четвер, 21 грудня 2017 р.

"В ІМ'Я РЯТУВАННЯ ВСІЄЇ РОСІЇ": ЯК ЦЕНТРАЛЬНА РАДА РЯТУВАЛА РОСІЮ ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Ця стаття була написана у 2004 р. (тому там згадується президент Кучма) і пропонувалася тоді до двох історичних збірників (журналів), але так і не була тоді опублікована.


Історія української революції 1917 - 1920 рр. взагалі й історія конфлікту Української Центральної Ради із Радою Народних Комісарів (більшовицьким урядом Росії) зокрема здавна привертає до себе увагу українських істориків. Однак причини  й передумови цього конфлікту досі не до кінця з'ясовані. Лише побіжно в сучасних історичних працях згадується участь Центральної ради в спробах формування федеративного однорідно-соціалістичного уряду Росії, що мав замінити собою уряд Владиміра Леніна [3, 67]. Короткий аналіз планів Центральної ради щодо федеративної перебудови Росії подав нещодавно Валерій Солдатенко [18, 310]. Проте конкретна реалізація цих планів в загальному контексті подій російської революції залишається недослідженою. Водночас саме ці події кінця 1917 р. й дають ключ для розуміння причин конфлікту між РНК та Центральною радою, конфлікту, що став фатальним для останньої.

Ра­да На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, як ві­до­мо, бу­ла об­ра­на за­мість по­ва­ле­но­го 25 жо­в­т­ня 1917 р. Ти­м­ча­со­во­го уря­ду на ІІ Все­ро­сій­сь­кому з'ї­з­ді Рад ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів з пре­д­с­та­в­ни­ків па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків. Про­г­ра­ма бі­ль­шо­ви­ків з на­ці­о­на­ль­но­го пи­тан­ня бу­ла за­с­но­ва­на на ви­з­нан­ні пра­ва всіх на­цій на са­мо­ви­з­на­чен­ня (па­ра­г­раф 9). Це пра­во про­го­ло­сив вже пе­р­ший де­к­рет Ра­дя­н­сь­кої вла­ди "Де­к­рет про мир" 26 гру­д­ня 1917 р. [12, 13-14]. 2 ли­с­то­па­да 1917 р. РНК прий­має "Де­к­ла­ра­цію прав на­ро­дів Ро­сії", де ще раз пі­д­к­ре­с­ле­но: "1) Рі­в­ність та су­ве­рен­ність на­ро­дів Ро­сії; 2) Пра­во на­ро­дів Ро­сії на ві­ль­не са­мо­ви­з­на­чен­ня аж до ві­до­к­ре­м­лен­ня і ут­во­рен­ня са­мо­с­тій­ної де­р­жа­ви" [9, 39-41]. 18 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії [9, 250; 13, 140].

В Ук­ра­ї­ні вся по­в­но­та вла­ди пе­рей­ш­ла до Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, та її Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. 7(20) ли­с­то­па­да 1917 р. Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да прий­має свій ІІІ Уні­ве­р­сал:
 
Проголошення ІІІ Універсалу на Софійській площі в Києві.

"На­ро­де ук­ра­ї­н­сь­кий і всі на­ро­ди Ук­ра­ї­ни!

Тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на впа­ла на зе­м­лю Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. На Пі­в­но­чі, в сто­ли­цях іде ме­жи­у­со­б­на й кри­ва­ва бо­ро­ть­ба. Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма й по де­р­жа­ві ши­ри­ть­ся бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на…

І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Ві­д­ни­ні Ук­ра­ї­на стає Ук­ра­ї­н­сь­кою На­ро­д­ною Ре­с­пу­б­лі­ко­ю.

Не від­ді­ля­ю­чись від Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки й збе­рі­га­ю­чи єд­ність її, ми тве­р­до ста­не­мо на на­шій зе­м­лі, щоб си­ла­ми на­ши­ми по­мо­г­ти всій Ро­сії, щоб уся Ро­сій­сь­ка Ре­с­пу­б­лі­ка ста­ла фе­де­ра­ці­єю рі­в­них і ві­ль­них на­ро­дів…

Ма­ю­чи си­лу й власть на рі­д­ній зе­м­лі, ми тою си­лою й вла­с­тю ста­не­мо на сто­ро­жі прав і ре­во­лю­ції не ті­ль­ки на­шої зе­м­лі, але й усі­єї Ро­сі­ї…" [4, 74-80].




Як ба­чи­мо, ІІІ Уні­ве­р­сал по­чи­на­є­ть­ся не­к­ро­ло­гом по Ти­м­ча­со­во­му уря­до­ві. Ти­м­ча­со­вий уряд при­ни­жу­вав і зне­ва­жав Це­н­т­ра­ль­ну ра­ду. "Ми для нього не існували", писав згодом голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко [4, 40].   Зда­ва­ло­ся б Це­н­т­ра­ль­на ра­да ма­ла б ра­ді­ти, що цей не­на­ви­с­ний оп­лот ве­ли­ко­ру­сь­кої бу­р­жу­а­зії впав. Але пе­ре­мо­гу жо­в­т­не­во­го по­в­с­тан­ня лі­де­ри УЦР оці­ню­ють зо­в­сім по ін­шо­му: "тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на", "бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на". Сво­єю за­я­вою, що "Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма" ке­рі­в­ни­ки Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди не­д­во­з­на­ч­но да­ли зро­зу­мі­ти, що не ви­з­на­ють но­во­го уря­ду Ле­ні­на, йо­го де­к­ре­тів, й бі­ль­ше то­го за­я­ви­ли про свій на­мір ря­ту­ва­ти від ро­бі­т­ни­чо-­се­ля­н­сь­кої ре­во­лю­ції не ті­ль­ки Ук­ра­ї­ну, але й усю Ро­сі­ю.

Ко­ли­ш­ні па­ні­в­ні кла­си Ро­сій­сь­кої ім­пе­рії зви­чай­но не мо­г­ли про­с­то зми­ри­ти­ся із втра­тою вла­ди і вла­с­но­с­ті. Пі­с­ля ро­з­г­ро­му зброй­но­го за­ко­ло­ту Ке­ре­н­сь­ко­го - Кра­с­но­ва по­б­ли­зу Пе­т­ро­г­ра­да на по­ча­т­ку ли­с­то­па­да 1917 р. центр бо­ро­ть­би із Ра­дя­н­сь­кою вла­дою змі­щу­є­ть­ся в Мо­ги­ль­ов  у Ста­в­ку Ве­р­хо­в­но­го го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чо­го, обо­в­'­я­з­ки яко­го із 3 ли­с­то­па­да 1917 р. ви­ко­ну­вав ге­не­рал Ніколай Ду­хо­нін. Він не ви­з­нав Ра­дя­н­сь­кої вла­ди, і са­ме сю­ди, у Ста­в­ку з'ї­ха­ли­ся лі­де­ри пра­вих есе­рів та ме­н­шо­ви­ків, ко­ли­ш­ні мі­ні­с­т­ри уря­ду Ке­ре­н­сь­ко­го Віктор Че­р­нов та Ніколай Ав­к­се­н­ть­єв, які ви­с­ту­пи­ли з іні­ці­а­ти­вою ут­во­рен­ня но­во­го од­но­рі­д­но­-со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го уря­ду Ро­сії, що об­'­є­д­нав би всі со­ці­а­лі­с­ти­ч­ні па­р­тії Ро­сії від бі­ль­шо­ви­ків до на­ро­д­них со­ці­а­лі­с­тів, на чо­лі із Віктором Че­р­но­вим. Бі­ль­шо­ви­ки бу­ли б у цьо­му уря­ді в ме­н­шо­с­ті, але зму­ше­ні бу­ли б йо­го пі­д­т­ри­му­ва­ти [14, 102].

Більш пра­ві си­ли, по­мі­щи­ць­кі й бу­р­жу­а­з­ні па­р­тії, не ті­ши­ли се­бе ілю­зі­я­ми про ми­р­не по­ва­лен­ня Ра­дя­н­сь­кої вла­ди, а ро­би­ли ста­в­ку на ко­за­чі вій­сь­ка Ро­сії: До­н­сь­ке, Ку­ба­н­сь­ке, Те­р­сь­ке, Оре­н­бу­р­зь­ке, Ура­ль­сь­ке, Си­бі­р­сь­ке то­що. Осо­б­ли­вий при­ві­лейо­ва­ний вій­сь­ко­вий стан ім­пе­рії, ко­за­ц­т­во про­тя­гом ХІХ  по­ча­т­ку ХХ ст. ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ло­ся ро­сій­сь­ким са­мо­де­р­жа­в­с­т­вом як вну­т­ри­ш­ні вій­сь­ка чи ка­ра­ль­ні за­го­ни для при­ду­шен­ня се­ля­н­сь­ких і ро­бі­т­ни­чих ви­с­ту­пів, ма­ло ві­д­по­ві­д­ні на­ви­ч­ки й до­с­від.

Вже вве­че­рі 25 жо­в­т­ня 1917 р., от­ри­ма­в­ши те­ле­г­ра­фом по­ві­до­м­лен­ня з Пе­т­ро­г­ра­ду про по­ва­лен­ня Ти­м­ча­со­во­го уря­ду, вій­сь­ко­вий ота­ман До­н­сь­ко­го ко­за­чо­го вій­сь­ка ге­не­рал Алє­к­сєй Ка­лє­дін на­п­ра­вив те­ле­г­ра­му Ти­м­ча­со­во­му уря­до­ві, в Ста­в­ку, фро­н­то­во­му ко­за­чо­му з'ї­з­до­ві в Ки­їв, ота­ма­нам усіх ко­за­чих військ, що вва­жає за­хо­п­лен­ня вла­ди бі­ль­шо­ви­ка­ми не­п­ри­пу­с­ти­мим й разом із уря­да­ми ін­ших ко­за­чих військ на­дасть по­в­ну пі­д­т­ри­м­ку іс­ну­ю­чо­му Ти­м­ча­со­во­му уря­до­ві [16, 61].

10 ли­с­то­па­да 1917 р. ан­г­лій­сь­ко­го по­с­ла  в Пе­т­ро­г­ра­ді Джо­р­д­жа Бью­ке­не­на ві­д­ві­дав ба­н­кір князь Ша­хо­в­сь­кий. Він по­ві­до­мив, що ге­не­ра­ли Алєксєй Ка­ле­дін та Міхаїл Але­к­сє­єв зби­ра­ють си­ли для по­хо­ду на Мо­с­к­ву й Пе­т­ро­г­рад з ме­тою по­ва­лен­ня бі­ль­шо­ви­ць­ко­го уря­ду й хо­чуть за­ру­чи­ти­ся пі­д­т­ри­м­кою со­ю­з­ни­ків і про­сять їх фі­на­н­со­вої до­по­мо­ги. Вже 20 ли­с­то­па­да (3 гру­д­ня) ан­г­лій­сь­кий по­сол по­ві­до­мив в Ло­н­дон, що пі­с­ля аре­ш­ту Ти­м­ча­со­во­го уря­ду  він по­с­тій­но пі­д­т­ри­мує зв'я­зок із Ка­ле­ді­ним і на­дає йо­му фі­на­н­со­ву пі­д­т­ри­м­ку. Ві­д­ря­д­же­ний на Дон член фра­н­цу­зь­кої вій­сь­ко­вої мі­сії по­л­ко­в­ник Гю­ше по­ві­до­мив ге­не­ра­ла Міхаїла Але­к­сє­є­ва, що фра­н­цу­зь­кий уряд ви­рі­шив на­да­ти йо­му кре­дит в 100 млн. ру­б­лів "з ме­тою ві­д­но­в­лен­ня по­ря­д­ку в Ро­сії й про­до­в­жен­ня вій­ни про­ти це­н­т­ра­ль­них де­р­жав" [2, 250].

Тим часом 14 ли­с­то­па­да 1917 р. ці­л­ко­ви­ту пі­д­т­ри­м­ку ле­ні­н­сь­ко­му уря­до­ві висловив На­д­з­ви­чай­ний з'їзд Рад се­ля­н­сь­ких де­пу­та­тів, який са­н­к­ці­о­ну­вав вхо­д­жен­ня сво­го де­ле­га­та  лі­во­го есе­ра Алєксєя Ко­лє­га­є­ва до скла­ду Ра­ди На­ро­д­них Ко­мі­са­рів [11, 168-169,187]. 20 ли­с­то­па­да 1917 р. ре­во­лю­цій­ні за­го­ни під ко­ма­н­ду­ван­ням но­во­го ве­р­хо­в­но­го го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ва­ча бі­ль­шо­ви­ка Ніколая Кри­ле­н­ка зай­ня­ли Ста­в­ку в Мо­ги­ль­о­ві. В той же день 20 ли­с­то­па­да в Бре­ст­-Ли­то­в­сь­ку ро­з­по­ча­ли­ся  ми­р­ні пе­ре­го­во­ри де­ле­га­ції РНК із кра­ї­на­ми Це­н­т­ра­ль­но­го бло­ку (Ні­меч­чи­на, Ав­с­т­ро­Уго­р­щи­на, Ту­реч­чи­на, Бо­л­га­рія), а 3 гру­д­ня бу­ло пі­д­пи­са­но пе­ре­ми­р­'­я [14, 180].

Як по­с­та­ви­ла­ся до всіх цих по­дій у Ро­сії Це­н­т­ра­ль­на ра­да? Яку по­зи­цію зай­ня­ла во­на що­до ве­ли­ко­го кла­со­во­го ко­н­ф­лі­к­ту ро­бі­т­ни­ків, со­л­да­тів і бі­д­ні­ших се­лян Ро­сії, з од­но­го бо­ку, та по­мі­щи­ків, чи­но­в­ни­ків, офі­це­рів, ка­пі­та­лі­с­тів Ро­сії та кра­їн Ан­та­н­ти, з ін­шо­го?

Вже на­с­ту­п­но­го дня пі­с­ля про­го­ло­шен­ня  ІІІ Уні­ве­р­са­лу, 8 ли­с­то­па­да, як раз то­ді, ко­ли ге­не­рал Ду­хо­нін ві­д­мо­ви­в­ся ви­ко­на­ти ро­з­по­ря­д­жен­ня РНК про по­ча­ток ми­р­них пе­ре­го­во­рів, де­ле­га­ція Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди (Олександр Ло­то­ць­кий та Дмитро До­ро­ше­н­ко) в Мо­ги­ль­о­ві пі­д­пи­са­ла зі Ста­в­кою Ве­р­хо­в­но­го го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чо­го уго­ду про ук­ра­ї­ні­за­цію Пі­в­ден­но­-За­хі­д­но­го та Ру­му­н­сь­ко­го фро­н­тів та ут­во­рен­ня з них Ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­ту, ко­ма­н­ду­ю­чим яко­го 23 ли­с­то­па­да Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат при­з­на­чив ві­до­мо­го чо­р­но­со­те­н­ця й мо­на­р­хі­с­та ге­не­ра­ла Дмітрія Ще­р­ба­чо­ва [8, 132-133; 17, 84-85].

9 ли­с­то­па­да де­ле­га­ція УЦР по­ве­р­ну­ла­ся до Ки­є­ва й до­по­ві­ла про ре­зу­ль­та­ти по­ї­з­д­ки до Ста­в­ки Ге­не­ра­ль­но­му Се­к­ре­та­рі­а­то­ві. Од­но­ча­с­но й го­ло­ва уря­ду УНР Володомир Вин­ни­че­н­ко по­ві­до­мив сво­їм ко­ле­гам про ро­з­мо­ву із пре­д­с­та­в­ни­ка­ми Ві­к­же­лю що­до фо­р­му­ван­ня но­во­го уря­ду Ро­сі­ї. Об­го­во­ри­в­ши си­ту­а­цію, Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат ви­рі­шив не ві­д­с­та­ва­ти від ро­сій­сь­ких уго­до­в­ців і ак­ти­в­но пі­д­т­ри­ма­ти спро­бу "ми­р­но­го по­ва­лен­ня Ра­дя­н­сь­кої вла­ди" шля­хом ут­во­рен­ня од­но­рі­д­но­со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го уря­ду. В по­с­та­но­ві Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту від 9 ли­с­то­па­да за­з­на­че­но, що уряд УНР: "3). Ви­з­нає, що пра­ви­те­ль­с­т­во на­ро­д­них ко­мі­са­рів Пе­т­ро­г­ра­да фа­к­ти­ч­но не яв­ля­є­ть­ся пра­ви­те­ль­с­т­вом, ви­з­на­ним на­віть бі­ль­шою ча­с­ти­ною на­се­лен­ня де­р­жа­ви. 4). Вва­жає, що та­ким пра­ви­те­ль­с­т­вом в Ро­сій­сь­кій де­р­жа­ві мо­же бу­ти ті­ль­ки од­но­рі­д­не со­ці­а­лі­с­ти­ч­не мі­ні­с­те­р­с­т­во. 5). При су­ча­с­но­му ро­з­па­ді ре­во­лю­цій­ної де­мо­к­ра­тії в це­н­т­рах, на ду­м­ку Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту, та­ке пра­ви­те­ль­с­т­во мо­же бу­ти ут­во­ре­но спі­ль­ни­ми си­ла­ми пра­ви­тельств Ук­раїни, До­ну, Ка­в­ка­зу, Ку­ба­ні і ін­ших об­ла­с­тей ра­зом із це­н­т­ра­ль­ни­ми ор­га­на­ми все­ро­сій­сь­кої ре­во­лю­цій­ної де­мо­к­ра­ті­ї. 6). Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат вва­жає по­т­рі­б­ним не­гай­но при­с­ту­пи­ти до пе­ре­го­во­рів із зга­да­ни­ми пра­ви­те­ль­с­т­ва­ми і ор­га­ні­за­ці­я­ми для ут­во­рен­ня та­ко­го пра­ви­те­ль­с­т­ва спі­ль­ни­ми си­ла­ми" [21, 404].
 
 
Симон Петлюра - генеральний секретар військових справ УНР
Аби не до­пу­с­ти­ти ук­ла­ден­ня бі­ль­шо­ви­ка­ми пе­ре­ми­р­'я на фро­н­ті й по­с­ла­би­ти вплив їх на ар­мію, ге­не­ра­ль­ний се­к­ре­тар вій­сь­ко­вих справ УНР Си­мон Пе­т­лю­ра 11 ли­с­то­па­да 1917 р.  ро­з­си­лає те­ле­г­ра­фом по всіх шта­бах фро­н­тів, ар­мій, ко­р­пу­сів, ди­ві­зій, а та­кож у Ста­в­ку зве­р­нен­ня до всіх ук­ра­ї­н­ців по фро­н­тах:


"За­к­ли­ку до вій­сь­ка на­ро­д­них ко­мі­са­рів Пе­т­ро­г­ра­да в осо­бі Ле­ні­на та ін­ших, як пра­ви­те­ль­с­т­ва, яко­го не ви­з­на­ла бі­ль­шість лю­д­но­с­ті, не тре­ба слу­ха­тись. Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат Ук­ра­ї­н­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки ве­де пе­ре­го­во­ри з за­га­ль­но­а­р­мій­сь­ким ко­мі­те­том і об­ла­с­тя­ми Ро­сії про сфо­р­му­ван­ня це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва з пре­д­с­та­в­ни­ків на­ці­о­на­ль­но­с­тей і це­н­т­ра­ль­ної ре­во­лю­цій­ної де­мо­к­ра­тії, ко­т­ра од­на ті­ль­ки мо­же бу­ти пра­во­мо­ч­ною, щоб по­ча­ти пе­ре­го­во­ри про пе­ре­ми­р­'­я. Вся­кі ін­ші пе­ре­го­во­ри при­не­суть не­ща­с­тя, од­к­ри­ють фронт для су­п­ро­ти­в­ни­ка і при­з­ве­дуть до ро­з­ш­ма­ту­ван­ня ук­ра­ї­н­сь­кої зе­м­лі.

Як ге­не­ра­ль­ний се­к­ре­тар по вій­сь­ко­вих спра­вах Ук­ра­ї­н­сь­кої Ре­с­пу­б­лі­ки, зве­р­та­юсь, упо­в­но­ва­же­ний Ук­ра­ї­н­сь­ким пра­ви­те­ль­с­т­вом, до всіх ук­ра­ї­н­ців на фро­н­ті з про­хан­ням і при­ка­зом тве­р­до сто­я­ти в цей не­бе­з­пе­ч­ний час на сто­ро­жі фро­н­ту і по­ря­д­ку. В ча­с­тях, спи­ня­ю­чи вся­кі спро­би са­мо­ві­ль­них вчи­н­ків, не до­пу­с­ка­ти бра­тан­ня й пе­ре­ми­р­'­я.." [21, 409-410].



Як­що зга­да­ти, що чи­ма­ла кі­ль­кість ук­ра­ї­н­сь­ких со­л­да­тів і на­віть ок­ре­мі ук­ра­ї­ні­зо­ва­ні ча­с­ти­ни пе­ре­бу­ва­ли пра­к­ти­ч­но по всіх фро­н­тах ро­сій­сь­кої ар­мії, то ви­ко­нан­ня цьо­го на­ка­зу Симона Пе­т­лю­ри, як­би він був ви­ко­на­ний, при­з­ве­ло б до зри­ву пе­ре­ми­р­'я по всьо­му ро­сій­сь­ко-­ні­ме­ць­ко­му фро­н­ту. Зро­би­мо не­ве­лич­кий ві­д­с­туп. Спро­бу­є­мо уя­ви­ти та­ку си­ту­а­ці­ю. Як­би за­раз, при­мі­ром, уря­ди Ро­сії чи По­ль­щі зве­р­ну­ли­ся до всіх ро­сі­ян чи по­ля­ків, що жи­вуть чи пе­ре­бу­ва­ють на те­ре­нах Ук­ра­ї­ни із та­ким за­к­ли­ком: ос­кі­ль­ки пре­зи­дент Ку­ч­ма і йо­го уряд не є де­мо­к­ра­ти­ч­ні й не ко­ри­с­ту­ю­ть­ся до­ві­рою бі­ль­шо­с­ті на­се­лен­ня, то слу­ха­ти­ся їх ро­з­по­ря­д­жень не тре­ба. Як би ві­д­ре­а­гу­ва­ли на та­кий за­к­лик су­ча­с­ні апо­ло­ге­ти Симона Пе­т­лю­ри? Га­даю, при всій їх лю­бо­ві чи не­лю­бо­ві до ни­ні­ш­нь­ої ук­ра­ї­н­сь­кої вла­ди во­ни б не­гай­но за­я­ви­ли, що та­кі за­к­ли­ки є гру­бим втру­чан­ням у вну­т­ри­ш­ні спра­ви Ук­ра­ї­ни. Чо­му ж то­ді по­ді­б­ні дії Пе­т­лю­ри по ві­д­но­шен­ню до Ро­сії ці ж па­но­ве ро­з­г­ля­да­ють як бо­ро­ть­бу за де­мо­к­ра­тію і не­за­ле­ж­ність Ук­ра­ї­ни?

Са­ме як втру­чан­ня у вну­т­ри­ш­ні спра­ви Ро­сії сприй­няв ці зве­р­нен­ня С. Пе­т­лю­ри, на­п­ри­к­лад, Вій­сь­ко­во-­ре­во­лю­цій­ний ко­мі­тет 11-ї ар­мії Пі­в­ден­но-­За­хі­д­но­го фро­н­ту. В йо­го ві­до­з­ві до со­л­да­тів ар­мії, оп­ри­лю­д­не­ній на­п­ри­кі­н­ці ли­с­то­па­да - по­ча­т­ку гру­д­ня 1917 р., го­во­ри­лось: Пе­т­лю­ра "за­к­ли­кає не пі­д­ко­ря­ти­ся ви­з­на­ній ро­бі­т­ни­ка­ми, со­л­да­та­ми й се­ля­на­ми Ро­сії вла­ді На­ро­д­них Ко­мі­са­рів… В той час, як ро­сій­сь­кий ро­бі­т­ни­чо-­се­ля­н­сь­кий уряд не втру­ча­є­ть­ся в спра­ви Ук­ра­ї­ни, він на­с­мі­лю­є­ть­ся го­во­ри­ти, що бу­де об­ла­ш­то­ву­ва­ти і ар­мію, і мир для Ро­сі­ї. На це на­ха­б­не втру­чан­ня в спра­ви Ро­сії мо­же бу­ти ті­ль­ки од­на ва­ша ві­д­по­відь: ру­ки геть!… Як­що він на­с­мі­лю­є­ть­ся за­к­ли­ка­ти не ви­з­на­ва­ти на­ро­д­них ко­мі­са­рів, то ви за­к­ли­кай­те ук­ра­ї­н­ців ски­ну­ти вла­ду Пе­т­лю­ри, так са­мо як ми ски­ну­ли вла­ду Ке­ре­н­сь­ко­го" [1, 487-488].
Алєксєй Калєдін - отаман Війська Донського
 

Зо­в­сім по ін­шо­му сприй­ня­ли іні­ці­а­ти­ву ке­рі­в­ни­ц­т­ва Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди ге­не­рал Алєксєй Ка­лє­дін та ін­ші ре­а­к­цій­ні си­ли. 14 ли­с­то­па­да 1917 р.  До­н­сь­кий ко­за­чий уряд по­с­та­но­вив: "Ви­з­на­ти за не­о­б­хі­д­не най­швид­шу уго­ду з Ук­ра­ї­н­сь­кої ра­дою на за­са­дах, вка­за­них у те­ле­г­ра­мі Се­к­ре­та­рі­а­ту від 9 ли­с­то­па­да  із на­с­ту­п­ни­ми за­с­те­ре­жен­ня­ми: 1) мир не мо­же бу­ти се­па­ра­т­ним; 2) мі­ні­с­те­р­с­т­во по­вин­но бу­ти ко­а­лі­цій­ним, але без уча­с­ті бі­ль­шо­ви­ків". До­н­сь­кий ота­ман Алєксєй Ка­лє­дін при цьо­му за­з­на­чив, що "тре­ба ут­во­ри­ти со­юз Пі­в­ден­но­Схі­д­них об­ла­с­тей і Ук­ра­ї­ни для бо­ро­ть­би із іс­ну­ю­чим (ле­ні­н­сь­ким) уря­дом. Не­о­б­хі­д­но з'я­су­ва­ти мі­с­це, де бу­де ма­ти пе­ре­бу­ван­ня уряд со­ю­зу. Та­ким мі­с­цем по­вин­но бу­ти мі­с­то ней­т­ра­ль­не, за мо­ж­ли­ві­с­тю на Пі­в­д­ні Ро­сі­ї. Це ба­жа­но і з ог­ля­ду на пе­в­не ста­в­лен­ня на­ших со­ю­з­ни­ків по вій­ні (Ан­та­н­ти.  А.З.) до Пі­в­ден­но­Схі­д­но­го со­ю­зу"  [20, 156-157]. Доречно нагадати, що, як і всі керівники білого руху в Росії, Алєксєй Каледін був завзятим прибічником єдиної та неподільної Росії. "Росія має бути єдиною. Всіляким сепаратним прагненням мусить бути поставлена межа в самому зародку",  заявляв він 14 серпня 1917 р. на Державній нараді у Москві [19, 129].

14 листопада 1917 р. га­зе­та "Во­ль­ний Дон" (ор­ган До­н­сь­ко­го ко­за­чо­го уря­ду) вмі­с­ти­ла ін­те­р­в­'ю із ге­не­ра­лом Міхаїлом Але­к­сє­є­вим, ко­ли­ш­нім гла­в­ко­ве­р­хом, ор­га­ні­за­то­ром ві­до­мої зго­дом До­б­ро­во­ль­чої ар­мії (яка спе­р­шу на­зи­ва­ла­ся "Але­к­сє­є­в­сь­ка ор­га­ні­за­ція"): "Ро­сій­сь­ка де­р­жа­в­ність бу­де ство­рю­ва­ти­ся тут. Со­юз ко­за­чих військ уже за­к­лав здо­ро­ве яд­ро для цьо­го. Ула­м­ки ста­рої ро­сій­сь­кої де­р­жа­ви, що ни­ні ру­х­ну­ла під не­бу­ва­лим шква­лом, по­с­ту­по­во бу­дуть при­би­ва­ти­ся до здо­ро­во­го де­р­жа­в­но­го яд­ра Пі­в­ден­но­го Схо­ду" [16, 68]. І се­ред цих "ула­м­ків ста­рої ро­сій­сь­кої де­р­жа­ви", се­ред  цих тру­х­ля­вих сто­в­пів ім­пе­рії Ро­ма­но­вих, до ко­м­па­нії Ка­ле­ді­на й Але­к­сє­є­ва "при­би­ла­ся" й Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да!

18 ли­с­то­па­да Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат по­с­та­но­вив за­до­во­ль­ни­ти про­хан­ня ду­хо­ні­н­сь­кої Ста­в­ки про  пе­ре­їзд до Ук­ра­ї­ни, хо­ча й за­п­ро­по­ну­вав за­мість Ки­є­ва, ку­ди хо­ті­ла пе­ре­б­ра­ти­ся Ста­в­ка, Че­р­ні­гів або Ні­жин [21, 459]. Сам Ніколай Ду­хо­нін не встиг ско­ри­с­та­ти­ся з ці­єї про­по­зи­ції, але де­я­кі ре­ш­т­ки йо­го ото­чен­ня, зо­к­ре­ма ко­мі­сар ко­за­чих військ при Ста­в­ці В.В. Ша­п­кін, та­ки пе­ре­ї­ха­ли до Ки­є­ва під кри­ль­це ке­рі­в­ни­ків УЦР.

22 ли­с­то­па­да Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат зро­бив ще один крок до збли­жен­ня з Ка­ле­ді­ним, прий­ня­в­ши фа­к­ти­ч­но йо­го пе­р­шу умо­ву: "що ж до пе­ре­ми­р­'я, то ми ви­з­на­є­мо мир ті­ль­ки за­га­ль­ний, а не се­па­ра­т­ний" [21, 470]. То­б­то уряд УЦР так са­мо, як і Ка­ле­дін, уза­ле­ж­нив ук­ла­дан­ня ми­ру від во­лі де­р­жав Ан­та­н­ти, пі­д­т­ри­ма­в­ши тим са­мим про­до­в­жен­ня ім­пе­рі­а­лі­с­ти­ч­ної бій­ні й за­су­ди­в­ши спро­би бі­ль­шо­ви­ків її при­пи­ни­ти.

До цьо­го ж ча­су ві­д­но­си­ть­ся й пе­р­ший об­мін пре­д­с­та­в­ни­ка­ми між Це­н­т­ра­ль­ною Ра­дою і Алєксєєм Ка­ле­ді­ним. В Ки­є­ві пре­д­с­та­в­ни­ком До­н­сь­ко­го ко­за­чо­го уря­ду став ко­мі­сар ко­за­чих військ Пі­в­ден­но­За­хі­д­но­го фро­н­ту пі­до­са­вул Че­ре­м­ша­н­сь­кий, який до­по­ма­гав Ге­не­ра­ль­но­му Се­к­ре­та­рі­а­то­ві ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти ко­за­чі ча­с­ти­ни для при­ду­шен­ня ро­бі­т­ни­чих і се­ля­н­сь­ких ви­с­ту­пів в Ук­ра­ї­ні. В свою че­р­гу уряд УЦР при­з­на­чив сво­їм пре­д­с­та­в­ни­ком у Но­во­че­р­ка­сь­ку в уря­ді Ка­лє­ді­на офі­це­ра Бо­г­да­ні­в­сь­ко­го по­л­ку, чле­на Ма­лої ра­ди Миколу Га­ла­га­на [5, 92-93].

23 ли­с­то­па­да 1917 р. Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат зве­р­ну­в­ся із офі­цій­ною но­тою до уря­ду Пі­в­ден­но­-Схі­д­но­го со­ю­зу, а та­кож уря­дів Ка­в­ка­зу, Кри­му, Мо­л­да­вії, Си­бі­ру то­що із про­по­зи­ці­єю не­гай­но на­ді­с­ла­ти сво­їх пре­д­с­та­в­ни­ків до Ки­є­ва за­д­ля уча­с­ті в пе­ре­го­во­рах про ут­во­рен­ня но­во­го все­ро­сій­сь­ко­го уря­ду [21, 473]. Що­п­ра­в­да, в офі­цій­но­му ро­з­'­я­с­нен­ні Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту від 30 ли­с­то­па­да 1917 р. вка­зу­ва­лось, що "пе­ре­го­во­ри про ут­во­рен­ня це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва всі­єї Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки" ве­ду­ть­ся не ті­ль­ки із уря­да­ми До­ну, Ку­ба­ні, Си­бі­ру, Ка­в­ка­зу то­що, але і "з На­ро­д­ним Со­вє­том у Пе­т­ро­г­ра­ді" [6, 128].

Од­нак, жо­д­них до­ку­ме­н­тів про участь в цих пе­ре­го­во­рах Ра­ди На­ро­д­них Ко­мі­са­рів чи хо­ча б про те, що Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат вза­га­лі по­ві­до­м­ляв про них РНК, не­ві­до­мо. Як слушно пише Дмитро До­ро­ше­н­ко: "Ні­я­ко­го фе­де­ра­ти­в­но­го ро­сій­сь­ко­го уря­ду Ге­не­ра­ль­ний Се­к­ре­та­рі­ат не ство­рив з тої про­с­тої при­чи­ни, що він об­ми­нав ре­а­ль­но іс­ну­ю­чий уже уряд в Ро­сії  Ра­ду На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, су­п­ро­ти яко­го сам ви­я­ви­в­ся на­д­то сла­б­ким" [7, 205].

Фа­к­ти­ч­но єди­ним, хто ре­а­ль­но й ак­ти­в­но пі­д­т­ри­мав іні­ці­а­ти­ву ке­рі­в­ни­ц­т­ва Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди що­до ство­рен­ня но­во­го ро­сій­сь­ко­го уря­ду, був До­н­сь­кий уряд ге­не­ра­ла Алєксєя Ка­лє­ді­на. 27 ли­с­то­па­да то­ва­риш (за­с­ту­п­ник) ота­ма­на вій­сь­ка До­н­сь­ко­го ге­не­рал Мітрофан Бо­га­є­в­сь­кий те­ле­г­ра­фом дав до­ру­чен­ня оса­ву­лу В.В. Ша­п­кі­ну й пі­до­са­ву­лу Че­ре­м­ша­н­сь­ко­му не­гай­но ро­з­по­ча­ти пе­ре­го­во­ри із Ге­не­ра­ль­ним Се­к­ре­та­рі­а­том "сто­со­в­но спі­ль­них дій в бо­ро­ть­бі з бі­ль­шо­ви­ка­ми". В.В. Ша­п­кін ві­д­по­вів, що пе­ре­го­во­ри вже по­ча­ли­ся [16, 347].

На до­по­мо­гу Ша­п­кі­ну й Че­ре­м­ша­н­сь­ко­му До­н­сь­кий уряд на­ді­с­лав до Ки­є­ва вій­сь­ко­во­го ста­р­ши­ну  (в козаків відповідало званню полковника) Н.Н. Ку­ш­на­рь­о­ва, який 1 гру­д­ня 1917 р. при­був до сто­ли­ці УНР, а 2 гру­д­ня при­є­д­на­в­ся до пе­ре­го­во­рів. В те­ле­г­ра­мі, ві­д­п­ра­в­ле­ній з Ки­є­ва ге­не­ра­лу Мітрофану Бо­га­є­в­сь­ко­му 4 гру­д­ня 1917 р., хід пе­ре­го­во­рів із Ге­не­ра­ль­ним Се­к­ре­та­рі­а­том ви­к­ла­де­но та­ким чи­ном: "Ін­фо­р­му­ва­ли од­не од­но­го, об­мі­ня­ли­ся ду­м­ка­ми на су­ча­с­ні по­дії й ви­ро­би­ли пу­н­к­ти по­да­ль­ших спі­ль­них дій. При­н­ци­по­вих ро­з­хо­д­жень не­ма­є. За­в­т­ра або… пі­с­ля­за­в­т­ра Ша­п­кін з пре­д­с­та­в­ни­ком Ук­ра­ї­ни ви­ї­з­дить на Дон" [20, 106].

Сам Н.Н. Ку­ш­на­рь­ов, по­ве­р­ну­в­шись до Но­во­че­р­ка­сь­ка на по­ча­т­ку гру­д­ня, по­ві­до­мив До­н­сь­кий уряд, що з бо­ку Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди й Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту де­ле­га­ція зу­с­т­рі­ла "по­в­ну го­то­в­ність увій­ти в ко­н­такт із До­ном та йти з ним ру­ка обруч", що до­ся­г­ну­то зго­ди на пе­ре­су­ван­ня ко­за­чих ча­с­тин на Дон й про пі­д­т­ри­м­ку Це­н­т­ра­ль­ною ра­дою ко­за­ц­т­ва в ра­зі бі­ль­шо­ви­ць­ко­го на­с­ту­пу на Пі­в­день [10, 101].

10 грудня газета "Вольний Дон" повідомила, що верхи козацтва домовилися із Симоном Петлюрою про розміщення козачих частин на всіх пунктах від Румунського фронту до Кубані і Дону. При чому зазначено, що цей захід  має "паралізувати діяльність більшовиків" [5, 93].

11 грудня відбулася нарада представників УЦР Миколи Галагана та Євгена Онацького із урядом Південно-Східного союзу козачих військ, гірських народів Кавказу та вільних народів степів (голова Васілій Харламов) в Катеринодарі. Уряд Південно-Східного союзу висловив підтримку пропозиціям Центральної ради щодо формування федеративного уряду Росії, заявив про свою готовність надати допомогу УЦР в боротьбі з анархо-більшовизмом та просив Генеральний Секретаріат не настоювати на тому, аби федеративна влада була обов'язково однорідно-соціалістичною [15, 36-37].

20 грудня Військовий уряд Дону на прохання УЦР  прийняв рішення віддати наказ усім козачим частинам, що йдуть через ст. Олександрівськ Катеринославської губернії (через це місто здійснювався оперативний зв'язок між петлюрівськими й каледінськими військами), "надавати найрішучішу допомогу українському народові, його військам і представникам (тобто Центральній раді. - А.З.) в боротьбі з більшовиками, і, якщо цього вимагатимуть обставини, змінювати одне одну, зупиняючись на деякий час в місті за вказівками української влади" [16, 360].

Проте, розгортання збройної боротьби між прибічниками Радянської влади та її супротивниками на Дону й в Україні на початку 1918 р. призвело до втрати влади як генералом Каледіним, так і Українською Центральною радою, ї їх спільний проект "порятунку Росії" так і залишився нереалізованим.

Та­ким чи­ном, дії Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту, спря­мо­ва­ні на фо­р­му­ван­ня но­во­го ро­сій­сь­ко­го уря­ду на про­ти­ва­гу іс­ну­ю­чо­му ле­ні­н­сь­ко­му, й со­юз у цій спра­ві із Ка­ле­ді­ним чі­т­ко за­с­ві­д­чи­ли, що ке­рі­в­ни­ц­т­во Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди пе­ре­т­во­рює її на центр все­ро­сій­сь­кої ко­н­тр­ре­во­лю­ції, центр за­хи­с­ту й по­ря­ту­н­ку ста­рої по­мі­щи­ць­кої Ро­сії, ві­р­но­го по­с­та­ча­ль­ни­ка га­р­ма­т­но­го м'я­са на ім­пе­рі­а­лі­с­ти­ч­ний фронт. Уго­да ж Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту із Ка­ле­ді­ним, на­віть і не офо­р­м­ле­на офі­цій­но, але ук­ла­де­на фа­к­ти­ч­но, ста­ви­ла Це­н­т­ра­ль­ну Ра­ду та її уряд у та­бір во­ро­гів ро­бі­т­ни­чо­-се­ля­н­сь­кої ре­во­лю­ції як в Ро­сії, так і в Ук­ра­ї­ні.

Лідери УЦР класові інтереси української та російської буржуазії, боротьбу проти робітничо-селянської революції поставили вище національних інтересів і національного суверенітету українського народу. Перетворення Центральної ради на один з центрів всеросійської контрреволюції і відверта підтримка нею антирадянського заколоту генерала Калєдіна та інших "уламків старої російської держави" зробили конфлікт між Радянським урядом Леніна та Українською Центральною радою неминучим.



Література.

1.      Бо­ль­ше­ви­с­т­с­кие во­ен­но-­ре­во­лю­ци­он­ные ко­ми­те­ты. Сб. док.  М.: Госполитиздат, 1958.  567 с.

2.      Ва­сю­ков С.М. Пре­ды­с­то­рия ин­те­р­ве­н­ци­и. Фе­в­раль 1917 - март 1918 г.  М.: Политиздат, 1968.  296 с.

3.      Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної ради //Український історичний журнал (Далі  УІЖ).  1995.  №6.  С.66-78.

4.      Вин­ни­че­н­ко В. Ві­д­ро­д­жен­ня на­ці­ї.  К.: Політвидав України, 1990.  Ч. 2.  328 с.

5.      Га­р­чев П.І. Че­р­во­на гва­р­дія Ук­ра­ї­ни в Жо­в­т­не­вій ре­во­лю­ці­ї.  Харків: Видавництво ХДУ, 1969. 268 с.

6.      Го­лу­б­ко В. Ар­мія Української Народної Респуліки 1917 - 1918 рр.  Львів: Кальварія, 1997.  288 с.

7.      Дорошенко Д. Історія України. 1917 - 1923.  Т.1. Доба Центральної Ради. Нью-Йорк: Булава, 1954.  437 с.

8.      Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле //УІЖ.  1993.  № 1.  С.131-139.

9.      Де­к­ре­ты Со­ве­т­с­кой вла­с­ти.  М. Госполитиздат, 1957.  Т.1.  ХІІ, 626 с.

10.  Ки­ри­е­н­ко Ю.К. Крах ка­ле­ди­н­щи­ны.  М.: Мысль, 1976.  246 с.

11.  Ла­в­ров В.М. "Кре­с­ть­я­н­с­кий па­р­ла­мент" Рос­си­и. Всероссийские съезды Советов крестьянских депутатов в 1917-1918 гг. М.: Археографический центр, 1996.  240 с.

12.  Ле­нин В.И. Де­к­рет о ми­ре //Ле­нин В.И. Полное собрание сочинений.   Т.35.  С.131-136.

13.  В.И. Ленин. Биографическая хроника.  М.: Политиздат, 1974.  Т.5. 740 с.

14.  Лю­би­мов И.Н. Ре­во­лю­ция 1917 г. Хро­ни­ка со­бы­тий. Т.6. Ок­тябрь - де­кабрь 1917 г.  М.Л.: Госиздат, 1930.  498 с.

15.  Німецько-австрійська інтервенція на Україні /Підг. до друку П. Пташинський. – Т.1. – Харків: Пролетар, 1933.  235 с.

16.  По­ли­ка­р­пов В.Д. Про­лог гра­ж­да­н­с­кой вой­ны в Рос­си­и. Ок­тябрь 1917 - фе­в­раль 1918 гг.  М.: Наука, 1976.  415 с.

17.  Ра­з­ло­же­ние ар­мии в 1917 г. Док. и мат.  М., Л.: Госиздат, 1925.  192 с.

18.  Солдатенко В.Ф. Третій Універсал і плани федеративного переустрою Росії //УІЖ.  2003.  № 4.  С.310.

19.  Струченков А. Украинский национальный вопрос в политике правительства войска Донского //Історичні і політологічні дослідження.  Донецьк: Донецький національний університет, 2003.  №2 (14).  С.128-132.

20.  Три­у­м­фа­ль­ное ше­с­т­вие Со­ве­т­с­кой вла­с­ти. Док. и  мат.  Ч.2.  М.: Издательство АН СССР, 1963.  495 с.

21.  Українська Центральна Рада. Документи і матеріали в 2-х т./ Упор. В.Ф. Верстюк (кер.) та ін.  К.: Наукова думка, 1996.  Т.1.  591 с.



А.А. Здоров

 "В ім'я порятунку всієї Росії": як Центральна рада рятувала Росію від більшовизму.

В статті розглянута роль Української Центральної Ради в організації боротьби із більшовицьким урядом Росії  Радою Народних Комісарів в листопаді  грудні 1917 р. та спроба лідерів Центральної ради сформувати новий однорідно-соціалістичний федеративний уряд Росії на противагу існуючому, союз у цій справі із донським отаманом генералом Алєксєєм Каледіним.



A.A. Zdorov.

"In the name the rescue of all Russia": how the Central rada rescued Russia from bolshevism.

The role of the Ukrainian Central Rada in organization of fight against the bolshevist government of Russia is considered in the article  Advice of Folk Commissars in November  December, 1917 Attempt of leaders of the Central rada to set up new homogeneous-socialistic federal government of Russia in a counterbalance to existing, and union on this business with the Don ataman by a general Alex. Kaledin.




Немає коментарів:

Опублікувати коментар