неділя, 22 березня 2015 р.

Збигнев Марчин Ковалевский. Олигархический мятеж в Донбассе




   Збигнев Марчин Ковалевский

Збигнев Ковалевский видный польский социалист и бывший лидер Солидарности в Лодзи в 1980-81 годах, много пишет про украинскую историю и общество. Многие из его работ по Украине можно найти в Интернете по адресу: http://zmkowalewski.pl/?p=570 . Эта статья была впервые опубликована в польском издании Ле Монд дипломатик - № 12 (106), декабрь 2014, и по-английски – в “Inernational Viewpoint” 27 января 2015.

   20 февраля 2014 года на Майдане в Киеве были убиты семьдесят пять человек. На следующий день министр иностранных дел Польши Радослав Сикорский настаивал: «Если вы не подпишете соглашение, у вас будет военное положение и армия на улицах. Вы все будете покойниками». Министры иностранных дел Франции и Германии вторят его словам. Трио лидеров украинской оппозиции в конце концов итоге уступает давлению. Хотя они очень боятся реакции Майдана, но все же принимают сделку с Януковичем. Он остается президентом до декабря – до досрочных президентских выборов. Западные политические элиты вздыхают с облегчением: революцию перенаправили на институциональный путь, где она, без сомнения, увязнет. 
   Но сразу же следует первая неожиданность. Войска Министерства внутренних дел и полиция реагируют на соглашение, как если бы оно было капитуляцией Януковича. Поспешно, даже в панике, они покидают поле битвы, тем самым оставляя режим без сил безопасности. Все больше и больше полицейских переходят на сторону Майдана. В свою очередь Майдан считает, что капитулировали именно лидеры оппозиции. В темноте над головами огромный и очень разъяренной толпы, через это море огоньков свечей плывут гробы убитых. Арсений Яценюк, Виталий Кличко и Олег Тягнибок отчитываются о переговорах и защищают соглашение. Майдан реагирует враждебным рёвом. Тягнибок выступает, пытаясь удержать контроль над умами масс. 
   Командир одной из сотен самообороны Майдана, 27-летний Владимир Парасюк, прокладывает путь через толпу, выходит на сцену, хватает микрофон и произносит короткую и очень эмоциональную речь, которая с первых же фраз становится частью истории: «Мы не являемся членами какой-либо организации, мы просто народ Украины. (...) Мы, простые люди, говорим нашим политикам, которые стоят за моей спиной: Нет! Никакой Янукович не будет президентом до конца года. Он должен сложить полномочия до завтрашних 10 часов утра». Майдан отвечает громовыми аплодисментами, подтверждая свою горячую поддержку сказанному. «Наши лидеры обменялись рукопожатиями с этим убийцей. Позор!» «Позор!» – отвечает толпа. «Если завтра до 10 утра вы не представите декларацию, что Янукович должен уйти в отставку, мы пойдем в атаку, с оружием в руках! Я клянусь!» [1] 
   Соглашение, подписанное лишь несколькими часами раньше, перестало существовать. Узнав, что происходит с его силами безопасности и на Майдане, Янукович незадолго до полуночи бежит из Киева на вертолете. Его режим пал. Подлинно народные революции невозможно сдержать. Они удивляют даже самих себя. В этом их великая сила и удивительная слабость. Лоуренс Аравийский – знавший кое-что о том, чем являются революции, – писал, что их участники «опасные люди, ибо они могут действовать во сне с открытыми глазами, превращая свои грёзы в реальность» [2]. Революции не принимают во внимание баланс сил. Майдан, решив окончательно разорвать колониальные отношения, которые связывали Украину с Россией на протяжении трех веков, обратившийся с этой целью к Европейскому Союзу, меряет свои силы своими надеждами. Однако уже возрождается российский империализм, очень ослабший после распада Советского Союза [3]. Восстановление его господства над Украиной имеет первостепенное стратегическое значение для России. Поэтому немедленно следует контратака.

Империя наносит ответный удар

   Россия смогла захватить Автономную Республику Крым и Севастополь – российский Гуантанамо – воспользовавшись очень большой слабостью Украины в военном отношении. В 1994 США и Великобритания совместно с Россией убедили страну, которая была тогда третьей ядерной державой мира, отказаться от ядерного оружия в обмен на документ – ничего не стоящий, как выяснилось двадцать лет спустя – Будапештский меморандум [4]. Позднее, после усилий сенатора Барака Обамы, поддержанного Конгрессом и президентом Джорджем У. Бушем, Украина позволила США ликвидировать значительную часть своих конвенциональных вооружений [5]. Таким образом Россия смогла осуществить аннексию почти без единого выстрела. Опасаясь военного конфликта с Россией, западные политические медиа-элиты узаконили аннексию: почти никто не ставит под сомнение утверждение об участии 83 процентов избирателей в референдуме. Посыл ясен: даже если и были фальсификации, мы всё равно знаем, что русскоязычное население является большинством в Крыму, и мы знаем его выбор. Мировые СМИ молчали о совершенно иных данных, предоставленных руководителями крымских татар. Они не распространяли информацию о докладе Евгения Боброва, опубликованном Советом при Президенте РФ по содействию развитию институтов гражданского общества и правам человека в Российской Федерации. Бобров показал, что «в Крыму, по разным данным, от 50 до 60 процентов избирателей проголосовали в пользу союза с Россией, в то время как явка была между 30 и 50 процентами; жители Крыма голосовали не столько в пользу объединения с Россией, сколько для того, чтобы положить конец – пользуясь их словами - "коррумпированному беззаконию и правлению находящихся под его защитой донецких воров"», протежируемых только что свергнутым режимом, иными словами, против олигархии Донбасса [6]. «Олигархия» – популярный на Украине термин для обозначения местного монополистического капитала. Российский полковник Игорь Гиркин, позже ставший «министром обороны Донецкой Народной Республики» и получивший известность как Стрелков, принял участие в аннексии Крыма. Он говорил: «Когда произошли события в Крыму, было понятно, что одним Крымом дело не закончится. Крым в составе Новороссии — это колоссальное приобретение, бриллиант в короне Российской империи. А один Крым, отрезанный перешейками враждебным государством не то. Когда украинская власть распадалась на глазах, в Крым постоянно прибывали делегаты из областей Новороссии, которые хотели повторить у себя то, что было в Крыму» [7]. Новороссия – это старое колониальное название Юго-Восточной Украины. Вместе с возрождением российского империализма мы наблюдаем возвращение царистских названий – Новороссии и Малороссии.

Бастион монополистического капитала

После сотен лет колониального правления Украина является наиболее регионально несбалансированной страной Европы. Донбасс, расположенный под боком у России крупный центр тяжелой промышленности – регион угля и стали, – является главным бастионом монополистического капитала. С точки зрения концентрации капитала он существенно превосходит другие области. Два исследователя, анализировавшие реставрацию капитализма в Донбассе, Влад Михненко и Адам Суэйн, уже давно предупреждали, что господствующее представление о регионе «как в либеральной, так и в марксистской традиции, по крайней мере отчасти является продуктом колониального западо-центричного взгляда» [8]. Этот подход состоит в том, что «с точки зрения национальности, идеологии и геополитики, страна разделена на “Восток”, где предположительно господствует анти-рыночная номенклатура, находящаяся под влиянием наследия антизападной советской идеологии и Русской Православной Церкви, и “Запад”, рассматриваемый как горнило украинской национальной идентичности и находящийся под влиянием про-реформенных, про-западных и выступающих против истеблишмента политиков»[9].
Как бы то ни было, сравнительное исследование двух структурно схожих старо-промышленных регионов Восточной Европы показывает, что в Донбассе капитализм имеет более неолиберальной характер, чем в Верхней Силезии (юг Польши), это при том, что Верхняя Силезия является регионом, являющимся частью Европейского Союза. Михненко показывает, что «в Верхней Силезии щедрый (относительно, конечно, - ЗМК) сектор социальной защиты и высокий уровень государственных расходов на здравоохранение и другие социальные услуги привели к устойчивому улучшению индикатора человеческого развития региона. В свою очередь, резкое снижение ряда важнейших показателей продолжительности жизни и человеческого развития, которые испытал посткоммунистический Донбасса, было вызвано постоянным снижением государственных расходов на здравоохранение и прочие социальные услуги, и в целом низким уровнем государственного участия в системе обеспечения социальных потребностей»[10]. Хищный монополистический капитал, сформированный в очень короткое время в Донбассе в основном политическими, криминальными и иными внеэкономическими методами накопления, консолидировавшись к концу 1990-х годов, заблокировал доступ в регион конкурирующим капиталам, и захватил политическую власть посредством Партии регионов. В обмен на поддержку, оказанную президенту Леониду Кучме (1994-2005) в Донбассе, этот капитал обеспечил себе бльшую экономическую автономию и значительные привилегии. Это единственный украинский регион, извлекший выгоду таких привилегий. «Это стало возможным лишь из-за сотрудничества внутри местной элиты для защиты своих сверх-прибылей (...), что, в свою очередь, создало материальные предпосылки для постепенного проникновения этих элитных групп в государственное управление. Поскольку регион де-факто является экономически автономным, не оказывается никакого давления за увеличение политической автономии, и бизнес скорее концентрируется на свою экспансию за пределы региона». [11] Так обстояло дело в первые годы XXI века. Один из лучших западных специалистов по истории Донбасса, Хироаки Куромия, даже сказал, что Донбасс может выпрыгнуть раньше других регионов «в объятия капиталистической и демократической Европы» [12], иными словами говоря, выступить пионером неолиберальных реформ в стране в целом.

вівторок, 10 березня 2015 р.

Коли мігрень лікують гільйотиною




Загалом влада не псує людей.
Проте дурні, коли вони при владі, псують владу
Джордж Бернард Шоу

У вересні минулого року я вже писав http://novaiskra.org.ua/?p=1248 про ситуацію, яка склалася навколо анонсованої заборони КПУ і суперечок стосовно її існування в Україні. Наразі хотілося б поговорити про пов’язане з цим питання заборони комуністичної ідеології, бо скоро, можливо, такої можливості вже не буде (у зв’язку з новими антикомуністичними ініціативами окремих депутатів). Привід – два законопроекти, розроблені ще в грудні 2014 року і включені до порядку денного другої сесії Верховної Ради України 8-го скликання. Те, про що так довго говорили, нарешті набуло цілком конкретних, осяжних форм.
Гадаю, цю проблему слід розділити на дві складові. Перша – питання, тим чи іншим чином пов’язані з забороною КПУ як правонаступницею компартії часів СРСР. В даних умовах дії влади зрозумілі і логічні з її сторони. КПУ, що завжди була великим другом «Русскаго міра», де-факто підтримувала олігархів з партії Регіонів та борців за незалежність «Новоросії», так і не стала українською і дійсно комуністичною (за суттю, а не за назвою) партією. У цій статті не йтиметься про цю уже давно набридлу більшості тему. Мова йтиме про заборону марксизму як такого, що становить другу складову вищеозначеної проблеми. Адже обидва законопроекти, попри очевидне спрямування проти діяльності КПУ, виходять за рамки традиційної «антикапеушної» риторики.
Проаналізуймо тексти обох законодавчих ініціатив. Законопроект групи депутатів-свободіців №1222 «Про заборону комуністичної ідеології в Україні» містить велику преамбулу у дусі нищівної ролі «большевиків» для української нації. Один з «цікавих» моментів у проекті закону стосується пропозиції заборонити не тільки радянські і пострадянські варіації «старих лівих», а й, наприклад, троцькізм. Очевидно троцькісти теж, на думку свободівців, завдали «невиправної шкоди Українському народові» (питання тільки – коли встигли?).
У статті 4 цього законопроекту забороняється «проведення масових заходів з використанням комуністичної символіки, публічне відзначення дат, пов’язаних з комуністичним рухом, так само, як і публічне виконання «Інтернаціоналу»». Тут автори цього пасажу під шумок антисимоненківської кампанії хочуть заборонити публічне використання всієї комуністичної символіки (не лише СРСР-івської), День міжнародної солідарності трудящих та міжнародний пролетарський гімн (мабуть завинив через те, що його колись використовувала КПРС і нинішня КПУ). Вочевидь, свободівці орієнтуються на законодавчий досвід країн Балтії, де заборонили символіку колишнього СРСР. Проте у Іллєнка і компанії ініціатива пішла значно далі – вони хочуть стерти на порох не лише радянський варіант «марксизму», а й ті речі, які у всьому світі є давно визнаними і ніхто ще не додумався їх забороняти.
У п’ятій статті законопроекту забороняється зображення діячів комуністичного руху (цікаве формулювання, чи не правда? Саме руху, а не політичних діячів СРСР). Якщо зі Сталіним і багатостраждальним Леніним усе зрозуміло, то для чого забороняти Маркса у купі з Енгельсом? Чи вони теж завдали «невиправної шкоди Українському народові»? Чи винні засновники марксизму в тому, що в СРСР, який постав уже після їхньої смерті, здійснювалися репресії та інші злочини всупереч розробленій ними теорії – питання, мабуть, риторичне. То давайте заборонимо портрети Ернеста Резерфорда, бо його негідні «послідовники» придумали атомну бомбу, якою були знищені Хіросіма й Нагасакі!..
Як не дивно, більш радикальнішим є законопроект №1222-1, хоча його автори – не націоналісти зі «Свободи», а помірковані ліберали О.В. Турчинов, С.В. Пашинський, В.П. Сюмар. «Бойовий пастор», незрозумілий чоловік з гвинтівками для Майдану (чи проти нього?) та журналістка, а по сумісництву «великий спеціаліст» з держбезпеки одразу ж зазначають, що «закон спрямований на заборону ПРОПАГАНДИ комуністичної ідеології».
Вражає рівень обізнаності авторів цього законопроекту у теоретичних питаннях марксизму. Виявляється, комуністична ідеологія обов’язково має полягати у «створенні тоталітарної держави; порушенні прав і основоположних свобод; запереченні права народів і націй на самовизначення». Якщо такі речі були в СРСР, то вони є органічною частиною комуністичної ідеології – мабуть так міркують автори. Логіка тут, «залізна», нічого не скажеш…
Чи не основне місце у тексті законопроекту приділено друкованим засобам масової інформації. Якщо якась, приміром, газета використовує у своїй назві слова «комунізм», «марксизм», «ленінізм», «сталінізм» (останній термін особливо вражає своєю «інтелектуальністю» – навіть ідейні сталіністи не використовують слово «сталінізм») це може бути приводом для її закриття. Мало того, навіть якщо періодичне видання є політично нейтральним, але друкує статтю, яка містить марксистський аналіз того чи іншого суспільного явища, у нього виникнуть неприємності. Бо воно, бачте, пропагує марксистську ідеологію. А що таке пропаганда комуністичної ідеології прописано у тексті доволі розпливчато і безграмотно. В перспективі отримаємо реальну можливість закриття невгодних владі ЗМІ, що буде виправдовуватись «боротьбою з ворожою пропагандою». А там, дивись, і «експерти» знайдуть якийсь екстремізм у висловлюваннях авторів статей, промовців на профспілкових акціях чи просто на якихось громадських зібраннях…
Передбачається також внести зміни до Кримінального кодексу та цілої низки інших нормативних документів, що вводять доволі жорсткі санкції щодо порушників буржуазного «порядку і законності». Ті, хто виготовляє, поширює чи використовує комуністичну символіку (червоний прапор, серп і молот та ін.) «караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої». А щоб всюдисущі і страшні марксисти не дай боже не пролізли в органи державної влади і уже на держслужбі не здійснювали вищезазначеної пропаганди, їх пропонується карати «позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої». Звичайно ж, нові громадські об’єднання відповідної спрямованості теж будуть поза законом.
Вражає, чи не так? Два законопроекти відводять марксизму роль викопного ящера, рештки якого можна буде бачити лише в музеї. Саме так. Лише в експозиціях про реальні й вигадані злочини СРСР під супровід пояснень «обізнаних» екскурсоводів що будуть прирівнювати весь марксизм до сталінських мракобісів 1930-х. Ніякого творчого розвитку марксистської думки в науково-теоретичних журналах, ніяких тобі науково-практичних конференцій. Ніяких згадок про прогресивну роль діалектичного та історичного матеріалізму в історії розвитку природничих та гуманітарних наук.
Та воно й зрозуміло. Зараз як ніколи час для таких справді драконівських законів. Війна, якій нема кінця-краю, зниження соціальних стандартів, підвищення тарифів. Все більше незадоволених. Можновладці уже починають говорити про заборону критики власних дій. Марксисти, як найбільш послідовні борці з капіталом, у таких умовах є особливо небезпечними для режиму. Як більмо в оці для влади зараз є ті, хто під червоним знаменом гуртує трудящих і веде на їх протестні акції, хто пояснює суть антинародних реформ та реальне положення речей в країні, ті хто показує альтернативу нинішньому стану справ. Ну дуже хочеться одним розчерком пера заборонити лівий рух в державі, обставивши це боротьбою з залишками тоталітаризму. Влада зараз заповзято поривається позбавитися головної болі у вигляді КПУ, а разом з цією русофільською буржуазною партією гільйотинувати будь-який марксистський організований спротив. Добряче комусь кортить прирівняти комунізм до фашизму, та ще й так, щоб залишити далеко позаду антикомуністичний досвід інших держав.
«Люди, будьте пильні!» - такими словам закінчував свою книгу в німецькому концтаборі призабутий нині чеський антифашист Юліус Фучик. Будьмо пильні й ми, сучасні українці, не прогавмо той момент, коли нам непомітно будуть затикати рота й зв’язувати руки під крики про «боротьбу з ворогами», коли бал буде вершити нахабніюча агресивна глупота.

К.М.

середа, 4 березня 2015 р.

Василь Шахрай, Сергій Мазлах. До хвилі. 1919.

    До порядку денного другої сесії Верховної Ради України 8-го скликання внесено законопроект 1222-1 "Про заборону пропаганди комуністичної ідеології в Україні". Автори цього проекту - секретар РНБО Олександр Турчинов та народні депутати Сергій Пашинський та Вікторія Сюмар дають таке визначення: 

"Комуністична ідеологія - це система уявлень, ідей і поглядів, заснованих на теорії класової боротьби; диктатурі одного соціального класу над іншими; створенні тоталітарної держави; порушенні прав і основоположних свобод; запереченні права народів і націй на самовизначення; невизнанні права приватної власності на засоби виробництва; встановленні однопартійної системи управління; насильницькому поваленні державного ладу".
 Ми не збираємося захищати сталінську тоталітарну систему та її сучасних прибічників і вважаємо, що "Комуністична партія України" дійсно не має права на існування. Заснована у 1993 р. КПУ на чолі із Петром Симоненком неодноразово підкреслювала, що вона є єдиною законною спадкоємницею тієї Комуністичної партії України, що діяла в складі Комуністичної партії Радянського Союзу (КПСС). КПУ була заснована у 1918 р. як складова частина Російської Комуністичної партії (більшовиків) - РКП(б). Це було зафіксовано у рішеннях Першого з'їзду КП(б)У в липні 1918 р. та резолюції 8-го з'їзду РКП(б) в березні 1919 р., де зокрема записано:


«5. Национальные организации.

В настоящее время Украина, Латвия, Литва и Белоруссия существуют как особые Советские республики. Так решен в настоящее время вопрос о формах государственного существования.

Но это отнюдь не значит, что РКП должна, в свою очередь, сорганизоваться на основе федерации самостоятельных коммунистических партий.

Восьмой съезд РКП постановляет: необходимо существование единой централизованной Коммунистической партии с единым ЦК, руководящим всей работой партии во всех частях РСФСР. Все решения РКП и ее руководящих учреждений безусловно обязательны для всех частей партии, независимо от национального их состава. Центральные комитеты украинских, латышских, литовских коммунистов пользуются правами областных комитетов партии и целиком подчинены ЦК РКП.» (КПСС в резолюциях. Изд. 9-е Т. 2. М.,1983. С.105).



    Фактично обласною організацією РКП(б) - ВКП(б) - КПСС Компартія України залишалася  до розпаду Радянського Союзу, тому не дивно що ідеологія російського шовінізму під прикриттям інтернаціоналізму пронизувала усю діяльність КПУ, її видання та філії навіть після розпаду СРСР та КПСС. Заборона КПУ в судовому порядку зараз розглядається Апеляційним судом міста Києва за позовом міністерства юстиції. В умовах фактичної російсько-української війни це є лише симметричною відповіддю на заборону Верховним судом Російській Федерації діяльності, скажімо, "Правого сектору" та УНА-УНСО.


      Але чи означає все це, що ідеї соціалізму й комунізму самі по собі є ідеями російського шовінізму? Досить почитати твори Маркса й Енгельса, аби пересвідчитися, що не було для них більшого ворога, ніж російський царизм та російський імперіалізм. Тому то деякі твори Маркса й не друкували в СРСР попри офіційну псеворелігію "марксизму-ленінізму". Віддавати ідеї комунізму й соціалізму виключно російським шовіністам означає лише посилювати їх вплив та авторитет у світі, а отже завдавати шкоди Україні.
Забороняти ідеї та погляди, засновані на теорії класової боротьби та невизнанні права приватної власності - все одно, що забороняти атеїзм чи здоровий глузд. Так само абсурдним є ототожнення комуністичної ідеології та заперечення права націй на самовизначення. Теоретики наукового комунізму Карл Маркс та Володимир Ленін як раз внесли найбільший внесок у обгрунтування  цього права як необхідної складової буржуазно-демократичного устрою.
 Тут хочемо навести приклад пропаганди комуністичної ідеології із далекого 1919 р. Книга "До хвилі" була видана у Саратові невеликим накладом, але наробила багато розголосу. Саме в ній вперше було запропоновано та обгрунтовано ідею "Української Комуністичної партії". Реально існуюча в той час  Комуністична партія (більшовиків) України, що була лише обласною організацією  Російської Комуністичної партії (більшовиків) - майбутньої КПСС, вже в березні 1919 р. виключила зі своїх лав авторів цієї книги - Василя Шахрая та Сергій Мазлаха, а поширення цієї праці заборонила. Сергій Мазлах у 1920 р. покаявся, подав апеляціюна рішення ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) та був відновлений у партії. Василь Шахрай каятися не став. Він поїхав на Кубань для підпільної роботи проти білогвардійців та в листопаді 1919 р. був убитий денікінцями. Його праці забороняли на протязі всього існування Радянського Союзу. Чи заборонять тепер за новим законом книгу "До хвилі" разом із працями Маркса, Енгельса й Леніна як "пропаганду комуністичної ідеології"? Колишні члени КПСС Олександр Турчинов та Сергій Пашинський напевно знають, як і що треба забороняти для побудови "світлого майбутнього".




Сергій МАЗЛАХ і Василь ШАХРАЙ
ДО ХВИЛІ. ЩО ДІЄТЬСЯ НА УКРАЇНІ І З УКРАЇНОЮ
Саратов, 1919


Зміст

1.  Pro domo nostra
2.  Війна і революція
3.  Дві доби революції
4.  Росія й Україна на тлі світових подій
5.  Стратегічний   плян   відродження   єдиної   і неділимої   Росії
6.  Скоропадський і Денікін
7.  Директорія
8.  Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України
9.  Окупанти
10.  Тенденція українського руху: самостійна Україна
11.  Революція в Австрії. Галичина
12.  Чи можлива незалежна від Росії Україна?
13.  Як пишуть історію?
14.  Український національний рух на тлі сучасного капіалістично-імперіялістичното господарства
15.  Єдність чи самостійність? Дві політики
16.  Союз пролетаріяту з  дрібною  буржуазією проти світового імперіялізму
17.  Столипінщина
18.  Українська  комуністична  партія  (більшовиків)
19.  Ми — «націоналісти». Ми — «шовіністи»
20. Запитання   т.   Леніну.



1. Pro domo nostra

Краще пізно, ніж: ніколи — каже відоме російське прислів'я. Пам'ятаючи се, ми і наважуємося звернутися до робітництва і селянства Росії й України з своїм словом. Ми робимо се не тому, що вважаемо себе за дуже освічених людей, які можуть навчати других. Навпаки, ми вважаємо себе за звичайних людей. Але зараз ми переживаємо одну з якнайвідповідальніших хвиль у велетенській боротьбі праці і капіталу, старого, буржуазного, збудованого на примусі і пригнобленні суспільства, — з новим суспільством, суспільством міжнародної солідарности працюючих, суспільством вільної сім'ї вільних народів, суспільством соціалістичним. Кожний член повинен дати свою крихту допомоги, які б не були малі його сили, чим тільки він може, як тільки він собі розуміє й уявляє сю величезну хвилю. Ми твердо переконані, що сучасна хвиля, яку ми переживаємо, є лише одним із тих кілець у ланцюзі велетенських битв людности за своє визволення з пут капіталізму й імперіялізму сучасної доби, що за сією хвилею йдуть нові, коли напруженість і трагічність сієї боротьби набере ще не виданого розміру. І в залежності від того, яким шляхом підуть події зараз, буде передрішений і дальший розвиток подій. Події мають свою логіку, яка майже раз-у-раз переважає людську логіку. У революційні часи дійсна природа суспільства, окремих його кляс, груп, осіб виявляється з непереможною яскравістю, і так звана «історична необхідність» також перестає бути лише результатом досліду історичних подій, а набирає наочности буденного, повсякчасного факту, відомого кожному обивателеві. Але ми також; знаємо, що ся «історична необхідність» складається яко результат людських особистих, групових, клясових воль, і якщо яка ідея, думка поширюється в масах людей, захоплює, визначає волю більшої чи меншої маси людей, вона стає тим самим одним з факторів, що визначають напрямок «історичної необхідности». Історія є продуктом масового діяння, а не «великих осіб», «героїв», і виковується вона в повсякчасній і щоденній боротьбі за власні інтереси мас, а не в палацах, міністерських кабінетах, сальон-вагонах главковерхів і т. д. Історія знає приклади, коли звичайні люди, котрі ніколи не думали й не гадали відкривати Америки й ощасливлювати людство, уміли висловити думку, що «літала в повітрі», намацати пульс історичної хвилі, — і вони «ставали капралами», їх думки ставали фактором істеричного життя. «Стати капралами» ми не намагаємося, але якби напг скромний голос знайшов відгук у масах, щоб можна було хоч трохи звернуть історію на бажаний для нас шлях, — ми були б задоволені: наша праця не згинула б задарма.

Ми осмілюємося звернутися до робітництва і селянства  України і Росії ще й тому,  що нам довелося на власні очі бачити розвиток подій на Україні під час революції, брати власними невеликими силами участь у сих подіях, — і той історичний досвід, що ми придбали за сі часи, мусить бути, на нашу думку, використаний не тільки для нашого особистого вжитку», а стати в допомозі всім, хто бореться за щастя і долю живих людей, кому доля України і доля Росії не є чимось «абстрактним», кому доля України і доля Росії «спать не дає усю ніч».

А ми любимо Росію і Україну, любимо так, як люблять свою матір, — щастя і доля Росії й України є нашим щастям, нашою долею. В них ми любимо всю людність. Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об'єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, — ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми, ось що дає нам виправдання в тому, що ми насмілилися звернути увагу робітників і селян до своїх думок, до своїх «ума холодных наблюдений и сердца горестных замет».

Краще пізно, ніж ніколи. А що пізно, то вина лежить не тільки на нас, а й на тому, що волею історичних судеб нам доводиться жити в більш-менш «прекрасному далекому», куди звістки доходять пізно і не дуже повно, так що орієнтуватися у свій час трудно.

Ми зробили, як уміли. Хай хто може, зробить краще!