Ідейна спадщина засновника українського «націонал-комунізму»

Василь Матвійович Шахрай трагічно загинув ще до того, як відгриміли до кінця великі революційні баталії 1917 – 1921 років. Йому не судилося стати свідком цілковитої перемоги соціально-революційних сил над білогвардійщиною чи  остаточної поразки Директорії в боротьбі за Українську Народну Республіку. Він не дожив до кінця періоду «воєнного комунізму», запровадження політики «коренізації», дискусії про «федералізм» та «автономізм».  Герой цього нарису не побачив утворення СРСР та цілої плеяди подій, що ознаменували спершу відродження української політичної, наукової або творчо-мистецької думки за нових умов тогочасної дійсності, а потім їх швидкий та трагічний крах. Важко сказати, як склалася б доля Василя Матвійовича, коли б він пережив революційні буревії, не потрапивши до рук денікінських головорізів. Проте, завдання історичної науки полягає геть не в тому, щоб міркувати «якби воно було». Куди важливішим є з’ясувати значення ідейної спадщини засновника українського «націонал-комунізму», яким по праву вважається Василь Шахрай.                                                    

Головна теоретична праця Шахрая була написана ним у співавторстві із Сергієм Мазлахом – тодішнім очільником Саратівського підвідділу Комісаріату в справах національностей РФСРР. Всупереч думці, що Мазлах лише «підписався під книгою», маємо підстави вважати, що він приймав безпосередню участь у її написанні. Більш того, Сергій Михайлович особисто зробив чимало, щоб ця книга побачила світ[1]. Так чи інакше, «націонал-ухильництво» Сергія Мазлаха було лише минучим епізодом, тоді як Василь Шахрай поплатився за свої погляди власним життям. Він не розкаявся і не зламався, а до останнього продовжував боротьбу за окреслені в «До хвилі» ідеали. Згодом цю невелику книгу назвали справжнім «маніфестом українського комунізму», незмінно роблячи акцент на тому, що головним її автором був все ж Шахрай[2].                                                                                 

Учасник революційних подій 1917-1921 років, лівий дисидент-політемігрант Іван Майстренко, котрий доклав чимало зусиль для перевидання «До хвилі» (Нью-Йорк, 1967 рік) так відгукувався про заборонену працю Василя Шахрая та Сергія Мазлаха: «Вийшовши друком на початку 1919 року, ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму – боротьбистів, укапістів, федералістів у КП(б)У; персональних виступів О. Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва та інших. Автори «До хвилі» дореволюційні більшовики, які під час революції 1917 року працювали в Полтавській організації партії. Національна українська революція 1917 року своєю могутністю переконала їх, що національно-державне відродження України – непереборний факт і що без нього український народ не дістане свого повного соціального визволення. Перемога комунізму на Україні через її цілковите усамостійнення – така девіза авторів праці «До хвилі»»[3].                                   

Попри звинувачення в українському націоналізмі, автори «До хвилі» лишалися переконаними марксистами. У своїй аргументації вони принципово послуговувалися не якимись суб’єктивними судженнями чи метафізичними доказами, а розглядали питання незалежності України через призму марксистської діалектики, шукаючи матеріалістичне опертя своїм поглядам. Їх глибокий, хоча й дещо завуальований художньо-гумористичним тоном аналіз, був невтішним для всіх, хто заперечував право українців на своє національне самовизначення. Без огляду на те, до якого табору належали останні – «лівого» чи «правого». Василь Шахрай ніколи не розглядав «українське питання» поза контекстом подій, які у першій чверті двадцятого століття перекроїли мапу Європи та мали призвести, на глибоке переконання марксистських радикалів, до світової соціалістичної революції.  Шахрай та Мазлах впевнено відзначали: «Справа самостійної України у світовій революції не безнадійна, навпаки – міжнародна революція – єдиний шлях до дійсно вільної, дійсно самостійної України»[4]. Не дивлячись на все вищезазначене, вже на початку березня 1919-го товариші були виключені з партії. Потрапивши під заборону, наклад книги «До хвилі» вилучався й знищувався[5].                                                                      

В силу непростих обставин, робота Шахрая та Мазлаха над організацією окремої від РКП(б) (адже КП(б)У була лише її регіональною філією) Української комуністичної партії не була завершена. Справа організації УКП завершилася без участі Василя Шахрая, який зник у протиденікінському підпіллі на Кубані. Чи був він на той момент серед живих – наразі питання без відповіді. Поновлений у партії Сергій Мазлах різко змінив свої погляди. До утвореної 22 січня 1920 року «незалежними уесдеками» та їх прихильниками УКП він не бажав мати жодного стосунку. Проте, ідеї «До хвилі» безперечно знайшли свій живий відгук раніше, в тому числі й одна з основоположних  ідей книги – створення Української комуністичної партії.                                          

В ході Української національно-демократичної революції 1917-1921 років частина політичних сил, що брали дієву участь у боротьбі за державну незалежність, по суті визначаючи політику Центральної Ради та Директорії УНР, почали еволюціонувати у напрямку лівого радикалізму. Вони  обстоювали совітську (радянську) форму організації влади і наближалися до визнання комуністичної доктрини. Ще в грудні 1917 року невеликий гурт українських соціал-демократів («уесдеків») на чолі з Євгеном Нероновичем та Євгеном Касьяненком підтримує створення більшовицьких владних органів  в Україні – ЦВК рад України та Народного секретаріату. Ліві українські соціал-демократи (ЛУСД) влилися до КП(б)У на її І Установчому з’їзді (липень 1918-го), суттєво допомігши більшовикам в опануванні ними України[6]. За влади гетьмана Скоропадського об’єктивний процес полівіння настроїв мас призвів до нового розколу в середовищі українських революційних сил: 13 – 16 травня 1918 року відбувся VI з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) на якому оформлюється розкол «уесерів». Ліве крило УПСР, відоме в подальшому як боротьбисти, стане в подальшому ініціативним ядром УКП(б) – Української комуністичної партії боротьбистів (серпень 1919-го). Самостійницький курс УКП(б) не на жарт хвилював російських більшовиків, призвівши в подальшому до її вимушеного саморозпуску. Протиріччя між прихильниками совітської та парламентсько-демократичної платформ призведуть Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) до нового розколу на VI з’їзді 10-13 січня 1919 року. Незалежні українські соціал-демократи (ліва частина з’їзду) після ідейно-політичних хитань та пошуків свого подальшого шляху реалізують задум створення Української комуністичної партії, котра переживе розпущену УКП боротьбистів на цілих п’ять років[7]. Самостійницькі ідеї Шахраєвої «До хвилі» в тій чи іншій мірі мали вплив на представників всіх означених течій.                                                                              

Фіктивна «Українська держава» гетьмана Павла Скоропадського виявилася недовговічною: без підтримки німецьких багнетів її досить швидко змели повстанські маси на чолі з Директорією. На зміну «Українській державі» була відновлена Українська народна республіка. Державотворчі сили, котрі визначали політичний курс Директорії УНР, не спромоглися швидко і рішуче здійснити перетворення на користь робітників та селянства. Дедалі більшу популярність в масах отримували совітська форма організації влади та радикально-соціалістичні гасла. Невдовзі розпочалася друга спроба більшовицького опанування України. На першому етапі воно було досить успішним – полишена широкими трудовими масами Директорія терпіла поразку за поразкою, займаючись насамперед пошуком «орієнтацій» та внутрішніми політичними чварами.  Полівіла частина українських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів не стала втікати слідом за вождями Директорії. Вони, натомість, обрали шлях пошуку компромісу з більшовиками, будучи певними, що українські «трудові класи» готові обстоювати ідею самостійної совітської України. Маріонетковий характер утвореного в Росії Тимчасового робітничо-селянського уряду України викликав вкрай мало сумнівів. Не без іронічного гумору згадуваний  в «До хвилі» Християн Раковський, котрий обійняв посаду голови Українського радянського уряду після «тимчасового» Георгія П’ятакова, не мав ні найменшого бажання домовлятися з місцевими просовітськими силами. Незалежні українські соціал-демократи та есери майже відразу опинилися в немилості, адже їх самостійницькі домагання йшли в розріз із централістичною політикою РКП(б). Виключенням на загальному фоні лишалися «більш поступливі» боротьбисти на чолі з В. Елланом-Блакитним, О. Шумським, Г. Гриньком та іншими. Ця партія була допущена в «легальну опозицію», а її представники навіть увійшли до складу уряду. Тим часом на голови представників інших українських соціалістичних партій посипалися репресії. «Незалежники» та «есери центральної течії» вливаються до антибільшовицького повстанського руху.                                                                  

Після виключення з партії Василь Шахрай перебував в Україні. Він не піддався на спробу вислати його за межі республіки. Дослідник Степан Величенко, посилаючись на слідчу справу провідного теоретика УКП Андрія Річицького, стверджує, що навесні 1919 року Шахрай ініціює тісний контакт з УСДРП незалежних. Його головна мета лишається незмінною – створення самостійної Української комуністичної партії. Василь Матвійович пише для офіційного друкованого органу УСДРП незалежних кілька блискучих полемічних статтей під псевдо Гриць Сокира[8]. Хоча дослідник Олександр Мукомела й твердить, що ці статті написав «без сумніву Андрій Річицький»[9], стиль їх написання надзвичайно схожий на Шахраєвий.  Саме в такому стилі написана резонансна тоді «До хвилі». У будь-якому випадку лідери «незалежників» ще тоді не могли пропустити цю книгу поза увагою. Очевидно, вплив ідей Василя Шахрая на майбутніх укапістів був справді потужним.  

Отже, заборонена тоді «До хвилі» вже встигала внести до революційного середовища «отруту націоналізму». Попри всі заборони, вона потрапляла до рук всезростаючої кількості людей, нею зачитувалися всі, хто прагнув знайти відповідь на питання: «чи можлива незалежна від Росії совітська Україна?». Надзвичайно важливі свідчення для нас лишив вищезгаданий Іван Майстренко. Влітку 1919-го він працював у Кобеляцькій організації[10] Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), яка в цей час знаходилася під впливом Ніни та Іллі Хмелевцевих – російських марксистів, що захопилися ідеєю самостійної України. З наступом денікінських військ Іван Майстренко був призначений політкомісаром партизанського полку Кобеляцького повітового виконкому, на чолі якого став боротьбист Олекса П’ятенко. Під натиском денікінців полк з боями відступив на правий берег Дніпра, де з’єднався з ІІІ Галицьким корпусом армії УНР, який стояв фронтом проти білогвардійців. На деякий час полк увійшов до складу Галицького корпусу під назвою «Бригада полтавських повстанців»[11]. Ось що згадував Майстренко про цей період своєї діяльності:  «Саме в час мого прибуття до Кобеляк організація боротьбистів мала в своєму розпорядженні недавно надруковану в Саратові книгу Сергія Мазлаха й Василя Шахрая До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною? Книга вийшла під егідою Української комуністичної партії більшовиків хоч такої тоді й не існувало… проте автори книги задекларували наперед появу такої самостійницької партії. Хмелевцева змусила Співака[12] простудіювати цю книгу. Крім того, на зборах боротьбістської організації книга по розділах зачитувалася та коментувалася…Хмелевцева й Співак хотіли зробити цю книгу  програмою української самостійницької партії, як того й вимагала книга До хвилі… пізніше я довідався, що Хмелевцева, разом  із Співаком, саме в ці часи (літо 1919 року) мала в Полтаві зустріч з представниками партії УСДРП (незалежних), яка повстала проти більшовицької влади на Україні.  Від незалежників на зустрічі були Михайло Авдієнко і Йосип Дідич. Хмелевцева переконувала незалежників покінчити з повстанням, перевести партію на легальне становище й перетворити на самостійницьку Українську комуністичну партію, що й сталося пізніше в січні 1920 року коли Хмелевцева й Співак вже не жили. В розмові з незалежниками вони вважали себе не просто кобеляцькою групою, а всеукраїнською течією в комунізмі»[13].     

Слід сказати, що незалежники справді невдовзі вийшли з повстання. На той момент стало зрозуміло, що більшовицька влада довго не втримається в Україні, але на зміну їй переможно йшла денікінська котрреволюція. Лідери лівих українських повстанців відбули до Кам’янця-Подільського, в якому тоді знаходилися владні структури Директорії УНР. Там вони на деякий час були заарештовані петлюрівською контррозвідкою. Тільки після свого звільнення, все ще в умовах денікінської окупації, лідери УСДРП незалежних починають активну організаційну роботу над створенням УКП[14].       
      Окрема від     РКП(б) та її регіональної філії КП(б)У Українська Комуністична партія була офіційно створена на своєму установчому з’їзді 22-25 січня 1920 року. Першим головою партії обрали старого активіста УСДРП,  відомого українського профспілкового діяча та одного з керівників Спілки деревообробників – Антіна Драгомирецького. Весь час існування партії провідним теоретиком укапістів незмінно лишався Андрій Річицький. На відкритті першого установчого з’їзду УКП Річицький виголосив промову, в котрій згадав Василя Шахрая як «першого піонера УКП»[15]. Шахрая навіть заочно оголосили почесним головою з’їзду, водночас обравши членом Центрального Комітету новоствореної партії[16]. На той момент укапісти не знали де саме знаходиться Василь Матвійович і чи живий він взагалі. ЦК УКП провадив роботу над його пошуком, але позитивних результатів вона не мала. Уповноважений від Центрального Комітету «товариш Клименко» звітував: «В Катеринодар приїхав 25/5[17] вечером. Тов. Василя, нема, по чуткам, які я зміг зібрати за весь час, то він був у К-дарі восени 1919 року. Куди виїхав невідомо. В Рос. Ком. Партії також про нього нічого не знають. Оповістку до сих пір не надрукували, бо їх така маса, що до моєї ще не дійшла черга, а в хроніці «не хочуть друкувати» […] Взагалі Р.К.П. ігнорує, не поміщають у газеті оповісток, які ми їм надсилаємо»[18].       

         Як відомо, створена на противагу КП(б)У боротьбистами та невеликою частиною українських незалежних соціал-демократів («незалежних-лівих») УКП(б) мала чималі заслуги у знищені денікінщини. Тим не менш, під тиском РКП(б) та де-факто керованого нею Комінтерну у березні 1920-го вона була розпущеною. Подальша доля полку Кобеляцького повітвиконкому за спогадами Майстренка склалася наступним чином:   «Відступаючи від Денікіна на північ, разом з Червоною армією, полк Кобеляцького повітового виконкому не збирався покидати територію України. Кобеляцькі виробили свою стратегічну концепцію боротьби за радянську владу в Україні. Ця концепція вироблялася незалежно від боротьбістського центру в Києві… Ще в Кобеляках була перероблена і печатка організації (вона зберігалася на руках у мене як секретаря). На печатці  досі стояло – «Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів-комуністів)». Віднині з печатки були вирізані непотрібні слова… і з назви навкруги печатки залишилися тільки слова – «Українська партія….комуністів». А всередині залишилося як і було – «Кобеляцький повітовий комітет». Штаб цього полку та його теоретичні провідники загинули за подальших трагічних обставин, тоді як більшість повстанців  невдовзі покинула фронт УНР[19].              

Іван Васильович Майстренко, котрий організаційно порвав з боротьбизмом, встиг побувати і у лавах укапістів – партії, на яку ідеї висловлені Василем Шахраєм та Сергієм Мазлахом, справили чи не найбільший вплив. Звісно, «націонал-ухильницьку» течію серед українських комуністів творили не одні лише боротьбисти та укапісти. Такі «націоналістичні» елементи, хоч і у очевидній меншості, завжди були в самій КП(б)У.  Після розпуску своїх партій та входження до «правовірної» КП(б)У колишні члени як УКП(б), так і УКП лише посилили існуючу в ній «націоналістичну тенденцію». Слова Івана Майстренка про те, що ідеї «До хвилі» лягли в основу політичної платформи всіх течій українського комунізму, з принагідною згадкою Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Михайла Волобуєва чи Миколи Хвильового, не означають того, буцімто книга стала настільною для кожного з них у буквальному розумінні. Справжня цінність «До хвилі» полягає у її найголовнішому висновку: самостійна Україна можлива. Боротьба за самостійну совітську Україну – завдання, котре ставила перед тогочасним революційним поколінням сама історія. Нехай різними шляхами, всупереч всім перипетіям доби,  але цього важливого усвідомлення однаково дійшли всі, хто потрапив до пантеону українського «націонал-комунізму».

За подальших умов «радянської» дійсності  згадки про «націонал-ухильника» Василя Шахрая та його книгу «До хвилі» не віталися. Якщо подібне й мало місце, то вони були або офіціозно скупими, приховуючи складну специфіку його «єретичних» переконань,  або ж безкомпромісно засуджували погляди загиблого засновника українського «націонал-комунізму». Ім’я Василя Матвійовича майже забули, а заборонену «До хвилі» можна було відшукати лише у закритих спецфондах.  Спроби дружини Василя Шахрая Оксани Іванівни реабілітувати свого покійного чоловіка не знаходили позитивної відповіді навіть у часи «Відлиги», коли багато незаслужено забутих імен поверталися із мороку забуття. Проте, ідеї Шахрая не канули в лету після розгрому сталінізмом наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років українського «націонал-комунізму». Ідейна спадщина Шахрая мала певний вплив навіть в середовищі української політичної еміграції. Більш того, існує думка, що Шахраєві ідеї бодай опосередковано впливали на комуністичні та соціалістичні течії за межами власне українського середовища. Дослідник Олександр Юренко відзначає: «Коли у Західній Німеччині відразу по другій світовій війні у середовищі українських емігрантів, що дотримувалися лівої просоціалістичної орієнтації, виникла Українська революційно-демократична партія (УРДП), вона у багатьох питаннях спиралася на ідейні засади, вироблені Шахраєм. Особливо ж це стосувалося її лівої течії, що під проводом І. Майстренка та Г. Костюка виділилася з УРДП і була відома як група «Вперед» […] на той час націонал-комунізм уже був далеко не суто українським явищем. У Югославському тітоїзмі дехто із сучасників убачав продовження історичного буття ідей Шахрая. Й тим примітніше видається те, що головний ідеолог пошуків власного югославського шляху до соціалізму М. Джилас звертався до українського досвіду у цих питаннях. А ЦК Союзу комуністів Югославії мав політичні контакти з українською групою «Вперед». Отже, тяглість між тітоїзмом і шахраїзмом, попри всю опосередкованість, була не лише логічною, але й конкретною, наочною»[20].                                                      

Переосмислюючи непрості події нашої історичної минувшини, намагаючись безпристрасно поглянути на її складні переломні моменти та  винести з них необхідні уроки на майбутнє, ми завжди маємо пам’ятати, що до аналізу подій минулого не можна підходити зі звичними для багатьох кліше, характерними для сьогодення. Немає сенсу давати оцінку історичним постатям та значенню їх ідейної спадщини послуговуючись шаблонно-стереотипним мисленням. Саме такою історичною постаттю, феномен якої надзвичайно важко збагнути без об’єктивного висвітлення його життєвого шляху, є Василь Шахрай. Яку актуальність зберігають ідеї Шахрая для сучасності – питання іншого порядку, але, поза всяким сумнівом, їх політичне значення для українського визвольного руху минулого ХХ століття важко переоцінити. Вони слугували ідейним орієнтиром для щирих борців за соціальне та національне визволення українського народу, безпосереднім прикладом для яких могла послужити ідейна саможертовність та трагічна доля самого Василя Шахрая.      

Артем Клименко.    

Читайте також:
Андрій Здоров. Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)
Артем Клименко. Сергій Мазлах (Робсман): трагічна доля колишнього «націонал-ухильника»
Перше видання книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі" в Україні

--------------

[1] Юренко О. Із мороку забуття.: Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович. В кн.: Реабілітовані історією. К.– Полтава, 1992.

[2] Лисяк-Рудницький І. Український комуністичний маніфест  [Електронний ресурс]. –Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2009/07/22/український-комуністичний-маніфест/

[3] Майстренко І. Передмова до кн.: Сергій Мазлах, Василь Шахрай «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». – Нью-Йорк: Пролог, 1967.

[4] Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967.

[5] Юренко О. Із мороку забуття…

[6] Клименко А. Євген Неронович: забутий герой української революції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2018/03/blog-post_31.html

[7] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 – 1921 рр. Т.ІІІ. – Відень: Український соціольогичний інститут, 1921.

[8] Stephen Velychenko. Why ukrainian communists condemned russian  bolsheviks as imperialists. Two previously unknown articles by Vasyl Shakhrai [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2436-stephen-velychenko-why-ukrainian-communists-condemned-russian-bolsheviks-as-imperialists-two-previously-unknown-articles-by-vasyl-shakhrai

[9] Мукомела О. Преса укапістів за часів Директорії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2010/04/05/mukomela-ucp-press/

[10] На півдні Полтавської губернії

[11] Юренко О. Варто прислухатися до його голосу… Майстренко Іван Васильович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2010/11/01/yurenko-maistrenko/

[12] Очільник кобеляцької організації боротьбистів

[13] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985.

[14] Мазепа І., Феденко П. З історії Української революції. – Прага, 1930.

[15] ЦДАГОУ. – Ф.8. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.4.

[16] Там само, арк. 121.

[17] Мова про 1920 рік

[18] ЦДАГОУ. – Ф.8. – Оп.1.  Спр. 34. – Арк. 7-8.

[19] Майстренко І. Історія мого покоління…

[20] Юренко О. Василь Шахрай: «Пливти проти течії» // Політологічні читання. – К.: Едмонтон, 1993. - №3.