четвер, 22 серпня 2019 р.

Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму. (до 140-річчя від дня народження)








Для більшості сучасних українців буде досить несподіваним дізнатися, що першою жінкою, яка очолила уряд України була не Юлія Тимошенко, а Євгенія Бош. Хоча її прізвище деякий час було навіть у розділі «Історія» на офіційному інтернет-порталі Кабінету міністрів України, слово «Бош» для наших співвітчизників означає передусім марку німецької техніки, а не прізвище лідера більшовиків України 1917 – початку 1918 рр. А тоді її ім’я було оповите легендами і загадками.
Одну з них створив колишній гетьман України Павло Скоропадський, який у 20-х роках із гордістю писав у своїх спогадах, як він, тоді генерал-лейтенант російської армії і командувач 1-го українського корпусу,  наприкінці листопада – початку грудня 1917 р. врятував Київ від наступу 2-го гвардійського корпусу «под предводительством агитаторши Бош»[1]. Євгенія Бош дійсно побувала у цьому корпусі, який тоді розташовувався на Поділлі, але місяцем раніше – 31 жовтня – 2 листопада 1917 р. (старого стилю). Тоді відбувалися бої між військами старого російського уряду Керенського та прибічниками Ради робітничих і солдатських депутатів у Вінниці, а 2-й гвардійській корпус оголосив про підтримку радянської влади та почав наступ на Вінницю з боку Жмеринки.  В описуваний же Скоропадським період листопада – початку грудня 1917 р. Євгенія Бош знаходилася у Києві, де брала учать у крайовому з’їзді більшовиків України, була обрана до Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-демократії України, та І Всеукраїнському з’їзді Рад, отже ніяк не могла вести 2-й гвардійський корпус із Жмеринки[2].
Такою ж загадкою залишається і фраза одного з перших біографів Симона Петлюри підполковника армії УНР Василя Проходи про те, що після здобуття козаками Петлюри київського заводу «Арсенал» 20 січня (2 лютого) 1918 р., звідти вивели колону полонених робітників, на чолі якої  «гордо крокувала Євгенія Бош»[3]. Насправді документально підтверджено, що Євгенія Бош в січні 1918 р. знаходилася у Харкові, де перебував тоді перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, членом якого вона була. У січневому повстанні 1918 р. в Києві брали участь дочки Євгенії Ольга та Марія Бош, які тоді разом з іншими жінками-більшовичками носили повстанцям продукти та медикаменти, але вони не потрапляли у полон і аж ніяк не могли очолювати колону арсенальців[4]. Очевидно офіцери та генерали тодішньої Української Народної Республіки вважали за велику честь воювати проти самої Євгенії Бош. Як курйоз можна сприймати зараз і те, що в першому виданні «Енциклопедії українознавства» її названо «більшовицькою діячкою жид.(івського) походження»[5]. Хоч в останньому додатковому томі це було виправлено на «німецького»[6].
Хто ж така Євгенія Бош? Найдивніше те, що навіть у радянських підручниках та енциклопедіях про неї не дуже любили згадувати. Зараз серед істориків можна зустріти думку, що Бош стала жертвою «історіографічної ґендерної дискримінації»[7]. Але думаю, справа в іншому. Вона завжди належала до тих, хто мав свою позицію й ніколи не боявся її захищати, навіть якщо ця позиція суперечила поглядам Леніна або інших вождів більшовицької партії. На щастя перед смертю у 1925 р. Євгенія Бош встигла написати книгу спогадів про революцію в Україні «Рік боротьби»[8] та декілька автобіографічних листів до своїх доньок, які були видані у 1990 р. за рік до розпаду СРСР.
Отже 11 (23) серпня 1879 р. в с. Адрагіоли Одеського повіту Херсонської губернії в родині землевласника, вихідця із Вюртембергу німця Готліба Майша та молдавської дворянки Марії Круссер, народилася дівчинка, яку назвали Євгенія. Щоправда сама вона в своїй автобіографії пише, що народилася в містечку Очаків тієї ж Херсонської губернії, але у жандармських документах місце народження вказано саме с. Адрагіоли. Готліб Майш давно вже працював механіком у поміщицьких маєтках Херсонщини, купив собі 150 десятин землі, ослов’янився та став називати себе Богданом Майшем. Всі його діти отримали місцеві імена – Надія, Олександр, Федір, Євгенія. Останній не минуло ще й десяти років, як батько помер. Через рік мати вийшла заміж удруге за його брата Федора Майша, аби земельна власність залишалася у родині Майшів. Вітчим був людиною заможною, мав 1000 десятин землі, але дітей від першого шлюбу вважав зайвими ротами. Тож не дивно, що вже у 16 років Євгенія виходить заміж за господаря невеличкої каретної майстерні у місті Вознесенськ Херсонської губернії Петра Боша. У 1897 р. Євгенія Бош стає матір’ю, в неї народилася донька Ольга, а через рік друга донька – Марія[9].
«Ну що ж, я люблю крайнощі! Та я й сама втілення крайнощі й не тільки нічого не роблю наполовину, але завжди переберу», – ця фраза з її автобіографічного листа може стати девізом всього життя професійної революціонерки й матері двох дітей. Як їй вдалося поєднати ці дві соціальні ролі, ще й залишатися при цьому жінкою? В 1901 р. вона вступає до РСДРП, невдовзі примкнувши до її більшовицької фракції. Розлучившись із чоловіком і залишивши дітей у себе, вона активно займається підпільною партійною роботою і в 1911 р. стає секретарем Київського комітету РСДРП. В 1912 р. була заарештована, та невдовзі незважаючи на отриманий у тюрмі туберкульоз засуджена на довічне заслання до Сибіру.

Зі слідчої справи Євгенії Бош 1911 р.




У 1914 р., перебуваючи на засланні в Іркутській губернії вона вступила у цивільний шлюб із київським більшовиком Георгієм П’ятаковим, що був молодший за неї на 11 років, але закохався до нестями. Разом вони втекли через Владивосток у Японію, звідти у США, далі – в Швейцарію та Новергію. Навесні 1917 року обидва повернулися у Росію. Георгія П’ятаков став головою Київського комітету РСДРП(б), а в листопаді 1917 р. виїхав до Петрограду, де був призначений Радою Народних Комісарів комісаром Державного банку Радянської Росії.
Євгенія Бош влітку 1917 р. стала головою обласного комітету РСДРП (б) Південно-Західного краю, в листопаді була обрана депутатом Всеросійських Установчих зборів від Чернігівської губернії[10]. В грудні 1917 р. вона очолила Головний комітет РСДРП(б) – Соціал-демократії України , була одним з організаторів першого Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів в Києві та переїзду лівої частини його до Харкова, де було проголошено Радянську владу в Українській Народній Республіці та обрано  перший український радянський уряд – Народний Секретаріат. В ньому Євгенія Бош стала  народним секретарем (міністром) внутрішніх справ. Голову Народного Секретаріату вирішено було не обирати. Як згадував керуючий справами цього уряду відомий згодом як лідер групи федералістів Георгій Лапчинський, вона «нас вразила своєю ерудицією, силою свого інтелекту, ораторським хистом й революційним темпераментом», будучи водночас дійсно по-європейськи вихованою людиною. Хоч Євгеній Бош користувалася найбільшим авторитетом, але «якось занадто незвично було б поставити на чолі першого соціалістичного уряду українського жінку, доводилося зважати на те, яке б враження це справило на широкі маси»[11]. Проте в одному з протоколів цього уряду таки вказано, що «об’єдувати роботу секретарств буде народний секретар внутрішніх справ». Фактично саме Євгенія Бош проводила засідання до березня 1918 р., коли головою уряду був обраний Микола Скрипник[12].



Зараз звичною серед істориків стала версія, що увесь цей уряд був лише придатком до штабу Володимира Антонова-Овсієнка, народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії. Сам Антонов-Овсієнко був трохи іншої думки. У його «Записках про громадянську війну» читаємо: «Тов. Євгенія Бош, ставши народним секретарем внутрішніх справ України, розпорядилася без усякої попередньої домовленості зі мною, усунути призначених мною комісарів»[13]. Більше того, Бош повідомила про самоуправство Антонова Леніну, і той змушений був ставити Антонова на місце: «Тов. Антонов! Я получил от ЦИК (харьковского) жалобу на Вас. Крайне жалею, что моя просьба к Вам объясниться не дошла до Вас. Пожалуйста, поскорее свяжитесь со мной (прямым проводом – одним или двумя, через Харьков)…Ради бога приложите все усилия, чтобы все и всяческие трения с ЦИК (харьковским) устранить. Это архиважно в государственном отношении. Ради бога помиритесь с ними и признайте за ними всяческий суверенитет. Комиссаров, которых Вы назначили, убедительно прошу Вас сместить», писав Ленін 21 січня 1918 р.[14]
Погляди Євгенії Бош на національне питання й українське зокрема в історичній літературі зазвичай називають люксембургіанством. Дійсно вона ще в еміграції в 1915-1916 рр. разом із Георгієм Пятаковим та Ніколаєм Бухаріним підтримала позицію Рози Люксембург в її дискусії із Леніним щодо права націй на самовизначення. Нагадаю, що Роза Люксембург вважала це гасло помилковим і навіть шкідливим для пролетаріату й вигідним лише буржуазії, оскільки, мовляв, за умов імперіалізму самовизначення націй неможливе, а за умов соціалізму національне гноблення зникає саме по собі, отже це гасло є зайвим. В своїх полемічних статтях 1915-1916 рр. Ленін присвятив чимало сторінок викриттю цих поглядів, доводячи їх повну теоретичну й практичну неспроможність, вказуючи на великий революційний потенціал національно-визвольних рухів в усьому світі, особливо колоніальному. Дійсно, історія ХХ ст. підтвердила правоту Леніна в цьому питанні.
З протоколів крайового з'їзду РСДРП(б) в Києві 3-5 (16-18) грудня 1917 р.

Зокрема на першому крайовому зїзді більшовиків України 3–5 (16–18) грудня 1917 р. в Києві голова Обласного комітету більшовиків Південно-Західного краю Євгенія Бош говорила: «В добу фінансового капіталу національний рух перестає бути революційним. Він перестає бути народним. На Україні він не є народним. До повалення царизму він майже не виявлявся… як тільки впав національний гніт, буржуазія стала вести боротьбу за національне визволення. Але вона взялася за нього не через революційні цілі, а через бажання проводити свою класову політику. Буржуазія України знаходиться під впливом російської, яка будучи вигнаною з Радянської Росії, прямує на Україну й під виглядом національного визволення прагне розколоти пролетаріат України. В цьому полягає політика імперіалістичної буржуазії у всій Європі… Україна за капіталістичного ладу як окрема держава не зможе існувати.»[15]

Особливо яскраво ці погляди було викладено в брошурі Євгенії Бош «Національний уряд та Радянська влада на Україні», виданої на початку 1919 р. в Москві:

«Трагедія України в нашу добу жорстокої класової боротьби, соціалістичних перетворень й передодня світової революції, - це трагедія всіх малих народів. В той момент, як хвиля пролетарської революції захоплює робітничий клас пригнобленого народу, буржуазія й соціал-шовіністи намагалися й намагаються - Україна, Фінляндія, Латвія тощо – зірвати пролетарський рух через розпалювання національної ідеї, ідеї свого національного, що історично належить тільки цьому народові.
…Російська революція , що підкорила буржуазію й зробила перший та гігантський крок до соціалістичного перетворення суспільства, знайшла самий живий відгук в робітничих масах всіх пригноблених націй, що населяють окраїни, й тим самим вбила ідею національного об’єднання народів. Переживши разом із російським пролетаріатом самодержавство, скидаючи разом Керенського й нарешті разом борючись за радянську владу, пролетаріат окраїни тісно поріднився із усім революційним рухом Росії. В нього немає особливих, чужих російському пролетаріатові завдань, він неподільно пов’язаний із ним єдиним непоборним бажанням злитися із Радянською Росією»[16].

Як бачимо, тут авторка розглядає Україну виключно як окраїну Росії. Але характерно, що поряд із нею вона ставить Фінляндію і Латвію – країни, як тоді саме здобули незалежність від Російської імперії, і в яких також були спроби утвердження радянської влади. Якщо порівняти її погляди із поглядами її сучасників, то слід відзначити, що на відміну від російських націоналістів того часу вона не вживає термінів «Малоросія» та «Новоросія», а визнає, що українці цілком сформувалися як окремий народ, незважаючи на придушення їх національного розвитку російським самодержавством[17].
Навіть Роза Люксембург, що приблизно в цей же час восени 1918 р. написала в німецькій вязниці свій знаменитий «Рукопис про російську революцію», категорично заперечувала існування окремого українського народу.

 «Український націоналізм у Росії був зовсім иншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентиків, без будь-яких коренів в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка. Точно так, якби одного чудового ранку жителі Вассерканте слідом за Фріцем Ройтером захотіли утворити нову нижньонімецьку націю й заснувати самостійну державу!»[18]

Євгенія Бош звичайно не могла собі дозволити такої короткозорості. Проте її позиція того часу, сформована під впливом ідей Рози Люксембург, які Леніна називав імперіалістичним економізмом, містила чимало протиріч. Якщо український і російський народи вже сформувалися як окремі народи, то чому ж національні кордони між ними вона вважає штучними й неприродними? Якщо робітники і селяни України хочуть лише об’єднання із Радянською Росією, навіщо було створювати окремий український радянський уряд?


Циркуляр народного секратря внутрішніх справ України Євгенії Бош Одеській Раді робітничих і солдатських депутатів 9 січня 1918 р.
Державний архів Одеської області. ф. р-3829. оп.1. спр. 100. арк.18. 




Насправді, як відзначав вищезгаданий Георгій Лапчинський, вже сама по собі робота цього уряду змушувала його членів, в тому числі і Євгенію Бош, на практиці перевіряти та коригувати свої погляди. Офіційними мовами документів Народного Секретаріату були українська і російська. Збереглися циркуляри народного секретаря внутрішніх справ Євгенії Бош до місцевих Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, написані українською. Чи можна собі уявити таке від урядів Денікіна чи Врангеля?
Слід також зазначити, що Євгенія Бош вміла визнавати свої помилки. Наприклад, на знак протесту проти укладення Брестського миру із Німеччиною урядом Радянської Росії на чолі із Леніним, Бош 4 березня 1918 р. подала у відставку із своєї посади в Народному Секретаріаті та пішла добровольцем на фронт проти наступаючих німецько-австрійських військ. Так тоді зробили й деякі інші її однодумці – ліві комуністи. Після декількох місяців важких боїв радянські війська відступили до Росії. Тут Євгенія Бош влітку 1918 р. публічно визнала свою помилку щодо Брестського миру.
Тоді ж в серпні 1918 р. вона на прохання товаришів почала писати брошуру «Національний уряд та Радянська влада на Україні». В 1922 р. в листі до доньок Євгенія Бош згадувала: «Перечитуючи написане, я бачила необхідність найсерйознішої переробки й вирішила, завершивши начорно, все переробити. Але події не чекали. Якось викликав мене до себе Свердлов й сказав, що треба їхати до Пензи для боротьби із есерівським засиллям та бандитизмом…
Через три дні я поїхала, а робота моя в чернетці пішла в друк. Можливо, вона й не вийшла би дуже хорошою, але в чорновому вигляді вийшла геть поганою й не дарма мене свої ж ганили»[19].
Гострій критиці цю брошуру піддали й боротьбисти в першому числі журналу «Український комуніст». В рецензії за підписом Г.К. (напевно Григорій Клунний), авторку звинувачували у барстві, кабінетному погляді на життя, ігноруванні національного питання та великодержавному шовінізмі[20]. Напевно такі саме (а може й більші) звинувачення можна було висловити й більшовицьким керманичам України 1919 р. – Георгію П’ятакову та Християну Раковському. Але із ними тоді боротьбисти ще сподівалися домовитися. А Євгенію Бош ЦК РКП(б) незважаючи на її численні прохання більше ніколи не допускав до керівної роботи в Україні.
В 1918 р. вона очолювала губкоми РКП(б) в Пензі та Астрахані, навесні 1919 – була членом Ради Оборони Литовсько-Білоруської СРР, потім працювала на декількох другорядних посадах в Наркоматах освіти, продовольства та робітного-селянської інспекції РСФРР. Але вписатися в нову правлячу еліту, яку потім назвуть номенклатура, Євгенія Бош так і не змогла. Як вона пише в своїх автобіографічних листах, всюди вона відчувала формування якихось особливих групових інтересів нової бюрократії, що сприйняла найгірші традиції  старого російського чиновництва поряд із новими методами «комісародержавія». Ці риси вона відзначала навіть у власної зведеної сестри (по матері) – Олени Розмирович (дочка Федора Майша), якій вдалося зробити партійну карєру й дожити до 1953 р.
Пізніше, незадовго до смерті, Євгенія Бош в своїй книзі «Рік боротьби» пише:  «першочергове питання для України, національне розкріпачення її, залишалося в тіні й не було продумане не тільки Київським комітетом, але й обласним. Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом, й комітет не мав практичної програми, що вказувала б форми боротьби революційних мас у пригнобленій країні, яка бореться за своє національне розкріпачення». Та й саму цю книгу вона розглядала як «перший крок до збирання матеріалу за 1917–1918 рр. … майбутньому історику України»[21]. Цікаво, що навіть в 1990 р. вищенаведене зауваження Євгенії Бош супроводжувалось приміткою редактора: «Автор помиляється. Питання про національне розкріпачення України було не першочерговим, а похідним від першочергового питання про перемогу соціалістичної революції, встановлення радянської влади на Україні»[22].
В новітній історичні літературі ім’я Євгенії Бош часто пов’язують також із червоним терором, адже саме вона була серед адресатів відомої телеграми Леніна в Пензу від 11 серпня 1918 р.[23] В той же час провідний пензенський історик, що займається добою громадянської війни, Віктор Кондрашин минулого року у листуванні із нами змушений був визнати, що достовірних доказів особистої участі Євгенії Бош у проведенні червоного терору в Пензенській губернії (зокрема її звинувачували в особистих розстрілах селян с. Кучки) немає[24].
Ще трохи про її сімю. Обидві її дочки – Марія та Ольга – вступили до партії більшовиків влітку 1917 р. Старша з них Ольга стала дружиною відомого більшовика Юрія Коцюбинського. Після арешту й засудження його в 1935 р. як лідера «троцькістської змови», Ольга Бош-Коцюбинська переїхала до Хабаровська, де працювала її сестра, але й там її настигло НКВС. В 1937 р. вона була заарештована та засуджена до пяти років ГУЛАГу, до яких потім додали ще три. Юрія Коцюбинського в тому ж році розстріляли як «ворога народу».
Цікаво відзначити, що в слідчій справі Юрія Коцюбинського є свідчення про участь й його «змові» і його тещі – Євгенії Бош (цитую мовою оригіналу):
"Являясь заместителем председателя Совета Народных комиссаров Украины, сын известного писателя Коцюбинский женат на дочери Евгении Богдановны Бош – Ольге Петровне.  Коцюбинский принимает активное участие в интригах Бош, которая готовила государственный переворот в пользу Троцкого. В заговоре участвовали Пятаков, Коцюбинский, Примаков, Антонов- Овсиенко. План заключался в следующем: арест членов Политбюро и свержение триумвирата: Сталина, Зиновьева, Каменева. После отказа Троцкого от этого плана Бош покончила с собой, а остальные участники были посланы за границу: Антонов-Овсиенко в Варшаву, Примаков инструктором в армию Чан-Кайши, где работал под именем Эй Лина.»[25]

Звичайно зараз, знаючи методи роботи НКВС, важко повірити в існування цієї змови. Але не викликає сумнівів, що Євгенія Бош дійсно підтримувала Ліву Опозицію в РКП(б) в боротьбі проти сталінської кліки. У 1923 році, вже будучи важко хворою (роки тюрем та заслань на пройшли без сліду), Бош підписала «Заяву 46-ти», перший програмний документ Лівої Опозиції. Та й самогубство її 5 січня 1925 р. (розповідають, що з часів громадянської війни Бош завжди спала із револьвером під подушкою), ліві опозиціонери сприйняли як протест проти утвердження сталінізму[26].




Андрій Здоров





[1] Скоропадський П. Спогади.  Київ, Філадельфія,1995. – С.93-95.
[2] Здоров А.А. Український Жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.). – Одеса, 2007. – С.54-55, 80-86, 122; Логінов О.В., Семенко Л.І. Вінниця у 1917 р. Революція в провінційному місті. – Вінниця, 2011. – С.158-186.
[3] Прохода В. Вождь та військо // Збірник пам'яті Симона Петлюри. – К.,1992. – С.125.
[4] История завода Арсенал имени В.И. Ленина. – К., 1986. – С.136.
[5] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т.1. Paris New-York, 1955. (Перевидання. – К., 1993). – С.169.
[6] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т.11. – Львів, 2003. – С.274.
[7] Вороніна М.С. Є.Б. Бош – полум’яна революціонерка (ґендерний аналіз особистості) // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. – 2012. – Вип.1-2. – С.236-243.
[8] Бош Е.Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 до немецкой оккупации. – М., Л., 1925. – 271 с.
[9] Варгатюк П.Л. Подвиг революционерки // Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.5-11.
[10] Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.,1990. – С.721.
[11] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади  // Летопись революции. – Харьков, 1927. – № 5–6. – С.57; Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні. ЦВК та Народний Секретаріат // Літопис революції. –1928. – № 1. – С.164.
[12] Гриценко А.П. Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К., 1964. – С.62-63; Солдатенко В.Ф. «Центральна постать тодішнього політичного життя». До 125-річчя з дня народження Є. Бош // Комуніст України. – 2004. – № 3. –С. 78 – 84.
[13] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М.,1924. – Т.1. Октябрь в походе. – С.180-182.
[14] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.50. (Письма. Октябрь 1917 – июнь 1919 гг.) М.,1975. – С.34-35.
[15] Областной съезд РСДРП(б). І Всеукраинское совещание большевиков. Протоколы  // Летопись революции. – 1926. – № 5. – С. 76;
[16] Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине. – М., 1919. – С.52-53. Режим доступу:  http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0001875

[17] Там же. – С.5.
[18] Люксембург Р. Про російську революцію. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2012/11/08/luxemburg-zur-russischen-revolution/
[19] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.408–409.
[20] Украинский коммунист. Орган Зарубежного бюро Украинской Коммунистической партии (боротьбистов). – 1919. – № 1 (ноябрь). – С.44-48.
[21] Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.,1990. – С.77-78, 23.
[22] Там само. – С.437. Прим. 42.
[23] А.З. Евгения Бош и красный террор. Режим доступа: https://iuprc.livejournal.com/11492.html
[24] Евгения Бош и красный террор. Переписка с Виктором Кондрашиным. Режим доступа: https://iuprc.livejournal.com/28419.html
[25] Кульбицький О.Ю. Доля дітей Коцюбинського. Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/05/blog-post_64.html
[26] Серж В.  Воспоминания революционера. От революции к тоталитаризму. – М.,2001. – С.236,490.

Немає коментарів:

Дописати коментар