неділя, 7 жовтня 2018 р.

Сергій Мазлах (Робсман): трагічна доля колишнього «націонал-ухильника»

Серед українських більшовиків, той чи інший період діяльності яких пов'язаний із «націонал-ухильництвом», постать Сергія Михайловича Мазлаха (справжнє прізвище Робсман) відома порівняно мало. Його імям  не називали вулиці чи населені пункти. Наразі у ширшій суспільній свідомості воно практично позбавлене якихось асоціацій. Репресований трагічного 1937-го  учасник революційних подій 1917-1921 років, талановитий економіст та організатор, котрий став першим керівником Центрального статистичного управління УСРР, не мав особливих почестей. Біографію Сергія Мазлаха висвітлюють нечисленні публікації, де останній неодмінно згадується поряд із «найзатятішим націонал-ухильником» Василем Шахраєм як співавтор забороненої за «радянських» часів книги «До хвилі». Цей політичний памфлет називали справжнім «Українським комуністичним маніфестом», водночас вказуючи, що «…під цю пору неможливо встановити, який внесок у написання книги зробив Сергій Мазлах» [1]. Думку Івана Лисяка-Рудницького загалом підтверджував інший політемігрант – перевидавець «До хвилі» (1967 року в Нью-Йорці) Іван Майстренко: «Треба вважати, що основним автором праці «До хвилі» був Шахрай. Про це можна судити хоча б з того, що друга книжка, самого вже тільки Шахрая, випущена в тому ж таки Саратові під псевдонімом В. Скоровстанський «Революція на Україні» написана тим же стилем, винятково оригінальним в обох книгах» [2]. Навіть дотримуючись такої точки зору, слід відзначити неабияку особисту сміливість Мазлаза, адже навіть просто «підписавшись» під цим виданням, він навряд не усвідомлював, які невтішні наслідки могло це мати. Отже, ким насправді був Сергій Мазлах, і чи можна його вважати дійсним співавтором «До хвилі»?         

Сергій Мазлах (Робсман)


Ні Іван Майстренко, ні Іван Лисяк-Рудницький, як і всі інші українські публіцисти-політемігранти не володіли точними відомостями про Василя Шахрая та його друга-товариша Сергія Мазлаха. Спираючись  передусім або на власні спогади, або на малодостовірну з огляду на різні обставини інформацію, вони висловлювали скоріш власні суб’єктивні міркування чи припущення. За умов «радянських» часів зайві згадки про наших героїв не віталися, а про об’єктивність оцінки специфіки їх поглядів та переконань годі говорити. Досі найбільш повним біографічним нарисом про долю Сергія Михайловича лишається дослідження історика Олександра Юренка. Сьогодні можна стверджувати, що уроджений Робсман Сергій Михайлович походив з інтелігентної єврейської родини. Він побачив світ  21 січня 1878 року в селі Іванівка на території нинішнього Антрацитівського району Луганської області. Батько хлопця був крамарем, а сам Сергій з шістнадцятирічного віку працював розвозчиком хліба на руднику та давав приватні уроки. Членом соціал-демократичної організації він став вже у 1899 році. Від початку розколу РСДРП на більшовицьке та меншовицьке крило вважав себе саме більшовиком. Протягом 1901 – 1904 року служив у царській армії. З 1904 року виїжджає до Швейцарії на політичну еміграцію. Весь час він не полишає партійної роботи, водночас здобуваючи блискучу освіту у Бернському і Женевському університетах. Не дивно, що Мазлах (конспіративне псевдо, вигадане 1907 року по закінчені емігрантського періоду життя) добре володів фахом учителя, статистика, журналіста, а також знав декілька мов. З 1907 по 1911 рік Сергій Михайлович учителював. Пізніше до 1917 року був службовцем Полтавської губернської земської управи. Службові обов’язки він продовжував поєднувати з працею в партійному підпіллі [3].            

Після повалення самодержавства Сергій Мазлах опиняється в центрі революційних подій на Полтавщині. Він навіть був обраним гласним Полтавської міської Думи, незабаром обійнявши посаду голови торгово-промислового відділу міської управи. Мазлах користувався повагою серед полтавського робітництва, насамперед друкарів (страйк яких у червні 1917 року активно підтримував). Як член виконкому Полтавського совіту, який брав участь у створені «Комітету охорони революції», вважається також одним з організаторів масової антикорнілівської демонстрації 15 серпня 1917 року  [4].         


У тодішньому губернському центрові склалася досить своєрідна політична ситуація: РСДРП боролася за вплив на робітництво єдиним фронтом, до вересня 1917 року не поділяючись на більшовиків та меншовиків. Така єдність випливала не лише з  нерішучості «до пори до часу» самих полтавських більшовиків і відносно повільній радикалізації їх настроїв, але й з певних тактичних міркувань, зокрема сподівання перетягнути меншовицькі елементи на бік більшовизму.  Опинившись в оточені національної стихії, політичними виразниками якої були українські «есери» (УПСР) та «уесдеки» (УСДРП), полтавські більшовики, залишаючись частиною «загальноросійської» партії, усвідомлюють надзвичайну вагу національного питання. Саме це важливе усвідомлення підштовхувало місцевих більшовиків до підтримки українських національних домагань (насамперед автономії), хоча безперечно протиставило їх тим «загальноросійським» соціалістам (навіть однопартійцям), котрі вороже ставилися до подібних «сепаратистських тенденцій» українців. Таким чином створювався певний грунт для пошуків спільної мови з українськими соціал-демократами.              

 У 1922 році видаваний «Істпартом» при ЦК КП(б)У журнал «Летопись революции» розмістив статтю Сергія Мазлаха «Октябрьская революция на Полтавщине», де автор ділився спогадами про цей бурхливий період своєї діяльності: «Изданный Центральной Радой первый универсал встретил со стороны партийного комитета полное одобрение, как акт безусловно революционный, и в выпущенной по этому случаю листовке  мы требовали большего чем автономия. Интересно отметить, что на заседании партийного комитета, где подавляющее большинство принадлежало меньшевикам, предложенная мною резолюция  по вопросу о провозглашенной Центральной Родой автономии Украины в результате прений была принята 18-ю голосами при одном воздержавшемся. Эта же резолюция была принята затем и Полтавским Советом. Правда, вернувшийся из Петрограда тов. Дробнис указал нам, что в Петрограде отнеслись к нашей резолюции не совсем одобрительно… на конкретный вопрос об Украине мы так таки никакого ответа не получили, что в дальнейшем послужило причиной полнейшего разброда в национальном вопросе в применении к конкретнейшей обстановке на Украине». В логічній прив’язці до попередньо сказаного Сергій Михайлович продовжував: «Наше «щире відношення до інтересів України» вызвало со стороны У.С.Д. стремление к обединению с нами. Название нашей организации должно быть изменено в сторону его украинизации – с этим соглашались все, но одни предлагали к У.С.Д прибавить одно только слово «большевиков», другие, вместо «Украинская», назвать «Всеукраинская», третьи предлагали назваться «С.Д.Р.П (б) Украины». Но дело было не в одном названии, нас интересовало, признают ли У.С.Д. нашу программу и тактику. С этой целью на расширенное заседание Комитета У.С.Д. были командированы партийным комитетом наши представители в следующем составе: я, тов. Вагранская, тов. Лифшиц Борис, тов. Вагранский, Оксана Шахрай (дружина Василя Шахрая – А.К.) и еще кто-то. Со стороны У.С.Д. докладчиком был тов. Криворотченко Тарас, с нашей стороны – я… После долгих дебатов мы убедились, что нам с У.С.Д. не по дороге…» [5].    



Яків Дробніс
                           

Так чи так, невдовзі «уесдеків» спіткав свій партійний розкол на помірковану більшість та радикально налаштовану меншість. «В Полтаве раскол происходил в конце 1917 года и в начале 1918 года. – відзначав лівий український соціал-демократ Опанас Буценко – Самые видные члены у.с.д. Тарас Криворотченко, Легейда и другие  при слиянии (липень 1918 року – А.К.) вошли в КП(бВ то время я уже состоял в Полтавской организации большевиков и с ведома Губкома проводил раскол в у.с.д…» [6].


Опанас Буценко



Мазлах був також ініціатором видання першої більшовицької газети на Полтавщині – «Молот». До редакційної колегії цієї газети входили також Василь Шахрай та Володимир Ауссем. З першим у нього зав’язалася близька особиста дружба. Для кращого розуміння специфіки поглядів полтавських більшовиків на національне питання слід зацитувати один з номерів цієї газети, що побачив світ після проголошення Центральною Радою свого ІІІ Універсалу, в якому проголошувалася УНР як складова Російської федеративної республіки: «Объективное положение украинского народа такого, что даже буржуазные и в особенности мелкобуржуазные элементы: радикалы, украинские социалисты-революционеры и социал-демократы, занимают далеко более революционную позицию, чем российские социалисты-революционеры и меньшевики… Советы в опасности! Центральная Рада в опасности! Поддержите Петроград! Поддержите Киев! Долой рознь между Петроградом и Киевом! Только врагам на пользу такое разьединение!...» [7].          


Проголошення ІІІ Універсалу

Попри заклики до мирного вирішення назріваючого між Генеральним Секретаріатом (Уряд Центральної Ради – А.К.) та петроградською Радою (совітом) народних комісарів конфлікту, історія не виправдала сподівань прихильників замирення двох «революційних центрів». Більшовики об’єктивно залишалися централістичною російською партією, місцеві осередки якої практично не могли рішуче визначати позицію центру. Тим більш, коли єдності думки всередині місцевих більшовицьких організацій в Україні де-факто не існувало. Пізніше цю ситуацію досить вдало описав дослідник Михайло Рубач: «Перед нашою партією було два шляхи, якими можна було розв’язати завдання, що перед нею стояли: або збройною силою скинути Центральну Раду, чи спробувати на ґрунті соціальних суперечностей тих складових частин, які вона національно об’єднувала, розкласти її з середини, утворити в ній самій ліву частину, яка або мирним шляхом, або збройним, це залежало б од умов, помогла б нашій партії установити Радянську владу. Тоді, через цілу низку соціально-політичних умов, які склалися в процесі історичних подій та безпосередньо тому, що недооцінили ролі і значіння національного й селянського питання в революції, провідні кола наших основних партійних організацій на Україні не мали єдиної думки що до метод здійснити ці завдання… Якщо можна взагалі говорити про загальноукраїнську думку, про боротьбу з Центральною Радою (слід пам’ятати, що тоді, ні ЦК, ні якогось іншого всеукраїнського об’єднання нашої партії фактично не було), то її представляла керівнича група київської організації, що покинула зірваний Центральною Радою з’їзд Рад. Ця група переїхала до Харкова й утворила Народний Секретаріят, тобто перший радянський центр всеукраїнського масштабу…» [8].             


Народний Секретаріат

Відсутність єдиною думки, як відомо, не останньою чергою пояснювалася великодержавними забобонами та упередженнями революціонерів «загальноросійського» штибу. Великодержавницькі погляди маскувалися формальним «національним нігілізмом», звичним для носіїв так званого  «чистого інтернаціоналізму». Сергій Мазлах та Василь Шахрай (Народний секретар військових, а пізніше земельних справ першого совітського уряду України – А. К.) належали до тієї меншості в середовищі більшовицької партії, котра цілком щиро наголошувала на необхідності розв’язання національного питання для колонізованих народів «канувшої в лету» імперії Романових.  Не дивно, що своїх найзапекліших партійних супротивників з числа «Катеринославської точки погляду» вони глузливо таврували «сосудами чистого інтернаціоналізму».    

Василь Шахрай


Оскільки утворена в Москві КП(б)У отримала статус територіально-областної організації Російської комуністичної партії (більшовиків), перебуваючи на еміграції в Саратові Шахрай та колишній (у січні-березні 1918-го) губернський комісар фінансів Полтавщини Мазлах поставили себе немовби поза новоствореною «українською компартією». Свою позицію не без вїдливого сарказму та яскравого народного гумору товариші висловили у вищезгаданій книзі «До хвилі». Вона побачила світ 14 січня 1919 року порівняно невеликим накладом у  10000 екземплярів. Полтавський історик Олександр Юренко спростовує припущення про те, що «Мазлах лише підписався під книгою»: «Про деякі події, конкретні випадки у книзі мова йде від імені Мазлаха, хоча прямо на це не вказується. Окрім того, на його плечі лягла основна робота по випуску книги у світ, її розповсюдженню через Саратовський підвідділ в українських справах (на той момент Мазлах очолював підвідділ українського відділу наркомату національностей РСФРР на кошти якого книга й побачила світ – А. К.)» [9].  
 

На початку березня 1919-го  ЦК КП(б)У виключив Василя Шахрая та Сергія Мазлаха з партії. Обом заборонялася будь-яка робота в державних установах. Їх намагалися вислати за межі України, куди вони щойно повернулися. Сама ж книга «До хвилі» вилучалася та знищувалася. Певний час Сергій Михайлович лишався непохитним у своїх переконаннях. Він обіцяв працювати над створенням самостійної Української комуністичної партії і не бажав «каятися за свої погляди», але туга за сім’єю, що продовжувала перебувати в Саратові, спілкування зі старими товаришами однопартійцями поступово змінювали його позицію. Невдовзі Сергій Мазлах подав апеляцію до ЦК РКП(б) і був поновлений у партії. Його життєві шляхи розійшлися з Василем Шахраєм назавжди. Останній загинув у проти денікінському підпіллі на Кубані. Конкретні обставини загибелі Василя Матвійовича точно не з’ясовані і до сьогодні.            

Після свого поновлення Сергій Михайлович Мазлах працював у Полтаві завідуючим відділу губернського комунального господарства. Від грудня 1919 до травня 1920 був членом бюро Полтавського губкому КП(б)У, редактор газети "Власть Советов" і губернським комісаром продовольства Полтавщини, очолював надзвичайну комісію по боротьбі з тифом. Після того, як на початку 1920 запропонував фактично скасувати продрозкладку і дозволити вільну торгівлю хлібом, на вимогу ЦК КП(б)У був висланий з Полтави. З травня 1920 року Мазлах опиняється у м. Бахмут Донецької губернії. Там він працює заступником голови губернського виконкому, стає завідувачем губернського статистичного бюро. Редагує газету "Всероссийская кочегарка". Пізніше стає завідуючим губернського статистичного бюро, перебуваючи на цій посаді до березня 1922 року. З березня 1923-го до червня 1924-го Мазлах – керуючий організацією з матеріально-технічного забезпечення "Донбасторгу", водночас – редактор журналів "Хозяйство Донбасса" та "Знання". Потім – керівничий Центрального статистичного управління, член РНК УСРР (до травня 1927 року). На цій посаді висловлювався за ліквідацію воєнно-комуністичних інституцій, активно українізував кадри державної статистики. Від березня 1931-го стає заступником начальника Центрального управління народно-господарського обліку Держплану СРСР, а  від 1933 року  призначений начальником управління обліку і звітності комісаріату заготівель при РНК СРСР.                                           

Не дивлячись на те, що Сергій Мазлах більше не брав участі в жодних «ухилах», все ж  7 серпня 1937 року він був заарештований органами НКВС СРСР як нібито учасник «контрреволюційної організації правих». До цього невдовзі було долучено звинувачення в «українському націоналізмі», яке базувалося на брехливих свідченнях, його співавторстві «До хвилі» та навіть особистих листах до дружини. 25 листопада 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до смертної кари, хоча жодного обвинувачення на свою адресу підсудний так і не визнав [10]. Трагічну долю Сергія Михайловича Мазлаха розділили сотні і тисячі людей, імена багатьох з яких майже зтерлися з людської памяті. 



Артем Клименко


Жовтень 2018 р.  




1.   1.  Лисяк-Рудницький І. Український комуністичний маніфест  [Електронний ресурс]-Режим доступу:
2.     
      2. Майстренко І. Передмова до кн.: Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі.
 Що діється на Україні і з Україною». – Нью-Йорк: Пролог, 1967
3
   3.Юренко О.П. Мазлах Сергій Михайлович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mazlakh_S_M
4.     
    4. Юренко О. Із мороку забуття..: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992
5.     
   5. Мазлах С. Октябрьская революция на Полтавщине //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1922. - №1.
6.     
    6. Буценко А. О расколе УСДРП. 1917 – 1918 год //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1923. - № 4.
7.     
       7. «Молот». Орган Полтавского комитета РСДРП. – 1917. – 14 листопада.
8.     
   8. Рубач М.А. До історії Української революції. Перший розділ (Замітки й документи; грудень 1917 – січень 1918 р.) //Летопись революции. Журнал Испарта ЦК КП(б)У. – 1926. –  №1(16).
     9.  Юренко О. Із мороку забуття..: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992

1
   10. Латишева О.В. Мазлах С.М. (1878 - 1937) – реформатор системи державного страхування в УСРР //Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2010, №906

четвер, 4 жовтня 2018 р.

Curriculum vitae Оксани Шахрай.




Оксана Іванівна Шахрай (дівоче прізвище Тепер) згадується в історичній літературі лише як дружина Василя Шахрая – засновника так званого українського «націонал-комунізму», але вона була й сама непересічною особистістю із великою силою духу. Народившись у 1887 р. в сім’ї єврейського вчителя на Волині, вона  також вирішила стати вчителькою, й, закінчивши вечірні курси, стала працювати вихователькою дитячого притулку. Вже у 17 років включилася у політичну діяльність, вступивши до гуртка учнівської молоді при організації Партії соціалістів-революціонерів. В серпні 1905 р. її вперше було заарештовано у зв’язку із запровадженням військового стану в Одесі й вислано на два місяці у Вологду. 1906 р. – знову арешт у Миколаєві та висилка до Архангельська, потім втеча, нелегальна робота у Кишиневі, Мелітополі, Феодосії. У Феодосії в підпільній організації есерів вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Василем Шахраєм, який був молодшим за неї на один рік, але згодом став значно більш відомим. В червні 1907 р. під час розгрому феодосійської підпільної організації есерів поліцєю Оксану Шахрай заарештували й вислали до м. Онєга Архангельської губернії на три роки. Лише повернувшись із заслання у 1910 р., вона змогла вийти заміж за свого обранця, який працював вчителем на Херсонщині. Сама Оксана теж намагалася продовжувати освіту, у 1911 р. склала іспити за 7-й клас гімназії, але для того, щоб поступити до вищого навчального закладу тоді треба було отримати свідоцтво благонадійності від канцелярії губернатора, а  після трьох арештів та заслань Оксані жоден губернатор такого видати не наважився. Офіційний шлюб за законами Російської імперії реєстрували лише релігійні установи, отже Оксана мусила прийняти православ’я, й лише після цього їх із Василем обвінчали у 1911 р. у Полтаві. У 1912 р. в них народилася дочка, а ще через два роки – син.
До 1917 р. Оксана Шахрай працювала вчителькою у Полтавській єврейській дівчачий школі. В 1917 р. була членом Полтавської організації РСДРП(б), але на початку 1918 р. після того, як її чоловіка обрали до складу Народного Секретаріату – першого українського радянського уряду -  залишатися у Полтаві їй стало небезпечно. Разом із дітьми вона виїжджає у село Харківці Пирятинського повіту, де жили батьки Василя Шахрая. Там вони переховувалися до 1920 р. Із партії більшовиків вона вибула «механічно», як вона сама пише, бо не могла підтримувати зв’язок із партійною організацією. Із 1920 р. вона працює у системі освіти – вчителька трудової школи у Пирятині, вихователька дитячого будинку в с. Гіївці на Харківщині, із 1923 р. – технічний редактор журналу «Знання» в Харкові. У 1927 р. вона закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти за фахом дошкільна освіта та намагалася поступати до аспірантури. Але ректорат Харківського інституту народної освіти відмовився її рекомендувати її до аспірантури «через відсутність даних про знання чужоземних мов». Тим не менше, вона довгий час працювала в Українському науково-дослідному інституті педагогіки у Харкові, зокрема референтом комісії із підготовки підручників, опублікувала декілька статей на педагогічні теми у збірнику «Соціяльне виховання», журналах «Радянська освіта», «Друг дітей», «Знання» тощо.
На жаль про подальше її життя відомо досить мало. Останні документи в її особовій справі у фонді Народного комісаріату освіти УСРР датовані 1932 р. Відомо, що останні роки свого життя, а прожила вона 93 роки, тобто померла у 1980 р., вона жила у Москві. Виростивши двох дітей Оксану та Юрія, вона до кінця життя боролася за реабілітацію свого покійного чоловіка (що загинув від рук білогвардійців наприкінці 1919 - початку 1920 р.), захищаючи його пам’ять від наклепів та звинувачень у антирадянській діяльності та націоналістичному ухилі. Ще у 1925 р. харківський журнал «Літопис революції» опублікував її відкритого листа до Володимира Ауссема, колишнього колеги Василя Шахрая по Народному секретаріатові, який згадував у своїх спогадах про нього. Але для офіційної радянської історіографії Василь Шахрай так і залишився «націонал-ухильником», єретиком, що наважився сперечатися із самим Леніним та був виключений із партії у 1919 р. Після численних звернень Оксани Шахрай до ЦК КПУ та інших партійних органів, секретаріат ЦК на початку 60-х років доручив Інституту історії партії зібрати документи та підготувати довідку про діяльність Василя Шахрай. Хоча висновок у справі був негативний і в партійній реабілітації Василя Шахрая відмовили, зібрані документи залишилися в архіві, й більшість того, що ми зараз знаємо про Василя Шахрая,  - ми знаємо завдяки цим документам.
Отже документи та автобіографія Оксани Шахрай із її особової справи фонду Наркомату освіти УСРР, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) – Ф. 166. Оп. 12. Спр. 8574.


Curriculum vitae.

Народилась 1887 року на Волинщині. З 1897 по 1902 рік вчилася в начальній єврейській чотирьохкласні школі в Одесі, куди переїхала після батькової смерті. З 1903 по 1905 рік вчилася на вечірніх курсах, де готувалась до іспитів на звання домашньої учительниці.
1904 року починається моя педагогічна діяльність, - працювала до осені 1905 року у денному дівчачому приюті вихователькою. Приватні лекції давала ще раніш з 1902 року. З осени 1904 року працювала в гуртку учневої молоді при організації п.с.-р.
У серпні 1905 року мене вперше заарештовано і вислано у Вологду на ввесь час військового стану в Одесі. Жовтнева амністія 1905 року звільнила мене від заслання і я повернулась на південь. Кінець 1905 року і до серпня 1906 року працювала в Миколаївській організації п.с.-р. пропагандисткою в робітничих гуртках. Одночасно заробляла приватними лекціями.
У серпні 1906 року мене вдруге заарештовано й вислано до м. Архангельська. Наприкінці вересня того року я втекла з заслання і кінець 1906 року до червня 1907 року працювала нелегально в Кишіньові, Мелітополі, Феодосії. В червні 1907 року мене знов заарештовано й вислано до м. Онєга Архангельської губернії на три роки. Там я чимало попрацювала над собою, в наслідок чого я ще 1908 року офіційно вийшла з партії с.-р. Там же я готувалася на «аттестат зрелости», але іспитів не складала, бо не дозволив архангельський губернатор. На засланні працювала і як вчителька – займалася з гуртками робітників- засланців і з окремими товаришами. Восени 1910 року повернулася з заслання й до весни 1911 року знов готувалася до іспитів. Але й херсонський губернатор відмовив мені в «політичній благонадійності», отже довелося мені складати іспити лише за 7-й клас жіночої гімназії. З осені 1911 року до 1913 року працювала в Полтавській єврейській дівчачій школі. З 1913 по 1916 рік не працювала через сімейні обставини. З 1916 по 1917 рік працювала в тій самій школі. 1917 року була членом Полтавської організації РСДРП (більшовиків). На початку 1918 року щоб уникнути переслідувань петлюрівців за діяльність моєї дружини, я примушена була виїхати з дітьми з Полтави і [нерозбірливо] на село, де, через сімейні обставини довелося від усякої [нерозбірливо] відмовитись (чому механічно вибула з партії). 1918 і 1919 роки не працювала. Влітку 1920 року прослухала короткочасні курси по трудовій школі в місті Пирятині, а з осени того року працювала в трудовій школі там же. З осені 1921 по 1923 рік працювала в дитячому будинку ім. Шевченка в селі Гіївці на Харківщині. Там, крім звичайної [нерозбірливо] роботи, керувала дитячим самоврядуванням, [нерозбірливо], була проф-уповноваженим. 1922 року в збірнику «Соціяльне виховання» видрукувано мою статтю «Самоврядування у малечі». 1922 [?] командирована від дитбудинку до комплексної комісії при досвідній станції НКО та на екскурсійні курси.
З серпня 1923 року по сей день працюю в редакції журналу «Знання». Одночасно вчилася на факультеті соціяльного виховання ХІНО (громадська робота на факультеті, член триместрового комітету, член предметних комісій, член профкому, голова редколегії, член культкому).
Навесні 1927 року брала участь в роботі дошкільної секції при Інституті наукової педагогіки.


25.ІV. 27р.                                                                                 Оксана Шахрай.













[*]Curriculum vitae - лат. хід життя, життєпис.