Як і чому було створено Комуністичну партію (більшовиків) України?

 

 

Комуністична партія (більшовиків) України була заснована як формально окрема партія, але фактично завжди була частиною саме Російської комуністичної партії (більшовиків).

  

 

7 листопада відзначається чергова річниця Жовтневого перевороту 1917 р., що привів до влади партію більшовиків. (За діючим тоді в Росії юліанським календарем це було 25 жовтня. Перехід на сучасний григоріанський календар в Росії та Україні стався в лютому 1918 р. Далі тут всі дати за новим календарем).  Україна також потрапила під вплив цієї партії та стала частиною нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (проголошено в липні 1923 р.), що став по суті новою формою Російської імперії. Водночас в 1918 р. було проголошено про  створення Комуністичної партії (більшовиків) України.   

5 липня 2022 р. завершився судовий процес про заборону КПУ, який тривав із 2015 р. Восьмий апеляційний суд України (м. Львів) ухвалив постанову:

"Адміністративний позов Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України задовольнити. Заборонити діяльність Комуністичної партії України (ідентифікаційний код юридичної особи: 00049147).

Передати майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.»

Парадокс, але рішення це було ухвалено саме в 104 річницю першого з’їзду КП(б)У. Хоч в постанові суду мова звісно про іншу партію, що була утворена в 1993 р. після заборони КПУ в складі КПРС рішенням Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. Але й сама новітня КПУ на чолі із Петром Симоненком досить довго добивалася навіть в судовому порядку визнання себе юридичною спадкоємицею саме тієї партії, заснованої в 1918 р. Тому логічно звернутися до історії. 

Більшовики виникли як течія Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що отримала більшість (від цього й назва) на 2-му з’їзді в 1903 р. Прийнята тоді  Програма РСДРП містила серед інших такі буржуазно-демократичні вимоги, як право всіх національностей отримувати освіту рідною мовою і користуватися нею в усіх державних та громадських установах (п.8) та "право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави" (п.9). За наполяганням Леніна на Поронінській нараді РСДРП(б) 1913 року пункт 9 партійної програми було офіційно розтлумачено як право на відокремлення, і в наступні роки Володимир Ленін у своїх статтях неодноразово на цьому наголошував.  В той же час  він підкреслював, що таке тлумачення не означає, що РСДРП підтримує відокремлення всіх пригноблених народів – так само як підтримка права на розлучення для жінок не означає, що соціалісти агітують всіх жінок розлучатися зі своїми чоловіками. На це український соціал-демократ Лев Юркевич-Рибалка саркастично запитував: що ж це за дивне право, від якого мають відмовитися самі пригноблені нації?

Власне росіяни (великороси) серед населення Російської імперії хоч і становили найбільшу групу, але в абсолютних показниках все ж таки меншість населення  - 43 %. Решту складали десятки націй, народів і племен різного ступеню культури і безправ'я. Свою політичну діяльність до революції РСДРП вела як організація російського пролетаріату, майже усі друковані матеріали як єдиної партії, так і більшовицької фракції виходили саме російською мовою. Поодинокі випадки видання листівок і газет РСДРП іншими мовами (грузинською, вірменською, естонською, татарською) відомі також із 1903 р.

В Україні серед відомих нині сотень агітаційних листівок і відозв організацій РСДРП, випущених до 1917 р., збереглася лише одна українською: листівка Одеського комітету РСДРП (січень 1904). Є також згадки про кілька листівок Катеринославського, Миколаївського й Харківського комітетів партії 1905-1906 р. для селян. До грудня 1917 р. не виходило жодної більшовицької газети українською мовою.

Вся більшовицька преса в Україні до 1917 р. видавалася російською. Лев Юркевич-Рибалка в січні 1917 р. писав: "Російські соціал-демократи, слідуючи стопами урядової асиміляції і користуючись її результатами, організовували пролетаріат в українських містах як російський пролетаріат й цим відокремлювали його культурно від пролетаріату сільського, чим, звичайно порушували єдність робітничого руху на Україні й уповільнювали його розвиток… Вони ніколи не виступали на українській території проти національного гноблення  й користувалися результатами цього гноблення".

Обкладинка брошури Льва Юркевича (Рибалки) 1917 р.

Власні соціал-демократичні партії незалежно від РСДРП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були утворені в Польщі, Литві, Латвії, Фінляндії та Азербайджані, що входили тоді до Російської імперії. В Україні також в 1905 р. Революційна українська партія була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). В 1906 р. В. Ленін запропонував об’єднати усі ці партії  із РСДРП. 4-й з’їзд останньої затвердив входження до складу РСДРП як автономних національно-територіальних організацій Соціал-демократії Королівства Польського та Литви (СДКПЛ) і Соціал-демократії Латиського краю (СДЛК). Остання була утворена шляхом об’єднання Латиської соціал-демократично робітничої партії із місцевими організаціями РСДРП. При чому СДЛК продовжувала видавати свої газети переважно латиською мовою, зберігала відмінності в програмі (зокрема пункт про автономію Латвії в складі Росії) та навіть представництво на міжнародних соціалістичних конгресах. Проте подібні вимоги від УСДРП керівництво РСДРП відкинуло. До РСДРП тоді приєднався лише лівий відлам від РУП – Українська соціал-демократична спілка, яка швидко втратила своє  українське обличчя, а орган «Спілки» газета «Правда», що виходила у Львові, з 1908 р. стала цілком російською й була передана Льву Троцькому.

В 1917 р. після падіння самодержавства та початку Української національної революції більшовики, що представляли переважно російських та русифікованих робітників, опинилися перед питанням, як їм бути далі. Питання стало ще більш актуальним після Жовтневого  перевороту та  проголошення  20 листопада 1917 р. Української Народної Республіки. В листопаді - грудні 1917 р. при Київському, Одеському та Горлівсько-Щербинівському (Донбас) комітетах РСДРП(б) виникають українські секції, що починають видавати листівки українською мовою та вести роботу серед українізованих частин старої російської армії, які становили опору Української Центральної Ради. Відозва української секції Київського комітету більшовиків (автори Володимир Затонський та Ізраїль Кулик) мала назву «Соціал-Демократія України (більшовики-українці)» та закликала «скласти нову партію українських більшовиків». В той же час Київський та Полтавський комітети партії звернулися до ЦК РСДРП(б) щодо цього питання, але отримали негативну відповідь від одного з лідерів більшовиків Якова Свердлова: «Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним. Пропонуємо через те не вести роботу в цьому напрямку. Інша справа скликання крайового з'їзду чи конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії. Нічого неможна було б заперечити проти перейменування області: не Південно-Західної, а Української».

Як і совіти (ради) робітничих, солдатських і селянських депутатів, організації РСДРП(б) в Україні не були об’єднані у всеукраїнському масштабі. Існувало два обласних комітети – Південно-західного краю (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська губернії) та Донецько-Криворізької області (Харківська, Катеринославська й частина Херсонської губерній). Окремим великим центром була Одеса, де утворився так званий «Румчерод» (ЦВК Совітів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської області).

16 – 18 грудня 1917 р. в Києві пройшов перший крайовий з’їзд більшовиків України, скликаний Південно-Західним обкомом РСДРП(б). В ньому взяли участь 47 делегатів із вирішальним голосом (плюс 7 із дорадчим), що представляли близько 18 тис. членів партії. Організації Донецько-Криворізької області та Півдня були майже не представлені, бо не вважали себе українськими: був представник Катеринослава з інформаційною метою та кілька делегатів-більшовиків І Всеукраїнського з’їзду Рад від Харкова та Миколаєва. Проте більшість учасників крайового з’їзду більшовиків розуміли, що працювати далі під назвою російська партія в Україні буде дуже важко або неможливо. Делегат від Полтави Василь Шахрай запропонував назву «Українська Комуністична партія» (на перспективу), а делегат від Кременчука Георгій Лапчинський – «РСДРП – Український союз комуністів». Після бурхливих дискусій з’їзд вирішив назвати українську організацію більшовиків «РСДРП(б) – Соціал-Демократія України» та обрав Головний комітет СДУ з дев’яти членів (наводимо за кількістю набраних голосів: Володимир Ауссем, Василь Шахрай, Ґеоргій Лапчинський, Євґенія Бош, Володимир Затонський, Аршак Александров, Ізраїль Кулик, Андрій Гриневич, Олександр Горвіц) та чотирьох кандидатів (Володимир Люксембург, Ян Гамарник, Рудольф Гальперін, Леонід Пятаков). Саме цей комітет став фактично основою першого українського радянського уряду – Народного секретаріату України, утвореного на І Всеукраїнському  з’їзді совітів України в Харкові, куди перебралася ліва частина Всеукраїнського з’їзду рад в Києві після поразки там від Української Центральної Ради.

Однак більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси тощо продовжували саботувати всеукраїнське об’єднання та навіть проголосили на початку 1918 р. власні республіки – Донецько-Криворізьку та Одеську Радянські республіки, що продовжували існувати до весни 1918 р. попри спроби їх об’єднання та проголошення незалежності совітської УНР на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад в Катеринославі 17–19 березня 1918 р. За умовами Брестського мирного договору 3 березня 1918 р. між РСФРР та центральними державами, радянська Росія мусила вивести усі свої війська з території Української Народної Республіки та укласти із нею мир. Наступ військ Німеччини, Австро-Угорщини та УЦР змусив прибічників совітської влади відступити з України.

Останнім містом, де вони зупинилися, був Таганрог. Саме там після офіційного розпуску ЦВК Совітів України 19–20 квітня 1918 р. відбулася партійна нарада або конференція членів фракції ЦВК та представників від зайнятих і незайнятих ще німцями областей України – всього 71 учасник. Для нового всеукраїнського об’єднання було запропоновано назви «Російська Комуністична партія на Україні», «Українська Комуністична партія» та «Комуністична партія України». Врешті решт Таганрозька партійна нарада вирішила утворити «Комуністичну партію (більшовиків) України» як окрему партію, що пов’язана із Російською Комуністичною партією (більшовиків) через міжнародну комісію (майбутній ІІІ Інтернаціонал), та обрала Оргбюро по скликанню з’їзду КП(б)У, секретарем якого став голова Народного Секретаріату Микола Скрипник, членами – Андрій Бубнов, Ян Гамарник, Володимир Затонський, Станіслав Косіор, Ісак Крейсберг, Георгій Пятаков.

 

 5 – 12 липня 1918 р. в Москві відбувся перший з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Під контролем ЦК РКП(б) 65 делегатів (до складу яких не було включено членів Оргбюро по скликанню з’їзду), що представляли 4364 членів партії, скасували рішення Таганрозької наради й ухвалили рішення утворити «автономну в місцевих питаннях Комуністичну партію України зі своїм ЦК та своїми з’їздами, але таку, що входить до єдиної Російської Комуністичної партії із підпорядкуванням в усіх програмних питаннях загальним з’їздам РКП і в загальнополітичних – ЦК РКП». Делегати з’їзду вважали, що ідея самостійної України остаточно скомпрометована німецькою окупацією та гетьманським режимом, тому поставили перед КП(б)У завдання  «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки».

На початку своєї роботи з’їзд затвердив входження до складу КП(б)У групи лівих українських соціал-демократів.  Члени лівого крила УСДРП брали активну участь в утворенні української радянської влади. Їх тоді також іноді називали «українські більшовики». До цієї течії зокрема належали представник харківської організації УСДРП перший голова ЦВК Совітів України Юхим Медведєв, члени другого складу Народного Секретаріату Євген Неронович (загинув у березні 1918 р.) та Микола Врублевський.

До складу ЦК КП(б)У були обрані 15 осіб: Іван Амосов, Андрій Бубнов, Афанасій Буценко, Шулим Грузман, Володимир Затонський, Емануїл Квірінг, Лаврентій Картвелішвілі, Станіслав Косіор, Ісак Крейсберг, Юрій Лутовинов, Георгій Пятаков, Пінхус Ровнер, Леонід Тарський, Рафаїл Фарбман, Ісак Шварц. Список кандидатів в стенограмі не зберігся. За іншими джерелами історики встановили його частково: Михайло Майоров, Петро Слинько, Микола Скрипник, Яків Яковлев, Дмитро Лебідь. А. Буценко і П. Слинько представляли колишніх лівих українських соціал-демократів. Секретарем ЦК КП(б)У став Георгій Пятаков, який до листопада 1917 р. очолював Київський комітет більшовиків, потім переїхав до тодішньої столиці Росії Петрограду, щоби очолити Державний банк РСФРР, а в березні 1918 р. повернувся в Україну.

Георгій Пятаков (1890 - 1937)

 

Слід зазначити, що Брестський мирний договір між РСФРР та Німеччиною та її союзниками в березні 1918 р. був затверджений 7-м з’їздом РКП(б) (який також затвердив перейменування РСДРП(б) на РКП(б))  та 4-м Всеросійським з’їздом Рад (совітів), але частина більшовиків не погодилася із цим, виступаючи за революційну війну проти західного (німецького) імперіалізму. Цю течію стали називати «ліві комуністи». В керівництві  КП(б)У «ліві», до числа яких зокрема належали Георгій Пятаков, Андрій Бубнов та Володимир Затонський, виступали за негайне повстання проти гетьмана та німецько-австрійської окупації. Їм протистояла група «правих», яких очолювали лідери Катеринославської організації більшовиків Емануїл Квірінг  та Яків Яковлев (Епштейн). На їх думку умови для повстання та революційної війни були несприятливі, тому потрібно вичікувати й розбудовувати партію в підпіллі.

І «ліві», і «праві» в КП(б)У досить негативно ставилися до українського національно-визвольного руху, вважаючи Україну невід’ємною частиною Росії. Зокрема Г. Пятаков був послідовником теорії Рози Люксембург, що вважала всі національні рухи реакційними та буржуазними. Однак з огляду тактики «лівих» Г. Пятаков підтримував автономію КП(б)У. «Праві» або «катеринославська точка зору» виходили з того, що Україна – це лише тимчасово окупований Німеччиною Південь Росії. Серед багатьох прибічників як «лівих», так і «правих» була поширена думка, що «Україну Грушевський видумав» (як згадував В. Затонський).

 

Василь Шахрай (1888-1920)

 Нищівній критиці ці великодержавно-шовіністичні погляди піддав український комуніст Василь Шахрай в своїх статтях та книгах «Революція на Вкраїні» та «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною» (співавтор Сергій Мазлах). Розібравши заяви тодішніх діячів КП(б)У та повноважного представника РСФРР в Києві Християна Раковського, В. Шахрай і С. Мазлах зробили висновок, що вони по суті продовжують російсько-імперський погляд на Україну як частину Росії, що об’єднує їх із російським самодержавством та білим рухом. В той же час величезна сила українського революційного національно-визвольного руху, на думку авторів «До хвилі» робить неможливим повернення України до стану будь-чиєї колонії та вимагає утворення окремої Української Комуністичної партії (рівноправної з РКП) для боротьби за самостійну Українську Радянську Республіку – рівноправну сестру Радянської Росії. В. Шахрай та С. Мазлах відкрито звернулися до Леніна із запитанням: чи можна бути членом РКП й відстоювати самостійність України й наскільки тогочасна політика РКП відповідає його попереднім статтям про право націй на самовизначення? Відповіді від Леніна не було, але ЦК КП(б)У 9 березня 1919 р. виключив В. Шахрая і С. Мазлаха із партії: їм заборонялося працювати в радянських установах, а книгу «До хвилі» конфіскували. Сергій Мазлах через півроку подав апеляцію до ЦК РКП(б) і його відновили в партії. Василь Шахрай не подавав апеляцій. Він перейшов на нелегальне становище, співробітничав із УСДРП-незалежними та був убитий на межі 1919–1920 рр. російськими білогвардійцями на Кубані.

"При тому підвищенні національної свідомости і напруженні волі до вільного, незалежного, самостійного життя, які виявив український революційний національно-визвольний рух, — не може бути й мови про повернення України в стан будь чиєї колонії. Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного  вирішення  спірних  питань з сусідніми країнами, — а Україна буде самостійною і незалежною  не на словах тілько, а й на ділі. Чи шляхом довгої діпльоматичної й озброєнної боротьби,   лавіруванням між ріжними державами, чи шляхом революційного актівізму самих робітничо-селянських мас, — а Україна буде самостійною. В кращому   випадкові  Україна осягне свою повну волю у як найближчі часи завдяки актівности і свідомости власних мас. Чим повніше, чим скоріше буде   досягнена ся мета, тим краще буде і для України і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечи, тим легший буде дальший поступ економичного, політичного, соціального, культурного і духовного життя України, тим більший   вклад  в  скарбницю світової  культури  дасть Україна.  Навпаки,  чим  довший  буде  шлях  здобування самостійности, чим більше буде Україна покладатися на   дипльоматичні   заходи,   на   допомогу з боку когось иншого, чим меньше буде виявлено у найблизшчі часи власної активности і власної сили, — тим довше буде перебувати Україна в «хоробливому» стані невирішеного національного   питання,  тим більше отрута національної ворожнечи, гризні, під'юджування буде гальмувати поступ соціальне економичного, громадсько-політичного і духовно культурного  поступу.  

Революції не тілько виявляють більш глибокі сили й пружини, не тілько відкидають все зверхнє й умовне. Революції — се локомотіви історії. Десятки років «мирного» періоду рівняються дням у революційні епохи. Те, що в «мирну» епоху може бути осягнено лише на протязі довгих років, у революційну добу вирішується на протязі де кількох місяців. І як що пожар революції загартовує сталь, то епоха «мирного» розвитку часто роз'їдає сталь ржою. Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа, буде точити соціально-економичний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав." (Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. 1919).

Оголошення з газети ЦК КП(б)У «Коммунист» за 12 березня 1919 р. 

Цікаво відзначити, що на першому установчому конгресі Комуністичного Інтернаціоналу, що пройшов 2-4 березня 1919 р. в Москві, КП(б)У також мала окреме представництво (її делегатами були Микола Скрипник та Серафіма Гопнер). А от на всіх наступних конгресах Комінтерну представники КП(б)У вже входили до складу делегації РКП(б). На восьмому з’їзді РКП(б), що пройшов 18-23 березня 1919 р. лідер КП(б)У Георгій Пятаков говорив:

«Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, и вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных Советских республик. Если советская республика установится в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики. Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украины могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украины? Конечно, нет! А отсюда вытекает, что раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один Высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое «самоопределение» не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, которую в некоторых случаях нужно играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез. Для нас, для членов партии пролетариата, мы должны сказать открыто, что, само собой разумеется, такой независимости мы допустить не можем. Там, где пролетариат уже победил, там должно происходить немедленное объединение, и одну линию мы должны вести… Я полагаю, что от лозунга «самоопределение наций» в целом мы должны во всяком случае решительно отказаться, а что касается лозунга «самоопределение трудящихся масс каждой нации», то следует отказаться и от него и твердо стать на путь строгой пролетарской централизации и пролетарского объединения.»

Газета ЦК КП(б)У «Коммунист». 1919 р.

Хоч право націй на самовизначення за наполяганням В. Леніна залишилося в програмі партії, але восьмий з’їзд РКП(б) затвердив резолюцію з оргпитання, в якій зазначено: «5. Національні організації. В теперішній час Україна, Латвія, Литва і Білорусь існують як особливі радянські республіки. Так вирішено в даний момент питання про форми державного існування. Але це зовсім не означає, що РКП мусить також зорганізуватися на основі федерації самостійних комуністичних партій. Восьмий з’їзд РКП постановляє: необхідно існування єдиної централізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує роботою партії в усіх частинах РСФРР. Всі рішення РКП та її керівних установ безумовно обов’язкові для всіх частин партії незалежно від їх національного складу. Центральні комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії та цілком підпорядковані ЦК партії».

Резолюція навіть суперечила сама собі, бо спершу наголошує, що Україна, Латвія, Литва та Білорусь – особливі республіки, а потім в тексті вони перетворюються на частини РСФРР, але фактично це відображало реальний стан речей та намагання відродити імперію в новій формі.

Проте політика РКП(б) та її філії КП(б)У в Україні в 1919 р., зокрема заходи уряду Х. Раковського в аграрному та національному питаннях, викликали масовий опір українського народу й повстання селянства, що сприяло перемозі російських білогвардійців генерала А. Денікіна, які 31 серпня 1919 р. захопили Київ. Більшовики змушені були втікати з України та навіть ліквідувати в жовтні 1919 р. Раднарком УСРР та ЦК КП(б)У. На фоні цього знову стає актуальною ідея Української Комуністичної партії, яку підтримують різні сили. Зокрема лідери УСДРП-незалежних Михайло Ткаченко та  Андрій Річицький ще в липні 1919 р. видали свій «Проєкт Програми Української Комуністичної партії» і розпочали процес перетворення своєї партії на УКП. На основі лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів, які на той час у своїй назві мали доважок «комуністи» (УПСР(комуністів)) 6 серпня 1919 р. було утворено нову партію – Українську Комуністичну партію (боротьбистів), яка незабаром подала заявку на вступ до Комуністичного інтернаціоналу.

 

Георгій Лапчинський (1887-1937)

 В той же час поразки літа 1919 р. змусили і керівництво РКП(б) переглянути свою політику щодо України. Резолюція ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні», затверджена 8-ю Всеросійської конференцією РКП 3 грудня 1919 р., наголошувала, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР, гарантує підтримку української мові та культури, розподіл поміщицьких земель поміж селянами. Паралельно з цим (і під впливом боротьбистів) серед частини більшовиків України  поширювалася ідея об’єднання більшовиків із боротьбистами. Зокрема, таке об’єднання запропонували колишній лівий український соціал-демократ Павло Попов, який 12 листопада 1919 р. від імені Української Комуністичної організації при Московському комітеті РКП(б) (там реєструвалися евакуйовані з України більшовики) подав доповідну записку до ЦК РКП(б), та колишній секретар ВУЦВК Георгій Лапчинський, який презентував ідею такого об’єднання  на Гомельській нараді КП(б)У в листопаді 1919 р.  Останній виступав, зокрема, за те, що така об’єднана  партія – Українська  Комуністична партія (більшовиків) – була окремою секцією  Комінтерну, був прихильником  боротьби за суверенну радянську Україну в союзі із радянською Росією (фактично ідея Василя Шахрая). Цю течію в КП(б)У потім назвали «федералістами»: хоч П. Попов заперечував приналежність до неї, він змушений був вийти з партії, а Г. Лапчинського виключили й він перейшов до УКП (утвореної в січні 1920 р. на основі УСДРП-незалежних). Проте успіху ця пропозиція не мала, а в лютому 1920 р.  Виконком Комінтерну на вимогу Кремля  відкинув заявку УКП(б) на вступ і зажадав ліквідації партії боротьбистів.

 

Тим часом у березні 1920 р. під впливом зміни національної політики Кремля щодо України та вимог Виконкому Комінтерну боротьбисти ухвалили рішення про самоліквідацію партії та вступ до КП(б)У. Рішення про прийом боротьбистів до лав більшовиків на індивідуальній основі ухвалила Четверта конференція КП(б)У в березні 1920 р. в Харкові. Тобто «об’єднання» з боротьбистами відбулося, але не на рівноправних засадах, як те пропонували Попов та Лапчинський. В той же час на цій конференції більшість здобули прибічники опозиційної до ЦК РКП(б) групи демократичного централізму (децисти, лідер – Тимофій Сапронов), які відхилили проект тез ЦК РКП та обрали свій ЦК КП(б)У. Дізнавшись про це, ЦК РКП(б) скасував усі рішення четвертої конференції КП(б)У, розпустив обраний там ЦК та призначив для керівництва більшовиками України Тимчасове бюро ЦК КП(б)У, яке очоли Станіслав Косіор. Воно діяло до наступної 5-ї конференції КП(б)У в листопаді 1920 р. Таким своїм рішенням Кремль чітко ствердив централізм більшовицької партії, який надалі  лише посилився. 

Чисельність більшовиків в Україні в період Української революції 1917-1921 рр. дуже коливалася в залежності від їх воєнних успіхів та поразок, проведених перереєстрацій та «генеральної чистки 1921 р.» Точні дані про соціальний та національний склад КП(б)У були вперше отримані в ході всеросійського партійного перепису в березні 1922 р. На той момент в Українській СРР було нараховано близько 56 тис. більшовиків. Переважна більшість членів партії мешкала в містах – 52 %, у селах – менше 14 %, в Червоній Армії - 34 %. За соціальним походженням 51 % членів КП(б)У становили робітники, понад 17 % - селяни, понад 23 % - службовці. Але серед власне робітників - членів партії лише 6,7 % на момент перепису працювали на виробництві, як тоді казали «за верстатом», решта були на різних посадах  у партійних, радянських, профспілкових або господарських органах. 27,7 % більшовиків України вказали, що вони брали участь у страйках, 30,4 % - в збройних або партизанських виступах, 16,6 % були піддані репресіями з боку царського уряду.

Національний склад членів КП(б)У за переписом 1922 р.

За національним складом більше половини членів КП(б)У на 1922 р. становили росіяни – 53,6 %, українці становили 23,3 %, євреї – 13,6 %, поляки – 2,4 %. Такою була приблизно картина в містах та в Червоній армії, але в селах більше половини вже становили українці – 54,1 %. Серед усіх членів КП(б)У розмовною мовою російську назвали 79,4 % опитаних, а українську лише 11,3%. Це різко контрастувало із національним та мовним складом всього населення УСРР, де українці становили понад 80 %, українську визнали рідною понад 76 %, але більш-менш відповідало ситуації в містах, де більшість становили росіяни та євреї. Ці дані ще раз показали певну відірваність правлячої партії від основної маси населення та послужили ще одним аргументом на користь політики коренізації та українізації. Лише в другій половині 20—х років частка українців в КП(б)У перевищила половину.

Таким чином Комуністична партія (більшовиків) України виникла як реакція більшовиків на Українську революцію 1917-1921 рр. та утворення Української Народної Республіки. Попри намагання окремих українських комуністів (В. Шахрай, С. Мазлах, Г. Лапчинський) створити окрему Українську Комуністичну партію, як рівноправну секцію Комінтерну для боротьби за самостійну Українську Радянську Республіку, КП(б)У була створена саме як частина (обласна організація) Російської Комуністичної партії (більшовиків) і залишалася такою і після перейменування РКП(б) на ВКП(б) та КПРС - аж до 1991 р., забезпечуючи чітке підпорядкування радянської України Кремлю.

Висловлена вперше Василем Шахраєм ідея утворення самостійної Української Комуністичної партії була реалізована в двох варіантах - лівими течіями двох найбільших українських партії тієї доби. Ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів в серпні 1919 р. утворило УКП (боротьбистів), а ліве крило Української соціал-демократичної робітничої партії – так звані УСДРП-незалежні в січні 1920 р. утворили УКП, відому також під назвою «укапісти». Обидві ці партії подавали заявку на вступ до Комінтерну, але останній під тиском РКП(б) відхилив ці заявки та поставив вимоги ліквідації українських компартій, які ставили під сумнів монополію КП(б)У на владу в Українській СРР. В таких умовах «боротьбисти» прийняли рішення про самоліквідацію партії в березні 1920 р., а «укапісти» проіснували до березня 1925 р. Вони зробили свій внесок в історію української революції та подальші процеси українізації, але то вже інша розмова.

Про соціальну сутність та історичну роль побудованого більшовиками режиму державного капіталізму – читайте в моїй книзі «Державний капіталізм і модернізація Радянського Союзу» (частина друга тут).

Андрій Здоров.

Література.

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД. РІШЕННЯ. 05 липня 2022 року. Справа № 826/9751/14. Пров. № П/857/17/22.  Режим доступу:  https://reyestr.court.gov.ua/Review/105109720

Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат./ Рук. кол. сост. П.Л. Варгатюк. – К.: Политиздат Украины, 1990. – VI, 801 с.

Всероссийская перепись членов РКП 1922 г. Итоги партпереписи 1922 г. на Украине / Предисл. С. Мазлах. - Х.: ЦК КП(б)У, 1922. – XVІІ, 183 с.

КП(б) Украины. Съезд (І; 1918; Москва). Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5-12 июля 1918 г. Протоколы / Ред. кол. В.И. Юрчук и др. – К.: Политиздат Украины, 1988. – XVII, 258 с.

Областной съезд РСДРП(б) (Первое всеукраинское совещание большевиков 3-5 декабря 1917 г.). Протоколы / Подг. С. Шрайбер // Летопись Революции. – Харьков, 1926. - №5. – С.64-92.

РКП(б). Съезд (8; 1919, Москва). Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы /ИМЛ при ЦК КПСС. Подг. к печ. А.Ф. Данилевский — М.: Госполитиздат, 1959. – XVIII, 602 с.

РКП(б). Конференция. (8; 1919, Москва). Восьмая конференция РКП(б). Декабрь 1919 года. Протоколы / ИМЛ при ЦК КПСС. - М.: Госполитиздат, 1961. - XVI, 315 с.

Четверта конференція Комуністичної партії більшовиків України 17-23 березня 1920 р. Стенограма / Упор. В.С. Лозицький (кер). та ін. – К.: Альтернативи, 2003. – 528 с.

Лапчинский Г. Гомельское совещание (воспоминания) // Летопись революции. – Харьков, 1926. - № 6. – С.36-48.

Мазлах С. М. До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною?): друкується за виданням 1919 р. / Сергій Мазлах, Василь Шахрай ; наук ред. А. Здоров ; вступ. ст. та комент. А. Здоров, А. Клименко ; імен. та геогр. покажч. М. Гриценко. — Одеса: Астропринт, 2019. — 296 с.

Как и почему Исполком Коминтерна распустил УКП. Сб. док. - Х.: Пролетарий, 1925. – 150 с.

Єфіменко Г.Г. Статус УСРР та її взаємовідносини із РСФРР: довгий 1920 рік. Монографія. – К.: Інститут історії України, 2012. – 367 с.

Здоров А.А. Український Жовтень: Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.): Монографія. – Одеса: Астропринт, 2007. – 268 с.

Кульчицький С.В. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Кн.1. – К.: Темпора, 2013. – 504 с.

Солдатенко В.Ф. Початок звитяжного шляху (Створення Комуністичної партії України) / До 85-річчя І з’їзду КП(б)У. – К.: Оріяни, 2003. – 100с.