субота, 26 січня 2019 р.

Андрій Здоров. Армія Муравйова: спроба реконструкції складу та чисельності





«Уличная борьба закончилась, на Украине создалась новая власть в лице Народного Секретариата, а в городе – Советов рабочих и солдатских депутатов и Военно-революционного комитета. Эту власть мы несли с далекого севера на остриях своих штыков, а там, где её устанавливаем, временно поддерживаем силой этих штыков и моральным авторитетом революционно-социалистической армии...
Главнокомандующий Восточным фронтом на Украине Муравьёв».
Известия Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов. – 1918. – 30 января[1].


В історіографії української революції 1917-1921 рр. проблема війни Української Центральної Ради із більшовиками, або точніше совітською владою (Радянською Росією та совітською УНР), бо до її складу тоді входила коаліція лівих партії (більшовики, ліві есери, ліві українські соціал-демократи, анархісти) займає досить важливе місце. Події кінця 1917 – початку 1918 р. визначають здебільшого як першу україно-російську або україно-більшовицьку війну, в ході якої російсько-більшовицькі війська під командуванням Михайла Муравйова окупували більшу частину України і 26 січня (8 лютого) 1918 р. захопили Київ. Але склад цих військ досі залишається дуже мало відомим дослідникам, що породжує іноді досить екзотичні теорії.
Михайло Муравйов

Наприклад, відомий український історик Ярослав Дашкевич вважав, що головної ударною силою більшовиків в Україні тоді були «п’ять полків балтійських матросів із Муравйовим на чолі»[2]. Ця думка не є дуже нова. Ще голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський писав про ці події: «Прорвалися до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дон. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні кінець кінцем зложила зброю.
Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого іншого люду, взятого на службу більшовиками, замість іти на Дон боротися з контрреволюцією, стали просуватись по залізницям України, захоплюючи міста й вузли донецького басейну, відти перекинулись в катеринославський, почали ширитись  в полтавський й херсонський»[3].
За словами галицького військового історика Зенона Стефаніва, більшовицька влада в Україні була встановлена силами “московської регулярної армії” в складі “30 тисяч добірного війська, набраного з колишньої гвардії, матросів і московського робітництва, воно мало 60 гармат та 10 панцирних поїздів”, а також допомогу “робітничих чужонаціональних організацій» великих міст України”[4].
Ще більше роздмухує чисельність московської армії, що завоювала Україну в січні 1918 р., генерал армії УНР Олександр Удовиченко. Він визначає чисельність “північних завойовників” у 35-40 тис. бійців, з яких 40 %  -  “інтернаціональний елемент (латиші, китайці, жиди, мадяри тощо)”, решта – "москалі-комуністи". “проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт”[5].
Радянський історик Петро Гарчев в 60-х роках порахував, що загальна чисельність бойових загонів, надісланих Радянською Росією для  боротьби із Центральною Радою наприкінці 1917 – початку 1918 р. становила 12 тисяч осіб[6]. В той же час чисельність Червоної гвардії України за підрахунками радянських істориків становила від 50 до 120 тис. бійців[7].
Вже в незалежній Україні Лариса Гарчева та Федір Турченко стверджують, що у війні проти Центральної Ради брали участь добровольчі загоні Антонова-Овсєєнка із Росії, чисельністю близько 60 тис. осіб[8]. Ярослав Тинченко пише про те, що у боротьбі із Центральної радою на Лівобережжі брали участь із боку Радянської (Совітської) влади 18775 багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 3 панцирних потяги, 2 літаки. Але сюди він включив також 6100 бійців місцевих червоногвардійських загонів та навіть 2700 багнетів збільшовичених підрозділів військ УНР в Києві[9].
На сьогодні всі відомі дані про червоні війська, що були підпорядковані Михайлові Муравйову можна звести у такі таблиці.


Таблиця 1.
Революційні війська, що воювали проти Української Центральної Ради в січні 1918 р. на Лівобережжі, сформовані у Росії.
Назва
Командир
Чисельність
Джерело
Перший Московський червоногвардійський загін
Павєл Єгоров,
Прокопій Афонічев
500
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л. 21, 36, 40.

Перший маршевий ешелон Виборзької Червоної гвардії Петрограду
Ісідор Воробйов,
Костянтин Ліфанов
900
Против гайдамаков // Красная летопись. – Л., 1934. – № 3. – С. 82
11-й Сибірський стрілецький полк
Маліков
700
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.145.
Перший Мінський революційний загін
Рейнгольд Берзін
3500
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л.91; Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.146.
     в т.ч.    Балтійський матроський загін                                                     
Н. Яковлєв,
І. Соболєв
400
Моряки в борьбе за власть Советов. – С.65; 585.
           1-й революційний імені Мінського Совіту полк
Афанасій Ремньов
1000
ВОСР в Белоруссии. Док и мат. – Минск, 1957. – Т.2. – С.162, 936.
          бронепотяг імені В. Леніна
Сигізмунд Гулинський
72
Виногоров Н.А. Крепость на колесах. – Минск, 1987. – С.193-223.
Перший Московський загін особливого призначення
Андрій Знаменський
240
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л.91; Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.133.
Петроградський загін Червоної гвардії Південної експедиції № 2
В.Поляков
200
Гаврилов И. // Красная летопись. – Л.1926. - №6. – С.98.
Тверський революційний загін
Бєлогрівцев, Карєєв
125
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.138.
Рославльський революційний загін
Дмитрій Клочков, С.Щеглов
400
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л.91;
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.144.
Брянсько-Карачевський загін
С. Кудинський, Степан Калінін
300
Калинин С.А. Размышляя о минувшем. – М., 1963. – С.57.
Бронепотяг Путиловського заводу Петрограду
Арсеній Зайцев
60
Путиловец в трех революциях. – Л., 1933.
Бронепотяг № 1                               
Віктор Годлевський
50
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.138.
Разом

6975



Як зазначав у своїй доповіді Леніну від 11 (24) січня 1918 р. народний комісар по боротьбі із контрреволюцією на півдні Росії Володимир Антонов-Овсієнко, наступ червоних військ розпочався 5 (18) січня виступом із Харкова на Полтаву загону Михайла Муравйова чисельністю всього 700 бійців, з яких 400 складали бійці першого полку Червоного козацтва, разом із бронепотягом Віктора Годлевського[10]. Того ж дня з боку Лозової на Полтаву виступив зведений загін Павла Єгорова (1200 бійців), але ще до його підходу 6 (19) січня 1918 р. радянські війська взяли Полтаву штурмом, втративши одного убитого[11]. Після бою під Крутами 16-17 (29-30) січня 1918 р. Муравйов розділив усі підпорядковані йому війська на три армії: загони, що наступали із боку Полтави, складали першу армію Павла Єгорова, з боку Гомеля – другу армію Рейнгольда Берзіна. Загони, що діяли в районі Курськ – Брянськ – Конотоп – Бахмач, становили третю армію на чолі із есером-максималістом С. (або Г.Н.) Кудинським. Реально в боях за Київ взали участь лише бійці двох армій. Третю армію Муравйов планував перекинути в район Черкаси – Бобринська – Фастів, але Антонов-Овсієнко спрямував ці загони на Дон проти калєдінців[12]. На момент штурму Києва 26 січня (8 лютого) 1918 р. війська Муравйова налічували загалом близько 9 тис. бійців[13].
Володимир Антонов-Овсієнко


субота, 19 січня 2019 р.

Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні



До 100 - річчя появи знаменитого памфлета Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі (Що діється на Україні та з Україною)", який недаремно називають українським комуністичним маніфестом, ця книга вперше вийшла друком в самій Україні.
Саме в цій книзі було вперше сформульовано та обгрунтовано гасло Української Комуністичної партії, тому саме її вважають першим програмовим документом українського "націонал-комунізму".


Перше її видання вийшло на початку 1919 р. в Саратові й було причиною рішення ЦК КП(б)У від 9 березня 1919 р. про виключення обох авторів із партії більшовиків, а саму книгу було вилучено з обігу. Василь Шахрай загинув наприкінці того ж 1919 р. (або на початку 1920 р. - точно невідомо) від рук російських білогвардійців (сліди його губляться на Кубані). Сергій Мазлах подав заяву до ЦК РКП(б) та був відновлений - його розстріляли у 1937 р.
Друге видання книги здійснило в 1967 р. до 50-річчя революції 1917 р. в Нью-Йорку видавництво "Пролог" за редакцією та передмовою ветерана українського соціалістичного руху Івана Майстренка. Із цього видання було зроблено переклад англійською, що вийшов у Мічигані в 1970 р.
На разі в самій Україні, та й світі в цілому залишилося всього декілька примірників першого видання 1919 р. та може кількадесят другого.
Ми вважаємо, що в наш час - час кризи  та занепаду соціалістичного руху в Україні - спадщина українського марксизму набуває особливого значення, тому вирішили здійснити це перше видання книги "До хвилі" в самій Україні.
В книзі подано також докладні біографії авторів на тлі  революційних подій першої чверті ХХ ст., іменний та географічний покажчики, ілюстрації. Крім того вперше публікуються документи з архівів Москви та Києва, з колишніх архівів ЦК КПРС та ЦК КПУ:  заява Сергія Мазлаха до ЦК РКП(б) 1919 р., автобіографія Сергія Мазлаха, автобіографія Оксани Шахрай (вдови Василя Шахрая) та постанова Політбюро ЦК КПУ за підписами В.Щербицького та Л. Кравчука, якою в 1988 р. було фактично вдруге засуджено Василя Шахрая.
   Видання 1919 і 1967 років дуже відрізняються між собою. Іван Майстренко та видавництво "Пролог" провели велику роботу по редагуванню книги - приведенню її у відповідоність до норм сучасного  українського правопису (точніше "скрипниківки"), замінивши багато русизмів та застарілих форм. Ми надрукували за текстом 1919 р., щоби зберегти документальність видання.

Замовлення на книгу надсилайте за адресою:
                Ціна без вартості пересилки – 150 грн.
                Пересилка "Новою поштою" одного примірника - 40 грн., "Укрпоштою" - 25 грн.
 

вівторок, 1 січня 2019 р.

Олег Дубровский. ОТПОВЕДЬ КРАСНЫМ ПОДГОЛОСКАМ РОССИЙСКОГО ИМПЕРИАЛИЗМА Ч.1



Ми публікуємо тут першу частину написаної понад рік тому статті ветерана соціалістичного і робітничого руху в Україні Олега Дубровського, написаної ним у відповідь на статтю колишього вже одеського марксиста Юрія Шахіна "Самогубство живої легенди". 


«…всі українські політичні угруповання, крім большевицьких новотворів, взялися до зброї  проти московських  окупантів.»
Ісаак  Мазепа.
«…і «білий» і «червоний» російський рух – це мов дві сполучені посудини: відношення до неросійських народів у них однаково імперіалістичне, гнобительське, тільки у перших насильство не закрите ніякими фразами, а у других імперіалізм замаскований кличами про «рівність, братерство» і навіть «суверенність.»
Панас Феденко.
«Чи є Україна колонія, чи ні – такі розмови ми вже давно чуємо. В наших умовах це загрозливе питання.(…) Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактично, коли не de jure декретованим гегемоном – російським конкурентом.»
Микола Хвильовий.


Летом – 2017 автору данного текста наконец-то удалось принять непосредственное участие в боевых действиях на Донбассе в составе одного из добровольческих формирований. «Понюхав пороху» на передовой этой войны за независимость Украины, он не видит причин для какого-либо пересмотра  оценок и выводов, сформулированных им в «Отповеди красным подголоскам российского империализма» за год до этого.
О. Д.
Октябрь-2017








Чрезвычайная слабость левого движения на территории бывшего «восточного блока» общеизвестна. Но вряд ли, до сих пор так и не нащупавшее своей социальной базы и поэтому едва тлевшее украинское левое движение к 2014г. было слабее, чем левые в любой другой  из бывших «социалистических» стран.
Однако, в 2014г. своим преобладающим отношением к национально-демократической (буржуазно-демократической) революции и к пророссийскому сепаратистскому мятежу на Донбассе, украинские левые дополнительно сами себя загнали в яму такой глухой изоляции, из которой будут выбираться еще очень долго.
Не о сталинистах пойдет речь в этих заметках. Сталинизм (т.н. «марксизм-ленинизм»), как идеология, обеспечивал своими постулатами российский империализм в его «советском» варианте. После распада «СССР» и формального обретения Украиной независимости, носители этой идеологии любых самоназваний и любого «калибра» стали агентами влияния российского империализма под двуглавым орлом. Свидетельством тому является даже их публичная политическая деятельность за прошедшие с 1991г. четверть века. (Для иллюстрации можно проанализировать содержание ЦО КПУ газеты «Коммунист», или «Искры» ПК(б)У, или ВСРовского «Рабочего класса», или региональной прессы все той же КПУ – в качестве примера могу порекомендовать «Правду Приднепровья», орган Днепропетровского обкома КПУ,  -  за любой  отрезок времени с 1993 по 2013г.г.) События 2014г. только еще раз, но уже с беспощадной ясностью, показали их антиукраинскую сущность. Это однозначные противники независимости Украины от Российской империи. Здесь все настолько очевидно, что и полемизировать не о чем.
Однако, Майдан-революция, Антимайдан-контрреволюция и начавшаяся на Донбассе война с сепаратистами и российскими интервентами; анализ и оценка этих событий, возможное участие-неучастие в них, раскололи антисталинистский лагерь украинских левых.
Оказалось, что большинство представителей этого пестрого конгломерата очень небольших «интернет сообществ», групп и кружков,  которые годами (да что там, уже десятилетиями!) называли себя революционерами, все эти леворадикальные  позеры и фразеры, отвернулись от реальной буржуазно-демократической революции. В одном случае, приняв логику «чума на оба ваших дома», они загнали себя в тупики абстрактного пацифизма; в другом, находясь под неизжитым идейным влиянием московского большевизма почти 100-летней давности (чья великодержавная по отношению к Украине политика прикрывалась фальшивым интернационализмом и разнузданной социальной демагогией), они демонстрировали свое сочувствие «новороссийским» сепаратистам и свое неприятие борьбы за окончательное освобождение Украины от колониального московского ярма (смыкаясь при этом с «марксистами-ленинцами» сталинского разлива). Вот и постигает и без того едва тлевшее украинское левое движение «диалектику перехода из ниоткуда в никуда» (как выразился в своих полемических репликах на мой текст «За Украину обидно!» член распавшегося оргкомитета левых коммунистов «Против течения» А. Пивторак).
Одним из тех, кто сомкнулся с великодержавно-шовинистическим Антимайданом, кто называет нашу национально-демократическую революцию фашистским путчем, кто не просто сочувствует пророссийским сепаратистам, но и прямо отождествляет себя с ними и тем самым обозначает себя красным подголоском российского империализма, оказался другой член бывшего оргкомитета «Против течения», редактор газеты «Классовый взгляд» (кстати, сбежавший в аннексированный Крым, под крылышко двуглавого орла) Ю. Шахин.
Цель этих заметок – через отповедь Шахину не только ответить на ходульные обвинения подобных деятелей, но и осветить свое понимание событий перед теми украинскими левыми, которые хотят быть собственно украинскими левыми, хотят «конструировать популярный образ национальных левых» (М. Осадчук), что явится процессом преодоления нынешней глухой изоляции. И я заранее хочу извиниться перед возможными читателями. Вызывающий у меня серьезные возражения текст Шахина (я просто не знаком с его другими  текстами подобного содержания) «Самоубийство живой легенды» посвящен мне. Шахин вознамерился пригвоздить меня к позорному столбу «сотрудничества с фашистами», а затем, считая, что это у него получилось, призывает украинских левых «плюнуть в мою сторону и забыть». Я не могу согласиться с такими намерениями оппонента. Именно поэтому я  так много внимания  уделяю здесь своей собственной скромной персоне, своим взглядам и впечатлениям, явно в ущерб обсуждению гораздо более важных общих вопросов и проблем.
Сразу отмечу, что в инвективах Шахина по моему адресу есть ряд положений, опровергать которые или  доказывать обратное, как-то неловко, да, наверное, и не нужно, в силу их явного, совершенно очевидного несоответствия с реальностью. Это относится, например, к отрицанию Шахиным факта российской интервенции на Донбассе и к его утверждению о том, что в феврале-2014 «фашисты прорвались к власти в Киеве» и к ряду других.





ЧАСТЬ 1.
В самом начале своего вышеупомянутого, даже не остро, а злобно-полемического текста, Шахин подчеркивает мою национальную принадлежность: «по национальности он украинец». Такой прием не соответствует социалистической идейной традиции. Находясь в ее русле, я, в отличие от Шахина, считаю неприемлемым подчеркивать национальное происхождение оппонента для вящей убедительности своих полемических выпадов. Для меня не имеет значения национальность того или иного деятеля. Более того, она меня совершенно не интересует. Главное, - не пресловутый мистический «голос крови», не национальность, а то, с чем человек себя ассоциирует, чему себя посвящает, что ему близко и дорого.
Исаак Мазепа, в своих воспоминаниях о родном мне Екатеринославе в 1917г., приводит весьма злободневный для украинской действительности 2014-2016г.г. пример членов УСДРП, организаторов подразделений «вільного козацтва» в Екатеринославе, братьев Воробьевых (ставших Горобцями в 1917 г.): «Це були сини залізничного робітника, росіянина. Ще з молодих літ вони перейнялися українством, брали участь в українських гуртках і говорили доброю українською мовою».
Со своей стороны, я также могу привести аналогичный пример по Днепропетровской «свободовской» Самообороне, в которой я участвовал весной-летом 2014г.(по «банде местных свободовцев, к которой он прибился», - как изволил выражаться обо мне по этому поводу Шахин.). Кроме украинцев, в ней участвовали русские, евреи и татары. В общении между бойцами Самообороны преобладал русский язык, а мотивацией к участию в этой военизированной общественной самодеятельности было общее стремление не допустить чуму «Русской весны» в прекрасный украинский город на Днепре. Летом 2014 г. молодые самообороновцы  в своем большинстве пошли в добровольческие батальоны на войну с сепаратистами и первым погибшим среди них  (из числа тех, с кем мне пришлось стоять на блокпосту перед Днепропетровском в первые недели войны) был живший в Днепропетровске выходец из Санкт-Петербурга еврейского происхождения.
Я думаю, что комментировать эти примеры не стоит…
И специально для Шахина я позволю себе уточнение относительно собственной национальности: у моей бабушки по отцу мать (одна из моих прабабушек) была полячкой, а отец (один из моих прадедушек) был русским. Вот такой, в конце XIX ст., был русско-польский брак, в результате которого в 1898г. появилась на свет моя бабушка по отцу. Но со стороны деда по отцу и со стороны матери у меня одни украинцы, уроженцы Левобережной Украины, с Полтавщины и Екатеринославщины. Получается, что на 1/8 своих «кровей» я поляк, еще на 1/8 русский и на ¾ украинец. Так что, большой привет «интернационалисту» Шахину! Надеюсь, что его внимание к моей национальной принадлежности тем самым будет полностью удовлетворено. 
Я также думаю, что надо сразу остановиться на моих «новых взглядах». Это устранит возможные неясности и в какой-то мере лишит убедительности инсинуации Шахина, которые он громоздит одну на другую. Мои «новые взгляды» лишь относительно и отчасти являются таковыми. Я не расстался ни с социализмом вообще, ни с марксизмом в частности, и не «кинулся в объятия старых друзей»  (националистов, с которыми я  сотрудничал во время буржуазно-демократической революции 1989-1991г.г.), как это изображает Шахин, тем более, что последнее было невозможно ни в прямом, ни в переносном смысле. «Старые друзья» - борцы за независимую Украину, вышедшие из «советских» тюрем в 1988-1989г.г., во первых,  в идейном плане не были сторонниками донцовщины, а во вторых, подорванное в этих тюрьмах здоровье заставляло их отходить от политической активности еще в конце 90-х годов, а в начале нового века вообще уходить из жизни…
Многими годами, практически всю мою сознательную жизнь, интересуясь историей Великой Российской революции 1917-1921г.г. и в ее контексте, разумеется, прежде всего, историей украинской революции, а также последующей историей «страны Советов», я очень постепенно,  где-то между  2005-м и 2010-м годами, убедился в исторической правоте международной, в том числе российской и украинской, социал-демократии того времени. Исходя из оценки революции 1917-1921г.г., как революции буржуазной, я убедился в правильности  политической деятельности,  прогнозов и оценок социал-демократии, в правильности ее критики большевистского режима. По моему, с временного расстояния в почти 100 лет, это особенно очевидно. Для меня такая работа мысли, такой процесс приближения к идейным ориентирам «демократического социализма», соответственно был процессом изживания весьма стойких леворадикальных заблуждений; процессом освобождения от влияния квази-марксистских, про-большевистских идеологических доктрин; процессом осознания того, что большевизм был не развитием марксизма, а его извращением…
Как известно, в российской политической традиции начала XXст. социал-демократическая тенденция социалистической мысли и действия получила название меньшевизма. В украинской политической традиции, за отсутствием собственно украинского большевизма не было, соответственно, и украинского меньшевизма. С 1917г. была восстановленная УСДРП с парой незначительных отколов влево, тяготевших к смычке с российским большевизмом (я здесь оставляю за скобками УСД-спілку, которая слилась с российским меньшевизмом еще до 1917г., а также  имевшую свои сугубо региональные особенности историю  украинского социалистического движения в Галичине).
Поскольку социал-демократия никогда не претендовала на идейную и организационную монолитность (большевистско-донцовская идея партии-ордена была ей глубоко чужда), то в рамках РСДРП сосуществовало несколько течений, которые вели между собой в общем-то здоровую идейную полемику, сохраняя при этом (правда, не всегда эффективно) организационное единство. Так вот, чтобы конкретнее (так сказать, в персоналиях) обозначить свою ретроспективную идейную солидарность с меньшевизмом, я скажу, что мне ближе всего идейные позиции и политическая деятельность П. Гарви. Эти позиции находятся несколько правее позиций не всегда последовательного Мартова. Я надеюсь, что Шахин, как левый интеллектуал, знаком с историей РСДРП, а как бывший одесский левый активист, знаком с историей российской социал-демократической организации в Одессе и что-то слышал о деятельности   П. Гарви.
Но…, есть одно большое «но»! Российский меньшевизм в целом, нуждается в серьезной  критике за свое великодержавное, проимперское отношение к Украине, за свое, то затухавшее, то вновь усиливавшееся российское «единонеделимство», не изжитое даже за долгие годы пребывания остатков РСДРП в «антисоветской» эмиграции, сохранившееся там даже после Второй мировой войны (Хотя надо отметить, что бывали в этой политике, в общем-то, нехарактерные для нее моменты. Так, на проходившей 1-9 августа 1919г. Социалистической конференции в Люцерне, представитель РСДРП, один из  основоположников российской социал-демократии, П. Аксельрод голосовал за признание независимости Украины). Поэтому мои ретроспективные идейно-политические симпатии, в рамках Украины, с некоторых пор находятся целиком на стороне УСДРП. За два года до Майдана,  я вновь, еще более плотно, еще более углубленно, чем прежде, принялся изучать историю т.н. «Українського Жовтня» (побудительным мотивом для этого послужило мое очень внимательное чтение одноименной книги известного украинского левого интеллектуала А. Здорова и желание возразить автору по очень многим пунктам), которая неразрывно связана с историей первой войны «Советской» России против УНР, пытаясь при этом оценивать событийный ряд уже не с пробольшевистских, а с социал-демократических позиций, при опоре на идейное наследие российского меньшевизма и украинской социал-демократии первой половины ХХ ст..  Майдан, национально-демократическая революция 2014г. лишь актуализировала эту тенденцию моего идейного развития, моих исторических изысканий.
По отношению к правому флангу украинского национально-освободительного движения хочу сказать, что я никогда, ни в какой степени, не был солидарен с идеологией интегрального национализма, с донцовщиной, которая доминирует в идейном арсенале современных националистов. У меня совершенно другие политические, идеологические и самое главное, мировоззренческие позиции, ориентиры и ценности. Я не могу быть  националистом по определению. «Бог и Украина» - вот «альфа и омега» национализма. Не может быть украинским националистом тот, кто не верит, кто отвергает христианского бога. На этом постоянно настаивал Донцов, и не уставали повторять  донцовисты, вплоть до новоявленных идеологов «Правого Сектора». Я же был и остаюсь материалистом, атеистом. От писаний Донцова (которые П. Феденко называл «фашистівською отрутою») меня вообще тошнит, несмотря на его довольно яркий, скорее, броский стиль. Я полностью согласен со словами легендарного «оратора рода человеческого» Анахарсиса Клоотса из его  знаменитого выступления программного характера в Конвенте 27.04.1793:
«Религии разъединяют, атеизм, отрицание религий в их основе, объединит…»
Я воспитан на идеалах Просвещения, то есть, на идеалах всепобеждающего Разума и непреодолимой экспансии человеческого знания. Было бы очень большой глупостью (даже со стороны Шахина) предполагать, что я хоть как-то могу быть солидарен с исходящим от идеологов «Правого Сектора» религиозным обскурантизмом. Например, с такими выкладками: «Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали с заперечення Бога і обожнення людини. Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами знищував поневолені народи. (…) Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. (…) Без утвердження і культивування релігійної свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, - це або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно, - мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани.»