Періодично в середовищі українських лівих
виникає питання про утворення робітничої (лівої, соціалістичної, марксистської
тощо) партії, яка би висловлювала та захищала інтереси людей найманої праці. За
тридцять один рік існування незалежної України (з 1991 р.) спроб утворення
такої партії було чимало. Колишня партійна номенклатура ліквідованої КПРС ще на
початку 90-х утворила декілька партій, що традиційно взяли собі назву Соціалістична
партія України (засновник Олександр Мороз, до 1991 р. – один з лідерів «групи
239» – фракції КПУ-КПРС у Верховній раді Української РСР) та Комуністична
партія України (незмінний лідер Петро Симоненко, до 1991 р. – другий секретар Донецького обкому КПУ-КПРС). В 90-ті
роки в українському буржуазному парламенті КПУ мала найбільшу фракцію (зокрема
в 1998–2002 р. вона налічувала 123 депутати Верховної Ради України з 450), а
лідер СПУ О. Мороз навіть очолював Верховну Раду України в 1994–1998 та в
2006-2007 роках. В різний час та за різними приводами від цих великих партій
відколювалися дрібніші політичні та бізнес-проєкти.
Орієнтовані на «дружбу і братерство з Росією», «відновлення соціалізму» та «відродження СРСР», «слов’яно-православну єдність» і «каноніческое православіє» (московського патріархату) неосталіністи з КПУ були фактично лівими прислужниками російського імперіалізму та підтримували неоколоніальну політику Росії щодо України та промосковський режим Януковича. Мало відрізнялися від них по суті, хоч іноді більше вживали марксистсько-ленінську фразеологію її уламки – Комуністична партія робітників і селян (КПРС) Володимира Моїсеєнка, Комуністична марксистсько-ленінська партія (КМЛП) Леоніда Грача, Робітнича партія України (марксистсько-ленінська) (РПУ (МЛ) – колишній «Всеукраїнський союз робітників», газета "Рабочий класс") Олександра Бондарчука, подібний же уламок від СПУ – Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) Наталії Вітренко. До тієї течії проросійських неосталіністів належали й непарламентські «комуністичні» партії та утворення: українська філія ВКПБ Ніни Андрєєвої (видавала газету "Рабоче-крестьянская правда", редактор Анатолій Маєвський), ПК(б)У - Едуарда Ояперва, «Союз комуністів» Гурама Цушбая і Таміли Ябрової тощо. Цікавий випадок трапився під час Помаранчевої революції 2004 р. в Одесі: місцева сталіністська газета «Большевик» відмовилася підтримувати Януковича на виборах президента України, як того вимагав ЦК ВКПБ. «Большевик» тоді зайняв позицію «проти всіх», заявивши, що Янукович такий само представник буржуазії, як і Ющенко. У відповідь ЦК ВКПБ на чолі із Ниною Андрєєвою виключив редакцію «Большевика» з ВКПБ та заборонив усім членам партії поширювати цю газету.
Соціалістична партія України, очолювана О.
Морозом, була трохи більш гнучкою та відкритою й більше віддавала перевагу (принаймні
на словах) демократичному соціалізму, тому коливалася від підтримки Ющенка та
Майдану 2004 р. до підтримки Януковича в 2006 р., але врешті решт програла
парламентські вибори 2007 р. й більше не потрапляла у велику політику. Після
чого почався швидкий занепад та деградація СПУ, яку поділили між собою різні
бізнес-клани, а врешті решт її приватизував одіозний поплічник Медведчука та
фанат Путіна депутат Ілля Кива. В різний час від СПУ також відділялися міні
партії – «Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість», «Союз лівих сил», партія
«Соціалісти» тощо. Сам Олександр Мороз зареєстрував нову іменну міні-партію – «Соціалістична
партія Олександра Мороза».
 |
| Керівниий актив КПУ 7 листопада 2021 р. в Києві. Мариїнський парк. |
Саме ці уламки КПРС та клони неосталінізму
в масовій свідомості вважають лівими. Після Євромайдану 2014 р. їх відверта
проросійська позиція зробила неможливою їх подальшу участь в політичному житті.
Розпочався процес «декомунізації», що завершився в цьому році остаточною
ліквідацією та забороною КПУ, СПУ та деяких їх уламків та клонів – типу партій
«Союз лівих сил», ПСПУ, «Соціалісти», «Ліва опозиція».
Власне українська соціалістична традиція
за довгі роки існування СРСР була знищена й лише зараз повертається в суспільне
життя. Зараз український народ відбиває черговий наступ російського
імперіалізму, тому для нас є важливою та актуальною ця спадщина та зокрема
провідний принцип: від національного визволення до соціального визволення.
Слово пролетарі з’явилося в давньому Римі й означало незаможних
римлян, що наповнювали римські виборчі округи – курії. Від лат. proles — «потомство» та лат. proletarius – «той, що створює потомство», нижчий клас громадян
Риму, що не мали нічого, окрім дітей. В соціалістичній теорії ХІХ–ХХ ст. це
слово означало рядових найманих робітників, які живуть за рахунок продажу свої
робочої сили – тобто сукупності своїх розумових та фізичних здібностей до
створення матеріальних благ та послуг. За Карлом Марксом, саме пролетарі, яким
«нічого втрачати в капіталістичному суспільстві окрім власних кайданів»,
становлять той революційний клас, який найбільше зацікавлений в ліквідації
існуючої системи найманого рабства.
За даними державної статистичної служби
України на 2021 р. в економіці України було зайнято 15610 тис. осіб у віці від
16 до 70 років, в тому числі
працювали за наймом 83,7 %, - або 13 065 тис.
самозайняті – 14,7 %,або 2 294 тис.
роботодавці 1,4 %, або 218 тис.
безкоштовно працюючі члени сімей – 0,2 %.
 | ||
| Джерело: Державна служба статистики України. "1 Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено шляхом інтеграції даних обстеження робочої сили, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2021 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. / |
В той же час за даними тієї ж Державної служби статистики України середня кількість штатних найманих працівників в Україні в четвертому кварталі 2021 р. становила 7060 тис. осіб, плюс працювали за цивільно-правовими договорами 121,4 тис., зовнішні сумісники 251,4 тис. осіб. Найбільше було зайнято в промисловості 1748 тис. штатних працівників, освіті – 1166 тис. працівників, торгівлі та ремонті транспортних засобів – 803 тис. працівників, охороні здоров’я - 789 тис. осіб, транспорті та поштовому і кур’єрському зв’язку – 596,5 тис. осіб.
А хто ж решта майже 6 млн. осіб? Очевидно,
що ці 6 млн. найманих працівників працювали без будь-яких оформлених трудових
договорів – тобто становили сектор тіньової економіки, де не діє трудове
законодавство, де немає ні відпусток, ні лікарняних, ні інших прав і гарантій,
як немає і відрахувань в пенсійний фонд, отже для таких працівників не буде і
державної пенсії.
Очевидно, що саме наймані працівники зараз
виробляють більшу частину товарів, матеріальних благ та послуг, якими
користується все суспільство. Меншу частину виробляють самозайняті – дрібні підприємці,
фермери чи дрібна буржуазія за марксистською класифікацією.
«Тези пролетаря сьогодні» були написані мною
на початку 2004 р. Їх теоретичною основою була монографія «Державний капіталізм та модернізація Радянського союзу: марксистський аналіз радянського суспільства», перше видання якої вийшло в 2003 р. Найбільш актуальним для мене
тоді було саме розмежування із пануючим тоді в лівому русі сталінізмом та
патріотами СРСР. Ясна річ, що ці тези та інші мої публікації викликали
негативну й навіть злісну реакцію з їх боку. Але критика надійшла також і з
боку «лівих комуністів» й так званих «колективістів», що намагалися поєднати
ідеї марксизму і анархізму. Для них неприйнятним був пункт про право націй на
самовизначення та підтримка національно-визвольних рухів, які вони слідом за Р.
Люксембург вважали реакційними та буржуазними.
Ці тези відображали мою позицію під час створення та діяльності
марксистської групи «Пролетарий» в Одесі, що видавала бюлетень під такою назвою
в 2000-2002 рр. (вийшло п’ять номерів) та заснувала Дискусійний клуб «Марксист»
(діяв в 1998-2004 рр.), а також групи «Інтернаціональна спілка пролетарських
революціонерів-колективістів» (ІСПРК), що видавала газету «Пролетарий» в
2006-2007 рр. (вийшло чотири номери).
Зараз звісно в Україні зовсім інша
політична ситуація, але становище рядових людей найманої праці (пролетарів)
багато в чому залишилося таким само або ще більше погіршилося. Війна Росії проти України, що почалася в 2014 р. та вступила в гарячу повномаштабну стадію в
2022 р., спричинила окупацію частини української території, масові руйнування
та розрив економічних зв’язків, скорочення виробництва та масову міграцію українців
за кордон – статус біженців тільки в Європі отримали вже понад 5 млн. В самій
Україні значна кількість чоловіків була мобілізована в Збройні сили та інші військові
формування – загалом в силах оборони України зараз перебуває близько одного
мільйона осіб.
Український соціалістичний актив в своєму
розвитку не дуже просунувся вперед. Хіба що поле, зайняте колись уламками КПРС,
сталіністами та патріотами СРСР, більш-менш розчищено. Тому вважаю за необхідне
звернутися до історії розробки платформи марксистів та пролетарської
організації в цілому.
----------------------
Тезисы
пролетария сегодня.
1. Распад
сталинской империи, называемой Советским Союзом, был закономерен и
прогрессивен, ибо означал крах контрреволюционного сталинского режима и полное
включение стран бывшего "социалистического лагеря" в мировую
экономику.
2. Всякие
призывы к возрождению СССР сегодня есть лишь отражение реваншистских планов
российского капитала и российского империализма. Люди, поддерживающие этот
лозунг, являются сознательными или несознательными пособниками этого
империализма.
3. Социализм
невозможен в одной отдельно взятой стране или группе стран, а возможен лишь как
мировая система, как результат мировой пролетарской революции. Поэтому в СССР
никогда не было и не могло быть социализма, как первого этапа бесклассового
общества.
4.
Существовавшая в СССР государственная форма капитализма являлась одной из
ранних форм утверждения капитализма вообще и никак не могла быть высшей его
стадией.
5. Именно
сталинский режим уничтожил существовавшие в странах бывшего СССР традиции
рабочего сопротивления и организованной борьбы трудящихся и эксплуатируемых
классов за свои права.
6.
Возрождение традиций классовой борьбы и классовых пролетарских организаций в
странах СНГ требует полного отказа от всяческих иллюзий в отношении Советского
Союза и "реального социализма". До тех пор, пока пролетарии будут
верить в сказки о добром государстве и добром "царе" (Сталине,
Путине, Лукашенко и т.д.), до тех пор никакой классовой пролетарской
организации создать невозможно. Социализм и государство не совместимы.
7. Патриотизм есть реакционная
идеология господствующего класса, которая поддерживает эксплуататорский строй,
систему наемного рабства. Долг каждого сознательного пролетария бороться с
таким патриотизмом и шовинизмом в любой его форме. Пролетарии не имеют
отечества.
8. Все народы
Земли имеют равные права на свободное развитие. Всем нациям, национальным группам
и народностям, занимающим компактную территорию, должно быть предоставлено
право самим решать свою судьбу. Принцип территориальной целостности и
нерушимости границ означает консервацию национализма и шовинизма, нерушимость
тех клеток, в которых капитал держит своих рабов. Устранение национального
гнета и неравенства расчищает дорогу классовой борьбе. Нет войне между
народами! Нет миру между классами!
9. Ликвидировать мировую систему капитализма,
систему эксплуатации человека человеком можно только совместными усилиями
сознательных и организованных пролетариев всех или большинства стран мира.
10. Поэтому
стратегической задачей пролетарских революционеров сегодня является создание
идейных предпосылок формирования всемирной пролетарской организации - нового
Интернационала. Его лозунгами должны быть:
Пролетарии
всех стран, соединяйтесь!
Да
здравствует всемирная федерация пролетарских республик!
------------------------------------
Найбільш дискусійними зараз є пункти 7 та
8, які викликали дискусії і тоді в 2000-х роках. Вони навіть суперечать один
одному, оскільки підтримка права націй на самовизначення означає підтримку
патріотизму пригноблених націй, що борються за своє визволення. Справді, як
слушно писав ще В. Ленін в дискусії з Р. Люксебург та Г. Пятаковим, патріотизм як
і національний рух - поняття історичні. Неможна прирівнювати патріотизм великої
імперської нації, що пригноблює інші народи та прагне завоювати чи утримати під
своєю владою інші нації, як наприклад Росія, та патріотизм народів, що ведуть
національно-визвольну боротьбу, як наприклад чеченці в 1994-2005, або українці
з 2014 і до цього часу. Тези були написані російською мовою і саме для російськомовного
пострадянського лівого активу, що вважав себе нащадком російського
революційного руху, отже саме російський патріотизм і мався на увазі в пункті
7. Хоч правильніше додати «Для імперських держав та націй».
Обґрунтуванню моєї позиції по національному
питанню було присвячено декілька статей, зокрема дискусій із тодішніми
російськими лівими:
«Право націй на самовизначення в принципі
і без принципу» (2002 р.),
«Національне питання по Леніну, Сталіну та Бугері: критичні замітки» (частина 1), частина 2 "Національне питання в сучасній Росії", частина 3 (Закінчення). (2005 р.)
Зараз ми можемо констатувати, що знищення
національного гноблення та сучасних імперських держав, насамперед фашистського
режиму сучасної Росії, що здійсню криваву агресію проти України, є необхідною
передумовою для розвитку демократії, робітничого і соціалістичного руху як в
Україні так і в світі в цілому. А правильні висновки з досвіду ХХ ст., зокрема
історії державно-капіталістичних режимів, що називали себе соціалістичними (те
саме можна до речі сказати й про режим досі правлячої Компартії в Китаї), є
необхідними передумовами для формування програми марксистів і соціалістів сьогодні.
Цікава стаття
ВідповістиВидалити