей дослід має, буде мати не один лише теоретичний інтерес. "Тепер реакційний, імперіалістичний капіталізм все частіш трощить сі, демократично визначені, кордони (великих і життєздатних європейських націй, чиї межі раніше зазначалися все більше й більше мовою й симпатіями населення). Всі ознаки говорять за те, що імперіалізм зоставить у наслідок ідучому йому на зміну соціалізмові, межі менш демократичні, низку анексій у Европі і в инших частинах світу.»

Ніби відповідаючи сучасним російським соціал-шовіністам, що й нині називають себе «комуністами», автори «До хвилі» пишуть про своїх опонентів у середовищі більшовиків:

«України нема, була «південна Росія», стала «південна частина окупірованного Германією на сході краю», — але Тимчасовий уряд України утворимо: хай зветься!

України нема, українське робітництво чисто руського походження, — але партію «комунистів України» чому не назвати українською: хай зветься!

Селяне й слухать не хотять про «українщину», — але чому не забезпечити їм їх «просту і наївну» мову!

Україну видумують «судейські чиновники, в роді Шелухіна» — так «забезпечимо» українську мову в школі й в установах, і значить, посадимо в них «судейських чиновників, в роді Шелухіна», бо ми самі її не знаємо.

Улица, улица, аль ты пьяна?

Правая, левая — где сторона?

Ні, йти тім шляхом, який пропонує X. Раковський, небезпечно. Навіть на випадок успіху, на випадок прилучення до Росії «східньої частини України», Росія й Україна будуть мати свій Ельзас, і та й друга на довго будуть перебувати в «хоробливому стані не вирішеного національного питання».

«Є инший способ поставитися російському пролетаріатові до України. Забути, що Україна була вотчиною, колонією Великоросії, зріктися раз назавжди «свого первородства» на Вкраїні, переданого у наслідок недоброї пам'яті царізмом, зректися навіть не за «чечевичний куліш цукру, хліба» і т. д. (се приложиться і без «первородства»), а виходячи з свого програмового пункту, де стоїть (чи то раніше стояло?) «право націй на самовизначення». …Сей шлях, правда, трудніший, він не дасть, може, можливосте з барабанним боєм оповіщати urbi et orbi про «победы й одоления» і «загибать салазки» німецькому урядові «страшними» запитаннями з Курська... вибачайте,   з   «Полтави»   (така   гостиниця   чи  що?).

На першому шляху можна завоювати Гомель, Білгород, Суми, Глухів, Валуйки, Чернигів, Харків і и., утворити російсько-український Ельзас і скріпити морально-політичний стан Діректорії (колишньої Ц. Ради) на всій Україні. І утворить з громом і стуком «інтернаціональних» фраз, «страшних» «революційних» маніфестів і т. д.

На другому шляху прийдеться переїхати до Київу, тілько не в «Марсель», а на Софійську площу, і відтіля звойовувати Україну від Дону до Карпат, тілько не для чийогось «первородства», чи то великоруського, чи то польського, чи то австрійського, а для «первородства» самої України. Доведеться сказати (можна по сьому случаю зробити глибоке зітхання і додати: «Повірьте, иншого виходу немає»!): Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тілько «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. Вона має «право», можливість жити «в себе і для себе», як і ті держави. Український народ є дійсно народ, а не видумка «судейських чиновників, в роді Шелухіна», народ, який хоче жити власним вільним життям, має до того відповідні географичні, етнографичні, економичні, моральні, фізичні, историчні, духовні і всякі инші підстави. Народ, який давно вже перестав бути «хохлом» і давно став «українцем», навіть ще тоді, коли катеринославські папеньки   не   ухажували за  катеринославськими  маменьками  і  ходили  без  штанців.

І коли російський пролетаріат наважиться поставиться так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітниче-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією. Тоді буде далеко більше пролетарської єдності, ніж коли російський пролетаріат буде мріяти колишні мрії про колишнє «первородство».»

 

          Проголошена Петром Першим в 1721 р. Російська імперія розвалилася менші ніж за два століття – в 1917 р. Намагань її відновити було чимало – і мабуть найбільш відвертою спробою знов побудувати «єдину і неділиму Росію» була спроба Денікіна, яка зазнала жорсткого краху на початку 1920 р.  Путін неодноразово висловлював пошану до Денікіна, називаючи його видатним державним діячем та патріотом Росії, сприяв перенесенню його праху з Парижу до Москви та навіть отримав у подарунок від доньки Денікіна його шашку. В цьому плані вірність господаря Кремля білогвардійським імперським традиціями закономірна. В той же час він намагається їх поєднати із традиціями сталінського СРСР, що продовжив певні риси імперії в новій формі.

          Але всі імперії рано чи пізно гинуть внаслідок розвитку світового ринку та капіталізму, потребам якого найкраще відповідають саме національні демократичні республіки. Знищення імперій та диктаторських режимів є необхідною умовою для найповнішого розвитку продуктивних сил та подолання національної ворожнечі між народами. А це в свою чергу наближає до того моменту, коли капіталізм вичерпає свої ресурси для розвитку та змушений буде поступитися місцем більш справедливому суспільству без експлуатації людини людиною, без держав та кордонів.

 А. Здоров.

 

 Читайте також:

Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні



пʼятниця, 16 липня 2021 р.

ЯК ЦЕ БУЛО НЕДАВНО, ЯК ЦЕ БУЛО ДАВНО… З приводу 31-ї річниці проголошення державного суверенітету «УССР»

 

Мітинг 1990 р. Фото Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного (далі - ЦДКФФА)

 I

Не варто зараз повторювати демагогічних тез тогочасної РУХівської пропаганди, які летючками поширювалися теренами України: мовляв, Україна годує всю Російську імперію під назвою «СССР»; ось вирвемось з лабет Москви і заживемо весело, щасливо і заможно…

Але варто згадати, якими суто економічними чинниками (бо економіка це найважливіша сфера суспільного життя) визначалася колоніальна залежність України від Москви, тобто, від «союзного Центру» (як тоді казали), фактично напередодні проголошення державного суверенітету «УССР», - у перший половині 1990 р.

Становище було таке, що переважна частина економіки України була безпосередньо підпорядкована центральним імперським органам управління. Розташовані у Москві центральні міністерства монопольно розпоряджалися природними багатствами та трудовими ресурсами «УССР».

Цей стан  також визначався тим, що приблизно 95% обсягу продукції, виробленої промисловістю України перебували у розпорядженні імперських міністерств и відомств. Адміністративними методами з Москви вказувалося, не тільки, скільки і чого в Україні продукувати, але і як організовувати виробництво та здійснювати оплату праці найманих робітників.

Саме імперський «Центр» на свій розсуд виділяв Україні сировину, обладнання, предмети споживання, тобто давав скільки міг або скільки хотів.

«УССР» також була змущена платити імперському «Центрові» податок натурою, розмір якого, знову визначався у Москві. Окрім виплат натурою, існували ще грошові внески, обсяги яких постійно зростали. За ЦК КПУ-КПСС, за Радою Міністрів «УССР» залишалося лише право просити, аби забирали менше.

В свою чергу імперський «Центр» станом на 1990-й рік, ще зберігав за собою прерогативу встановлювати розмір бюджету «УССР», відповідно визначаючи структуру доходів і видатків. «Радянський» Україні з Москви вказувалося, яких соціальних нормативів треба триматися, тобто встановлювалися тарифні ставки, посадові оклади, визначалися розміри пенсій, стипендій, матеріальної допомоги і т. інш.

Така відома з «радянських» часів установа, як «Госкомцен СССР», на свій розсуд встановлювала ціни на продукцію, яка ввозилася та вивозилася за межі «УССР». Представники української партійно-державної бюрократії навіть не мали дорадчого голосу у цих питаннях і як наслідок, складалося від’ємне сальдо між продукцією, що ввозилася і продукцією, що вивозилася з «УССР».

Імперський «Центр» зберігав за собою монополію на грошову емісію і відповідно можливість пускати в обіг яку завгодно грошову масу, яка, мяко кажучи, не завжди була забезпечена товарними масами.

Незважаючи на те, що формально «УССР» була членом ООН, їй фактично було заборонено мати прямі економічні звязки з країнами поза межами «СССР», навіть з країнами так званого «соціалістичного табору».

Засідання Верховної Ради УРСР 1990 р. (ЦДКФФА)


II

Звісно, такий стан справ, така колоніальна залежність державно-капіталістичної економіки «УССР» від Москви не міг задовольнити її правлячий клас – КПУ-КПССівську партійно-державну бюрократію.

До того ж, відомий такий соціально-політичний феномен, коли найвищі КПССівські посадовці (номенклатура ЦК КПСС), призначені керувати Україною, по іншому кажучи, московські намісники, згодом, на грунті матеріальних інтересів української партійно-державної бюрократії, ставали мало не патріотами свого намісництва і у межах стосунків та впливів у партійній ієрархії КПСС, чинили спротив московському економічному визиску.

У 1989-1990-му роках для такого спротиву складалися доволі сприятливі умови. Імперський «Центр» починав помітно слабнути і відповідно у Російський імперії під назвою «СССР» відразу почали посилюватися відцентрові тенденції.