четвер, 21 грудня 2017 р.

"В ІМ'Я РЯТУВАННЯ ВСІЄЇ РОСІЇ": ЯК ЦЕНТРАЛЬНА РАДА РЯТУВАЛА РОСІЮ ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Ця стаття була написана у 2004 р. (тому там згадується президент Кучма) і пропонувалася тоді до двох історичних збірників (журналів), але так і не була тоді опублікована.


Історія української революції 1917 - 1920 рр. взагалі й історія конфлікту Української Центральної Ради із Радою Народних Комісарів (більшовицьким урядом Росії) зокрема здавна привертає до себе увагу українських істориків. Однак причини  й передумови цього конфлікту досі не до кінця з'ясовані. Лише побіжно в сучасних історичних працях згадується участь Центральної ради в спробах формування федеративного однорідно-соціалістичного уряду Росії, що мав замінити собою уряд Владиміра Леніна [3, 67]. Короткий аналіз планів Центральної ради щодо федеративної перебудови Росії подав нещодавно Валерій Солдатенко [18, 310]. Проте конкретна реалізація цих планів в загальному контексті подій російської революції залишається недослідженою. Водночас саме ці події кінця 1917 р. й дають ключ для розуміння причин конфлікту між РНК та Центральною радою, конфлікту, що став фатальним для останньої.

Ра­да На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, як ві­до­мо, бу­ла об­ра­на за­мість по­ва­ле­но­го 25 жо­в­т­ня 1917 р. Ти­м­ча­со­во­го уря­ду на ІІ Все­ро­сій­сь­кому з'ї­з­ді Рад ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів з пре­д­с­та­в­ни­ків па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків. Про­г­ра­ма бі­ль­шо­ви­ків з на­ці­о­на­ль­но­го пи­тан­ня бу­ла за­с­но­ва­на на ви­з­нан­ні пра­ва всіх на­цій на са­мо­ви­з­на­чен­ня (па­ра­г­раф 9). Це пра­во про­го­ло­сив вже пе­р­ший де­к­рет Ра­дя­н­сь­кої вла­ди "Де­к­рет про мир" 26 гру­д­ня 1917 р. [12, 13-14]. 2 ли­с­то­па­да 1917 р. РНК прий­має "Де­к­ла­ра­цію прав на­ро­дів Ро­сії", де ще раз пі­д­к­ре­с­ле­но: "1) Рі­в­ність та су­ве­рен­ність на­ро­дів Ро­сії; 2) Пра­во на­ро­дів Ро­сії на ві­ль­не са­мо­ви­з­на­чен­ня аж до ві­до­к­ре­м­лен­ня і ут­во­рен­ня са­мо­с­тій­ної де­р­жа­ви" [9, 39-41]. 18 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії [9, 250; 13, 140].

В Ук­ра­ї­ні вся по­в­но­та вла­ди пе­рей­ш­ла до Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, та її Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. 7(20) ли­с­то­па­да 1917 р. Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да прий­має свій ІІІ Уні­ве­р­сал:
 
Проголошення ІІІ Універсалу на Софійській площі в Києві.

"На­ро­де ук­ра­ї­н­сь­кий і всі на­ро­ди Ук­ра­ї­ни!

Тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на впа­ла на зе­м­лю Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. На Пі­в­но­чі, в сто­ли­цях іде ме­жи­у­со­б­на й кри­ва­ва бо­ро­ть­ба. Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма й по де­р­жа­ві ши­ри­ть­ся бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на…

І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Ві­д­ни­ні Ук­ра­ї­на стає Ук­ра­ї­н­сь­кою На­ро­д­ною Ре­с­пу­б­лі­ко­ю.

Не від­ді­ля­ю­чись від Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки й збе­рі­га­ю­чи єд­ність її, ми тве­р­до ста­не­мо на на­шій зе­м­лі, щоб си­ла­ми на­ши­ми по­мо­г­ти всій Ро­сії, щоб уся Ро­сій­сь­ка Ре­с­пу­б­лі­ка ста­ла фе­де­ра­ці­єю рі­в­них і ві­ль­них на­ро­дів…

Ма­ю­чи си­лу й власть на рі­д­ній зе­м­лі, ми тою си­лою й вла­с­тю ста­не­мо на сто­ро­жі прав і ре­во­лю­ції не ті­ль­ки на­шої зе­м­лі, але й усі­єї Ро­сі­ї…" [4, 74-80].


вівторок, 19 грудня 2017 р.

Відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві



100 років тому в Києві відкрився перший Всеукраїнський з"їзд Рад. Вміщуємо тут розділ із книги "Український Жовтень". Всі дати подано за прийнятим тоді в Росії старим стилем (юліанським календарем). Відповідно 4- 6 грудня 1917 р - це 17-19 грудня 1917 р. за новим стилем (григоріанським календарем)

Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з'їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. "Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було - півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під'южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили"59. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня  1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з'їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад  робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета "Киевская мысль" так описувала початок з'їзду:
"Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з'їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М. Стасюк проголошує: "Об'являю збори відкритими". Затонський намагається щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики "геть більшовиків"60.

Володимир Затонський

Сам Володимир Затонський згадував: "Тільки підійшов я до столу президії й промовив: "Товариші…", як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з'їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий  стіл лізла осатаніла маса.
…Пам'ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме "бороду" зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді."61
Як пише Є. Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з'їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.

 
Євгенія Бош
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В. Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: "Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли "законний гнів народу". Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали".62

понеділок, 11 грудня 2017 р.

О. Дубровский. Автобиографические заметки Фрагмент


Антитоталитарные левые…

Документы и материалы. 
К истории рабочего движения в Украине  времён перестройки и распада СССР. К истории анархо-синдикализма в Украине.




Итак,  в сентябре 1983г., уволившись, так сказать, по добру, по здорову, с Трубного Опытно-экспериметального завода Всесоюзного Научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), я обошел ряд промышленных предприятий Индустриального района Днепропетровска и все-таки остановился на запасном варианте собственного трудоустройства – Днепропетровском Промышленно-энергетическом узле (ДПЭУ – производство промышленного пара, отопление, ретрансляция электроэнергии, водоснабжение и откачка сточных вод 26 предприятиям района), где мне уже пришлось поработать в 1977-78г.г. 
Увольняясь с ТОЭЗ  ВНИТИ, я поставил перед собой задачу, - развивать тот протест, то противодействие диктатуре КПСС, которое там, на ТОЭЗ, носило у меня сумбурно-спонтанный характер, без четкого осознания целей и средств, что и привело в конце концов к тому, что 



Цеховому комитету профсоюза
Дубровского О.Б.

З А Я В Л Е Н И Е

Заявляю резкий протест против решения отчетно-выборного собрания профсоюзной организации парокотельного цеха (по предложению т. Несмашного), которое обязывает новый состав цехкома разобрать мои политические взгляды.
У нас что, профсоюз или политическая партия?!
У нас что, цехком или партком, разбирающий отклонения члена партии от партийной политики?!
Подобный разбор, если он будет иметь место, будет искажением и нарушением принципов профсоюзного движения, согласно которым:
1.                 Профсоюзы объединяют трудящихся независимо от их идеологических убеждений и политических взглядов.
2.                 Деятельность профсоюзов не носит политической и идеологической направленности.
3.                 Основа деятельности профсоюзов (ради чего они вообще создавались) – борьба за интересы и права трудящихся.


Дубровский О.Б.
8-е ноября 1987г.





ПРОТОКОЛ
внеочередного заседания профсоюзного комитета ДПЭУ
от 1 декабря 1988г. 

Повестка дня: О нарушении уставных требований т. Дубровским О.Б.

Присутствуют: профком ДПЭУ в полном составе:
1.                 Беленко Л. – председатель профкома, инженер по снабжению, чл. КПСС.
2.                 Нафанец А. – зам. председателя, главный энергетик ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
3.                 Пешнев А. – газоэлектросварщик участка водоснабжения, чл. СТК, чл. КПСС.
4.                 Никаноров Н. – главный инженер ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, чл. партбюро.
5.                 Шелудько В. – инженер, начальник химводоочистки парокотельного цеха.
6.                 Дубровский О. – председатель цехкома парокотельного цеха, слесарь-ремонтник.
7.                 Зимбалевский П. – бригадир слесарей-ремонтников парокотельного цеха, председатель СТК.
8.                 Безуглая Н. – машинист паровых котлов парокотельного цеха;
а также:
Шакалов В. –директор ДПЭУ, чл. СТК, чл. КПСС, секретарь партбюро по идеологии.
Герасимов В.   – мастер по ремонту оборудования парокотельного цеха, чл. СТК,  чл. КПСС, секретарь партбюро;
Дедушкина В. – председатель объединенного профкома пивобъединения «Днепр»,  чл. КПСС,  чл. Индустриального райкома КПСС.

Беленко Л. – Товарищи! Сегодня у нас внеочередное заседание, на котором мы должны разобрать нарушение Устава профсоюзов т. Дубровским О. Б., который является членом профкома и председателем цехкома.
Я разговаривала со многими людьми, по работе цехкома его все поддерживают, работает он активно, но для того, чтобы быть председателем цехкома, вести за собой цехком и профсоюзную организацию цеха, необходимо быть не только хорошим рабочим, не только помогать  рабочим отстаивать их интересы, но и правильно понимать и проводить идеи партии.
Но Дубровский отвергает партийное руководство, выступает против таких коренных положений устава, как: руководство партией профсоюзами; воспитание членов профсоюзов в духе коммунистической идейности; борьба профсоюзов с чуждой идеологией, а также то, что основной целью профсоюзов является борьба за выполнение программы КПСС.
Я считаю, что Дубровский не может быть в таком случае членом профкома и председателем цехкома, а также нам надо решить вопрос о возможности его пребывания в профсоюзе. Пусть он сейчас выступит и расскажет нам, что он думает о своих действиях.

пʼятниця, 8 грудня 2017 р.

М. Инсаров. О книге Марко Бойцуна «Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920»




В 2017 году – году столетия Великой революции – в Украине было издано несколько книг, весьма полезных для понимания этой революции. В начале года группа украинских марксистов переиздала старую книгу Василия Шахрая «Революция на Украине (Василь Шахрай. Революция на Украине. Одеса, 2017), Затем известный историк Юрий Шаповал издал толстый том документов, связанных с Александром Шумским  (Юрiй Шаповал. Олександр Шумський. Житття, доля, невiдомi документи: дослiдження, архiвнi матерiали. К., 2017). И вот совсем недавно вышла первая часть перевода на украинский язык исследования Марко Бойцуна «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920»  (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017). 




Родившийся в 1951 году Марко Бойцун – выходец из украинской диаспоры, британский историк и журналист, придерживающийся левых вглядов. «Рабочее движение и национальный вопрос в Украине: 1880-1920» - это написанная в 1985 году его докторская диссертация, причем текст был значительно доработан для украинского издания.

Название книги не вполне соответствует ее содержанию. Оно и шире, и Уже. Марко Бойцун пытается дать общую схему материалистической концепции истории Украины и украинской революции, в чем несомненное достоинство работы. С другой стороны, в книге нет рассмотрения некоторых важных вещей, связанных с темой рабочего класса и национального вопроса (чего именно нет, будет сказано в конце рецензии).

Марко Бойцун – и в этом несомненное достоинство его работы – хочет увязать национальный вопрос с классовым вопросом, показать, как национальное деление используется и воссоздается классовым делением:

«...в современном мире общество разделено не только по линиям пола, физического и умственного труда, города и деревни, но и через национальности. Из этой интерпретации разделения труда следует, что национальные движения являются движениями, которые оспаривают это разделение, следовательно, они являются одним из проявлений классовой борьбы. Ведь классовая борьба – это прежде всего борьба из-за разделения труда, - и раздела ресурсов, созданных разделением труда» (Марко Бойцун. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880–1920, ч. I., К., 2017, с. 10).

Попытки увязать национальное деление с классовым делались некоторыми марксистами и раньше, достаточно вспомнить шедевр Абрама Леона «Материалистическая концепция еврейского вопроса». Абрамом Леоном была выдвинута идея «нации-класса», полезная для понимания некоторых обществ.

Вводная часть книги М. Бойцуна, где рассказывается о предыстории украинской революции, является, на наш взгляд,  самой ценной частью работы. Марко Бойцун, опираясь на исследования забытого украинского марксистского историка 1920-х годов Матвея Яворского и на работы некоторых советских историков, фактически стремится в этой части книги проанализировать специфику Украины как региона зависимого капитализма.

По мнению М. Бойцуна, антифеодальная народная революция 1648 года была предана казацкой верхушкой. «Переяславская рада 1648 года снова продемонстрировала, что казацкая верхушка предает антифеодальные стремления низших классов, как только появляется возможность удовлетворить свои дворянские амбиции» (с. 25). Левобережная Украина перешла под контроль Москвы.

Вслед за политическим подчинением Левобережья произошло, хотя и не сразу, его экономическое подчинение. В 1714 году царь приказал направлять весь украинский экспорт в Европу через территорию России.  В 1720 году иностранная торговля Гетманщины была передана под контроль русских купцов, а русские деньги стали единственным средством внутренних платежей. Законы 1752 года освободили русский импорт в Гетманщину от налогов, а еще через 2 года все налоги на импорт и экспорт, которые собирались на ее границах, были отменены (с. 28). Экономика Гетманщины интегрировалась в экономику Российской Империи, причем интегрировалась на подчиненном положении.

В конце 18 – первой половине 19 веков в экономику подроссийской, Надднипрянской Украины проникает и ставит ее под свой контроль русский купеческий капитал, который вытесняет местных купцов в наименее прибыльные отрасли (сс. 29-30).

Отмена крепостного права в 1861 году «не вызвала быстрого роста промышленности и экспансии рынка, ведь во время ее подготовки правительство сделало слишком большие уступки помещикам... Между 1861 годом и концом 1870-х годов индустриализация в Украине буксовала» (сс. 31-32).

В 1870 году царское правительство ввело государственную монополию на экспорт зерна и за счет этой монополии стало финансировать индустриализацию (с. 32).

В конце 19 века в Российскую Империю активно проникает иностранный капитал, причем значительная часть иностранных инвестиций идет в созданную практически с нуля крупную промышленность Юго-Восточной Украины.  В 1870 году иностранные инвестиции в Российской Империи составляли 26,5 млн руб, 1880 год – 97,7, 1890 год – 214, 1900 год – 911, 1917 год – 1832 млн рублей, причем иностранные компании контролировали больше половины капитала в промышленности и почти половину капитала в кредитно-банковской сфере. (с. 33).

Перед Первой мировой войной в украинских губерниях Российской Империи иностранные капиталовложения составляли 450 млн рублей – больше, чем в Центрально-промышленном регионе и на Урале. Французским капиталистам принадлежало 50% этих инвестиций, бельгийским – 33, немецким – 10, британским – 5, американским – 1%. Иностранный капитал контролировал 98% акций синдикатов добывающей промышленности, 90% металлургического производства, 88% машиностроения, 81% химических заводов. Перед Первой мировой войной иностранные компании овладели также производством сахара и табака (с. 33).