 |
| Пам'ятник "придушенню московського заколоту" біля метро "Арсенальна", раніше - пам'ятник учасникам січневого повстання 1918 року. |
В 1918 році в Києві видали збірник «Малая
Русь» за редакцією відомого російського націоналіста та редактора газети
«Кієвлянин» Василія Шульгіна. В радянські часи він був заборонений. В спецхрані
Одеської національної наукової бібліотеки дивом зберігся примірник, який
розсекретили лише на початку 2000-х років. Автори його описували «війну
більшевиків і українців» й щиро ненавиділи і перших, і других, як ворогів
старого ладу Російської імперії. Як і більшість міст України Київ тоді був
переважно російським містом, в якому за переписом 1917 року українці становили
лише 16,4 %. За даними перепису 1897 р. серед великих міст України українці
переважали лише у Полтаві – 55,8 %, тоді як у решті велких центрів становили меншість: у
Києві – 22,1 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові –
36,5 %, в Одесі – 9,4 %. Це було наслідком колоніального становища України, що
спричиняло національну невідповідність між містом і селом, де понад 80 %
становили саме українці.
Характеризуючи національну відмінність
міста і села у Російській імперії на 1917 р., Лев Троцький писав: “Населення
міст на окраїнах цілком відрізняється за національним складом від населення
сіл. На Україні та в Білорусії поміщик, капіталіст, адвокат, журналіст –
великорос, поляк, єврей, іноземець; сільське ж населення – геть усе українці й
білоруси. В Прибалтиці міста були осередками німецької, російської та
єврейської буржуазії; село – геть усе латиське й естонське. В містах Грузії
переважало російське і вірменське населення, як і в тюркському Азербайджані.
Відокремлені від основної народної маси не тільки рівнем життя й звичками, але
й мовою, наче англійці в Індії; зобов’язані захистом своїх володінь і доходів
бюрократичному апарату; нерозривно пов’язані із пануючими класами всієї країни,
поміщики, промисловці й торговці на окраїнах групували навкруг себе вузьке коло
російських чиновників, службовців, вчителів, адвокатів, журналістів, почасти й
робітників, перетворюючи міста в осередки русифікаторства й колонізаторства”.
.jpg)
Третину вищевказаної книги «Малая Русь» становлять
некрологи по убитих під час муравйовського терору в Києві представників вищого
російського дворянства, офіцерства, чиновництва й духовенства. Крім того подані
спогади про ті події самого Василія Шульгіна та інших прибічників російських
білогвардійців, короткий літопис подій. Зокрема вказано, що в самому Києві
повстання робітників-червоногвардійців почалося 16 січня за старим стилем або
29 січня за новим. Саме того дня командувач Київським військовим округом Микола
Шинкар оголосив місто на осадному становищі й призначив особливим комендантом
Києва голову ради вільного козацтва Михайла Ковенка. Останній своїм першим
наказом заборонив усілякі збори, встановив комендантську годину та військову
цензуру для всіх друкованих видань. 30 (17) січня на заклик Київського совіту
робітничих депутатів та профспілок в Києві розпочався загальний страйк, який
фактично паралізував місто на п’ять днів: зупинилися трамваї, електростанція,
навіть водогін.
Нинішня російсько-українська війна змушує
багато що переглядати й переосмислювати і в історії зокрема й часто підштовхує
до простих і здавалося би прямих аналогій. Зокрема часто проводять паралелі між
сучасною війною та війною 1918 року між Українською Народною Республікою та
більшовиками, вважаючи спадкоємцями останніх Путіна та сучасну Росію. Тоді в
1918 році червоним або совітським військам на чолі із Михайлом Муравйовим вдалося
подолати опір військ Української Центральної Ради та 8 лютого 1918 р. захопити
Київ. Логічно поставити питання: чому ж тоді це їм вдалося? І чому цього не
вдалося Путіну ні в 2014 році, ні в 2022 році, чому жоден з цих всіх Гіркіних
та Суровікіних так і не став Муравйовим?
Для того, щоби зрозуміти різницю між цими
війнами варто згадати дві події, що сталися 29 січня 1918 року, із якими
пов’язують найбільшу кількість легенд та міфів, зокрема радянських міфів про
повстання на Арсеналі та сучасних українських міфів про Крути. Обом цим подіям
навіть присвячено повнометражні художні фільми – «Арсенал» Олександра Довженка і «Крути 1918» Олексія Шапарєва. Хоч обидві ці події були лише невеликим
епізодами тієї війни, їх популярність завдячує саме творам мистецтва.
 |
| Збірник "За Державність" за 1938 р., де були опубліковані спогади А. Гончаренка. |
«Взоруй же, наша молоде, на своїх
попередників з-під Крут, і завжди у всіх своїх починаннях пам’ятай, що
найсвятішим для нас було, є і буде – не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна!» - так завершує свої спогади про бій під
Крутами 29 січня 1918 р. командувач військами Української Центральної Ради в
тому бою сотник Аверкій Гончаренко. Спогади опубліковані в 1938 р., отже
написані не пізніше цього часу. Звісно, що він не міг тоді знати, що 3-й
(Комуністичний) Інтернаціонал буде ліквідований всього через п’ять років легким
розчерком пера Сталіна, а сам Аверкій Гончаренко піде служити старшиною
(офіцером) 14-ї дивізії СС «Галичина» в складі збройних сил третього райху.
Зазвичай люди дуже легко переносять свої
знання про сучасність або пізніші події на більш далекі від сьогодення. Зокрема
більшовиків 1917 – 1918 років вже вважають відповідальними за масові репресії
та голодомор 1933 року, хоч основна маса їх просто не дожила до нього, а деякі
самі стали жертвами цих репресій. Вони мусили знати про це наперед? А от
Аверкій Гончаренко коли поступав добровольцем до 14-ї гренадерської дивізії СС у
червні 1943 року напевно нічого не знав про те, що гітлерівці робили з
Україною, не знав ні про Райхскомісаріат Україна, ні про Голокост? Навіть якщо
він не знав конкретно про Корюківку і Кортеліси, про Бабин яр і Хорольский
табір, про Трансністрію тощо, то антилюдський характер нацистського
окупаційного режиму був у 1943 році очевидний для будь-якої притомної людини в
Україні.
Зараз може здаватися дивним, що в 1938
році Аверкій Гончаренко бачив загрозу для української молоді саме в ідеях
Інтернаціоналу. Звісно ідеями Інтернаціоналу й інтернаціоналізму можна
прикривати шовінізм і великодержавність, відбудову Російської імперії й нового
експлуататорського ладу, так само як ідеями української державності можна
прикривати захист класових інтересів українських поміщиків, капіталу й
чиновництва, що зараз модно називати елітою або олігархами. Проте велика
українська революція 1917 – 1921 рр. вирішувала як національно-визвольні, так і
соціально-класові завдання й розрив між ними та намагання їх протиставити викликали
протистояння всередині самого українського суспільства. Свідченням цього стали
й події 29 січня 1918 р. В той самий день, коли війська УЦР під командою
Гончаренка вступили і бій із наступаючими червоними військами Муравйова біля станції Крути на Чернігівщині, в той самий час в
Києві спалахнуло повстання робітників і солдатів українських полків проти уряду
Центральної Ради, а Київська рада (Совіт) робітничих депутатів прийняла рішення
розпочати загальний політичний страйк.
Роль українських частин у повстанні чітко
відзначає і відозва Ради Народних Міністрів (так із 18 січня називався
Генеральний Секретаріат) Української Народної Республіки до громадян м. Києва від 19 січня 1918 р.: „З наказу
большевицьких народних комісарів з Петрограда частина Київської військової
залоги (гарнізону) повстала проти Української Центральної Ради... Місто Київ і
вся України переповнена надісланими петроградським правительством за великі
гроші більшовицькими агітаторами та красногвардійцями... Робітники Києва
оголосили 17 січня загальний страйк” .
 |
| Збірка спогадів учасників січневого повстання, видана до його десятої річниці в 1928 р. |
«Потрібен був вихід на арену національного
українського більшовизму… Першими виступили з казарм національні українські
частини в особі козаків Сагайдачного й полуботківського полків», – згадував
командир першого куреня українського полку імені Петра Сагайдачного Сила
Міщенко, який привів увесь свій курінь разом із добровольцями з інших куренів
на бік повсталих і був обраний військовим комендантом «Арсеналу». Більшовики
дійсно готували це повстання, але вони планували його на той момент, коли червоні війська з Харкова
підійдуть до Києва, й початок повстання був для них повною несподіванкою.
Більше того, аж до його придушення урядовими військами більшовицький комітет
так і не спромігся налагодити взаємодію та координацію між повстанцями в різних
районах міста, зокрема між двома головними їх центрами – заводом «Арсенал» та
Київськими головними залізничними майстернями. В результаті, коли арсенальці
починали переговори, залізничники вели бій самостійно. «Не було наступної
співпраці більшовицьких груп», - пише сотник січових стрільців Василь
Кучабський. Однак саме це повстання змусило війська УЦР відійти до Києва.
 |
| Михаїл Муравйов (1880 - 1918) |
Зараз українські історики згадують
масований обстріл Києва в лютому 1918 р. під час облоги його червоними
військами, якими командував Михайло Муравйов. Колишній підполковник російської
імператорської армії він восени 1917 р. став лівим есером, а в листопаді
перешов на службу до більшовиків та невдовзі був призначений
головнокомандувачем червоних військ Совітської Росії, що вели наступ на Київ
проти Української Центральної Ради. Київ вони взяли 8 лютого 1918 р. Жертвами
масованого артилерійського обстрілу, січнево-лютневих боїв в самому місті та
подальших розстрілів без суду та слідства стали з обох боків близько 1500
людей.
Але найцікавше, що в квітні 1918 р., коли
Муравйов повернувся до Москви, його було заарештовано за ордером, який виписав
голова ВЧК Фелікс Дзержинський, та віддано під суд Революційного трибуналу за
масові розстріли та безчинства в Україні. Сам Дзержинський свідчив перед
Революційним трибуналом при ВЦВК: «О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала
сведения, как о вредном для советской власти командующем. Обвинения сводились к
тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он
принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением
солдатам права грабежа городов и сел. все это он проделывал от имени нашей
советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия –
это была его сознательная тактика, которая давая нам мимолетный успех, несла в
результате поражение и позор. И я считал, что если советская власть не накажет
его со всей революционной строгостью – то весь позор и вся ответственность за
эту тактику падет на советскую власть». Два місяці Муравйов провів у тюрмі, й лише повстання чехословацького
корпусу на Волзі змусило більшовиків звільнити Муравйова з під варти й закрити
справу: Муравйова знову призначили головнокомандувачем - тепер Східного фронту
проти чехословаків та білогвардійців. Але 6 липня 1918 р. в Москві почалося
повстання лівих есерів. Скориставшись цим, Муравйов оголосив, що він тепер не
підкоряється уряду Леніна та більшовикам. 11 липня 1918 р. в Симбірську, де
знаходився штаб фронту, більшовики влаштували засідку та вбили колишнього
главкома.
Доля підполковника Михайла Муравйова, який
був розстріляний більшовиками менш ніж за півроку після здобуття Києва, дуже
показова у цьому плані, якщо її порівняти із долею іншого російського
підполковника – Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), що був командувачем армії так званої
"Донецької Народної республіки" у 2014 р. Гіркін – історик за
освітою, що займався деякий час історичними реконструкціями подій громадянської
війни в Росії 1918-1920 рр. Тож Гіркіну напевно добре відомо, хто такий
Муравйов. І дуже показово, що Гіркін не захотів стати Муравйовим навіть
номінально. І не тільки тому, що не хоче так само скінчити свої дні. Гіркін
завжди був і є білогвардійцем, тобто російським монархістом і представником
російської контрреволюції. Так само як і весь проект «Новоросія» був
консервативною реакцією новітньої Російської імперії на новітню українську
бужуазно-демократичну революцію. Саме тому Гіркіну й не вдалося дійти до Києва,
а навпаки довелося тікати з Донбасу. "
«Арсенал» і Крути. 100 років війни. 100 років пам’яті
Зараз можна почути, що тоді в січні 1918
р., як і зараз, Кремль кинув проти України свою чисельну регулярну армію, а
безголові соціалісти з Української Центральної Ради мовляв свою армію
розпустили. Насправді ніякої регулярної армії ні в більшовиків, ні в
Центральної Ради тоді не існувало. Існували рештки старої російської
імператорської армії, яка з 1914 р. вела війну із Німеччиною та
Австро-Угорщиною, а після початку революції в Росії почала швидко
деморалізуватися, розкладатися й розбігатися. Не дуже врятувала справу й
українізація частини її полків. За
підрахунками історика Віктора Голубко на грудень 1917 р. українізовані частини російської армії налічували близько 637 тис. бійців, з них повністю
укомплектовані бойові одиниці становили близько 440 тис. військових, з яких на
території України перебувало близько 240 тис. чол. За підрахунками історика Ярослава
Тинченка всього в розпорядженні Української Центральної Ради на кінець грудня
1917 р. - початок січня 1918 р. було 25363 багнетів, 1680 шабель та 44 грамати.
Після відступу з Києва усі військові сили Центральної Ради були зведені в один
загін під командою генерала Костянтина Прісовського чисельністю близько 2000
осіб. Куди поділися решта? Більшість солдатів українських полків просто
відмовилися воювати та розійшлися по домівках, а деякі навіть підтримали
більшовиків.
В більшовиків теж не було регулярної армії й вони теж розуміли, що стару армію доведеться розпустити, поки вона не розбіглася сама. Вже в грудні 1917 р. вони почали поступову демобілізацію старої армії, яка повністю була завершена в березні 1918 р. Більшовики, ліві есери, анархісти та ніші прибічники радянської влади могли спиратися лише на невеликі добровольчі підрозділи, сформовані як із колишніх солдатів, так і з робітників, що пройшли не дуже тривале навчання – Червону гвардію або в анархістів – Чорну гвардію. Зокрема так звана армія Михайла Муравйова налічувала загалом до 9 тисяч таких добровольців.
Чому ж ті майже півмільйона українізованих
солдатів не виступили на захист Української Народної Республіки та Української
Центральної Ради? Тому що більшовики їх обманули і створили свою УНР Совітів,
що стала зародком радянської чи совєтської України? Це дуже легке пояснення.
Тільки чому ж українські солдати в це так легко повірили? Після трьох з
половиною років в окопах на фронті, після падіння царизму й Тимчасового уряду
Керенського до солдатів зверталися всі політичні сили – десятки партій від
кадетів до націоналістів різних націй. Переважну більшість армії становили
мобілізовані селяни, а для них найважливіше було питання про землю, яке визріло
вже давно. Своєрідне передбачення цих подій можна побачити у оповіданні Михайла
Коцюбинського “Ціпов'яз” (1893 р.): “Розпалена уява Семенова переносила його
в пришлі часи, в тії часи, коли людям стане тісно на своїх ґрунтах, коли,
зубожілі, голодні, вони враз з усіх грудей скрикнуть: “Смерті нам або поля!..”.
Але поля нема, смерть не приходить, і голодні, зворохоблені лави, повні розпуки
і зневір'я, ринуть на багатих, на тих, що то мають ґрунта необмежені, що не
знали досі голоду й холоду. Ламається всяка правда, розливається море крові
людської... І не спинити тоді тої колотнечі, як не спинити хуртовини, не
спинити зливи, що затоплює землю, клекоче бурчаками, руйнує греблі й все, що на
дорозі...”
Щоби зрозуміти наскільки тоді в Україні
цінилося людське життя, слід нагадати, що кожен четвертий народжений в
європейській частині Російської імперії на початку ХХ ст. помирав у віці до
одного року, а кожен другий — до 25. Пересічна тривалість життя при народженні
становила тоді в Україні для чоловіків
35 років, для жінок — 36 років. На кожну 1000 народжених у 1906-1910 рр.
помирала у віці до одного року в Україні 191 дитина, в Галичині — 212, в
європейській частині Російської імперії — 263, в цілому в Австро-Угорській імперії
— 202, у Німецькій імперії — 174, в Англії — 117, у Швеції — 78. У роки першої
світової війни, що розпочалася у 1914, тільки з сільської місцевості України
було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а
всього з України - близько 3,5 млн.
Поряд із мобілізацією для потреб армії майже третини коней це призвело до
скорочення посівних площ в Україні на 1916 р. на 1,8 млн. десятин, а валового
збору зерна - на 27%. Всього за 1914-1918 рр. загинуло та померло від ран
близько 2 млн. солдатів російської армії, близько 6 млн отримали поранення,
понад 4 млн. потрапили у полон.
Чорний переділ землі із погромами
поміщицьких маєтків почався в Росії та в Україні вже влітку 1917 р. Прийшовши
до влади, більшовики вже на ІІ Всеросійському з’їзді Рад 8 листопада 1917 р.
прийняли Декрет про землю, що передавав поміщицьку власність в розпорядження
селянських земельних комітетів. Сам цей декрет був розроблений не більшовиками,
а есерами, й навіть суперечив більшовицькій програмі, але на це не зважали. Українська
Центральна Рада довго розробляла свій земельний закон, щоби нікого не образити
– ні бідних, ні багатих. Врешті решт Закон про землю був ухвалений Центральною
Радою 31 січня 1918 р., коли вже навколо будинку її лунали вибухи від снарядів,
що випускали гармати Арсеналу, і коли ніхто вже не хотів слухати ту Центральну
Раду. Так само і закон про 8-годинний робочий день, якого так довго добивалися
робітники, був прийнятий на останньому засіданні Центральної Ради 7 лютого 1918
р. перед відступом її з Києва, коли навколо того самого будинку лунали вже
вибухи від гармат червоних військ Муравйова з лівого берега Дніпра. Коли влада
довго затягує із вирішенням гострих соціальних проблем, то їх може вирішити
інша влада або інша держава. В революційну добу вони змінювалися як у
каледойскопі. Наприклад в Києві за три роки – дванадцять чи тринадцять разів.
Хотілося би, щоби це чомусь навчило нащадків.
 |
| Аверкій Гончаренко (1890-1980) |
Гончаренко Аверкій (Аверклій, Оверко)
Матвійович народився в 1890 році в селі Дощенки Лохвицького повіту Полтавської
губернії, закінчив Прилуцьку гімназію та Чугіївське військове училище, із 1912
року – підпоручник російської імператорської армії. Брав участь в першій
світовій війні, був поранений, отримав звання штабс-капітана в 1916 р. та
капітана в 1917 р., нагороджений орденами Станіслава 3-го й 2-го ступенів,
святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступенів. Із літа 1916 року -курсовий старшина
2-ї Київської школи прапорщиків. Із січня 1918 р. – командир 1-ї Української
військової школи імені Богдана Хмельницького, на чолі якої брав участь в бою
під Крутами. Потім служив в Дієвій Армії УНР на різних посадах, із 1922 р. жив
у Станіславі, працював у сільськогосподарській кооперації. В червні 1943 р.
поступив добровольцем до 14-ї гренадерської дивізії СС, займався набором та
вишколом добровольців, з вересня 1943 – старшина штабу 30-го полку 14-ї дивізії
СС (1-ї Галицької, потім із квітня 1945 – 1-а українська дивізія Української
національної армії). 8 травня 1945 року із частинами цієї дивізії був
інтернований в Італії. Із 1947 року жив
на еміграції у Великій Британії, із 1952 р. в США, де і помер в 1980 р.
Сила Міщенко (1897-1941)
Міщенко Сила Мусійович народився в 1897 р.
в с. Янівка Потіївської волості Радомишльського повіту Київської губернії (нині
с. Іванівка Малинського району Житомирської області) в українській селянській
родині, з дитинства працював наймитом. В 1914 р. закінчив церковно-учительську
семінарію, в 1915 р. – Київське військове піхотне училище імені великого князя
Костянтина. Закінчивши прискорений курс училища, молодий офіцер був направлений
на фронт. Під час Першої світової війни дістав два поранення, ордени Станіслава
3 ступеню, Анни 3-го й 4-го ступеню, Володимира 4-го ступеню. Дослужився до
звання штабс-капітана. Там же на фронті у червні 1917 р. вступив у партію
більшовиків. В грудні 1917 року в Києві призначений командиром 1-го куреня
українського полку імені Петра Сагайдачного, а в ніч на 29 січня 1918 року
привів весь свій курінь разом із добровольцями з інших куренів до повсталого
Арсеналу й наступного дня був обраний його комендантом. Вже через два дні під
час переговорів із представниками УЦР був захоплений в полон, але зміг втекти. Відповідаючи
на питання, чи зазнав репресій з політичних мотивів, С. Міщенко у 1922 р.
писав: „За Центральної Ради в Києві засуджений за участь у повстанні до
розстрілу, але врятувався втечею”. В лютому 1918 року став командиром 4-го
куреня Червоного козацтва. В складі Червоної Армії в 1919 – 1920 роках воював
проти Денікіна, Пілсудського і Врангеля. Сила Міщенко також отримав поранення
влітку 1918 р. та орден Червоного прапора за бої влітку 1920 р. під Варшавою,
зокрема за виведення з оточення 50-ї стрілецької бригади. Далі продовжив службу
в РСЧА, зокрема в 1926 – 1928 був начальником 2-го відділу штабу Українського
військового округу, в 1929 р. Сила Міщенко був начальником Школи Червоних
старшин імені ВУЦВК у Харкові, єдиного на той час вищого військового навчального
закладу, де велося викладання українською мовою. У 1930 р. Міщенко був
переведений до Військової Академії імені М. Фрунзе у Москві, в 1932-1935 - комендант Новоград-Волинського укріпрайону, потім знову переведений до Військової Академії імені М. Фоунзе, де й викладав до
1941 року, отримавши звання комбрига в 1936 р. та генерал-майора в 1940 р. 21
квітня 1941 р. генерал-майор Міщенко С.М. за доносом одного з колег був
заарештований НКВС, оскільки „він із 1938 р. вів антирадянську агітацію,
спрямовану проти політики партії та Радянської держави”, зокрема називав
„щасливе життя радянських колгоспників” рабством. Розстріляний 16 жовтня 1941
р. Іронія долі полягає в тому, що вирок, винесений судом Центральної Ради, був
виконаний сталінським НКВС у 1941 р. Реабілітований в 1955 році.
Отже і Аверкій Гончаренко, і Сила Міщенко мали
селянське походження та досвід першої світової війни, але опинилися по різні
боки барикад. Парадокс, але при цьому Гончаренко походив із Лівобережжя, а
Міщенко із Правобережжя Наддніпрянщини. Обидва вони стали професійними
військовими. Обидва воювали за свою Україну – хоч і по різному її уявляли.
Обидва в певний момент свого життя опинилися на боці тоталітарних режимів, що
проводили геноцид та воювали за панування над Україною.
 |
| Костянтин Прісовський (1879 - 1966) |
Ще цікавіше, що у боях із більшовиками в
Києві в січні – лютому 1918 року взяв участь і добровольчий загін російських
офіцерів під командуванням генерал-майора Костянтина Прісовського. Саме він був
призначений командувачем усіма військами УНР, які відступили з Києва до села
Гнатівка на Київщині та були зведені в Запорізький загін. Характерно, що звання
генерал-майора він отримав при Керенському, але не любив Керенського й
ненавидів більшовиків. Пізніше Присовський був комендантом палацу гетьмана
Павла Скоропадського, а в листопаді 1918 року формував новий Запорізький корпус
для боротьби із Директорією УНР, але більшість козаків цього корпусу перейшли
на бік Директорії. В січні 1919 року Костянтин Прісовський поступив на службу в
Добровольчу армію Збройних Сил Півдня Росії під командуванням генерала Антона
Денікіна, а після поразки останнього служив у Російській армії генерала Петра
Врангеля аж до евакуації його з Криму в листопаді 1920 року, помер
білоемігрантом у Франції. Чи вважав він себе колись українцем? Якщо так, то як
пояснити його добровільну й віддану службу російським білогвардійцям, які
воювали за відновлення єдиної і неділимої Російської імперії? Адже для
Денікіна, так само як і зараз для путіна,
українська нація – це була лише вигадка ворогів Росії, і в цій Росії
жодної України не мало би бути, а були би лише Малоросія й Новоросія. Й саме Денікіну, а не творцю Червоної Армії
Троцькому ставить пам’ятники Путін, і саме білогвардійського філософа Ільїна
він цитує, а зовсім не Леніна.
Українська РСР була наслідком Української
революції 1917- 1921 років, була компромісом між українським національним рухом
і більшовизмом: перша назва УРСР була саме "Українська Народна Республіка
(Совітів)".
Самі більшовики були якобінцями великої
російської революції, що очолили процеси модернізації та переходу від аграрного
традиційного напівфеодального суспільства до сучасного індустріального. І
результатом цього компромісу та цієї модернізації стало формування модерної
української нації із власним правлячим класом, яскравими представниками якого
були Микола Скрипник, Петро Шелест і Леонід Кравчук. Хоч більшовики й відновили
російську імперію в новій формі - СРСР, але Україна зберегла свою назву, мову
та культуру в квазідержавному утворенні, що отримало навіть міжнародне
визнання. В 1945 році УРСР стала навіть членом-співзасновником ООН – до речі
так само як британський домініон Індія, яка здобула незалежність лише в 1947
році.
І найголовнішим результатом цих процесів революцій
та модернізації було проголошення Верховною Радою УРСР незалежності України 24
серпня 1991 року та референдум 1 грудня 1991 року, який показав сформовану таки
національну свідомість. Символічно, що на першу річницю незалежності в 1992
році голова Державного центру УНР в екзилі і голова мельниківської ОУН Микола
Плав'юк урочисто передав свої повноваження президенту України та колишньому
секретареві ЦК КПУ Леоніду Кравчуку.
Докорінна різниця між подіями 1917 - 1921
та 2014 - 2022 років в тому, що в 1917 в Росії дійсно почалася глибока
соціальна революція та громадянська війна й цей соціальний конфлікт захопив і
Україну, розколовши й українське суспільство. На початку ХХІ ст. жодної
революції в Росії немає, натомість маємо реакційний путінський режим вторинного
бонапартизму, який швидко перетворюється у фашизм і розв’язує один за одною все
нові війни задля відновлення удаваної величі Російської імперії, реанімує стару
царську ідеологію самодержавства Романових. На перешкоді цьому встала нова
українська національно-визвольна буржуазно-демократична революція, яку Москва
намагається придушити найбільш варварськими методами, що нагадують практики
геноциду третього райху.
Україні в 2014 і в 2022 роках вдалося
уникнути такого соціального розколу, як в 1918. Навпаки українське суспільство
виявило стійкість перед навалою російського імперіалізму. Це вже дійсно інша
Україна – дійсно сформована модерна українська нація. Хоча Україна ще має
багато внутрішніх соціальних проблем, які намагається використати Кремль, але
ми маємо навчитися їх вирішувати самі, щоби не наступати на ті самі граблі.
Цьому сприяє і значно краще міжнародне становище та підтримка західного світу,
якої не було сто років тому. Проте найбільше таки важить позиція самих
українців, їх усвідомлення власних національних і соціальних інтересів.
Про червоний терор 1918 р. і муравйовщину
:
Червоний терор у Києві на початку 1918 року: міфи і реалії.
Про "більшовицький терор", "Історичну правду" та наукову доброчесність.
Про січневе повстання в Києві 1918 р.:
Немає коментарів:
Дописати коментар