Як відомо, навесні 2014 р. із початком
російсько-української війни чимало українських чиновників та навіть офіцерів силових
відомств (МВС та СБУ) в Криму та на Донбасі перейшли на бік Росії та її
маріонеток – ЛНР-ДНР. В Україні щодо таких чиновників та офіцерів відкрито
сотні кримінальних проваджень за державну зраду, хоч реально притягнуто до
відповідальності мізерний відсоток. Понад сто років тому в 1920 р. Крим також
був зайнятий Російською армією (Русская армія) генерала Петра Врангеля, що була
спадкоємицею Збройних сил Півдня Росії (Воооруженые
силы Юга России) генерала Антона Денікіна. До речі Армії Денікіна та
Врангеля воювали від такими само біло-синьо-червоними прапорами і таким саме
двоголовим орлом, що є державними символами й сьогоднішньої Росії. Звісно
тодішні події не можна прямо порівнювати із сучасними: російська революція 1917
– 1921 рр. та українська революція 1917 – 1921 рр. – явища іншого масштабу, що
обумовили глибокі соціально-класові конфлікти та зрушення всередині як
російського так і українського суспільства. Але проблема зрадництва чи переходу
з однієї воюючої сторони на іншу тоді також існувала.
Наприклад, чимало офіцерів Української Народної
Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, зокрема такі
відомі генерали як Костянтин Прісовський (Прессовский), Олександр Натієв та
Василь Кирій (Кирей), перешли на службу до Денікіна та Врангеля[1].
За підрахунками російського історика Сергія Волкова та українського історика
Михайла Ковальчука, більше половини вищих офіцерів гетьманської держави після
її краху продовжили службу в російських білогвардійських арміях Денікіна,
Колчака, Юденіча, Врангеля тощо[2].
Та що там казати про окремих офіцерів, якщо в листопаді 1919 р. ціла Українська
Галицька Армія уклала із денікінцями Зятківську угоду про перехід УГА в
підпорядкування Збройних сил Півдня Росії, що було безперечною зрадою УНР,
армія якої у надважких умовах продовжувала боротьбу. Влітку 1920 р. на бік
Російської армії Врангеля перейшли й декілька колишніх махновських отаманів,
найбільш відомий з яких – Василь Володін, що сформував у врангелівській армії
окремий загін та воював проти червоних, але білі його заарештували та стратили
в жовтні 1920 р. за підозрою в зраді[3].
Проте основним противником російських білогвардійців були
тоді більшовики та створена ними Червона Армія. В ній також були випадки
переходу на ворожий бік командирів та навіть цілих частин. Російський історик
Андрій Ганін, наприклад, дослідив біографії восьми представників вищого
командування Червоної армії (зокрема шести командармів та двох командуючих
фронтами), що зрадили радянській владі протягом громадянської війни 1918 – 1922
рр. Більшість з них становили колишні офіцери царської армії, в кожного з яких
були свої мотиви. Лише один з них Василій Яковлєв (справжнє прізвище –
Костянтин Мячин) був до революції професійним революціонером, членом РСДРП з
1905 р., а після перемоги більшовиків – комісаром центральної телеграфної
станції в Петрограді, помічником голови ВЧК, командуючим, а потім комісаром 2-ї
армії на Уралі. В серпні 1918 р. він був направлений для підпільної роботи в
Уфу, але через три місяці перейшов на бік Уфимської Директорії та навіть
написав відозву до червоноармійців із закликом припинити громадянську бійню.
Проте білі йому не дуже довіряли, спершу заарештували, потім відпустили під
підписку про невиїзд, але він утік до Харбіну, де працював на КВЖД, потім жив
Шанхаї, працюючи в радянському консульстві, повернувся в СРСР в 1927 р., був
заарештований, звільнений в 1933 р., знов репресований та розстріляний в 1938
р.[4]
Його біографія мабуть має спільні риси із долєю члена першого українського радянського
уряду – Народного Секретаріату – Якова Мартьянова.
 |
| Яків Мартьянов |
Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом
як «націонал-ухильник» й лідер фракції федералістів Георгій Лапчинський
згадував, що проти призначення Мартьянова «гостро
заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським
хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних
службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне
розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на
наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обов’язки народного
секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов
перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників.
Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними
органами, чи то він утік за кордон»[7].
Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається
кримінальна справа Якова Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники
чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно
висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча[8].
Цю слідчу справу мені вдалося дослідити влітку 2018 р.
Отже Мартьянов Яків Васильович народився 8 січня 1888 р.
в родині харківських міщан. Свою національність в анкетах він визначає як
українець, хоч і пише, що недостатньо добре володіє українською мовою. Дві
власноруч заповнені ним анкети дозволяють спростувати думку історика Михайла
Ковальчука про те, що Мартьянов був росіянином[9].
Родина очевидно не була досить заможною, бо в графі «освіта» в анкеті він пише
«самоосвіта». Із 16 років він пішов працювати до типографії
сільськогосподарського журналу у Харкові й тоді ж у 1904 р. вступає до місцевої
організації РСДРП. Того ж таки року він вперше бере участь у першотравневій
демонстрації й був вперше заарештований поліцією на два тижні. В грудні 1905 р.
він бере участь у повстанні на харківському заводі «Гельферіх-Саде», де він
вперше познайомився із більшовиком Артемом (Федором Сєргеєвим). В повстанні
тоді разом виступали представники різних соціалістичних партій: більшовики,
меншовики, анархісти, есери. До останніх належав зокрема й студент-медик
Алєксандр Дмітрієв, якому судилося зіграти потім у долі Якова Мартьянова
зловісну роль. А тоді він знімав кімнату разом із студентом-ветеринаром І. І.
Виноградовим, який потім у лютому 1918 р. працював із Мартьяновим у народному
секретарстві пошт і телеграфів.
12 грудня 1905 року після артобстрілу заводу
«Гельферіх-Саде» повстання було придушене. Якова Мартьянова заарештували і
разом із 137 іншими учасниками повстання віддали під суд. Вийшов він на волю в
червні 1906 р., але через місяць знову був заарештований й висланий під нагляд
поліції в містечко Ахтирку Харківської губернії (нині м. Охтирка Сумської області). Звідси
походив його пізніший псевдонім «Ахтирський». Тим не менше він не припинив
політичної діяльності, натомість перейшов на нелегальне становище й вирушив до
Москви, де став у розпорядження Московського комітету РСДРП. Останній відправив
його у Перм, а звідти в Єкатеринбург для підпільної роботи. Там у 1908 р. він
знову був заарештований поліцією, хоч і жив під псевдонімом «Двінов», й
засуджений до трьох років ув’язнення. Саме в тюрмі він познайомився із відомими
діячами більшовицької партії Яковом Свердловим, Йосипом Теодоровичем (народний
комісар продовольства у першому складі Ради Народних Комісарів Росії в
жовтні-листопаді 1917 р.), Ісааком Шварцем («Семен», перший голова
Всеукраїнської ЧК) тощо. Відбувши ув’язнення, він у 1916 р. повернувся до Харкова, де до 1917 р.
працював службовцем земської управи[10].
В 1917 р. він став членом Харківського комітету РСДРП(б)
та депутатом Харківської Ради робітничих депутатів[11].
Після повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді, в Харкові 26 жовтня 1917
р. (старого стилю) за рішенням усіх соціалістичних партій та революційних
організацій було утворено Військово-революційний комітет (ВРК), головою якого
став український есер Опанас Сіверо-Одоєвський, и виконавчим органом – Бюро з
дев’яти осіб, в тому числі двох більшовиків – Артема (Федора Сергєєва) та Якова
Мартьянова[12].
Владу Тимчасового уряду намагалися тоді захистити подекуди на місцях: донський
отаман Алєксей Калєдін, штаб Київського військового округу тощо. Серед цих
прибічників поваленого уряду Керенського були й викладачі та юнкери
Чугуївського військового училища на Харківщині. Щоби з’ясувати їх наміри та умовити не виступати проти нової
влади Харківський ВРК відрядив до Чугуїва Якова Мартьянова.
Із цим епізодом
пов’язане перше звинувачення його у зрадництві справи революції. Ще у 1922 р. в
одній з харківських газет були надруковані спогади більшовика Костянтина Гулого
про те, ніби Мартьянов під час цієї місії до Чугуєва визнав владу уряду
Керенського і навколішках просив у юнкерів помилування. Сам Мартьянов свідчив,
що насправді він нічого не просив, а завив що влада має належати «Тимчасовому
уряду, сформованому з усіх соціалістичних партій», бо власне й Харківський військово-революційний
комітет, який його відрядив до Чугуїва, був сформований саме за коаліційним
принципом. Та навіть і ленінська Рада Народних Комісарів РСФСР називалася
спершу «Тимчасовий робітничо-селянський уряд», бо планувалося що, вона буде
діяти до Всеросійських Установчих зборів. Як би там не було, а спеціальна
партійна комісія Харківського комітету РСДРП(б) у складі Мойсея Рухимовича, Сильвестра
Покко та Миколи Данилевського виправдала Якова Мартьянова, й він залишився
членом комітету[13].
В ніч на 9 (22) грудня 1917 р. в Харкові північний
революційний загін Рудольфа Сіверса за сприяння місцевої Червоної гвардії
роззброїв автопанцирний дивізіон, що складався переважно із росіян –
прибічників партії есерів, але невдовзі перед тим склав присягу Українській
Центральній Раді[14]. Харківський комітет більшовиків був
категорично проти втручання загонів Сіверса у місцеві справи й надіслав Якова
Мартьянова із вимогою припинити їх виступ, але було вже пізно[15].
Хоч у місті ще залишалися два полки, вірні Українській Центральній Раді,
наступного дня Харківська Рада (Совіт) робітничих депутатів та Рада селянських
депутатів сформували новий Військово-революційний комітет, куди увійшли також
представники лівих партій (п’ять більшовиків, семеро лівих есерів, по одному
меншовику-інтернаціоналісту, українському есдеку та українському есеру), але
головою став більшовик Мойсей Рухимович[16].
11-12 (24-25) грудня 1917 р. в Харкові пройшов так званий
перший з’їзд Рад України, сформований шляхом об’єднання лівої частини делегатів
Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, що залишили засідання 5 (18) грудня 1917
р., протестуючи проти дій Української Центральної Ради, та делегатів ІІІ
обласного з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. На цьому зібранні
перевагу мали більшовики та їх союзники, які й проголосили в Українській
Народній Республіці владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів,
та обрали їх Центральний Виконавчий Комітет, куди також був обраний Яків
Мартьянов[17].
Невдовзі 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) він став членом нового уряду –
народним секретарем пошт і телеграфів[18]. Нагадаю,
що більшість керівників Харківського комітету РСДРП(б) на чолі із Артемом тоді
вже обстоювали ідею відокремлення від України та утворення
Донецько-Криворізької радянської республіки, реалізовану 12 лютого 1918 р.
Натомість Яків Мартьянов був одним з небагатьох керівників Харківського
комітету більшовиків, які дійсно підтримали ідею утворення українського
радянського центру та включення Харківщини до совітської УНР. Зокрема, на
міській партійній конференції 31 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) Мартьянов
був обраний делегатом на губернську конференцію РСДРП(б), отримавши 60 голосів
із 64 присутніх. Одночасно ця конференція ухвалила постанову про те, що
Центральний Виконавчий Комітет Рад України та його Народний Секретаріат є
вищими органами влади в Україні, їм мають підпорядковуватися всі місцеві органи
влади в Харкові та всі військові частини[19].
 |
| Георгій (Юрій) Лапчинський |
Керуючий справами цього уряду Георгій Лапчинський
згадував: «Дуже енергійно працювало також
Народне Секретарство пошт і телеграфів. Мартьянов зумів не допустити жодного
саботажу, захопивши харківську п.-т. округу, апарат якої він також використав
для Народного Секретарства. Це було дуже важливо для нас, бо ми здобули зв’язок з цілою
Україною та іншими частинами федерації і таким чином були завжди добре
інформовані. Крім того телеграфом ми широко користувалися для агітації за
радянську владу та проти Центральної Ради. Зокрема сам Мартьянов весь час
полемізував із генеральним секретарем пошти та телеграфу Шаповалом, своїми
циркулярними телеграмами закликаючи поштово-телеграфних робітників не
виконувати розпорядження буржуазної влади та підтримувати владу радянську»[20].
Частина цих розпоряджень публікувалася також у «Вістнику
Української Народної Республіки», офіційному органі ЦВК Рад України. Так
розпорядження від 28 грудня 1917 р (10 січня 1918 р.) до всіх начальників
поштово-телеграфних округів України
забороняло виконувати будь-які розпорядження Генерального Секретаріату та
погрожувало «зрадникам справи революції» звільненням із посад та революційним
судом[21].
Більше того 12 січня 1918 р. народний секретар пошт і телеграфів Яків Мартьянов
запровадив посаду революційних контролерів телеграфу, обов’язом яких було не
допускати телеграми «контрреволюційного характеру», заклики до страйків та
непокори владі Народного Секретаріату[22].
Як бачимо, важливість інформаційної війни та інформаційної безпеки більшовики
розуміли вже тоді.
В січні – лютому 1918 р. Яків Мартьянов як представник
Народного Секретаріату разом із іншими його членами (Георгієм Лапчинським,
Володимиром Ауссемом та Юрієм Коцюбинським) брав участь у поході червоних
військ під командуванням Михайла Муравйова з Харкова на Київ та штурмі
останнього. В Києві був членом
Надзвичайного комітету оборони від західних імперіалістів[23].
В березні 1918 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі був знову обраний до складу ЦВК
Рад України та народним секретарем пошт і телеграфів. На цій посаді він
працював до ліквідації Народного Секретаріату 18 квітня 1918 р., після чого «по эвакуации из
Украины сдал в кассу Президиума ВЦИК на имя Украинской тройки оставшиеся у меня
деньги в размере от 100 до 200-300 тыс. рублей»[24].
Наприкінці 1918 р. Яків
Мартьянов з території Радянської Росії знов вирушив в Україну й прибув до
Маріуполя, де за допомогою брата влаштувався на одному з місцевих заводів, а
незабаром вступив до партизанського загону Нестора Махна, який тоді вів бої
проти білих та військ Директорії УНР[25].
Під час наступу Червоної Армії на початку 1919 р., як відомо загін Нестора
Махна уклав угоду із більшовиками та влився як окрема бригада до складу 1-ї
Задніпровської радянської дивізії під командуванням Павла Дибенка. 29 березня
1919 р. ця дивізія вибила білогвардійців з Маріуполя, а у квітні 1919 р. –
очистила від них майже весь Крим. Після цього дивізія була перетворена на
Кримську радянську армію, командувачем якої став той же Павло Дибенко, а
начальником політвідділу – його дружина Олександра Коллонтай. Яків Мартьянов
став політичним комісаром штабу армії, а в червні 1919 р., після від’їзду Коллонтай до Києва, – начальником політвідділу та
членом реввійськради[26]. Російський
поет і письменник Максиміліан Волошин, який в роки революції мешкав в Кирму, в
1932 р. згадував про те, як Павло Дибенко навесні 1919 р. направив його до «товариша
Ахтирського» з ГПУ (так очевидно Волошин назвав ЧК за пізнішою назвою цієї
установи), який виписав йому спеціальний охоронний документ[27].
 |
| Павло Дибенко і Нестор Махно. лютий 1919 р. |
Проте панування більшовиків у Криму було
недовгим і вже в червні 1919 р. вони змушені були відступити з Криму під
ударами «Збройних сил Півдня Росії» –білогвардійської армій Антона Денікіна.
Яків Мартьянов був залишений для підпільної роботи як член Кримського
підпільного обкому РКП(б) під псевдонімом «Аким Ахтирський» й продовжував
працювати у підпіллі проти білих до середини квітня 1920 р., коли був
заарештований білою контррозвідкою. При чому вистежив та заарештував його
колишній товариш по революційним подіям у Харкові 1905 р., а тепер помічник
начальника контррозвідки Сімферополя
осавул Алєксандр Дмітрієв[28]. Кримські
історики В’ячеслав Зарубін та Валерій Крестьянніков не сумнівалися в тому, що
Яків Мартьянов (Ахтирський) був агентом врангелівської контррозвідки, що видав
понад 50 підпільників[29].
Саме такі звинувачення були підставою для арешту
Мартьянова органами ДПУ УСРР 1 вересня 1926 р. у Харкові. Слідство проводили до
лютого 1927 р. спершу працівники ДПУ УСРР, а з кінця жовтня – слідчі Секретного
відділу ОДПУ СРСР у Москві. Вирок у справі відсутній, хоча в одному з листів
Кримського управління НКВС загадується, що Мартьянова-Ахтирського було
розстріляно. Слідчі опитали близько двох десятків свідків та провели декілька
очних ставок. Всі опитані стверджували, що бачили Мартьянова у приміщенні білої
контррозвідки, а деякі прямо звинувачували в тому, що він допомагав білим.
Однак виникає питання, чому Мартьянов відкрито жив у Радянському Союзі й не
намагався втекти за кордон? Адже навіть в харківській радянській пресі 1922 р.
більшовик Костянтин Гулий писав, що Мартьянов став агентом білих і втік разом
із врангелівцями за кордон. Сам Мартьянов пояснював, що звинувачення Гулого він
прочитав вперше у 1926 р. і сам намагався їх спростувати, звернувшись до
заступника голови Раднаркому УСРР Олександра Сербиченка, якого він знав по
роботі в Харківському комітеті більшовиків в 1917 р. Останній дав вказівку ДПУ
заарештувати Мартьянова. Якщо той дійсно був білим агентом, то навіщо йому було
цього добиватися?
За словами Мартьянова, у квітні 1920 р. його старий
знайомий, який тепер виявився ворогом, Алєксандр Дмітрієв запропонував йому
виступити посередником у переговорах між начальником сімферопольської
контррозвідки Муравйовим (колишній товариш прокурора Петербурзької судової
палати) та підпільним Кримським обкомом РКП(б). Дмітрієв нібито заявив, що йому
все набридло, а білий рух приречений, та передав пропозицію свого начальника: Муравйов
пропонував допомогу у звільненні заарештованих більшовиків в обмін на гарантії
власної безпеки від підпільного обкому в разі перемоги червоних та певну
матеріальну винагороду. Мартьянов був уже виданий іншими підпільниками, крім
того білі погрожували йому, що заарештують його дружину та дочку, які також
жили у Сімферополі, отже погодився на пропозицію Дмітрієва і був звільнений.
Він передав пропозицію Муравйова керівнику Кримського підпільного обкому РКП(б)
Ніколаю Бабахану (Сергій Бабаханян), але той відмовився дати такі гарантії й
запропонував тягнути час та вимагати негайного звільнення усіх заарештованих. Очевидно
Сергій Бабаханян не довіряв уже Мартьянову й вирішив, що той зрадник[30].
Пізніше на слідстві 1926 р. Бабаханян заявив, що
Мартьянов навіть в 1919 р. намагався разом із анархо-махновцями влаштувати переворот
в Симферополі під час параду на 1 травня, але через пильність Бабаханяна йому
це не вдалося. Тим не менше самому Бабаханяну вдалося не тільки врятуватися від
врангелівців, але й провести обласну конференцію більшовиків 5-7 травня 1920 р.
в Коктебелі. Пізніше, у 1936 р. Сергій Бабаханян, що найбільше викривав
Мартьянова як провокатора, сам був заарештований і розстріляний як «троцькіст»
і «ворог народу», а радянські історики стали писати, що «провокатор Ахтирський»
працював «під покровительством Бабахана», який навіть на Коктебельській
конференції знову пропонував обрати Мартьянова до складу підпільного обкому
партії[31].
Чи була насправді така пропозиція від керівника
сімферопольської контррозвідки Муравйова підпільному обкому РКП(б), чи
Мартьянов це вигадав для власного порятунку? Навряд чи зараз можна з
упевненістю дати відповідь на це питання. Нагадаємо коротко ситуацію в Криму
того часу. Навесні 1920 р. Червона Армія вщент розгромила білу армію Денікіна
на Північному Кавказі, зайняла колишні основні бази білогвардійців Дон і
Кубань, захопила Одесу й впритул підступила до Криму. В січні – березні 1920 р
червоні війська намагалися прорватися через Перекоп та Чонгар у Крим, але були
відбиті військами генерала Якова Слащова. 4 квітня 1920 р. генерал Антон Денікін
склав повноваження головнокомандувача збройними силами Півдня Росії й передав
їх генералу Петру Врангелю. Командувач 2-го (Кримського) корпусу генерал Яков
Слащов згадував пізніше, що в квітні 1920 р. загроза з боку червоних
зберігалася: «фронт став розкладатися, почалися частково грабежі, частково
навіть перебіжки до червоних (перебігло до 70 осіб) й службу стали нести абияк
(рос. «спустя рукава»)». Більше того сам Врангель розглядав можливість
укладення перемир’я
із більшовиками, чого вимагала англійська військова місія. Чутки про ці
переговори деморалізуюче діяли на бійців Російської (білої) армії у Криму.
«Становище стало настільки серйозним, що мені довелося звернутися до Врангеля
із доповіддю, – пише Яків Слащов, – що треба вести переговори
таємно, а військам оголосити, що боротьба продовжується, інакше більшовики,
дізнавшись про розклад у кримських військах, ні на який мир не погодяться, а
просто візьмуть Крим силою. Моя доповідь була прийнята. Врангель дав наказ про
продовження боротьби й обіцяв вести переговори про мир, але таємно»[32].
 |
| Яків Слащов |
Можливий й третій варіант, що біла контррозвідка
запропонувала переговори для того, щоб обманути й виманити
підпільників-більшовиків. Хоча і можливість звільнення в’язнів повністю
відкидати не варто. Наприкінці 1919 р., наприклад, військово-польовий суд у
Сімферополі виправдав більшовичку Євгенію Багатурьянц («товариш Лаура»), що
була навесні 1919 р. головою ревкому, але за неї вступилися місцеві громадські
діячі (ректор університету, начальниця жіночої гімназії, голова земської
управи, письменники), які довели, що вона не винна у червоному терорі, а
навпаки рятувала від нього інтелігенцію. Хоча генерал-губернатор Ніколай
Шиллінг не затвердив вирок суду й зажадав доставити її до себе в Одесу, але
«товариш Лаура» вже встигла втекти[33].
Цікаві випадки тимчасових взаємних домовленостей більшовиків та білих про збереження життя полонених відомі на Кубані, хоч там також загалом панував білий та червоний терор. Відступаючи з Катеринодару 28 лютого (12 березня) 1918 р. війська Кубанської Ради захопили 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них 28 було страчено за декілька днів в аулі Ченжій (Шенджей). Проте один з цих заручників член Катеринодарського комітету РСДРП(б) Аким Лиманський згадував, що решту білі залишили живими та за наказом генерала Антона Денікіна доручили їм зберегти життя поранених бійців Добровольчої армії, яких та залишила в станиці Дядьківський, відступаючи в квітні 1918 р.[34] При чому Денікін потім свідчив, що Лиманський виконав свою обіцянку. Не дивно, що коли його знов заарештувала біла контррозвідка в Катеринодарі в 1919 р., його не розстріляли, а залишили в тюрмі. Приблизно за два тижні перед вступом Червоної армії до Катеринодару 17 березня 1920 р. місцевий підпільний комітет більшовиків вів переговори про звільнення в’язнів місцевої тюрми з членами Кубанської Крайової Ради та домігся в обмін на гарантії безпеки для них та членів їх сімей звільнення близько 200 політичних в’язнів. Як згадував керівник підпільного Північно-Кавказького комітету РКП(б) Володимир Чорний, «в свою чергу члени Ради висунули умову не переслідувати після приходу Червоної армії членів сімей привідних білогвардійських діячів. Довелося погодитися»[35].
В Криму ситуація навесні 1920 р. була іншою, й переговори
Мартьянова зірвалися. Сергій Бабаханян поставив вимогу звільнення члена
підпільного комітету Мойсея Гореліка. Але Муравйов відмовився, вказуючи, що той
вже засуджений військово-польовим судом до смертної кари і цей вирок затвердив особисто
командувач 1-го (Добровольчого) корпусу генерал Алєксандр Кутєпов. Війська
цього корпусу тільки нещодавно евакуювалися з Кубані під ударами червоної армії
і палали бажанням помсти, а сам Кутєпов уславився як один із найжорстокіших
білих генералів. 22 квітня за його наказом були страчені четверо членів татарської секції при
Кримському обкомі РКП(б) (Мідхат Рефатов, Мурад Асанов, Асан Урманов, Абдулла
Балічієв) та підпільниця Євгенія Жигаліна[36]. Зокрема
Мідхат Рефатов був кримсько-татарським філологом, поетом та перекладачем, що
перекладав турецькою мовою роман Льва Толстого «Війна і мир», укладав
російсько-турецький словник, рештки цього словника потім валялися у вбиральні
кутєповської контррозвідки[37]. В
загибелі цих підпільників Бабаханян звинуватив Мартьянова.
Мідхат Рефатов (1893-1920),
портрет 1916 р.
Про діяльність контррозвідки генерала Кутєпова досить красномовне свідчення залишив його начальник штабу генерал Євгеній Доставалов. Цитую мовою оригіналу:
«Прибыв в Крым и
расположившись со штабом в Симферополе, Кутепов решил сразу произвести
соответствующее впечатление и затмить Слащева. Последний был уже достаточно
знаком Крыму. Надо было найти большевистскую организацию, а если нет, то
придумать ее и виновных (возможно больше) повесить. Для усиления впечатления
надо было публично демонстрировать крымскому населению прибытие железного
генерала.
Так началась
карьера нового начальника кутеповской контрразведки подпоручика Муравьева.
Бывший, по его словам, товарищем прокурора уже пожилой человек и карьерист, он
сразу понял, чего хотел Кутепов, и работа началась… Через месяц после
начала работы Муравьева на улицах Симферополя закачались на столбах первые
повешенные. Среди них было несколько несовершеннолетних мальчиков-евреев и одна
женщина в костюме сестры милосердия.
Напрасно
обращались к Кутепову различные делегации от города и земства с просьбой о
помиловании несовершеннолетних, Кутепов был неумолим и искренне возмущался
просьбой членов Городской Думы не производить публичной казни в городе, так как
это зрелище тяжело отражается на психике детей и подрастающей молодежи.
Конечно, просьбу эту Кутепов отклонил, и вскоре за первой партией последовали
вторая, третья и так далее»[38].
 |
| Алєксандр Кутєпов |
Голова Таврійської губернської земської управи князь Володимир
Оболенський згадував: «Однажды
утром дети, идущие в школы и гимназии, увидели висящих на фонарях Симферополя
страшных мертвецов с высунутыми языками… Этого Симферополь еще не видывал за все время гражданской войны. Даже большевики
творили свои кровавые дела без такого доказательства»[39].
Коли сімферопольський міський голова А.Усов прибув до
Врангеля та висловив йому заперечення проти цього, той відповів: «Ви
протестуєте проти того, що генерал Кутєпов повісив декілька десятків шкідливих
армії й нашій справі осіб. Попереджаю Вас, що я не вагатимусь збільшити число
повішених ще одним, навіть якби цією особою опинилися Ви». Проте 2 травня 1920
р. Врангель скасував публічні страти, бо вони, як він сам пояснив, лише
отупляють населення, далі розстріли та повішення проводили без сторонніх очей[40].
Чи допомагав Мартьянов викривати підпілля? Сам він
стверджував, що не давав контррозвідці жодної нової інформації. Якщо йому
вірити, то єдиним, кого заарештували за його показаннями, був начальник карного
розшуку Сімферополя Стесенко, відомий у місті садист, на якого підпільний обком
більшовиків навіть готував замах. Проте інші учасники підпілля стверджували, що
Мартьянов сам брав участь у допитах, навіть бив та пропонував гроші. Член
підпільного обкому Антоніна Федорова свідчила на слідстві, що Мартьянов заявив
іншому заарештованому підпільнику: він, старий революціонер з 1905 р., змушений
працювати на контррозвідку, бо більшовики все одно нічого хорошого не зроблять,
а владу захопили «жиди та комісари». З іншого боку, якщо Мартьянов був дійсно
агентом врангелівської контррозвідки, чому він не допоміг їй заарештувати
Бабаханяна, із яким зустрічався після виходу звідти? Проте керівництво більшовиків
Мартьянову-Ахтирському вже не вірило. Закордот ЦК КП(б)У вже в липні 1920 р.
поставив завдання підпільникам "ліквідувати зрадника Ахтирського"[41].
Врешті-решт, зрозумівши, що переговори провалилися, а
довіру як більшовиків, так і білих він втрачає, Яків Мартьянов в червні 1920 р.
втік з Криму на пароплаві «Маргарита» у Батумі. За його словами, разом із ним
втік і Алєксандр Дмітрієв, але там Дмітрієва заарештувала англійська
контррозвідка, а Мартьянов із дружиною та дочкою перебрався до Сухумі, де й жив
під прізвищем жінки (Я. Рошковський) до 1924 р., працюючи на агрономічній
дослідній станції[42].
База даних учасників білого руху, складена російським
істориком Сергієм Волковим, містить дані про осавула Кубанського козачого
війська Алєксандра Васильовича Дмітрієва 1889 року народження, що народився в
Тифлісі, закінчив там школу прапорщиків в 1915 р. й служив у білих військах
Денікіна та Врангеля до їх евакуації з Криму, а потім був учасником табору
Російської армії на Галліполійському півострові (Туреччина) та білої еміграції
в Німеччині, де й помер в 1937 р. Чи дійсно він навчався в 1905 р. в Харкові, а
в червні 1920 р. втікав до Батумі, а потім був помилуваний – невідомо[43].
Там само на Галліполійському півострові відомий і начальник контр-
розвідувального відділення 1-го армійського корпусу поручик Євгеній Андрійович
Муравйов. Про нього даних збереглося менше, відомо лише, що самі білогвардійці
притягали його до відповідальності по суду[44].
Перенісши туберкульоз в Сухумі, Мартьянов не
відновлювався у партії. Буваючи раз на рік у родичів в Харкові, він дізнався
про звинувачення на свою адресу, але не став ховатися чи тікати за кордон, а
вирішив добиватися спростування. Наслідком цього був його арешт. Вже
перебуваючи в камері Бутирської тюрми, Яків Мартьянов в жовтні 1926 р. оголосив
голодування, протестуючи проти жорстокого поводження та несправедливих
звинувачень, але на 12-й день голодування слідчий заявив йому, що в разі
подальшої упертості його будуть годувати насильно. Мартьянов змушений був
припинити голодування та звернутися із листом до голови ОДПУ СРСР В’ячеслава Менжинського[45],
потім до ЦКК КП(б)У та ЦКК ВКП(б). Та все було марно. В лютому 1927 р. слідство
було завершено й справу передали на розгляд Особливої наради при ОДПУ СРСР. 9
травня 1927 р. Колегія ОДПУ СРСР засудила Якова Мартьянова до смертної кари,
постанову підписав заступник голови ОДПУ Генріх Ягода. Виконано розстріл було
16 травня 1927 р.[46]
 |
| Заява Я.Мартьянова В. Менжинському. |
Зараз напевно знайдуться ті, хто напише, що Мартьянов був зрадником відтоді, коли став більшовиком і зрадив тим самим Україну, або відтоді, коли став членом Народного Секретаріату, що був лише прикриттям російської окупації України. Але чомусь він не втік за кордон ні разом із Врангелем, ні разом із іншими противниками більшовизму, хоч мав таку можливість. Мабуть найбільш точною буде думка, висловлена щодо іншого члена першого українського радянського уряду Володимира Затонського – він став жертвою тієї самої системи, до творців якої і сам належав.
Найбільш відомим агентом царської поліції в середовищі
більшовиків був Роман Малиновський, член ЦК РСДРП(б), обраний депутатом
Державної Думи Російської імперії в 1912 р. та навіть головою більшовицької
фракції в ній. Під загрозою викриття він склав повноваження в травні 1914 р. й
втік до Пороніна (Австро-Угорщина), де постав перед партійним судом РСДРП(б),
але той суд його виправдав. Навіть Ленін аж до революції 1917 р. не вірив у
його провокаторство та захищав його. Лише після революції та відкриття архівів
поліції провина Малиновського була доведена та й він сам тепер не заперечував
свою провину. 5 листопада 1918 р. Верховний трибунал при ВЦВК в Москві засудив
його до смертної кари[47].
Слідчі ОДПУ по справі Якова Мартьянова також ретельно
перевірили документи царського департаменту поліції та знайшли дані про його
арешти та перебування в тюрмах до 1917 р., але жодних даних про його співпрацю
із царською охранкою знайдено не було. Й на відміну від Малиновського,
Мартьянову не було влаштовано публічного суду, його доля була вирішена таємно.
Якщо доказів його співпраці із врангелівцями було достатньо, чому ж йому не
влаштували публічний процес, як були
влаштовані в 20-х роках процеси меншовиків, есерів, Промпартії чи СВУ? Очевидно
більшовицькому керівництву було що приховувати.
Голова Миколаївського та член Одеського підпільних
комітетів КП(б)У часів денікінщини Сергій Інгулов згодом писав: «Наша внутрішня
провокація … дала контррозвідці набагато більше справ, ніж уся маса офіційних
та секретних співробітників… Підпілля завжди породжувало провокаторів,
денікінсько-врангелівське – особливо. Україна
налічує в числі провокаторів, що активно працювали в денікінських
контррозвідках, членів партії, що при Радянській владі займали пости голів
Виконкомів». На його думку під час легального існування радянської влади з’явився прошарок
партійних працівників з «чиновницькими навичками», які були перенесені в
підпілля та несли провали за провалами[48].
 |
| Заява Мартьянова про зняття голодування в Бутирській тюрмі під загрозою примусового годування. |
В часи революції та громадянської війни часто терор з
одного боку викликав ще більший терор з іншого. За даними кримських істориків
Олександра та В’ячеслава
Зарубіних всього за 1918 – 1920 рр. в Криму білими та інтервентами було
заарештовано 1428 осіб, з них членів РКП(б) – 289 осіб, а засуджено до страти –
281 особу. В той же час після захоплення
Криму Червоною Армією в листопаді 1920 р. там почалася хвиля червоного терору,
масових розстрілів усіх причетних до білого руху, царських чиновників тощо. Як
вказувалося в документах на нагородження
одного з керівників цієї хвилі, голови кримської ударної групи Особливого
відділу Південного фронту Юхима Євдокімова, тоді було «очищено» Крим від білих
офіцерів, що залишилися там, зокрема «до 30 губернаторів, 50 генералів, більше
300 полковників, стільки ж контррозвідників і взагалі до 12 000 білого
елементу». Різні дослідники називають цифри жертв від 20 до 120 тисяч, але
документально це не підтверджено й таких масових поховань за всі роки
досліджень в Криму не виявлено[49].
На разі доведено, що жертвами червоного терору в Криму наприкінці 1920 –
початку 1921 рр. стало близько 5 тисяч осіб[50].
В 1920-ті роки збиранням даних про жертви, потерпілих та
збитки від білого терору та іноземної інтервенції 1918 – 1920 рр. займалося
створене в 1924 р. Всесоюзне товариство допомоги жертвам інтервенції (Всесоюзное
общество содействия жертвам интервенции). Зокрема Всеукраїнське товариство
допомоги жертвам інтервенції з 1 квітня 1924 р. по 1 квітня 1925 р.
зареєструвало на території УСРР (без Криму, який тоді не входив до УСРР) 237227
заяв-петензій на загальну суму матеріальних збитків 626 млн. 737,4 тис. крб.,
убитих – 38 436 осіб, покалічених – 15
385 осіб, згвалтованих – 1048 жінок, випадків арешту, побиття тощо – 45 803.
Всесоюзне товариство допомоги жертвам інтервенції на 1 липня 1927 р. зібрало
понад 1,3 млн. заяв, що зафіксували 111 730 вбивств і смертей, в тому числі 71
704 сільських мешканця й 40 026 міських[51].
Як ми бачили, зупинити цей маховик взаємного знищення
мало кому вдавалося, та й то лише локально й тимчасово – як от Акиму
Лиманському та Володимиру Чорному на Кубані чи Євгенії Багатурьянц в Криму. Чи
дійсно міг Яків Мартьянов врятувати когось із заарештованих більшовиків –
питання залишається відкритим. Чи був він зрадником, співучасником білого
терору чи жертвою ОДПУ? Остаточну відповідь можуть дати хіба що документи білої
контррозвідки або свідчення (спогади) згадних ним Александра Дмітрієва та
Євгенія Муравйова, якщо ці документи та спогади збереглися десь у закордонних
архівах. Ситуація початку квітня 1920 р. навколо Криму дійсно давала підстави
сподіватися на швидку перемогу червоних та перспективу успішних переговорів
білих із більшовицьким підпіллям. Але наступ польських військ в квітні 1920 р.
різко змінив військове співвідношення сил й переговори провалилися, більше того
біла контррозвідка використала Мартьянова для своїх цілей. В цілому ж його
слідча справа дає цінний матеріал по історії більшовицького підпілля,
врангелівського Криму та й взагалі про ті криваві та переломні революційні
події першої чверті ХХ ст. в Україні.
Андрій Здоров
 |
| Рішення Колегії ОДПУ СРСР від 5 лютого 1927 р. |
P.S.
Коротко про долю згаданих тут очільників білого Криму 1920 р.
Головнокомандувач Російської армії генерал-лейтенант Петро
Врангель (1878-1928) на еміграції в 1924 р. створив Російський загальновійськовий союз
(Русский общевойсковой союз – РОВС). Помер від туберкульозу 25 квітня 1928 р. в
Брюсселі. Архів його передано до Гуверівського інституту війни, революції та
миру Стенфордського університету в США.
Командувач 1-го (Добровольчого) корпусу генерал від
інфантерії Алєксандр Кутєпов (1882-1930) – в 1929-1930 рр. голова РОВС. 26 січня 1930 р. в
Парижі був викрадений спецгрупою ОДПУ СРСР Якова Серебрянського з метою
доставити на пароплаві до СРСР, але вбитий під час цієї спроби.
Командувач 2-го (Кримського) корпусу генерал-лейтенант
Яків Слащов (1885-1929) в листопаді 1921 р. із дозволу ВЧК повернувся до Радянської Росії, був помилуваний
ВЦВК, писав звернення до білої еміграції із закликом припинити боротьбу проти радянської влади, викладав на курсах командного складу Червоної Армії «Вистрел». Вбитий 11
січня 1929 р. в Москві Лазарем Коленбергом, брат якого Герш Лейбович Коленберг
був страчений за наказом Слащова в Миколаєві 20 листопада 1919 р. (в групі 61 підпільника).
[1] Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917
– 1921). – К.: Темпора, 2007. – Кн.1. –
С.195,294,351.
[2] Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне
протистояння: наукова монографія. – К.: Темпора, 2006. – С.50.
[3] Бутовский А.Ю. Красный командир Василий Герасимович
Володин (1890-1920): жизнь и судьба // Научное творчество историков и краеведов
Крыма. Сборник докладов на 8-м Всерос. симп. и Всерос. науч.-практ конф. «75
лет Крымскому фронту». – Феодосия – Симферопль: РИО НИЦ, 2018. – С.49-61; Дубовик А. «Я піду з народом хоч за монархістом, хоч за анархістом»:
махновці на службі у Врангеля // Наша революція 1917 – 1921. «Ділова столиця».
27.07.2020. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/ya-pidu-z-narodom-hoch-za-monarhistom-hoch-za-anarhistom-mahnovci-na-sluzhbi-u-vrangelya-27072020-393554
[4] Ганин А.В. Командармы-изменники: Коллективный портрет
представителей высшего командного состава РККА, изменивших Советской власти в
период Гражданской войны в России 1918-1922 гг. // Гражданская война в России:
Жизнь в эпоху социальных экспериментов и военных испытаний 1917 – 1922.
Междунар. Коллоквиум. Сб. докл. – СПб.: Нестор-история, 2019. – С.165-183.
[5] Гриценко А.П., Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К.: Політвидав України, 1964 – 92с.; Астахова В.И. Революционная деятельность Артема в 1917-1918 гг. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1966. – 178с.; Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К.: Книга пам’яті України, 2002. – 352с.; Коваль М.В., Телячий Ю.В. Володимир Затонський: нарис життя і діяльності. – Тернопіль: Збруч, 2008. – 271с.; Бакинский Сергей Сергеевич // Деятели революционного движения в России. Биобиблиографический словарь / Всесоюзное общество политкаторжан и ссыльнопоселенцев. – Т.5. – М.,1931. – Стб. 197-200; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1987. – С.45,319,321 («Ауссем Володимир Християнович», «Лугановський Емануїл Вікторович», «Люксембург Володимир Сергійович»); Євселевський Л.І., Юренко О.П. Повернувся назавжди (Г.Ф. Лапчинський) // Реабілітовані історією. – К., Полтава: Рідний край, 1992. – С.201-213; Усенко І.Б. Терлецький Євген Петрович // Реабілітовані історією. Полтавська область. Кн. 5. – К., Полтава: Оріяна, 2007. – С.587-593; Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С.67-79; Гриневич Л. В. Ауссем Володимир Християнович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. – С. 152; Усенко І.Б. Люксембург Володимир Сергійович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2009. — Т.6. – С.390; Нетреба Ю.Б. Володимир Ауссем. Життя та діяльність // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв / ІУАД ім. М.С. Грушевського. — Т. 21. — К., 2010. — С. 359-366.
[6] Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України: відоме й невідоме // Про минуле – заради майбутнього. – К.: Вид-во КДУ, 1989. – С.209.
[7] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928. – №1. – С.165.
[8] Архів Управління СБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1,2.
Переглянуто в УСБУ в Одеській області в серпні 2018 р.
[9] Ковальчук М. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки із Радянською Росією 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368.
[10] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1. Арк. 64, 162, 29-32. Т.2. Арк.2-3.
[11] Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.275, 313.
[12] Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – Т.73. - М., 1963. – С.275.
[13] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк. 4.
[14] Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – Т.73. - М., 1963. – С.279-280; Зуб Е. Харківське добросердя. Як заїжджі гастролери посварили більшовиків з українцями // Наша революція 1917-1922. «Ділова столиця». 22.12. 2017 р. Режим доступу: http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/harkivske-dobroserdya-yak-zayizhdzhi-gastroleri-posvarili-22122017160000 перегляд 8.10.2018.
[15] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.1. – М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924. – С.54.
[16] Гамрецький Ю.М. До питання про час встановлення влади Рад у Харкові // Боротьба за владу Рад на Україні. Зб.ст. – К.: Наук. думка, 1977. – С.116-117; Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти // Вопросы истории СССР. – Харьков, 1989. – Вып. 34. – С.19-20; Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К.: Темпора, 2003. – С.23 і сл.
[17] Всеукраинский с’езд Советов // Літопис Революції. – Харків, 1928. - № 1. – С.283.
[18] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1.
Оп.1. Спр.3. Арк. 4А.
[19] Большевистские организации Украины:
организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и
мат. / Рук. колл. сост. П.Л. Варагатюк. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.530,
533.
[20] Лапчинський Г.
Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928.
– №1. – С.169.
[21] Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док и мат. в 3-х т. / Под ред. С.М. Короливского – Т.3. – К.: Госполитиздат УССР, 1957. – С.291.
[22] Там само. – С.538-539.
[23] Бош Е.Б.
Год борьбы. – 2-е изд. – К.: Политиздат Украины, 1990. – С.229-230.
[24] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5.
[25] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5.
[26] Владимирский М.В. Красный Крым 1919 года. – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.169.
[27] Волошин М. Записки 1932 г. О Н.А.Марксе. Режим доступу: http://az.lib.ru/w/woloshin_m_a/text_0300.shtml Переглянуто 8.10.2018.
[28] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.9.
[29] Зарубин В.Г. Проект «Украина». Крым в годы смуты (1917-1921 гг.) – Харьков: Фолио, 2013. – С.158; Крестьянников В.В. Белая контрразведка в
Крыму в гражданскую войну // Культура народов Причерноморья. – Симферополь, 1998. – № 5. – С. 248-254.
Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/91382/43-Krestyannikov.pdf?sequence=1; Крестьянников В.В. Белая контрразведка в Крыму в гражданскую войну //
Ученые записки Крымского федерального университета имени В. Вернадского. Серия
Исторические науки. – Т.3(69). – Симферополь, 2017. – С.48. В’ячеслав Зарубін помер у липні 2019 р., а Валерій Крестьянніков – в
листопаді 2020 р.
[30] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1. Арк. 107, Т.2. Арк. 17-18.
[31] Загородских Ф.С. Подпольная большевистская организация –
вдохновитель и организатор борьбы трудящихся Крыма против интервентов и
белогвардейцев (июнь 1919 – ноябрь 1920 гг.) // Борьба большевиков за власть
Советов в Крыму. Сб. ст. – Симферополь: Крымиздат, 1957. – С.224-228.
[32] Слащов-Крымский Я.А. Белый Крым в 1920 г. Мемуары и документы. – М.: Наука, 1990. – С.80. До речі згадати тут, що й сам Яків Слащов в листопаді 1921 р. повернувся до Радянської Росії та був помилуваний, хоч в роки громадянської війни особисто віддавав накази про розстріли більшовиків.
[33] Владимирский М.В. Красный Крым 1919 года. – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.150-160.
[34] Лиманский А.А. Заложники у белых. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига,
1927. – С.26-39, 93.
[35] Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.29.
[36] Ратьковский И.С. Хроника белого террора в России. Репрессии и самосуды (1917–1920 гг.) – М.: «ТД Алгоритм», 2016. Режим доступу: http://www.e-reading.club/bookreader.php/1060512/Ratkovskiy_-_Hronika_belogo_terrora_v_Rossii._Repressii_i_samosudy_%281917-1920%A0gg.%29.html
[37] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1.
Арк.409-410.
[38] Доставалов Е.И. Очерки. О белых и белом терроре / Публ. Н. Сидорова, И. Кондаковой // Российский Архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII – XX вв. Альманах. – М.: Студия ТРИТЭ, Рос. Архив, 1995. - С. 670-671. Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/rosarc/ra6/ra6-637-.htm перегляд 9.10.2018.
[39] Оболенский В. Крым при Врангеле. Мемуары белогвардейца. – М., Л.:
Госиздат, 1928. – С.54.
[40] Зарубин В.Г. Проект «Украина». Крым в годы смуты (1917-1921 гг.) – Харьков: Фолио, 2013. – С.276-277.
[41] «Закордот» в системі спецслужб радянської України. Зб. док. / За ред. В.С.
Сідака. – К.: НА СБУ, 2000. – С.37.
[42] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.17.
[43] Волков
С.Б. База данных «Участники белого движения в России». 2016 / Сост., верстка
В.О. Рогге. – Вып. 05-D.pdf – C.176. Режим доступу: http://swolkov.org/2_baza_beloe_dvizhenie/2_baza_beloe_dvizhenie_abc-01.htm
[44] Волков
С.Б. База данных «Участники белого движения в России». 2016 / Сост., верстка
В.О. Рогге. – Вып. 12-М.pdf – C.653. Режим доступу: http://swolkov.org/2_baza_beloe_dvizhenie/2_baza_beloe_dvizhenie_abc-01.htm
[45] Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк. 46.
[46] ЦА ФСБ РФ, Ф.7, Д. 163, Ч.8, Л. 13-14.
Дякую за вказівку голові Московського Меморіалу Яну Рачинському. Режим доступу:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=879717786201221&id=100024890229113
[47] Материалы
Революционного трибунала по делу провокатора Малиновского. Сост. Б.Н. Каптелов,
И.С. Розенталь, В.В. Шелохаев // История СССР. – 1991. - № 1-6.
[48] Под знаком антантовской «цивилизации». Александр Хворостин. С. Ингулов. В
деникинской контрразведке. – Одесса: Истпарт Одесского окружкома КП(б)У, 1927.
– С.5. Цит. по: Кирмель Н.С. Спецслужбы белого движения. 1918-1922.
Контрразведка. – М.: Вече, 2013. – С.122-123.
[49] Бикова Т.Б. Створення Кримської АСРР (1917-1921). – К.: Інститут історії України НАНУ, 2011. – С.131;
Зарубин В.Г. Проект «Украина». Крым в годы смуты (1917-1921 гг.) – Харьков: Фолио, 2013. – С.332-336.
[50] Заяц Н.А. К вопросу о красном терроре в Крыму в 1920-1921
гг. // 100 лет Перекопской победы. Сб. науч. статей. – «ЛитРес: Самиздат»,
2021. – С.38-43. Те саме: https://scepsis.net/library/id_4005.html
[51] Ратьковский
И.С. Белый террор. Гражданская война в России 1917 – 1920 гг. – СПб.: Питер,
2021. – С.453-454.
Немає коментарів:
Дописати коментар