середа, 20 березня 2019 р.

Про «більшовицький терор», «історичну правду» та наукову доброчесність




Нещодавно в мережу було викладено чергове число журналу "Краєзнавство", який видає Інститут історії України НАН України спільно із Всеукраїнською спілкою краєзнавства -№ 3 за 2018 р., де було вміщено статтю доцента кафедри історії НаУКМА Олени Бетлій «Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять»[1]. Ця ж стаття 12 березня цього року була викладена на сайті "Історична правда"[2]. Читаючи статтю на "Історичні правді", я мимоволі пригадав гасла так званого Міністерства правди із відомої антиутопії Джорджа Оруелла «1984 рік»: «війна - це мир, свобода - це рабство, незнання – сила.» Але спочатку все-таки звернемося до першої публікації в журналі "Краєзнавство".


Як вказано в анотації  до статті пані Бетлій, "стаття присвячена встановленню кількості та імен загиблих під час більшовицького терору в Києві в січні (старого стилю)/ лютому 1918 р." Авторка зробила досить цікавий і ґрунтовний аналіз метричних книг Києва за цей період, та дійшла висновку, що найбільш вірогідно загальна кількість жертв "більшовицького терору" за цей період в Києві становить 1286 осіб. Сама цифра 1286 загиблих взята із видання «Статистический бюллетень по городу Киеву, издаваемый Киевской городской управой» - №1 за січень – березень 1918 р., але ж там йдеться про жертви громадянської війни в цілому, «вбитих, похованих у звичайному порядку та в трьох братських могилах у Маріїнському парку, на Байковому цвинтарі та у Видубецькому монастирі»[3]. Далі в статті Олени Бетлій, коли вона описує результати своїх досліджень метричних книг окремих церков Києва, згадуються і загиблі прибічники більшовиків та учасники січневого повстання[4] А от у висновках статті пані Бетлій цифра 1286 загиблих співвідноситься виключно із «розстрілами киян більшовиками»[5] та більше того – є ілюстрацією геноциду, проведеного тими ж таки більшовиками.

Похорон учасників боїв за Київ 17(4) лютого 1918 р. в Маріїнському парку.

В самій статті авторка згадує також і мою статтю на цю тему, опубліковану в 2015 р.[6], але зазначає, що "не має наміру вступати в дискусію щодо менш чи більш жорстокого більшовицького режиму, засновану на цифрах." Тим не менше власну цифру вона таки називає і до цієї цифри та авторських висновків і термінології є декілька запитань.
По-перше, дослідниця зображує терор лише з одного боку – червоних військ, хоча серед похованих тоді в Києві в братських могилах і на кладовищах різних конфесій була велика кількість загиблих червоногвардійців, робітників київських заводів, прибічників Радянської влади, бійців армії Муравйова та й просто мирного населення, які загинули від куль та снарядів військ Української Центральної Ради. Найбільш відомі випадки звірячих убивств засвідчили знайдені понівечені тіла більшовиків Леоніда Пятакова та Олександра Горвіца. До речі вони згадуються у книзі «Малая Русь», виданій в Києві вже при німцях за редакцією Василія Шульгіна, яку неодноразово цитує авторка[7].
 Леонід Пятаков.

Один з лідерів київських більшовиків, член ЦВК Рад України і депутат Всеросійських Установчих зборів від Південно-Західного фронту Леонід Пятаков був заарештований у себе на квартирі в ніч на 25 грудня 1917 р (7 січня 1918 р.)[8]. Труп його було знайдено лише через 20 днів за 6 верст від станції Пост Волинський  неподалік від Києва. 16 (29) січня 1918 р. за дорученням виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, членом якого був Л.Л. Пятаков, депутати цієї  Ради робітник суднобудівної верфі Д. Олійник та солдат О. Галанько оглянули знайдене тіло. На ньому виявлено: „права сторона голови розбита, над правою бровою дві рани, зроблені шаблею,...  в лівій частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук  порубані, мабуть, шаблею”. Як потім пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, а він конвульсивно хапався руками за клинок шаблі[9].


Причетність Генерального Секретаріату до цього вбивства було доведено лише після розгону німцями Центральної Ради. В Державному архіві Київської області  в слідчій справі про зникнення Л. Пятакова зберігається копія протоколу допиту штабс-ротмістра Українського гусарського полку Я.Б. Журавського в приміщенні німецької комендатури м. Києва 28 червня 1918 р.: „...Я получил  от прежнего украинского правительства приказ арестовать известного большевика Пятакова. Я его не (? – А.З.) арестовывал, и он был после убит моими козаками...”[10] 
Список загиблих арсенальців, складений у 1920-их роках працівниками Київського істпарту на основі мемуарів учасників повстання, містить 21 прізвище. З них двоє не були робітниками «Арсеналу» - Олександр Горвіц (голова ревкому, що загинув 20 січня (2 лютого) 1918 р. від рук вільних козаків) та Я. Гріншпак, секретар Слобідського районного комітету більшовиків. Решта – робітники заводу:
1.         Аніщенко А.Г. коваль
2.         Благой П.
3.         Бондаренко А., молотобоєць.
4.         Верземський Ф.
5.         Дзержинський, голова цехкому складального цеху.
6.         Друзякін.
7.         Єгер, робітник «Арсеналу», що загинув під час повстання під Броварами разом із Гріншпаком
8.         Забавський Т., коваль.
9.         Зєвак П.
10.       Іваненко Олександр, робітник токарної майстерні.
11.       Ігнатьєв П.
12.       Кириленко П.
13.       Крушельницький І., молотобоєць.
14.       Максак І.
15.       Ржедзіцький Ф.
16.       Сагайдак (або Сагайдачний) С., робітник шорного цеху.
17.       Скопічев Олександр.
18.       Федоренко П. А.
19.       Чепек А. [11]
 
Олександ Горвіц

До речі кажучи, Олена Бетлій (Вказ. праця. С.190) посилається на метричні записи київської Синагоги за січень-березнь 1918 р., серед яких є і запис про смерть Олександра Горвіца: ЦДІАК. Фонд 1164, опись 1, дело №528. № 52. "30 января (30 Швата) от огнестрельной раны, полученной во время гражданской войны украинцев с большевиками, умер студент Киевского коммерческого института Александр Борисович Горвиц." Дата смерті явно вказана невірно: або це просто описка (замість правильного 20 січня 1918 р. старого стилю), або це дата, коли знайшли тіло чи відбувся похорон. 
Євгенія Бош про загибель О.Горвіца (з книги "Памятник борцам пролетарской революции." - М., 1924. - Т.1. - С.144).

   Секретар спілки друкарів Києва та член ревкому Іван Клименко згадував, що підставою для розстрілів Подолі тоді служили робітничі мозолі на руках[12]. При захопленні гайдамаками та січовими стрільцями Київських головних залізничних майстерень, другого значного центру повстання, 22 січня (4 лютого) 1918 р. було розстріляно 18 залізничників, що сховалися у їдальні. “Достатньо було пред'явити синє посвідчення особи (залізничника — А.З.), й вас, не підпускаючи на 10 кроків до себе, розстрілювали”, - пише учасник повстання Микола Патлах[13].
Свідчення Миколи Патлаха зі збірки "Труд и меч" (К.1923. С.57).

Лівий український есер Антон Приходько, заарештований 16 (29) січня 1918 р., згадував про своє перебування в підвалі штабу Вільного козацтва на Миколаївській вулиці, 9: «Часто ми чули крик і плач звідти людей, яких очевидно били. А одного разу нашу увагу спинив нелюдський галас над нами у дворі. Хтось несамовито кричав: - ой-оой, ой... Потім чтуно було два вистріли... Знову крик, знову вистріл. Хтось страшно і важко стогне... Ще вистріл, і все стихло. Прийшов Полозов і розповів, що у дворі розстріляно двох невідомих людей... Окрівалені ще свіжі трупи їх лежать у дворі, біля їх великі калюжі крові. Їх бачив він своїми очима». Згодом товариш голови вільного козацтва пояснив, що це розстріляно пять чоловік у відместку за забитого більшовиками полковника Андруса[14].
Або скажімо 46 підлітків із робітничих околиць і передмість Києва, які добровільно прийшли на допомогу загонові революційних матросів чорноморського флоту Андрія Полупанова, коли той увірвався до Києва 25 січня (7 лютого) 1918 р., й загинули від куль захисників Української Центральної Ради.  «И смелость подростков, бессознательная, сумасшедшая смелость детей… Под сильным огнем подносили они патроны, воду к пулеметам матросов. Когда нужно было перебежать дорогу с поручением – называлось десяток … Их погибло 46». Після бою Полупанов видав наказ № 17: « Категорически запрещаю кому бы то ни было привлекать детей до 15 лет к участию в боевых действиях. За неисполнение – расстрел»[15]
    Зараз уже відомо, що саме батьки й родичі загиблих під Крутами студентів, серед яких був і 23-річний Володимир Шульгін, молодший брат  генерального секретаря міжнародних справ Олександра Шульгіна, добилися широкого розголосу, урочистого перепоховання та розслідування цієї трагедії[16]. На жаль у загиблих під час січневих боїв у Києві дітей робітників не було таких впливових родичів, щоби проводити розслідування. Навіть імена їх залишилися невідомими. Найімовірніше їх поховали 4 (17) лютого 1918 р. у братській могилі в Маріїнському парку в числі 300 учасників січневого повстання та боїв за Київ ("Последние новости" (Киев). -  1918. - 19 февраля).
Отже повторюю запитання: всіх загиблих від рук військ Української Центральної Ради Олена Бетлій також включає до числа жертв більшовицького терору? Бо ні про який інший терор у статті жодного слова немає і цифра 1286 загиблих покладена у провину саме більшовикам.
По-друге, доводячи організований характер "більшовицького терору" пані Олена Бетлій посилається на наказ головнокомандувача червоних військ Михайла Муравйова № 9. Але ж залишається таки запитання, чи вважає вона Михайла Муравйова більшовиком? Дійсно наказ Муравйова № 9 від 22 січня (4 лютого за новим стилем) 1918 р. по військам революційних армій, виданий ще в Дарниці, містив таку фразу:Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции»[17]
   Така політика завойовника викликала різке засудження в українського радянського уряду — Народного Секретаріату і місцевих Рад робітничих і солдатських депутатів. Слід нагадати, що постановою Народного Секретаріату України про запровадження народного суду від 4 (17) січня 1918 р. смертна кара, так само як і тілесні покарання, були скасовані  - вони “назавжди мають бути витравлені зі свідомості  й пам'яті народу України” Аналогічні постанови  в січні-лютому прийняли також Полтавська та Київська Ради робітничих та солдатських депутатів. Під тиском Народного Секретаріату навіть Муравйов видав наказ № 10 по своїм військам:  “1. Прекратить всякие самосуды. 2. Обыски и аресты, за исключением задержания виновных на месте преступления, производить исключительно по ордерам штаба комиссара по гражданской части г. Киева. 3. Члену ЦИК Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов г. Чудновскому впредь до особого распоряжения Совета Народных Секретарей Украины принять на себя обязанности комиссара г. Киева по гражданским делам» ("Борьба с контрреволюцией". № 14. 28 января 1918 г.)

    Жорстокість і самодурство Муравйова викликали протести і серед російських більшовиків, що утворили армійській комітет 1-ї революційної армії. Його очолив давній знайомий Леніна Сергій Мойсеєв (Зефіров), а секретарем став московський більшовик Єфим Лапідус. Вони направили скаргу на Муравйова до Леніна із вимогою його відкликання з посади.  Між іншим, фактичний голова Народного Секретаріату – народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош пропонувала Мойсеєву навіть заарештувати й самого Муравйова. Пізніше на слідстві у Москві С.Мойсеєв свідчив: “Народный Секретариат вышел к нам с выяснением о том, какие отряды могли бы остаться в Киеве. Мы указали, какие отряды можно было бы оставить для защиты секретариата. Мы сносились с Народным Секретариатом по делу Муравйова конспиративно, и народный секретарь внутренних дел Е. Бош предложила нам арестовать Муравйова, что одобрили народные секретари Бакинский и Затонский, а затем к этому присоединился Коцюбинский”[18] Натомісць Муравйов оголосив Мойсеєва й Лапідуса поза законом та видав наказ про їх арешт.
Михайло Муравйов

Саме скарга Мойсеєва була причиною, через яку Всеросійська Надзвичайна комісія по боротьбі із контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами відкрила слідство проти М.Муравйова, а 28 квітня того ж року видала ордер на його арешт. Голова ВЧК Фелікс Дзержинський свідчив перед Революційним трибуналом при ВЦВК: «О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала сведения, как о вредном для советской власти командующем. Обвинения сводились к тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. все это он проделывал от имени нашей советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия – это была его сознательная тактика, которая давая нам мимолетный успех, несла в результате поражение и позор. И я считал, что если советская власть не накажет его со всей революционной строгостью – то весь позор и вся ответственность за эту тактику падет на советскую власть»
 На жаль тоді більшовики не дослухалися до слів Феликса Дзержинського: слідство у Революційному трибуналі при ВЦВК закінчилося в червні 1918 р. виправданням Муравйова, на захист якого виступили низка впливових членів більшовицької партії (Володимир Антонов-Овсієнко, Микола Муралов тощо), що визнавали його заслуги як військового спеціаліста. Муравйов був призначений головнокомандуючий Східним фронтом, але й старі образи не забув. Скориставшись повстанням лівих есерів у Москві, він 11 липня 1918 р. піднімає заколот у Симбірську, заявляючи про непідкорення уряду Леніна. Цей заколот був придушений так само швидко, як і у Москві, а сам головнокомандуючий був убитий при спробі вчинити опір під час арешту.
Всі джерела того часу вказують, що він називав себе лівим есером, й жодного дня до більшовицької партії не належав. Також відомо, що в його армії були й представники інших лівих течій, як-от анархісти[19]. То чому ж мова йде виключно про більшовицький терор?
Окрема подяка за поширення фейків редакції сайту "Історична Правда". Авторка доводить, що цифра 5000 жертв червоного терору - це міф, а редакція "Історичної правди", не моргнувши оком пише: "Київ захопили більшовики. Вони стали убивати своїх ворогів. Спочатку назвали число у девʼять тисяч жертв. Червоний Хрест нарахував пʼять тисяч." Хоча у моїй статті 2015 р. було наведено спростування, опубліковане в тій же самій газеті "Боротьба", яка вперше опублікувала цифру 5000 жертв. Та сама газета “Боротьба” від 6 березня того ж таки 1918 р. вміщує “Лист до редакції” від Тимчасової Ради Українського Червоного Хреста:
“ В обсяг нашої діяльності під час гарячкової роботи для врятування товаришів не входило зібрання відомостей про кількість убитих. Тимчасова Рада Українського Червоного Хреста висловлює своє обурення і протест проти тих добродіїв, котрі не приймають участі в діяльності Українського Червоного Хресту, від імені цієї організації подають такі “повні” відомості (про розстріл 5 тис. чоловік, 168 гімназистів-юнаків і т. ін.), які можуть кинути на Український Червоний Хрест тінь провокаційності”[20].
Щодо статистики загиблих у Києві в цей час я користувався збіркою "Матеріали щодо смертності на Україні. Померлі в місті Києві за причинами смерті, статтю та віком 1918-1927 рр.", виданою в 1930 р. в серії "Праці Демографічного інституту ВАУН. За ред . М.В. Птухи. Т.8.). Там вказано, що матеріали зібрано та опрацьовано Київським губстатбюро під керівництвом М.Р. Ходоса. Зокрема там подано таблиці розподілу померлих за статтю, прчинами смерті і місяцями 1918 р. В січні 1918 р. зареєстровано всього 1397 померлих, з них 981 чоловіків і 416 жінок. Від зовнішніх причин смерті - 641, в тому числі - 543 чоловіків і 98 жінок. Січень був єдиним з місяців 1918 року, коли більшість померлих чоловіків загинуло від зовнішніх причин смерті. В лютому зареєстровано 654 померлих, в тому числі 427 чоловіків і 227 жінок, з них від зовнішніх причин смерті - 90 чоловіків та 8 жінок[21]. Але тут не зовсім ясно із хронологією, бо 1 лютого старого стилю за декретом РНК Леніна стало 14 лютого за новим стилем - тож і так короткий місяць став налічувати всього 15 днів.


Наприкінці своєї статті в журналі «Краєзнавство» Олена Бетлій закликає до створення інклюзивного міського наративу про події 1917-1921 рр, який мав би включати голоси містян незалежно від їхньої національної приналежності. Виникає запитання: щодо партійної чи політичної приналежності тих самих містян – авторка дотримується таких же толерантних поглядів, чи вказаний інклюзивний наратив має включати усіх, крім більшовиків, лівих есерів, анархістів та інших лівих... бо вони не кияни чи люди другого сорту?
Підсумовуючи вищесказане, слід відзначити, що Радянська влада була вперше встановлена в Україні на початку 1918 р. внаслідок жорстоких боїв, великих жертв зазнали обидві сторони, значну частину загиблих становила молодь. Хотілося би думати, що ці жертви не минулися марно і цей історичний досвід навчить чомусь нащадків.


Андрій Здоров.


[1] Бетлій О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять // Краєзнавство. – 2018.  -№ 3. – С.178-195. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I%3D&S21COLORTERMS=0&S21STR=kraj&fbclid=IwAR2xqppVeyqyItWqWoAOIC6WB7s7j02AM8WbHqQhM6sfgMKpMPYGG7nzJkA
[3] Статистический бюллетень по городу Киеву / публикуется Статистическим бюро Киевской городской управы. – К., 1918. – Вып.1 Январь-февраль-март. – С.32.  Цит за: Бетлій О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять // Краєзнавство. – 2018.  -№ 3. – С.182.
[4] Бетлій О. Вказ. праця. - С.184, 188.
[5] Там само. – С.193.
[6] Здоров А. Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії. Електронний ресурс: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1729-andrii-zdorov-chervonyi-teror-u-kyievi-na-pochatku-1918-r-mify-ta-realii?fbclid=iwar1b9p0yc5fllrj-93w-e0vu0v6i05sem1wgol1kodaa3znp9b-f0godcs0
[7] Малая Русь. Война украинцев с большевиками. 1 ноября 1917 – 17 февраля 1918 г.  – Вып.2. – К., 1918. – С.12, 230.
[8] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т. / Упоряд. В.Ф.Верстюк (кер.) та ін. – К., 1997 – С.74.
[9] Вбивство Леоніда Пятакова (Документи Держархіву Київської області). Підг. Т.М. Шевченко // Український історичний журнал. – 1990. - № 4. – С.97-98.
[10] Там само. С.99.
[11] Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.127.
[12]        Клименко И.Е. Из прошлого революционной борьбы на Украине (вместо воспоминаний) // Звезда — Зоря. — Екатеринослав, 1921. - № 29. - С.47. При такі випадки згадують також Микола Скрипник та Володимир Затонський, але вони приїхали до Києва пізніше.
[13]        Патлах Н. Январское восстание и железнодорожники // Коммунистическая мысль. - Киев, 1922. — № 6 (18) — С.90; Патлах Н. Январские дни 1918 года // Труд и меч. Сборник к 55-летию Главных мастерских ЮЗЖД и 5-летию Январского восстания. – К., 1923 – С.57.
[14] Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитки боротьби. Альманах. – К., 1920. – С. 45-46.
[15] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть» № 4. Полупановцы. Воспоминания командира бронепоезда. – Л., 1939. – С.21– 22. Див. також: Здоров А. Молоді жертви української революції: дещо про жертовність та відповідальність. https://proletar-ukr.blogspot.com/2018/04/blog-post.html
[16] Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. – К., 2003. – С. 207; Скальський В. Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами) // Історична правда. 29.01.2012. http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/29/70466/; Уся (не)правда про Крути (відео). Віталій Скальський. 29.01.2018. http://likbez.org.ua/ua/vsya-ne-pravda-o-krutah.html
[17] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. - Т. 1. - М., 1924. - С.153-154.
[18]        Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова: Документована історія. – Київ, 2001. – С.86. Здоров А.А."О предании революционному суду...": Михайло Муравйов про витоки українського націонал-комунізму // Київська старовина. – 2008. – № 6. – С.147–151. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/10/blog-post_15.html?fbclid=IwAR3_fkfiZtwG7MASsH2trhqCrThvVwsGYFpEMdYzCB9Rm52hvG5dbLHmDh4
[19] Здоров А. Армія Муравйова: спроба   реконструкції складу та чисельності. 29.01.2019. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2019/01/blog-post_26.html
[20] Здоров А. Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії // Против течения. – 2017. – № 20. Українська революція 1917-1921 років: марксистський погляд. – С.15-19. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1729-andrii-zdorov-chervonyi-teror-u-kyievi-na-pochatku-1918-r-mify-ta-realii?fbclid=iwar1b9p0yc5fllrj-93w-e0vu0v6i05sem1wgol1kodaa3znp9b-f0godcs0
[21]  Матеріяли щодо смертності на Україні. Померлі в місті Києві за причинами смерті, статтю та віком. 1918-1927 рр. // Праці Демографічного інституту ВУАН. За ред. М.В. Птухи. – К., 1930 – Т.8. – С.30,38.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар