 |
| 21 грудня 2019 р. Київ. |
Ні для кого не секрет, що в українській
академічній ієрархії залишилося чимало від старої радянської, а звання
академіків та інші вчені звання та наукові ступені часто сприймають як свого
роду феодальні титули чи синекури для діючих чи відставних чиновників та
депутатів[1],
титули, які купують та продають. Людина, про яку я пишу, дійсно вчений, хоча
таки був чиновником, і його біографія показує тісний зв’язок академічної та
політичної кар’єри.
У вересні 2004 р. я мав нагоду зустрітися
із відомим українським істориком доктором історичних наук Валерієм Федоровичем
Солдатенком[2]. Він захистив
докторську дисертацію ще в 1981 р. за фахом «Історія КПРС» на тему «Більшовицька
преса України в боротьбі за здійснення ленінської стратегії і тактики
соціалістичної революції (березень 1917 – березень 1918 рр.)» (рос. "Большевистская
пресса Украины в борьбе за осуществление ленинской стратегии и тактики
социалистической революции (март 1917 — март 1918 гг.)"). Із 1976 р. із він
працює в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Тоді це був філіал Інституту
марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві, в 1990 р. він був перейменований в
Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ, в 1991 р. перетворений на Інститут
національних відносин і політології Академії Наук України, з 1997 р. – Інститут
політичних і етнонаціональних досліджень
(ІПіЕНД) Національної Академії Наук України, з 2005 р. – ІПіЕНД імені Івана Кураса.
В біографії Валерія Солдатенка є лише два періоди, коли він перервав роботу в
цьому інституті: в 1984—1988 рр. він очолював кафедру історичного досвіду КПРС
Київської вищої партійної школи, а в 2010-2014 рр. – очолював Український інститут
національної пам’яті.
Останні
три десятиліття Валерій Солдатенко досліджує історію української революції 1917—1921
рр., має багато опублікованих праць[3],
чимало з яких я також використовував та схвально про них згадував. Перехід від
державної релігії «марксизму-ленінізму» до історіописання національної державності
для багатьох істориків тоді був складним завданням. Дехто просто змінив плюси
на мінуси в своїх історичних працях: приміром був «контрреволюційний
гетьманський режим», став – «світоч української державності». Валерій Солдатенко
звернувся до витоків української національної ідеї:
"В кінці палеоліту (sic! – А.З.) на землях України розвивається досить висока
за своїм рівнем культура хліборобів,
широко відома під назвою "Трипільської культури". Межі її поширювались
від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та
Балканського півострова ... Ряд учених пов’язують Трипільську культуру безпосередньо з українським народом. Вони ведуть історію слов’ян-українців від доби неоліту і розглядають всі послідовні
великі культури на території України як етапи формування і розвитку саме
українського народу.» "Отже ідея державності, об'єктивно перш за все
української (хоча вона суб’єктивно вона навряд чи усвідомлювалась її носіями та
провідниками саме як українська) об'єктивно втілювалася в життя в період Київської
Русі і панівною верхівкою суспільства і широким загалом"[4].
Справді все логічно? Раніше для радянських
істориків було очевидно, що історія СРСР є втіленням в життя рішень з’їздів Комуністичної
партії та пленумів ЦК КПРС, які «з великим ентузіазмом зустрічали усі верстви
радянського народу». Тепер історія – це втілення в життя «ідеї державності» або
«національної ідеї».
Тоді в 2004 р. Солдатенко запропонував
мені написати статтю для журналу ЦК КПУ «Комуніст України», членом редколегії
якого він був. На моє зауваження, що я не співпрацюю зі сталіністами, Валерій
Федорович дещо роздратовано (як мені здалося) відповів:
– Може Ви й мене вважаєте сталіністом? Як
я можу бути сталіністом, якщо я написав дві книги про жертв сталінізму – Скрипника і Пятакова?
Я не став продовжувати дискусію. Наведу
тут уривок із книги Валерія Солдатенка «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної
долі» (2004):
«Будівництво соціалізму, розпочате після
Жовтня на одній шостій планети, стало як першим блискучим доказом вірності
наукового комунізму, політики ленінської партії більшовиків, так і героїчною
спробою вторувати шляхи людства у майбутнє. Це досвід виявися не в усьому
бездоганним; шляхи і методи досягнення світлої мети часом обралися не найкращі,
а іноді набували неприпустимих форм, призвели, зокрема, до загибелі цілого
покоління відважних першопроходців нового життя. Серед остінніх і Георгій
Пятаков – справжній романтик революції, безмежно відданий справі соціалізму»[5].
Чи сильно це відрізняється від сталінської
тези про будівництво соціалізму в СРСР попри окремі помилки та «перегиби на
місцях»? Концепція «Жовтневої соціалістичної революції» залишається в працях
Валерія Солдатенка і про Українську національно-демократичну революцію, яка на
його погляд програла більшовикам через власні внутрішні протиріччя. При чому
Солдатенко не вважає СРСР новою формою Російської імперії, а самих більшовиків вважає
частиною української нації.
Звісно, що я не знав тоді, що Валерій
Солдатенко був в той час уже довіреною особою Петра Симоненка на президентських
виборах 2004 р. Пізніше в 2008 р. Солдатенко став членом Програмної комісії ЦК
КПУ. Проте в березні 2010 р. він припинив членство в партії. Справа в тому, що
із приходом до влади Януковича правляча коаліція, до якої увійшла КПУ, призначила
Солдатенка директором Українського інституту національної пам’яті. На цій посаді він залишався до втечі
Януковича із країни, після чого в березні 2014 р. повернувся на роботу
головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
імені І. Кураса НАН України.
6 березня 2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова УІНП В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю Пушкіна»
- «за великий внесок у розвиток культурних зв'язків з Російською
Федерацією, збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном» [6].
Описуючи різницю між українськими та російськими
істориками під часи виступу на Громадському лекторії в листопаді 2019 р. в
Науковій бібліотеці Київського національної університету імені Т. Шевченка,
Валерій Солдатенко зокрема говорив: "А
оце протистояння, воно дуже дорого коштує і їхній стороні, і нашій, і, на жаль,
превалює не науковість, а кон’юнктурщина. І коли ми йдемо за культурним
продуктом, ми одержуємо продукт, який не дуже користується популярністю в
широкому середовищі, а користується той, що бере на озброєння якісь патріотичні
гасла, коли кричать: «Україна — не Росія, ми разом не були, не будемо» і т.д.,
ви знаєте не гірше за мене, що відбувається зараз з приводу Донбасу, з приводу
можливостей завершення цього конфлікту."
Все логічно? От якби не кричали "Україна - не
Росія", то і конфлікту не було би? Була би одна Росія.
Проте найбільше Валерію Федоровичу подобається
досвід Китайської Народної Республіки: «Справа в тому, що у міжнародному
відношенні такий приблизно шлях почали проходити китайські комуністи. Компартія
Китаю була створена в 1921р. і після багатьох перемог, а також і багатьох
поразок, Мао Цзедун у 38-му році проголошує курс на китаїзацію марксизму. Тобто
поєднання марксистської доктрини з китайськими умовами. Крім того, що
китайський — це по назві азійський шлях, а не європейський шлях. Ну якщо
хронологічно взяти, то це на 20 років пізніше після того, що робилося в
Україні, робилося під впливом реального життя, суспільних процесів. Не дуже
хотів з цим миритися Комінтерн, а значить Москва — Сталін, Комінтерн
розкритикували Мао Цзедуна; потім, після смерті Сталіна, зробили спробу ще раз
повернутися — тут Хрущов розкритикував (ну Хрущов, ви знаєте, вмів сваритися більше,
ніж Сталін), ще більше на Мао Цзедуна тиснути почали, що він такий-сякий, є
«единое интернациональное учение, годное для всех стран, народов, регионов» —
марксизм-ленинизм, нельзя его никаким образом национализировать; знову
приглушили. Помирає Мао Цзедун, приходить Ден Сяопін. І Ден Сяопін відроджує
оцей китайський шлях розвитку, китайську модель соціалізму, якою треба йти. І
ви сьогодні знаєте, чим характеризується, як розвивається нинішній Китай.»[7]
Так само майже всі нащадки КПРС із КПРФ та КПУ мріяли
та мріють про збереження влади та «китайський досвід». При цьому ясна річ Солдатенко
ігнорує відмінність України від Китаю: Китай не був три століття під владою
Росії і Китайська комуністична партія ніколи не була частиною Російської
Комуністичної партії як КП(б)У.
Характерно, що Солдатенко багато пише про
комунізм як ідею «соціальної й національної гармонії», але тільки в 2016 р.
звернув свою увагу на постать Василя Шахрая, автора ідеї Української
Комуністичної партії, виключеного з партії більшовиків в березні 1919 р. за
публічне викриття російського червоного імперіалізму. Саме Василя Шахрая вважають
засновником течії українського «націонал-комунізму». До цього часу Солдатенко в
своїх працях з історії більшовизму просто замовчував цю течію й цю фігуру –
мені вже доводилося про це писати.
В нещодавній рецензії на наші видання книг
засновників українського «націонал-комунізму» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха
історик Михайло Гаухман дорікнув мені, що я несправедливо оцінюю творчість
Валерія Солдатенка, зокрема необґрунтовано звинувачую його в тому, що він
замовчує роль Василя Шахрая в діяльності більшовиків України 1917-1918 рр.[8]
Нагадаю, що в передмові до перевиданої
нами книги Василя Шахрая «Революція на Україні» (Одеса, 2017), я,
проаналізувавши одну з праць Валерія Солдатенка, присвячену створенню Компартії
(більшовиків) України[9],
зробив висновок, що Валерій Федорович типово радянськими методами замовчування
фактично продовжує виконувати постанови ЦК КПУ 1919 та Політбюро ЦК КПУ 1988 р.
про засудження діяльності Василя Шахрая. Михайло Гаухман в своїй рецензії
вказав мені, що практично одночасно із нашим виданням в журналі «Гілея»
з’явилася окрема стаття Валерія Солдатенка про Василя Шахрая, де ці недоліки
усунуті. А в тій цитованій мною праці 2003 р. автор просто переписав відповідний
сюжет із більш ранніх своїх праць можливо ще часів СРСР.
Але ось наприкінці 2017 р. видавництво
«Наукова думка» випустило нову книгу того самого Валерія Солдатенка «Деміурги
революції: нариси партійної історії України 1917-1920 рр.» (688 с.), затверджену
до друку вченою радою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені
І. Кураса НАН України в листопаді 2017 р. Ось як там подано опис крайового
(обласного) з’їзду більшовиків України 3-5 (16-18) грудня 1917 р. в Києві:
«Під час розгляду питання про створення крайового
органу й роботу в краї були відхилені пропозиції про необхідність федеративної
перебудови РСДРП(б) й вступу до неї більшовиків України на правах окремої
партії. Цю точку зору обстоювали В.Шахрай, І. Кулик, Г. Лапчинський, В. Затонський…
Крайовий з’їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію як складову
й невід’ємну частину більшовицької партії, назвавши її «РСДРП(б). Соціал-демократія
України». До Всеукраїнського партійного центру (крайового комітету) було обрано
9 членів та 4 кандидати у члени партії (sic! – Так в тексті. - А.З.) Зокрема до
його складу увійшли: О. Александров, Є. Бош, О. Горвіц, О.Гриневич, В.
Затонський, І. Кулик, Я. Гамарник, В. Люксембург, Л. Пятаков. Однак цей орган
фактично не став всеукраїнським партійним центром…»[10]
А тепер порівняємо це із протоколами цього
з’їзду, виданими в 1926 р. в журналі «Літопис революції» та в 1990 р. в
збірнику документів «Большевистские организации Украины:
организационно-партийная деятельность (февраль 1917 – июль 1918 гг.)» (до речі
член редколегії та один з упорядників – В.Ф. Солдатенко).
Дійсно багато делегатів цього зібрання
виступали із пропозиціями, щоби більшовики України позбулися назви «російська
партія». Саме тоді делегат від більшовиків Полтавщини Василь Шахрай
запропонував назву «Українська Комуністична партія». Його підтримав Володимир Затонський:
«Задля того, щоб наша партія була масовою, треба викинути назву російська… Я
пропоную назвати "с.-д. партія українських більшовиків”». В різній
формі ідею зміни назви підтримали
Олександр Горвіц, Леонід Пятаков, Ізраїль Кулик, Георгій Лапчинський. Але в
цілому навіть Василь Шахрай тоді не виступав за відокремлення від РСДРП(б) (бо
і УНР за 3-м Універсалом тоді була частиною Російської республіки), тому з’їзд
прийняв рішення: «Назвати українську організацію «РСДРП(б-ков)
Соціал-демократія України».
До Головного комітету РСДРП(б)-СДУ були
обрані: Володимир Ауссем (26 голосів), Василь Шахрай (26 голосів), Георгій
Лапчинський (25), Євгенія Бош (24), Володимир Затонський (21), Аршак
Александров (20), Ізраїль Кулик (19), Андрій Гриневич (18), Олександр Горвіц
(16 голосів). Кандидатами обрано: Володимир Люксембург (14), Ян Гамарник (13),
Рудольф Гальперін (11), Леонід Пятаков (10). Всього, нагадаю, в з’їзді взяли
участь 47 делегатів із правом вирішального голосу[11].
Й саме обраний тут Головний комітет більшовиків України фактично став зародком
нового радянського уряду України – Народного секретаріату, до якого увійшли
шестеро його членів.
Отже Валерій Солдатенко просто пропустив перші
три прізвища осіб, які набрали найбільше голосів делегатів. Чому? Василь Шахрай
та Георгій Лапчинський були згодом виключені із КП(б)У, й стали відомими
лідерами так званих націоналістичних ухилів, як їх називали в часи КПРС, або ж
українського націонал-комунізму, як це називають сьогодні. Визнати, що їх
обрали до складу Головного комітету більшовиків України на першому крайовому
з’їзді, та вони ще й набрали чи не найбільшу кількість голосів, - це ставить
під сумнів тезу того ж Солдатенка, що їх майже ніхто не підтримував в
середовищі більшовицької партії, що вони були одинаками. Отже застосовано
типовий прийом часів КПРС: наведено прізвища тільки тих, хто тримався
генеральної лінії партії. Володимир Ауссем напевно теж незручне прізвище, бо в
1927 р. його виключили з КП(б)У як троцькіста.
Та й наведені професором Солдатенком інші прізвища вражають дивними ініціалами:
«О. Александров» - напевно це Аршак Семенович Александров (1881–1957) –
вірменин , родом з Батумі, слюсар і член РСДРП(б) із 1899 р., в 1917 р.
працював в Одесі та Кременчузі. «О. Гриневич»
- Андрій Володимирович Гриневич (1891–1938), родом з Чернігівщини. Чому
вони стали «О.» в усіх працях В.Ф. Солдатенка, який, нагадаю, свого часу
захистив докторську дисертацію по історії більшовицьких організацій України?
Жодним словом в цій об’ємній книзі, що має
назву «нарис партійної історії України 1917-1920 рр» не згадано про книгу «До
хвилі» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, виключення їх з КП(б)У, пропаговану
ними ідею утворення Української комуністичної партії (більшовиків), вплив якої
на більшовиків та партизанський рух визнавав в листопаді 1919 р. навіть голова
РНК УСРР Х. Раковський. Прямо писав про це й лідер групи федералістів в КП(б)У,
згодом діяч УКП Георгій Лапчинський. Під прямим впливом ідей Василя Шахрая в
січні 1920 р. на основі Української соціал-демократичної робітничої партії
незалежних було утворено Українську комуністичну партію[12].
Але навіть в 2016 р. в спеціальній статті
про Василя Шахрая Валерій Солдатенко переконує, що ніякого впливу на суспільну
думку його ідеї не мали, хоч про цей вплив писав навіть в листопаді 1919 р.
колишній голова Ради Народних Комісарів УСРР Християн Раковський в доповіді
Леніну[13].
Більше того, Солдатенко вважає правильною
саме позицію Центрального комітету КП(б)У (який тоді очолював Георгій Пятаков),
що виключив Василя Шахрая із партії:
«З одного боку саме КП(б)У стала базовою
структурою, до якої приєдналися національні комуністичні формації, що виділялися
з національно-демократичного партійного табору, до якого й прагнули С. Мазлах і
В. Шахрай. З іншого боку саме інтернаціональний характер КП(б)У, зумовлений
реальним політетнічним складом населення регіону й екстремальними обставинами
громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції, оформлений варіант взаємовідносин
(підпорядкування) республіканської (крайової) організації з РКП(б), якщо й став
значною мірою вимушеною рівнодіючою, однак чи не єдино можливою, яка
прагматично, дієво сприяла подоланню смертельних загроз, що перманентно
нависали над Україною, її незалежністю, самостійністю. Навряд чи можна знайти
переконливі аргументи на користь того, щоб при дистанціюванні – тим більше
конфронтації з РКП(б) (хтось вважає це втручанням) непорушними могли б
залишатися всі, або хоча б головні революційні здобутки й досягнення
українського націєтворення»[14].
Так само як і для його улюбленого героя
Георгія Пятакова, Україна в цьому реченні – лише регіон Росії. Валерій Солдатенко
цілком ігнорує або замовчує той факт, що КП(б)У була частиною саме російської
загально імперської партії й саме так сприймалася тоді в українському
суспільстві, на що й наголошували Василь Шахрай і Сергій Мазлах. І до речі
незрозуміло, чому Російська Комуністична партія (більшовиків) на думку Солдатенка
не порушувала свій інтернаціональний характер, а от Українська Комуністична
партія – неодмінно мала порушувати принцип інтернаціоналізму. Василь Шахрай і
Сергій Мазлах (останній до речі єврей за національністю – справжнє прізвище Робсман)
прямо писали, що до УКП мають увійти комуністи усіх національностей, що живуть
і працюють в Україні, але УКП має бути рівноправною з РКП, а Українська Радянська
республіка має бути рівноправною із Радянською Росією, а не частиною її.
 |
| Медаль ЦК КПРФ "140 лет И.В.Сталину" |
21 грудня 2019 р. в Києві Компартія
України провела «науково-практичну конференцію» на тему «І.В. Сталін та
революційне перетворення світу», приурочену до 140-річчя «вождя народів». На
ній серед інших виступив із доповіддю «Сталін і Україна на переломному
етапі» також професор і член-кореспондент НАН України Валерій
Солдатенко. На тій же конференції від імені ЦК КПУ вручили пам’ятні медалі на
честь 140-річчя І.В.Сталіна – доктору наук Валерію Солдатенку та кандидату наук
Анатолію Арсеєнку[15].
Цю медаль виготовили в Росії на замовлення ЦК КПРФ як партійну нагороду для
членів та прибічників цієї партії, але частину медалей КПРФ передала своїм
«братам по розуму» в інші країни, в тому числі КПУ[16].
Можна звісно сказати, що конференція в Києві була лише науковою і Солдатенко не
поділяє погляди організаторів і не знав, що його там мали нагородити такою
медаллю. Але ж він і не відмовився прийняти цю нагороду й за весь час, що
пройшов відтоді, так і не заявив про засудження цього дійства. Так само не
заявляв він про відмову від медалі Пушкіна, присудженої в 2012 р.
«Він був незручний у радянську добу, коли
комуністично-правовірні колеги (які пізніше всі як один оспівували
бандерівських злочинців проти людства та інше сміття історії) підозрювали його
в недостатній відданості «керівним і спрямовуючим» ідеям КПРС. Він став
незручним і при владі майданних заколотників, коли відмовився поступатися своєю
совістю вченого і готувати антиросійські фальсифікації про масовий голод
1932-1933 рр. як геноцид українського народу. Не буду казати очевидного – як
дорого зараз коштує зберегти честь дослідника, зберегти «душу живу» і як мало
хто це міг зробити, відмовившись продатися вельможним покупцям за гроші та
посади», – ці слова в передмові до однієї з книг Валерія
Солдатенка, тоді голови УІНП, в 2011 р. написав про свого колегу тодішній
міністр освіти та науки України одіозний соратник Януковича Дмитро Табачник[17].
Один з героїв Гоголя висловився коротше:
"Беру взятки только борзыми щенками".
Він був настільки "незручний в
радянську добу", що став в 1981 р. наймолодшим доктором історичних наук за
фахом "Історія КПРС" (в 35 років), і настільки незручним "при
владі майданних заколотників", що в 2006 р. став членом-кореспондентом
Національної Академії Наук України.
За вісім років російсько-української війни,
що почалася в 2014 р., в Росії було видано шість книг Валерія
Солдатенка – російські версії його монографій про Георгія Пятакова та Миколу
Скрипника, про Володимира Винниченка та Симона Петлюру, нарис про Крим в роки революції та два загальних нариса про історію
та історіографію української революції 1917–1921 рр. [18]
В останній книзі, виданій в Москві російським
філіалом німецького видавництва "Директ-Медиа" на початку 2022 р. Валерій
Солдатенко зокрема доводить, що орієнтація керівників УНР та Української
держави на Захід неодмінно оберталася «підкоренням українських державних утворень
іноземним силам, відвертим маштабним пограбуванням ресурсів та народу України,
прозорою перспективою національного нерівноправ’я та гноблення. І в усіх випадках
в переважній більшості народ України відмовляв у «гостинності» чужоземним
партнерам національної еліти». Натомість в підкорені України Радянській Росії
та Російській Комуністичній партії (більшовиків) Валерій Солдатенко ні
пограбування, ні нерівнопав’я, ні гноблення не бачить. Навпаки він пише про орієнтацію
керівництва УСРР на Радянську Росію як про «закономірну історичну детермінанту» "прагнень до утворення єдиної союзної держави. Таким і став Союз Радянських
Соціалістичних республік. Радянська Україна стала одним з його повноцінних ініціаторів,
організаторів та засновників»[19].
Стара сталінська схема історії утворення
Радянського Союзу, взята мабуть іще з «Короткого курсу історії ВКП(б)», як
бачимо, користується популярністю й досі. Мабуть найкращим виявом рівноправ’я
Радянської України в СРСР був голодомор 1932-1933 рр. Так легко Валерій Федорович
абстрагується від того, що «керівництво УСРР» представляло собою саме членів
Російської Комуністичної партії (більшовиків) і виконувало всі рішення ЦК
РКП(б), а Комуністична партія (більшовиків) України згідно резолюції 8-го з’їзду
РКП(б), ухваленої ще в березні 1919 р., була лише обласною організацією РКП(б).
«5.
Национальные организации.
В
настоящее время Украина, Латвия, Литва и Белоруссия существуют как особые
Советские республики. Так решен в настоящее время вопрос о формах
государственного существования.
Но это
отнюдь не значит, что РКП должна, в свою очередь, сорганизоваться на основе
федерации самостоятельных коммунистических партий.
Восьмой
съезд РКП постановляет: необходимо существование единой централизованной
Коммунистической партии с единым ЦК, руководящим всей работой партии во всех
частях РСФСР. Все решения РКП и ее руководящих учреждений безусловно
обязательны для всех частей партии, независимо от национального их состава.
Центральные комитеты украинских, латышских, литовских коммунистов пользуются правами
областных комитетов партии и целиком подчинены ЦК РКП.»[20]
Резолюція суперечила сама собі: спершу Україну,
Латвію, Литву, Білорусь називають особливими республіками, а потім в тексті
вони перетворюються в частини РСФСР. Це відображало фактичне становище[21].
Але це звісно не заважає Валерію Солдатенку писати про рівноправ’я Радянської України та Радянської Росії.
Я зовсім не вважаю, що всі праці
Солдатенка мають бути викинути чи знищеними. Їх безумовно треба зберігати в
наукових бібліотеках та вивчати – так само як і праці істориків часів
Російської імперії та часів СРСР. Але після медалі Сталіна та медалі Пушкіна,
вважаю, що держава Україна цілком може відправити такого діяча на заслужену
пенсію й позбавити звання члена-кореспондента Національної Академії Наук
України та відповідних цього звання виплат.
До речі це саме стосується й дійсного
члена Національної Академії Наук України Петра Петровича Толочка, колишнього
директора, а потім почесного директора Інституту археології НАН України. Нагадаю,
що саме Петро Толочко був автором теорії про 1500-річчя Києва, створеної на
замовлення партійного керівництва наприкінці 70-х років для помпезного
святкування 1982 р. А в останні роки Петро Петрович Толочко виступає із заявами
про те, що українці й росіяни – це один руський народ (саме так Петро Петрович
пише й українською мовою – «руський»), один «русский мир». Саме це він
наприклад доводив на Всесвітньому російському соборі в Москві 1 листопада 2018
р. (Всемирный русский народный собор). Тоді всім обуреним цими заявами
українцям Прес-служба Президії НАН України лише повідомила у фейсбуці, що це не
позиція Національної Академії Наук України, а лише особиста точка зору Петра
Толочка[22].
А 18 січня 2022 р. той же Петро Толочко
взяв участь в круглому столі російських та українських істориків,
організованому Російським історичним товариством, яке очолює особисто голова
Служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін. Саме до нього Петро Толочко
звертався зі словами: «У нас здесь все затравлено... Инициатива должна исходить от Вас, Сергей Евгеньевич». Малася на увазі звісно ініціатива історичних
досліджень в «правильному» напрямку[23].
Але всього через місяць «ініціатива» прийшла у вигляді російських ракет на
українські міста, а Сергій Наришкін як член Ради Безпеки РФ за це голосував і
це готував. Після цього Петро Толочко спромігся лише підписати заяву шістьох
українських вчених про складання із себе звання іноземного члена Російської
Академії Наук.
Якщо Національна Академія Наук України не
спроможна позбавити таких діячів звань академіка та члена-кореспондента, то про
довіру суспільства до такої інституції навряд чи доведеться говорити.
Ще один цікавий момент виявився в ході
обговорення першого варіанту цього тексту на фейсбуці. Київський історик Стефан
Машкевич вказав на прецеденти позбавлення звань академіків в Радянському Союзі.
Серед них зокрема в 1928 р. наказом тодішнього народного комісара освіти
Української СРР Миколи Скрипника (рішенням колегії Наркомату освіти УСРР) був виключений
з членів Всеукраїнської академії наук історик церкви професор Костянтин Харлампович,
засуджений перед тим до заслання за контрреволюційні злочини[24].
Цікаво було би запитати, як би зараз поступив би один з улюблених героїв
Валерія Солдатенка Микола Скрипник, якби він був на місці міністра освіти й
науки України, із академіками, що ретранслюють тези старої імперської або сталінської
історіографії?
[1] Толочко Олексій, Яковенко Наталія. Потрапили
в історію // Критика. – Число 7–8 (105–106). – К., 2021. Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/potrapyly-v-istoriyu
[3] Солдатенко В.Ф. Українська
революція. Історичний нарис: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 976 с.; Солдатенко
В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. - К.: Пошук.-вид. агентство
„Книга пам’яті України”, 2002. – 352 с.
[4] Сиволоб Ю.В., Солдатенко В.Ф. Передумови
і зародження української національної ідеї // Український історичний журнал. –
1994. - № 2-3. – С.16-17,20.
[5] Солдатенко В.Ф. Георгій Пятаков:
миттєвості неспокійної долі. – К.: Світогляд, 2004. – С.308.
[7] Історичні місточки, паралелі — це
те, що нам дуже потрібно. Частина ІІ. Режим доступу: https://studrespublika.com/istorychni-paraleli-ii/
[8] Гаухман Михайло. «Відсутня колона»:
сучасні видання праць Василя Шахрая та Сергія Мазлаха і значення
націонал-комунізму для української історіографії. (Рецензія на:
Шахрай, Васыль. Революция на Украине, вступ. ст. и коммент. А. Здорова, А.
Клименко и др. Одесса: ТЭС, 2017; Мазлах, Сергій і Шахрай, Василь. До хвилі (Що
діється на Вкраїні і з Україною?), наук. ред. А. Здоров, вступ. ст. та комент.
А. Здоров, А. Клименко; імен. та геогр. покажч. М. Гриценко. Одеса: Астропринт,
2019) // Україна модерна. — 2020. — Вип.27. Verba et Numeri: Кількісні підходи
до аналізу мови й тексту. — С.156.
[9] Солдатенко В.Ф. Початок звитяжного
шляху (Створення Комуністичної партії України) / До 85-річчя І з’їзду КП(б)У. –
К.: Оріяни, 2003. – 100с.
[10] Солдатенко В.Ф. Деміурги революції.
Нарис партійної історії України 1917-1920 рр. – К.: Наук. Думка, 2017 – С.317.
[11] Областной
съезд РСДРП(б). І Всеукраинское совещание большевиков. Протоколы //Летопись революции. – Харьков, 1926. – № 5. – С.64-92;
Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март
1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.,1990. – С.488-490
[12] Клименко Артем. Установчий з'їзд
Української Комуністичної партії. Як "незалежники"
укапістами стали. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/ustanovchiy-z-yizd-ukrayinskoyi-komunistichnoyi-partiyi-yak-nezalezhniki--25012020200000
[13] Здоров Андрій. «Тези з українського
питання» Християна Раковського 1919 р. (публікація документу) // Historians.in.ua. 14.05.2022. Режим доступу:
https://www.historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/2897-andrij-zdorov-tezi-z-ukrajinskogo-pitannya-khristiyana-rakovskogo-1919-r-publikatsiya-dokumentu
[14] Солдатенко В.Ф. Василь Шахрай та
його творчість в історіографічному дискурсі // Гілея. Науковий вісник. Серія:
історичні науки. – Вип. 107. – К., 2016. – С.20-21.
[16] https://gazeta-pravda.ru/issue/23-30810-1-4-marta-2019-goda/postanovlenie-prezidiuma-tsk-kprf-o-140-letii-so-dnya-rozhdeniya-iosifa-vissarionovicha-stalina/
[17] Солдатенко В.Ф. Проект «Україна». 1917 – 1920
рр. Постаті - Харків: Фоліо, 2011. – С.6.
[18] Солдатенко В.Ф. Георгий Пятаков: оппонент
Ленина, соперник Сталина. – М.: Политичсекая энциклопедия, 2017. – 423 с.;
Солдатенко В.Ф. Высокое стремление: судьба Николая Скрыпника. – М.:
Политическая энциклопедия, 2018. - 455с.; Солдатенко В.Ф. В горниле войн и
революций: Украина в 1917-1920 гг. Историко-историографические эссе. – М.: Политическая
энциклопедия, 2018. – 670с.; Солдатенко
В. Ф. Россия - Крым - Украина. Опыт взаимоотношений в годы революции и
Гражданской войны — М. : Политическая энциклопедия, 2018. — 167 с.; Солдатенко В.Ф. Винниченко и Петлюра: соратники или соперники? - М.: РОССПЭН, 2020. - 792 с.
[19] Солдатенко
В.Ф. Украина в водовороте внешнеполитических альтернатив 1917-1922 гг. – Москва,
Берлин: Директмедиа Паблишинг, 2022. – С.555.
[20] Коммунистическая
партия Советского Союза в резолюциях съездов, конференций и пленумов ЦК. - Изд.9-е.
- Т.2. - М.: Политиздат, 1983. - С.105.
[21] Єфіменко Г.Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України:
економічний аспект (1917–1919). – К.: Інститут історії України, 2008. – 230 с.;
Єфіменко Г.Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. – К.:
Інститут історії України, 2012. – 367 с.
[22]https://www.facebook.com/NASofUkraine/posts/pfbid0UjaoJ6oZrcebrpZKHsgUhsTWhu5Tr2hBjYwYrNmAXyi3tiGn9UJaZR4AKexm4EPCl
Немає коментарів:
Дописати коментар