пʼятниця, 18 вересня 2015 р.

CОЦІАЛІЗМ ЧИ ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ ? (Радянський Союз з точки зору марксизму)



Ця стаття була вперше опублікована в бюлетені одеської марксистської групи "Пролетарий" (№ 1 за січень 2000 р.) В червні 2011 р. цей текст полужив основою доповіді автора на міжнародному симпозіумі "Постсталінські диспозитиви у філософії та кіно", що пройшов у Національному університеті Києво-Могилянська Академія. Ширше система аргументів представлена у книжці, що опублікована російської мовою двома виданнями (2003 р. в Одесі та 2006 р. у Москві) - "Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества".                   

     XX століття поставило перед марксистським суспільствознавством важке і неординарне завдання: визначити, до якої формації чи способу виробництва належать суспільства, що не тільки проголошували себе соціалістичними, але й заявляли, що вчення Карла Маркса є їхньою ідейною основою. 74 роки радянської історії -- що це було: відкат у минуле чи ривок у майбутнє? підтвердження марксистськоі теорії чи її спростування?
    На сьогодні серед вчених марксистів  сформувалося чотири напрями у вирішенні проблеми фармаційної належності радянського суспільства.
          1. Перше з них складають вчені, що вважають це суспільство соціалізмом ( з додаванням різних епітетів - розвинутий, ранній, реальний, казармений, державний тощо). Тут треба з"ясувати, що ми розуміємо під соціалізмом. За К.Марксом, соціалізм - це, по-перше, дійсний рух робітничого класу за своє визволення, боротьба за знищення системи експлуатації людини людиною. По-друге,  це перша фаза безкласового (комуністичного) суспільства. Перехід до нього можливий лише через період диктатури пролетаріату за високого рівня розвитку продуктивних сил. Цей період і є соціалізмом у другому значенні цього слова. Хоча в цей період людина ще підкорена  суспільному поділу праці і  зберегається протилежність між розумовою і фізичною працею, засоби виробництва вже знаходяться у суспільній власності, що дозволяє вже ліквідувати експлуатацію людини людиною. ( Див.: Ленин В.И. Государство и революция //ПСС. Т.33 ).
          Чи можна вважати державну власність в СРСР власністю всього суспільства, якщо нею безконтрольно розпоряджалася тільки правляча номенклатура?  Якщо ця номенклатура забезпечувала себе всіма можливими привілеями за рахунок трудящих мас, а всі спроби робітничого протесту давила танками, як це було в Східному Берліні 1953 р., Новочеркаську 1962 р. чи в Будапешті 1956 р.?
          Так за офіційними даними середня зарплатня робітників та службовців СРСР в 1940 р. становила 330 руб. Більшість населення жила в комуналках чи курних хатах. В той же час, як свідчив в 1941 р. командуючий 5-ю армією генерал-майор М.Потапов, місячний оклад командарма становив 2600 руб., а за штатом йому виділялася  квартира з 10 кімнат.
          Ще в 1964 р. директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин  АН СРСР академік Є.С.Варга в своїх передсмертних записках ставив запитання: " А які реальні доходи тих, хто належить до верхівки бюрократії, правлячого в країні прошарку?...  Цього не знає ніхто!
    Але кожний знає , що під Москвою є дачі -- звичайно державні; при них постійно перебуває 20-30 чоловік охорони, крім того садовники, кухарі, покоївки, спецлікарі і медсестри, шофера тощо -- всього до 40--50 чол. прислуги.  Все це оплачує держава. Крім того, природньо , є міська квартира з відповідним обслуговуванням й щонайменше  ще одна дача на Півдні. В них пресональні спецпоїзди, персогальні літаки, й ті,і інші з кухнею і кухарями, персональні яхти і, звичайно ж, безліч автомобілів і шоферів, що обслуговують вдень і вночі їх самих, та членів їх сімей...
    У що це обходиться державі? Я цього не знаю! Але я знаю, що для забезпеченнятакого рівня життя в Америці треба бути мультиміліонером!" (Полис. 1991. №2.С.177)
          Та частина номенклатури, що внаслідок  подій 1991 р. була викинута з владних крісел, згуртувалася навколо партій, що оголошують себе нащадками ВКП(б)--КПРС і закликають до відновлення Радянського Союзу. Природньо, що для них теза про побудову соціалізму в СРСР -- аксіома , що не підлягає сумніву й не потребує доказів. Так само очевидно й те, що  повернення до того "соціалізму" поверне і їх до влади.
    2. Засновником другого напряму виступив колишній діяч Жовтневої революції талідер Лівої опозіції в РКП(б)  Л. Д. Троцький. Опинившись в 1929 р. в еміграції, до того як він був убитий в 1940р. агентом НКВС в Мексиці він встиг заснувати IV-й           Інтернаціонал та зробити критичнй аналіз радянського суспільства. Послідовниками його ідей нині є Комітет за Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International) , Міжнародний комітет за Четвертий Інтернаціонал (www.wsws.org) тощо.
В своїй книзі "Зраджена революція" (1936) Л.Троцький сформулював теорію перехідного чи проміжного між капіталізмом та соціалізмом суспільства, владу в якому внаслідок внутришнього перевороту захопила бюрократія. При чому  соціалістична тенденція в розвитку цієї "передженої робітничоі держави", на думку Л.Троцького заснована на державній власності на засоби виробництва, яку він вважає "в принципі , соціалістичною".
Однак, за К.Марксом, головною відміною суспільної /соціалістичної власності від приватноі є те, що вона підкоряє всю масу засобів виробництва усім індивідам разом, чим ліквідує відчуження людини від власної праці, відчуження, що перетворює           людину -- продукт суспільства у в"язня власного егоїзму, що дивиться на суспільство яке на загрозу власному існуванню (А.Ейнштейн). Існування такого відчуження  в СРСР визнавала й сама Радянська  держава.
    Державна власність на засоби виробництва, писав Ф.Енгельс сама по собі не знищує експлуатацію і класи, а містить лише формальний засіб для їх знищення, хоча містить і можливість найжорстокішої експлуатації людини людиною: "Сучасна капіталістична держава, якою б не була її форма  є за самою своєю суттю капіталістична машина, ідеальний сукупний капіталіст. Чим більше продуктивних сил візьме вона у свою власність тим повніше буде її перетворення в сукупного капіталіста й тим більше число громадян буде вона експлуатувати. Робітники залишаться робітниками, пролетарями". Й тут же, ніби відповідаючи сучаним апологетам державної власності, Ф.Енгельс пише про появу "особливого роду  фальшивого соціалізму, що місцями виродився у своєрідний вид добровільного лакейства, що оглошує соціалізмом будь-яке одержавлення навіть бісмаркове" (Розвиток соціалізму від утопії до науки //Соч.Т.19. С.222).
    Твердження ж Л.Троцького про те, що"перше в історії зосередження засобів виробництва в руках держави здіснено пролетаріатом", може доводити хіба що вкрай слабке знайомство засновника  IV-го Інтернаціоналу з історією. Державна власність (повна чи верховна) на засоби виробництва і в першу чергу на землю існувала з моменту появи держави, а в таких державах як Давній Єгипет, Шумер, Візінтія, Китай чи імперія інків  була довгий час, як і в Радянському Союзі, панівною, що зовсім не вказує на їх перехідний до соціалізму характер. Оскільки державні форми експлуатації переважали в країнах Давнього Сходу, то К.Маркс у свій час назвав їх "азіатським способом виробництва".
   3. Саме як азіатський спосіб виробництва (АСВ) визначають суспільний лад, що існував в СРСР, представники третього напряму в марксистській історіографії. Своє теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в 50-х роках в працях Карла Вітфогеля. Дійсно, такі риси як всевладдя чиновничого апарату на чолі з обожнюваним правителем, централізована експлуатація безпосередніх виробників державою, широке використання позаекономічного примусу роблять радянську державу дуже схожою на деспотії Давнього Сходу. Не дивно, що на початку 90-х рр. довгий час замовчувана в СРСР концеція АСВ досить швидко знайшла собі чимало прихильників серед вчених, як марксистів так і немарксистів.
    Проте відміни між заснованою на ручній праці аграрною економікою азіатських деспотій та сучасною промисловою базою "соціалістичних" краін XX ст. були настільки очевидними, що змусили внести корективи як у визначення АСВ, так і в його назву. Зокрема московський етнолог Юрій Семенов, вказавши на існування суспільств цього типу і за межами Азії (в інших частинах світу), запропонував більш точну назву - політаризм (від грец. політія -- держава). Особливість політарного способу виробництва, за Ю.Семеновим, полягає в тому, що "приватним власником (повним чи верховним в залежності од варіанту) виступає весь клас експлуататорів вцілому, а не його члени кожен окремо.
     Цей спосіб, таким чином, заснований на загальнокласовій приватній власності, яка неминуче приймає форму державної. З цим пов"язане співпадіння в цілому класу експлуататорів із державним апаратом". При цьому Ю.Семенов виділяє два різновиди політаризму: агрополітаризм та індустрополітаризм. Останній з них на його думку, існував в СРСР та інших "соц. країнах".
     При цьму виробничі відносини три- чотиритисячолітньої давнини у прибічників цієї  концепції не тільки відроджуються якимось чином на сучасній промисловій основі, а й сприяють деякий час розвитку продуктивних сил. Якщо відкинути антинаукові теорії про те, що  Великий Жовтень носив реакційний характер і повернув розвиток країни назад, то єдиним  науковим поясненням залишається думка того ж  Ю.Семенова. Він вбачає передумови переходу до індустрополітаризму у відзначених В.І.Леніним рисах вищої стадії капіталізму -- імперіалізму, зокрема в тенденціях монополізації економіки та зростання монополій із державним апаратом у єдиний організм. Однак Ю.Семенов не дає переконливого пояснення тому факту, що в країнах, де капіталізм дійсно досяг найвищої стадії розвитку, виникли, на відміну від СРСР неполітарні типи суспільства.
     4. Четвертий напрямок у сучасній марксистській думці становлять вчені, що  визнають спосіб виробництва, що склався в СРСР, як державно-монополістичний ка-піталізм. Засновник цієї теорії англійський марксист Тоні Кліфф -- один з лідерів Соціалістичної Робітничої партії Британії (Socialist Workers Party) -- ще в 1948 р. видав книгу "Державний капіталізм у Росії". Він вважає, що оскільки матеріальних умов для побудови соціалізму в Росії не було, то невдовзі після соціалістичноі революції в СРСР прийшов до влади новий правлячий клас -- бюрократія, яка претворила радянську державу на величезну капіталістичну монополію, що так само гнобить робітників, як і на Заході. Динаміка капіталістичного нагромадження в цій системі була обумовлена воєнно-економічною конкуренцією СРСР із Заходом.
     Інші прибічники цієї теорії, такі як Шарль Беттельгейм, називають правлячий в СРСР клас державною буржуазією. Однак всі вони вважають ту форму державного капіталізму, що існувала в СРСР, найвищою стадією розвитку капіталізму взагалі.
Так програма Марксистської робітничої партії  стверджує: "Державний капіталізм -- закономірний результат розвитку капіталізму взагалі. По суті СРСР і США йшли паралельними курсами. При всіх видимих зовнішніх відмінностях в СРСР і на Заході склалися принципово, базисно однорідні системи." (Марксист. 1994. № 2)
     Однак залишається незрозумілим, чи можна вважати зовнішніми, скажімо, різницю у продуктивності праці, що була в СРСР в 3-4 рази нижче ніж в розвинутих капіталістичних країнах, чи в структурі зайнятості населення (так доля зайятих в сільському господарстві в СРСР була в 3-6 разів більше, а доля зайнятих в невиробничій сфері -- науці. культурі, освіті, обслуговуванні тощо -- в 1,5-2 рази менше ніж на Заході)? Очевидно, що суспільний лад, який існував в СРСР ніяк не може бути найрозвинутішою формою капіталізму.
    Якщо виходити зі становища безпосереднього виробника, то все розмаїття існуючих на Землі форм і видів експлуатації людини людиною можна поділити на три основні способи експлуатації:
     1) рабовласницький -- коли безпосередній виробник позбавлений і свободи, і засобів виробництва і сам є засобом виробництва ("знаряддям, що розмовляє");
     2) феодальний -- коли безпосередній виробник наділений засобами виробництва тобто землею, худобою, інвентарем  (це і є його натуральна заробітня плата), але позбавлений собистої свободи через прикріплення до свого наділу, села, общини, касти, стану тощо.
    3) капіталістичний -- коли безпосередій виробник має особисту свободу (юридично рівні права з усіма іншими громадянами), але позбавлений засобів виробництва, тобто не має нічого окрім робочої сили, яку і продає на ринку праці.
    Царська Росія на 1917 р. являла собою типовий приклад феодальної монархії. 3/4 населення її становили селяни, що жили під гнітом поміщицьких латифундій, штучно підтримуваних абсолютизмом -- самодержавством. Попри розвинутий капіталістичний уклад 2/3 населення було неписьменним, лише 14% жило у містах. Панування ручної праці та напівфеодальних методів експлуатації обумовили досить низьку продуктивність праці: в 1913 р. Росія виробляла на душу населення лише 31,5 пудів зерна (США -- 67,2), 22 кг м"яса (США -- 68 кг) та 13 кВт*годин електроенергії (проти 276 у США). За даними офіційної статистики, кожний четвертий з числа народжених помирав у віці до 1 року, а кожний другий -- до 24. Це вважалося нормальним, природним: "Бог дав -- бог взяв".
          Велика російська революція 1917--1921 рр. та її найвищий етап -- диктатура пролетаріату, встановлена в Жовтні 1917, очистила країну від кайданів феодалізму. Однак в тих матеріальних умовах могла привести лише до утвердення буржуазного ладу у формі державного капіталізму.
Основна маса безпосередніх виробників в СРСР була юридично вільною, але позбавлена засобів виробництва і змушена була продавати свою робочу силу їх реальному власнику -- номенклатурі. Оскільки правлячий клас виступав колективним власником засобів виробництва, об"єднаних у державну власність, то додаткова вартість, яку відчужувала  держава у робітників і селян, розподілялася між людьми, що складають державний апарат у відповідності з їх становищем у службовій ієрархії. Таким чином при державному капіталізмі державний апарат і є власне панівним класом -- державною буржуазією.
На відміну від державно-монополістичного капіталізму, що виникає на стадії перезрілого капіталізму й виконує в ньому консервуючу роль, державний капіталізм характерний для ранніх стадій капіталізму, коли при слабкості національноі буржуазії держава бере в свої руки проведення капіталістичноі індустріалізації, здійснюючи її за державний рахунок і на основі державної власності. Яскравим прикладом цього є політика уряду Мейдзі в Японії (1868-1879) чи Гамаля Абдель Насера в 60-х рр. ХХ ст. в Єгипті.
     Дісно за роки Радянської влади в СРСР дуло завершено в цілому промисловий переворот, тобто перехід в економіці від ручної працї до машинної. Колишня аграрна країна стала індустріальною. Більшість населення переїхало у міста. Все це дозволило значно підвищити як продуктивність праці, так і рівень життя людей. Якщо у 1913 р. середньодушовий ВВП Росії становив лише 10% від рівня США, то в 1990 р. середньодушовий ВВП СРСР дорівнював вже 35 % від рівня США. Ліквідація неписьменності і перший політ людини у космос, зниження дитячої смертності більш як в 10 разів і підвищення середньої тривалості життя вдвічі (з 34 років в 1913 до 70 років в 1966) тощо  неспростовно доказують величезну прогресивну роль державного капіталізму в тодішніх умовах.
    Таким чином хоча революція 1917 р. і не була соціалістичною (тобто не встановила соціалізм) , вона розчистила шлях і створила передумови для останньої: по-перше, тим, що модернізувала країну; по-друге, тим , що створила чисельний і освічений клас найманих робітників -- пролетарів.
     Наприкінці 80-х років державний капіталізм вичерпав себе, й правлячий клас вирішив, аби зміцнити своє становище приватизувати державну власність і перетворитися у звичайних приватних буржуа. Найбільш темна й консервативна частина номенклатури, якій при цьому не дісталося ласого шматка, вирішила створити партії типу КПУ чи КПРФ, що оголошують такий розподіл незаконним і закликають повернутися до колишнього "соціалізму".
    Отже концепція державного капіталізму дозволяє не тільки науково пояснити з марксистської точки зору розвиток Радянського Союзу, але й стверджувати, що найближчим завданням пролетаріату СНД сьогодні є не відновлення СРСР, а боротьба як із приватною, так із державною буржуазією за ліквідацію будь-якої експлуатації та гноблення людини людиною і створення власних, пролетарських організацій для цієї боротьби.
                                                                                                            Андрій Здоров.




неділя, 6 вересня 2015 р.

Шухевич цитує Леніна


Цей відозапис варто увічнити. Повний розрив шаблонів. Син головнокомандувача УПА багатолітній політв'язень совітських таборів Юрій Шухевич цитує Леніна, щоби викрити плазування нанішньої української влади перед західними імперіалістичним державами.

 Юрію Шухевичу зараз 82 роки. Половину з них він, як син "ворога народу", провів у дитячих будинках, тюрмах, виправних колоніях та на засланні. Так що тюрмою його навряд чи злякаєш. Він цитує статтю Леніна 1903 р., коли той ще не був керівником Совітської Росії, хоча й був лідером РСДРП(б). Він цього не боїться. Більше того він тим самим визнає спадщину Леніна важливою й корисною для всього людства, в тому числі й українського народу. Марксистам варто було би звернути увагу на це, а також на те, що далеко не всі українські націоналісти є прислужниками західного імперіалізму. Той же Ленін зокрема виділяв два види націоналізму: - націоналізм пануючої нації й націоналізм пригнобленої нації, та підходив до нього історично й діалектично.