пʼятницю, 7 жовтня 2022 р.

Медаль для члена-кореспондента: Валерій Солдатенко як історик більшовизму та української революції

 

 

21 грудня 2019 р. Київ.

 

Ні для кого не секрет, що в українській академічній ієрархії залишилося чимало від старої радянської, а звання академіків та інші вчені звання та наукові ступені часто сприймають як свого роду феодальні титули чи синекури для діючих чи відставних чиновників та депутатів[1], титули, які купують та продають. Людина, про яку я пишу, дійсно вчений, хоча таки був чиновником, і його біографія показує тісний зв’язок академічної та політичної кар’єри.

У вересні 2004 р. я мав нагоду зустрітися із відомим українським істориком доктором історичних наук Валерієм Федоровичем Солдатенком[2]. Він захистив докторську дисертацію ще в 1981 р. за фахом «Історія КПРС» на тему «Більшовицька преса України в боротьбі за здійснення ленінської стратегії і тактики соціалістичної революції (березень 1917 – березень 1918 рр.)» (рос. "Большевистская пресса Украины в борьбе за осуществление ленинской стратегии и тактики социалистической революции (март 1917 — март 1918 гг.)"). Із 1976 р. із він працює в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Тоді це був філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві, в 1990 р. він був перейменований в Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ, в 1991 р. перетворений на Інститут національних відносин і політології Академії Наук України, з 1997 р. – Інститут політичних і  етнонаціональних досліджень (ІПіЕНД) Національної Академії Наук України, з 2005 р. – ІПіЕНД імені Івана Кураса. В біографії Валерія Солдатенка є лише два періоди, коли він перервав роботу в цьому інституті: в 1984—1988 рр. він очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи, а в 2010-2014 рр. – очолював Український інститут національної пам’яті.

 Останні три десятиліття Валерій Солдатенко досліджує історію української революції 1917—1921 рр., має багато опублікованих праць[3], чимало з яких я також використовував та схвально про них згадував. Перехід від державної релігії «марксизму-ленінізму» до історіописання національної державності для багатьох істориків тоді був складним завданням. Дехто просто змінив плюси на мінуси в своїх історичних працях: приміром був «контрреволюційний гетьманський режим», став – «світоч української державності». Валерій Солдатенко звернувся до витоків української національної ідеї: 

"В кінці палеоліту (sic! – А.З.) на землях України розвивається досить висока за своїм  рівнем культура хліборобів, широко відома під назвою "Трипільської культури". Межі її поширювались від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова ... Ряд учених пов’язують Трипільську культуру безпосередньо з українським народом. Вони ведуть історію слов’ян-українців від доби неоліту і розглядають всі послідовні великі культури на території України як етапи формування і розвитку саме українського народу.» "Отже ідея державності, об'єктивно перш за все української (хоча вона суб’єктивно вона навряд чи усвідомлювалась її носіями та провідниками саме як українська) об'єктивно втілювалася в життя в період Київської Русі і панівною верхівкою суспільства і широким загалом"[4].

Справді все логічно? Раніше для радянських істориків було очевидно, що історія СРСР є втіленням в життя рішень з’їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК КПРС, які «з великим ентузіазмом зустрічали усі верстви радянського народу». Тепер історія – це втілення в життя «ідеї державності» або «національної ідеї».

 


Тоді в 2004 р. Солдатенко запропонував мені написати статтю для журналу ЦК КПУ «Комуніст України», членом редколегії якого він був. На моє зауваження, що я не співпрацюю зі сталіністами, Валерій Федорович дещо роздратовано (як мені здалося) відповів:

– Може Ви й мене вважаєте сталіністом? Як я можу бути сталіністом, якщо я написав дві книги про жертв сталінізму Скрипника і Пятакова?

Я не став продовжувати дискусію. Наведу тут уривок із книги Валерія Солдатенка «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі» (2004):

«Будівництво соціалізму, розпочате після Жовтня на одній шостій планети, стало як першим блискучим доказом вірності наукового комунізму, політики ленінської партії більшовиків, так і героїчною спробою вторувати шляхи людства у майбутнє. Це досвід виявися не в усьому бездоганним; шляхи і методи досягнення світлої мети часом обралися не найкращі, а іноді набували неприпустимих форм, призвели, зокрема, до загибелі цілого покоління відважних першопроходців нового життя. Серед остінніх і Георгій Пятаков – справжній романтик революції, безмежно відданий справі соціалізму»[5].

Чи сильно це відрізняється від сталінської тези про будівництво соціалізму в СРСР попри окремі помилки та «перегиби на місцях»? Концепція «Жовтневої соціалістичної революції» залишається в працях Валерія Солдатенка і про Українську національно-демократичну революцію, яка на його погляд програла більшовикам через власні внутрішні протиріччя. При чому Солдатенко не вважає СРСР новою формою Російської імперії, а самих більшовиків вважає частиною  української нації.

Звісно, що я не знав тоді, що Валерій Солдатенко був в той час уже довіреною особою Петра Симоненка на президентських виборах 2004 р. Пізніше в 2008 р. Солдатенко став членом Програмної комісії ЦК КПУ. Проте в березні 2010 р. він припинив членство в партії. Справа в тому, що із приходом до влади Януковича правляча коаліція, до якої увійшла КПУ, призначила Солдатенка директором Українського інституту національної памяті. На цій посаді він залишався до втечі Януковича із країни, після чого в березні 2014 р. повернувся на роботу головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України.

6 березня 2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова УІНП В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю Пушкіна» - «за великий внесок у розвиток культурних зв'язків з Російською Федерацією, збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном» [6].