вівторок, 19 грудня 2017 р.

Відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві



100 років тому в Києві відкрився перший Всеукраїнський з"їзд Рад. Вміщуємо тут розділ із книги "Український Жовтень". Всі дати подано за прийнятим тоді в Росії старим стилем (юліанським календарем). Відповідно 4- 6 грудня 1917 р - це 17-19 грудня 1917 р. за новим стилем (григоріанським календарем)

Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з'їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. "Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було - півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під'южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили"59. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня  1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з'їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад  робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета "Киевская мысль" так описувала початок з'їзду:
"Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з'їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М. Стасюк проголошує: "Об'являю збори відкритими". Затонський намагається щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики "геть більшовиків"60.

Володимир Затонський

Сам Володимир Затонський згадував: "Тільки підійшов я до столу президії й промовив: "Товариші…", як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з'їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий  стіл лізла осатаніла маса.
…Пам'ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме "бороду" зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді."61
Як пише Є. Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з'їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.

 
Євгенія Бош
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В. Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: "Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли "законний гнів народу". Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали".62


 Нам невідомо, чи дійсно в когось з керівників УЦР був  план розправи над більшовиками – інших доказів цього немає. Однак цей епізод якнайкраще ілюструє ступінь накалу, якої досягли  стосунки більшовиків з Центральною Радою, і методи "підготовчої роботи" останньої.
Після повідомлення В. Затонського про те, що сьогодні відкриття з'їзду не буде, а буде лиш нарада, слово взяв М. Порш. Він запропонував перерву для переговорів з представниками Обласного виконкому Рад. На цих переговорах представники УЦР запропонували Обласному виконкому відкрити з'їзд разом, включивши двох представників облвиконкому до складу президії з'їзду. Але Облвиконком відкинув цю пропозицію, погодившись лише відкрити нараду делегатів63. За даними "Киевской мысли", до складу президії з'їзду обрали 9 українських есерів, 3 українські соціал-демократи і 1 меншовика64.
Після перерви виступив знову В. Затонський: "Зі з'їздом вийшло непорозуміння. На нього з'їхалися делегати, які згідно виробленим Оргкомітетом нормам представництва не мають права на ньому бути із вирішальним голосом. Є, наприклад, на з'їзді представники окремих полків і навіть рот. Якщо ми їм надамо право вирішального голосу, то що скажуть ті полки, котрі своїх делегатів сюди не прислали? Для того, аби владнати непорозуміння, що виникли на грунті неправильного представництва, всі  фракції погодилися під час перерви: перервати до завтра зайняття з'їзду й доручити мандатній комісії вдруге перевірити повноваження всіх делегатів".
У відповідь М. Стасюк заявив, що більшовицька обласна Рада явно неправильним представництвом, даючи чисельну перевагу робітникам і солдатам над селянами, хотіла фальсифікувати волю українського народу, тому ЦК Селоспілки подбав про збільшення селянського представництва на з'їзді65. Після виступів ще декількох прибічників Центральної Ради, близько 10-ї вечора засідання було вирішено закрити із тим, щоб наступного дня зібратися о 14-й годині66.
5 грудня в Оперному театрі відкрилося друге засідання з'їзду. Всі входи й виходи були зайняті військами УЦР. Саме представники останньої перевіряли мандати і вказували місця учасникам зібрання. "Вийшло, що ми є частиною з'їзду, який організує Центральна Рада", – пише Є. Бош67. Відкрив засідання один з лідерів УЦР Микола Порш, який перше слово для екстреного повідомлення надав Симону Петлюрі. Він повідомив про ультиматум Ради Народних Комісарів, яка "не хоче визнати незалежність України і оголошує нам війну". Це повідомлення було для київських більшовиків як грім серед ясного неба, бо тексту цієї телеграми РНК (Маніфесту від 4 грудня 1917 р.) вони не мали. "Яким же був наш подив, гіркота й обурення, коли Петлюра раптом оголошує телеграму Ради Народних Комісарів про оголошення війни Україні. Тут стало ясно, що ми програли повністю й на з'їзді нам робити більше нічого. На заклик Петлюри зал відповів грізним "Геть москалів з України!" – свідчить Є. Бош68. "Така заява викликала величезне обурення серед з'їздівської більшості, а нас поставила в дуже скрутне становище, бо тексту телеграми ми ще не знали й взагалі до такого кроку петербурзьких товаришів підготовлені ще не були", – згадував Г. Лапчинський69.
За даними "Робітничої газети" (органу УСДРП), перше слово взяв А. Степаненко, який від імені фракції УПСР заявив, що його фракція ухвалила вважати це зібрання з'їздом, а не нарадою, як пропонували більшовики. М. По­рш підтримав цю заяву, однак запропонував з'їздові "ствердити це після обговорення ультиматуму РНК, щоб більшовики, які не погоджуються із такою ухвалою, не мали підстав покидати збори".
Більшовик Василь Шахрай пояснив, чому більшовики не можуть визнати нараду з'їздом і перерахував список тих Рад представники яких відмовилися визнати ці збори з'їздом. "Після цього, – пише "Робітнича газета", кілька делегатів спростовує заяву т. Шахрая відносно декількох Рад, як от Харківська губернська селянська Рада, Летичівська, Чернігівська і ін."70. Харківська губернська селянська Рада, вочевидь, була обрана на Харківському губернському з'їзді Рад, в якому до  січня 1918 р. переважали праві есери, які підтримували Центральну Раду71. Але під заявою 124-х (чи точніше 127) делегатів, що на знак протесту залишили з'їзд в Києві, стоять підписи представників Харківської, Чернігівської та Летичівської Рад робітничих і солдатських депутатів, які, очевидно, й мав на увазі В. Шахрай. Від Летичівської Ради це, зокрема, був більшовик з 1905 р. робітник А.Ф. Секач72.
Далі "Робітнича газета" (від 8 грудня 1917 р.) описувала так:
"Голосуванням збори ухвалюють пропозицію т. Порша, і після читання ноти УНР та РНК (так в тексті. - А.З.) перше слово надається більшовикам. Його бере т. Шахрай.
 - Товариші й громадяни! - говорить він. - Я ще раз зазначаю, що ми вважаємо цей з'їзд не з'їздом, а нарадою чи краще мітингом (протести). І перед цією нарадою я мушу зазначити позиції, яких дотримується наша фракція в справі ультиматуму.
Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумінням, яке мусимо зліквідувати без пролиття крові…" 

Василь Шахрай

О.П. Юренко, процитувавши одну цю фразу, стверджує, що вся промова В. Шахрая засвідчила лише його особисту позицію, а не позицію його партії73. Послухаємо, що говорив далі сам В. Шахрай:
"Рада Народних Комісарів в ультиматумі вказала на признання Української Народної Республіки. В тім документі на Україну чи українців нападу нема. Справа стоїть інакше, як тут представляється.
…Під час цієї пролетарської революції ніхто не може зоставатися посередині. Кожен мусить пристати або до робітників і селян, або до поміщиків і капіталістів, інтереси яких боронить Каледін на Дону. Пропуск Генеральним Секретаріатом козачих частин – це певна допомога Каледінові, не на словах, а на ділі. Роззброєння великоруських частин було гіркою образою для великоруських солдатів і тим клином, що вбитий нині між українську й неукраїнську демократію. Це вина тої політики, яку проводила Центральна Рада.
Генеральний Секретаріат хоче центральної влади – однорідної, соціалістичної. Він хоче її федеральної. Очевидно, отже й Дон мусить дати йому соціаліста… Такий, заснований за допомогою Каледіна, центральний уряд не передасть землі селянам, не дасть демократичного миру.
Ми будемо боротися з буржуазною політикою Центральної Ради за повний успіх революції . Але цей ультиматум ми вважаємо непорозумінням. Та частина російської соціал-демократичної партії більшовиків, що живе на Україні, вживе всіх заходів, щоб це непорозуміння закінчилося миром. Між російською і українською демократією не може бути ворожнечі"74.
Якщо порівняти цей виступ із обговоренням ультиматуму на обласному партійному з'їзді більшовиків та резолюцією цього з'їзду, то можна дійти висновку, що більшість учасників партійного з'їзду думали так само, як і В. Шахрай: хоч вони і вважали ультиматум несвоєчасним чи результатом поганої інформованості в Петрограді, але в цілому провину за цей конфлікт покладали саме на Центральну Раду і однозначно стояли на боці РНК. Проте резолюція з'їзду більшовиків і сам ультиматум  все ж оцінює позитивно: "Не українському народові, а контрреволюції, що причаїлася та ховається за Генеральним Секретаріатом, оголошено війну"; "українських соціал-шовіністів, соціал-націоналістів, що вносять розбрат між братами робітниками, солдатами і селянами, українська робітничо-селянська демократія мусить позбавити довіри"75.
Але тут слід врахувати, що, виступаючи вранці 5 грудня на з'їзді Рад, В. Шахрай ще не бачив тексту ультиматуму РНК, а пояснював позицію більшовиків, виходячи із щойно почутого виступу С. Петлюри. "Довелося нам експромтом одбиватися від нападів наших противників, і від імені нашої фракції виступив Шахрай. Його енергійна промова, виголошена українською мовою, справила, безумовно, певне враження", – пише Г. Лапчинський76.
Обговорення ж на обласному партійному з'їзді відбувалося, вочевидь, ввечері 5 грудня, коли більшовики вже мали на руках текст ультиматуму РНК і могли більш докладно із ним ознайомитись та виробити власну  позицію. Й нарешті, якщо особисті погляди В. Шахрая суперечили позиції більшості членів партії в Україні, то як могли його обрати до Головного комітету більшовиків України, як могли йому доручити виступати від імені фракції більшовиків на Всеукраїнському з'їзді Рад в Києві та в Харкові?
5 грудня 1917 р. на з'їзді Рад  в Києві після виступу В. Шахрая пролунали промови С. Петлюри про те, як більшовики посилають війська "проти нас", та В. Винниченка, що розповів про страждання під владою РНК "нещасної Великоросії" та закликав не вірити "Шахраєві та різним шахраям"77.
Слідом за Винниченком, як пише "Народна воля" від 6 грудня 1917 р., слово взяв більшовик Іван Кулик, який вимагав, "щоб було зараз же вирішено питання: чи це є правосильний з'їзд, чи нарада". Президія цього питання на голосування не поставила і більшовики залишили збори78. За свідченням Ю. Медведєва, І. Кулик виголосив заяву фракції більшовиків про те, що вони змушені залишити з'їзд, бо його склад фальсифіковано79. Очевидно саме виступ І. Кулика мала на увазі Є. Бош, коли писала: "Наш представник отримав слово для заяви й після прочитання декларації запропонував делегатам з'їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів перейти в інше приміщення"80.
Після цього із аналогічною заявою виступив від фракції лівих російських есерів делегат від Полтавської Ради Євген Терлецький, разом із яким пішли ліві есери. Невдовзі до них приєдналися п'ять лівих українських соціал-демократів на чолі із Юхимом Медведєвим81. Судячи з того, що до першого ЦВК Рад України був обраний один меншовик-інтернаціоналіст – член виконкому Київської Ради робітничих депутатів Леонід Слуцький (Ератов)82, заклик більшовиків залишити ці збори підтримали й делегати Всеукраїнського з'їзду Рад меншовики-інтернаціоналісти.
Не можна погодитись із думкою В.Ф. Солдатенка, ніби "поодинокі більшовики, що залишилися на зібранні з інформаційною метою, солідаризувались з різко негативними оцінками ультиматуму РНК Українській Раді"83. Виступ В. Шахрая на засіданні з'їзду 6 грудня 1917 р. навпаки свідчить про те, що він відкоригував свою позицію відповідно до рішення обласного партійного з'їзду в бік підтримки дій РНК:
"Всі попередні промовці, в тім числі і генеральні секретарі, були добрими агітаторами за більшовиків. Винниченко казав: "Що ми маємо робити, коли Донові подобається Каледін?" А Мазуренко казав, що на Дону меншість козаків, а більшість українців, котрі бажають прилучитись до України. Та Генеральний Секретаріат замість того, щоб визволяти тих українців, робить згоду з Каледіним. ("Провокація!" - чуються крики. Піднімається на кілька хвилин гамір).
…Коли я вчора казав, що ультиматум є непорозумінням, то після промов генеральних секретарів я кажу, що він був не зовсім непорозумінням, бо генеральні секретарі братаються з Каледіним". ("А ти з Вільгельмом!" - чуються крики. Гамір. Свист…)"84
Попри крики, гамір і свист прибічників Центральної Ради більшість делегатів від Рад України таки підтримали заклик більшовиків і залишили це зборище. Значна заслуга в цьому належить безперечно і В. Шахраю. Навіть серед тих, хто залишився в залі, при голосуванні за резолюцію „Про ультиматум” проти було подано два голоси, утрималося 19 85. До них, вочевидь, належали представники лівого крила УПСР, як-от делегат від Полтавської Ради робітничих і солдатських депутатів Левко Ковалів. До тих делегатів, що пішли з київскьго з’їзду, „ліві українські есери (майбутні боротьбисти)... не прилучилися, хоча й цілком вже стояли на радянській платформі. Вони думали, що їм пощастить розкласти ту масу, що зосталася на боці Центральної Ради – вони зосталися в Києві й працювали самостійно”86.
Ті, що пішли, зібралися 6 грудня в Будинку професійних спілок. Саме там, очевидно й було прийнято резолюцію із протестом проти "нечуваного насильства української буржуазії та її прислужників над повноважними органами революційної демократії України – Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів". Цю резолюцію, напевно, й має на увазі Є. Бош, коли пише: "одностайно прийняли рішення про нещадну боротьбу із Центральною радою та негайний вибір Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету"87.
Під текстом цієї резолюції стоять підписи представників 49 Рад та солдатських комітетів (див. табл. 9). "Известия ВРК 7-й армии" № 16 від 15 грудня 1917 р., надрукувавши цю резолюцію українською мовою, додають до цього списку ще одного делегата від Луцької Ради88. М. Данилевський 15 грудня в Харківській Раді заявив, що залишили з'їзд і брали участь у нараді на кінець її делегати від 66 Рад89. Таку ж цифру називав В. Затонський в анкеті делегата ІІІ Всеросійського з'їзду Рад (10-18 січня 1918 р.)90.
Ці розходження в цифрах  обумовлені очевидно тим, що остаточний текст резолюції складався вже в Харкові, куди змогли переїхати не всі делегати, що пішли зі з'їзду в Києві. Загальне число делегатів, що підписали протест, становить 127. В. Шахрай вважав, що залишили петлюрівський з'їзд близько 150 делегатів91. На вечорі спогадів членів першого ЦВК Рад України, що пройшов під час 8-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У в травні 1924 р., називали цифру 200 делегатів92.
Є. Бош згадувала, що під кінець наради в Будинку профспілок прийшла група селянських депутатів (представників селянських спілок) із заявою, що вони вирішили розірвати із Центральною Радою й просять дозволити їм бути присутніми на з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів. Делегати з'їзду гаряче привітали їх рішення і постановили надати їм дорадчий голос на з'їзді Рад України93.
         Чутки про те, що Центральна Рада збирається арештовувати більшовиків, підштовхнули делегатів, що зібралися в будинку спілок, прийняти рішення про переїзд з Києва до Харкова, аби продовжити там роботу як повноважний з'їзд Рад України. Пропозицію про такий переїзд внесли делегати від Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовик Микола Данилевський та лівий український соціал-демократ Юхим Медведєв94.

 Про те, наскільки підготовленим було це рішення, свідчить той факт, що в Облвиконкомі  Рад Південно-західного краю і ГКСДУ не було навіть грошей на переїзд до Харкова такої кількості делегатів. "Цілком випадково у одного з делегатів – тов. Любинського з Сосниці – найшлася досить значна на той час сума, і він позичив її Головному Комітетові для з'їзду". В вагонах 3-го класу, не маючи місця не тільки де спати, а й іноді навіть де сидіти, ввечері 7 грудня делегати з'їзду Рад України виїхали до Харкова99.

Таким чином, керівництво Центральної Ради, яке спершу заперечувало саму потребу Всеукраїнського з'їзду Рад, дізнавшись про намір більшовиків утворити на цьому з'їзді всеукраїнський радянський центр, по суті робітничо-селянський уряд України (за прикладом Ради Народних Комісарів у Росії), вжило всіх заходів, аби підтасувати склад делегатів цього з'їзду на свою користь. Значно полегшили це завдання три фактори. По-перше, це роззброєння  в ніч на 30 листопада 1917 р. в Києві всіх революційно налаштованих військових частин, що дозволило прибічникам УЦР розгромити мандатну комісію з'їзду. По-друге, більшість Рад Півдня та Сходу України, представляючи русифікований міський пролетаріат, не розуміли значення всеукраїнського об'єднання пролетарських сил і тому фактично бойкотували Всеукраїнський з'їзд Рад в Києві. По-третє, несподіванкою для більшовиків України став ультиматум РНК від 4 грудня 1917 р., який хоч тимчасово, але штовхнув таки частину селянських делегатів в обійми націоналістів.
Однак, відверто реакційна політика лідерів Центральної Ради, що продовжувала фактично спроби уряду Керенського зупинити робітничо-селянську революцію, на фоні рішучого здійснення вимог робітників, селян і солдатів більшовицьким урядом у Росії (ліквідація поміщицького землеволодіння, початок мирних переговорів на фронті, 8-годинний робочий день та робітничий контроль у промисловості тощо) обумовила те, що більшість делегатів від Рад України, які приїхали до Києва, залишили з'їзд прибічників Центральної Ради й  перенесли засідання Всеукраїнського з'їзду Рад до Харкова. Важливу роль у цьому зіграла й особиста мужність і самовідданість лідерів Головного комітету більшовиків  України Євгенії Бош і Василя Шахрая. На їх заклик справжні делегати від Рад робітничих, солдатських і частково селянських депутатів України засудили контрреволюційну політику Центральної Ради, що об'єктивно встала на захист інтересів поміщиків та капіталістів України та Росії, і вирішили утворити замість УЦР новий орган влади – Центральний Виконавчий Комітет Рад України. Хоч рішення про перенесення з'їзду до Харкова було прийнято експромтом, але подальші події показали правильність такого кроку.

Примітки:

1.      Затонський В. 


Уривки з спогадів про українську революцію //ЛР. - 1929. -  № 4. - С.155; Бош Е.Б. Год борьбы. - К., 1990. - С.123.

2.      Всеукраинский съезд Советов //ЛР. - 1928. - № 1. - С.267.
3.      Затонський В. Вказ. праця. - С.156.
4.      Бош Е.Б. Год борьбы. - С.382,124-125.
5.      Там же. - С.125.
6.      Всеукраинский съезд Советов. - С.267.
7.      Там же. - С.268.
8.      УЦР. - Т.1. - С.502-503.
9.      Бош Е.Б. Год борьбы. - С.126.
10. Там же. - С.126-127,383; 1917-й год на Киевщине. - С.436.
11. Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади //ЛР. - 1927. - № 5-6. - С.63.
12. УЦР. - Т.1. - С.503.
13. Тригуб П.М. Питання радянського будівництва на губернських і повітових з'їздах Рад України (листопад 1917-березень 1918) - С.14.
14. ВОСР. - Т.2. - С.566-567; Кучменко Б.А. Новые страницы революционной деятельности рабочих-партийцев Киевского Арсенала (1905-1907) //Актуальные проблемы исследования биографий пролетарских революционеров. Тез. докл. и сообщ. - Николаев, 1988. - Ч.2. - С.280.
15. Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля //УІЖ. - 1995. - № 1. - С.70.
16. УЦР. - Т.1. - С.503 (За "Робітничою газетою" від 8.12.1917); Всеукраинский съезд Советов. - С.291 (По "Киевской мысли" от 8.12.1917).
17. Областной съезд РСДРП(б) //ЛР - 1926. - № 5. - С.83-85,88.
18. Лапчинський Г. Вказ. праця. - С.63.
19. Там само. - С.64; УЦР. - Т.1. - С.504-506.
20. УЦР. - Т.1. - С.579. Прим.394.
21. Медведєв Є.Г. З  Харкова до Києва і назад //ЛР. - 1928. - № 1. - С.244.
22. Бош Е.Б. Год борьбы. - С.127.
23. С.Ш. Из истории Совласти на Украине. - С.170; Усенко І.Б. Волелюбний дух Євгена Терлецького //Реабілітовані історією. - К.,Полтава, 1992. - С.220.
24. С.Ш. Указ. соч. - С.173; Дорошенко Д. Вказ. праця //УІЖ. - 1993. - № 4-6. - С.83, 85; Бош Е.Б. Год борьбы. - С.249. Думка деяких радянських істориків, ніби це був кримський більшовик Антон Слуцький нічим не обгрунтована (ВЖГВУ. - С.520). Жодного представника Криму на І Всеукраїнському з'їзді Рад не було. Навіть за ІІІ Універсалом територія Криму не входила до складу УНР.
25. Солдатенко В.Ф. Українська революція. - С.393.
26. УЦР. - Т.1. - С.507-508.
27. Божко О.А. Періодична преса органів українських партій 1917 р. про з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4-6 грудня 1917 р. //Вісник Академії праці та соціальних відносин. – 2003. - № 1 (20). – С.115.
28. Юренко О.П. Левко Борисович Ковалів //УІЖ. - 1993. – № 1. – С.97.
29. Бош Е.Б. Год борьбы. - С.127;ВОСР. - Т.2. - С.565-567.
30. Боротьба за владу Рад на Поділлі. Зб. док і мат. - С.215.
31. ВОСР. - Т.2. - С.597.
32. Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Вказ. праця. - С.299.
33. Скоровстанский В. Революция на Украине. - Саратов, 1919. - С.32.
34. С.Ш. Указ.соч. - С.170.
35. Бош Е.Б. Год борьбы. - С.127-128.
36. Скоровстанский В. Указ. соч. - С.32; Лапчинський Г. Вказ. праця. - С.65.
37. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. - К., Львів, 1996. - С.32.
38. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. - Т.1. - М.,1924. - С.28; Любимов И.Н. Революция 1917 г. Хроника. - Т.6. -  М.,1930. - С.310.
39. Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти в 1917 г.// Вопросы истории СССР. – Х., 1989. – Вып. 34. – С.17.
40. Бош Е.Б. Год борьбы. - С.127.
41. Лапчинський Г. Вказ. праця. - С.65.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар