середа, 20 березня 2019 р.

Про «більшовицький терор», «історичну правду» та наукову доброчесність




Нещодавно в мережу було викладено чергове число журналу "Краєзнавство", який видає Інститут історії України НАН України спільно із Всеукраїнською спілкою краєзнавства -№ 3 за 2018 р., де було вміщено статтю доцента кафедри історії НаУКМА Олени Бетлій «Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять»[1]. Ця ж стаття 12 березня цього року була викладена на сайті "Історична правда"[2]. Читаючи статтю на "Історичні правді", я мимоволі пригадав гасла так званого Міністерства правди із відомої антиутопії Джорджа Оруелла «1984 рік»: «війна - це мир, свобода - це рабство, незнання – сила.» Але спочатку все-таки звернемося до першої публікації в журналі "Краєзнавство".


Як вказано в анотації  до статті пані Бетлій, "стаття присвячена встановленню кількості та імен загиблих під час більшовицького терору в Києві в січні (старого стилю)/ лютому 1918 р." Авторка зробила досить цікавий і ґрунтовний аналіз метричних книг Києва за цей період, та дійшла висновку, що найбільш вірогідно загальна кількість жертв "більшовицького терору" за цей період в Києві становить 1286 осіб. Сама цифра 1286 загиблих взята із видання «Статистический бюллетень по городу Киеву, издаваемый Киевской городской управой» - №1 за січень – березень 1918 р., але ж там йдеться про жертви громадянської війни в цілому, «вбитих, похованих у звичайному порядку та в трьох братських могилах у Маріїнському парку, на Байковому цвинтарі та у Видубецькому монастирі»[3]. Далі в статті Олени Бетлій, коли вона описує результати своїх досліджень метричних книг окремих церков Києва, згадуються і загиблі прибічники більшовиків та учасники січневого повстання[4] А от у висновках статті пані Бетлій цифра 1286 загиблих співвідноситься виключно із «розстрілами киян більшовиками»[5] та більше того – є ілюстрацією геноциду, проведеного тими ж таки більшовиками.

Похорон учасників боїв за Київ 17(4) лютого 1918 р. в Маріїнському парку.

В самій статті авторка згадує також і мою статтю на цю тему, опубліковану в 2015 р.[6], але зазначає, що "не має наміру вступати в дискусію щодо менш чи більш жорстокого більшовицького режиму, засновану на цифрах." Тим не менше власну цифру вона таки називає і до цієї цифри та авторських висновків і термінології є декілька запитань.
По-перше, дослідниця зображує терор лише з одного боку – червоних військ, хоча серед похованих тоді в Києві в братських могилах і на кладовищах різних конфесій була велика кількість загиблих червоногвардійців, робітників київських заводів, прибічників Радянської влади, бійців армії Муравйова та й просто мирного населення, які загинули від куль та снарядів військ Української Центральної Ради. Найбільш відомі випадки звірячих убивств засвідчили знайдені понівечені тіла більшовиків Леоніда Пятакова та Олександра Горвіца. До речі вони згадуються у книзі «Малая Русь», виданій в Києві вже при німцях за редакцією Василія Шульгіна, яку неодноразово цитує авторка[7].
 Леонід Пятаков.

Один з лідерів київських більшовиків, член ЦВК Рад України і депутат Всеросійських Установчих зборів від Південно-Західного фронту Леонід Пятаков був заарештований у себе на квартирі в ніч на 25 грудня 1917 р (7 січня 1918 р.)[8]. Труп його було знайдено лише через 20 днів за 6 верст від станції Пост Волинський  неподалік від Києва. 16 (29) січня 1918 р. за дорученням виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, членом якого був Л.Л. Пятаков, депутати цієї  Ради робітник суднобудівної верфі Д. Олійник та солдат О. Галанько оглянули знайдене тіло. На ньому виявлено: „права сторона голови розбита, над правою бровою дві рани, зроблені шаблею,...  в лівій частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук  порубані, мабуть, шаблею”. Як потім пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, а він конвульсивно хапався руками за клинок шаблі[9].

вівторок, 5 березня 2019 р.

Оксана Шахрай. Спогади


Оксана Іванівна Шахрай (дівоче прізвище Тéпер) прожила довге життя. Народилася вона в родині єврейського вчителя на Волині в 1887 р., а померла у Москві в 1980 р. В 1904 р. вперше долучилася до революційної боротьби проти самодержавства, вступивши до гуртка Партії соціалістів революціонерів в Одесі. В 1907 р. в Феодосії вона познайомилася із Василем Шахраєм, що був тоді також членом одного з таких гуртків, а за кілька років став її чоловіком. Вона була старша за нього на рік і мала на той момент більший політичний досвід, пережила два арешти і заслання. Обидва вони вже у 1910 р. позбулися есерівської ідеології і стали марксистами. Василь Шахрай у 1913 р. став членом Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). Оксана Шахрай після трьох арештів та заслань за часів царизму, в 1917 р. також вступила до цієї партії, але через сімейні обставини в 1918 р. втратила зв’язок із партією і фактично вийшла із неї.
Василь Шахрай став одним з лідерів більшовиків України  в 1917 р., членом першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату, делегатом від ЦВК Рад України на мирній конференції в Брест-Литовську. Проте в березні 1919 р. за публічну критику національної політики більшовиків в Україні, нехтування ними проголошеного права націй на самовизначення та викриття шовіністичних тенденцій, публічний заклик до утворення окремої від РКП(б) Української Комуністичної партії рішенням ЦК КП(б)У Василь Шахрай був виключений із партії більшовиків. Влітку 1919 р. для підпільної роботи в тилу денікінської армії він вирушив на Кубань, де був схоплений та убитий білогвардійцями  на початку 1920 р.
Оксана Шахрай мусила сама виховувати двох їхніх дітей (доньку Оксану і сина Юрія), самотужки здобуваючи освіту та засоби для існування. Спогади її збереглися у фонді Климента Ворошилова у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ. Ф. 74. Оп.1. Д.426. Л.29-45.) у Москві. На жаль ці спогади не датовані та навіть не підписані. Приналежність їх Оксані Шахрай визначили працівники цього архіву за почерком та змістом документу. Час написання їх можна визначити також лише приблизно – після 1945 р.
Чому саме в цьому фонді опинилися ці спогади? Справа в тому, що Оксана Шахрай була добре знайома із дружиною Климента Ворошилова  Єкатериною Давидівною Горбман: разом вони відбували заслання в містечку Онєга Архангельскої губернії в 1910 р., а в 1915 р. в Петрограді Єкатерина Горбман познайомила Оксану Шахрай та її чоловіка Василя зі своїм чоловіком – майбутнім народним комісаром військових і морських справ СРСР Климентом Ворошиловим.
Живучи в сталінському СРСР, Оксана Шахрай добре знала, яка доля чекала на членів сімей «ворогів народу» та «дітей ворогів народу», тому перш за все намагалася добитися реабілітації свого чоловіка, зняти із нього звинувачення в антирадянській, антиленінській діяльності. Саме для цього вона зверталася по допомогу до Ворошилова, але всі ці зусилля були марними. В реабілітації Василя Шахрая їй відмовили. Єдиним позитивним результатом цих звернень можна вважати те, що  ні вона сама, ні її діти не були репресовані, а навіть змогли працювати на відповідальних посадах в радянських освітніх та господарських установах.
Як і будь-яке історичне джерело, спогади Оксани Шахрай потребують перевірки і співставлення з іншими джерелами. Не все в них відповідає дійсності, особливо там де авторка описує події, яких не бачила сама, а передає із чужих розповідей, чуток тощо (наприклад, про переслідування Василя Шахрая зеленими під Новоросійськом). Але попри всі нашарування пізніших ідеологічних штампів та явну мету довести, що Василь Шахрай був правовірним і твердокам’яним ленінцем, що ніколи не мав розходжень із «генеральною лінією партії», спогади Оксани Шахрай зберегли низку особистих вражень та ніким іншим не зафіксованих подробиць їх особистого життя й ознак тієї доби, яку вони переживали.





Оксана Шахрай. Воспоминания. О В.М. Шахрае.

С Василием Матвеевичем Шахраем я впервые встретилась летом 1907 г. в городе Феодосии, куда приехала после отбытия тюремного заключения. В.М. только что окончил учительскую семинарию и ждал назначения на работу в школе. Он был уже членом Феодосийской организации П.С.-Р.[1], которая состояла преимущественно из его сокурсников по семинарии и небольшого количества портовых рабочих. Там же работали перешедшая к тому времени на нелегальное положение Беття и Поля, приехавшая из Елисаветграда. Возглавлял организацию журналист Василий Сергеевич Карцев. Но к моменту моего приезда он уже был арестован и сидел в Феодосийской тюрьме, откуда его выслали в Енисейскую губернию. С В.М. мы встречались на собраниях и массовках. В то время как раз происходила подготовка к очередному губернскому съезду и обсуждался вопрос об отношении к выборам во 2-ю думу.
Встречались мы и вне партийной обстановки почти ежедневно за общими обедами, так как он был единственным обладателем каких-то материальных ресурсов (кажется имел уроки), которыми он нас и снабжал. Но вскоре после моего приезда нас с Беттей  арестовали и после четырехмесячного заключения выслали в Онегу, а В.М., получив назначение, выехал на работу в Маяки[2] Херсонской губ.
Между В.М. и Беттей в ссылке происходила оживленная переписка. Из этой переписки мы вскоре узнали, что он распрощался со своими эсэровскими увлечениями. Уже в начале 1908 г. он прислал мне письмо, которое начиналось словами: «можешь меня поздравить – я диалектический материалист». Долго шло объяснение, как он до этого дошел. В годы реакции в таким медвежьем углу, как Маяки, куда его послали на работу в качестве учителя городской школы, никаких партийных организаций не было. Всё свободное от работы время он тратил на чтение и работу над собой.
Прочитав Плеханова «К развитию монистической точки зрения в истории»[3] и ряд других книг, он осознал себя диалектическим материалистом. «Капитал» Маркса еще более убедил его в новых позициях, и с эсэрством он распрощался. В годы реакции работая учителем в Маяках, Березовке и Полтаве, где никакой революционной работы не было, он организационно с партией с.-д.[4] связан не был. Связь начала налаживаться в 1913 г., когда он учительство вал в Петербурге, где он и одновременно учился в Коммерческом институте. Но первая империалистическая война и мобилизация эти связи оборвали.
Для характеристики В.М. небезынтересен такой эпизод. Человек недюжинных способностей он самостоятельно изучил три языка: немецкий, французский и английский. Немецким он овладел настолько, что предпочитал читать «Капитал» Маркса в подлиннике. На первом курсе Коммерческого института политэкономию читал профессор Туган-Барановский[5]. Он же вел семинар по изучению «Капитала» по русскому переводу П. Струве, который тогда считался наилучшим. И вот однажды на семинаре В.М. с немецким подлинником «Капитала» в руках выступил и заявил, что какое-то место (какое я не помню) П. Струве перевел неправильно и тем самым исказил смысл всего контекста. После небольшой «дискуссии» Туган-Барановский вынужден был признать, что В.М. прав.
Я снова встретила В.М. в 1915 г. Осенью 1914 г. он как студент был освобожден от мобилизации впредь до особого распоряжения и вернулся в Петроград для исполнения своих обязанностей по школе. Там мы и встретились.
Примечание: Этот период тебе и К.В.[6] лучше известен, и ты сама его заполнишь. Я тогда жила в Пирятине и была исключительно занята своими детьми: Оксане было три года, а Юре несколько месяцев.
Клим Ворошилов та Катерина Горбман

В 1916 г. очередь дошла до студентов и его снова мобилизовали и отправили в Кременчуг в запасной батальон, а через два месяца в Полтаву в военную школу[7], где в четырех-месячный срок готовили прапорщиков для пополнения убывающего командного состава в действующей армии. Очень способный по природе, он и в военной школе учился отлично и закончил ее портупей-юнкером, получив чин прапорщика. Единственное, что ему не удавалось – это командовать «Смирно» – и кадровые офицеры над ним посмеивались. Возможно, что вследствие этого «недостатка», его не послали на фронт, а оставили при школе преподавателем. Окончил он школу в феврале 1917 г. – накануне Февральской революции. Некоторое время и после революции в школе царили все старорежимные порядки, с чем он мириться не мог и в марте 1917 г. он с группой сочувствующих юнкеров и офицеров учинил «революцию». Старое начальство сместили , выбрали новых – либеральных и установили новый режим в школе в целом.
Его выбрали депутатом от школы в Совет рабочих и солдатских депутатов. Тут он примкнул сразу к социал-демократической фракции Совета и вступил в (объединенную тогда в Полтаве) с.-д. организацию. Все свое свободное от занятий в школе время он отдавал работе в Совете. Ему часто приходилось выступать на всевозможных собраниях и митингах, а так как он говорил по-украински, его выступления особенно нравились полтавчанам – украинцам в основной своей массе.
Ему, как военному, было поручено командовать первомайской демонстрацией. Его послали в Ленинград на первый съезд советов. Оттуда он приехал вполне определившимся большевиком.
Василь Шахрай

Вспоминается его доклад об этом съезде[8] на каком-то большом собрании (кажется на пленарном заседании Совета), где он с восторгом говорил о деятельности тогда еще малочисленной группы большевиков на съезде и об историческом заявлении Владимира Ильича Ленина: «Есть такая партия!»
В первые дни после Октябрьской революции полтавские кадеты, считали себя еще хозяевами положения и подбили юнкеров к выступлению против Совета депутатов. В.М.Ш. поручили командование войсками, перешедшими на сторону Советов, и ему удалось предотвратить кровопролитие, уговорив юнкеров сложить оружие без боя.
В декабре 1917 г. Центральная рада, желая закрепить свою власть на Украине, созвала под маркой съезда советов съезд кулаков в основном[9]. Однако большевистские фракции Советов тоже послали своих делегатов. От Полтавского совета был послан В.М. Там он выступал против кулацких и националистических деклараций Ц.Р. от большевистской фракции и вместе с ней покинул съезд и уехал в Харьков, где собрался съезд рабочих депутатов Донбасса и Украины, и было организовано первое большевистское правительство на Украине, вошедшее в историю под названием ЦИКУКа. В.М. вошел в это правительство в качестве секретаря (зачеркнуто) комиссара военных дел. В декабре 1917 г. его делегировали в Брест на мирную конференцию с немцами, где пришлось вести борьбу с делегацией от Ц.Р., которая сыграла изменническую роль, за спиной конференции продав Украину немецким империалистам. Не успел он вернуться из Бреста и доехать до Киева, где тогда уже находилась ЦИКУКа, как началось наступление немцев. Вместе с правительством пришлось эвакуироваться в РСФСР[10]. В Москве он был некоторое время членом ВЦИКа от Украинского правительства, потом он из состава правительства вышел и уехал в Саратов. В течение 1918 и начала 1919 гг. он работал в организации, ведавшей делами пленных и беженцев. В 1919 году он на короткий срок вернулся на Украину. Наступление Деникина опять загнало его в подполье и он очутился на Кубани. Но там свирепствовали зеленые[11] и ему пришлось от них скрываться. Тут его следы потеряны. Только в 1925 г. было получено письмо от заведующего Мархотской метеорологической станции (фамилию его я не помню[12]), где он сообщил, что В.М. принужден был конец 19 и начало 20 г. скрываться у него на станции, где он жил в качестве работника. Раза два туда наведывалась полиция Зеленого (??? – А.З.), но открыть его не удалось. Арестовали его в лесу, куда он отправился якобы за дровами. Его увезли в Новороссийск. Когда об этом узнал заведующий станцией, он поехал в Новороссийск и вместе с товарищами железнодорожниками устроил ему побег. Железнодорожники снабдили его билетом до Ростова и усадили в поезд.  Это все, что известно о нем. Когда после окончания гражданской войны, семья стала его разыскивать, разнесся слух, что деникинцы его на какой-то железнодорожной станции расстреляли. Вероятно это так и было, но установить точно, где и когда не удалось.

Обо мне.
Вернувшись из ссылки в 1910 г, в самый разгар реакции, когда с П.С.Р. я порвала идейно и организационно, а с С.-Д. связей не имела, я начала усиленно готовиться экстерном к сдаче экзаменов за 7-й класс гимназии, чтобы таким способом приобрести возможность хоть уроками укрепить свое материальное положение. В 1911 г. я благополучно экзамены сдала при Вознесенской женской гимназии, получив даже три четверки: по математике, истории и географии. По тогдашним временам при министерстве Кассо[13], когда даже для экстернов-евреев была введена 3-процентная норма, еврейке получить четверку на экзамене считалось большим достижением.
В том же году я вышла замуж за Василия Матвеевича Шахрая и обзавелась семьей. В 1912 г. у меня родилась дочь, а в 1915 г. – сын. К 1917 г. у меня было двое маленьких детей, забота о которых поглощала все мое внимание и всю энергию. Если прибавить к этому частые и серьезные заболевания детей, то станет ясно, почему в 1917 г., когда муж включился в большую политическую жизнь страны, я как-то осталась в стороне. В 1917 г. я, правда, вступила в полтавскую организацию большевиков, но ненадолго. начавшиеся перипетии гражданской войны на Украине загнали меня с детьми к родным мужа на село, где я прожила до 1921 г. и таким образом механически из партии выбыла. Мои неоднократные попытки снова вступить в партию не увенчались успехом.
Зато в другой области моей личной жизни Советская власть мне очень много дала. До революции я не смела мечтать о высшем образовании, хотя жажда знания и необходимость приобрести какую-нибудь квалификацию толкали меня на путь учебы. Только при Советской власти в 1923 г. я, сдав сравнительно легкий экзамен, поступила в Харьковский институт народного образования на факультет социального воспитания и закончила его в 1927 г. Руководство факультета выдвинуло мою кандидатуру в аспиранты во вновь открывшийся Украинский научно-исследовательский институт педагогики (УНДИП). Аспирантуру я закончила в 1931 г.
Надо сказать, что учеба моя шла без отрыва от «производства». Овдовев, я должна была подумать о материальном обеспечении детей. (В 1921 г.) прослушав в Пирятине краткосрочные курсы Трудовой школы, я была назначена там же учительницей в одну из школ. Учительский оклад того времени, равнявшийся четырем миллионам рублей, обеспечивал мне кусок мыла в месяц для стирки белья. Во всем остальном я зависела от стариков-родителей мужа. Они мне правда в помощи не отказывали и каждую неделю снабжали молоком для детей, печеным хлебом или мукой, картошкой и другими овощами (все это я грузила на себе и таскала за 6 километров из деревни в город) Но такой образ жизни меня не удовлетворял. В мои планы не входило быть в зависимости от стариков, во первых; необходимость повысить свои знания и педагогическое мастерство, во-вторых; и дать детям настоящее коммунистическое воспитание, каковое они смогут полчить, как мне тогда казалось, только в детском доме, в-третьих, все это заставило меня искать способов выбраться из Пирятина в большой культурный центр, где я и сама смогу учиться и детей воспитать надлежащим образом. Случайные обстоятельства помогли мне в этом. Мой племянник, которого я не видела 11 лет и с которым не переписывались, разыскал меня, приехал и увез меня в Харьков [14].
Там я нашла полтавских товарищей, которые помогли мне устроиться с детьми в Опытно-показательном детском доме имени Шевченко в с. Гиевке Харьковской области. Действительность 21-22 гг. немного развеяла мои радужные представления о настоящем коммунистическом воспитании в детском доме, и через два года я без особого сожаления покинула детский дом и при помощи тех же товарищей устроилась в 1923 г. на работу в редакцию нарождавшегося в то время научно-популярного журнала «Знання», где я работала секретарем редакции, переводчицей на украинский язык и техническим редактором во время учебы и аспирантуры. В 1931 г. я перешла в УНДИП в качестве научного сотрудника, где и работала до 1937 г. В 1937 г. перешла на работу в школу. Преподавала русский язык и литературу в 5-10 классах в Чугуевском районе до начала Великой Отечественной войны. Война оторвала меня от любимого дела. Но вопросы воспитания детей до сих пор меня очень волнуют. В особенности вопросы внешкольного воспитания детей, родители которых в силу своей занятости не могут сами организовать разумного занятия и отдых детей после школы.

Российский государственный архив социально-политической истории. Ф. 74. Оп.1. Д.426. Л.29-45. Рукопись. Оригинал. Публикуется впервые.

Передмова і примітки Андрій Здоров.



[1] Партії соціалістів-революціонерів.
[2] Нині село Маяки Біляївського району Одеської області.
[3] Очевидно авторка має на увазі книгу Г.В. Плєханова «К развитию монистического взгляда на историю» (1894).
[4] с.-д. – соціал-демократи. Мається на увазі РСДРП.
[5] Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) – український та російський економіст.
[6] К.В. – Ворошилов Климент Єфремович (Охрімович) (1881-1969) – радянський політичний та військовий діяч, народний комісар оборони СРСР (1925-1940), голова Президії Верховної Ради СРСР (1953-1960). Оксана Шахрай звертається тут до його дружини Катерини Давидівни (уродженої Гітлі або Голди Горбман. 1887-1959), із якою вони дружили.
[7] Віленське військове піхотне училище, яке в цей час було евакуйовано в Полтаву.
[8] Очевидно мова йде про І Всеросійський з’їзд Рад (Совітів) робітничих і солдатських депутатів в Петрограді 16 червня – 7 липня 1917 р, делегатом якого від Полтавської Ради був Василь Шахрай.
[9] І Всеукраїнський з’їзд Рад 17-19 грудня 1917 р. в Києві був скликаний Обласним комітетом Рад Південно-Західного краю, хоч більшість Рад (Совітів) Півдня та Сходу  України проігнорували це запрошення. Українська Центральна Рада та її органи дійсно направили на цей зїзд своїх прибічників.
[10] Насправді Народний Секретаріат України було ліквідовано на останньому засіданні ЦВК Рад України в Таганрозі 18 квітня 1918 р.
[11] Насправді «зелені» Кубані та Чорноморської губернії наприкінці 1919 - початку 1920 рр. були переважно селянськими партизанськими загонами, що вели боротьбу проти денікінців під керівництвом місцевих есерів і в союзі із підпільниками більшовиками.
[12] Очевидно це був Лютницький Антон Ульянович (1884-1941).
[13] Кассо Лев Арістідович (1865-1914) – міністр народної освіти Російської імперії в 1910-1914 рр., проводив реакційну консервативну політику.
[14] Можливо це був Ілля Гордєєв-Тепер (1901-1938) - член Конфедерації анархістів України "Набат", а із 1921 р. - працівник ЧК - ДПУ УСРР.


Читайте також:

Curriculum vitae Оксани Шахрай.

субота, 2 березня 2019 р.

Ідейна спадщина засновника українського «націонал-комунізму»




Василь Матвійович Шахрай трагічно загинув ще до того, як відгриміли до кінця великі революційні баталії 1917 – 1921 років. Йому не судилося стати свідком цілковитої перемоги соціально-революційних сил над білогвардійщиною чи  остаточної поразки Директорії в боротьбі за Українську Народну Республіку. Він не дожив до кінця періоду «воєнного комунізму», запровадження політики «коренізації», дискусії про «федералізм» та «автономізм».  Герой цього нарису не побачив утворення СРСР та цілої плеяди подій, що ознаменували спершу відродження української політичної, наукової або творчо-мистецької думки за нових умов тогочасної дійсності, а потім їх швидкий та трагічний крах. Важко сказати, як склалася б доля Василя Матвійовича, коли б він пережив революційні буревії, не потрапивши до рук денікінських головорізів. Проте, завдання історичної науки полягає геть не в тому, щоб міркувати «якби воно було». Куди важливішим є з’ясувати значення ідейної спадщини засновника українського «націонал-комунізму», яким по праву вважається Василь Шахрай.                                                    
Головна теоретична праця Шахрая була написана ним у співавторстві із Сергієм Мазлахом – тодішнім очільником Саратівського підвідділу Комісаріату в справах національностей РФСРР. Всупереч думці, що Мазлах лише «підписався під книгою», маємо підстави вважати, що він приймав безпосередню участь у її написанні. Більш того, Сергій Михайлович особисто зробив чимало, щоб ця книга побачила світ[1]. Так чи інакше, «націонал-ухильництво» Сергія Мазлаха було лише минучим епізодом, тоді як Василь Шахрай поплатився за свої погляди власним життям. Він не розкаявся і не зламався, а до останнього продовжував боротьбу за окреслені в «До хвилі» ідеали. Згодом цю невелику книгу назвали справжнім «маніфестом українського комунізму», незмінно роблячи акцент на тому, що головним її автором був все ж Шахрай[2].                                                                                 
Учасник революційних подій 1917-1921 років, лівий дисидент-політемігрант Іван Майстренко, котрий доклав чимало зусиль для перевидання «До хвилі» (Нью-Йорк, 1967 рік) так відгукувався про заборонену працю Василя Шахрая та Сергія Мазлаха: «Вийшовши друком на початку 1919 року, ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму – боротьбистів, укапістів, федералістів у КП(б)У; персональних виступів О. Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва та інших. Автори «До хвилі» дореволюційні більшовики, які під час революції 1917 року працювали в Полтавській організації партії. Національна українська революція 1917 року своєю могутністю переконала їх, що національно-державне відродження України – непереборний факт і що без нього український народ не дістане свого повного соціального визволення. Перемога комунізму на Україні через її цілковите усамостійнення – така девіза авторів праці «До хвилі»»[3].                                   
Попри звинувачення в українському націоналізмі, автори «До хвилі» лишалися переконаними марксистами. У своїй аргументації вони принципово послуговувалися не якимись суб’єктивними судженнями чи метафізичними доказами, а розглядали питання незалежності України через призму марксистської діалектики, шукаючи матеріалістичне опертя своїм поглядам. Їх глибокий, хоча й дещо завуальований художньо-гумористичним тоном аналіз, був невтішним для всіх, хто заперечував право українців на своє національне самовизначення. Без огляду на те, до якого табору належали останні – «лівого» чи «правого». Василь Шахрай ніколи не розглядав «українське питання» поза контекстом подій, які у першій чверті двадцятого століття перекроїли мапу Європи та мали призвести, на глибоке переконання марксистських радикалів, до світової соціалістичної революції.  Шахрай та Мазлах впевнено відзначали: «Справа самостійної України у світовій революції не безнадійна, навпаки – міжнародна революція – єдиний шлях до дійсно вільної, дійсно самостійної України»[4]. Не дивлячись на все вищезазначене, вже на початку березня 1919-го товариші були виключені з партії. Потрапивши під заборону, наклад книги «До хвилі» вилучався й знищувався[5].                                                                      
В силу непростих обставин, робота Шахрая та Мазлаха над організацією окремої від РКП(б) (адже КП(б)У була лише її регіональною філією) Української комуністичної партії не була завершена. Справа організації УКП завершилася без участі Василя Шахрая, який зник у протиденікінському підпіллі на Кубані. Чи був він на той момент серед живих – наразі питання без відповіді. Поновлений у партії Сергій Мазлах різко змінив свої погляди. До утвореної 22 січня 1920 року «незалежними уесдеками» та їх прихильниками УКП він не бажав мати жодного стосунку. Проте, ідеї «До хвилі» безперечно знайшли свій живий відгук раніше, в тому числі й одна з основоположних  ідей книги – створення Української комуністичної партії.                                          
В ході Української національно-демократичної революції 1917-1921 років частина політичних сил, що брали дієву участь у боротьбі за державну незалежність, по суті визначаючи політику Центральної Ради та Директорії УНР, почали еволюціонувати у напрямку лівого радикалізму. Вони  обстоювали совітську (радянську) форму організації влади і наближалися до визнання комуністичної доктрини. Ще в грудні 1917 року невеликий гурт українських соціал-демократів («уесдеків») на чолі з Євгеном Нероновичем та Євгеном Касьяненком підтримує створення більшовицьких владних органів  в Україні – ЦВК рад України та Народного секретаріату. Ліві українські соціал-демократи (ЛУСД) влилися до КП(б)У на її І Установчому з’їзді (липень 1918-го), суттєво допомігши більшовикам в опануванні ними України[6]. За влади гетьмана Скоропадського об’єктивний процес полівіння настроїв мас призвів до нового розколу в середовищі українських революційних сил: 13 – 16 травня 1918 року відбувся VI з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) на якому оформлюється розкол «уесерів». Ліве крило УПСР, відоме в подальшому як боротьбисти, стане в подальшому ініціативним ядром УКП(б) – Української комуністичної партії боротьбистів (серпень 1919-го). Самостійницький курс УКП(б) не на жарт хвилював російських більшовиків, призвівши в подальшому до її вимушеного саморозпуску. Протиріччя між прихильниками совітської та парламентсько-демократичної платформ призведуть Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) до нового розколу на VI з’їзді 10-13 січня 1919 року. Незалежні українські соціал-демократи (ліва частина з’їзду) після ідейно-політичних хитань та пошуків свого подальшого шляху реалізують задум створення Української комуністичної партії, котра переживе розпущену УКП боротьбистів на цілих п’ять років[7]. Самостійницькі ідеї Шахраєвої «До хвилі» в тій чи іншій мірі мали вплив на представників всіх означених течій.                                                                              
Фіктивна «Українська держава» гетьмана Павла Скоропадського виявилася недовговічною: без підтримки німецьких багнетів її досить швидко змели повстанські маси на чолі з Директорією. На зміну «Українській державі» була відновлена Українська народна республіка. Державотворчі сили, котрі визначали політичний курс Директорії УНР, не спромоглися швидко і рішуче здійснити перетворення на користь робітників та селянства. Дедалі більшу популярність в масах отримували совітська форма організації влади та радикально-соціалістичні гасла. Невдовзі розпочалася друга спроба більшовицького опанування України. На першому етапі воно було досить успішним – полишена широкими трудовими масами Директорія терпіла поразку за поразкою, займаючись насамперед пошуком «орієнтацій» та внутрішніми політичними чварами.  Полівіла частина українських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів не стала втікати слідом за вождями Директорії. Вони, натомість, обрали шлях пошуку компромісу з більшовиками, будучи певними, що українські «трудові класи» готові обстоювати ідею самостійної совітської України. Маріонетковий характер утвореного в Росії Тимчасового робітничо-селянського уряду України викликав вкрай мало сумнівів. Не без іронічного гумору згадуваний  в «До хвилі» Християн Раковський, котрий обійняв посаду голови Українського радянського уряду після «тимчасового» Георгія П’ятакова, не мав ні найменшого бажання домовлятися з місцевими просовітськими силами. Незалежні українські соціал-демократи та есери майже відразу опинилися в немилості, адже їх самостійницькі домагання йшли в розріз із централістичною політикою РКП(б). Виключенням на загальному фоні лишалися «більш поступливі» боротьбисти на чолі з В. Елланом-Блакитним, О. Шумським, Г. Гриньком та іншими. Ця партія була допущена в «легальну опозицію», а її представники навіть увійшли до складу уряду. Тим часом на голови представників інших українських соціалістичних партій посипалися репресії. «Незалежники» та «есери центральної течії» вливаються до антибільшовицького повстанського руху.                                                                  
Після виключення з партії Василь Шахрай перебував в Україні. Він не піддався на спробу вислати його за межі республіки. Дослідник Степан Величенко, посилаючись на слідчу справу провідного теоретика УКП Андрія Річицького, стверджує, що навесні 1919 року Шахрай ініціює тісний контакт з УСДРП незалежних. Його головна мета лишається незмінною – створення самостійної Української комуністичної партії. Василь Матвійович пише для офіційного друкованого органу УСДРП незалежних кілька блискучих полемічних статтей під псевдо Гриць Сокира[8]. Хоча дослідник Олександр Мукомела й твердить, що ці статті написав «без сумніву Андрій Річицький»[9], стиль їх написання надзвичайно схожий на Шахраєвий.  Саме в такому стилі написана резонансна тоді «До хвилі». У будь-якому випадку лідери «незалежників» ще тоді не могли пропустити цю книгу поза увагою. Очевидно, вплив ідей Василя Шахрая на майбутніх укапістів був справді потужним.  
Отже, заборонена тоді «До хвилі» вже встигала внести до революційного середовища «отруту націоналізму». Попри всі заборони, вона потрапляла до рук всезростаючої кількості людей, нею зачитувалися всі, хто прагнув знайти відповідь на питання: «чи можлива незалежна від Росії совітська Україна?». Надзвичайно важливі свідчення для нас лишив вищезгаданий Іван Майстренко. Влітку 1919-го він працював у Кобеляцькій організації[10] Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), яка в цей час знаходилася під впливом Ніни та Іллі Хмелевцевих – російських марксистів, що захопилися ідеєю самостійної України. З наступом денікінських військ Іван Майстренко був призначений політкомісаром партизанського полку Кобеляцького повітового виконкому, на чолі якого став боротьбист Олекса П’ятенко. Під натиском денікінців полк з боями відступив на правий берег Дніпра, де з’єднався з ІІІ Галицьким корпусом армії УНР, який стояв фронтом проти білогвардійців. На деякий час полк увійшов до складу Галицького корпусу під назвою «Бригада полтавських повстанців»[11]. Ось що згадував Майстренко про цей період своєї діяльності:  «Саме в час мого прибуття до Кобеляк організація боротьбистів мала в своєму розпорядженні недавно надруковану в Саратові книгу Сергія Мазлаха й Василя Шахрая До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною? Книга вийшла під егідою Української комуністичної партії більшовиків хоч такої тоді й не існувало… проте автори книги задекларували наперед появу такої самостійницької партії. Хмелевцева змусила Співака[12] простудіювати цю книгу. Крім того, на зборах боротьбістської організації книга по розділах зачитувалася та коментувалася…Хмелевцева й Співак хотіли зробити цю книгу  програмою української самостійницької партії, як того й вимагала книга До хвилі… пізніше я довідався, що Хмелевцева, разом  із Співаком, саме в ці часи (літо 1919 року) мала в Полтаві зустріч з представниками партії УСДРП (незалежних), яка повстала проти більшовицької влади на Україні.  Від незалежників на зустрічі були Михайло Авдієнко і Йосип Дідич. Хмелевцева переконувала незалежників покінчити з повстанням, перевести партію на легальне становище й перетворити на самостійницьку Українську комуністичну партію, що й сталося пізніше в січні 1920 року коли Хмелевцева й Співак вже не жили. В розмові з незалежниками вони вважали себе не просто кобеляцькою групою, а всеукраїнською течією в комунізмі»[13].     
Слід сказати, що незалежники справді невдовзі вийшли з повстання. На той момент стало зрозуміло, що більшовицька влада довго не втримається в Україні, але на зміну їй переможно йшла денікінська котрреволюція. Лідери лівих українських повстанців відбули до Кам’янця-Подільського, в якому тоді знаходилися владні структури Директорії УНР. Там вони на деякий час були заарештовані петлюрівською контррозвідкою. Тільки після свого звільнення, все ще в умовах денікінської окупації, лідери УСДРП незалежних починають активну організаційну роботу над створенням УКП[14].       
      Окрема від     РКП(б) та її регіональної філії КП(б)У Українська Комуністична партія була офіційно створена на своєму установчому з’їзді 22-25 січня 1920 року. Першим головою партії обрали старого активіста УСДРП,  відомого українського профспілкового діяча та одного з керівників Спілки деревообробників – Антіна Драгомирецького. Весь час існування партії провідним теоретиком укапістів незмінно лишався Андрій Річицький. На відкритті першого установчого з’їзду УКП Річицький виголосив промову, в котрій згадав Василя Шахрая як «першого піонера УКП»[15]. Шахрая навіть заочно оголосили почесним головою з’їзду, водночас обравши членом Центрального Комітету новоствореної партії[16]. На той момент укапісти не знали де саме знаходиться Василь Матвійович і чи живий він взагалі. ЦК УКП провадив роботу над його пошуком, але позитивних результатів вона не мала. Уповноважений від Центрального Комітету «товариш Клименко» звітував: «В Катеринодар приїхав 25/5[17] вечером. Тов. Василя, нема, по чуткам, які я зміг зібрати за весь час, то він був у К-дарі восени 1919 року. Куди виїхав невідомо. В Рос. Ком. Партії також про нього нічого не знають. Оповістку до сих пір не надрукували, бо їх така маса, що до моєї ще не дійшла черга, а в хроніці «не хочуть друкувати» […] Взагалі Р.К.П. ігнорує, не поміщають у газеті оповісток, які ми їм надсилаємо»[18].       
         Як відомо, створена на противагу КП(б)У боротьбистами та невеликою частиною українських незалежних соціал-демократів («незалежних-лівих») УКП(б) мала чималі заслуги у знищені денікінщини. Тим не менш, під тиском РКП(б) та де-факто керованого нею Комінтерну у березні 1920-го вона була розпущеною. Подальша доля полку Кобеляцького повітвиконкому за спогадами Майстренка склалася наступним чином:   «Відступаючи від Денікіна на північ, разом з Червоною армією, полк Кобеляцького повітового виконкому не збирався покидати територію України. Кобеляцькі виробили свою стратегічну концепцію боротьби за радянську владу в Україні. Ця концепція вироблялася незалежно від боротьбістського центру в Києві… Ще в Кобеляках була перероблена і печатка організації (вона зберігалася на руках у мене як секретаря). На печатці  досі стояло – «Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів-комуністів)». Віднині з печатки були вирізані непотрібні слова… і з назви навкруги печатки залишилися тільки слова – «Українська партія….комуністів». А всередині залишилося як і було – «Кобеляцький повітовий комітет». Штаб цього полку та його теоретичні провідники загинули за подальших трагічних обставин, тоді як більшість повстанців  невдовзі покинула фронт УНР[19].              
Іван Васильович Майстренко, котрий організаційно порвав з боротьбизмом, встиг побувати і у лавах укапістів – партії, на яку ідеї висловлені Василем Шахраєм та Сергієм Мазлахом, справили чи не найбільший вплив. Звісно, «націонал-ухильницьку» течію серед українських комуністів творили не одні лише боротьбисти та укапісти. Такі «націоналістичні» елементи, хоч і у очевидній меншості, завжди були в самій КП(б)У.  Після розпуску своїх партій та входження до «правовірної» КП(б)У колишні члени як УКП(б), так і УКП лише посилили існуючу в ній «націоналістичну тенденцію». Слова Івана Майстренка про те, що ідеї «До хвилі» лягли в основу політичної платформи всіх течій українського комунізму, з принагідною згадкою Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Михайла Волобуєва чи Миколи Хвильового, не означають того, буцімто книга стала настільною для кожного з них у буквальному розумінні. Справжня цінність «До хвилі» полягає у її найголовнішому висновку: самостійна Україна можлива. Боротьба за самостійну совітську Україну – завдання, котре ставила перед тогочасним революційним поколінням сама історія. Нехай різними шляхами, всупереч всім перипетіям доби,  але цього важливого усвідомлення однаково дійшли всі, хто потрапив до пантеону українського «націонал-комунізму».
За подальших умов «радянської» дійсності  згадки про «націонал-ухильника» Василя Шахрая та його книгу «До хвилі» не віталися. Якщо подібне й мало місце, то вони були або офіціозно скупими, приховуючи складну специфіку його «єретичних» переконань,  або ж безкомпромісно засуджували погляди загиблого засновника українського «націонал-комунізму». Ім’я Василя Матвійовича майже забули, а заборонену «До хвилі» можна було відшукати лише у закритих спецфондах.  Спроби дружини Василя Шахрая Оксани Іванівни реабілітувати свого покійного чоловіка не знаходили позитивної відповіді навіть у часи «Відлиги», коли багато незаслужено забутих імен поверталися із мороку забуття. Проте, ідеї Шахрая не канули в лету після розгрому сталінізмом наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років українського «націонал-комунізму». Ідейна спадщина Шахрая мала певний вплив навіть в середовищі української політичної еміграції. Більш того, існує думка, що Шахраєві ідеї бодай опосередковано впливали на комуністичні та соціалістичні течії за межами власне українського середовища. Дослідник Олександр Юренко відзначає: «Коли у Західній Німеччині відразу по другій світовій війні у середовищі українських емігрантів, що дотримувалися лівої просоціалістичної орієнтації, виникла Українська революційно-демократична партія (УРДП), вона у багатьох питаннях спиралася на ідейні засади, вироблені Шахраєм. Особливо ж це стосувалося її лівої течії, що під проводом І. Майстренка та Г. Костюка виділилася з УРДП і була відома як група «Вперед» […] на той час націонал-комунізм уже був далеко не суто українським явищем. У Югославському тітоїзмі дехто із сучасників убачав продовження історичного буття ідей Шахрая. Й тим примітніше видається те, що головний ідеолог пошуків власного югославського шляху до соціалізму М. Джилас звертався до українського досвіду у цих питаннях. А ЦК Союзу комуністів Югославії мав політичні контакти з українською групою «Вперед». Отже, тяглість між тітоїзмом і шахраїзмом, попри всю опосередкованість, була не лише логічною, але й конкретною, наочною»[20].                                                      
Переосмислюючи непрості події нашої історичної минувшини, намагаючись безпристрасно поглянути на її складні переломні моменти та  винести з них необхідні уроки на майбутнє, ми завжди маємо пам’ятати, що до аналізу подій минулого не можна підходити зі звичними для багатьох кліше, характерними для сьогодення. Немає сенсу давати оцінку історичним постатям та значенню їх ідейної спадщини послуговуючись шаблонно-стереотипним мисленням. Саме такою історичною постаттю, феномен якої надзвичайно важко збагнути без об’єктивного висвітлення його життєвого шляху, є Василь Шахрай. Яку актуальність зберігають ідеї Шахрая для сучасності – питання іншого порядку, але, поза всяким сумнівом, їх політичне значення для українського визвольного руху минулого ХХ століття важко переоцінити. Вони слугували ідейним орієнтиром для щирих борців за соціальне та національне визволення українського народу, безпосереднім прикладом для яких могла послужити ідейна саможертовність та трагічна доля самого Василя Шахрая.      
Артем Клименко.    

Читайте також:
Андрій Здоров. Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)
Артем Клименко. Сергій Мазлах (Робсман): трагічна доля колишнього «націонал-ухильника»
Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні

--------------


[1] Юренко О. Із мороку забуття.: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992.
[2] Лисяк-Рудницький І. Український комуністичний маніфест  [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2009/07/22/український-комуністичний-маніфест/
[3] Майстренко І. Передмова до кн.: Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». – Нью-Йорк: Пролог, 1967.
[4] Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967.
[5] Юренко О. Із мороку забуття…
[6] Клименко А. Євген Неронович: забутий герой української революції [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2018/03/blog-post_31.html
[7] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 – 1921 рр. Т.ІІІ. – Відень: Український соціольогичний інститут, 1921.
[8] Stephen Velychenko. Why ukrainian communists condemned russian  bolsheviks as imperialists. Two previously unknown articles by Vasyl Shakhrai [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2436-stephen-velychenko-why-ukrainian-communists-condemned-russian-bolsheviks-as-imperialists-two-previously-unknown-articles-by-vasyl-shakhrai
[9] Мукомела О. Преса укапістів за часів Директорії [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2010/04/05/mukomela-ucp-press/
[10] На півдні Полтавської губернії
[11] Юренко О. Варто прислухатися до його голосу… Майстренко Іван Васильович [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2010/11/01/yurenko-maistrenko/
[12] Очільник кобеляцької організації боротьбистів
[13] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985.
[14] Мазепа І., Феденко П. З історії Української революції. – Прага, 1930.
[15] ЦДАГОУ. – Ф.8. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.4.
[16] Там само, арк. 121.
[17] Мова про 1920 рік
[18] ЦДАГОУ. – Ф.8. – Оп.1.  Спр. 34. – Арк. 7-8.
[19] Майстренко І. Історія мого покоління…
[20] Юренко О. Василь Шахрай: «Пливти проти течії» // Політологічні читання. – К.: Едмонтон, 1993. - №3.