Євген Неронович: забутий герой Української революції

Євген Неронович

В історії Української революції 1917 – 1921 років лишається чимало невідомих широкому загалу імен. Серед них зустрічаються  і такі, які з погляду пересічного знавця  можуть видаватися  вкрай суперечливими, неоднозначними. Внутрішня логіка їх політичної мотивації та ідейна специфіка поглядів для багатьох є малозбагненною. Такі історичні постаті геть не просто втиснути в офіційну історико-патріотичну канву, де має місце з одного боку культ більш чи менш «праведних героїв», а з іншого – негідників та манкуртів. Найчастіше вони не вписуються до панівного історичного дискурсу, адже деконструюють популярні  і постійно підживлюванні у ньому міфи.  До цієї когорти  майже забутих героїв революційних подій сторічної давнини належить Євген Неронович – лідер лівого табору української соціал-демократії,  борець за якнайширшу соціальну революцію  та переконаний прихильник самостійної України.                                                                                    
Біографія Євгена Нероновича досі містить чимало «білих плям». За часів «радянського минулого» згадки про всілякого роду «сумнівних елементів» довший час не віталися, але й за більш ніж чверть століття незалежності практично ніхто з дослідників не виявив особливого інтересу до постаті «громадсько-політичного діяча, інженера-технолога за фахом, члена Центральної і Малої Рад, народного секретаря військових справ першого совітського уряду України», котрий попри віру в революційні ідеали більшовизму «дуже швидко порвав із більшовиками. Під час наступу українських військ на Полтаву був заарештований… і розстріляний без суду як член Народного секретаріату, яким на той час вже фактично не був» [1].       

 Перші політичні кроки. Від переконаного самостійника до соціал-демократа

Місцем народження нашого героя  часто називають містечко Пирятин на Полтавщині. Проте, народився Євген Васильович Неронович  23 березня 1888 року в селі Лукашівці тодішнього Золотоніського повіту  Полтавської губернії. Будучи сільським дяком, Василь Неронович мріяв про духовну кар’єру для свого сина. Бажанням батька не судилося справдитися, оскільки влітку 1908 року після закінчення Київської гімназії хлопець вступив до Петербурзького політехнічного університету. «Незважаючи на розгул чорносотенної реакції, юнак з головою пірнув у громадську роботу, яка вивела його на шлях революційної боротьби» [2].    

    

Мати Євгена Нероновича  Олімпіада Йосипівна була дочкою священника з села Попівка Миргородського повіту. Рідна сестра Марія вийшла заміж за миргородського чиновника Шаповальського, а її дочку було видано за колишнього справника Мозгалевського. Саме у будинку рідні найчастіше проводив свої канікули столичний студент Неронович [3].      

У Петербурзі Євген Неронович бере активну участь в діяльності українських студентських громад, репрезентуючи їх на студентському з’їзді 1909-го року у Львові. Пізніше він стає очільником української студентської громади  політехнічного інституту та входить до складу головної студентської ради, водночас будучи одним із керівників українських курсів для солдат. Маючи певний редакторський досвід попередніх років, коли працював над гімназійним друкованим органом «Відродження»,  береться за редагування журналу «Український студент» [4].                                                

Неабияку  вагу для громадсько-політичного життя українців у Петербурзі мала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). «В Петербурзі, між студентською молоддю, були представники різних народів тодішньої Росії: поляки, балтійці, кавказці і ін. – відзначав правий український соціал-демократ Панас Феденко – Приклад більшої свідомості і політичної організованості цих народів впливав і на українців-студентів… дехто з них, приїхавши з України несвідомим національно «малоросом» вертався додому за деякий час як «щирий українець»… Фактично була тільки одна активна політично група між українцями в той час: це – Українська Соціялдемократична Робітнича Партія…»[5]. Ця політична сила постала наслідком розколу Революційної Української партії на її ІІ з’їзді у Харкові в грудні 1905 року. Поряд з гаслами соціального визволення робітництва вона проголошувала необхідність боротьби за автономію України та наполягала на своїй представницькій ролі для українського пролетаріату. Саме принципова автономістська позиція УСДРП завадила партії пройти об’єднавчий процес з Російською соціал-демократичною робітничою партією, лідери якої зарекомендували себе жорсткими політичними централістами, але була й тією причиною, через яку до «уесдеків» не наважувався приєднатися палкий прихильник української незалежності Неронович. Останній симпатизував УСДРП, хоча її «поміркований автономізм» певний час  змушував Нероновича вагатися щодо свого партійного членства.                                                                                                 

Влітку 1913 року Євген Неронович разом із студентським товаришем, миргородцем Володимиром Ярошенком організували таємне робітниче товариство. На підставі доносів з Миргорода начальник Полтавського губернського жандармського управління 21 вересня 1913 року доповідав у Петербурзьке охоронне відділення: «…повідомляю, що Неронович належить до Української соціал-демократичної робітничої партії, в якій є досить помітним діячем». За цю діяльність Нероновича  та його товариша Ярошенка виключили з інституту, попередньо виславши з Полтавської губернії. З початком Першої світової війни колишнього студента мобілізують на військову службу [6]. 

Лютнева революція в Петрограді

 Одначе, твердження про організаційну приналежність Нероновича до УСДРП влітку 1913 року насправді не відповідає дійсності. Офіційно він приєднається до лав української соціал-демократії лише після повалення самодержавства та  перемоги Лютневої революції в Росії. 11 березня 1917 року Євген Неронович направляє листа до голови Петроградського комітету УСДРП. У листі надсилач пише: «Високоповажний товаришу! Я вписуюсь в Українську С.-Д. Робітничу Партію. Лічу потрібним Вам про се сказати, щоб уникнути можливих непорозумінь. Чому я до сеї пори стояв осторонь од партії, хоч цілком поділяв її соціальний програм? Тому, що в національнім програмі її немає прінціпу незалежної України…В практиці своєї роботи я надавав величезне значіння національному освідомленню Українського студентства. Тому червоною ниткою моїх студентських років тягнеться робота серед нього. Я міцно зв’язував ідею самостійности України з соціальною боротьбою робітництва її, гадаючи, що для такого простору, як Україна, найвищий розвиток її продукційних сил і зв’язана з ним найвища форма організації робітництва, що дає можливість переходу до соціалістичного ладу, можливими є лише в державно-незалежній Україні… Мій плян був – пропагувати серед демократичного студентства, за допомогою його скупчувати робітничі кола по-за партією і, змобілізувавшись таким способом, вдарити на товстелезний шар партійної традиції, бо глибоко був переконаний, що вона свій вік оджила…на загально-російський переворот я абсолютно не надіявся. Я помилився. Я бачу, що те, що маємо, створено спільними силами демократії цілої Росії. Не передбачаючи дальшої долі ідеї самостійности, одно я бачу: зараз вона не на часі…» [7].    

Надзвичайно активну політичну роботу «уесдеки» провадили також серед солдат-українців Петроградського гарнізону. Михайло Авдієнко писав у своїх спогадах: «Першого травня (1917 року – А.К) за Петроградським Комітетом УСДРП, що організував демонстрацію, йшла понад 40. 000-на армія різних видів зброї військових частин з українців та українських робітників різних заводів. Це все лише ілюструвало, що робота, яку розпочато серед війська ще далеко до початку революції, мала величезне значіння. Памятаю ще, що до складу бюра фракції УСДРП в Петроградській Раді входили т.т. Неронович, Лісовський, Хорунжий і я, які до знесилення працювали в ній. А комітет УСДРП (петроградський) складався тоді з Лісовського, Вікула, Мироненка, Нероновича, Колача, Лаврентьєва, Лободи, Хорунжого, Дубяги, Коробчанської, Гайдаря, Юлії Шевченко і мене» [8].         

Отже, лише на початку грандіозних революційних подій 1917 – 1921 років ідейно-політична еволюція нарешті  привела Євгена Нероновича до офіційного членства в УСДРП, де він починає відігравати далеко не другорядну ролю.

 «Розкольник» Української соціал-демократії

На відміну від російських соціал-демократів більшовиків, які ще 1903 року внесли до своєї партійної програми тезу про право націй на самовизначення, переважна більшість «уесдеків» продовжувала підтримувала ідею автономізму, вважаючи позицію більшовиків щодо національного питання не більш ніж демагогічним гаслом. У червні 1917 року провідний теоретик УСДРП Микола Порш опублікував свою брошуру «Автономія України і соціял-демократія», де ще раз наголошувалася важливість боротьби за автономію: «…Всюди, по всіх державах, де заведено справді вільні демократичні порядки, місцевим людям потроху передають… право самим через своїх виборних видавати, замісць державних, свої місцеві закони в своїх місцевих справах» [9]. Порш, як і Євген Неронович, цілковито не відкидав перспективи української незалежності. Втім, обоє  схильні були вважати незалежну Україну нездійсненою на часі «програмою-максимум». Перемога демократичної революції в Росії, як здавалось тоді багатьом, нехай у довгостроковій перспективі, та все ж мала призвести до її реалізації. 

        

Початок Української революції

Невдовзі після повалення самодержавства виникає представничий орган української демократії – Українська Центральна Рада. Організаційним ядром Ради стали колишні представники Товариства українських поступовців, пізніше переоформлених в Українську партію соціалістів-федералістів. Значного впливу в УЦР досягли також українські соціал-демократи та соціалісти-революціонери (УПСР). З огляду на реалії нашого сьогодення сказане могло б здатися чимось дивним, але саме соціалістичні за своєю ідейно-політичною спрямованістю партії почали відігравати провідну ролю в подіях Української революції. Навіть ті політичні сили, котрим направду бракувало соціалістичності, змушені були декларувати соціалістичні ідеали. Відмова від них могла б обернутися втратою будь якого вагомого впливу на робітничі та селянські маси, підтримка яких тоді і забезпечувала існування Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату.                                                                                                        

Після перебування в окопах Першої світової війни, Євген Неронович у жовтні 1917 року входить до складу УЦР як член Всеукраїнської ради солдатських депутатів, куди був обраний ІІІ Всеукраїнським військовим з’їздом. Наступного місяця його обрано до Малої Ради від фракції УСДРП. Неронович фактично стає лідером відносно невеликого гурту української соціал-демократії, який   займав помітно лівіші позиції, ніж більшість «уесдеків». Ліві українські соціал-демократи  (ЛУСД) не вважали революцію завершеною, а її можливе поглиблення шкідливим та непотрібним. Лівих «уесдеків» не влаштовувала обережно-реформістська, часто  непослідовно-половинчата політика Центральної Ради. Саме тому, коли Рада засудила повалення більшовиками  Тимчасового уряду, майбутні представники ЛУСД навпаки виступали за перехід влади на місцях до  робітничих рад (совітів) та якнайтіснішу співпрацю з більшовиками [10].                                                  

13 – 16 жовтня 1917-го у Києві відбувався IV з’їзд УСДРП. Гостра дискусія спалахнула за участі лівої меншості партії. Ліві «уесдеки» на чолі з Євгеном Нероновичем складали опозицію до більшості партійного ЦК та його поміркованого курсу. Вони рішуче заперечували між партійне блокування, яке могло ще більше збити українську соціал-демократію з чіткого політичного курсу та вимагали повороту партії до співпраці з робітничими совітами, негайного вирішення соціально-економічних проблем. Радикальна позиція лівих «уесдеків» так і не знайшла широкої підтримки партійців [11].                                                                                     

Опанас Буценко

Ліві «уесдеки» взяли впевнений курс на розкол партії. Схожий процес розпочався в середовищі українських «есерів» (соціалістів-революціонерів), де виокремився власний гурт ліворадикалів. Всі вони стали першими розкольниками у таборі сил, що боролися за перемогу Української національно-демократичної революції. Лівий «уесдек» Афанасій Буценко згадував: «Раскол в Киеве произвел т. Неронович… от у.с.-д. откололось в Киеве около 40 т.т., самые видные из них: Неронович, Евгений Касьяненко, Врублевский (у березні — квітні 1918 року — народний секретар освіти в першому совітському уряді України — Народному секретаріаті - А.К.), Галя Тимофеева и другие. Тов. Медведь проводил раскол в Харькове. Какое количество откололось в Харькове мне трудно установить. В Полтаве раскол проходил в конце 1917 года и в начале 1918 года. Самые видные члены у.с.-д. Тарас Криворотченко, Легейда и другие при слиянии вошли в КП(б)У…В то время я уже состоял в Полтавской организации большевиков и с ведома Губкома проводил раскол в у.с.-д. Отколовшаяся группа указанной организации назвала себя У.С.-Д. (левые)… Всех членов группы, или, вернее,  у.с.-д. (лев.), на Украине, приблизительно, насчитывалось до 225 тов.» [12].

Ліві «уесдеки» – співтворці совітської влади в Україні

Не дивлячись на те, що новоутворений у Петрограді уряд Рада народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним де-факто визнала право на самовизначення колишніх національних окраїн Російської імперії, УЦР відмовляла більшовицькому уряду в легітимності. Радівці покладали надії на майбутні Установчі збори, вважаючи совіти робітничих, солдатських та селянських депутатів лише частиною «організованої демократії», яка не має жодного права на «узурпацію» всієї повноти влади [13].  Тим не менш, настрої трудового люду невпинно лівішали. Рада поволі втрачала нещодавню підтримку мас. Більшовицькі декрети «Про мир» та «Про землю» висловлювали давнішні прагнення людей, котрі втомилися проливати кров на фронтах абсолютно безглуздої для них війни, поки влада та власність була зосереджена в руках жменьки «господарів життя». Що стосується більшовицьких організацій в Україні, то вони підпорядковувалися єдиному всеросійському центрові своєї партії. Спільних поглядів на майбутній політичний статус України місцеві більшовики не мали, оскільки, як пізніше писав «націонал-ухильник» Василь Шахрай, «об’єктивно не були українською партією». За словами Шахрая цього  не могло змінити навіть те, що «деякі з нас за метриками були репані українці»[14].                                        

8 листопада 1917 року Обласний комітет РСДРП (б) Південно-Західного краю вирішив скликати крайовий з’їзд більшовиків всієї України та Південно-Західного і Румунського фронтів для обговорення становища, що склалося після проголошення Центральною Радою Української народної республіки і зокрема питання про владу в Україні. На цей з’їзд 3 – 5 грудня 1917-го більшовики Харківської і Таврійської губерній, Донбасу, Одеси тощо взагалі не прислали своїх делегатів, адже мали певність, що до України стосунку не мають. Присутні на з’їзді більшовики змінюють назву організації на РСДРП(б) – Соціал-Демократія України, але питання про владу в Україні залишають для остаточного вирішення І Всеукраїнському з’їздові Рад (совітів), що відкриється у Києві 4 грудня. Проте, сподівання на можливість мирного переобрання складу Центральної Ради через з’їзд не справдилося. Чимало організаційних осередків більшовицької партії Півдня та Сходу України знову ігнорували «українські справи». Позицію більшовиків остаточно підірвав ультиматум Раді від РНК за підписами Леніна та Троцького. Раднарком погрожував Раді війною, якщо та не припинить пропускати через свою територію козацькі частини, котрі прямували на Дон до білогвардійського отамана Каледіна, водночас затримуючи просування через територію України російських червоногвардійців. Покинувши невдалий для них Київський з’їзд совітів, його більшовицькі делегати переїжджають до Харкова, де проводять  альтернативний з’їзд та утворюють совітські органи влади в Україні.                                                             

Переїхавши до Харкова разом з більшовиками, ліві «уесдеки» стають співтворцями  ЦВК (Центрального Виконавчого комітету) Рад України. До складу ЦВК ввійшли тридцять п’ять більшовиків, чотири лівих есера, один меншовик-інтернаціоналіст і один лівий український соціал-демократ – робітник Харківського трамвайного депо Юхим Медвєдєв. 14 грудня 1917 року ЦВК Рад України сформував перший совітський уряд України – Народний Секретаріат під неформальним головуванням народного секретаря внутрішніх справ Євгенії Бош. На противагу «радівській» УНР вони створили совітську Українську Народну республіку [15]. До створення ЦВК Рад України та Народного Секретаріату лідер лівих «уесдеків» Неронович безпосередньої причетності не мав, бо тоді перебував під арештом в Києві, звідки був звільнений лише після зайняття столиці червоногвардійськими частинами Муравйова. Пізніше Євген Неронович отримає посаду народного секретаря військових справ [16].                                                                                      

Володимир Затонський

Подальший перебіг подій після утворення «Всеукраїнського совітського центру», військову підтримку якому надавали червоногвардійські загони з Росії,  почав складатися не на користь Центральної Ради. Зрештою, навіть українізовані полки, які мали б захищати свій національний центр в особі Центральної Ради, натомість заявляли про свій нейтралітет щодо більшовицької Червоної гвардії, або ж взагалі надавали збройну підтримку останній. Невдовзі Народний Секретаріат переїжджає до Києва, але, як виявилося, ненадовго: на мирних переговорах з Центральними державами у  Брест-Литовську делегація від УЦР, правоспроможність якої визнав сам Лев Троцький,  укладають мирний договір з представниками «Почвірного союзу». Представники Ради окремо домовляються про «взаємовигідну допомогу». За її умовами німецьке та австрійське військо бере на себе зобов’язання допомогти Раді збройною силою в обмін на «скромну платню» у вигляді українського хліба та продовольства. Делегація від ЦВК Рад України, до якої увійшли Василь Шахрай, Юхим Медведєв та Володимир Затонський (останній залишився в Петрограді), входила до складу делегації РСФРР. Офіційно вони посилалися на те, що Україна не виокремилася як самостійна держава, залишаючись де-факто у федеративних відносинах з Росією. Неронович увійшов  до складу другої делегації від совітського уряду України. Як відомо, вона взагалі не була допущена для переговорів німецьким командуванням. Під тиском подій Центральна Рада нарешті спромоглася проголосити незалежність УНР. Сталося це незадовго до взяття Києва більшовиками  -  22 (за н. с.) січня 1918 року [17].

На роздоріжжі. Загибель Євгена Нероновича

Переговори у Брест-Литовську для російської більшовицької делегації скінчилися тим, що остання змушена була визнати проголошену Радою незалежну Українську Народну республіку. Проголошена місцевими більшовиками совітська УНР все ще пов’язувалася з Великоросією федеративними відносинами,  тому потрапляла в доволі складне   становище. Логіка подій штовхала ЦВК Рад України та Народний Секретаріат до проголошення незалежності своєї республіки. З огляду на великодержавні погляди чи упередження значної частини однопартійців-більшовиків (відомими носіями яких були т.з. «катеринославці»), або ж на позицію  лівих комуністів    та російських лівих соціалістів-революціонерів (противників мирної угоди з німецьким імперіалізмом), існування на території України декількох совітських квазідержавних об’єднань, які визнавали владу лише «всеросійського центру» і т.д., це завдання видавалося більш ніж складним.    

Підписанти Брест-Литовського мирного договору

       

Вирішити його мав скликаний у Катеринославі ІІ Всеукраїнський з’їзд рад (17-19 березня 1918 року).  Більшовик Володимир Затонський згадував: «…питання про мир та ставлення до Берестя більшовицького і Берестя Центральної Ради було «гвоздем» з’їзду. Група більшовиків, прихильників ленінської лінії на з’їзді, була меншістю, більш за те, вона не становила абсолютної більшости навіть у більшовицькій фракції.  Але, обмірковуючи питання на фракції, тов. Скрипник, що керував ленінською групою, спритно використав становище, і, розбившив в спілці з лівими комуністами невелику групу так званих «катеринославців», які добалакалися до визнання влади Центральної Ради…, зумів, спираючись на «катеринославців», відбити атаки лівих комуністів на Берестейську політику Раднарком у РСФРР» [18]. Підтримуючи більшовиків «прихильників ленінської лінії» та забезпечивши їм у вирішальні моменти невеличку більшість, українські ліві соціал-демократи водночас «…не переставали покладати надії на переговори радянської влади з контр-революційною Радою». Як не дивно, у цьому питанні ліві «уесдеки» практично зійшлися з «катеринославцями», хоча цілком очевидно керувалися іншими мотивами.   

Микола Скрипник

                                         

На ІІ Всеукраїнському з’їзді рад Євген Неронович робив доповідь вже як народний секретар військових справ (замінивши на цій посаді Василя Шахрая). Він справляв враження втомленого та морально виснаженого доповідача [19].                                                                                                           

Останні дні свого життя Євген Неронович провів у Великих Сорочинцях Миргородського повіту, куди приїхав до своєї дружини – доньки священика Павловського. Полишивши роботу в уряді, він не відступив разом з більшовиками, залишившись там до моменту приходу гайдамацьких частин Центральної Ради та союзних німецьких військ.                                              

Кайзерівські війська в Києві

Перед Миргородом на річці Хорол більшовики, щоб затримати просування союзницьких військ, зірвали залізничний міст. Тому богданівський курінь (рештки полку ім. Б.Хмельницького) яким командував Олександр Шаповал, вивантажилися з вагонів і рушили до Миргорода пішки. Перед Миргородом більшовики збудували оборонну лінію, але змушені були здати Миргород без бою, тому що їм загрожувало оточення з боку Хомутця, де наступав полк ім. Костя Гордієнка. В обідню пору богданівці були вже в Миргороді [20].  До Великих Сорочинець першими війшли німецькі війська: «Широкою вулицею в напрямі з Миргороду рухалися врозсип і поволі німецькі гренадири, по три-чотири чоловіки через широкий шлях – згадував про ті події у своїх мемуарах Іван Майстренко – Ми чекали українського війська, а прийшли… німці. В німцях ми бачили тих, з ким воювали наші брати й сусіди. Було трохи неприємно. Німці йшли обережно, з наставленими «на руку» рушницями… Того ж вечора до Сорочинець в’їхав на конях український богданівський полк. Тут ми були дуже раді, але нас здивувала й засмутила вістка: богданівці розстріляли в Сорочинцях члена Центральної Ради Євгена Нероновича… В Сорочинцях я й ще пара знайомих осіб ходили до священника Павловського, щоб подивитися на розстріляного Нероновича, та заплакана попадя сказала нам: «І що ви хочете побачити?! Нема на що дивитися!». Так ми й не побачили» [21].                                                      

Центральна Рада навіть постановила розслідувати розправу над Євгеном Нероновичем, але довести розслідування до кінця не було кому. Німецькі «спасителі» розігнали  Раду, яка своїми протестами заважала їм грабувати Україну на власний розсуд. 29 квітня 1918 року до влади прийшов «ясновельможний» гетьман Павло Скоропадський.                                     

 Ліві українські соціал-демократи (ЛУСД) перестали існувати як організаційно окрема від більшовиків політична сила. У липні 1918 року ліві «уесдеки» вступають до лав КП(б)У на її першому партійному з’їзді в Москві. Діяльність колишніх лівих українських соціал-демократів у подальший період – тема окремої розмови.                                                                 

На перших порах «радянська влада» намагалася увіковічнити пам'ять про трагічно загиблого Євгена Нероновича. Засідання Малої Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету від 9 червня 1925 року постановляло: «Перейменувати Сорочинський район на Полтавщині де було забито т. Нероновича в район імені т. Нероновича. Призначити удові т. Нероновича персональну пенсію, доручивши Наркомсоцзабезпечення перевести цю постанову в життя. Доручити т. Касьяненкові погодити питання про перейменування одного з інститутів в м. Харкові іменем т. Нероновича. Крім того, доручити т. Касьяненкові видати популярну брошуру про діяльність т. Нероновича. Портрет т. Нероновича повісити в сесійній залі ВУЦВК та штабі Українського військового округу» [22]. Проте, незабаром партійні вожді пригадали, що загиблий герой насправді належав до «буржуазно-націоналістичної» партії, був членом Центральної Ради, тож згадані почесті на його ім’я зайві. У 1931 році Великим Сорочинцям було повернуто стару назву. Не залишилося також вулиць, які були б названі на честь Євгена Нероновича. 1969-го року  вулицю Нероновича у містечку Гадяч на Полтавщині  спішно перейменовано. Несподівано для її жителів виявилося, що «товариш Неронович» насправді був «сумнівним елементом» (нібито українським есером) [23].                                                                                   

Хоч  формально Неронович ніколи не був комуністом, цілком ймовірно, що тодішні «компартійні боси» та ідеологи певною мірою полегшили роботу сучасним декомунізаторам. Останнім навіть не треба докладати особливих зусиль, щоб викреслити з пам’яті  ім’я забутого героя «не нашої революції» - досить обходити його постать мовчанням. Сторіччя з дня загибелі Євгена Нероновича цілком закономірно минуло непоміченим.  Чи може подібне трапитися з сотою річницею розстрілу більш «трендового» Петра Болбочана? Чи обійдеться ближча дата сторіччя гетьманського перевороту без славослів’я на честь «державника» Павла Скоропадського та засудження «соціалістів з УЦР»? Такий сценарій дійсно виглядав би вкрай сумнівним.   

Артем Клименко

Березень 2018

  

• 
  

 

1.     Неронович Євген Васильович //Діячі Української Центральної Ради. – К. – 1998. – С. 134

2.     Аббасов А.  Бійці за владу Рад. Нарком. (Про Є. В. Нероновича). Зоря Полтавщини, 25 липня 1968 р. № 173.

3.     Ніколаєнко Л. Секретар республіки. «Зоря Полтавщини», 25 грудня 1990 р.

4.     Гриневич Л. В., Осташко Т. С. Неронович Євген Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 377.

5.     Феденко П. Ісаак Мазепа – борець за волю України. – Лондон: Наше слово, 1954. – С. – 8 – 9.

6.     Аббасов А.  Бійці за владу Рад. Нарком. (Про Є.В. Нероновича). Зоря Полтавщини, 25 липня 1968 р. № 173.

7.     Лист Євгена Нероновича голові Петроградської організації УСДРП// Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали. – К.: 2003. – С.- 51 – 53.

8.     Авдієнко М. О. Лютнева революція в Петрограді і УСДРП // Літопис революції. — 1928. — № 1.

9.     Порш М. Автономія України і соціяльдемократія. – К., Знаття – то сила, 1917. С.20.

10.                        Неронович Євген Васильович //Діячі Української Центральної Ради. – К. – 1998. – С. 134

11.                        Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок – К.: Основні цінності, 2004. – С. 72-73.

12.                        Буценко А. О расколе УСДРП. 1917 – 1918 год// Літопис революції. – 1923. - № 4.

13.                        УЦР. – Т.1 – С.363.

14.                        Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967. -  https://vpered.wordpress.com/tag/до-хвилі/

15.                        Здоров А.А. Український Жовтень. – Одеса 2007 С. 125, 147 – 152.

16.                        Ніколаєнко Л. Секретар республіки. «Зоря Полтавщини», 25 грудня 1990 р.

17.                        Шахрай В. Революция на Украине. – 3-е. изд. – Одесса: ТЭС, 2017. – С. 97 – 100.

18.                        Затонський В. До матеріалів про другий Всеукраїнський З’їзд Рад //Літопис революції. – 1928. - №2 (29).

19.                        Матеріали до другого Всеукраїнського з’їзда Рад // Літопис революції. – 1928. - №2 (29).

20.                        Ревегук В.Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.). – Полтава. – 2007. – С. 158.

21.                        Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Албертському університеті, 1985. – С.30 – 31.

22.                        ДАПО, ф.р – 363, оп.1., спр. 370, арк.182.

23.       Ющенко С. Міст Заяр-Город та навколо нього // Гадяцький вісник. — 2006. — 27 липня.