вівторок, 20 вересня 2016 р.

«Виокремлення із загальносоціалістичного руху та боротьба українських комуністичних партій під час Великої революції 1917-1921 років. Історично-популярний нарис».



Сьогодні, коли саме поняття «комунізм» скомпрометоване, по-перше,  як ідеологічна форма російського імперіалізму  (а відповідно всі офіційні компартії як провідники політичного впливу останнього, де партійні функціонери перетворили ідеали боротьби за визволення робітничого класу та світлого майбутнього всього людства  на прибутковий бізнес, чистісінької води комерцію); по-друге, коли історична наука раз у раз викриває «злочини комунізму», змальовуючи жахливі картини розбудови «утопічного суспільного ладу», що коштувало мільйони людських життів, мимоволі хочеться відкинути будь-яку єресь про можливість боротьби за владу не обмеженої жменьки надбагатіїв, але всього трудящого люду, не за зміну влади одних «грошових мішків» на інших, а за цілковите знищення експлуатації людини-людиною, за повалення всеохопної влади капіталу. Одначе, саме за такі суспільні ідеали загальної рівності та братерства колись боролися та клали свої голови тисячі й тисячі безправних, маленьких «сірих людей». Людей, які в затяжні часи мороку непорушного панування експлуататорських порядків були б «нічим», та вибороли право бодай ненадовго стати «всім». Більшість завоювань Великої революції 1917-1921 років було ліквідовано сталінською державно-капіталістичною контрреволюцією, дійсна влада робітничих рад (совітів) припинила своє існування ще раніше – на початку 20-х років від неї лишались хіба що «ріжки та ніжки». Новопосталий експлуататорський клас державної буржуазії нещадно винищив тих, хто до останнього був переконаними комуністами, щоб потім остаточно перетворити це слово на синонім диктатури нового панства, російського великодержавництва  чи прикритого інтернаціоналістичною фразеологією шовінізму. 


Справжня історія подій Великої революції 1917-1921 років в Україні сповнена трагічного динамізму. В колишніх національних окраїнах Російської імперії вона позначена прагненням поневолених націй до свого державного самовизначення. Саме тому в офіційній українській історіографії ми розглядаємо ці події послуговуючись прийнятим терміном «національно-визвольні змагання». Право націй на самовизначення впевнено визнавалося російськими більшовиками, які в союзі з іншими соціально-революційними силами повалили Тимчасовий уряд на чолі з Керенським. Це сталося 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року. Міністри уряду Олександра Керенського й чути не хотіли про якесь самовизначення України, годуючи Центральну Раду обіцянками надати автономію після Установчих зборів (Ц.Р. проголосила курс на автономію України ще у своєму І Універсалі від 10 (23) червня 1917 року), а голова київської ради робітничих депутатів пан Незлобін навіть обіцяв силою розігнати запланований на квітень того ж року Національний конгрес. Проголошення ленінською Радою Народних Комісарів такого права де-юре, на жаль, ще не означало його втілення в життя де-факто, адже будучи підпорядковане поточному політичному моменту, як його розуміли тоді більшовицькі лідери, воно дійсно залишилося для «українського питання» не більш ніж «абстрактною формулою».




Як відомо, ідейними фундаторами, чиї аналітичні висновки лягли в основу політичної платформи практично всіх течій українського комунізму були товариші Василь Шахрай та Сергій Мазлах, що першими якнайповніше обґрунтували необхідність повної незалежності радянської України [1].  Шахрай сміливо дав свою, геть не абстрактну формулу, стосовно вирішення вищезгадуваного «хворобливого питання». Якщо для його опонентів в лавах більшовицької партії національне питання автоматично вирішувалося в підсумку соціалістичної революції, а українського соціал-демократа Левка Юркевича-Рибалку сам Ленін нещадно критикував за соціал-націоналізм, тобто за те, що національне у Юркевича-Рибалки незмінно йшло попереду соціального, то Василь Шахрай відповідав на це просто: національне питання має вирішуватися і до, і підчас, і після соціальної революції. Інакше його взагалі не можно вирішити [2]. Оскільки українські комуністи ніяк не могли поминути «хворобливе питання» (бо український комунізм історично зростав з того органічного середовища, яке вимагало його остаточного вирішення тут і зараз, а не в «загірній комуні»), воно неодмінно набувало для нього особливого значення. Це тим більш зрозуміло, виходячи з його ваги для двох наймасовіших соціалістичних партій в Україні – УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), що з її лівого крила виокремляться комуністи-боротьбисти, та УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія), в організаційній приналежності до якої перебували майбутні фундатори УКП (Української комуністичної партії). Ані Василь Шахрай, ані його товариш Сергій Мазлах, як сьогодні достеменно відомо, ніколи не мали організаційного відношення до жодної української соціалістичної партії, хоч першому подекуди приписували «уесдеківське» минуле, на що звертає увагу автор найповнішого біографічного дослідження історичної постаті Шахрая – історик Олександр Юренко [3]. Те, що справжній «маніфест українського комунізму», тобто знамениту книгу «До хвилі», було створено саме більшовиками, хоч би й «білими воронами» в середовищі своєї партії, відвертими «єретиками», виключеними звідти за «контрреволюційну», заледве не «петлюрівську» позицію, саме по собі є безумовно цікавим фактом. Останній чітко вказує на ту складну ідейну еволюцію, котра завадила лівому крилу українських соціалістичних партій, які у березні 1917 року утворили Центральну Раду, швидко викристалізуватися в організації комуністичні, інакше кажучи, встигати за загальною динамікою радикалізації революційного процесу. Пізніше провідний теоретик укапізму Андрій Річицький (псевдо Анатолія Пісоцького) пояснював це окупаційною політикою російської комуністичної партії, яка зберігала єдність майбутніх укапістів з тією частиною вітчизняної соціал-демократії, що обстоювала ідеал парламентської надкласової демократії, заперечуючи гасло «вся влада - радам!», водночас, як зазначав Річицький, породжуючи «утопічні сподівання» перетягнути на свою радянську позицію всіх «уесдеків». Для них тоді була ще малозрозумілою«неминучість і необхідність розпаду соціал-демократії» [4]. Коли ж УСДРП-незалежні нарешті викристалізувались в Українську комуністичну партію,  цілковито самостійну від РКП (б), Василя Шахрая вже не було в живих (замордований денікінцями на Кубані, куди виїхав для роботи в протибілогвардійському підпіллі), а Сергія Мазлаха знову було прийнято до більшовицькій партії ( через офіційне розкаяння за гріхи свого колишнього ухильництва) [5].