середа, 7 листопада 2018 р.

Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)



Казус Хейлза.
Серед прибічників ідей соціалізму та соціального визволення, борців проти капіталістичної системи, марксистів, анархістів тощо часто можна зустріти думку, що національні проблеми, національно-визвольні рухи не повинні цікавити справжніх лівих, бо як зазначено в «Маніфесті комуністичної партії» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса «пролетарі не мають вітчизни». У цьому звязку хочеться навести цікавий приклад з історії заснованого Марксом та Енгельсом Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу). 14 травня 1872 р. в Лондоні на засіданні Генеральної ради І Інтернаціоналу секретар Британської федерації секції Джон Хейлз виступив із пропозицією включити щойно створені ірландські секції до складу Британської федерації, оскільки вся Ірландія перебувала тоді в складі Британської імперії.
Із відповіддю на цю пропозицію виступив Фрідріх Енгельс: «Ірландці становлять у всіх відношеннях самостійну націю, а той факт, що вони користуються англійською мовою, не може їх позбавити загального для всіх права мати самостійну національну організацію всередині Інтернаціоналу…
Маємо факт англійського завоювання та 700-річного гноблення Ірландії й поки це гноблення існує, було би образою для ірландських робітників вимагати їх підкорення Британській федеральній раді… Якщо члени Інтернаціоналу, що належать до панівної нації, закликають націю, завойовану, що продовжує залишатися у підкоренні, забути про свою власну  національність, «відкинути національні розбіжності» тощо, то це не інтернаціоналізм, а ні що інше, як проповідь підкорення гнобленню, спроба виправдати й увічнити панування завойовника під прикриттям інтернаціоналізму. Це тільки зміцніло би й так занадто поширене серед англійських робітників уявлення про те, ніби вони – істоти вищого ґатунку в порівнянні із ірландцями і тією ж мірою є аристократами, якою якнай зледащілі білі в рабовласницьких штатах вважають себе аристократами по відношенню до негрів…
Ірландці, так само як і інші пригноблені нації, можуть входити до Товариства тільки як рівноправні із представниками панівної нації, протестуючи проти поневолення. Тому існування ірландських секції не тільки виправдане, але вони навіть мусять заявити у вступі до свого статуту, що їх перший і найважливіший обов’язок як ірландців полягає в тому, щоби добитися своєї національної незалежності».
Фрідріх Енгельс  вважав, що ця пропозиція Джона Хейзла ганьбить Інтернаціонал, і запропонував її прибічникам , якщо вони настільки сповнені інтернаціоналізму, довести це, перенісши Британську раду в Дублін та підкорившись Ірландській раді. Генеральна рада Міжнародного товариства робітників підтримала пропозицію Енгельса відхилити ідею Хейлза. При чому протокол обговорення цього питання було вирішено не публікувати, оскільки це компрометує Інтернаціонал[1].

Фігура умовчання.
Зараз у суспільній свідомості України слово «комуніст» – синонім понять «російський патріот» або «російський шовініст» чи «російський імперіаліст». Саме тому в умовах неоголошеної війни між Росією та Україною прийнятий Верховною Радою України 9 квітня 2015 р. закон № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів», що запустив процес так званої «декомунізації», не викликав в Україні скільки-небудь помітних громадських протестів.
Безумовно діяльність Комуністичної партії України дає всі підстави для таких висновків. Заснована в липні 1918 р. як обласна організації Російської Комуністичної партії (більшовиків), ця партія попри всі перейменування і перетворення залишалася саме філією російської партії РКП(б) – ВКП(б) – КПСС. Василь Шахрай був першим, хто виступив проти такого становища, першим висунув ідею створення незалежної Української Комуністичної партії для боротьби за самостійну соціалістичну Україну, тому саме його вважають засновником течії так званих «українських націонал-комуністів», або «націонал-ухильників», як таврувала їх сталінська бюрократія.
Понад півстоліття тому в 60-ті роки ХХ ст. видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький писав: «Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха «До хвилі» (1919) – блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України. Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальності ще й донині»[2].
Минулого року в Україні широко відзначали сторіччя початку української революції 19171921 рр. Були відповідні укази президента, урочисте засідання Верховної Ради, ювілейні видання, виставки й конференції, телепередачі та інтернет-проекти.  Один з таких проектів створив і Український інститут національної пам’яті, який зокрема презентував новий сайт, присвячений 100-річчю української революції 1917–1921 рр. В розділі "Діячі" ви марно будете шукати представників так званого "українського націонал-комунізму" в середовищі більшовицької партії, як-от Василя Шахрая чи Миколу Скрипника, не знайдете й очільників лівих течій УПСР та УСДРП, що оформилися у 1919 –1920 рр. у дві Українські Комуністичні партії – Олександра Шумського, Василя Елана-Блакитного, Євгена Нероновича чи Андрія Річицького, не кажучи вже про командувача Революційної постанської армії України анархіста Нестора Махна. Натомість можете почитати біографію такого «видатного діяча» української революції як ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург ("Василь Вишиваний")[3].
Не надто багато можна дізнатися про вищеперерахованих «націонал-ухильників» і з радянської історіографії. Виняток тут становить хіба що Микола Скрипник, який був старим більшовиком та активним учасником Жовтневого повстання 1917 р. у Петрограді, про якого на початку 60-х років було дозволено більш-менш широко розповідати, але навіть із нього остаточно зняли звинувачення в національному ухилі і реабілітували у партійному відношенні лише в березні 1990 р.[4], а збірку його праць видали лише у 1991 р.