В Державному архіві друку – колишньому спецфонді
Книжкової палати України імені Івана Федорова зберігається невелике за обсягом
, але справді унікальне видання – брошура Михайла Ткаченка та Андрія Річицького
«Проєкт програми Української Комуністичної партії», видана в липні 1919 р.
Автори – лідери лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії
(УСДРП) в 1918 р., що оформилося в 1919 р. в окрему партію УСДРП – незалежних.
Звичайно в тексті є характерні для того часу полемічні
прийоми, помилки та неточності, але в цілому документ має велике значення, бо
вказує на ідейні витоки УКП і серед них зокрема підкреслює значення книги
Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі», про яких Михайло Ткаченко та Андрія Річицький
пишуть, як про перших піонерів Української Комуністичної партії.
Єдиною науковою працею, де згадується цей проект програми
УКП, напевно є монографія канадського історика Степана Величенка «Імперіалізм і
націоналізм по червоному». Він вказує, що автори проекту піддали критиці політику РКП(б), яка розглядала Україну з
позицій російських, а не соціалістичних інтересів, чим послабила світовий
комуністичний рух[1].
Насправді вістря критики авторів брошури було спрямоване на КП(б)У – «комуністів
України». Хоч автори й визнають. що це лише філія російської комуністичної
партії, але всю РКП(б) вони критикувати не наважуються, навпаки шанобливо підкреслюють
авторитет Леніна, використовуючи його ж теоретичні праці для викриття політики
його однопартійців та підлеглих в Україні.
 |
| Михайло Ткаченко |
Михайло Степанович Ткаченко (1879–1920) походив з родини дрібного
чиновника-земелеміра з міста Стародуб Ніжинського повіту на Чернігівщині.
Вчився на юридичному факультеті Київського університету, з 1900 р. член
Революційної Української партії, згодом один з лідерів УСДРП, був заарештований
царським урядом, відданий у солдати, згодом призначений на заслання, але втік
за кордон. В 1917 р. – гласний Київської міської думи та депутат Всеросійських Установчих
зборів від Київської губернії (за
списком українських соціалістичних партій), член Української Центральної ради
та Малої ради, в березні-квітні 1918 р. останній міністр внутрішніх справ УНР
до гетьманського перевороту та розгону німцями Центральної ради. Одним з
приводів цього розгону було організоване за активної участі М. Ткаченка викрадення
київського банкіра Абрама Доброго, через банк якого йшли фінансові операції
німецької окупаційної адміністрації в Україні. З січня 1919 р. М. Ткаченко – один
з лідерів УСДРП-незалежних. В липні 1919 р. в Кам’янці-Подільському
заарештований контррозвідкою УНР за спробу організації перевороту. Наприкінці
1919 р. разом із Юрієм Мазуренком від імені оргкомітету УКП виїхав до Москви
для переговорів із ЦК РКП(б) про легалізацію УКП на радянській території.
Переговори пройшли успішно, Політбюро ЦК РКП(б) дозволило УКП вести легальну
роботу в УСРР, але сам Михайло Ткаченко на початку січня 1920 р. помер від
плямистого тифу в Серпухові під Москвою[2]. На першому установчому з'їзді УКП 22-25 січня 1920 р. обраний заочно одним з чотирьох почесних голів: інші почесні голови - В.Шахрай, В. Ленін, Г. Зінов'єв.
 |
| Андрій Річицький |
Андрій Річицький (Анатолій Андрійович Пісоцький. 1893–1934)
народився в заможній селянській родині в с. Військове на Катеринослащині,
навчався в Петровській (Тимірязевській) сільсько-господарській академії в Москві. Там навесні 1917 р. вступив до УСДРП.
В липні 1917 р. виїхав до Києва як делегат на Всеукраїнськиї робітничий з’їзд,
де був обраний членом Всеукраїнської робітничої ради – членом Української Центральної
ради, у вересні 1917 р. на 4-му з’їзді УСДРП обраний членом ЦК і редакції «Робітничої
газети», в грудні 1917 р. представляв УСДРП на І Всеукраїнському з’їзді Рад
робітничих і солдатських депутатів в Києві. В 1918 р. член Українського Національного
Союзу – учасник антигетьманського повстання. член революційного комітету в
Києві, після вступу туди військ Директорії в грудні 1918 р. короткий час
виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Як він сам свідчив, головним
його рішенням був наказ про звільнення політв’язнів. Із січня 1919 р. один з лідерів партії УСДРП – незалежних.
Навесні 1919 р. був заарештований ВУЧК, але незабаром звільнений, виїхав до
повстанських загонів на Київщині, а потім до Кам’янця, де був заарештований контррозвідкою УНР. після
звільнення продовжував роботу по створенню УКП, перший з’їзд якої пройшов 22-25
січня 1920 р. в Києві. Був одним з головних її ідеологів до ліквідації партії в
1925 р. за рішенням Комінтерну. Потім – член КП(б)У, кандидат у члени ЦК КП(б)У
в листопаді 1927-листопаді 1933 рр., редактор першого тому українського видання
Марксового «Капіталу», керував Державним видавництвом України, літературознавець
і публіцист. Ставши вірним партійцем-сталінцем, брав участь у компаніях проти
Шумського, Хвильового й Волобуєва. в 1932–1933 рр. – уповноважений ЦК КП(б)У із
хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області. 8 вересня 1933 р.
заарештований ДПУ УСРР за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної
націоналістичної «Української військової організації». 27 березня 1934 р. виїзна
сесія Верховного суду УСРР в с. Арбузинка визнала його винним в тому, що він
жорстоко знущався над селянами не виконуючи
вказівки керівників ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), а виконуючи завдання УВО по активній
провокаторські роботі з метою повалення Радянської влади. Показовий процес над
ним мав довести, що всі жертви голодомору – результат «перегибов генеральной
линии партии на местах» й наслідок роботи прихованих контрреволюціонерів. Засуджений
до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу[3].
Реабілітований в 1990 р.
 |
| Висновок Прокуратури УРСР про реабілітацію А. Річицького 1990 р. |
Як би потім не склалася доля авторів цього документу, це –
свідчення великої історичної ваги. Він вказує, що ідеї, висловлені Василем
Шахраєм та Сергієм Мазлахом, їх заклик до утворення Української Комуністичної
партії таки знайшли свій відгук. І їх попередження про те, що великодержавна
політика більшовиків в Україні, їх слідування імперським російським догмам
матиме катастрофічні наслідки для соціалізму в Україні та й в усьому світі – виявилось
багато в чому пророчим.
На жаль повністю скопіювати текст брошури нам не вдалося,
тому подаємо лише найбільш цікаві фрагменти. Сподіваємось, що дослідники, зацікавлені у вивчення історії соціалістичного й комуністичного
руху в Україні, ще звернуть увагу на це видання та зроблять його цифрову копію
для загального користування.
При відтворення збережено орфографію оригіналу.
«Сама логіка історії з її невмолимими фактами веде до
утворення Української Комуністичної партії. Та вона вже існує. Правда, не
сконсолідована, не організована. Маються ячейки, гуртки, окремі особи без
центру ідейного та організаційного, без керунку, програми і пляну роботи,
мається добрий грунт в пролетарських масах України, як також і в деяких
соціалістичних партіях».
«Основні примети українського руху та української
революції – це швидкий темп перетворення майже етнографічної маси в досить
розвинену націю із сучасною демократією і змаганням її до утворення
національної держави – спочатку в рамках російської федерації, а потім і як
цілком незалежну республіку.
Корні цих тенденцій і цього процесу лежать в економічних
умовах України, які до війни розвитком капіталістичного господарства викликали
пробудження української «неісторичної» нації, витворивши в ній принаймні
зародки сучасних суспільних класів, а війна своєю руїною народнього
господарства порушила всі економічні зв’язки, розірвавши стару Росію на
економічні центри, які з неминучістю прагнули до увільнення від визиску їх
паразитарним московським центром-метрополією. Революція лише зруйнувала ту
силу, яка до сього часу насильничим способом тримала «окраїни» в покорі центру
і відкрила шлях до самовизначення націй».
Описавши розвиток українського соціалістичного руху,
діяльність УСДРП та виникнення лівих груп всередині цієї партії (групи Євгена
Нероновича та УСДРП- незалежних), автори переходять до характеристики іншої
групи соціалізму в Україні «групи російського соціалізму із російським мірилом
української революції» – власне до правлячої в УСРР Комуністичної партії
(більшовиків) України.
«Ця група комуністів (більшовиків) України, будучи
породженням російської соціяль-демократії, по виразу прекрасної брошури т.т.
Шахрая і Мазлаха, проспала весь український рух. Основною ознакою всіх
російських революційних партій, в тому числі комуністів (большевиків) України,
є те, що вони не можуть мислити себе і свою роботу не в рамках і межах старої
російської держави, складеної з механічного поєднання до купи силою кулака
абсолютизму і імперіалізму ріжних країв і народів.
Більше того вони вважають себе продовжувателями царської
великодержавної політики; під гнітом старої імперіалістичної психології вони
думають, що процес революції, особливо соціалістичної, повинен відбуватися обов’язково
в формах і межах старих імперіалістичних держав».
«Не відкидаючи великої і навіть першорядної ролі російських
більшовиків у справі соціалістичної революції, мусимо одначе зазначити, що їхня
робота на Україні надзвичайно шкідлива і прямо таки катастрофальна як для
соціалістичної революції на Україні, так і для міжнародної пролетарської
революції.
Український рух виник і розвивався поза ними, він
несподівано встав перед ними у своїх розмірах і силі. не будучи в стані
одмовитися від шаблонів старої Росії, не зумівши оцінити цей рух і використати
його як чинник революції, не розклавши його на складові соціальні сили,
російські більшовики одразу ж оголошують йому війну. як тільки він спробував
реалізувати гасло їхньої ж програми – право націй на самовизначення аж до
відокремлення. «Nie pozwolam!» – ось їх відповідь на змагання українського народу
відокремитися.
Несподіваність для них українського руху запаморочила
голову їх провідникам. Забувши науку Маркса, вони вживали пояснення від
обивательщини. «Вигадка інтелігенції» – ось їхня аргументація, контрреволюція –
от їх оцінка…. для них не було України, а лишилися лише окуповані землі Росії.
або просто «Южная Росія».
«Розуміння української революції з поглядів інтересів
Росії, а не соціалістичної революції, нездатність розв’язання українського
питання, поводження на Україні як в завойованій країні, колоніальна політика –
ось основні риси. які характеризують роботу комуністичної партії (большевиків)
України, цієї філії російської комуністичної партії на Україні.
На жаль подібна робота не йде і не може йти на користь не
тільки революції й пролетаріату, вона йде на шкоду самій російській метрополії. Реакційність і навіть
контрреволюційність цієї роботи виявляються яскраво, коли замість розкладу
селянства і виділення з нього напівпролетарських елементів, невдала
національно-економічна політика об’єднує його у ворожу масу, яка бореться із
«комунією». коли навіть міський пролетаріат стає в опозицію до комуністичної
влади.
Замість нейтралізації селянства маємо протилежне явище,
замість активності пролетаріату – його байдужість. Бажання ж викреслити з
історії весь українських рух, навіть назву «Україна» хотілося б знищити, є
просто утопічним, бо не числяться вони з історичним розвитком народів взагалі і
українського зокрема. Взагалі завдяки хибному поглядові на характер української
революції, маємо те, що політика комуністів України йде всупереч всьому тому,
що вже вироблено і навіть випробувано комуністичним рухом. всупереч програмі,
всупереч всьому тому, що писав і зараз пише і говорить справжній провідник
міжнародного пролетаріату тов. Ленін. Запаморочені голови керівників
пролетаріату, ріжних «катеринославців»[4]
запаморочують голови і всьому пролетаріатові, підставляючи його спини під
удари.
Своєю національно-економічною політикою на Україні,
політикою російської великодержавності, політикою сіяння національної боротьби
на Україні, комуністи України в значній мірі винні в хвилі селянських повстань,
як всі йдуть під національно-українськими гаслами, винні в успіхах реакції
Денікіна. Цією політикою вони в значній степені ослабили сили соціалістичної
революції на Україні і сильно задержали європейську революцію, не зумівши
перекинути її в Румунію і Польщу, ці буфера, що розз’єднують революційний схід
від революційного заходу. На подавлення національного руху направили вони свої
сили і разом з водою виплеснули й дитину, революційний чинник його.
Замість направлення сил української революції на пробиття
польсько-румунської стіни реакції на з’єднання з пролетаріатом Угорщини й
Німеччини, комуністи України повернули ці сили проти себе. Ніякі змагання
революційного українського соціалізму вплинути на зміну політики
російсько-комуністичної влади. ніякі попередження в шкідливості й небезпечності
її не призвели ні до чого.
Все це взяте разом з одходом пролетаріату від
комуністичної партії большевиків України, розколом і національною боротьбою в
самому пролетаріаті, поставлене поруч з повстанцями селянства, владно вимагає
інших принципів об’єднання пролетаріату України в його боротьбі і творчій
роботі по встановленню соціалізму.
Історія вже в початкових ячейках намітила форму такого об’єдання. Це є Українська Комуністична партія.
І першими піонерами Української Комуністичної партії, що
офіційно виступили з її ідеєю по справедливості є товариші В. Шахрай і С.
Мазлах, котрі будучи виховані в рядах російської соціял-демократії, будучи
сторонніми глядачами відносно українського руху, з його об’єктивної оцінки
прийшли до таких саме висновків, як і ми – активні учасники його, – до
неминучості й необхідності самостійної Української республіки і до такої ж
конечної потреби – Української Комуністичної партії. Ці товариші – наші ідейні
попередники. будучи в рядах комуністів України, або (що все одно) в рядах
російської комуністичної партії дали блискучу критику її політики відносно
українського питання. їх спроба поставити українську справу на всю широчінь
всередині партії російського комунізму скінчилося тим, що їх брошуру «До хвилі»
конфісковано комуністичною владою, авторів виключено з партії, а т. Шахрая по
наказу «чрезвичайки» вислано за межі України як небезпечного самостійника[5]. Цим партія російського комунізму якнайкраще
виявила свою російське націоналістичне обличчя».
«Ми маємо підстави думати, що навіть в рядах самої
комуністичної партії (большевиків) України є елементи, для котрих не досить
аргументів від «чрезвичайки» і її авторитету, не кажучи вже про нас, які мали
приємність зазнайомитися із цими аргументами на практиці. і ми не сумніваємось,
що ці елементи будуть об’єднані в рядах Української Комуністичної партії. Хай
об’єднання нас, що вийшли з української соціяль-демократії, і товаришів авторів
«До хвилі» буде покажчиком того. яким шляхом йтиме об’єднання пролетарських
комуністичних сил України.
Не національну
комуністичну партію гадаємо ми утворювати, як уже злорадно закидають нам
наперед наші противники з комуністів України. В своєму змаганні до утворення
Української Комуністичної партії ми виходимо лише з інтересів переведення
соціалістичної революції в конкретних національних умовах України.
Ми ставимо Українську комуністичну партію, як дійсну
виразницю назрілої проблеми соціалістичної революції на Україні, як неминучість
історичного ходу життя України. Ми ставимо її як партію інтернаціонального
пролетаріату на території України і змагаємось до об’єднання в межах
української революції всіх сил пролетаріату і соціалістичної революції на
Україні, без ріжниці національної приналежності, до консолідації українського
комунізму в єдиній лаві комуністичних сил.
Не «інтернаціональною» фразою керуємося ми в своїй праці
і змаганнях, а робимо інтернаціональне діло, першим кроком якого є розв’язання
української національної справи в інтересах і української. і всесвітньої революції,
в інтересах комуністичного будівництва і пролетарської культури…
Ми ставимо дилему: або ж Комуністична партія
(большевиків) України одмовиться від своєї згубної політики на Україні і скине
із себе гніт буржуазного укладу русофільства з його націоналісти(чни)ми
великодержавно-російськими тенденціями – і тоді неминуче наше злиття з нею в
єдиній Українській Комуністичній партії, або ж вона – ця партія комуністів
України мусить згинути на руїнах своєї реакційної й утопічної роботи.
«Не сміти командувати» – чудесне правило, рекомендовано
т. Леніном щодо середнього селянства, ми беремо як метод своєї праці серед
українського селянства, але перефразуючи й пристосовуючи його до української
нації в її робітничо-селянській частині, ми говоримо комуністам України: «Не
сміти панувати!» Ми одверто йдемо до всесвітньої комуни із гаслом
інтернаціоналу не лише на словах, а й на ділі, в конкретних випадках в
реальному житті ми керуємось ним.
Ідучи до мас пролетарів України і всіх працюючих, ми
кличемо їх під червоний прапор Української Комуністичної партії до об’єднання,
боротьби та будівництва круг її гасел:
1. Хай
живе всесвітня соціалістична революція!
2. Хай
живе незалежна Українська Радянська Соціалістична Республіка!
3. Хай
живе союз соціалістичних республік світу!
4. Хай
живе диктатура пролетаріату!
5. Хай
живе влада Рад робітничих і селянських депутатів!
6. Хай
живе всесвітня комуна!
7. Хай
живе Комуністичний Інтернаціонал!
8. Хай
живе Українська Комуністична партія!
3 липня 1919
р.»
Читайте також:
Василь Шахрай: чи може бути комуніст українським? (біографія «невірного» ленінця)
[1] Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному. Українська
марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925
рр.) пер. з англ.. – Львів, 2017. –С.224-225.
[2] Верстюк В. Ф.,
Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К.,
1998. – С.172-174; Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания: портрет в
интерьере епохи. – М., 2008. – С.399-400; Визвольні змагання очима контррозвідника
(документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К., 2003. – С.28; Любовець О.М.
Українські партії революційної доби. 1917-1920 рр. – К., 2012. – С.580.
[3] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр. 69251-фп.
Т.1-10; Верстюк В. Ф., Осташко Т. С.
Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – С.145-146; Клименко А. Отамани Зелений і Сатана. Як українські ліві боротьбу
за самостійну Україну вели // Деловая столица. ‒ 2019. ‒ 9 квітня. Режим доступу: http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/otamani-zeleniy-i-satana-yak-ukrayinski-livi-borotbu-za-09042019200000
[4] Автори мають на увазі очевидно так звану
«катеринославську точку зору» в КП(б)У, представники якої (Емануїл Квірінг,
Яків Епштейн тощо) заперечували існування українського народу, вважали, що
Україна – це лише окупована південна частина Росії. Викриттю їх присвячено
зокрема чимало сторінок в працях Василя Шахрая та Сергія Мазлаха.
[5] Це перегукується зі статтею
в газеті «Червоний прапор» від 17 квітня 1919 р. за підписом «Гриць Сокира», де
вказується , що авторів «До хвилі» намагалися вислати з України, - «правда один
лишився в Полтаві, а другого все ж вислали». В заяві до ЦК РКП(б) від 15
вересня 1919 р. та в своїй автобіографії 1923 р. Сергій Мазлах також пише про
ці постанови ЦК КП(б)У вислати їх за межі України, але вказує, що вони були
скасовані (окрім пункту про виключення з партії) вже за два тижні. Див.: Мазлах
С.М., Шахрай В.М. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною – Одеса, 2019. –
С.280, 285.
Немає коментарів:
Дописати коментар