Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії

“ - Чи можна вбивати буржуїв та офіцерів, якщо зустрінеш на вулиці?”

Олександр Довженко. “Арсенал”

Арсенал. ВУФКУ (Одеса,1928)

   В сучасній українській історіографії стало традицією при зображенні перших днів Радянської влади в Києві та в Україні взагалі на початку 1918 р. згадувати про жахливу хвилю червоного терору, спрямованого на винищення українців. Особливо це стосується перших днів після взяття Києва червоними військами під проводом Михайла Муравйова 26 січня (8 лютого за новим стилем) 1918 р. Зазвичай історики наводять цифру жертв, уведену до наукового обігу Дмитром Дорошенком: за даними Українського Червоного Хреста у перші десять днів після здобуття Києва більшовиками було замордовано близько 5000 осіб [1]. 

   Іноді історики вказують першоджерело цієї цифри — газету лівого крила УПСР “Боротьба” від 2 березня 1918 р., яка повідомляла: “За даними української революційної організації “Червоний Хрест” за 10 день большевицького панування у Києві розстріляно було більше 5 тис. чоловіка” [2]. Але та сама газета “Боротьба” від 6 березня того ж таки 1918 р. вміщує “Лист до редакції” від Тимчасової Ради Українського Червоного Хреста: “ В обсяг нашої діяльності під час гарячкової роботи для врятування товаришів не входило зібрання відомостей про кількість убитих. Тимчасова Рада Українського Червоного Хреста висловлює своє обурення і протест проти тих добродіїв, котрі не приймають участі в діяльності Українського Червоного Хресту, від імені цієї організації подають такі “повні” відомості (про розстріл 5 тис. чоловік, 168 гімназистів-юнаків і т. ін.), які можуть кинути на Український Червоний Хрест тінь провокаційності”. Тут же нижче йде примітка редакції: “Відомості про розстріляних українців редакція дістала від одного з членів Ради Українського Червоного Хреста, а цьому членові Ради ті відомості дали офіціально для Українського Червоного Хреста члени большевицького революційного комітету Іткінд та Ніренберг” [3].

   Жодне інше джерело 1917-1918 рр. не знає такого члена більшовицького комітету чи ревкому як “Ніренберг”, хоча склад цих комітетів досить давно відомий історикам [4]. Дора Іткінд дійсно була членом Київського комітету РСДРП(б) та Київського ревкому в січні 1918 р. і залишила власні спогади про ті дні, але таких відомостей не наводить [5]. Отже нічим іншим як вигадкою тодішніх журналістів цифру у 5000 загиблих жертв большевицького терору у Києві в січні-лютому 1918 р. ми вважати не можемо.

   

   Досить колоритне зображення перших днів панування більшовиків у Києві у 1918 р. залишив відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Дмитро Дорошенко: “Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, балакають і лаються по московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі. Якийсь немолодий з рябим обличчям матрос почав розпитувати мене, як пройти на котрусь вулицю, і побачивши у вікні земської книгарні портрет Шевченка, радісно вигукнув: “Батько Тарас!” Взагалі якась мішанина людей і понять…

   … Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і правили тут криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідти генералів , офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же або вели до був. царського палацу і розстрілювали там або й по дорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окошилась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. З більш-менш відомих українців вбито було тільки журналіста Ісака Пугача, членів Центральної Ради О. Зарудного (один час був міністром земельних справ) та Леонарда Бочковського. Трохи згодом вбито ще д-ра М. Орловського. Вбито ще кількох українців, але більш-менш випадково: тому що знайшли червоне посвідчення … чи так якось виявилось, що це людина причетна до Центральної Ради або українського війська” [6]. Пізніше той же Дорошенко згадує “австрійське донесення з Київа з дня 2.IV.1918”, яке “наводить точну цифру замордованих офіцерів 2576”. Однак джерел цієї інформації він не вказує [7].

   Щоби зрозуміти наскільки тоді в Україні цінилося людське життя, слід нагадати, що кожен четвертий народжений в європейській частині Російської імперії на початку ХХ ст. помирав у віці до одного року, а кожен другий — до 25 [8]. Пересічна тривалість життя при народженні становила тоді в Україні для чоловіків 35 років, для жінок — 36 років. На кожну 1000 народжених у 1906-1910 рр. помирала у віці до одного року в Україні 191 дитина, в Галичині — 212, в європейській частині Російської імперії — 263, в цілому в Австро-Угорській імперії — 202, у Німецькій імперії — 174, в Англії — 117, у Швеції — 78 [9]. 

   Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Наприклад, земський лікар В.М. Бурлаков у 1889 – 1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (порівняно непоганої серед інших губерній України). На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М. Бурлаков підрахував, що на 19392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею (а це для селян тоді була головна ознака їх матеріального становища) ці випадки він розподілив на шість груп. Виявилось, що захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік [10]. 

   Аналогічних висновків про вплив матеріального становища на дитячу смертність у робітничих сім'ях Санкт-Петербургу дійшов на основі анкет Російського товариства охорони народного здоров'я М. Вігдорчик. В сім'ях, де батько заробляв до 20 рублів на місяць, у віці до одного року вмирало 28,4 % дітей, тоді як при заробітку понад 50 рублів на місяць — в середньому 11,5 %. “Промисловий пролетаріат столиці відрізняється й більшою культурністю, й більшими заробітками, ніж “середній” представник російського народу. Однак і цей порівняно “щасливий” прошарок населення дає таку дитячу смертність, якої не знає жодна країна й жодне місто Західної Європи” [11].

   У роки першої світової війни, що розпочалася у 1914, тільки з сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України - близько 3,5 млн. Поряд із мобілізацією для потреб армії майже третини коней це призвело до скорочення посівних площ в Україні на 1916 р. на 1,8 млн. десятин, а валового збору зерна - на 27%. Всього за 1914-1918 рр. загинуло та померло від ран близько 2 млн. солдатів російської армії, близько 6 млн отримали поранення, понад 4 млн. потрапили у полон [12].

Наше отношение к русскому народу (1950)

оригінал взято тут novaiskra.org.ua/?p=3003

Предисловие к русскому переводу.

Небольшая группа украинских марксистов перевела на русский язык весьма интересную статью Осипа Горнового “Наше отношение к российскому народу”. Горновой (урожденный Осип Дякив) (1921-1950) был членом политического руководства УПА и заместителем руководителя Генерального секретариата УГВР, человеком революционно-демократических взглядов. Он погиб в бою, будучи окружен спецотрядом МГБ в ноябре 1950 года. 

Мы вполне осознаем, что тема украинского повстанческого движения ОУН-УПА-УГВР является весьма противоречивой и спорной. Но статья Горнового действительно заслуживает внимания, и вот почему: во-первых, она окончательно разрушает миф о “фашистах-бандеровцах”, как твердокаменных ненавистниках “всего русского”, во-вторых, статья прекрасно демонстрирует, насколько близко подошли украинские националистические подпольщики к пониманию сталинского СССР как классового и эксплуататорского общества, как несоциалистического и империалистического государства, где была упразднена любая рабочая демократия, а от советской власти оставалась только фикция.

Мы считаем, что особенно полезно будет ознакомиться с этим документом российским революционным социалистам и коммунистам, тем, кто ясно видит сущность официальных “коммунистов” из КПРФ или “марксистов” вроде всевозможных шапиновых, оправдывающих любые преступления “родного” империализма. Подобные “господа-товарищи” представляют лагерь великодержавного социал-шовинизма, являясь по существу левой подпоркой путинского режима.

Осип Горновой, как и другие теоретики ОУН-УПА-УГВР, разумеется, не был марксистом-интернационалистом, его взгляды можно и нужно критиковать пролетарским революционерам-коммунистам, но иначе и быть не могло: революционная демократия украинского подполья эволюционировала в левую сторону от традиций донцовского интегрального национализма, традиций, полностью противоположных левым идеям. Если Степан Бандера или люди из его ближайшего окружения нападали именно на “чуждый духу украинской нации” коммунизм, если бывший офицер австрийской армии и основатель УВО Евген Коновалец, который подавлял во главе сечевых стрелков январское рабочее восстание против Центральной Рады в Киеве 1918 года, расстреливал повстанцев “Арсенала”, был злейшим врагом украинских коммунистов-интернационалистов, то автор “Нашего отношения к русскому народу” уже прямо критикует сталинский режим за его несоциалистичность и некоммунистичность. Горновой указывает на существование в СССР эксплуатации человека человеком, следовательно, на существование социальных классов.

Горнового можно упрекнуть за то, что режим государственного капитализма он называет большевистским. Да, действительно, именно государственно-капиталистический террор стал могильщиком большевизма (в т.ч. децистов Тимофея Сапронова, “Рабочей группы” Гавриила Мясникова, “Рабочей оппозиции”). Называть узурпировавших брэнд “большевизм” партбюрократов (т.е. госбуржуев) «большевиками» неправильно. С другой стороны, положа руку на сердце, нужно признать, насколько губительной для дальнейшей истории оказалась ленинская политика двойных стандартов в отношении “украинского вопроса”. Показательной тут стала судьба украинских коммунистов Васыля Шахрая и Сергия Мазлаха, которые первыми встали на защиту нарушаемого волей текущего политического момента принципа права наций на самоопределение в своем запрещенном труде “До хвыли”. Еще один характерный для нас эпизод приводится в статье «Кто поднял январское восстание в Киеве в 1918 году?» украинского историка-марксиста Андрея Здорова:

“Хотя, большинство стрелков находились под сильным влиянием националистической пропаганды и греко-католической церкви, многие бойцы, которые были выходцами из бедного галицкого крестьянства, инстинктивно понимали, что рабоче-крестьянская революция, которая разворачивается вокруг них, больше отвечает их интересам, чем Центральная рада, которую заставляли защищать их командиры.

По примеру частей российской армии, где в то время образовались солдатские комитеты и Советы солдатских депутатов, в курене возник стрелецкий комитет, в который вошёл М. Копач. Когда началось январское 1918 г. восстание рабочих и солдат Киева

против Центральной рады, М. Копач решил связаться с большевистским ревкомом, для того, чтобы не допустить использования сечевых стрелков для подавления этого восстания. Добравшись до районного штаба Красной гвардии в Пригородной слободке, Максим Копач очень быстро нашел общий язык с рабочими, которые там были, и начал обсуждать конкретный план нейтрализации сечевых стрелков. Но вскоре к этому штаба пришел какой-то руководящий деятель Киевского комитета большевиков (“штабист”, как его называет Копач). Увидев форму Копача, сразу пришёл в бешенство: “Сволочь петлюровская! Шпион! “Копач пытался объяснить, что он представитель стрелецкого комитета, такого же, как солдатские комитеты в российской армии, и в подтверждение этого протянул ему свое удостоверение. В ответ услышал: “Что ты мне суёшь ?! Оно же написано на этом собачьем языке! ” Штабист ” бросил это удостоверение в лицо Копача, так, что разбил ему нос. После этого, конечно, Копач оказался в подвале, а сечевые стрелки в полном составе подавляли восставших арсенальцев…” (А. Здоров. Український Жовтень, додатки: “Хто підняв січневе повстання в Києві в 1918 р.?”, Одеса “Астропринт” 2007, с. 253-254)
Этот рядовой пример наглядно демонстрирует присутствие великорусских предрассудков в революционной среде бывшей Российской империи, победить которые, к сожалению, тогда не удалось…

Теоретику УГВР простить такую терминологическую ошибку можно. Нельзя простить сталинизму разгром и окончательную ликвидацию КПЗУ (Коммунистической партии Западной Украины), трагическую судьбу ее лидеров (Йосыпа Крилыка, Романа Турянского и других). Нельзя забывать империалистические преступления “советского” империализма наравне с американским, европейским и любым другим, что все же не должно толкнуть нас к солидаризации с с буржуазно-националистической мифологией. Наша задача – возрождение во многом вновь актуальных традиций украинских пролетарских революционеров-коммунистов. Увы, деятели ОУН-УПА-УГВР таковыми не были, хотя некоторые двигались как раз в сторону наших идеалов.

Семен Осипенко

Осип Дякив – Горновой. 

Наше отношение к русскому народу (1950)

Приступая к рассмотрению нашего отношения к русскому народу, сразу отметим, что данный вопрос делится на две части: 1) наше отношение к русским народным массам и 2) наше отношение к русским империалистам. К каждому из этих двух отдельных вопросов наше отношение – разное.

В принципе, наше отношение к русскому народу ничем не отличается от нашего отношения ко всем остальным народам. Оно вытекает из наших основных идейно-политических принципов – из великого “Свобода народам! Свобода человеку!”

Украинскому освободительно-революционному движению, которое родилось на почве национального порабощения и колониального гнета украинского народа и которое выражает стремление к освобождению, всякое понятие шовинизма, а тем более империализма – чуждо и отвратительно.

Ведя борьбу за освобождение своего народа, мы стремимся к освобождению и государственной самостоятельности всех народов, потому что мы ненавидим всякое порабощение, потому что нам ненавистен всякий империализм.

Мы убеждены, что украинский народ, как и любой другой народ в мире, может лучше и полнее развиваться только в семье свободных и независимых государств всех народов.

Мы хотим строить свою жизнь в собственном самостоятельном государстве, в тесном сотрудничестве со всеми народами. Мы верим, что настоящий мир в мире может обеспечить только система свободных национальных государств всех народов на их этнографических территориях.

Вот как определил III Чрезвычайный Великий Сбор ОУН нашу позицию в этом отношении:

“Организация Украинских Националистов борется за Украинское Самостоятельное Соборное Государство и за то, чтобы каждая нация жила свободной жизнью в своем собственном самостоятельном государстве”.

Уничтожение национального порабощения и эксплуатации одной нации другой нацией, система свободных народов в собственных самостоятельных государствах – это единственный строй, обеспечивающий решение национального и социального вопросов во всем мире “.

Эти положения являются исходными и при определении нашего отношения к русскому народу.

ОУН борется не против русского народа, а за освобождение Украины от гнета российско-большевистских захватчиков. ОУН стоит на признании того, что русское государство должно охватывать этнографические границы русского народа и ни в коем случае не выходить за эти пределы.

С русским народом, который будет иметь свое национальное государство на своей этнографической территории, не будет выступать против национально-освободительных стремлений украинского народа, с русским народом, который не защищает империализм, а борется за уничтожение своих империалистических клик, – с таким русским народом мы стремимся к самому тесному сотрудничеству сегодня и в будущем.

Исходя из этой позиции, ОУН борется за уничтожение русско-большевистской тюрьмы народов и за перестройку СССР на независимые государства всех народов, в числе которых находилось бы и национальное государство русского народа.

Поэтому ОУН борется за отделение Украины от России, потому что это единственный путь к тому, чтобы положить конец национальному порабощению украинского народа, колониальному грабежу его богатств, ужасной эксплуатации его труда русско-большевистскими империалистами.

Это единственный путь для осуществления свободолюбивых стремлений украинского народа – естественных в итоге для каждого народа – жить в своем независимом государстве.

Уничтожение колониально-эксплуататорского СССР, уничтожение империалистического класса сталинских вельмож диктуется жизненными интересами всех народов СССР.

Тези про нагромадження людського капіталу.

       

1. Система освіти є тільки проекцією на макрорівні існуючих соціально-економічних відносин. Капіталізму потрібні не всебічно розвинуті, здатні критично мислити та аналізувати оточуючу дійсність люди, не ті, хто здатен кинути виклик існуючому порядку речей, якісно перетворювати світ у відповідності до ідеалів загальнолюдського блага, але живі роботи, які мають слугувати єдиній меті-акумуляції капіталу. Необхідною передумовою відтворення капіталістичних відносин, не важко здогадатися, може бути тільки безперервне створення т.з. людського капіталу, тобто виробництво  "живих роботів".  Починаючи з дитячого віку, коли особистість тільки починає формуватися, функцію вбудовування людини в механізм історично  панівних суспільних відносин, де кожному треба "знайти своє місце", виконує школа. Потім - навчальні заклади вищої ланки, де особа отримує необхідні навики, професію.

2. Всупереч поширеній серед революційно-соціалістичних та комуністичних активістів думці, в уяві яких вчителі постають чистої води соціальними  паразитами чи обслугою капіталу, адже певні підстави так думати справді мають місце бути, останні також цілком можуть бути зараховані до категорії пролетарів розумової праці. Це стає тим більш очевидно, коли послідовно розглядати існуючі суспільні відносини через призму теорії держкапіталізму. Оскільки держава взагалі  є ідеальним сукупним капіталістом, то педагог безумовно виконує ролю найманого робітника, який хоч і не створює нічого в матеріальному  сеснсі, зате бере безпосередню участь в створенні "людського капіталу" (виконуючи тим самим замовлення суспільно панівного класу). Вчитель потрапляє в систему експлуатації, що хоч певною мірою і відмінна,як приклад, від експлуатації промислового пролетаря, але не менш, а то й більш згубно діє на його власну особистість (так само вбиваючи в ньому все людське).  Ті, хто сьогодні говорить про дрібнобуржуазну свідомість вчительства, можуть порівняти її зі свідомістю будь-якого іншого представника робітничого класу. Суттєвої різниці між "дрібнобуржуазністю" звичайного педагога та "дрібнобуржуазністю" рядового  фабрично-заводського пролетаря  наразі практично немає.

3. Радикальна соціальна революція, яка знищить існуючі суспільні відносини капіталістичної експлуатації, знищить й існуючу "фабрику" освітньої системи. Сьогодні ми можемо тільки в загальних рисах описати школу майбутнього суспільства без експлуатації людини людиною:

а) Вертикаль ієрархічно-авторитарних відносин між учнем та учителем припинить своє існування. Вона буде перебудована на основі відносин рівноправ'я, особистісної свободи і взаємоповаги. Будь який примус у навчанні буде скасовано.

б) Навчання буде мати предметно-практичний, а не абстрактно-оціночний характер. Існуюча модель навчання не здатна елементарно зацікавити учня в отриманні знань, не говорячи вже про те, що не здатна чогось дійсно навчити.

в) Кожен учень має якнайглибше розвивати свої наукові схильності, таланти, вміння. Всі вони мають знайти якомога корисніше застосування для суспільства, а завдання педагога полягатиме в створенні умов їх повноцінного, якнайглибшого  розкриття.

Артем Клименко 

Листопад 2015.