четвер, 4 жовтня 2018 р.

Curriculum vitae Оксани Шахрай.




Оксана Іванівна Шахрай (дівоче прізвище Тепер) згадується в історичній літературі лише як дружина Василя Шахрая – засновника так званого українського «націонал-комунізму», але вона була й сама непересічною особистістю із великою силою духу. Народившись у 1887 р. в сім’ї єврейського вчителя на Волині, вона  також вирішила стати вчителькою, й, закінчивши вечірні курси, стала працювати вихователькою дитячого притулку. Вже у 17 років включилася у політичну діяльність, вступивши до гуртка учнівської молоді при організації Партії соціалістів-революціонерів. В серпні 1905 р. її вперше було заарештовано у зв’язку із запровадженням військового стану в Одесі й вислано на два місяці у Вологду. 1906 р. – знову арешт у Миколаєві та висилка до Архангельська, потім втеча, нелегальна робота у Кишиневі, Мелітополі, Феодосії. У Феодосії в підпільній організації есерів вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Василем Шахраєм, який був молодшим за неї на один рік, але згодом став значно більш відомим. В червні 1907 р. під час розгрому феодосійської підпільної організації есерів поліцєю Оксану Шахрай заарештували й вислали до м. Онєга Архангельської губернії на три роки. Лише повернувшись із заслання у 1910 р., вона змогла вийти заміж за свого обранця, який працював вчителем на Херсонщині. Сама Оксана теж намагалася продовжувати освіту, у 1911 р. склала іспити за 7-й клас гімназії, але для того, щоб поступити до вищого навчального закладу тоді треба було отримати свідоцтво благонадійності від канцелярії губернатора, а  після трьох арештів та заслань Оксані жоден губернатор такого видати не наважився. Офіційний шлюб за законами Російської імперії реєстрували лише релігійні установи, отже Оксана мусила прийняти православ’я, й лише після цього їх із Василем обвінчали у 1911 р. у Полтаві. У 1912 р. в них народилася дочка, а ще через два роки – син.
До 1917 р. Оксана Шахрай працювала вчителькою у Полтавській єврейській дівчачий школі. В 1917 р. була членом Полтавської організації РСДРП(б), але на початку 1918 р. після того, як її чоловіка обрали до складу Народного Секретаріату – першого українського радянського уряду -  залишатися у Полтаві їй стало небезпечно. Разом із дітьми вона виїжджає у село Харківці Пирятинського повіту, де жили батьки Василя Шахрая. Там вони переховувалися до 1920 р. Із партії більшовиків вона вибула «механічно», як вона сама пише, бо не могла підтримувати зв’язок із партійною організацією. Із 1920 р. вона працює у системі освіти – вчителька трудової школи у Пирятині, вихователька дитячого будинку в с. Гіївці на Харківщині, із 1923 р. – технічний редактор журналу «Знання» в Харкові. У 1927 р. вона закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти за фахом дошкільна освіта та намагалася поступати до аспірантури. Але ректорат Харківського інституту народної освіти відмовився її рекомендувати її до аспірантури «через відсутність даних про знання чужоземних мов». Тим не менше, вона довгий час працювала в Українському науково-дослідному інституті педагогіки у Харкові, зокрема референтом комісії із підготовки підручників, опублікувала декілька статей на педагогічні теми у збірнику «Соціяльне виховання», журналах «Радянська освіта», «Друг дітей», «Знання» тощо.
На жаль про подальше її життя відомо досить мало. Останні документи в її особовій справі у фонді Народного комісаріату освіти УСРР датовані 1932 р. Відомо, що останні роки свого життя, а прожила вона 93 роки, тобто померла у 1980 р., вона жила у Москві. Виростивши двох дітей Оксану та Юрія, вона до кінця життя боролася за реабілітацію свого покійного чоловіка (що загинув від рук білогвардійців наприкінці 1919 - початку 1920 р.), захищаючи його пам’ять від наклепів та звинувачень у антирадянській діяльності та націоналістичному ухилі. Ще у 1925 р. харківський журнал «Літопис революції» опублікував її відкритого листа до Володимира Ауссема, колишнього колеги Василя Шахрая по Народному секретаріатові, який згадував у своїх спогадах про нього. Але для офіційної радянської історіографії Василь Шахрай так і залишився «націонал-ухильником», єретиком, що наважився сперечатися із самим Леніним та був виключений із партії у 1919 р. Після численних звернень Оксани Шахрай до ЦК КПУ та інших партійних органів, секретаріат ЦК на початку 60-х років доручив Інституту історії партії зібрати документи та підготувати довідку про діяльність Василя Шахрай. Хоча висновок у справі був негативний і в партійній реабілітації Василя Шахрая відмовили, зібрані документи залишилися в архіві, й більшість того, що ми зараз знаємо про Василя Шахрая,  - ми знаємо завдяки цим документам.
Отже документи та автобіографія Оксани Шахрай із її особової справи фонду Наркомату освіти УСРР, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) – Ф. 166. Оп. 12. Спр. 8574.


Curriculum vitae.

Народилась 1887 року на Волинщині. З 1897 по 1902 рік вчилася в начальній єврейській чотирьохкласні школі в Одесі, куди переїхала після батькової смерті. З 1903 по 1905 рік вчилася на вечірніх курсах, де готувалась до іспитів на звання домашньої учительниці.
1904 року починається моя педагогічна діяльність, - працювала до осені 1905 року у денному дівчачому приюті вихователькою. Приватні лекції давала ще раніш з 1902 року. З осени 1904 року працювала в гуртку учневої молоді при організації п.с.-р.
У серпні 1905 року мене вперше заарештовано і вислано у Вологду на ввесь час військового стану в Одесі. Жовтнева амністія 1905 року звільнила мене від заслання і я повернулась на південь. Кінець 1905 року і до серпня 1906 року працювала в Миколаївській організації п.с.-р. пропагандисткою в робітничих гуртках. Одночасно заробляла приватними лекціями.
У серпні 1906 року мене вдруге заарештовано й вислано до м. Архангельська. Наприкінці вересня того року я втекла з заслання і кінець 1906 року до червня 1907 року працювала нелегально в Кишіньові, Мелітополі, Феодосії. В червні 1907 року мене знов заарештовано й вислано до м. Онєга Архангельської губернії на три роки. Там я чимало попрацювала над собою, в наслідок чого я ще 1908 року офіційно вийшла з партії с.-р. Там же я готувалася на «аттестат зрелости», але іспитів не складала, бо не дозволив архангельський губернатор. На засланні працювала і як вчителька – займалася з гуртками робітників- засланців і з окремими товаришами. Восени 1910 року повернулася з заслання й до весни 1911 року знов готувалася до іспитів. Але й херсонський губернатор відмовив мені в «політичній благонадійності», отже довелося мені складати іспити лише за 7-й клас жіночої гімназії. З осені 1911 року до 1913 року працювала в Полтавській єврейській дівчачій школі. З 1913 по 1916 рік не працювала через сімейні обставини. З 1916 по 1917 рік працювала в тій самій школі. 1917 року була членом Полтавської організації РСДРП (більшовиків). На початку 1918 року щоб уникнути переслідувань петлюрівців за діяльність моєї дружини, я примушена була виїхати з дітьми з Полтави і [нерозбірливо] на село, де, через сімейні обставини довелося від усякої [нерозбірливо] відмовитись (чому механічно вибула з партії). 1918 і 1919 роки не працювала. Влітку 1920 року прослухала короткочасні курси по трудовій школі в місті Пирятині, а з осени того року працювала в трудовій школі там же. З осені 1921 по 1923 рік працювала в дитячому будинку ім. Шевченка в селі Гіївці на Харківщині. Там, крім звичайної [нерозбірливо] роботи, керувала дитячим самоврядуванням, [нерозбірливо], була проф-уповноваженим. 1922 року в збірнику «Соціяльне виховання» видрукувано мою статтю «Самоврядування у малечі». 1922 [?] командирована від дитбудинку до комплексної комісії при досвідній станції НКО та на екскурсійні курси.
З серпня 1923 року по сей день працюю в редакції журналу «Знання». Одночасно вчилася на факультеті соціяльного виховання ХІНО (громадська робота на факультеті, член триместрового комітету, член предметних комісій, член профкому, голова редколегії, член культкому).
Навесні 1927 року брала участь в роботі дошкільної секції при Інституті наукової педагогіки.


25.ІV. 27р.                                                                                 Оксана Шахрай.













[*]Curriculum vitae - лат. хід життя, життєпис.

4 коментарі:

  1. таке саме запитання можна поставити й після прочитання Ваших статей, посібників та підручників)

    ВідповістиВидалити
  2. Полезный материал. Это маленький штрих в общей работе :показать революцию 1917 г. не как шабаш "большевиков -сталинистов" ( между ними как раз громадная разница), а как драму идей и люде, которые первыми проходящими по новым путям к освобождению человечества.

    ВідповістиВидалити
  3. Коментар пана Дреби дійсно межує з банальним інет троллінґом. Таке враження, що його силою хтось змушує читати наші публікації. Він не хоче й не розуміє, а його бідолашного насилують:) чи це дійсно звичайнісінький тролінґ та спроба висловити своє «фє» нічого по суті не пояснивши?

    ВідповістиВидалити