четвер, 21 грудня 2017 р.

"В ІМ'Я РЯТУВАННЯ ВСІЄЇ РОСІЇ": ЯК ЦЕНТРАЛЬНА РАДА РЯТУВАЛА РОСІЮ ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Ця стаття була написана у 2004 р. (тому там згадується президент Кучма) і пропонувалася тоді до двох історичних збірників (журналів), але так і не була тоді опублікована.


Історія української революції 1917 - 1920 рр. взагалі й історія конфлікту Української Центральної Ради із Радою Народних Комісарів (більшовицьким урядом Росії) зокрема здавна привертає до себе увагу українських істориків. Однак причини  й передумови цього конфлікту досі не до кінця з'ясовані. Лише побіжно в сучасних історичних працях згадується участь Центральної ради в спробах формування федеративного однорідно-соціалістичного уряду Росії, що мав замінити собою уряд Владиміра Леніна [3, 67]. Короткий аналіз планів Центральної ради щодо федеративної перебудови Росії подав нещодавно Валерій Солдатенко [18, 310]. Проте конкретна реалізація цих планів в загальному контексті подій російської революції залишається недослідженою. Водночас саме ці події кінця 1917 р. й дають ключ для розуміння причин конфлікту між РНК та Центральною радою, конфлікту, що став фатальним для останньої.

Ра­да На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, як ві­до­мо, бу­ла об­ра­на за­мість по­ва­ле­но­го 25 жо­в­т­ня 1917 р. Ти­м­ча­со­во­го уря­ду на ІІ Все­ро­сій­сь­кому з'ї­з­ді Рад ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів з пре­д­с­та­в­ни­ків па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків. Про­г­ра­ма бі­ль­шо­ви­ків з на­ці­о­на­ль­но­го пи­тан­ня бу­ла за­с­но­ва­на на ви­з­нан­ні пра­ва всіх на­цій на са­мо­ви­з­на­чен­ня (па­ра­г­раф 9). Це пра­во про­го­ло­сив вже пе­р­ший де­к­рет Ра­дя­н­сь­кої вла­ди "Де­к­рет про мир" 26 гру­д­ня 1917 р. [12, 13-14]. 2 ли­с­то­па­да 1917 р. РНК прий­має "Де­к­ла­ра­цію прав на­ро­дів Ро­сії", де ще раз пі­д­к­ре­с­ле­но: "1) Рі­в­ність та су­ве­рен­ність на­ро­дів Ро­сії; 2) Пра­во на­ро­дів Ро­сії на ві­ль­не са­мо­ви­з­на­чен­ня аж до ві­до­к­ре­м­лен­ня і ут­во­рен­ня са­мо­с­тій­ної де­р­жа­ви" [9, 39-41]. 18 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії [9, 250; 13, 140].

В Ук­ра­ї­ні вся по­в­но­та вла­ди пе­рей­ш­ла до Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, та її Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. 7(20) ли­с­то­па­да 1917 р. Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да прий­має свій ІІІ Уні­ве­р­сал:
 
Проголошення ІІІ Універсалу на Софійській площі в Києві.

"На­ро­де ук­ра­ї­н­сь­кий і всі на­ро­ди Ук­ра­ї­ни!

Тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на впа­ла на зе­м­лю Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. На Пі­в­но­чі, в сто­ли­цях іде ме­жи­у­со­б­на й кри­ва­ва бо­ро­ть­ба. Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма й по де­р­жа­ві ши­ри­ть­ся бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на…

І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Ві­д­ни­ні Ук­ра­ї­на стає Ук­ра­ї­н­сь­кою На­ро­д­ною Ре­с­пу­б­лі­ко­ю.

Не від­ді­ля­ю­чись від Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки й збе­рі­га­ю­чи єд­ність її, ми тве­р­до ста­не­мо на на­шій зе­м­лі, щоб си­ла­ми на­ши­ми по­мо­г­ти всій Ро­сії, щоб уся Ро­сій­сь­ка Ре­с­пу­б­лі­ка ста­ла фе­де­ра­ці­єю рі­в­них і ві­ль­них на­ро­дів…

Ма­ю­чи си­лу й власть на рі­д­ній зе­м­лі, ми тою си­лою й вла­с­тю ста­не­мо на сто­ро­жі прав і ре­во­лю­ції не ті­ль­ки на­шої зе­м­лі, але й усі­єї Ро­сі­ї…" [4, 74-80].


вівторок, 19 грудня 2017 р.

Відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві



100 років тому в Києві відкрився перший Всеукраїнський з"їзд Рад. Вміщуємо тут розділ із книги "Український Жовтень". Всі дати подано за прийнятим тоді в Росії старим стилем (юліанським календарем). Відповідно 4- 6 грудня 1917 р - це 17-19 грудня 1917 р. за новим стилем (григоріанським календарем)

Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з'їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. "Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було - півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під'южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили"59. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня  1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з'їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад  робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета "Киевская мысль" так описувала початок з'їзду:
"Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з'їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М. Стасюк проголошує: "Об'являю збори відкритими". Затонський намагається щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики "геть більшовиків"60.

Володимир Затонський

Сам Володимир Затонський згадував: "Тільки підійшов я до столу президії й промовив: "Товариші…", як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з'їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий  стіл лізла осатаніла маса.
…Пам'ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме "бороду" зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді."61
Як пише Є. Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з'їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.

 
Євгенія Бош
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В. Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: "Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли "законний гнів народу". Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали".62

понеділок, 11 грудня 2017 р.

О. Дубровский. Автобиографические заметки Фрагмент


Антитоталитарные левые…

Документы и материалы. 
К истории рабочего движения в Украине  времён перестройки и распада СССР. К истории анархо-синдикализма в Украине.




Итак,  в сентябре 1983г., уволившись, так сказать, по добру, по здорову, с Трубного Опытно-экспериметального завода Всесоюзного Научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), я обошел ряд промышленных предприятий Индустриального района Днепропетровска и все-таки остановился на запасном варианте собственного трудоустройства – Днепропетровском Промышленно-энергетическом узле (ДПЭУ – производство промышленного пара, отопление, ретрансляция электроэнергии, водоснабжение и откачка сточных вод 26 предприятиям района), где мне уже пришлось поработать в 1977-78г.г. 
Увольняясь с ТОЭЗ  ВНИТИ, я поставил перед собой задачу, - развивать тот протест, то противодействие диктатуре КПСС, которое там, на ТОЭЗ, носило у меня сумбурно-спонтанный характер, без четкого осознания целей и средств, что и привело в конце концов к тому, что 



Цеховому комитету профсоюза
Дубровского О.Б.

З А Я В Л Е Н И Е

Заявляю резкий протест против решения отчетно-выборного собрания профсоюзной организации парокотельного цеха (по предложению т. Несмашного), которое обязывает новый состав цехкома разобрать мои политические взгляды.
У нас что, профсоюз или политическая партия?!
У нас что, цехком или партком, разбирающий отклонения члена партии от партийной политики?!
Подобный разбор, если он будет иметь место, будет искажением и нарушением принципов профсоюзного движения, согласно которым:
1.                 Профсоюзы объединяют трудящихся независимо от их идеологических убеждений и политических взглядов.
2.                 Деятельность профсоюзов не носит политической и идеологической направленности.
3.                 Основа деятельности профсоюзов (ради чего они вообще создавались) – борьба за интересы и права трудящихся.


Дубровский О.Б.
8-е ноября 1987г.





ПРОТОКОЛ
внеочередного заседания профсоюзного комитета ДПЭУ
от 1 декабря 1988г. 

Повестка дня: О нарушении уставных требований т. Дубровским О.Б.

Присутствуют: профком ДПЭУ в полном составе:
1.                 Беленко Л. – председатель профкома, инженер по снабжению, чл. КПСС.
2.                 Нафанец А. – зам. председателя, главный энергетик ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
3.                 Пешнев А. – газоэлектросварщик участка водоснабжения, чл. СТК, чл. КПСС.
4.                 Никаноров Н. – главный инженер ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
5.                 Шелудько В. – инженер, начальник химводоочистки парокотельного цеха.
6.                 Дубровский О. – председатель цехкома парокотельного цеха, слесарь-ремонтник.
7.                 Зимбалевский П. – бригадир слесарей-ремонтников парокотельного цеха, председатель СТК.
8.                 Безуглая Н. – машинист паровых котлов парокотельного цеха;
а также:
Шакалов В. –директор ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, секретарь партбюро по идеологии.
Герасимов В.   – мастер по ремонту оборудования парокотельного цеха, чл. СТК,  чл. КПСС, секретарь партбюро;
Дедушкина В. – председатель объединенного профкома пивобъединения «Днепр»,  чл. КПСС,  чл. Индустриального райкома КПСС.

Беленко Л. – Товарищи! Сегодня у нас внеочередное заседание, на котором мы должны разобрать нарушение Устава профсоюзов т. Дубровским О. Б., который является членом профкома и председателем цехкома.
Я разговаривала со многими людьми, по работе цехкома его все поддерживают, работает он активно, но для того, чтобы быть председателем цехкома, вести за собой цехком и профсоюзную организацию цеха, необходимо быть не только хорошим рабочим, не только помогать  рабочим отстаивать их интересы, но и правильно понимать и проводить идеи партии.
Но Дубровский отвергает партийное руководство, выступает против таких коренных положений устава, как: руководство партией профсоюзами; воспитание членов профсоюзов в духе коммунистической идейности; борьба профсоюзов с чуждой идеологией, а также то, что основной целью профсоюзов является борьба за выполнение программы КПСС.
Я считаю, что Дубровский не может быть в таком случае членом профкома и председателем цехкома, а также нам надо решить вопрос о возможности его пребывания в профсоюзе. Пусть он сейчас выступит и расскажет нам, что он думает о своих действиях.

пʼятниця, 8 грудня 2017 р.

М. Инсаров. О книге Марко Бойцуна «Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920»




В 2017 году – году столетия Великой революции – в Украине было издано несколько книг, весьма полезных для понимания этой революции. В начале года группа украинских марксистов переиздала старую книгу Василия Шахрая «Революция на Украине (Василь Шахрай. Революция на Украине. Одеса, 2017), Затем известный историк Юрий Шаповал издал толстый том документов, связанных с Александром Шумским  (Юрiй Шаповал. Олександр Шумський. Житття, доля, невiдомi документи: дослiдження, архiвнi матерiали. К., 2017). И вот совсем недавно вышла первая часть перевода на украинский язык исследования Марко Бойцуна «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920»  (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017). 




Родившийся в 1951 году Марко Бойцун – выходец из украинской диаспоры, британский историк и журналист, придерживающийся левых вглядов. «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920» - это написанная в 1985 году его докторская диссертация, причем текст был значительно доработан для украинского издания.

Название книги не вполне соответствует ее содержанию. Оно и шире, и Уже. Марко Бойцун пытается дать общую схему материалистической концепции истории Украины и украинской революции, в чем несомненное достоинство работы. С другой стороны, в книге нет рассмотрения некоторых важных вещей, связанных с темой рабочего класса и национального вопроса (чего именно нет, будет сказано в конце рецензии).

Марко Бойцун – и в этом несомненное достоинство его работы – хочет увязать национальный вопрос с классовым вопросом, показать, как национальное деление используется и воссоздается классовым делением:

«...в современном мире общество разделено не только по линиям пола, физического и умственного труда, города и деревни, но и через национальности. Из этой интерпретации разделения труда следует, что национальные движения являются движениями, которые оспаривают это разделение, следовательно, они являются одним из проявлений классовой борьбы. Ведь классовая борьба – это прежде всего борьба из-за разделения труда, - и раздела ресурсов, созданных разделением труда» (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017, с. 10).

Попытки увязать национальное деление с классовым делались некоторыми марксистами и раньше, достаточно вспомнить шедевр Абрама Леона «Материалистическая концепция еврейского вопроса». Абрамом Леоном была выдвинута идея «нации-класса», полезная для понимания некоторых обществ.

Вводная часть книги М. Бойцуна, где рассказывается о предыстории украинской революции, является, на наш взгляд,  самой ценной частью работы. Марко Бойцун, опираясь на исследования забытого украинского марксистского историка 1920-х годов Матвея Яворского и на работы некоторых советских историков, фактически стремится в этой части книги проанализировать специфику Украины как региона зависимого капитализма.

По мнению М. Бойцуна, антифеодальная народная революция 1648 года была предана казацкой верхушкой. «Переяславская рада 1648 года снова продемонстрировала, что казацкая верхушка предает антифеодальные стремления низших классов, как только появляется возможность удовлетворить свои дворянские амбиции» (с. 25). Левобережная Украина перешла под контроль Москвы.

Вслед за политическим подчинением Левобережья произошло, хотя и не сразу, его экономическое подчинение. В 1714 году царь приказал направлять весь украинский экспорт в Европу через территорию России.  В 1720 году иностранная торговля Гетманщины была передана под контроль русских купцов, а русские деньги стали единственным средством внутренних платежей. Законы 1752 года освободили русский импорт в Гетманщину от налогов, а еще через 2 года все налоги на импорт и экспорт, которые собирались на ее границах, были отменены (с. 28). Экономика Гетманщины интегрировалась в экономику Российской Империи, причем интегрировалась на подчиненном положении.

В конце 18 – первой половине 19 веков в экономику подроссийской, Надднипрянской Украины проникает и ставит ее под свой контроль русский купеческий капитал, который вытесняет местных купцов в наименее прибыльные отрасли (сс. 29-30).

Отмена крепостного права в 1861 году «не вызвала быстрого роста промышленности и экспансии рынка, ведь во время ее подготовки правительство сделало слишком большие уступки помещикам... Между 1861 годом и концом 1870-х годов индустриализация в Украине буксовала» (сс. 31-32).

В 1870 году царское правительство ввело государственную монополию на экспорт зерна и за счет этой монополии стало финансировать индустриализацию (с. 32).

В конце 19 века в Российскую Империю активно проникает иностранный капитал, причем значительная часть иностранных инвестиций идет в созданную практически с нуля крупную промышленность Юго-Восточной Украины.  В 1870 году иностранные инвестиции в Российской Империи составляли 26,5 млн руб, 1880 год – 97,7, 1890 год – 214, 1900 год – 911, 1917 год – 1832 млн рублей, причем иностранные компании контролировали больше половины капитала в промышленности и почти половину капитала в кредитно-банковской сфере. (с. 33).

Перед Первой мировой войной в украинских губерниях Российской Империи иностранные капиталовложения составляли 450 млн рублей – больше, чем в Центрально-промышленном регионе и на Урале. Французским капиталистам принадлежало 50% этих инвестиций, бельгийским – 33, немецким – 10, британским – 5, американским – 1%. Иностранный капитал контролировал 98% акций синдикатов добывающей промышленности, 90% металлургического производства, 88% машиностроения, 81% химических заводов. Перед Первой мировой войной иностранные компании овладели также производством сахара и табака (с. 33).

вівторок, 21 листопада 2017 р.

Як Ленін висловив сумніви в існуванні української мови як масового явища



В одній з своїх статтей історик Геннадій Єфіменко згадує проте, як Ленін в березні 1919 р. висловлював сумніви у тому, чи є українська мова масовою[1]. Дійсно 19 березня 1919 р. в заключній промові на Восьмому всеросійському з"їзді РКП(б) при обговорення політичного звіту ЦК, Ленін говорив:

"Украина отделена была от России исключительными условиями, и национальное движение не пустило там корни глубоко. Насколько оно проявилось, немцы вышибли его. Это факт, но факт исключительный. Там даже с языком дело так обстоит, что неизвестно стало: массовый ли украинский язык или нет? "[2]
 
Владимір Лєнін
Про Україну Ленін писав й говорив багато за за часів царизму, підтримуючи право на самовизначення українського народу й право на вільний розвиток української мови[3], захищаючи права Ураїни перед російським самодержавством, російськими чорносотенцями й Тимчасовим урядом Керенського. Звідки ж постало таке питання?
Нагадаю, що весна 1919 р. - це період другої Радянської (Совітської) влади в Україні, коли український радянський уряд очолив колишній глава мирної делегації РСФРР на переговорах із гетьманом Скоропадським Християн Раковський, а Комуністичну партію (більшовиків) України очолював Георгій Пятаков. Саме вони в першу чергу інформували Леніна про становище в Україні.
Як саме вони інформували, можемо дізнатися із виданої в тому ж 1919 р . книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі":

«А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X. Раковського. X. Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3. 1. 1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

 Християн Раковський
В газетній статті X. Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно раціональною самосвідомістю'». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також;, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також;, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев'ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X. Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т. д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X. Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.

субота, 4 листопада 2017 р.

"Слово до товаришів з приводу російської революції".


 Галичина і Жовтнева революція 1917 р. (вступні нотатки).

До 100-ї річниці Жовтневої революції у Росії публікуємо статтю із журналу «Вісник драгоманівської організації» за грудень 1917 р. На жаль ми не знаємо точно автора цієї статті, бо журнал виходив на території Галичини нелегально і авторів статей зазвичай не вказували. Видавала цей журнал молодіжна соціалістична організація, що утворилася у 1916 р. під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократія» (ІРСД) або «Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь» (ІРСДМ).
Оскільки більшість її діячів на початку 20-х років стали засновниками Комуністичної партії Західної України, ліквідованої сталінським Комінтерном у 1938 р., то вивчення історії ІРСД в Радянському Союзі довгий час наштовхувалося на заборони та замовчування, а в сучасній Україні історія соціалістичного і комуністичного руху не належить до головних тем офіційної науки.
Стаття «Слово до товаришів з приводу російської революції» була написана під час першої світової війни. Зараз в Україні триває інша війна. Агресія путінської Росії на півдні та сході України у 2014 р. викликала бурхливі дискусії серед сучасних українських лівих, частина з яких підтримали російський імперіалізм та його маріонеток із так званих ДНР та ЛНР, як «повстання народу Новоросії», інші займають так звану позицію Ціммервальду, вважаючи, що  сучасна війна є так само, як і перша світова, війною коаліцій імперіалістичних держав за переділ світу, перерозподіл колоній та ринків збуту. В цьому відношенні показово порівняти ставлення членів ІРСД до першої світової війни та пізнішої польсько-української війни 1918-1919 рр., що виникла одразу після розпаду Австро-Угорської імперії та появи нових держав – республіки Польща та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В обох війнах активістам ІРСД довелося брати участь зі зброєю в руках. На фронтах першої світової війни загинули провідні діячі передвоєнних «драгоманівок» Осип Данилевич та Андрій Мекелита, яких із великою пошаною і захопленням згадував Роман Роздольский, сам Роздольский також був мобілізований до австрійської армії.
Перша світова війна для українського народу була подвійною трагедією ще й тому, що його землі були поділені між двома воюючими сторонами, зокрема Російською (більша частина України – Наддніпрянщина), та Австро-Угорською (Галичина, Буковина і Закарпаття) імперіями. Заради прибутків капіталістів Європи і США, в ім’я порятунку прогнилих і запліснявілих монархій Романових і Габсбургів українські селяни й робітники змушені були не тільки гнити в окопах і вбивати таких саме селян і робітників, але зодягнутих в інші шинелі, але й убивати таких саме українців. Українці Буковини і Галичини, мобілізовані в армію Австро-Угорщини, воювали з українцями Наддніпрянщини, мобілізованими в армію Росії. З сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України – близько 3,5 млн., понад 300 тисяч галичан було мобілізовано до австро-угорської армії.
В таких умовах чітко виявилася  угодовська позиція українських дрібнобуржуазних партій, що звикли плазувати перед пануючими класами великих держав. Майже всі українські партії виступили на підтримку того чи іншого імперіалістичного блоку, як вірнопіддані лакеї російської чи австро-угорської монархій. До перших належала газета “Украинская жизнь”, яку видавала у Москві Українська соціал-демократична робітнича партія, за редакцією Симона Петлюри. Газета заявила: “Українці не піддадуться на провокаційні впливи й виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, й не тільки на полі битви, але й як громадяни-обивателі, зобов’язані в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання, що випало на її долю”. Інша частина УСДРП утворила Союз визволення України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Мар’ян Меленевський тощо), який разом із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про свою вірність центральним державам (Австро-Угорщині і Німеччині), бо вони нібито допомагають Україні визволитися від російського ярма.
Серед російських партій лише більшовицька фракція РСДРП на чолі з Володимиром Леніним з перших днів війни сформулювала інтернаціоналістську антивоєнну позицію: війна несправедлива і загарбницька з обох боків, і єдино можливий вихід з цієї кривавої бійні – повернути багнети проти своїх власних правителів і панів, скинути з власної шиї тих, хто розв’язав світову війну.
З числа українських марксистів інтернаціоналістські позиції зайняла газета “Боротьба”, орган закордонної організації УСДРП в Женеві, (редактор – Лев Юркевич-Рибалка) і група “Інтернаціональна революційна соціал-демократія” в Галичині. В першому номері "Боротьби", що вийшов в лютому 1915 р., зазначено: "Ми  маємо отже те тверде переконання, що сучасна війна є насамперед війною імперіалістичною…Немає ні нападаючої, ні обороняючої сторони… Золоті слова сказав недавно Карл Лібкнехт: "Кожна соціалістична партія має ворога у власній країні…" "Боротьба" заявила про свою повну підтримку рішення Ціммервальдської міжнародної конференції соціалістів: “Ми не стоїмо на грунті національної солідарності з класою визискувачів, а на грунті міжнародної солідарності пролетаріату і класової боротьби”[1].
Але той же Ленін в дискусіях щодо права націй на самовизначення із Розою Люксембург та Георгієм Пятаковим у 1915-1916 рр. підкреслював, що імперіалістичний несправедливий і загарбницький характер саме цієї війни не означає, що зараз в добу імперіалізму неможливі війни справедливі, війни на захист демократії та батьківщини. Як приклад він наводив Ірландію, де у 1916 р. почалося повстання проти британського панування, й писав, що у війні ірландців проти британського імперіалізму ми на боці пригнобленої нації, бо вони захищають свій народ, свою мову, свою батьківщину.


субота, 28 жовтня 2017 р.

Райнер Тоссторф. Гражданская война в Испании: Сталинизм и ПОУМ



1 жовтня 2017 р. попри заборону іспанської влади в Каталонії відбувся референдум, понад 90 % учасників якого проголосували за незалежність від Іспанії, а 27 жовтня парламент Каталонії проголосив незалежність та спустив іспанський прапор. Оцінки цієї події серед лівих дуже різні. Деякі сталіністи та російські шовіністи намагаються проводити паралелі із Донбасом та проголошенням ДНР-ЛНР. Про безпідставність цих паралелей та давні революційні й антисталінські традиції Каталонії розповідає нарис німецького історика Райнера Тоссторфа, перекладений нами російською на замовлення НПЦ "Праксис" у 2005 р.

Внимание, которое несколько лет тому назад привлек фильм британского режиссера Кэна Лоача «Земля и свобода» (Land and Freedom), основано не в последнюю очередь на том, что в нем наглядным образом было показано: Гражданская война в Испании была не только борьбой между фашизмом и антифашизмом, но шла рука об руку с конфронтацией среди левых. Это правда, не столь уж нетипично для революций – можно вспомнить лишь революцию в России в 1917 г. или в Германии в следующем году. Это было прежде всего подавление как зараженной троцкизмом ПОУМ (Partido Obrero de Unificación Marxista – Рабочая партия марксистского единства) Компартией и советской спецслужбой, которое нашло свое высшее выражение в убийстве целого ряда ее членов, которое составляет кровавый противоположный акцент требованию общей оборонительной войны против путчистов генерала Франко и его союзников Гитлера и Муссолини. Преследования коснулись также анархистов, но все же из-за их силы они не могли быть прямо запрещены.
Этот образ действий имел последствия не только в самой Испании. Коммунистический Интернационал проводил международную кампанию  против ПОУМ и в оправдание ее уничтожения. Параллельно в это же время состоялись московские процессы и были проведены «чистки» в Советском Союзе. Те, кто это осуждал, были атакованы как «троцкисты» и «контрреволюционеры». Стоит лишь пролистать коммунистические издания  того времени, как например «Обозрение политики, экономики и рабочего движения» - наследника Инпрекорра после 1933 г., или «Дойче фольксцайтунг» (Германскую народную газету) – орган КПГ в эмиграции, чтобы увидеть тотчас, какое большое значение придавалось пропаганде против ПОУМ.

Чем была ПОУМ?

Уже определение «марксистская» в ее названии показывает, что она отделяла себя от анархистов, которые до начала гражданской войны составляли большинство в испанском рабочем движении. Она возникла в 1935 г. из объединения двух группировок, исключенных в конце 20-х годов из Компартии Испании. В первом случае речь шла о сторонниках Льва Троцкого, что позже также стало оправданием для применения названия «троцкистская». Ее наиболее известной личностью был  Андрео Нин. В начале 20-х он стал секретарем CNT[1], где был представителем большевистской тенденции. Как временно исполняющий обязанности генерального секретаря Профинтерна с 1922 по 1928 гг., Нин переехал в Москву и вследствие этого получил международную известность. В 1928 г. его как сторонника Троцкого исключили. После возвращения в Каталонию Нин не только организовывал испанских троцкистов, но и сделал себе имя интеллектуала переводами русской и советской литературы от Достоевского и Толстого до Зощенко.


Андреу Нин


Другой организацией был «Рабоче-крестьянский блок» (BOC – исп. Bloque Obrero y Campesino или по каталански Bloc Obrer i Camperol), активная главным образом в Каталонии оппозиционная коммунистическая группировка. Ее знаменитый вождь Хоакин Маурин с многочисленными сторонниками также ушел из CNT, откуда они из-за их выступлений в поддержку Октябрьской революции были исключены анархистами.
Обе оппозиционные группировки, в которых имелось множество основателей Компартии, были образованы в конце 20-х годов, когда партия склонилась к сталинской политике, которая всех остальных левых объявляла «социал-фашистами» или «анархо-фашистами». Хотя все исторические параллели имеют свои подвохи, можно сравнить обе организации с левой и правой оппозицией в международном коммунизме с начала сталинского захвата власти в середине 20-х годов. Конечно такое соглашение как в Испании было единственным в своем роде и понятным только на фоне большой радикализации, которую переживала страна.
Программа ПОУМ выступала за «демократическую социалистическую» революцию. Буржуазия в Испании не могла больше решать не один раз невыполненные задачи буржуазной революции, как например, раздел земель, отделение церкви от государства и освобождение неиспанских национальностей (Каталонии, Босконии и Галисии). Боявшаяся за свою власть перед лицом рабочего движения прибегала она вместо этого к фашизму. (Мелко)буржуазные республиканцы капитулировали. Пролетариат напротив подхватил демократические задачи и реализовал их, из-за чего мелкая буржуазия и особенно крестьянство стали его союзниками, и одновременно начал свою собственную социалистическую революцию. ПОУМ, организации-предшественники которой принадлежали к инициаторам единого фронта против наступающего фашизма с 1934 г., «Рабочего альянса», критиковала сектантство анархистов, оппортунизм социалистов, а также сталинизацию Компартии. Она до 1934 г. боролась против любого единого фронта, затем, внезапно пытается повернуть на 180о, примкнуть к крупным буржуазным силам, чтобы затормозить массовое движение. Против рабски следующего всем зигзагам советской политики Коммунистического Интернационала (Коминтерна), который этим перестал быть революционным фактором, ПОУМ требовала образования нового Интернационала. Она принадлежала к международному бюро левых социалистических партий в 30-е гг., «Лондонскому бюро»[2]; отдельные ее члены поддерживали контакты с Троцким и его движением за 4-й Интернационал. Хотя ПОУМ защищала Троцкого от сталинистской клеветы и уважала его как соратника Ленина и одного из основателей Советского Союза, обнаружила все же многие различия с ним в отношении Народного фронта или пути к новому Интернационалу, что привело непосредственно перед Гражданской войной и затем еще острее в ходе нее – к резкой двусторонней полемике и к концу бывших организационных отношений. Что ПОУМ однако называли в международной коммунистической прессе «троцкистской» (как и многие другие левые группировки), служило единственно пропагандистским целям. После того как достаточно часто повторяют, что троцкисты втайне ведут подрывную работу против СССР, нужно было лишь обозначить одного из них, чтобы он был уже так заклеймен, что политические отличия уже более не стоило обсуждать.
В месяц перед гражданской войной в июле 1936 г. ПОУМ исходя из своей последовательной программы смогла приобрести большой успех по всей стране, все же сильной организацией она была представлена лишь в Каталонии, где она вышла из CNT.


пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

РОМАН РОЗДОЛЬСКИЙ: ЖИЗНЬ, МОТИВЫ, ТВОРЧЕСТВО


   Сьогодні минає  50 років із дня смерті видатного українського історика-марксиста, одного із засновиків Комуністичної партії Західної України, знаного у світі дослідника марксової теорії, але довгий час замовчуваного в Радянському Союзі Романа Роздольського. Вміщуємо тут його біографію, написану його вдовою Емілією Роздольською (Emily Rosdolsky; 1911-2001) як передмову до книги Романа Роздольського "До національного питання. Фрідріх Енгельс та проблема "неісторичних" народів" (Rosdolsky R. Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das problem der “geschichtlosen” Volker. – Berlin: Olle&Wolter,1979).  Вперше книга була видана у 1964 р. німецькою мовою в серії Archiv fur Sozialgeschichte (Bd.4), а у 1980-х роках видавалася також англійською та іспанською мовами. На жаль досі не існує її перекладу ні російською, ні українською мовами, та й саме ім'я Романа Роздольського на батьківщині дуже мало відоме.



Роман Роздольский




Эмилия Роздольская

РОМАН РОЗДОЛЬСКИЙ:
ЖИЗНЬ, МОТИВЫ, ТВОРЧЕСТВО.

   Роман Роздольский знаком кругу читателей, интересующихся марксистской теорией, прежде всего как автор труда «К истории создания марксового «Капитала»». Впервые опубликованный после его смерти этот труд был написан в последний период жизни Роздольского, проведенный им в американской эмиграции. Предлагаемая работа ("К национальному вопросу" – А.З.) имеет намного более длинную историю. Она основана на представленной в 1929 г. в Венском университете диссертации; уже выбор ее темы, полемика с Марксом и Энгельсом, которые отрицали жизнеспособность так называемых «неисторических» народов, был результатом раннего политического опыта и борьбы Роздольского.
Родившийся в 1898 г. во Львове  – столице провинции Галиция тогдашней Австро-Венгерской монархии, Роздольский был украинцем и тем самым представителем одного из тогда par excellence (франц.- по преимуществу) неисторических народов. С распадом Киевской империи в 12 в. – когда «наций» в сегодняшнем понимании еще не было – украинцы не обладали более собственным государством[1].
Большая часть украинского народа жила под российским господством и считалась «малороссами»; в занятой Австрией части Украины – Северной Буковине и Восточной Галиции – украинцев называли «русинами». Господствующие классы в заселенных украинцами областях были представителями господствующих наций или были ими ассимилированы. Украинцы были в их преобладающем большинстве нацией крестьян; их язык считался лишь диалектом русского или польского.
В ХІХ в. впервые появляется стремление «разбудить» украинскую нацию и создать украинский язык. В российской Украине царским указом 1876 г. публикации на украинском языке вплоть до революции 1905 г. были запрещены. Великий украинский поэт Тарас Шевченко, родившийся в 1814 г. крепостным и выкупленный на волю позднее петербургскими деятелями искусства, провел 10 лет своей жизни (он умер в 47 лет) как солдат-заключенный за принадлежность к украинской тайной организации и как автор радикальных стихов. Царь лично внес в его приговор запрещение писать.
В Галиции первыми носителями национального сознания были греко-католические священники. Оба деда Роздольского принадлежали к этому сословию. Отец его в процессе своего изучения теологии отверг религию и стал учителем классических языков в гимназии[2]  Родительский дом Роздольского стал средоточием культурной и литературной жизни численно небольшого интеллектуального слоя Львова. Иван Франко, знаменитый национальный украинский поэт, был другом семьи. Дядя Роздольского переложил на музыку стихи Шевченко. Отец переводил классическую (античную. – А.З.) греческую литературу на украинский и произведения украинских писателей на немецкий, его значительной научной работой было богатейшее собрание украинских народных песен, которое сейчас находится в распоряжении Академии Наук Украины в Киеве.
Роздольский позже охотно рассказывал, как он в детстве с отцом ездил по галицким селам, и там отец угощал крестьян в трактирах и приглашал спеть для того, чтобы записать песни на восковый ролик примитивного «аппарата Эдиссона». Эти детские переживания разбудили в нем то чувство общности (связанности) с тогда еще пребывавшем в глубоком невежестве и нищете крестьянством Галиции, которое позднее вдохновит многие его научные работы.
Однако уже 14-летним гимназистом Роздольский находит путь в мир идей, который лежал за пределами сферы романтического национализма дома его родителей: он присоединяется к конспиративному кружку «драгомановского» движения, названного так по имени Михаила Драгоманова, украинского социалиста, который за 40 лет до этого эмигрировал из российской Украины в Галицию и там своей литературной и журналистской деятельностью оказал влияние на украинскую интеллигенцию. Роздольский и группа его школьных друзей познакомились в организации с трудами марксистских авторов.
Начало войны в 1914 г. прервало деятельность организации. Многие юные украинцы, к ней принадлежавшие, видели главного врага своей нации в царизме и вступили в военизированное формирование Украинских Сечевых Стрельцов, чтобы воевать на стороне центральных держав. Роздольский и его единомышленники вскоре после отхода русской армии, занявшей Львов в начале войны, совместно вновь создают организацию, позднее названную «Интернациональная революционная социал-демократическая молодежь» (ИРСДМ), в противоположность официальной социал-демократии они считали себя интернационалистами и революционерами[3]. 35 лет спустя в одном кратком очерке, написанном на украинском языке, Роздольский писал:
«Когда мы в 1916 г. снова начали создавать организацию, мы могли поддерживать контакты только с двумя ее ранее ведущими деятелями, но к нашему удивлению оба были против возобновления организации и особенно возражали против нашего замысла придать ей социалистическую программу. Так мы были предоставлены самим себе, но условия были благоприятные. К тому времени война уже длилась достаточно долго, чтобы вызвать во всем обществе появление глубокого разочарования и определенного радикализма. Так пришлось нам с самого начала вести новую Драгомановскую организацию в социалистическом направлении. Наш социализм имел мало общего с теми «официальными» украинскими социал-демократическими партиями. Я вспоминаю, как испугались вожди этой партии, когда в 1917 г. мы предоставили им наши первые гектографические антивоенные брошюры. Разве желал респектабельный, реалистичный парламентарий иметь дело с молодежью, которая восхищалась Карлом Либкнехтом и покушением Фридриха Адлера на графа Штюргка, и возлагала свои надежды на приход пролетарской революции?»
Молодая организация привлекла за несколько месяцев более сотни членов в нескольких галицких городах и выпустила сильный на 16 страницах редактируемый Роздольским журнал. Лишь летом 1918 г. полиция напала на их след; но прежде чем она смогла начать судебное преследование пришел распад монархии. В выше указанном очерке Роздольский далее пишет:
«Действительно в военные годы 1914-1918 гг. в Галиции только украинским социалистам довелось создать революционную организацию. Это не было случайностью. Как представители «неисторического» народа, у которого были лишь рудиментарные высшие слои, мы не могли возлагать наши надежды на учреждение украинского буржуазного государства. С другой стороны нерешенный крестьянский вопрос и национальное угнетение нашего народа создали благоприятную почву для распространения идей революционного социализма».
Все же начало русской революции должно было поставить организацию перед важной проблемой. Они были единственной группой в Галиции, которая в своих нелегальных публикациях приветствовала Октябрьскую революцию. Но в то же время революция вынудила к основательному пересмотру их точки зрения на национальный вопрос, который создал много путаницы и у большевиков в годы революции и гражданской войны.
После февральской революции1917 г. в Киеве буржуазная Украинская Центральная Рада (Украинский центральный совет) конституировала себя как правительство Украины. Поначалу Рада требовала только автономии внутри российского федеративного государства; лишь после Октябрьской революции она провозгласила самостоятельную украинскую республику. В большевистской партии Ленин выступал за право на самоопределение для всех угнетенных царизмом наций. Он поддерживал требования Рады, а после победы Октябрьской революции, образование особой украинской советской республики, в федерации с Советской Россией.
Однако внутри большевистской партии Украины, которая опиралась прежде всего на русских и русифицированных рабочих промышленных областей и горнодобывающих регионов Украины, национальные стремления украинского народа находили мало понимания. Еще меньше понимания они нашли среди русских войск, которые в годы гражданской войны воевали в Украине на стороне большевиков. Как рассказывает Роздольский в данной работе («К национальному вопросу»), в городах Украины в начальный период гражданской войны бывали случаи, когда красногвардейцы расстреливали жителей за то, что те открыто говорили по-украински; украинский язык считался «контрреволюционным». Это был тот национальный вопрос, который стоил Украинской советской республике многолетней гражданской войны, бесчисленных жертв и потери большой части ее территории.


пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

Автономний опір vs СБУ



Вчора 12 жовтня 2017 р. Служба Безпеки України заявила про викриття у Львові угрупування, яке «на замовлення представників країни-агресора влаштовувало провокаційні акції у Львові», закликало до насильницької зміни конституційного ладу. Головне упраління СБУ у Львівській області порушило кримінальну справу за статтями 109  ч. 2 («публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу») та 110 («посягання на територіальну цілісність та недоторканість України») провело обшуки та вилучення компьютерної техніки та мобільних телефонів в шести активістів громадської організації «Автономний Опір» (Максим Осадчук, Денис Мацола, Ярина Волошин, Катерина Бенюк, Ростислав Тютюник, Сергій Большаков) та двох активістів громадської організації «Чорний стяг» (Антон Парамбуль та Дмитро Купрієнко). 


Оскільки жодних доказів їх провини  та співпраці із «кремлівськими пропагандистами» СБУ навести не може, посилаючись на результати «судово-лінгвістичної експертизи», то ми виришіли домогти їй та опублікувати ту саму відозву «Автономного опору», що так занепокоїла "контору". Можливо не всі формулювання в цьому тексті є вдалими, деякі можна уточнити, але основна ідея  - боротьба за Україну без холопа і пана – безумовно заслуговує на підтримку.




АВТОНОМНИЙ ОПІР ЗАПРОШУЄ НА МАРШ УПА 2017!

   Легендарне гасло українських націоналістів, яке було залите кров'ю тисяч героїв нашої історіі, "СЛАВА УКРАЇНІ -ГЕРОЯМ СЛАВА", перетворилось сьогодні на популістську тезу на службі олігархічного державного апарату Порошенка і ко. Тепер кожен зрадник на День Незалежності або депутат-корупціонер, прикриваючись вишиванкою та показовим патріотизмом, кричить "СЛАВА НАЦІї", чекаючи у відповідь від "вдячного" народу "СМЕРТЬ ВОРОГАМ"!
    Якби вояки УПА побачили на власні очі, як паплюжать іхні ідеї, то вони би взяли зброю в руки та показали, де місце всього цього сучасного зажерливого кагалу.
    Коломойський, Порошенко, Фірташ, Льовочкин, Медведчук, Садовий - кожен з цих сучасних паразитів на тілі українського народу відмічає 14 жовтня на державному рівні і вважає, що це їхне свято, але ми переконані, що це свято українського народу та наших героїв, які боролись проти будь-яких гнобителів за УКРАЇНУ БЕЗ ХОЛОПА ТА ПАНА! Ми не хочемо бачити огидні пики олігархів і запроданців з цими гаслами на вустах, ми воліємо бачити цих людей за гратами або на народному суді, де їм всім і місце.
    14 жовтня - величний день в історіі України. Ми повинні продовжувати боротьбу наших пращурів, бути гідними їх нащадками і не забувати, що ворог не тільки на Сході країни, але дотепер всередині, сидить в палацах та радах, під захистом псів системи, забираючи в українців останнє.
   ВИХОДЬ, 14 жовтня о 18-00 до пам'ятника Чорновола на Марш УПА під гаслом "ВОЛЯ НАРОДАМ! ВОЛЯ ЛЮДИНІ!" Ми скажемо владі та олігархам у вишиванках, що це не їхне свято і вони на нього жодного права не мають!
    НЕХАЙ ПРОЛЛЄТЬСЯ КРОВ ТИХ, ХТО СТАВ ПРОТИ НАС!
 Зустріч у ФБ: https://www.facebook.com/events/169057593671268/?fref..


Більше читайте тут:
Відео із акції протесту сьогодні 13 жовтня у Львові див. тут: