неділю, 18 жовтня 2020 р.

Об альманахе коммунистической фантастики «Буйный бродяга»

 

Фантастика — это литература некоей альтернативы: небанального мышления, новых решений старых проблем, попытки дать оригинальные ответы на извечно волнующие человечество вопросы. Круг фантастических тем велик, но проблематика произведений фантастов сводится к двум большим блокам: естественнонаучная и человеческая парадигмы. Если с вопросами физики, биологии и химии все ясно – ими, как правило, занимаются «твердые» фантасты-естественники, то в фантастике, которая ставит социальную повестку, все далеко от формульной предопределенности. Социальному фантасту надобно знать не только матчасть в виде социологии, истории, политологии, культурологи и других гуманитарных дисциплин, но еще и достоверно экстраполировать все это в будущее, построить правдоподобную социальную модель.

Поскольку организованный социум невозможен без экономики, политики и т.п. аспектов общественной жизни, данные вопросы, так или иначе, представлены в социальной фантастике. Если делить социальную фантастику по сути мировоззренческого или политического идеала, который лежит в ее основе, мы получим религиозные, традиционно-консервативные, либеральные и коммунистические подвиды. Первые два апеллируют к наследию прошлого (так, большая часть всей литературы фэнтези прославляет идеализированный феодализм средневекового мира), третий утверждает немного «приукрашенный» вариант настоящего. И если знакомые средневековые, глобально-либеральные или постапокалиптические (подсознательная боязнь деградации к каменному веку?) реалии переносятся в будущее, видимое на страницах книг – это звенья одной социально-пессимистической цепи, то описание коммунистического строя, аналогов которому не было еще сотворено в реальной истории человечества – что-то принципиально отличающееся от всего вышеуказанного. Собственно, сама аутентичная теория Маркса, если говорить иносказательно, является настоящей политической футурологией, поэтому она, наверное, так удачно вписывается как в утопические построения, так и в социальную фантастику в целом.

Коммунистическая фантастика нынче редкостный жанр. Снижению популярности подобных произведений послужил комплекс факторов, но прежде всего сюда можно отнести исчезновение советской фантастической традиции, для которой была присуща социально-эгалитарная направленность, а также отсутствие в последние десятилетия некоего социального заказа на утопическую или социально-критическую фантастику. Потому появление в 2013 году периодического издания, определяющего себя как «альманах коммунистической фантастики» — настоящее событие по меркам постсоветской «социалки». Небольшой коллектив энтузиастов избрал для своего издания наиболее приемлемую форму – электронный, свободно скачиваемый альманах. Именно эта форма оказалась наиболее оправданной с точки зрения коммунистических принципов распространения и отрицания авторского права, а также очевидной неуверенности редколлегии в возможности регулярного выхода издания. Название для журнала весьма прозрачно для круга знатоков тематической литературы. Альманах был назван в честь знаменитой подпольной газеты из серии романов британского левого фантаста Чайны Мьевиля «Нью-Кробюзон».

…Итак, коммунистическая фантастика. Авторы, пишущие коммунистическую фантастику, обычно ограничены не таким уж большим кругом тем и основных сюжетных линий. Как правило, мы имеем дело с такими вариациями:

1) критика социальной несправедливости в обществе;

2) антиутопии (ужасы киберпанковского мира, где балом правит транснациональный капитал);

3) классовая борьба в том или ином виде (будущее, другие планеты или измерения и т.п.);

4) глобальная революция;

5) период непосредственно после революции, построение социализма и подавление очагов реакции;

6) коммунистическая утопия;

7) условная «постутопия» с отходом от сугубо социальной повестки (связь коммунизма, космизма и трансгуманизма).

четвер, 15 жовтня 2020 р.

«Робітнича Просвіта» міста Катеринодара в 1920 р.: українське відродження поміж білими та червоними (публікація документів)

 

 

Катеринодар (із грудня 1920 р. Краснодар[1]) до 1917 р. був центром області Кубанського козачого війська, потім Кубанської Народної Республіки, Кубано-Чорноморської совітської (радянської) республіки, а із 1920 р. – Кубано-Чорноморської області РСФРР. За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)[2]. В самому місті Катеринодарі за цим переписом 52 % населення становили великороси і 38,3 % малороси (українці)[3]. Населення міста швидко зростало: якщо в 1897 р. в ньому мешкало лише 65,6 тис. осіб, то в 1920 р. вже 146,7 тис. мешканців[4]. За переписом 1923 р. в містах Кубано-Чорноморської області в цілому росіяни становили 49,97 %, українці 32,19 %, вірмени 7,19 %, греки 2,53 %, білоруси 1,63 %, євреї 0,99 %[5].

Документи, який ми подаємо нижче, вперше ввели в науковий обіг кубанські дослідники Віктор Чумаченко (на жаль вже покійний) та Ірина Золотарьова в 2006 р. Тоді саме відзначали сторіччя від часу утворення українського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» на Кубані. Створена вона була так само, як і «Просвіти» в наддніпрянській Україні – Києві, Одесі, Катеринославі тощо – на хвилі першої російської революції  1905-1907 рр. Засновником «Просвіти» в Катеринодарі був відомий український громадський діяч Степан Ерастов (1857-1933). Син священника росіянина та кубанської козачки з роду Щербин, він під час навчання в Київському університеті долучився до українського нелегального студентського товариства «Кіш», був знайомий із Миколою Лисенком та Михайлом Драгомановим. За участь у народницькому русі та поширення його видань в 1882 р. він був заарештований в Петербурзі та після 10-місячного ув’язнення відправлений на заслання в Західний Сибір. Повернувшись звідти на Кубань, Ерастов продовжує культурно-просвітницьку діяльність, встановлюючи контакти із українськими діячами в Харкові та Ростові (зокрема Миколою Вороним, відомим пізніше автором українського перекладу «Інтернаціоналу»). На початку ХХ ст. Степан Ерастов очолив на Кубані місцеву організацію підпільної Революційної української партії (РУП), на основі якої виникла УСДРП[6].

Філії «Просвіти виникли ще  в 15 містах та селах Кубані. Характерно, що при обшуках в книжковому кіоску та бібліотеках «Просвіти» жандарми тоді знайшли чимало й нелегальної марксистської літератури – «Історія революційного руху в Росії», «Як проходили революції в Західній Європі», праці Лассаля, Каутського, Плєханова, Маркса тощо, а також книжку «Дещо про автономію України»[7]. Репресивна політика царизму змусила припинити діяльність «Просвіти» в 1908 р., а сам Степан Ерастов після шестимісячного арешту змушений був переселитися до Новоросійська.

Степан Ерастов  - учасник народницького руху, член РУП, в 1917 р. учасник, а за деякими даними й головуючий на першому Всеукраїнському конгресі в Києві.


Відродилися «Просвіти» на Кубані, як і в Наддніпрянщині, після падіння самодержавства в 1917 р. На хвилі української революції місцева інтелігенція вимагає викладання в школах українською мовою, як мовою більшості населення, починають виходити цією мовою газети. В Катеринодарі було відкрито дві українські школи, а в станиці Полтавській – учительську семінарію. Відроджена «Просвіта» налічує близько 40 територіальних філій. Все це сприяло зростанню національної свідомості та проголошенню в лютому 1918 р. Кубанської Народної Республіки. Проте правляча в ній козацька верхівка в жорстокій громадянській війні між білими та червоними чітко встала на бік білогвардійців. Віддячили вони їй тим, що в червні вбили одного з її лідерів Миколу Рябовола, а в листопаді  1919 р. за наказом генерала Денікіна здійснили переворот, розгромили Кубанську раду, заарештували частину її членів та одного з них Олексія Кулабухова публічно повісили – «за измену Родине и казачеству». Після цього погрому «Просвіти» також зазнали репресій та змушені була згорнути свою діяльність[8].

«Робітнича Просвіта» в Катеринодарі виникає в лютому 1920 р., коли фронт швидко котився з півночі на південь. Денікінська армія під ударами червоних відступала та розкладалася, а кубанські козаки все менше хотіли в ній воювати за відродження «єдіної й неділимої Росії». Денікінська адміністрація навіть вводить на Кубань загони донських козаків для  підтримання порядку та репресій щодо незгодних, а кубанський уряд в свою чергу заявляє, що він є єдиним правителем краю. В цих умовах встановлюються контакти між  лівим крилом Кубанської ради та підпільним Північно-Кавказьким комітетом РКП(б). Між ними було досягнуто домовленість про звільнення із катеринодарської вязниці близько 200 політичних вязнів за два тижні до вступу до Катеринодара Червоної Армії, який стався 17 березня 1920 р. (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці, –  це було 4 березня). Тоді  було звільнено відомого більшовика Акима Лиманського та багатьох інших. «Своєю чергою члени Ради висунули умову – не переслідувати після приходу Червоної армії членів родин видних білогвардійських діячів. Довелося погодитися», – згадував голова підпільного комітету більшовиків Володимир Чорний[9].

Для характеристики тієї доби зробимо два невеликих біографічних відступи. Найбільш активно з членів Кубанської ради підтримав більшовиків козак Мусій Пилюк, який очолював партизанський рух козаків проти денікінщини, а із приходом нової влади став членом Кубано-Чорноморського ревкому, головою його козачої секції. Проте політика розкозачування викликала в нього обурення, вихід із ревкому та втечу в гори в Кубанську Повстанську армію, де він воював до жовтня 1921 р., коли був схоплений та засуджений до увязення[10]. По іншому склалася доля колишнього міністра праці в кубанському уряді правого меншовика Дмитрія Свєрчкова, який в 1918 – 1919 активно підтримував білогвардійців, а навесні 1920 р. був призначений секретарем відділу праці та соцзабезпечення Кубано-Чорноморського ревкому, а наприкінці того ж року завдяки своєму давньому знайомому за подіями 1905 р. Льву Троцькому вступив до РКП(б) та робив там досить успішну карєру до 1937 р.(деякий час він навіть був членом транспортної колегії Верховного суду СРСР)[11].

Проте повернемось до лютого 1920 р. Товариство «Робітнича Просвіта» було утворено на зборах 8 лютого 1920 р. за старим стилем, за новим – це 21 лютого. А 23 і 27 лютого (8 і 12) березня воно провело дві лекції в приміщенні біржі праці на теми «Національне питання і пролетаріат» та «Революція 1917-1919 рр. і Україна». Більш активно вона розгорнула діяльність вже при більшовиках. На 20 березня товариство налічувало 42 особи, на 13 червня – близько 400 членів, переважно робітників місцевих заводів «Саломас», Гукасова, «Кубаноль», закладів харчової промисловості, торгівлі та громадського харчування, хоча було й невелика кількість інтелігенції – вчителі, агрономи, інженери, медики, юристи.  Цікаво, що в уставі товариства було записано, що приймаються лише пролетарські елементи й жодних національних та інших обмежень не було. В складі товариства працювали відділи: художній, шкільний, професійний, сільськогосподарський, спортивний, бібліотечний. Проводилися концерти, вистави, лекції, мітинги тощо.

Відозва «Робітнича Просвіта» м. Катеринодара.