понеділок, 26 квітня 2021 р.

Зрадник, жертва чи співучасник? Слідча справа Якова Мартьянова: чи був член першого радянського уряду України агентом білих?

 


 

Як відомо, навесні 2014 р. із початком російсько-української війни чимало українських чиновників та офіцерів силових відомств (МВС та СБУ) в Криму та на Донбасі перейшли на бік Росії та її маріонеток – ЛНР-ДНР. В Україні щодо таких чиновників та офіцерів відкрито сотні кримінальних проваджень за державну зраду, хоч реально притягнуто до відповідальності мізерний відсоток. Понад сто років тому в 1920 р. Крим також був зайнятий Російською армією (Русская армія) генерала Петра Врангеля, що була спадкоємицею Збройних сил Півдня Росії (Воооруженые силы Юга России) генерала Антона Денікіна. До речі Армії Денікіна та Врангеля воювали від такими само біло-синьо-червоними прапорами і таким саме двоголовим орлом, що є державними символами й сьогоднішньої Росії. Звісно тодішні події не можна прямо порівнювати із сучасними: російська революція 1917 – 1921 рр. та українська революція 1917 – 1921 рр. – явища іншого масштабу, що обумовили глибокі соціально-класові конфлікти та зрушення всередині як російського так і українського суспільства. Але проблема зрадництва чи переходу з однієї воюючої сторони на іншу тоді також існувала.

Наприклад, чимало офіцерів Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, зокрема такі відомі генерали як Костянтин Прісовський (Прессовский), Олександр Натієв та Василь Кирій (Кирей), перешли на службу до Денікіна та Врангеля[1]. За підрахунками російського історика Сергія Волкова та українського історика Михайла Ковальчука, більше половини вищих офіцерів гетьманської держави після її краху продовжили службу в російських білогвардійських арміях Денікіна, Колчака, Юденіча, Врангеля тощо[2]. Та що там казати про окремих офіцерів, якщо в листопаді 1919 р. ціла Українська Галицька Армія уклала із денікінцями Зятківську угоду про перехід УГА в підпорядкування Збройних сил Півдня Росії, що було безперечною зрадою УНР, армія якої у надважких умовах продовжувала боротьбу. Влітку 1920 р. на бік Російської армії Врангеля перейшли й декілька колишніх махновських отаманів, найбільш відомий з яких – Василь Володін, що сформував у врангелівській армії окремий загін та воював проти червоних, але білі його заарештували та стратили в жовтні 1920 р. за підозрою в зраді[3].

Проте основним противником російських білогвардійців були тоді більшовики та створена ними Червона Армія. В ній також були випадки переходу на ворожий бік командирів та навіть цілих частин. Російський історик Андрій Ганін, наприклад, дослідив біографії восьми представників вищого командування Червоної армії (зокрема шести командармів та двох командуючих фронтами), що зрадили радянській владі протягом громадянської війни 1918 – 1922 рр. Більшість з них становили колишні офіцери царської армії, в кожного з яких були свої мотиви. Лише один з них Василій Яковлєв (справжнє прізвище – Костянтин Мячин) був до революції професійним революціонером, членом РСДРП з 1905 р., а після перемоги більшовиків – комісаром центральної телеграфної станції в Петрограді, помічником голови ВЧК, командуючим, а потім комісаром 2-ї армії на Уралі. В серпні 1918 р. він був направлений для підпільної роботи в Уфу, але через три місяці перейшов на бік Уфимської Директорії та навіть написав відозву до червоноармійців із закликом припинити громадянську бійню. Проте білі йому не дуже довіряли, спершу заарештували, потім відпустили під підписку про невиїзд, але він утік до Харбіну, де працював на КВЖД, потім жив Шанхаї, працюючи в радянському консульстві, повернувся в СРСР в 1927 р., був заарештований, звільнений в 1933 р., знов репресований та розстріляний в 1938 р.[4] Його біографія мабуть має спільні риси із долєю члена першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – Якова Мартьянова.


Яків Мартьянов

    Біографії членів Народного Секретаріату вже більш менш відомі історикам. Декому з них присвячена досить велика література, іншим – по декілька статей чи хоча би енциклопедичних заміток[5]. Яків Мартьянов становить тут виняток – про нього є  лише кілька побіжних згадок, які самі по собі лишають багато запитань. Так радянський історик Петро Варгатюк в добу перебудови писав, що Я.В. Мартьянов був призначений народним секретарем пошт і телеграфів рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України 23 грудня 1917 р. (старого стилю). «Залишений для підпільної роботи в тилу ворога, він зрадив товаришів по підпіллю, видавав їх врангелівській контррозвідці. Справедлива кара Радянської влади спостигла його в 1927 р.»[6] Решта дослідників, якщо й згадували це прізвище, коли цитували документи 1917 – 1918 рр., то залишали його без коментарів.

Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом як «націонал-ухильник» й лідер фракції федералістів Георгій Лапчинський згадував, що проти призначення Мартьянова «гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обовязки народного секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон»[7].

Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається кримінальна справа Якова Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча[8]. Цю слідчу справу мені вдалося дослідити влітку 2018 р.