пʼятниця, 16 липня 2021 р.

ЯК ЦЕ БУЛО НЕДАВНО, ЯК ЦЕ БУЛО ДАВНО… З приводу 31-ї річниці проголошення державного суверенітету «УССР»

 

Мітинг 1990 р. Фото Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного (далі - ЦДКФФА)

 I

Не варто зараз повторювати демагогічних тез тогочасної РУХівської пропаганди, які летючками поширювалися теренами України: мовляв, Україна годує всю Російську імперію під назвою «СССР»; ось вирвемось з лабет Москви і заживемо весело, щасливо і заможно…

Але варто згадати, якими суто економічними чинниками (бо економіка це найважливіша сфера суспільного життя) визначалася колоніальна залежність України від Москви, тобто, від «союзного Центру» (як тоді казали), фактично напередодні проголошення державного суверенітету «УССР», - у перший половині 1990 р.

Становище було таке, що переважна частина економіки України була безпосередньо підпорядкована центральним імперським органам управління. Розташовані у Москві центральні міністерства монопольно розпоряджалися природними багатствами та трудовими ресурсами «УССР».

Цей стан  також визначався тим, що приблизно 95% обсягу продукції, виробленої промисловістю України перебували у розпорядженні імперських міністерств и відомств. Адміністративними методами з Москви вказувалося, не тільки, скільки і чого в Україні продукувати, але і як організовувати виробництво та здійснювати оплату праці найманих робітників.

Саме імперський «Центр» на свій розсуд виділяв Україні сировину, обладнання, предмети споживання, тобто давав скільки міг або скільки хотів.

«УССР» також була змущена платити імперському «Центрові» податок натурою, розмір якого, знову визначався у Москві. Окрім виплат натурою, існували ще грошові внески, обсяги яких постійно зростали. За ЦК КПУ-КПСС, за Радою Міністрів «УССР» залишалося лише право просити, аби забирали менше.

В свою чергу імперський «Центр» станом на 1990-й рік, ще зберігав за собою прерогативу встановлювати розмір бюджету «УССР», відповідно визначаючи структуру доходів і видатків. «Радянський» Україні з Москви вказувалося, яких соціальних нормативів треба триматися, тобто встановлювалися тарифні ставки, посадові оклади, визначалися розміри пенсій, стипендій, матеріальної допомоги і т. інш.

Така відома з «радянських» часів установа, як «Госкомцен СССР», на свій розсуд встановлювала ціни на продукцію, яка ввозилася та вивозилася за межі «УССР». Представники української партійно-державної бюрократії навіть не мали дорадчого голосу у цих питаннях і як наслідок, складалося від’ємне сальдо між продукцією, що ввозилася і продукцією, що вивозилася з «УССР».

Імперський «Центр» зберігав за собою монополію на грошову емісію і відповідно можливість пускати в обіг яку завгодно грошову масу, яка, мяко кажучи, не завжди була забезпечена товарними масами.

Незважаючи на те, що формально «УССР» була членом ООН, їй фактично було заборонено мати прямі економічні звязки з країнами поза межами «СССР», навіть з країнами так званого «соціалістичного табору».

Засідання Верховної Ради УРСР 1990 р. (ЦДКФФА)


II

Звісно, такий стан справ, така колоніальна залежність державно-капіталістичної економіки «УССР» від Москви не міг задовольнити її правлячий клас – КПУ-КПССівську партійно-державну бюрократію.

До того ж, відомий такий соціально-політичний феномен, коли найвищі КПССівські посадовці (номенклатура ЦК КПСС), призначені керувати Україною, по іншому кажучи, московські намісники, згодом, на грунті матеріальних інтересів української партійно-державної бюрократії, ставали мало не патріотами свого намісництва і у межах стосунків та впливів у партійній ієрархії КПСС, чинили спротив московському економічному визиску.

У 1989-1990-му роках для такого спротиву складалися доволі сприятливі умови. Імперський «Центр» починав помітно слабнути і відповідно у Російський імперії під назвою «СССР» відразу почали посилюватися відцентрові тенденції.

У 1970-х – 1980-х роках «СССР» зробив величезні, але марні зусилля виграти відомі «перегони озброєнь» та взагалі «холодну війну» у західного імперіалізму,  підірвавши при цьому власну бюрократизовану планову економіку, тенденції розвитку якої і без того були маловтішними.

«Холодна війна» була програна. Імперський «Центр» відповів на це спробами модернізації. Спочатку була проголошена програма «прискорення» (1985-1986 рр.), яка успішно провалилася. Потім, щоб подолати відчуженість пролетарських мас від «планів партії», яка була однією з головних причин невдачі політики «прискорення», КПССівська верхівка проголосила кампанію «перебудови», тобто «перестройки, демократизации и гласности»(1987-1990).  

«Розвинутий», а потім навіть «зрілий соціалізм» 70-х років, у середині 80-х зусиллями офіційної пропаганди перетворюється на «реальний», а КПССівська «перебудова» проголосила про початок створення «гуманного, демократичного соціалізму», до того ж, він мав стати «ринковим соціалізмом», - з відмовою від командно-адміністративних методів управління, з застосуванням ринкових відносин та «плюралізмом форм власності на засоби виробництва».

Але, як відомо, ця «перебудова», тобто спроба модернізації Російської імперії після програшу «холодної війни», мала для імперського «Центру» катастрофічні наслідки.

 КПССівська політика «демократизации и гласности» стала каталізатором буржуазно-демократичної  революції, яка у колоніях Російської імперії набрала форм національно-демократичної революції. Імперія почала швидко слабнути і врешті-решт розпадатися.

Ганебний кінець інтервенції у Афганістан; виведення «радянських», тобто російсько-імперських військ з Центральної Європи; блискавичний крах «соціалістичного табору», - як тільки «радянські» війська пішли, буржуазно-демократична революція один за одним змела режими московських сателітів у країнах Центральної Європи; початок відокремлення від імперії країн Балтії та Закавказзя; навіть російська партійно-державна бюрократія, на чолі з Єльциним, почала «ставати в позу» відносно імперського «Центру», заявляючи, що так званий «Союзний Центр» - це одне, а Росія, - це щось трохи інше; до того ж, розвиток національно-демократичної революції в самій Україні, - усі ці соціально-політичні процеси здійснювали відповідний вплив на український правлячий клас – КПУ-КПССівську партійно-державну бюрократію, яка на той час займала вичікувальну позицію.

Треба також пам’ятати, що всі ці бурхливі політичні події відбувалися на фоні стрімкого  поглиблення економічної кризи і потужної повсякденної ідеологічної кампанії по пропаганді переваг ринкової економіки над плановою та «плюралізму форм власності» над тотальним одержавленням. «Ринку альтернативи немає!» - волали  не тільки ЗМІ усіх напрямків, не тільки різноманітна інтелектуальна обслуга панівного класу, але навіть офіційна КПССівська пропаганда. Фактично, під цей галас починався процес трансформації державного капіталізму у капіталізм приватновласницький. Демонтаж планової економіки та становлення ринкових відносин були необхідними початковими етапами цього процесу.  

Матеріальні інтереси української партійно-державної бюрократії  вимагали взяти під контроль цей привабливий процес, який відкривав великі можливості конвертації влади у гроші. Але для цього треба було перш за все відібрати важелі управління українською економікою у заслаблого імперського «Центру». «Економічна самостійність УССР» поставала однією з тих задач, які у 1990-му році треба було вирішувати українському пануючому класу.

 

III

Одне з гасел мітінгуючих 1990 р.

Слабенька реакція імперського «Центру» на крах «соціалістичного табору» московських сателітів та на відцентрові політичні та економічні тенденції всередині «СССР»(в цей час Російську імперію розвалював так званий «парад суверенітетів», який почався з проголошення державного суверенітету Естонської «ССР» 16.11.1988), дуже мала ймовірність застосування КПССівською верхівкою репресивних заходів стосовно своїх «партайгеноссе» у колоніях, підказували український партійно-державній бюрократії, що склалися доволі сприятливі умови для того, щоб перебрати у свої руки важелі управління українською економікою.

Але «економічна самостійність УССР», тобто контроль над українською економікою вже київською, а не московською, «червоною» бюрократією, був би фікцією без відповідних політичних кроків. Під тиском розвитку національно-демократичної революції та своїх матеріальних інтересів український КПССївський номенклатурі треба було зважитися на відокремлення від імперського «Центру», проголосивши державний суверенітет «УССР».   

Найбільш бажаним для КПССівської верхівки, як у Москві, так і у колоніях,  був так званий «китайський варіант»: реставрація приватновласницького сектору економіки (приватновласницького капіталізму) та його співіснування з державним сектором (з державним капіталізмом) при збереженні тоталітарного соціально-політичного устрою, тобто під поліцейським та політичним контролем «червоної» партійно-державної бюрократії.

Реалізації «китайського варіанту» у «СССР» завадив розвиток буржуазно-демократичної революції у метрополії та її різновиду, - національно-демократичної революції, у колоніях, а також розпад тоталітарного моноліту КПСС на національні складові.

Варто згадати, що «парад суверенітетів», - цей розпад Російської імперії, був справою саме національних кадрів КПССівської номенклатури (національних кадрів колоніальної адміністрації), які у 1988-1990 роках ще скрізь по колоніях зберігали владу у своїх руках.

Українська  КПУ-КПССівська партійно-державна бюрократія, так би мовити, «пасла задніх» у цьому процесі, який, як згадувалося вище, почався з проголошення державного суверенітету Естонської «ССР» 16.11.1988. Потім про свій державний суверенітет проголосили: Литовська «ССР» – 26.05.1989; Латвійська «ССР» – 28.07.1989; Азербайджанська «ССР» – 23.08.1989; Грузинська «ССР» – 26.05.1990; навіть метрополія відокремилась від імперського «Центру», - «РСФСР» проголосила про свій державний суверенітет 12.06.1990; Узбецька «ССР» – 20.06. 1990; Молдавська «ССР» – 23.06.1990. 

Довге вичікування не минулося для української КПССївської еліти без наслідків. Розвиток національно-демократичної революції 1989-1991 років призвів до альтернативних виборів: у Верховній Раді з‘являється націонал-демократична опозиція, а у трьох областях Західної України КПУ-КПСС взагалі втратила владу  – можливості для реалізації «китайського варіанту» політичним шляхом у масштабах окремо взятої «УССР» були втрачені…

 

Посвідчення громадянина УНР 1990 р.

IV

Ще у серпні 1989-го року такий представник КПУ-КПССівського істеблішменту, як член ЦК КПУ, голова Держплану «УССР», та майбутній перший голова українського уряду після проголошення незалежності 24.08.1991, В. Фокін (який нещодавно нагадав українському суспільству про своє політичне та, мабуть, і фізичне існування, своїм призначенням у серпні 2020 замісником керівника української делегації  у складі ТКГ на перемовинах у Мінську та своїми скандальними заявами на цій посаді), на шпальтах такого КПУ-КПССївського офіціозу, як газета «Радянська Україна», («Радянська Україна» від 13.08.1989) насмілився виказати невдоволення  української партійно-державної бюрократії існуючим станом справ з підпорядкуванням української економіки імперському «Центру»: «Пропонована система формування бюджету закріплює за республіками лише право добре працювати, а скільки й чого при цьому споживати, знову ж таки, встановлюватиме Центр»…

Та ось, березневий, 1990-го року, Пленум ЦК КПУ приймає резолюцію «Про політичний та економічний суверенітет України». На урочистих святкових зборах, присвячених 120-й річниці з дня народження Леніна, які відбулися у київському Палаці культури «Україна» 20.04.1990,  доповідь «Дорогой Ленина, дорогой перестройки» виголосив член Політбюро ЦК КПСС, перший секретар ЦК КПУ В. Івашко (який у травні 1990р. стане головою новообраного українського парламенту, а у червні 1990р. -  героєм політичного скандалу, коли, покинувши сесію Верховної Ради України, на чолі делегації КПУ  поїде у Москву, на XXVIII з,їзд КПСС та в Україну вже не повернеться, покинувши напризволяще Верховну Раду, «рідну партію» та свою найвищу партійно-державну посаду в «УССР», щоб у Москві стати заступником Генерального секретаря ЦК КПСС М. Горбачова), який, зокрема, про цю резолюцію сказав наступне:

« Как известно, мартовский 1990г. Пленум ЦК Компартии Украины принял резолюцию «О политическом и экономическом суверенитете Украины». Разработана соответствующая концепция. Пересматриваются наши взаимоотношения с центром, союзными республиками и зарубежными странами. В основе нашей позиции по этому вопросу – заключение взаимовыгодных экономических договоров, создание механизма гармонизации интересов Украинской ССР с другими республиками и центром, защиты от бесхозяйственности, разбазаривания наших национальных богатств»… 

«Процес пішов», - як неодноразово казав той же М. Горбачов,  і у червні 1990р., коли В. Івашко вже зник з політичної сцени України (першим секретарем ЦК КПУ став Ст. Гуренко, а головою українського парламенту згодом став другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук), XXVIII з’їзд КПУ приймає резолюцію «Про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки», де про українську економіку згадано у таких виразах: «З’їзд розглядає суверенну українську державність як: … - виключну власність народу України на землю, надра, мінерально-сировинні ресурси, внутрішні і територіальні води та інші природні багатства, основні засоби виробництва, а також фінансово-кредитні установи з належними їм бюджетними, кредитними, валютними та іншими ресурсами, які формуються на території республіки, право на свою частку загальносоюзного багатства, створену трудовими зусиллями народу України…».

15.05.1990р. почала свою роботу перша сесія Верховної Ради «УССР» 12-го скликання, вибори до якої, як вже зазначалося вище, вперше в історії «УССР» відбувалися на альтернативній основі. Розвиток національно-демократичної революції також призвів до того, що на дуже короткий термін (до введення в Україні інституту президентської влади) центр влади скрізь по Україні пересунувся від КПУ-КПССівських парткомів до Рад відповідних рівнів, у даному випадку від ЦК КПУ до Верховної Ради, незважаючи на те, що у КПУ була переважаюча більшість депутатських мандатів. Оскільки органом верховної державної влади не формально, а у дійсності, стала Верховна Рада, то депутати відразу прийняли рішення, що вони працюватимуть на професійній основі і сесії Верховної Ради триватимуть по 60 днів, на відміну від тих тоталітарних часів, коли Верховна Рада була лише бутафорією і її сесії тривали по два-три дні.

28-го червня 1990 року почався розгляд проекту Декларації про державний суверенітет. Оскільки за кількістю  депутатських мандатів у своїх членів, КПУ мала можливість проводити у Верховній Раді свої рішення, або, іншими словами, у 1990-му році КПУ ще мала можливість легітимізувати свою політику через посередництво Верховної Ради, то прийняття Декларації про державний суверенітет було лише реалізацією рішень XXVIII з,їзду КПУ. Проте розгляд її проекту був напруженим.

Серед депутатів – членів КПУ вже не було традиційної сталіністської єдності: окремо поводились представники Демократичної платформи (які, як відомо, у грудні 1990р. у масовому порядку залишили КПУ і створили Партію Демократичного Відродження України); до того ж сталося розмежування між так званими «імпер-комуністами» та «суверен-комуністами».

Декларація про державний суверенітет України (перша сторінка)


Враховуючи досвід розвитку політичної ситуації у країнах Балтії, тогочасні політичні аналітики навіть розглядали можливість розколу КПУ на дві партії, як це сталося, наприклад, у Литві, де Комуністична партія розпалася на КПЛ на платформі КПСС і на самостійну КПЛ на чолі з А. Бразаускасом, яка дуже швидко перетворилася на Демократичну Партію Праці.

Втеча В. Івашка до Москви на початку розгляду проекту Декларації про державний суверенітет і його категорична відмова повернутися, незважаючи на вимоги Верховної Ради, додатково деморалізувала депутатів-членів КПУ.

Нездатна впливати на рішення Верховної Ради, невелика націонал-демократична опозиція вперто висувала різні доповнення та зміни до проекту Декларації(за основу якого було покладено вищезгадану резолюцію XXVIII з,їзду КПУ), які Верховна Рада мусила розглядати.

Зовнішні події також суттєво впливали на ситуацію у сесійному залі:

- у березні 1990р. литовський парламент оголосив про вихід Литви зі складу «СССР» та продовжувався «парад суверенітетів»;

- на Заході і в Центрі України, у самому Києві вирували мітинги на підтримку націонал-демократичної опозиції у Верховній Раді;

- одночасно активісти Української Міжпартійної Асамлеї (УМА) проводили по обласних центрах кампанію набуття громадянства Української Народної Республіки для створення у майбутньому паралельних структур влади з метою повалення КПСС-івської режиму в Україні та відновлення УНР;

- загалом байдужий, як до політичної боротьби у Верховній Раді навколо проекту Декларації про державний суверенітет України, так і до ідеї українського суверенітету, як такої, промисловий пролетаріат Півдня та Сходу у цей час теж виходив за межі суто економічної боротьби. 16-17 червня 1990р. у Донецьку відбувся Перший з’їзд шахтарів «СССР». З’їзд вийшов на дуже важливе політичне рішення, що КПСС не є робітничою партією та закликав промислових робітників усього «СССР» до одноденного політичного страйку 11 липня 1990р. (у першу річницю початку масового страйку «радянських» шахтарів у липні 1989р.), з вимогою «департизації» промислових підприємств, тобто з вимогою видалити з шахт і заводів КПССівські парткоми. Незважаючи на численні перешкоди, страйк 11.07.1990р. відбувся, але  саме як шахтарський страйк. Партійно-державній КПУ-КПССівській бюрократії вдалося зірвати спроби провести його в усіх галузях української промисловості, крім вугледобувної. Владою робітничих (страйкових) комітетів, які залишилися нерозпущеними після загального шахтарського страйку влітку 1989р., КПУ-КПССівські парткоми були закриті на усіх українських шахтах.

І знову ж таки, не слід забувати, що ці бурхливі політичні події відбувалися на фоні кризи споживчого ринку, на фоні величезного дефіциту майже усіх товарів повсякденного вжитку, перш за все, продовольчих товарів. Криза була така гостра, що на багатьох промислових підприємствах Сходу и Півдня України адміністрація почала переходити до прямого розподілу продовольства робітникам за рахунок заробітної платні, тобто до натуроплати найманої праці.

Та ось, після тривалих емоційних обговорень, 16.07.1990 р. тимчасово головуючий на засіданнях Верховної Ради, замісник збіглого Івашка І. Плющ поставив на голосування доопрацьований проект Декларації про державний суверенітет  не «УССР», як це було сказано у відповідній резолюції XХVIII-го з,їзду КПУ, а саме України! Результати цього голосування загальновідомі: 355 голосів «за», лише 4 «проти», не брали участі у голосуванні з різних причин 26, з яких 18 потім приєдналися до тих, хто голосував «за»…

 


Протокол засідння Верховної Ради УРСР 16.07.1990. ЦДАВО України.


V

То що ж сталося?! Чому так сталося, що Верховна Рада «УССР» 12-го скликання, у переважній більшості складена з КПУ-КПССївських номенклатурників різного рівня, зробила такий  надважливий політичний крок, зробила на той час дуже вагомий внесок у розпад Російської імперії та здобуття незалежності України?

У зв’язку з цим питанням варто згадати, що такий провідний представник української емігрантської соціалістичної думки, як І. Багряний, після Другої світової війни, наприкінці 40-х – на початку 50-х років ХХ ст..,  передбачав, що у новому раунді боротьби за незалежність України від Російської імперії, дуже важливу роль зіграють КПУ-КПССівські партійно-комсомольскі «кадри».

І. Багряний, як лідер створеної у еміграції Української Революційно-Демократичної партії, провадив гостру ідейно-політичну боротьбу з різного ґатунку «донцовістами», з тими, «хто жахається слова «марксизм», «матеріалізм», … хто від одного слова «пролетаріат» приходить у сказ…». У полеміці з ними він зазначав:

«Розглядаючи політичні сили, вірніше, політичні кадри українського народу в підсовєтській Україні, ми твердили і твердимо, що кадри ті колосальні, високої політичної школи, як і фахового та державницького вишколу. … Але ті кадри знаходяться в КП(б)У і в комсомолі, тобто – під КП(б)У й під комсомолом, що ними розпоряджаються. … Так, ці кадри під КП(б)У і під комсомолом. На держано-політичній роботі. І це всі основні кадри нації, бо все, що було політично активне і здатне до політичного життя, мусіло визначатися, можливість же визначатися в офіційній сфері була і є лише одна – під егідою КП(б)У і комсомолу. А тепер інша справа, наскільки ці кадри душею і серцем належать тій КП(б)У і тому комсомолові. Досвід доводить тут щось зовсім протилежне».

Висновок Багряного: «І ось, застановлюючись над цим, казали і кажемо: проблема успішної боротьби за українську справу, це проблема включення всіх цих кадрів в політичний актив нації, у велику революційну, визвольну акцію»…

Важко погодитись з думкою І. Багряного (якщо перенести її на ситуацію 1980-х років) про те, що «душею і серцем» українські партійно-комсомольські «кадри» не належали до КПСС та комсомолу, що ними розпоряджались. Скоріше, мова може йти про «шлунок та гаманець», тобто про «бізнесові інтереси», якщо казати по сучасному, ніж про «душу і серце»…

Якщо максимально узагальнити, то можна сказати наступне: буржуазно-демократична революція 1917р., - повалення царської династії Романових та розпад Російської імперії застали українську націю ще не сформованою. За влучним висловом видатного тогочасного українського соціаліста П. Феденка, українці у 1917р. були ще не нацією, а «етнографічною масою».

Нація – це явище буржуазного суспільства і вона не може вважатися сформованою, поки не сформується її власний, національний експлуататорський клас. На 1917-й рік українська нація, завдяки своєму колоніальному становищу ще не  мала власного експлуататорського класу. Усі експлуататори були представниками інших націй: польські та російські поміщики, польська, російська та єврейська буржуазія.

Під час існування «УССР», в умовах «радянського» державного капіталізму, проходив процес визрівання повноцінної української нації, - з української більшовицько-сталіністської, а потім КПССівської номенклатури склався свій, власне український пануючий клас, ота сама «державна буржуазія» «червоного» ґатунку. Колоніальне становище України заважало розвиткові цього класу, заважало реалізації його «бізнесових інтересів». Та ось слушний момент настав, - тоталітарна Російська імперія під облудною назвою «СССР» програла «холодну війну» західним буржуазним демократіям та почала розпадатися. Вже сформована, повноцінна українська нація, з власним, національним експлуататорським класом, відразу же почала новий раунд боротьби за незалежність  від Росії, який вже є більш успішним, ніж це мало місце у 1917-1921 роках…

Олег Дубровський.



Читайте також:

Немає коментарів:

Дописати коментар