Рішення Конституційного суду щодо закону про декомунізацію - в інтересах російського імперіалізму

16 липня 2019 р. Конституційний суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“.

Цим рішенням за № 9-р/2019 закон № 317-VIII „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки“ визнано таким що повністю відповідає Конституції України (конституційним).

Пункт 8 цього рішення Конституційного суду вказує:

«За своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики – тотожними. Названі режими категорично заперечували можливість існування української незалежної держави, переслідували її прихильників та перешкоджали українському національному відродженню.

Після жовтневого перевороту 1917 року комуністичний режим продовжив політику Російської імперії, спрямовану на перешкоджання українському національно-визвольному руху, насамперед шляхом жорстокого придушення збройними засобами будь-яких спроб, пов’язаних зі створенням української незалежної держави. Упродовж усіх років панування на українських землях комуністичний режим переслідував прихильників української незалежності та національного відродження за допомогою каральних військових операцій, масштабних репресій, зокрема шляхом масового вислання людей з метою експлуатації на важких примусових роботах у нелюдських умовах.»

На жаль судді КСУ не вказали якими саме офіційними документами цього «комуністичного режиму» (комуністичної партії та радянської влади) заперечувалася можливість існування незалежної української держави. Й це не випадково, бо усі офіційні постанови та рішення радянської влади ґрунтувалися на записаному ще в Програмі РСДРП (п.9) праві націй на самовизначення. Як їх було реалізовано і яка була фактична політика – то інша річ, й ця політика не була постійною й однаковою усі роки існування цієї влади – з кінця 1917 по 1991 рр., про які йдеться в законі про декомунізацію.

Зокрема право українського народу на повне відокремлення від Росії та утворення самостійної незалежної держави було визнано в Маніфесті Ради Народних комісарів РСФРР до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради від 4(17) грудня 1917 р. Керуючись цим документом глава делегації Радянської Росії на мирній конференції у Брест-Литовську Лев Троцький 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. нового стилю) визнав право делегації Української Народної Республіки (яку тоді представляла на цій конференції делегація Української Центральної Ради) самостійно виступати на міжнародній арені та брати участь в мирних переговорах. Саме це дозволило делегації УЦР укласти 9 лютого 1918 р. першій міжнародний договір із державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), яким вперше в новітній історії було визнано незалежну українську державу. Хоч ця незалежна держава й була невдовзі окупована німецькими та австро-угорськими військами, які розігнали Українську Центральну Раду.

19 березня 1918 р. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад в Катеринославі (нині Дніпро) на пропозицію більшовицької фракції ухвалив резолюцію «Про державний устрій», якою визнано, що «Українська народна республіка стає самостійною радянською республікою». Самостійність української радянської республіки було визнано й підтверджено резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», прийнятою Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 2 грудня 1919 р., та Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р.

Чи можуть судді КСУ та прибічними цього закону назвати подібні рішення німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) чи гітлерівської Німеччини? Жодного такого рішення не було, отже ставити на одну дошку нацистський та «комуністичний» режими абсолютно антиісторично.

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Центральний державний архів вищих органів влади України.

Попри те, що в політиці керівництва більшовиків та КПРС дійсно можна простежити великодержавні мотиви та дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, але Радянський Союз не був імперією в класичному розумінні цього слова. Формально він увесь період свого існування залишався саме союзом, і в Союзному договорі та Конституції СРСР було записано право кожної союзної республіки на вихід із СРСР. Саме цим правом скористалася Верховна Рада Української РСР, прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України. Чи можна собі уявити, щоби такі  рішення прийняв німецький окупаційний «Райхскомісаріат Україна»? Прирівнювати їх просто абсурд.

Про перешкоджання українському національному відродженню «комуністичним режимом» яскраво свідчать політика українізації 1920-х років, коли практично весь державний апарат та система освіти були переведені на українську мову, подолання неписьменності та розбудова закладів вищої освіти, розквіт новітньої української літератури в УСРР. Всі ці дії також треба вважати злочинними?

В рішенні КСУ вказано, що «основу комуністичного режиму в СРСР становила ідеологія марксизму, що з часом трансформувалася в ідеологію ленінізму і сталінізму». Між тим сам Карл Маркс вважав, що «ідеологія» є формою хибної свідомості. І до речі Карл Маркс вважав саме російський імперіалізм найбільшим ворогом прогресу в Європі, виступаючи за визволення пригноблених ним народів. А право націй на самовизначення було програмною вимогою більшості марксистський партій.

Застосовуючи методологію Маркса до радянського суспільства не можна не визнати, що це суспільство було експлуататорським і класовим, а пануючий в СРСР лад мав усі ознаки державного капіталізму. Про це писали й говорили багато марксистів та соціалістів, що були в опозиції до правлячого режиму та стали його жертвами – Тимофій Сапронов, Гавриїл Мясніков, Марія Спірідонова тощо. Оскільки вони займали посади у вищих органах влади Радянської Росії 1917-1918 рр., в комуністичній партії 1917-1920 рр., то відповідно публічне використання їх зображень та цитат відтепер заборонено (стаття 1. п. 4. підпункт е)
«зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), осіб, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади та управління областей, міст республіканського підпорядкування (крім цитат, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів».)

Під таку саме заборону попадають діячі так званого «українського націонал-комунізму», що боролися проти великодержавного російського шовінізму в самій більшовицькій партії та поплатилися за це своїм життям – Василь Шахрай, Сергій Мазлах, Микола Скрипник тощо, а також лідери Української Комуністичної партії (боротьбистів), що увійшли до складу РКП(б) в 1920 р. й також займали керівні посади в КП(б)У  та УРСР – Олександр Шумський, Василь Елан-Блакитний тощо.

Отже після десятиліть офіційного засудження та заборони цих діячів в СРСР вони потрапляють під нову заборону вже в незалежній Україні, за яку вони фактично віддали своє життя. Жодною мірою не маю бажання виправдовувати діяльність Компартії України 1918-1991 рр., що була лише обласною організацією РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, та відновленої в 1993 р. КПУ пана Петра Симоненка, що неодноразово підкреслювала свою спадковість від тієї КПУ, що була правлячою в УРСР, та пропагує сталінізм та великоруський шовінізм, обслуговуючи інтереси російського імперіалізму. Але чинна редакція закону № 317-VIII та рішення Конституційного суду фактично забороняє саме пропаганду ідей марксизму та комунізму, позбавляє українців цієї важливої частини своєї історії та філософської спадщини, віддаючи всі її здобутки у повну власність саме новітнього російського імперіалізму.

Андрій Здоров.