Сьогодні, коли саме поняття «комунізм»
скомпрометоване, по-перше, як
ідеологічна форма російського імперіалізму (а відповідно всі офіційні компартії як
провідники політичного впливу останнього, де партійні функціонери перетворили
ідеали боротьби за визволення робітничого класу та світлого майбутнього всього
людства на прибутковий бізнес, чистісінької
води комерцію); по-друге, коли історична наука раз у раз викриває «злочини
комунізму», змальовуючи жахливі картини розбудови «утопічного суспільного ладу»,
що коштувало мільйони людських життів, мимоволі хочеться відкинути будь-яку
єресь про можливість боротьби за владу не обмеженої жменьки надбагатіїв, але
всього трудящого люду, не за зміну влади одних «грошових мішків» на інших, а за
цілковите знищення експлуатації людини-людиною, за повалення всеохопної влади
капіталу. Одначе, саме за такі суспільні ідеали загальної рівності та
братерства колись боролися та клали свої голови тисячі й тисячі безправних,
маленьких «сірих людей». Людей, які в затяжні часи мороку непорушного панування
експлуататорських порядків були б «нічим», та вибороли право бодай ненадовго
стати «всім». Більшість завоювань Великої революції 1917-1921 років було
ліквідовано сталінською державно-капіталістичною контрреволюцією, дійсна влада
робітничих рад (совітів) припинила своє існування ще раніше – на початку 20-х
років від неї лишались хіба що «ріжки та ніжки». Новопосталий експлуататорський
клас державної буржуазії нещадно винищив тих, хто до останнього був переконаними
комуністами, щоб потім остаточно перетворити це слово на синонім диктатури
нового панства, російського великодержавництва
чи прикритого інтернаціоналістичною фразеологією шовінізму.
Справжня історія подій Великої революції 1917-1921
років в Україні сповнена трагічного динамізму. В колишніх національних окраїнах
Російської імперії вона позначена прагненням поневолених націй до свого
державного самовизначення. Саме тому в офіційній українській історіографії ми
розглядаємо ці події послуговуючись прийнятим терміном «національно-визвольні
змагання». Право націй на самовизначення впевнено визнавалося російськими
більшовиками, які в союзі з іншими соціально-революційними силами повалили
Тимчасовий уряд на чолі з Керенським. Це сталося 25 жовтня (7 листопада за
новим стилем) 1917 року. Міністри уряду Олександра Керенського й чути не хотіли
про якесь самовизначення України, годуючи Центральну Раду обіцянками надати
автономію після Установчих зборів (Ц.Р. проголосила курс на автономію України
ще у своєму І Універсалі від 10 (23) червня 1917 року), а голова київської ради
робітничих депутатів пан Незлобін навіть обіцяв силою розігнати запланований на
квітень того ж року Національний конгрес. Проголошення ленінською Радою
Народних Комісарів такого права де-юре, на жаль, ще не означало його втілення в
життя де-факто, адже будучи підпорядковане поточному політичному моменту, як
його розуміли тоді більшовицькі лідери, воно дійсно залишилося для
«українського питання» не більш ніж «абстрактною формулою».
Як відомо, ідейними фундаторами, чиї аналітичні
висновки лягли в основу політичної платформи практично всіх течій українського
комунізму були товариші Василь Шахрай та Сергій Мазлах, що першими
якнайповніше обґрунтували необхідність повної незалежності радянської України [1]. Шахрай сміливо дав свою, геть не абстрактну
формулу, стосовно вирішення вищезгадуваного «хворобливого питання». Якщо для
його опонентів в лавах більшовицької партії національне питання автоматично
вирішувалося в підсумку соціалістичної революції, а українського
соціал-демократа Левка Юркевича-Рибалку сам Ленін нещадно критикував за
соціал-націоналізм, тобто за те, що національне у Юркевича-Рибалки незмінно
йшло попереду соціального, то Василь Шахрай відповідав на це просто: національне
питання має вирішуватися і до, і підчас, і після соціальної революції. Інакше його
взагалі не можно вирішити [2]. Оскільки українські комуністи ніяк не могли
поминути «хворобливе питання» (бо український комунізм історично зростав з того
органічного середовища, яке вимагало його остаточного вирішення тут і зараз, а
не в «загірній комуні»), воно неодмінно набувало для нього особливого значення.
Це тим більш зрозуміло, виходячи з його ваги для двох наймасовіших
соціалістичних партій в Україні – УПСР (Українська партія
соціалістів-революціонерів), що з її лівого крила виокремляться комуністи-боротьбисти,
та УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія), в організаційній
приналежності до якої перебували майбутні фундатори УКП (Української
комуністичної партії). Ані Василь Шахрай, ані його товариш Сергій Мазлах, як
сьогодні достеменно відомо, ніколи не мали організаційного відношення до жодної
української соціалістичної партії, хоч першому подекуди приписували
«уесдеківське» минуле, на що звертає увагу автор найповнішого біографічного
дослідження історичної постаті Шахрая – історик Олександр Юренко [3]. Те, що
справжній «маніфест українського комунізму», тобто знамениту книгу «До хвилі», було
створено саме більшовиками, хоч би й «білими воронами» в середовищі своєї
партії, відвертими «єретиками», виключеними звідти за «контрреволюційну»,
заледве не «петлюрівську» позицію, саме по собі є безумовно цікавим фактом.
Останній чітко вказує на ту складну ідейну еволюцію, котра завадила лівому
крилу українських соціалістичних партій, які у березні 1917 року утворили
Центральну Раду, швидко викристалізуватися в організації комуністичні, інакше
кажучи, встигати за загальною динамікою радикалізації революційного процесу.
Пізніше провідний теоретик укапізму Андрій Річицький (псевдо Анатолія Пісоцького)
пояснював це окупаційною політикою російської комуністичної партії, яка
зберігала єдність майбутніх укапістів з тією частиною вітчизняної
соціал-демократії, що обстоювала ідеал парламентської надкласової демократії,
заперечуючи гасло «вся влада - радам!», водночас, як зазначав Річицький, породжуючи
«утопічні сподівання» перетягнути на свою радянську позицію всіх «уесдеків».
Для них тоді була ще малозрозумілою«неминучість і необхідність розпаду
соціал-демократії» [4]. Коли ж УСДРП-незалежні нарешті викристалізувались в
Українську комуністичну партію, цілковито самостійну від РКП (б), Василя
Шахрая вже не було в живих (замордований денікінцями на Кубані, куди виїхав для
роботи в протибілогвардійському підпіллі), а Сергія Мазлаха знову було прийнято
до більшовицькій партії ( через офіційне розкаяння за гріхи свого колишнього
ухильництва) [5].
Соціалістичний
рух напередодні та на початку революційних подій 1917-1921 рр .
Оскільки історія власне
українського соціалістичного та робітничого руху добре відома тільки дуже
вузькому колу фахівців, не говорячи вже про сучасне робітництво чи так званих
лівих активістів, перш ніж розповісти про безпосередні причини виникнення,
утвердження чіткої інтернаціоналістичної позиції та роль українських комуністичних
партій у Великій революції 1917-1921 років, ми окреслимо історію того
середовища, в якому ці революційні сили визрівали.Безпосередньою передумовою
виокремлення двох найбільших соціалістичних партій в Україні були ідейні
розходження в середині РУП (Революційної української партії), історичним
попередником якої можна вважати студентський громадівський рух 1897-1898 років.
Засновники цієї партії – Д.Антонович, М.
Русов, Д. Познанський – були дітьми відомих українофілів. Вже з 1902 року
розпочинається стрімка соціал-демократизація створеної 1900 року у Харкові РУП.
Вона чітко намітилася в її друкованому теоретичному видані «Гасло», де
засвідчувалася орієнтація на ідейну основу партій Другого Інтернаціоналу. Відмова
рупівців від орієнтації на ідейну спадщину драгоманівського громадівства була
неминучою. Для цілої низки інтелігентів-представників старшого покоління
російського революційного руху, зокрема Г.Плеханова, В.Засулич, П.Аксельрода,
Л.Дейча та інших, які спочатку, як і рупівці, працювали в атмосфері надзвичайно
обмеженого проникнення і розповсюдження в Росії західноєвропейської
соціалістичної думки, була також притаманна тенденція ставати прихильниками робітничого
руху шляхом проходження через народництво та поступової відмови від нього [6].
Ідейно рупівці наближалися до позицій Ерфуртського зїзду Соціал-демократичної
партії Німеччини (СДПН), що бувши прийнятою в жовтні 1891 року, вважалася свого
роду зразковою. Зрозуміло, що та частина членів РУП, яка продовжувала
перебувати на народницьких позиціях (О.Коваленко, Л. Мацієвич, Ю.Коллард та
інші), не сприймала переходу партії до соціал-демократичної орієнтації на
промисловий пролетаріат. Найбільш стійкі противники соціал-демократизації
залишили партію, тоді як решта, послідовно еволюціонувавши, на ІІ з'їзді РУП у
грудні 1905 року назвала себе Українською соціал-демократичною партією. Відстоюючи
національний принцип партійних організацій, проти якого жорстко виступали
централісти більшовики, на ІV Обєднавчому з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні
1906 року, «уесдеки» так і не влилися до загальноросійської організації:
поставлені Миколою Поршем вимоги про представничу роль всього українського
пролетаріату для УСДРП та автономію України, виходячи зі зрозумілих причин,
російська соціал-демократія не визнала, то «уесдеки» фактично залишилися за
бортом об’єднавчого процесу. Натомість інша соц.-демівська організації екс-рупівського
ґатунку – «Спілка» на чолі з Маряном Меленевським (псевдо Басок), а також Соціал-демократія
Королівства Польського та Литви та Соціал-демократія Латишського краю
безболісно перебули цей процес. Українські соціалісти-революціонери
організаційно виокремилися пізніше. На початку лютого 1907 року
відбувалася українська есерівська
конференція, яка проголосила себе установчими зборами Української партії
соціалістів революціонерів (російські есери відповідно залишили конференцію). На
конференції проголошувалася також відмова від копіювання програмних положень
російської ПСР щодо земельного питання. Важливо відзначити, що організаційною
віссю соціально-революційного руху стали кооперативні установи кредитної і
споживчої кооперації, які активно поширювалися від 1909 року [7]. Отже,
українські есери намагалися спиратися на
досить широку соціальну базу – всю «трудящу людність», найчисельнішим класом якої
було селянство. Соціал-демократія апелювала до пролетаріату, хоча переважна
більшість робітництва була зрусифікована, або швидко русифікувалася, а тому
звертала свої погляди на загальноросійські організації. УСДРП практично від моменту свого виникнення декларувала
реформістські засади європейської соціал-демократії, знаходячись під ідейним
впливом таких її визначних теоретиків як Карл Каутський чи Едуард Бернштейн.
Декларування національно-територіального принципу своєї організаційної
діяльності, як було нами зазначено, залишило «уесдеків» поза відповідними
об’єднавчими процесами, за бортом яких лишився, скажімо, єврейський «Бунд» та
ППС (Польська партія соціалістична). Українські соціалісти-революціонери
безперечно були більш радикальною течією, тобто мали скоріше революційні, ніж
еволюціоністські погляди на перебудову суспільства, що існувало.
Процес виокремлення в революційні комуністичні партіїтієї
частини європейської соціал-демократії, яка з початком Першої імперіалістичної
війни 1914-1917 років – небаченої ще в історії людства бійні за перерозподіл
сфер впливу на планеті, за нові ринки та панування над цілими народами, - був
непростим і далеко не одночасним. Питання про розрив із соціал-патріотами та
шовіністами своїх країн постало, до речі, не тільки перед вірними принципам
пролетарського інтернаціоналізму соціал-демократами, але й перед усіма іншими
соціалістичними силами, в тому числі анархістами, російськими неонародниками-есерами
тощо. Інтернаціоналісти, серед яких радикальну позицію мали більшовики, були
явно в меншості, а пролетарі по обидва боки барикад змушені були вбивати одне
одного в імя інтересів своїх експлуататорів: мобілізовані до російського війська
українці – наддніпрянці,- стріляти в українців галичан, що змушені були воювати
на боці Австро-Угорщини. Українські політичні партії також виступили на боці
того чи того імперіалістичного блоку. Частина УСДРП на чолі з Дмитром Донцовим,
Володимиром Дорошенком та іншими утворили Союз Визволення України, який разом
із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про
свою вірність центральним державам – Австро-Угорщині та Німеччині, вважаючи, що
вони допоможуть Україні визволитися від російського панування. Решта «уесдеків»
підтримали Росію, що поряд з Францією та Англією поборювала Троїстий союз. Їхню
офіційну позицію озвучувала видавана Симоном Петлюрою у Москві російськомовна
газета «Украинская жизнь». На позиціях пролетарського інтернаціоналізму
залишався орган закордонної організації УСДРП в Женеві – газета «Боротьба» під
редакцією Лева Юркевича (хоча сам Ленін називав Юркевича-Рибалку не інакше як
соціал-націоналістом). Важливо згадати також галицьку марксистську групу
«Інтернаціональна революційна соціал-демократія» - невеликий гурт
інтелігентської молоді, лідерами якої були Роман Роздольський, Йосип Крілик,
Роман Турянський. Ця група, підтримуючи рішення Цімервальдської та Кінтальської
соціалістичних конференцій, діючи в нелегально-підпільницьких умовах,
обстоювала інтернаціоналістичні принципи. Групу ІРСД можна вважати за зародок
майбутньої КПЗУ, проте, слід зауважити, безпосереднього стосунку до УСДРП вона
не мала [8].
Наслідком чотирьохлітньої імперіалістичної війни
стала загибель понад десяти мільйонів людей, змушених гинути за владу та
власність їхніх гнобителів; остаточне виснаження, а потім крах величезних
імперій, багатовікових монархій – «тюрем народів», останній великий цвях у
труну яких забив масовий революційний рух робітників, солдат, селян. Першою не
витримала і впала російська монархія Романових. Поневолені народи колишньої
Російської імперії прокинулися до власного національного життя. Невдовзі після
повалення самодержавства, коли Микола ІІ відрікся від престолу, на початку
березня 1917-го виникає представничий орган української демократії – Українська
Центральна Рада. Організаційним ядром останньої стали колишні представники УДРП
(Української демократичної-партії) та ТУП (Товариство українських поступовців),
пізніше переоформлених в УПСФ (Українську партію соціалістів-федералістів).
Направду соціалістичного в цій партії не було майже нічого, окрім назви. Відомий
історик-академік Михайло Грушевський стає очільником Центральної Ради. Значного
впливу в ЦР досягли також УСДРП та УПСР, що по суті переживали своє
організаційне відродження після попередніх політично кризових років.Утворений
15 червня 1917 року Генеральний секретаріат УЦР очолює відомий соціал-демократ
Володимир Винниченко. Соціалісти-революціонери, які і есдеки, входять до Малої
ради, яка виконує ролю дорадчого органу. Втім, політичний уплив УПСР у
середовищі Ради тоді був слабкішим, ніж соціал-демократів. Пояснювалося це
слабкою політичною підготовкою переважної більшості кадрів соціалістів-революціонерів.
Обидві партії стояли на позиціях «революційного оборонства», що стосувалося
ставлення до війни, що тривала, але впевнено обстоювали майбутній автономний
статус України; до того ж есери рішучіше наголошували на необхідності
федералізації Росії. Проте, як було зазначено, Тимчасовий уряд ставився до
подібних вимог досить негативно, намагаючись зберегти «єдину неподільну Росію».
ІІ Універсал Центральної Ради від 3 липня 1917 року лакейськи запевняє
«тимчасових» : передчасне проголошення автономії нам не потрібне, бо це питання
може бути вирішено тільки Установчими зборами [9].
Після спроби невдалого правого перевороту на
чолі з генералом Корніловим, який хотів встановити в країні військову диктатуру,
популярність соціал-радикальних сил стрімко зростає. Невдоволення «війною до
переможного кінця», загальна криза, що дедалі більше захоплювала тогочасне
російське суспільство, гостра радикалізація народних мас, чиї прагнення новопосталий
демократичний уряд втілювати у життя не не поспішав - бо перш за все мав клопіт
виконанням своїх обіцянок перед союзними державами (постачати «гарматне м'ясо»
для імперіалістичної бійні) та служінням інтересам вітчизняної буржуазії
(яка,між іншим, прагнула єдинонеділимства) зумовлюють остаточний перехід всієї ініціативи до тих,
хто підіймав на свої знамена гасло «Вся власть советам!». Якщо раніше в
Петроградській раді робітничих депутатів майже неподільно панували меншовики та
праві есери, то тепер ситуація змінюється на користь їхніх політичних опонентів.
Після блискавичного повалення влади «тимчасових», Петроградський
військово-революційний комітет передає всю владу щойно відкритому ІІ
Всеросійському зїзду Рад робітничих та солдатських депутатів, який обирає новий
уряд – Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним). Вже
наступного дня 26 жовтня РНК приймає декрети про мир та про землю. Другий
передбачав негайну передачу всіх поміщицьких, державних, удільних та інших
земель для розподілу між трудовим селянством. Перший, окрім пропозиції до всіх
воюючих сторін про початок переговорів про справедливий мир без анексій і
контрибуцій, основним принципом відносин між народами проголосив принцип права
націй на самовизначення, записаний у партійну програму РСДРП (9 п.) ще 1903-го
року [10].
Чи можна вважати більшовизм частиною власне
українських революційних сил, а
очільників Центральної Ради «українськими керенськими»? Як саме відбувався
перехід лівого крила українських соціалістичних партій до
інтернаціоналістського комуністичного табору? Щоб відповісти на ці питання, насамперед треба
зазначити, що представничий орган української демократії в особі Центральної
Ради на чільне місце ставив питання національного життя українства, тоді як на
соціальні питання Рада мало зважала. Соціал-демократія вважала процес
звільнення робітничого класу від капіталістичної експлуатації за тривалий
процес соціальної еволюції, яка завершиться ненасильницькою перемогою
соціалістичного ладу. Від початку вона захоплювалася такими теоретиками європейської
соціал-демократії, як Карл Каутський чи Едуард Бернштейн. Офіційний друкований
орган УСДРП газета «Робітнича справа» була малопопулярною серед зросійщеного
міського робітництва. Дещо радикальнішими в соціальному аспекті були есери, які
більш наполегливо говорили про таке болюче для селянства земельне питання та про
трудовий принцип політичного представництва, проте загалом вони не змінювали
політичного курсу Центральної Ради. Їхня партія стрімко росла численно,
здобуваючи собі популярність зокрема у «Селянській спілці». Так чи так, обидві
ці партії проростали з відповідного національного органічного середовища, тоді
як більшовизм був об’єктивно російським явищем. Хоч централізаторські принципи
останнього почасти змушували ігнорувати «суто місцеві» умови чи питання, більшовики
Південно-Західного обласного комітету першими зрозуміли необхідність їх
послідовного врахування. Справа полягала не тільки в критичному ставленні до ленінського
революційного радикалізму напередодні Жовтневої революції, коли, як згадував
тодішній голова ради робітничих депутатів Кременчука Георгій Лапчинський, політична
лінія Південно-Західного комітету була «…ще
надзвичайно далека від розуміння, що революція приведе до диктатури
пролетаріату…» коли всі готувалися до моменту всенародної революції, яка «…повалить
царя, після чого неминуче має, мовляв, народитися буржуазна республіка з
установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоврядуванням» [11],
і який голова комітету Євгенія Бош навіть визначала як єресь, але й в
особливому ставленні до місцевої демократії. Варто зазначити, тривалий час
єдиної політичної лінії у ставленні до Ради більшовики справді не мали.
Друкований орган полтавських більшовиків за редакцією згадуваних Василя Шахрая
та Сергія Мазлаха «Молот» так визначав своє ставлення до українських та
великоросійських «угодовських» соціалістичних партій вже після падіння
підтримуваного останніми Тимчасового уряду : «…объективное положение украинского
народа таково, что даже буржуазные и в особенности мелкобуржуазные элементы:
радикалы, украинские социалисты-революционеры и социал-демократы, занимают
далеко более революционную позицию, чем российские социалисты-революционеры и
меньшевики… Советы в опасности! Центральная Рада в опасности! Поддержите Петроград!
Поддержите Киев! Долой рознь между Петроградом и Киевом! Только врагам на
пользу такое разьединение!…” [12].
 | |
| Василь Шахрай |
ІІІ Універсал Центральної Ради проголосив
Українську Народну Республіку, водночас засудивши «більшовицький переворот у
Петрограді» та зазначивши, що наразі «Центрального російського правительства
немає». На цьому етапі очільники ЦР роблять ставку на створення «однорідного
соціалістичного уряду» для Росії, який ініціювали російські соціалісти
Авксєнтьєв і Чернов. Окрім того, вони
намагалися вести діалог із Доном, який «визначився» на антибільшовицькому
отамані Каледіну, відповідно пропускаючи контрреволюційні козачі частини з
фронту через свою територію. Врешті-решт, це призвело до формального початку
війни між Центральною Радою та ленінським урядом, ультиматум від якого радівці
отримали якраз під час І Всеукраїнського з’їзду рад, де більшовики намагались
мирно переобрати склад ЦР. Ясна річ, цей ультиматум остаточно підірвав
більшовицьку позицію, змусивши їх залишити з’їзд [13].
 | |
| Євген Неронович |
Створений на альтернативному харківському зїзді перший український
радянський уряд – Народний секретаріат (у складі Євгенії Бош, Володимира
Ауссема, Георгія Лапчинського, Василя Шахрая та ін.), діяльність якого
принципово ігнорували більшовики Донецько-Криворізького басейну на чолі з
Федором Сєргєєвим (Артемом), але підтримувала невелика група УСДРП, очолювана
Євгеном Нероновичем, який залишив київський з’їзд солідаризувавшись з позицією
більшовиків, звісно, не став самостійним урядом совітської УНР (на противагу
радівській УНР), котрий міг, спираючись на українські трудові маси, провадити
свою незалежну державну політику. Керуючий справами Народного Секретаріату
Георгій Лапчинський згадує, як секретар військових справ Василь Шахрай
скаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не
хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом
серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх
прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені
доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської
влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми
маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське
дивиться, як на вороже, контрреволюційне?» [14]. Після взяття Києва
червоногвардійськими загонами під командуванням Михайла Муравйова, Народний
Секретаріат ненадовго переїжджає туди, але саме його становище було достатньо
скрутним, адже місцеві ради часто провадили самовільну політику, заперечуючи
владу над собою Українського Центрального Виконавчого комітету, отже вважаючи
своїм урядом тільки петроградську Раду Народних Комісарів. Що стосується
широких мас українського населення, то вони або були на боці Центральної Ради,
або пасивно-нейтрально спостерігали за подіями.
Раликалізація
Української революції та розкол соціалістичного
руху.
Після підписання мирного
договору з Німеччиною у Брест-Литовську, за умовами якого російське
більшовицьке військо залишало терени України, відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд
совітів, який проходив у Катеринославі, куди ще не встигло дійти закликане
радівською делегацією союзне німецьке військо, яке мало б допомогти Раді
встановити порядок в Україні. Оскільки сам Лев Троцький визнав на брестських
переговорах управненість делегації ЦР як представників України, німці легко
пристали на вигідну пропозицію радівців.
Щоб розв’язати собі руки для боротьби з німецьким імперіалізмом та
радівськими гайдамаками, на зїзді була майже одноголосно проголошена резолюція
про самостійність Української совітської республіки. Стосовно питання ставлення
до самого Брестського миру розкол пройшов майже порівну: лівоесерівську
(мова, ясна річ, про російських соціалістів-революціонерів), які різко
засуджували мирний договір з німецьким імперіалізмом, тобто стояли на позиції
революційної війни проти останнього, та більшовики, які все ж визнавали
необхідність такого договору. Підтримка більшовицької позиції «уесдеками»
виявилась вирішальною, тож російські
ліві есери мусили поступитися. Невдовзі вся територія України була зайнята
німецьким військом, а учасники проголошення совітської самостійності опинилися
за її межами [15]. На партійній конференції у Таганрозі 19 - 20
квітня 1918 року українські більшовики проголошують створення незалежної від
РКП(б) комуністичної партії – КП(б)У. Одначе, як відомо, вже перший установчий
з’їзд КП(б)У, що відбувався в Москві під пильним наглядом «всеросійського
центру», рішення таганрозької партійної наради скасував. Тут ми бачимо перемогу
поглядів тієї частини «українського» більшовизму, яка голосувала проти
необхідності якоїсь самостійної партії, більш того, не визнаючи ніякої України
взагалі – так званої «катеринославської точки погляду» на чолі з такими діячами
як Імануїл Квірінг, Яків Епштейн та інші.
Підсумовуючи вже сказане: в добу Центральної
Ради внутрішні сили української революції, яка хоч і була важливою складовою
частиною загальноросійської, але безумовно мала свою особливу специфіку, що в
свою чергу обумовлювала відмінну від власне російської динаміку, були ще
неготовими до наступного етапу революційної радикалізації, яким для Росії стали
події Жовтня. Відповідно майбутні українські революційно-комуністичні сили все
ще додержувалися тактики «єдиного фронту» всередині дрібнобуржуазної
Центральної Ради. Не останньою чергою давалося взнаки національне питання. Наступний
революційний етап пізніше підготує тільки німецька окупація, на багнетах якої
буде встановлено режим гетьмана
Скоропадського, що поновив старі панські порядки. Російські більшовики та
соціалісти-революціонери виходили з інших міркувань, часто не розуміли місцевої
специфіки, бувши об’єктивно чужонаціональною силою. Втім,
абстрактно-інтернаціоналістські формули не мали дійсної життєвої сили.
Якщо правий військовий переворот Лавра Корнілова
проти уряду Керенського виявився невдалим, то «українських керенських» простіше
було скинути з владного олімпу. З приходом армій Центральних держав в Україну
почалися тертя й конфлікти між українським урядом та головнокомандувачами
німецького війська яке все більш самовільно провадило нічим неприкриту
окупаційну політику відверто ігноруючи Раду. За допомогою до німецьких багнетів
звернулися представники старих панівних класів, що були дуже невдоволеними
соціалістичною політикою ЦР, яка хоч і продовжувала тривалий час хитатися між
інтересами протилежних соціальних сил, все ж запевнила трудящих у виконані
своїх обіцянок вже у найближчому майбутньому, водночас заважаючи «союзникам»
грабувати трудящих на свій розсуд. Насамперед
готовність якнайскоріше покінчити з Радою виявляли великі землевласники. Налякані
можливістю втілення в найближчому майбутньому Земельного закону, згідно якого
вони мали віддати частину своєї землі для наділу безземельним селянам, часто
вони зверталися безпосередньо до штабів «союзницького війська». Головнокомандувач
окупаційного війська Ейхгорн в квітні 1918-го видає укази про обов’язковий
засів селянами поміщицьких земель та про введення військово-польових судів для
непокірних. На протести з боку Центральної Ради німецькому головнокомандувачу
було глибоко начхати. 29 квітня 1918 року відбувається підтримуваний німецькою
військовою владою та ініційований т.з. Українською хліборобською партією
державний переворот. До влади приходить ставленик «хліборобів» - поміщиків, що
ніколи не жали власними руками хліб, колишній генерал царської служби, друг
чорносотенного офіцерства, очільник створюваного Центральною Радою Вільного
козацтва (до цього командуючий Першого українського корпусу, який нібито
захистив Київ від збільшовичених військ на чолі з Євгенією Бош) Павло
Скоропадський. В своїй першій «Грамоті…» гетьман «скасував» Центральну Раду,
водночас ліквідувавши земельні комітети. Відбувалася реставрація старих
дореволюційних порядків.
Член ЦК УСДРП Панас Феденко так змалював класову
основу гетьманської політики: переворот 29 квітня 1918 року безоглядно
використали в своїх класових і національних інтересах російські реакційні групи
в Україні… Теж і всеукраїнський з’їзд діячів «промисловости, торгівлі й фінансів»
(скорочено – «Протофіс»), під проводом Фон Дітмара, графа А.Бобринського, князя
А. Голіцина, князя В.Кочубея та інших російських націоналістів, постановив у
травні 1918 р. всіма силами піддержувати владу Скоропадського. Визначні члени
уряду гетьмана – Лизогуб, Василенко, Вагнер і інші брали активну участь у цих
з’їздах панівних кляс України. Була то влада неприховано класова…» [16]. Цілком зрозуміло, що
невдоволення робітників та селян гетьманським урядом загрожувало неабияким
соціальним вибухом.
 | |
| Панас Феденко |
Позиція як українських есерів, так і українських
соціал-демократів щодо перевороту та тактики політичної боротьби в умовах
гетьманського режиму викристалізувалася на їхніх травневих з’їздах, які
нелегально проходили в лісових масивах під Києвом. V з’їзд УСДРП відзначав
той факт, що революція в Україні вийшла за рамки національної. Проведення її
завдань у життя було узалежнено від міжнародних факторів, зокрема, збройного
втручання Центральних держав у внутрішнє життя Української республіки.
Висувалося також гасло якнайшвидшого скликання Всеукраїнських Установчих
Зборів. Тим не менш варто відзначити, що ЦК партії прийняв рішення про
необхідність легальної роботи в умовах гетьманського режиму, яке пояснювалося
насамперед бажанням зберегти масовість та впливовість партії, хоч насправді все
було геть навпаки – робітництво подібну тактику зовсім не схвалювало. 13 - 16
травня 1918 року відбувся VI з’їзд УПСР, де за основу було прийнято проект,
запропонований її правим крилом. Цей проект рішуче засуджував узурпацію влади
гетьманським режимом, наголошував на потребі боротися за демократизацію
суспільного життя, але відкидав своєчасність влади «соціалістичних елементів
суспільності». Як і соціал-демократія, українські соціалісти революціонери
стояли за скликання Установчих зборів. Розколу серед перших тоді не відбулося,
зате праве та ліве крило УПСР порозуміння так і не досягли: есери, що
орієнтувалися на легальне існування партії створили Організаційний комітет
Центральної фракції на чолі з Григоріївим, до якого увійшли І.Лизанівський, М.Шаповал, О.Щадилов
та О. Янко). Ліве крило партії, яке стояло на засадах підпільницької
нелегальної боротьби, отримало назву від офіційного друкованого органу газети «Боротьба»
– боротьбисти (на чолі боротьбистів стояли Василь Еллан-Блакитний та Олександр
Шумський). Саме боротьбисти пізніше утворили першу українську партію, яка
оголосила себе комуністичною, відігравши значну ролю у подальших революційних
подіях [17].
 | |
| Микита Шаповал |
Павло Христюк висловився про боротьбистів та
незалежних уесдеків так: «Ліве крило стояло на непримиримій, революційно-клясовій
позиції, одкидаючи всяке угодовство, всяке примирення з гетьманщиною і
підготовляючи робітниче-селянські маси до насильного революційного повалення
диктатури буржуазії в Україні» [18]. Незалежницька фракція УСДРП почала
викристалізовуватися наслідком незадоволення входження партії до новоствореного
(мова про серпень 1918-го) протигетьманського Українського Національного Союзу
(УНС), який об’єднував на спільній платформі різноманітні сили тодішнього
політичного спектру. Незалежники перебудовувалися на позиції класової боротьби
пролетаріату, тим самим відкидаючи союз із буржуазно-демократичними силами. Тим
не менш, представники УНС нарешті взяли чітку орієнтацію на необхідність
силового повалення влади самопроголошеного гетьмана. Ініціаторами підготовки
антигетьманського повстання стають очільник «союзу» Володимир Винниченко та
лідер есерів центральної течії Микита Шаповал. До створеного ЦК УСДРП Українського
Військово Революційного Комітету входять також незалежники Михайло Авдієнко й
Анатолій Пісоцький. Наприкінці жовтня-початку листопада представники УВРК
навіть проводять переговори з більшовицькою делегацією на чолі з Дмитром
Мануїльським, які перебували тоді в Києві як представники мирної делегації РСФРР,
але практичного значення для антигетьманського повстання ці перемовини де-факто
не мали, адже українська сторона не погодилася на запропонований Мануїльським
оборонний союз проти держав Антанти (які вже активно підтримували російський
контрреволюційний білогвардійський рух). Спроби домовитися про спільні дії були
також із боротьбистами, але ті відкинули можливість такої співпраці, оскільки
стояли на радикальній совітській позиції, намагаючись підняти повстання
власними силами [19].
13 листопада 1918 року було утворено революційний
орган, який отримав назву Директорії. Після перемоги Листопадової революції у
Німеччині, коли багнети окупантів захиталися, ясновельможний відчайдушно
сподівався на можливість підтримки його «Української держави» великоросійським білогвардійським
рухом (визнавши федеративний зв'язок України з білогвардійською Росією), та
було вже запізно: 14 грудня гетьману довелося зректися влади, а потім втекти
разом зі своїми союзниками [20]. Спроби боротьбистів самостійно підняти
антигетьманське повстання виявилися невдалими. Насамперед це можна пояснити
браком організаційних сил, відсутністю такої масової підтримки, яку могла
здобути Директорія. Добре знаним є
епізод боротьбистського повстання на початку грудня в Чернігові, здійсненого
відповідно до наказу Українського військово-революційного комітету. Повстання
було придушене, а його очільника Андрія Заливчого (члена боротьбистського ЦК) було
поранено, а згодом заколото багнетами гетьманської варти. Успішнішим було організоване
губернським повстанським комітетом полтавське повстання, коли 27 листопада 1918
року в захопленій революціонерами Полтаві була проголошена Радянська
Соціалістична Республіка. Невдовзі штаб повстання та ревком були заарештовані
петлюрівським отаманом Лівобережної України Петром Болбочаном, що увійшов зі
своїм військовим загоном до міста. Серед схоплених петлюрівцями керівників
повстання були Василь Еллан-Блакитний, Василь Лазорський та Андрій Хвиля, яких,
щоправда, пізніше було звільнено [21].
Більшовицька агітація взяти всю владу до рук
робітничих рад, безперечно, мала успіх серед трудящих мас, одначе це не
означало успішність владарювання на місцях, тим більше, коли пролетарська
диктатура через ради все більш замінювалася відвертим диктатом партії та її
нечисленних вождів вищого ешелону влади, які мали начебто виняткові знання щодо
«правильності» дій. Серед українських мас диктатура більшовицької партії сприймалася
також як окупаційна диктатура. Так чи так, революційний буревій загрожував
охопити весь «цивілізований світ». Перемога Листопадової революції тішила надіями
на майбутній успіх німецького пролетаріату та на близьку світову соціалістичну
революцію, що видавалася осяжною перспективою лівій незалежницькій фракції
української соціал-демократії, яка вже впевнено ставала на шлях організаційного
розриву зі своїм офіційним центром. Після повалення гетьманства та перемоги
Директорії цей процес добігав свого логічного завершення.
 | |
| Георгій П’ятаков |
28 листопада в Курську було створено Тимчасовий
робітниче-селянський уряд України під головуванням Георгія П’ятакова.
Симптоматично, що цей черговий «український уряд» створювався не в Україні, як
до цього за її межами створювалася КП(б)У. Проголосивши
себе очільниками антигетьманського повстання, яке вже давно палало, вони навряд
чи могли стати ними насправді. Відбувся новий похід більшовиків на Україну, більш провальний, аніж
попередній.
Український
комунізм: від постання до загибелі.
НаДержавній нараді у Вінниці 12 - 14 грудня 1918 року, в якій взяли участь
представники Директорії, УСДРП та центральної течії УПСР, розглядалося питання про форми організації влади на тодішньому
революційному етапі політичного життя. Необхідність встановлення диктатури
робітничих та селянських рад найбільш активно обстоював лівий соціал-демократ
Михайло Авдієнко. Цікаво, що тоді цю пропозицію підтримав навіть голова
Директорії Володимир Винниченко, адже це б мало вибити соціальну основу з-під ніг
агітаторів - більшовиків. Разом з тим, як вважав Винниченко, система радянського представництва обов’язково
має бути більш
справедливою, ніж вона була реалізована в РСФРР. Пізніше, як
відомо, Володимир Винниченко змінить свою думку та виступить проти радянської
позиції на VI з’їзді УСДРП. Оскільки решта членів Директорії
УНР рішуче відкинули таку пропозицію, бо продовжували захищати лінію єдиного
надкласового фронту боротьбі за власну державність, Винниченко почав вагатися.
Компромісна позиція Винниченка про організацію влади за трудовим принципом (в
органах влади мали бути представлені тільки представники тих соціальних груп, які не живуть за рахунок
експлуатації чужої праці) була відкладена до Трудового
конгресу, який мав остаточно вирішити форми організації влади. Практично цей трудовий
принцип так ніколи й не було реалізовано [22]. До всього іншого додавалися складні взаємини з
цілком правим урядом ЗУНР, яку очолював Євген Петрушевич. Щодо загальної
характеристики українського політичного проводу, яка добре відображала собою безкінечні
хитання між протилежними класовими інтересами, зокрема випробування
різноманітних політичних комбінацій та сподівання домовитися то з
імперіалістичними антантівськими «союзниками» (французьким командуванням), то з
більшовиками, він пройшов політичну еволюцію від урядування Чехівського, що
являло собою велику коаліцію в складі соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів,
самостійників і безпартійних, до цілком правого (без участі уесдеків та уесерів)
уряду Остапенка («мала коаліція»), а від нього до цілком соціалістичної
коаліції – уряду Мартоса, якого пізніше змінить Ісаак Мазепа. Останній погоджувався
у своїх спогадах з есером Христюком, відзначаючи брак продуманості, неузгодженість
будь-яких спільних дій, невирішеність кардинальних питань внутрішньої і
зовнішньої політики, які стали причиною краху коаліції правих та лівих
українських партій. Спроби домовитися з Антантою зрештою призвели до виходу
соціалістів з коаліційного уряду, але банкрутство уряду Сергія Остапенка
забезпечило створоння цілком соціалістичного уряду на чолі з Борисом Мартосом [23].
 | |
| Борис Мартос |
Остаточний організаційний розкол між правим «офіційним»
крилом УСДРП, головними репрезентантами якого були катеринославці Ісаак Мазепа
та Панас Феденко, які впевнено захищали принципи загального виборчого права,
парламентської демократії – «єдиний надкласовий фронт», та лівим
«незалежницьким» крилом «уесдеків», яке твердо обстоювало радянізацію УНР,
поступово рухаючись до створення комуністичної партії, став 10-13 січня 1919 року VI з’їзд УСДРП. Отримавши
меншість голосів на з’їзді, незалежники на чолі з Анатолієм Пісоцьким та Михайлом Ткаченком залишили його. Наприкінці того ж місяця
позиція «офіційних» УСДРП перемагає також на Трудовому Конгресі.
Натомість «незалежники» продовжують обстоювати свою лінію. Вони засновують власний друкований орган –
газету «Червоний прапор» за редакцією Михайла Авдієнка. «Директорія, - зазначалося
в одній з передовиць «Червоного прапора», - відігравши велику організаційну
ролю у боротьбі з гетьманством і тими німецькими силами, що підтримували його, закінчила
свою позитивну роботу… Далі пішла помилка за помилкою, хитання дрібнобуржуазної
влади між соціалізмом та імперіалізмом і зрада тим самим революційним працюючим
масам»[24].
Оскільки спроби наймасовішої партії трудового селянства УПСР домовитися мирним шляхом з більшовиками провалилися, повстанський антибільшовицький рух набував в Україні дедалі загрозливіших форм. Незважаючи на те, що повстанці стояли на позиціях необхідності встановлення саме радянської форми влади, уряд Християна Раковського де-факто провадив грубу окупаційну політику, що зрештою призвела до його нищівної поразки та втечі з України, коли влітку 1919-го становище уряду стало критичним під одночасним тиском повстанства та армії головнокомандувача «Вооруженных сил Юга России» білого генерала Антона Денікіна, що наступала. На чолі створеного у квітні 1919 року Всеукраїнського революційного комітету (Всеукрревкому), який поставив ультиматум Раковському, став «незалежник» Юрій Мазуренко. Ось як пізніше, вже після створення ними Української комуністичної партії, відповідаючи на відкритий лист уповноважених ЦК КП(б)У Яковлєва (Епштейна) та Мануїльського, колишні «незалежники» пояснювали свою участь у повстанському русі: «Наше наступление было направлено не против диктатуры пролетариата, а против оккупационной власти с целью установления диктатуры украинских рабочих и беднейших крестьян на своей территории, с целью предотвратить повстанческое движение, вызванное Вашими грубыми ошибками, от захвата его действительной контрреволюцией, сил которой и об’ективного положения мы не учли и тем оказались разбитыми контрреволюцией вместе с Вами» [25].
Під час другого приходу
більшовицької влади боротьбисти стають її союзниками. Тоді вони переживають
стрімку ідейну еволюцію. Вже в 1919 році партія перейменовується на «УПСР (комуністів-боротьбистів)». Влітку того таки року, коли вже палало
антибільшовицьке повстання, вона об’єднується з невеликою групою УСДРП незалежних-лівих, які
відкололися від УСДРП «незалежників» через небажання виступати проти
більшовиків (орієнтуючись на приклад боротьбистів); тоді ж вона змінює назву на
«Українська комуністична партія (боротьбистів)». Попри те, що більшовики
вдало використали цю партію для свого впливу на маси сільської бідноти, на боротьбистів
навішували наличко дрібних буржуа або навіть контрреволюціонерів. На цій
підставі їм відмовляють у вступі до Комінтерну (лютий 1920 року). Зауваження на
проект постанови Виконкому Комінтерну були підписані особисто Леніним. Боротьбисти, мовляв, своєю спробою
створення окремої комуністичної партії намагаються розколоти лави трудящих. У
березні 1920-го УКП(б) заявляє про свій саморозпуск та вливається до КП(б)У разом з такими її керівними кадрами як
Василь Блакитний, Григорій Гринько, Олександр Шумський, Панас Любченко, Андрій Хвиля та іншими [26].
 | |
| Василь Еллан - Блакитний |
Установчий з’їзд УКП відбувся 22 - 25 січня 1920
року, тобто незадовго до того, як провід УКП (б) оголосив про розпуск своєї
партії. Лідерами укапістів стали такі видні незалежники, як Анатолій Пісоцький (свої
теоретичні праці він підписував згадуваним псевдо Андрій Річицький), Михайло
Ткаченко, Юрій Мазуренко, Михайло Авдієнко, Павло Кулиниченко та ще ряд
активних колишніх «незалежників». Перші двоє підготували проект програми
Української комуністичної партії. Програма УКП загалом була подібною до
програми російських більшовиків, але водночас мала свої оригінальні положення.
Так, скажімо, її автори наголошували на тому, що пролетарська революція в
кожній країні має здійснюватися організованими зусиллями свого пролетаріату, а
не бути насильно імпортованою на чужонаціональних багнетах. Окрім того, цікавими були положення
про обов’язкове встановлення шестигодинного робочого дня для працівників
шкідливих виробництв та копалень з майбутньою перспективою його загального
введення без зменшення зарплатні та виокремлення двох годин на вивчення теорії
ремества та продукування, а також практичне вивчення техніки державного
управління і військової справи [27].
Засновником Закордонної групи Української комуністичної
партії став Володимир Винниченко, який еволюціонував тоді до комунізму, хоч і
продовжував бути опозиційним до більшовиків політичним діячем. Він відмовився
від пропонованої йому посади заступника голови Раднаркому УРСР з портфелем
наркома закордонних справ. Більшовиків Винниченко намагався критикувати не лише
з суто національних, але більш послідовно лівих позицій, адже дійсної влади совітів, дійсної пролетарської
диктатури в Росії, на думку товаришів із Закордонної групи УКП, зовсім не було [28].
Стосунки між укапістами та їх закордонними товаришами з організаційної точки
зору були суто формальними, тобто такими, які декларувалися лише на словах.
Насправді ж, як відомо, провідні діячі УКП ставилися до ідей та особи
Володимира Винниченка достатньо критично. Тим не менш, останній, маючи більш
ніж скептичне ставлення бодай до можливості перетворення КП(б)У на партію
українського пролетаріату, пророкував стрімкий успіх УКП. Свою думку він
виводив з того, що «УКП, сконструювавшись у партію в початку 1920 року, за
кілька місяців свого істнування при тяжких, несприятливих умовах – без влади, без
пайків, без матеріальних засобів…при вічних переслідуваннях урядової партії КП(б)У,
при арештах видатніших членів і розгонах цілих організацій, - ця партія за
три-чотири місяці мала вже вже більше 2000 тисяч членів, зарегістрованих, переведених
через всі попередні, підготовчі до вступу в партію етапи (а не тільки
занотовані й заведені в книжки, як то переважно робиться при вступі до КП(б)У)… Пояснюється
це тим, що КП(б)У не є партією українського робітництва. Вона не є ні по своїй
соціальній природі, ні по складу, ні по тактиці пролєтарською партією. Це
партія дрібно-буржуазної інтелігенції з незначною домішкою руського або
зрусифікованого робітництва…»[29].
Не зважати на укапістів як політичною силою було
неможливим. Це змушувало РКП(б) та її фактичну областну організацію КП(б)У
визнати легальне існування УКП, водночас
лишаючи своїх опонентів поза Комінтерном. До лав укапізму переходили найбільш
чесні елементи з лав владної партії. Серед відомих більшовиків, які перейшли до
УКП, засвідчуючи, що саме ця партія є справді партією українського пролетаріату,
а не рахується такою тільки за назвою, був лідер «фракції федералістів» Георгій
Лапчинський. Очолювана ним раніше фракція підтримувала зв'язок з боротьбистами,
маючи серед своїх прихильників колишніх «уесдеків» з групи Євгена Нероновича.
Не всі вони виявили бажання приєднатися до УКП, одначе, варто зазначити,
відіграли свою немалозначну роль в революційних подіях того часу, також
виступаючи переконаними борцями за незалежність радянської України. Так, ідейним ватажком українських комуністів, що були опозиційно налаштовані
до лінії ЦК КП(б)У в національному питанні і в жовтні - грудні 1919 р.
групувалися навколо української секції Московського комітету РКП(б), був колишній «уесдек» Павло Попов. Власне,
усіх цих комуністів нерідко й означали тоді як "групу Попова". Саме він, а не Лапчинський, - як відзначає дослідник Геннадій Єфіменко
- був автором доповідної записки до ЦК РКП(б), яку підписали члени Президії української
організації при Московському комітеті РКП(б).
 | |
| Георгій Лапчинський |
На початку грудня 1919
р. ця записка, до якої було додано емоційну україномовну передмову, була опублікована
в Житомирі окремою брошурою під назвою "Наша сучасна політика". На думку дослідника, брошура
Попова мала навіть суттєвіше значення, ніж відома «До хвилі» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха [30]. Що
стосується Лапчинського, то навіть в УКП він мав особливу позицію, яка
наближала його до «децистів» (Групи демократичного централізму на чолі з
Тимофієм Сапроновим), які виступали проти бюрократичного виродження революції.
Провідних теоретиків УКП він називав «неофітами», тобто неофітами
ортодоксального комунізму [31]. Одначе, цілком ймовірно, Лапчинський не був одиноким у
своїх поглядах. Цікаві деталі з приводу ідейного різнобою в лавах укапістів
згадує Іван Майстренко: «…Наприкінці 1920 року в РКП(б) спалахнула дискусія про
профспілки. Власне, це була дискусія, за якою крилося питання – куди йти далі
революції…Дискусія перекинулася і на УКП. Більшість її керівних кадрів не мали
виразної лінії – на чий бік стати. Тільки два члени ЦК одверто стали на бік
«Робочої опозиції». Це – Драгомирецький і Замочник. Обидва – робітники…» [32] -
Майстренко пояснює, як розходження в середині УКП стали причиною її глибокої
кризи та майбутньої самоліквідації 1 березня 1925 року - «…Дискусія тривала до Х зїзду РКП(б), який
розпочався 8 березня 1921 року. На цьому зїзді Ленін виступив з програмою непу (Нова
економічна політика)…Проголошення непу викликало глибоку кризу й в УКП. Ціла
групав партії вважала неп єдиним виходом для революції…До цієї групи належали
такі члени ЦК: Мазуренко, Кулиниченко, молодий Симон і я (кандидат до ЦК)…Річицький раптом повернувся всім фронтом проти непу…» [33]. Незважаючи на
відхід частини старих членів УКП, загальну кризу цієї партії та тиск з боку
державних органів, переслідування ГПУ, фактично Українська комуністична партія
продовжувала існувати до свого саморозпуску в березні 1925 року. Щоб
прослідкувати, чим позначився останній період існування УКП, знову надаємо
слово Іванові Майстренку: «…наприкінці 1923 року, до мене звернулися молоді
хлопці УКП (сам Майстренко покинув партію ще в період вище згадуваної «непівської
кризи» - А.К.), які сказали, що вони за підтримкою ЦК КП(б)У творять ліву
фракцію УКП та влиття її до КП(б)У. Ці люди запросили мене, як колишнього члена
УКП включитися в їхню діяльність. Очолив Ліву фракцію УКП Тихон Корнієвський,
робітник гути в Костянтинівці… Колишні боротьбисти мусили брати участь в
діяльності Лівої фракції УКП. Так, на самому початку її роботи, на її
організаційних засіданнях в помешканні Петра Синявського (активіста УКП – А.К.)
брав участь колишній боротьбістський лідер член оргбюро ЦК КП(б)У Олександр
Шумський, який тоді був керівник агітпропу ЦК КП(б)У… Річицький і його оточення
обрали…лінію Лівої фракції, але ззовні дуже відмінну. Це видно було з двох
меморандумів – меморандуму ЦК УКП і меморандуму Центрального бюра Лівої фракції
УКП, поданих до Комінтерну на початку 1925 року… Якщо Комінтерн визнає право
українського народу на суверенну українську соціалістичну державу (Як
зазначалося в меморандумі ЦК УКП – А.К.), то УКП підпорядкується його вимозі
самоліквідуватися і влитися до КП(б)У».
Оскільки формально Комінтерн визнав таке право за українським народом, а
укапісти вже не мали іншого виходу з ситуації що склалася, знаходячись вже на
межі легального існування, рішення про саморозпуск було прийнято [34].
Дві українські комуністичні партії практично
розминулися у часі, були вихідцями з двох протилежних соціалістичних традицій,
мали чимало ідейних та тактичних протиріч, але обидві відіграли значущу роль в
революційних подіях 1917-1921 років. Для
сучасних українських націоналістів всі вони були лише «інструментом в руках
великоросійських поневолювачів», «прислугою чужоземних окупантів». З іншого ж боку, чимало
сучасних «комуністів» та «соціалістів», що орієнтуються на різноманітний
псевдосоціалістичний чи псевдоінтернаціоналістичний досвід, впевнено викривали
б укапістів та боротьбистів як петлюрівців чи соціал-націоналістів. Насправді, як
бачимо, без союзу з українськими пролетарськими
революціонерами-інтернаціоналістами, який для виживання російської революції був
просто необхідним, більшовики серйозно ризикували втратити для себе зв'язок з
українськими трудовими масами. Хоч Велика революція 1917-1921 років
історично-об’єктивно зазнала поразки як
революція соціалістична, як радикальна буржуазно-демократична революція
вона перемогла. Поряд зі згадками про злочини державно-капіталістичного режиму,
заперечувати які було б марною справою, адже цей режим винищив також всіх тих,
хто найщиріше вірив та боровся за
перемогу «загірної комуни», треба говорити і про те, який внесок у формування
модерної української нації зробили борці за соціальну революцію, носії
комуністичного ідеалу, який органічно постав на грунті українського
соціалістичного руху, кращі представники якого, перейшовши на позиції
послідовного інтернаціоналізму та наднаціональної єдності трудящих всього світу,
рішуче критикували великодержавні забобони революціонерів панівних
великодержавних націй (до яких безумовно можна зарахувати і більшовиків), щоб
пізніше відіграти провідну роль в становленні хоча б фіктивної власної
державності (що мали би більш-менш
автономний статус), становленні нового суспільства, політиці коренізації та
українізації, створенні новітньої культури та мистецтва там, де нещодавно була
абсолютно безправна зацькована Малоросія. Всі здобутки того періоду пізніше не
знищив ані кривавий сталінський терор, ані державно-капіталістична реакція
проти старої революційної гвардії.
Тривалим та непростим буде зародження нового
робітничого руху на «пострадянському просторі», де мовчазній робітничій масі
досі руки впали. Героїчна історія боротьби свого класу йому практично невідома.
Зате робітництво чудово знає тих, хто десятиліттями паразитував на ідеалах
соціального визволення трудящих – партійних бонз із КПУ чи інших «лівих
партій», які слугували чи слугують ганебним інструментом капіталізму та
імперіалізму. Хто такі боротьбисти чи укапісти, знає лише невеликий гурт
обраних. Цей морок забуття має бути розвіяно задля подолання класової непам’яті
сучасного українського пролетаріату, але
так само важливо наголошувати на внеску цих борців у всесвітню інтернаціональну
боротьбу всього робітничого класу, адже саме за всебічне визволення останнього
вони складали свої голови, щиро вірячи, що чинять так не дарма.
Артем Клименко
Вересень 2016
- 1. Майстренко І. Про книгу "До хвилі" та її авторів // Сергій Мазлах і Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. — Нью-Йорк: "Пролог", 1967. — Стор. 9-19.
- 2. В. Шахрай, С.Мазлах. «До хвилі» - «Пролог»., Нью-Йорк, 1967 р. – С. 222 – 234.
- 3. Юренко О. П. Василь Шахрай: «Пливти проти течії» // Політологічні читання. – К., Едмонтон, 1993. – № 3. – С.125 – 126.
- 4. Річицький А. : «Од демократії до комунізму». //«Червоний прапор», Київ. Грудень 1919 р. — січень 1920 р.
- 5. Юренко О. П. : "Із мороку забуття. Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович // Реабілітовані історією. "Рідний край". – Київ-Полтава., 1992 р., – С.226.
- 6. Висоцький О. Ю. «Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок» - «Основні цінності», К. 2004 р., – С. 29-30.
- 7. Бевз Т. А. « Партія національних інтересів і соціальних перспектив (політична історія УПСР)» – «Іпіенд», К. 2008 р., – С. 110 – 112.
- 8. Здоров А. А. «Український марксизм – короткий огляд перших кроків» // «Україна Модерна», Київ. №14(3), 2009.
- 9. Висоцький О. Ю. «Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок» – «Основні цінності», К. 2004 р., – С. 54-58.
- 10. Здоров А.А. «Український Жовтень» – «Астропринт», Одеса. 2007, С. 50 – 52.
- 11. Лапчинський Г. «З перших днів всеукраїнської радянської влади». // Летопись революции. Журнал Истпарта ЦК КП(б)У. – 1927 рік. – № 5 (26). – С. 52.
- 12. Молот. Орган Полтавского комитета РСДРП. – 1917. – 14 листопада.
- 13. Здоров А. А. «Український Жовтень» – «Астропринт», Одеса. 2007, С. 50 – 52.
- 14. Лапчинський Г. «Перший період Радянської влади на Україні». // Летопись революции. Журнал истпарта ЦК КП(б)У. – 1928. – № 1. – С.171-172.
- 15. В. Скоровстанський «Революция на Украине» Саратов, 1919. – С. 117 – 121.
- 16. Феденко П. «Влада Павла Скоропадського. Пятьдесяті роковини перевороту в Україні». - «Наше слово», Лондон – Мюнхен, 1968., – С. 7 – 9.
- 17. Висоцький О. Ю. «Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок» – «Основні цінності», К. 2004 р., – 77 – 80.
- 18. Христюк П. «Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 – 1920 рр.», Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1969. – Т.2. С.118-119.
- 19. Висоцький О. Ю. «Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок» – «Основні цінності», К. 2004 р., – С. 81 – 83.
- 20. Феденко П. «Влада Павла Скоропадського. Пятьдесяті роковини перевороту в Україні». – «Наше слово», Лондон – Мюнхен, 1968., – С. 19 – 23.
- 21. Юренко О. П. "Він залишився переконанин комуністом… Хвиля (Олінтер) Андрій Ананійович». // Реабілітовані історією. "Рідний край". – Київ-Полтава., 1992 р., – С.285 – 286.
- 22. Феденко П. «Ісаак Мазепа. Борець за волю України» – «Наше слово», Лондон., 1954 р., – С.51 – 54.
- 23. Мазепа І. та Феденко П. «З історії Української революції. Відбиток зі збірника памяті Симона Петлюри», Прага., 1930 р., С. 4 – 9.
- 24. Мукомела О. «Преса укапістів за часів Директорії». // Вісник Львівського університету. Сер. Журналістика. – Львів, 2001. – Вип. 21. – С.371 – 377.
- 25. Річицький А. «Наш спір. Збірка статтів з «Червоного прапору». // «Червоний прапор»., ЦК УКП., 1921 р. – С.47 – 51.
- 26. Шаповал Ю. «Фатальний бренд». // «День», Київ. – 19 лютого 2005 р.
- 27. Програма Української комуністичної партії – https://vpered.wordpress.com/2009/11/27/ukr-comm-party-prog/
- 28. Винниченко В. «Революція в небезпеці» – Відень – Київ: Бібліотека «Нової доби», 1920. – С. 3 – 72.
- 29. Винниченко В. «Українська комуністична партії (УКП) і Комуністична партія (большевиків) України (КП(б)У) – Відень – Київ: Бібліотека «Нової доби», 1921 р. – С. 7 – 11.
- 30. Єфіменко Г. «Про комуністів – федералістів та їх ватажка Павла Попова» - http://www.istpravda.com.ua/ukr/articles/2012/07/3/89.
- 31. Юренко О. П., Євселевський Л. І. – «Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович». // Реабілітовані історією. "Рідний край". – Київ-Полтава., 1992 р., – С. 209.
- 32. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. — Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985 р., – С. 156 – 158.
- 33. Майстренко І. вказана праця – С. 176 – 177.
- 34. Майстренко І. вказана праця – С. 185 – 193.
Немає коментарів:
Дописати коментар