вівторок, 8 грудня 2015 р.

Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії


“ - Чи можна вбивати буржуїв та офіцерів, якщо зустрінеш на вулиці?”


Олександр Довженко. “Арсенал”


   В сучасній українській історіографії стало традицією при зображенні перших днів Радянської влади в Києві та в Україні взагалі на початку 1918 р. згадувати про жахливу хвилю червоного терору, спрямованого на винищення українців. Особливо це стосується перших днів після взяття Києва червоними військами під проводом Михайла Муравйова 26 січня (8 лютого за новим стилем) 1918 р. Зазвичай історики наводять цифру жертв, уведену до наукового обігу Дмитром Дорошенком: за даними Українського Червоного Хреста у перші десять днів після здобуття Києва більшовиками було замордовано близько 5000 осіб [1]. 

   Іноді історики вказують першоджерело цієї цифри — газету лівого крила УПСР “Боротьба” від 2 березня 1918 р., яка повідомляла: “За даними української революційної організації “Червоний Хрест” за 10 день большевицького панування у Києві розстріляно було більше 5 тис. чоловіка” [2]. Але та сама газета “Боротьба” від 6 березня того ж таки 1918 р. вміщує “Лист до редакції” від Тимчасової Ради Українського Червоного Хреста: “ В обсяг нашої діяльності під час гарячкової роботи для врятування товаришів не входило зібрання відомостей про кількість убитих. Тимчасова Рада Українського Червоного Хреста висловлює своє обурення і протест проти тих добродіїв, котрі не приймають участі в діяльності Українського Червоного Хресту, від імені цієї організації подають такі “повні” відомості (про розстріл 5 тис. чоловік, 168 гімназистів-юнаків і т. ін.), які можуть кинути на Український Червоний Хрест тінь провокаційності”. Тут же нижче йде примітка редакції: “Відомості про розстріляних українців редакція дістала від одного з членів Ради Українського Червоного Хреста, а цьому членові Ради ті відомості дали офіціально для Українського Червоного Хреста члени большевицького революційного комітету Іткінд та Ніренберг” [3].

   Жодне інше джерело 1917-1918 рр. не знає такого члена більшовицького комітету чи ревкому як “Ніренберг”, хоча склад цих комітетів досить давно відомий історикам [4]. Дора Іткінд дійсно була членом Київського комітету РСДРП(б) та Київського ревкому в січні 1918 р. і залишила власні спогади про ті дні, але таких відомостей не наводить [5]. Отже нічим іншим як вигадкою тодішніх журналістів цифру у 5000 загиблих жертв большевицького терору у Києві в січні-лютому 1918 р. ми вважати не можемо.
   
   Досить колоритне зображення перших днів панування більшовиків у Києві у 1918 р. залишив відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Дмитро Дорошенко: “Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, балакають і лаються по московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі. Якийсь немолодий з рябим обличчям матрос почав розпитувати мене, як пройти на котрусь вулицю, і побачивши у вікні земської книгарні портрет Шевченка, радісно вигукнув: “Батько Тарас!” Взагалі якась мішанина людей і понять…

   … Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і правили тут криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідти генералів , офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же або вели до був. царського палацу і розстрілювали там або й по дорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окошилась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. З більш-менш відомих українців вбито було тільки журналіста Ісака Пугача, членів Центральної Ради О. Зарудного (один час був міністром земельних справ) та Леонарда Бочковського. Трохи згодом вбито ще д-ра М. Орловського. Вбито ще кількох українців, але більш-менш випадково: тому що знайшли червоне посвідчення … чи так якось виявилось, що це людина причетна до Центральної Ради або українського війська” [6]. Пізніше той же Дорошенко згадує “австрійське донесення з Київа з дня 2.IV.1918”, яке “наводить точну цифру замордованих офіцерів 2576”. Однак джерел цієї інформації він не вказує [7].

   Щоби зрозуміти наскільки тоді в Україні цінилося людське життя, слід нагадати, що кожен четвертий народжений в європейській частині Російської імперії на початку ХХ ст. помирав у віці до одного року, а кожен другий — до 25 [8]. Пересічна тривалість життя при народженні становила тоді в Україні для чоловіків 35 років, для жінок — 36 років. На кожну 1000 народжених у 1906-1910 рр. помирала у віці до одного року в Україні 191 дитина, в Галичині — 212, в європейській частині Російської імперії — 263, в цілому в Австро-Угорській імперії — 202, у Німецькій імперії — 174, в Англії — 117, у Швеції — 78 [9]. 

   Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Наприклад, земський лікар В.М. Бурлаков у 1889 – 1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (порівняно непоганої серед інших губерній України). На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М. Бурлаков підрахував, що на 19392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею (а це для селян тоді була головна ознака їх матеріального становища) ці випадки він розподілив на шість груп. Виявилось, що захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік [10]. 

   Аналогічних висновків про вплив матеріального становища на дитячу смертність у робітничих сім'ях Санкт-Петербургу дійшов на основі анкет Російського товариства охорони народного здоров'я М. Вігдорчик. В сім'ях, де батько заробляв до 20 рублів на місяць, у віці до одного року вмирало 28,4 % дітей, тоді як при заробітку понад 50 рублів на місяць — в середньому 11,5 %. “Промисловий пролетаріат столиці відрізняється й більшою культурністю, й більшими заробітками, ніж “середній” представник російського народу. Однак і цей порівняно “щасливий” прошарок населення дає таку дитячу смертність, якої не знає жодна країна й жодне місто Західної Європи” [11].

   У роки першої світової війни, що розпочалася у 1914, тільки з сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України - близько 3,5 млн. Поряд із мобілізацією для потреб армії майже третини коней це призвело до скорочення посівних площ в Україні на 1916 р. на 1,8 млн. десятин, а валового збору зерна - на 27%. Всього за 1914-1918 рр. загинуло та померло від ран близько 2 млн. солдатів російської армії, близько 6 млн отримали поранення, понад 4 млн. потрапили у полон [12].


понеділок, 7 грудня 2015 р.

Наше отношение к русскому народу (1950)

оригінал взято тут novaiskra.org.ua/?p=3003

Предисловие к русскому переводу.

Небольшая группа украинских марксистов перевела на русский язык весьма интересную статью Осипа Горнового “Наше отношение к российскому народу”. Горновой (урожденный Осип Дякив) (1921-1950) был членом политического руководства УПА и заместителем руководителя Генерального секретариата УГВР, человеком революционно-демократических взглядов. Он погиб в бою, будучи окружен спецотрядом МГБ в ноябре 1950 года. 
Мы вполне осознаем, что тема украинского повстанческого движения ОУН-УПА-УГВР является весьма противоречивой и спорной. Но статья Горнового действительно заслуживает внимания, и вот почему: во-первых, она окончательно разрушает миф о “фашистах-бандеровцах”, как твердокаменных ненавистниках “всего русского”, во-вторых, статья прекрасно демонстрирует, насколько близко подошли украинские националистические подпольщики к пониманию сталинского СССР как классового и эксплуататорского общества, как несоциалистического и империалистического государства, где была упразднена любая рабочая демократия, а от советской власти оставалась только фикция.

Мы считаем, что особенно полезно будет ознакомиться с этим документом российским революционным социалистам и коммунистам, тем, кто ясно видит сущность официальных “коммунистов” из КПРФ или “марксистов” вроде всевозможных шапиновых, оправдывающих любые преступления “родного” империализма. Подобные “господа-товарищи” представляют лагерь великодержавного социал-шовинизма, являясь по существу левой подпоркой путинского режима.

Осип Горновой, как и другие теоретики ОУН-УПА-УГВР, разумеется, не был марксистом-интернационалистом, его взгляды можно и нужно критиковать пролетарским революционерам-коммунистам, но иначе и быть не могло: революционная демократия украинского подполья эволюционировала в левую сторону от традиций донцовского интегрального национализма, традиций, полностью противоположных левым идеям. Если Степан Бандера или люди из его ближайшего окружения нападали именно на “чуждый духу украинской нации” коммунизм, если бывший офицер австрийской армии и основатель УВО Евген Коновалец, который подавлял во главе сечевых стрелков январское рабочее восстание против Центральной Рады в Киеве 1918 года, расстреливал повстанцев “Арсенала”, был злейшим врагом украинских коммунистов-интернационалистов, то автор “Нашего отношения к русскому народу” уже прямо критикует сталинский режим за его несоциалистичность и некоммунистичность. Горновой указывает на существование в СССР эксплуатации человека человеком, следовательно, на существование социальных классов.

Горнового можно упрекнуть за то, что режим государственного капитализма он называет большевистским. Да, действительно, именно государственно-капиталистический террор стал могильщиком большевизма (в т.ч. децистов Тимофея Сапронова, “Рабочей группы” Гавриила Мясникова, “Рабочей оппозиции”). Называть узурпировавших брэнд “большевизм” партбюрократов (т.е. госбуржуев) «большевиками» неправильно. С другой стороны, положа руку на сердце, нужно признать, насколько губительной для дальнейшей истории оказалась ленинская политика двойных стандартов в отношении “украинского вопроса”. Показательной тут стала судьба украинских коммунистов Васыля Шахрая и Сергия Мазлаха, которые первыми встали на защиту нарушаемого волей текущего политического момента принципа права наций на самоопределение в своем запрещенном труде “До хвыли”. Еще один характерный для нас эпизод приводится в статье «Кто поднял январское восстание в Киеве в 1918 году?» украинского историка-марксиста Андрея Здорова:

“Хотя, большинство стрелков находились под сильным влиянием националистической пропаганды и греко-католической церкви, многие бойцы, которые были выходцами из бедного галицкого крестьянства, инстинктивно понимали, что рабоче-крестьянская революция, которая разворачивается вокруг них, больше отвечает их интересам, чем Центральная рада, которую заставляли защищать их командиры.
По примеру частей российской армии, где в то время образовались солдатские комитеты и Советы солдатских депутатов, в курене возник стрелецкий комитет, в который вошёл М. Копач. Когда началось январское 1918 г. восстание рабочих и солдат Киева

против Центральной рады, М. Копач решил связаться с большевистским ревкомом, для того, чтобы не допустить использования сечевых стрелков для подавления этого восстания. Добравшись до районного штаба Красной гвардии в Пригородной слободке, Максим Копач очень быстро нашел общий язык с рабочими, которые там были, и начал обсуждать конкретный план нейтрализации сечевых стрелков. Но вскоре к этому штаба пришел какой-то руководящий деятель Киевского комитета большевиков (“штабист”, как его называет Копач). Увидев форму Копача, сразу пришёл в бешенство: “Сволочь петлюровская! Шпион! “Копач пытался объяснить, что он представитель стрелецкого комитета, такого же, как солдатские комитеты в российской армии, и в подтверждение этого протянул ему свое удостоверение. В ответ услышал: “Что ты мне суёшь ?! Оно же написано на этом собачьем языке! ” Штабист ” бросил это удостоверение в лицо Копача, так, что разбил ему нос. После этого, конечно, Копач оказался в подвале, а сечевые стрелки в полном составе подавляли восставших арсенальцев…” (А. Здоров. Український Жовтень, додатки: “Хто підняв січневе повстання в Києві в 1918 р.?”, Одеса “Астропринт” 2007, с. 253-254)

Этот рядовой пример наглядно демонстрирует присутствие великорусских предрассудков в революционной среде бывшей Российской империи, победить которые, к сожалению, тогда не удалось…

Теоретику УГВР простить такую терминологическую ошибку можно. Нельзя простить сталинизму разгром и окончательную ликвидацию КПЗУ (Коммунистической партии Западной Украины), трагическую судьбу ее лидеров (Йосыпа Крилыка, Романа Турянского и других). Нельзя забывать империалистические преступления “советского” империализма наравне с американским, европейским и любым другим, что все же не должно толкнуть нас к солидаризации с с буржуазно-националистической мифологией. Наша задача – возрождение во многом вновь актуальных традиций украинских пролетарских революционеров-коммунистов. Увы, деятели ОУН-УПА-УГВР таковыми не были, хотя некоторые двигались как раз в сторону наших идеалов.



Семен Осипенко



Осип Дякив – Горновой. 


Наше отношение к русскому народу (1950)


Приступая к рассмотрению нашего отношения к русскому народу, сразу отметим, что данный вопрос делится на две части: 1) наше отношение к русским народным массам и 2) наше отношение к русским империалистам. К каждому из этих двух отдельных вопросов наше отношение – разное.


В принципе, наше отношение к русскому народу ничем не отличается от нашего отношения ко всем остальным народам. Оно вытекает из наших основных идейно-политических принципов – из великого “Свобода народам! Свобода человеку!”


Украинскому освободительно-революционному движению, которое родилось на почве национального порабощения и колониального гнета украинского народа и которое выражает стремление к освобождению, всякое понятие шовинизма, а тем более империализма – чуждо и отвратительно.


Ведя борьбу за освобождение своего народа, мы стремимся к освобождению и государственной самостоятельности всех народов, потому что мы ненавидим всякое порабощение, потому что нам ненавистен всякий империализм.


Мы убеждены, что украинский народ, как и любой другой народ в мире, может лучше и полнее развиваться только в семье свободных и независимых государств всех народов.


Мы хотим строить свою жизнь в собственном самостоятельном государстве, в тесном сотрудничестве со всеми народами. Мы верим, что настоящий мир в мире может обеспечить только система свободных национальных государств всех народов на их этнографических территориях.


Вот как определил III Чрезвычайный Великий Сбор ОУН нашу позицию в этом отношении:


“Организация Украинских Националистов борется за Украинское Самостоятельное Соборное Государство и за то, чтобы каждая нация жила свободной жизнью в своем собственном самостоятельном государстве”.


Уничтожение национального порабощения и эксплуатации одной нации другой нацией, система свободных народов в собственных самостоятельных государствах – это единственный строй, обеспечивающий решение национального и социального вопросов во всем мире “.


Эти положения являются исходными и при определении нашего отношения к русскому народу.


ОУН борется не против русского народа, а за освобождение Украины от гнета российско-большевистских захватчиков. ОУН стоит на признании того, что русское государство должно охватывать этнографические границы русского народа и ни в коем случае не выходить за эти пределы.


С русским народом, который будет иметь свое национальное государство на своей этнографической территории, не будет выступать против национально-освободительных стремлений украинского народа, с русским народом, который не защищает империализм, а борется за уничтожение своих империалистических клик, – с таким русским народом мы стремимся к самому тесному сотрудничеству сегодня и в будущем.


Исходя из этой позиции, ОУН борется за уничтожение русско-большевистской тюрьмы народов и за перестройку СССР на независимые государства всех народов, в числе которых находилось бы и национальное государство русского народа.


Поэтому ОУН борется за отделение Украины от России, потому что это единственный путь к тому, чтобы положить конец национальному порабощению украинского народа, колониальному грабежу его богатств, ужасной эксплуатации его труда русско-большевистскими империалистами.


Это единственный путь для осуществления свободолюбивых стремлений украинского народа – естественных в итоге для каждого народа – жить в своем независимом государстве.


Уничтожение колониально-эксплуататорского СССР, уничтожение империалистического класса сталинских вельмож диктуется жизненными интересами всех народов СССР.



четвер, 3 грудня 2015 р.

Тези про нагромадження людського капіталу.

       

1. Система освіти є тільки проекцією на макрорівні існуючих соціально-економічних відносин. Капіталізму потрібні не всебічно розвинуті, здатні критично мислити та аналізувати оточуючу дійсність люди, не ті, хто здатен кинути виклик існуючому порядку речей, якісно перетворювати світ у відповідності до ідеалів загальнолюдського блага, але живі роботи, які мають слугувати єдиній меті-акумуляції капіталу. Необхідною передумовою відтворення капіталістичних відносин, не важко здогадатися, може бути тільки безперервне створення т.з. людського капіталу, тобто виробництво  "живих роботів".  Починаючи з дитячого віку, коли особистість тільки починає формуватися, функцію вбудовування людини в механізм історично  панівних суспільних відносин, де кожному треба "знайти своє місце", виконує школа. Потім - навчальні заклади вищої ланки, де особа отримує необхідні навики, професію.

2. Всупереч поширеній серед революційно-соціалістичних та комуністичних активістів думці, в уяві яких вчителі постають чистої води соціальними  паразитами чи обслугою капіталу, адже певні підстави так думати справді мають місце бути, останні також цілком можуть бути зараховані до категорії пролетарів розумової праці. Це стає тим більш очевидно, коли послідовно розглядати існуючі суспільні відносини через призму теорії держкапіталізму. Оскільки держава взагалі  є ідеальним сукупним капіталістом, то педагог безумовно виконує ролю найманого робітника, який хоч і не створює нічого в матеріальному  сеснсі, зате бере безпосередню участь в створенні "людського капіталу" (виконуючи тим самим замовлення суспільно панівного класу). Вчитель потрапляє в систему експлуатації, що хоч певною мірою і відмінна,як приклад, від експлуатації промислового пролетаря, але не менш, а то й більш згубно діє на його власну особистість (так само вбиваючи в ньому все людське).  Ті, хто сьогодні говорить про дрібнобуржуазну свідомість вчительства, можуть порівняти її зі свідомістю будь-якого іншого представника робітничого класу. Суттєвої різниці між "дрібнобуржуазністю" звичайного педагога та "дрібнобуржуазністю" рядового  фабрично-заводського пролетаря  наразі практично немає.

3. Радикальна соціальна революція, яка знищить існуючі суспільні відносини капіталістичної експлуатації, знищить й існуючу "фабрику" освітньої системи. Сьогодні ми можемо тільки в загальних рисах описати школу майбутнього суспільства без експлуатації людини людиною:

а) Вертикаль ієрархічно-авторитарних відносин між учнем та учителем припинить своє існування. Вона буде перебудована на основі відносин рівноправ'я, особистісної свободи і взаємоповаги. Будь який примус у навчанні буде скасовано.

б) Навчання буде мати предметно-практичний, а не абстрактно-оціночний характер. Існуюча модель навчання не здатна елементарно зацікавити учня в отриманні знань, не говорячи вже про те, що не здатна чогось дійсно навчити.

в) Кожен учень має якнайглибше розвивати свої наукові схильності, таланти, вміння. Всі вони мають знайти якомога корисніше застосування для суспільства, а завдання педагога полягатиме в створенні умов їх повноцінного, якнайглибшого  розкриття.


Артем Клименко 

Листопад 2015.

пʼятниця, 6 листопада 2015 р.

Наш вибір - пролетарська революція!

 
Василь Касіян. Жовтневий похід.

Минає 98 років з того дня, коли 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) повсталі робітники, солдати та матроси, які згуртувалися навколо революційного лозунгу гасла "Вся влада радам!", повалили в столиці колишньої Російської імперії - Петрограді, так званий Тимчасовий уряд, що до останнього примушував мільйони працівників гнити в окопах імперіалістичної війни, захищати владу та власність своїх гнобителів. Події Великої революції 1917-1921 років збурили весь світ. Маси найманих рабів капіталу вступили у бій за свою правду і волю, струхлявілі підвалини великих деспотичних імперій упали та поховали під собою короновані сімейства, поневолені раніше народи прокинулися до власного національного життя.  
Жовтнева революція за своїм об'єктивно-економічним характером була найбільш радикальним етапом буржуазно-демократичної революції в Росії, бо мала своїм дійсним історичним завданням не побудову соціалізму, але цілковите знищення пережитків феодального суспільства, передовий буржуазний прогрес та модернізацію. Хоч десятки мільйонів людей щиро вірили в те, що своїми руками розбудовують небувале ще суспільство людської справедливості, лад, який був у СРСР, був державним капіталізмом, який сталіністи до сьогодні називають "першою в світі соціалістичною державою", дискредитуючи цим ідеї революційного марксизму.  
Брешуть ті "вчені мужі", які видають злочини держкапіталістичного режиму за "злочини комунізму", адже саме сталінізм винищив у катівнях найпалкіших пролетарських революціонерів-комуністів, вдавшись до контреволюційного терору. Підло брешуть й ті, хто ототожнює ідею пролетарської диктатури з великоросійським шовінізмом, принесеним на багнетах "червоних окупантів", хто вважає всіх українських більшовиків прислугою "чужоземних завойовників": помилки ленінського уряду в національному питанні дорого коштували самим російським революціонерам в подальшому, а доля українських комуністів Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, Юрія Коцюбинського та Миколи Скрипника, Олександра Шумського та Миколи Хвильового була трагічною. Втім, навіть повстанці УПА, не боячись звинувачень в "комунізмі", проголошували: "Український народ веде боротьбу проти кліки імперіалістичних брехунів та зрадників передових ідеалів великої революції 1917 року".  
В сучасній Україні, де 80% населення живе за межею бідності, тарифи на комунальні платежі підвищено втричі, зарплатня знизилася вдвічі, продовжується наступ на права трудящих, правляча політична еліта намагається зробити все, щоб зупинити майбутню ревоюційну хвилю, яка змете режим реставрації і повалить диктатуру паразитичної компрадорської буржуазії. Ці "господарі життя" вже знищили всі прогресивні завоювання Жовтня. Тепер вони хочуть в рамках політики декомунізації знищити саму пам'ять про велику революцію та її героїв, поки їх російські колеги підносять знамено білогвардійщини, ведучи під ними імперіалістичну інтервенцію, розпалюючи полум'я нової всесвітньої війни.  
Як ніколи актуальними стають слова зрадженого своїми товаришами більшовиками, а потім вбитого денікінцями українського комуніста Василя Шахрая: "Під час здається, що течія йде проти нас. В дану хвилю особливо. Але тим більш постає перед нами наш обов'язок: пливти проти течії."
Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

четвер, 15 жовтня 2015 р.

«О предании революционному суду...»


 Михайло Муравйов про
витоки українського націонал-комунізму.

Андрій Здоров.

Пропонована нижче стаття була вперше надрукована у 2009 р. В ній вперше було опубліковано доповідь головнокомандувача радянських військ в Україні на початку 1918 р. голові Ради Народних Комісарів РСФРР Володимиру Леніну про відступ з Києва радянських військ, копію якої нам довелося розшукати в колишньому партійному архіві Інституту історії партії при ЦК КПУ. 
Зараз в Україні  триває інша війна, з іншими прапорами та дійовими особами. Але дехто з істориків та публіцистів намагаєтсья проводити паралелі із подіями 1918 р., мовляв, і тоді, й зараз Україна захищається від російської агресії.  Доля підполковника Михайла Муравйова дуже показова у цьому плані, якщо її порівняти із долею іншого російського підполковника - Ігоря Гіркіна (Стрелкова), що був командувачем армії так званої "Донецької Народної республіки" у 2014 р. Гіркін - історик за освітою, що займався довгий час історичними реконструкціями подій громадянської війни в Росії 1918-1920 рр. Тож Гіркіну відомо, хто такий Муравйов і яка була його доля. Але на відміну від Муравйова, Гіркін завжди був і є білогвардійцем, тобто російським монархістом і представником російської контрреволюції. Саме тому Гіркіну й не вдалося дійти до Києва, а навпаки довелося тікати з Донбасу.


29 січня український політикум за вже встановленою традицією відзначає чергову річницю бою під Крутами, битви із російськими більшовиками в 1918 р. Мало хто при цьому звертає увагу на те, що командувала цими «більшовиками» людина, яка ніколи не належала до партії більшовиків. Так, Михайло Артемович Муравйов, підполковник царської армії, який ще влітку 1917 р. формував ударні батальйони для Керенського, на початку 1918 р. називав себе лівим есером, в липні підняв повстання проти уряду Леніна й оголосив війну Німеччині, а 11 липня 1918 р. був застрелений більшовиками у Симбірську при арешті1.
Документ, що привернув нашу увагу, був написаний на початку березня 1918 р. 1 березня до Києва вступили війська Німеччини, Австро-Угорщини та Української Центральної Ради, а 3 березня в Бресті було підписано знаменитий Брестський мирний договір, згідно якому радянська Росія брала на себе серед іншого зобов’язаня вивести з України усі свої війська. Штаб Муравйова знаходився в той час в Одесі, куди він був посланий для боротьби із наступом на Бесарабію румунських інтервентів. Тим не менше Муравйов продовжував слідкувати за ситуацією в столиці України, із здобуттям якої 26 січня 1918 р. пов’язаний пік його слави й могутності. Його оцінка ситуації  ніколи не публикувалася у радянській літературі й це не випадково, бо вона разюче відмінна від створених там образів героїчної оборони Києва від німців. Наводимо документ повністю мовою оригіналу.

«В Петроград. Председателю Совета Народных Комиссаров. Главковерх Крыленко. Военно Подвойскому. Нарком Антонову.2

Сообщаю о занятии Киева почти без боя гайдамаками, австрийцами, украинцами  и другим сбродом. Причины такового легкого падения Киева послужили: полная дезорганизация Советской власти на Украине в лице Народного Секретариата3. Личное самолюбие, интриги.
Коцюбинский открыто заявил, что он [не] признает Главковерха Крыленко и считает его одной фикцией и что он один является главковерхом на Украине. Это внесло громадную деморализацию в войсках Юго-Западного фронта, которые оставили Киев. Кроме того узкий национализм и местный патриотизм, выражающийся в том, что все, что есть на Украине, принадлежит не федерации, а Украине, вследствие чего армии не получали положенного им снабжения. Потом создание разных верховных командных комиссий довершило окончательно их дезорганизацию и деморализацию как власти, так и армии.
Я неоднократно доносил вам, что Коцюбинский помимо меня вмешивался в дела северных армий, считая их почти что украинскими. Между тем мы подчинены верховной русской румынской коллегии. Вмешательство их выразилось в отдаче помимо меня приказания  советским северным армиям и в плетении интриги среди самозванно собравшегося  комитета первой советской красногвардейской армии, который деморализовал эту славную армию и совершенно разложил. Мне пришлось заново создать новую, которая сейчас доблестно дерется с румынами. Самозваный же  армейский комитет, который не является выразителем армии, ибо те части, выразителем которых он является, распущены [и] не входят в состав первой армии, бросил армию и неизвестно где находится, деморализуя глубокий тыл. Во главе этого комитета стоит некий Моисеев и Лапидус, называющие себя якобы большевиками, а по моему мнению, изменники Советской власти и революции.
В завершение всего по приказу Коцюбинского этот комитет арестовал по дороге командира первой советской армии Егорова, который ехал в Петроград по вызову Совета Народных Комиссаров для получения высшего назначения.
Вот та печальная картина, которую я нарисовал вам. Плоды работы Коцюбинского. Прошу вас о предании революционному суду  Коцюбинского, Моисеева и Лапидуса как не признавших Советской власти в лице главковерха Крыленко и центральной советской власти. Кроме того прошу их предать партийному суду. Заявляю, что потеря Украины – это результат работы Коцюбинского и некоторых других секретарствовавших на узко националистических точков зрения [так в тексті. – А.З.]. По украинским делам вам предоставит доклад главкоюз Гузарский. Я собираюсь на Киев, как только покончу с румынами.
Главнокомандующий Муравьев.
№ 001807».
Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф.57.Оп.2.Спр.76.Арк.71-72.

Документ дає дуже яскраву відповідь на питання про причини поразки Радянської влади в Україні навесні 1918 р., й здачі Києва зокрема. Наступу німецько-автрійських військ нічого було протиставити, оскільки серед керівництва червоних йшла боротьба за владу. Юрій Коцюбинський, призначений ЦВК Рад України головнокомандуючим «всіма військами Української республіки» 19 січня 1918 р.5, намагався взяти під контроль радянські війська, які подпорядковувалися Муравйову. В нього були на це підстави. Ще 23 січня (5 лютого) радіотелеграма Ради Народних Комісарів «всім, всім, всім» за підписом Леніна повідомляла: «Советские войска вступили в Киев 16 января. Войсками руководил заместитель народного секретаря по военным делам Шахрая Юрий Коцюбинский. Киевский гарнизон со всей артиллерией соединился с войсками Коцюбинского и объявил Киевскую Раду (Винниченко-Порш) низложенной. Всеми покинутый Генеральный Секретариат Киевской Рады во главе с Винниченко скрылся»6.
З іншого боку В.Ленін та його колеги по уряду були цілком свідомі того, що радянськими військами командував не Юрій Коцюбинський, а Михайло Муравйов. 14 лютого Ленін  відправляє телеграму «Киев. Главнокомандующему Муравьеву. Если не будет иного распоряжения от Антонова, действуйте как можно энергичнее на Румынском фронте по соглашению с Раковским и его комиссией»7. 17 лютого, повідомляючи  В.Антонову-Овсеєнку рішення РНК про відправку «головнокомандуючого Муравйова та його північної армії» на Румунський фронт, Ленін  пише: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева не замедлят исполнить свой революционный долг»8.
Російські білогвардійці, що перебували тоді в Києві писали: “Українськими більшовицькими військами камандував Юрій Коцюбинський”9. Йому перш за все підпорядковувалися загони Червоного Козацтва, які підтримували порядок у місті10. Однак в місті знаходилися ще й війська двох революційних армій, що підпорядковувалися Муравйову. Хоч обидві ці армії налічували близько 8,5 тис. осіб, але співіснування двох військових влад в одному місці викликало постійні конфлікти. Таке суперечливе становище не могло тривати довго. Юрій Коцюбинський, відчувши підтримку ЦВК Рад України та Народного Секретаріату, а також армійського комітету 1-ї революційної армії вирішив надати декларації реального змісту й стати дійсним головнокомандуючим Української Робітничо-Селянської Республіки. Це в свою чергу викликало конфлікт із Муравйовим, арешт командувача 1-ї армії Павла Єгорова, що відмовився йому підкорятися, а також слідство, розпочате Московським комітетом РКП(б) за скаргою Муравйова.
При чому  до числа українських націоналістів потрапили старий російський більшовик Сергій Мойсеєв, що особисто знав Леніна по партійній школі в Лонжюмо (Франція)11, та його товариш московський більшовик Юхим Лапідус. Їх провина полягала в тому, що вони наприкінці січня 1918 р. провели з’їзд представників червоногвардійських загонів, що наступали на Київ в складі 1-ї революційної  радянської армії, де був обраний армійський комітет (голова  - С.І.Мойсеєв, секретар – Ю.І.Лапідус)12. Цей комітет намагався покласти край самодурству Муравйова, його закликам до мародерства й безпідставним розправам зокрема. Особливе обурення Муравйова викликали зв'язки армійського комітету 1-ї армії із українським радянським урядом.
Між іншим, фактичний голова Народного Секретаріату – народний секретар внутришніх справ Євгенія Бош пропонувала Мойсеєву навіть заарештувати й самого Муравйова. Пізніше на слідстві у Москві С.Мойсеєв свідчив: “Народный Секретариат вышел к нам с выяснением о том, какие отряды могли бы остаться в Киеве. Мы указали, какие отряды можно было бы оставить для защиты секретариата. Мы сносились с Народным Секретариатом по делу Муравйова конспиративно, и народный секретарь внутренних дел Е. Бош предложила нам арестовать Муравйова, что одобрили народные секретари Бакинский и Затонский, а затем к этому присоединился Коцюбинский”12. Натомісць Муравйов оголосив Мойсеєва й Лапідуса поза законом та видав наказ про їх арешт.
Леніну довелося особисто розбиратися із наслідками своєї подвійної політики в українському питанні. В кінці березня 1918 р. він змушений був навіть провести очну ставку Муравйова та Мойсеєва13. Нажаль протокол цієї очної ставки до сих пір не знайдений. Та навряд чи вона була на користь головнокомандуючого. В квітні того ж року за особистим розпорядженням Дзержинського Муравйов був заарештований й кинутий до Таганської в’язниці. Революційний трибунал при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітеті майже півтора місяці розглядав його справу.
Проте заколот чехословацького корпусу в Поволжі змусив більшовиків знову звернутися до послуг Муравйова як військового спеціаліста. Слідча справа була припинена „за відсутністю складу злочину”. Муравйов отримав нове високе призначення – головнокомандуючий Східним фронтом, але й старі образи не забув. Скориставшись повстанням лівих есерів у Москві, він піднімає заколот у Симбірську, заявляючи про непідкорення уряду Леніна. Цей заколот був придушений так само швидко, як і у Москві, а сам головнокомандуючий убитий при спробі вчинити опір під час арешту.
Документ, наведений нами, вказує на витоки того явища, яке пізніше  назовуть українським націонал-комунізмом. Люди, яким на практиці довелося втілювали публічно заявлений більшовиками принцип права націй на самовизначення, самі відмовилися вважати його фікцією й намагалися наповнити реальним змістом, тим більше що це було пов’язане із їх владними повноваженнями. Те що національні почуття відігравали тут далеко не головну роль, вказує вже національний склад звинувачених Муравйовим: Коцюбинський – українець, Мойсеєв – росіянин, Лапідус – єврей. Декларативний суверенітет українського Радянського уряду вони під тиском революційних мас знизу намагалися підкріпити справжньою військовою силою. А це в свою чергу  викликало звинувачення в націоналізмі та зраді Радянської влади. Шлях, який вони лише почали, згодом пройдуть Василь Шахрай та Сергій Мазлах, Християн Раковский та Микола Скрипник...

Примітки:

1.      Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. - К., 2001. – С.38.
2.      Адресати телеграми: голова Ради Народних Комісарів РСФРР Володимир Ульянов-Ленін, Верховний головнокомандуючий Микола Криленко, народний комісар по військовим справам Микола Подвойський та народний комісар по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимир Антонов-Овсеєнко.
3.      Так називався перший український радянський уряд, обраний Центральним Виконавчим Комітетом Рад України після І Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові в грудні 1917 р.
4.      Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф.57.Оп.2.Спр.76.Арк.71-72.
5.      Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1.Оп.1.Спр.3.Арк.40.
6.      Декреты Советской власти. – Т.1. – М.1957. – С.402.
7.      Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.50. – М.,1975. – С.41.
8.      Там же. - С.365.
9.      Малая Русь. Война украинцев с большевиками. 1 ноября 1917 — 17 февраля 1918 г.  - Вып.2. - К.,1918. - С.23.
10.  Там же. - С.79.
11.  Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.48. – С.141,498; Моисеев С.И. Полк рабочей Москвы. - М.,1960 — С.102-106; Подляшук П.И. Повесть о рядовом революции. - М.,1982. - С.123-129.
12.  Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. - К., 2001. – С.86.
13.  Там само. – С.194.
14.  Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т.5. – М.1975. – С.336, 339.

-----------
Опубліковано:

Київська старовина. – 2008. – № 6. – С.147-151.  

Те саме російською:
"Деморализуя глубокий тыл". Михаил Муравьев об истоках украинского национал-коммунизма //Свобода. Громадсько-політичне видання. - 2009. - 29 січня.
http://www.svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=4629



пʼятниця, 18 вересня 2015 р.

CОЦІАЛІЗМ ЧИ ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ ? (Радянський Союз з точки зору марксизму)



Ця стаття була вперше опублікована в бюлетені одеської марксистської групи "Пролетарий" (№ 1 за січень 2000 р.) В червні 2011 р. цей текст полужив основою доповіді автора на міжнародному симпозіумі "Постсталінські диспозитиви у філософії та кіно", що пройшов у Національному університеті Києво-Могилянська Академія. Ширше система аргументів представлена у книжці, що опублікована російської мовою двома виданнями (2003 р. в Одесі та 2006 р. у Москві) - "Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества".                   

     XX століття поставило перед марксистським суспільствознавством важке і неординарне завдання: визначити, до якої формації чи способу виробництва належать суспільства, що не тільки проголошували себе соціалістичними, але й заявляли, що вчення Карла Маркса є їхньою ідейною основою. 74 роки радянської історії -- що це було: відкат у минуле чи ривок у майбутнє? підтвердження марксистськоі теорії чи її спростування?
    На сьогодні серед вчених марксистів  сформувалося чотири напрями у вирішенні проблеми фармаційної належності радянського суспільства.
          1. Перше з них складають вчені, що вважають це суспільство соціалізмом ( з додаванням різних епітетів - розвинутий, ранній, реальний, казармений, державний тощо). Тут треба з"ясувати, що ми розуміємо під соціалізмом. За К.Марксом, соціалізм - це, по-перше, дійсний рух робітничого класу за своє визволення, боротьба за знищення системи експлуатації людини людиною. По-друге,  це перша фаза безкласового (комуністичного) суспільства. Перехід до нього можливий лише через період диктатури пролетаріату за високого рівня розвитку продуктивних сил. Цей період і є соціалізмом у другому значенні цього слова. Хоча в цей період людина ще підкорена  суспільному поділу праці і  зберегається протилежність між розумовою і фізичною працею, засоби виробництва вже знаходяться у суспільній власності, що дозволяє вже ліквідувати експлуатацію людини людиною. ( Див.: Ленин В.И. Государство и революция //ПСС. Т.33 ).
          Чи можна вважати державну власність в СРСР власністю всього суспільства, якщо нею безконтрольно розпоряджалася тільки правляча номенклатура?  Якщо ця номенклатура забезпечувала себе всіма можливими привілеями за рахунок трудящих мас, а всі спроби робітничого протесту давила танками, як це було в Східному Берліні 1953 р., Новочеркаську 1962 р. чи в Будапешті 1956 р.?
          Так за офіційними даними середня зарплатня робітників та службовців СРСР в 1940 р. становила 330 руб. Більшість населення жила в комуналках чи курних хатах. В той же час, як свідчив в 1941 р. командуючий 5-ю армією генерал-майор М.Потапов, місячний оклад командарма становив 2600 руб., а за штатом йому виділялася  квартира з 10 кімнат.
          Ще в 1964 р. директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин  АН СРСР академік Є.С.Варга в своїх передсмертних записках ставив запитання: " А які реальні доходи тих, хто належить до верхівки бюрократії, правлячого в країні прошарку?...  Цього не знає ніхто!
    Але кожний знає , що під Москвою є дачі -- звичайно державні; при них постійно перебуває 20-30 чоловік охорони, крім того садовники, кухарі, покоївки, спецлікарі і медсестри, шофера тощо -- всього до 40--50 чол. прислуги.  Все це оплачує держава. Крім того, природньо , є міська квартира з відповідним обслуговуванням й щонайменше  ще одна дача на Півдні. В них пресональні спецпоїзди, персогальні літаки, й ті,і інші з кухнею і кухарями, персональні яхти і, звичайно ж, безліч автомобілів і шоферів, що обслуговують вдень і вночі їх самих, та членів їх сімей...
    У що це обходиться державі? Я цього не знаю! Але я знаю, що для забезпеченнятакого рівня життя в Америці треба бути мультиміліонером!" (Полис. 1991. №2.С.177)
          Та частина номенклатури, що внаслідок  подій 1991 р. була викинута з владних крісел, згуртувалася навколо партій, що оголошують себе нащадками ВКП(б)--КПРС і закликають до відновлення Радянського Союзу. Природньо, що для них теза про побудову соціалізму в СРСР -- аксіома , що не підлягає сумніву й не потребує доказів. Так само очевидно й те, що  повернення до того "соціалізму" поверне і їх до влади.
    2. Засновником другого напряму виступив колишній діяч Жовтневої революції талідер Лівої опозіції в РКП(б)  Л. Д. Троцький. Опинившись в 1929 р. в еміграції, до того як він був убитий в 1940р. агентом НКВС в Мексиці він встиг заснувати IV-й           Інтернаціонал та зробити критичнй аналіз радянського суспільства. Послідовниками його ідей нині є Комітет за Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International) , Міжнародний комітет за Четвертий Інтернаціонал (www.wsws.org) тощо.
В своїй книзі "Зраджена революція" (1936) Л.Троцький сформулював теорію перехідного чи проміжного між капіталізмом та соціалізмом суспільства, владу в якому внаслідок внутришнього перевороту захопила бюрократія. При чому  соціалістична тенденція в розвитку цієї "передженої робітничоі держави", на думку Л.Троцького заснована на державній власності на засоби виробництва, яку він вважає "в принципі , соціалістичною".
Однак, за К.Марксом, головною відміною суспільної /соціалістичної власності від приватноі є те, що вона підкоряє всю масу засобів виробництва усім індивідам разом, чим ліквідує відчуження людини від власної праці, відчуження, що перетворює           людину -- продукт суспільства у в"язня власного егоїзму, що дивиться на суспільство яке на загрозу власному існуванню (А.Ейнштейн). Існування такого відчуження  в СРСР визнавала й сама Радянська  держава.
    Державна власність на засоби виробництва, писав Ф.Енгельс сама по собі не знищує експлуатацію і класи, а містить лише формальний засіб для їх знищення, хоча містить і можливість найжорстокішої експлуатації людини людиною: "Сучасна капіталістична держава, якою б не була її форма  є за самою своєю суттю капіталістична машина, ідеальний сукупний капіталіст. Чим більше продуктивних сил візьме вона у свою власність тим повніше буде її перетворення в сукупного капіталіста й тим більше число громадян буде вона експлуатувати. Робітники залишаться робітниками, пролетарями". Й тут же, ніби відповідаючи сучаним апологетам державної власності, Ф.Енгельс пише про появу "особливого роду  фальшивого соціалізму, що місцями виродився у своєрідний вид добровільного лакейства, що оглошує соціалізмом будь-яке одержавлення навіть бісмаркове" (Розвиток соціалізму від утопії до науки //Соч.Т.19. С.222).
    Твердження ж Л.Троцького про те, що"перше в історії зосередження засобів виробництва в руках держави здіснено пролетаріатом", може доводити хіба що вкрай слабке знайомство засновника  IV-го Інтернаціоналу з історією. Державна власність (повна чи верховна) на засоби виробництва і в першу чергу на землю існувала з моменту появи держави, а в таких державах як Давній Єгипет, Шумер, Візінтія, Китай чи імперія інків  була довгий час, як і в Радянському Союзі, панівною, що зовсім не вказує на їх перехідний до соціалізму характер. Оскільки державні форми експлуатації переважали в країнах Давнього Сходу, то К.Маркс у свій час назвав їх "азіатським способом виробництва".
   3. Саме як азіатський спосіб виробництва (АСВ) визначають суспільний лад, що існував в СРСР, представники третього напряму в марксистській історіографії. Своє теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в 50-х роках в працях Карла Вітфогеля. Дійсно, такі риси як всевладдя чиновничого апарату на чолі з обожнюваним правителем, централізована експлуатація безпосередніх виробників державою, широке використання позаекономічного примусу роблять радянську державу дуже схожою на деспотії Давнього Сходу. Не дивно, що на початку 90-х рр. довгий час замовчувана в СРСР концеція АСВ досить швидко знайшла собі чимало прихильників серед вчених, як марксистів так і немарксистів.
    Проте відміни між заснованою на ручній праці аграрною економікою азіатських деспотій та сучасною промисловою базою "соціалістичних" краін XX ст. були настільки очевидними, що змусили внести корективи як у визначення АСВ, так і в його назву. Зокрема московський етнолог Юрій Семенов, вказавши на існування суспільств цього типу і за межами Азії (в інших частинах світу), запропонував більш точну назву - політаризм (від грец. політія -- держава). Особливість політарного способу виробництва, за Ю.Семеновим, полягає в тому, що "приватним власником (повним чи верховним в залежності од варіанту) виступає весь клас експлуататорів вцілому, а не його члени кожен окремо.
     Цей спосіб, таким чином, заснований на загальнокласовій приватній власності, яка неминуче приймає форму державної. З цим пов"язане співпадіння в цілому класу експлуататорів із державним апаратом". При цьому Ю.Семенов виділяє два різновиди політаризму: агрополітаризм та індустрополітаризм. Останній з них на його думку, існував в СРСР та інших "соц. країнах".
     При цьму виробничі відносини три- чотиритисячолітньої давнини у прибічників цієї  концепції не тільки відроджуються якимось чином на сучасній промисловій основі, а й сприяють деякий час розвитку продуктивних сил. Якщо відкинути антинаукові теорії про те, що  Великий Жовтень носив реакційний характер і повернув розвиток країни назад, то єдиним  науковим поясненням залишається думка того ж  Ю.Семенова. Він вбачає передумови переходу до індустрополітаризму у відзначених В.І.Леніним рисах вищої стадії капіталізму -- імперіалізму, зокрема в тенденціях монополізації економіки та зростання монополій із державним апаратом у єдиний організм. Однак Ю.Семенов не дає переконливого пояснення тому факту, що в країнах, де капіталізм дійсно досяг найвищої стадії розвитку, виникли, на відміну від СРСР неполітарні типи суспільства.
     4. Четвертий напрямок у сучасній марксистській думці становлять вчені, що  визнають спосіб виробництва, що склався в СРСР, як державно-монополістичний ка-піталізм. Засновник цієї теорії англійський марксист Тоні Кліфф -- один з лідерів Соціалістичної Робітничої партії Британії (Socialist Workers Party) -- ще в 1948 р. видав книгу "Державний капіталізм у Росії". Він вважає, що оскільки матеріальних умов для побудови соціалізму в Росії не було, то невдовзі після соціалістичноі революції в СРСР прийшов до влади новий правлячий клас -- бюрократія, яка претворила радянську державу на величезну капіталістичну монополію, що так само гнобить робітників, як і на Заході. Динаміка капіталістичного нагромадження в цій системі була обумовлена воєнно-економічною конкуренцією СРСР із Заходом.
     Інші прибічники цієї теорії, такі як Шарль Беттельгейм, називають правлячий в СРСР клас державною буржуазією. Однак всі вони вважають ту форму державного капіталізму, що існувала в СРСР, найвищою стадією розвитку капіталізму взагалі.
Так програма Марксистської робітничої партії  стверджує: "Державний капіталізм -- закономірний результат розвитку капіталізму взагалі. По суті СРСР і США йшли паралельними курсами. При всіх видимих зовнішніх відмінностях в СРСР і на Заході склалися принципово, базисно однорідні системи." (Марксист. 1994. № 2)
     Однак залишається незрозумілим, чи можна вважати зовнішніми, скажімо, різницю у продуктивності праці, що була в СРСР в 3-4 рази нижче ніж в розвинутих капіталістичних країнах, чи в структурі зайнятості населення (так доля зайятих в сільському господарстві в СРСР була в 3-6 разів більше, а доля зайнятих в невиробничій сфері -- науці. культурі, освіті, обслуговуванні тощо -- в 1,5-2 рази менше ніж на Заході)? Очевидно, що суспільний лад, який існував в СРСР ніяк не може бути найрозвинутішою формою капіталізму.
    Якщо виходити зі становища безпосереднього виробника, то все розмаїття існуючих на Землі форм і видів експлуатації людини людиною можна поділити на три основні способи експлуатації:
     1) рабовласницький -- коли безпосередній виробник позбавлений і свободи, і засобів виробництва і сам є засобом виробництва ("знаряддям, що розмовляє");
     2) феодальний -- коли безпосередній виробник наділений засобами виробництва тобто землею, худобою, інвентарем  (це і є його натуральна заробітня плата), але позбавлений собистої свободи через прикріплення до свого наділу, села, общини, касти, стану тощо.
    3) капіталістичний -- коли безпосередій виробник має особисту свободу (юридично рівні права з усіма іншими громадянами), але позбавлений засобів виробництва, тобто не має нічого окрім робочої сили, яку і продає на ринку праці.
    Царська Росія на 1917 р. являла собою типовий приклад феодальної монархії. 3/4 населення її становили селяни, що жили під гнітом поміщицьких латифундій, штучно підтримуваних абсолютизмом -- самодержавством. Попри розвинутий капіталістичний уклад 2/3 населення було неписьменним, лише 14% жило у містах. Панування ручної праці та напівфеодальних методів експлуатації обумовили досить низьку продуктивність праці: в 1913 р. Росія виробляла на душу населення лише 31,5 пудів зерна (США -- 67,2), 22 кг м"яса (США -- 68 кг) та 13 кВт*годин електроенергії (проти 276 у США). За даними офіційної статистики, кожний четвертий з числа народжених помирав у віці до 1 року, а кожний другий -- до 24. Це вважалося нормальним, природним: "Бог дав -- бог взяв".
          Велика російська революція 1917--1921 рр. та її найвищий етап -- диктатура пролетаріату, встановлена в Жовтні 1917, очистила країну від кайданів феодалізму. Однак в тих матеріальних умовах могла привести лише до утвердення буржуазного ладу у формі державного капіталізму.
Основна маса безпосередніх виробників в СРСР була юридично вільною, але позбавлена засобів виробництва і змушена була продавати свою робочу силу їх реальному власнику -- номенклатурі. Оскільки правлячий клас виступав колективним власником засобів виробництва, об"єднаних у державну власність, то додаткова вартість, яку відчужувала  держава у робітників і селян, розподілялася між людьми, що складають державний апарат у відповідності з їх становищем у службовій ієрархії. Таким чином при державному капіталізмі державний апарат і є власне панівним класом -- державною буржуазією.
На відміну від державно-монополістичного капіталізму, що виникає на стадії перезрілого капіталізму й виконує в ньому консервуючу роль, державний капіталізм характерний для ранніх стадій капіталізму, коли при слабкості національноі буржуазії держава бере в свої руки проведення капіталістичноі індустріалізації, здійснюючи її за державний рахунок і на основі державної власності. Яскравим прикладом цього є політика уряду Мейдзі в Японії (1868-1879) чи Гамаля Абдель Насера в 60-х рр. ХХ ст. в Єгипті.
     Дісно за роки Радянської влади в СРСР дуло завершено в цілому промисловий переворот, тобто перехід в економіці від ручної працї до машинної. Колишня аграрна країна стала індустріальною. Більшість населення переїхало у міста. Все це дозволило значно підвищити як продуктивність праці, так і рівень життя людей. Якщо у 1913 р. середньодушовий ВВП Росії становив лише 10% від рівня США, то в 1990 р. середньодушовий ВВП СРСР дорівнював вже 35 % від рівня США. Ліквідація неписьменності і перший політ людини у космос, зниження дитячої смертності більш як в 10 разів і підвищення середньої тривалості життя вдвічі (з 34 років в 1913 до 70 років в 1966) тощо  неспростовно доказують величезну прогресивну роль державного капіталізму в тодішніх умовах.
    Таким чином хоча революція 1917 р. і не була соціалістичною (тобто не встановила соціалізм) , вона розчистила шлях і створила передумови для останньої: по-перше, тим, що модернізувала країну; по-друге, тим , що створила чисельний і освічений клас найманих робітників -- пролетарів.
     Наприкінці 80-х років державний капіталізм вичерпав себе, й правлячий клас вирішив, аби зміцнити своє становище приватизувати державну власність і перетворитися у звичайних приватних буржуа. Найбільш темна й консервативна частина номенклатури, якій при цьому не дісталося ласого шматка, вирішила створити партії типу КПУ чи КПРФ, що оголошують такий розподіл незаконним і закликають повернутися до колишнього "соціалізму".
    Отже концепція державного капіталізму дозволяє не тільки науково пояснити з марксистської точки зору розвиток Радянського Союзу, але й стверджувати, що найближчим завданням пролетаріату СНД сьогодні є не відновлення СРСР, а боротьба як із приватною, так із державною буржуазією за ліквідацію будь-якої експлуатації та гноблення людини людиною і створення власних, пролетарських організацій для цієї боротьби.
                                                                                                            Андрій Здоров.