«Уличная
борьба закончилась, на Украине создалась новая власть в лице Народного
Секретариата, а в городе – Советов рабочих и солдатских депутатов и
Военно-революционного комитета. Эту власть мы несли с далекого севера на
остриях своих штыков, а там, где её устанавливаем, временно поддерживаем силой
этих штыков и моральным авторитетом революционно-социалистической армии...
Главнокомандующий
Восточным фронтом на Украине Муравьёв».
Известия
Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов. – 1918. – 30 января[1].
В історіографії української революції 1917-1921
рр. проблема війни Української Центральної Ради із більшовиками, або точніше
совітською владою (Радянською Росією та совітською УНР), бо до її складу тоді
входила коаліція лівих партії (більшовики, ліві есери, ліві українські
соціал-демократи, анархісти) займає досить важливе місце. Події кінця 1917 –
початку 1918 р. визначають здебільшого як першу україно-російську або
україно-більшовицьку війну, в ході якої російсько-більшовицькі війська під
командуванням Михайла Муравйова окупували більшу частину України і 26 січня (8
лютого) 1918 р. захопили Київ. Але склад цих військ досі залишається дуже мало
відомим дослідникам, що породжує іноді досить екзотичні теорії.
 |
| Михайло Муравйов |
Наприклад, відомий український історик Ярослав
Дашкевич вважав, що головної ударною силою більшовиків в Україні тоді були «п’ять
полків балтійських матросів із Муравйовим на чолі»[2].
Ця думка не є дуже нова. Ще голова Української Центральної Ради Михайло
Грушевський писав про ці події: «Прорвалися до Харкова большевицькі війська, чи
краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли
під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дон. Їх прихід осмілив і
місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була
тероризована, українська залога, продержавшись два тижні кінець кінцем зложила
зброю.
Після сього банди большевицьких салдатів і так
званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого іншого люду,
взятого на службу більшовиками, замість іти на Дон боротися з контрреволюцією,
стали просуватись по залізницям України, захоплюючи міста й вузли донецького
басейну, відти перекинулись в катеринославський, почали ширитись в полтавський й херсонський»[3].
За словами галицького військового історика Зенона
Стефаніва, більшовицька влада в Україні була встановлена силами “московської
регулярної армії” в складі “30 тисяч добірного війська, набраного з колишньої
гвардії, матросів і московського робітництва, воно мало 60 гармат та 10
панцирних поїздів”, а також допомогу “робітничих чужонаціональних організацій»
великих міст України”[4].
Ще більше роздмухує чисельність московської армії,
що завоювала Україну в січні 1918 р., генерал армії УНР Олександр Удовиченко.
Він визначає чисельність “північних завойовників” у 35-40 тис. бійців, з яких
40 % -
“інтернаціональний елемент (латиші, китайці, жиди, мадяри тощо)”, решта
– "москалі-комуністи". “проти визвольних змагань українського народу
московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт”[5].
Радянський історик Петро Гарчев в 60-х роках
порахував, що загальна чисельність бойових загонів, надісланих Радянською
Росією для боротьби із Центральною Радою
наприкінці 1917 – початку 1918 р. становила 12 тисяч осіб[6].
В той же час чисельність Червоної гвардії України за підрахунками радянських
істориків становила від 50 до 120 тис. бійців[7].
Вже в незалежній Україні Лариса Гарчева та Федір
Турченко стверджують, що у війні проти Центральної Ради брали участь
добровольчі загоні Антонова-Овсєєнка із Росії, чисельністю близько 60 тис. осіб[8].
Ярослав Тинченко пише про те, що у боротьбі із Центральної радою на Лівобережжі
брали участь із боку Радянської (Совітської) влади 18775 багнетів, 25 гармат, 5
броньовиків, 3 панцирних потяги, 2 літаки. Але сюди він включив також 6100
бійців місцевих червоногвардійських загонів та навіть 2700 багнетів
збільшовичених підрозділів військ УНР в Києві[9].
На сьогодні всі відомі дані про червоні війська,
що були підпорядковані Михайлові Муравйову можна звести у такі таблиці.
Таблиця 1.
Революційні війська, що
воювали проти Української Центральної Ради в січні 1918 р. на Лівобережжі,
сформовані у Росії.
Назва
|
Командир
|
Чисельність
|
Джерело
|
Перший Московський червоногвардійський загін
|
Павєл Єгоров,
Прокопій Афонічев
|
500
|
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д.
|
Перший маршевий ешелон Виборзької Червоної гвардії Петрограду
|
Ісідор Воробйов,
Костянтин Ліфанов
|
900
|
Против гайдамаков // Красная летопись. –
Л., 1934. – № 3. – С. 82
|
11-й Сибірський стрілецький полк
|
Маліков
|
700
|
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.145.
|
Перший Мінський
революційний загін
|
Рейнгольд Берзін
|
3500
|
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д.
|
в т.ч. Балтійський матроський
загін
|
Н. Яковлєв,
І. Соболєв
|
400
|
Моряки в борьбе за власть Советов. – С.65; 585.
|
1-й революційний імені Мінського
Совіту полк
|
Афанасій Ремньов
|
1000
|
ВОСР в Белоруссии. Док и мат. – Минск, 1957. –
Т.2. – С.162, 936.
|
бронепотяг імені В. Леніна
|
Сигізмунд Гулинський
|
72
|
Виногоров Н.А. Крепость на колесах. – Минск,
1987. – С.193-223.
|
Перший Московський загін особливого призначення
|
Андрій Знаменський
|
240
|
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д.
|
Петроградський загін Червоної гвардії Південної експедиції № 2
|
В.Поляков
|
200
|
Гаврилов И. // Красная летопись. – Л.1926. - №6.
– С.98.
|
Тверський революційний загін
|
Бєлогрівцев, Карєєв
|
125
|
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.138.
|
Рославльський революційний загін
|
Дмитрій Клочков, С.Щеглов
|
400
|
ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д.
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.144.
|
Брянсько-Карачевський загін
|
С. Кудинський, Степан Калінін
|
300
|
Калинин С.А.
Размышляя о минувшем. – М., 1963. – С.57.
|
Бронепотяг Путиловського заводу Петрограду
|
Арсеній Зайцев
|
60
|
Путиловец в трех революциях. – Л., 1933.
|
Бронепотяг № 1
|
Віктор Годлевський
|
50
|
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.138.
|
Разом
|
6975
|
Як зазначав у своїй доповіді Леніну від 11 (24) січня
1918 р. народний комісар по боротьбі із контрреволюцією на півдні Росії
Володимир Антонов-Овсієнко, наступ червоних військ розпочався 5 (18) січня
виступом із Харкова на Полтаву загону Михайла Муравйова чисельністю всього 700
бійців, з яких 400 складали бійці першого полку Червоного козацтва, разом із
бронепотягом Віктора Годлевського[10].
Того ж дня з боку Лозової на Полтаву виступив зведений загін Павла Єгорова
(1200 бійців), але ще до його підходу 6 (19) січня 1918 р. радянські війська взяли
Полтаву штурмом, втративши одного убитого[11].
Після бою під Крутами 16-17 (29-30) січня 1918 р. Муравйов розділив усі
підпорядковані йому війська на три армії: загони, що наступали із боку Полтави,
складали першу армію Павла Єгорова, з боку Гомеля – другу армію Рейнгольда
Берзіна. Загони, що діяли в районі Курськ – Брянськ – Конотоп – Бахмач,
становили третю армію на чолі із есером-максималістом С. (або Г.Н.) Кудинським.
Реально в боях за Київ взали участь лише бійці двох армій. Третю армію Муравйов
планував перекинути в район Черкаси – Бобринська – Фастів, але Антонов-Овсієнко
спрямував ці загони на Дон проти калєдінців[12].
На момент штурму Києва 26 січня (8 лютого) 19 18 р. війська Муравйова налічували
загалом близько 9 тис. бійців[13].
 |
| Володимир Антонов-Овсієнко |
Розглянемо детальніше, що це були за війська.
Одразу зазначимо, що чисельність загонів змінювалася протягом бойових операцій,
тому подані цифри не завжди точні. Почнемо із Червоної гвардії, тобто озброєних
загонів робітників, які здебільшого увійшли до Першої революційної армії Павла
Єгорова. Доречно ту навести його власні свідчення 1922 р., на які рідко хто
звертає увагу (цитую мовою оригіналу) :
«Мне, как члену
Центрального штаба Красной Армии (очевидно Центрального
штабу Червоної Гвардії Москви – А.З.), согласно постановлению последнего, было
поручено руководство отдельными отрядами, оперировавшими в районах Лозовая,
Екатеринослав, Мариуполь, с задачей повернуть фронтом на запад от вышеуказанной
полосы с целью быстрого очищения Украины от банд Петлюры… По трем важнейшим направлениям: 1) Полтава –
Ромодан – Киев, 2) Екатеринослав – Александрия – Елисаветград – Винница и 3)
Мариуполь – Кривой Рог – Одесса началось быстрое передвижение вперед с
преодолением всех препятствий, созданных петлюровской армией «гайдамаков».
Главные силы нашей
колонны достигли в том же январе местечка Дарница. Тут были два отряда
петроградских красногвардейских рабочих,
два отряда московских, несколько отрядов из рабочих и крестьян занятых
местностей Украины и отряд донецких рабочих. Одна бригада бывших 10 и 11 сибирских
стрелковых полков, присоединившихся добровольно с 30 % командного состава
(бывших офицеров). Общая численность сил, прибывших в Дарницу оценивалась в
9000 чел., которые и были окрещены «Первой революционной армией по борьбе с
контрреволюцией на юге».
Часть сил была
брошена для заслона с юга по направлению к станциям и местечкам Золотоноша, Цветково и в обхват города Киева,
на Белую Церковь и Фастов; с оставшимися силами, около 4000, пришлось принимать
бой под городом Киевом (по стопам гайдамаков); мосты через Днепр были заняты в
полной исправности»[14].
Перший
Московський червоногвардійський загін був сформований Центральним штабом
Червоної гвардії Москви на початку грудня 1917 р. із робітників московських
заводів Рогозько-Симоновського району – Міхельсона,
Густава Ліста, Бромлєя, Гужона, Цинделя, «Поставщик», «Братів Тільманс і Ко»
тощо. Командиром його був призначений штабс-капітан царської армії Павєл Єгоров
(1884 р.н.), а коли Муравйов призначив його командувачем першої армії, його
місце командира загону заступив старший унтер-офіцер більшовик Прокопій
Афонічев, робітник Золоторозького трамвайного парку[15].
13 грудня командувач Московським військовим
округом Ніколай Муралов віддав наказ: «Начальнику загону Московської Червоної
гвардії гр. Єгорову. Із отриманням цього наказую із ввіреним Вам загоном у
складі 600 осіб, 8 кулеметів, 2 кухонь, 2-х двуколок, 1-ї санітарної лінійки та
8 коней відправитися у Харків для боротьби із контрреволюцією в розпорядження
народного комісара по боротбі із контрреволюцією Антонова»[16].
Однак всі інші документи того часу, що стосуються цього загону, дають цифру
його бійців у 500 (п’ятсот) осіб[17],
тож більш вірогідно вважати, що у наказі Муралова трапилася помилка –
обдруківка. Як відзначає член комітету 1-го Московського червоногвардійського
загону більшовик Сергій Мойсеєв, «на момент прибуття в Україну бійці наших
загонів у більшості своїй зовсім не знали військової справи»[18].
Тим не менше під командуванням Павла
Єгорова загін брав участь у боях за Лозову, Синельникове, Павлоград та
Катеринослав. Лише під час боїв у Катеринославі із гайдамаками Центральної Ради
28 грудня 1917 р. загін втратив десятьох убитих. Ім’ям одного з них молодого московського слюсаря –
червоногвардійця Івана Артамонова, якому ледь виповнилося 18 років, згодом був
названий московський тролейбусний парк № 5[19].
Після Катеринослава частина бійців (поранених, делегованих за збоєю)
повернулася до Москви[20].
Решту загону розділили на дві частини. Одну частину на чолі із Прокопієм
Афонічевим включили до складу зведеного загону, а згодом і першої армії
Єгорова, що вирушила від Лозової до Полтави й далі на Київ. Друга частина
рушила від Катеринослава на Золоношу – Черкаси – Смілу. Командиром цієї частини
був Бабенко, як згадує санітарний лікар цього загону Віндзберг[21].
Інший боєць цього загону В. Балашов у своїх спогадах, написаних значно пізніше,
називає другим командиром унтер-офіцера Скляренка[22].
Можливо, вони мають на увазі одну й ту саму особу, бо в документах 1918 р.
загадується лише прізвище Бабенко (Попенко)[23].
До складу цього загону війшли й чимало членів
української секції при Московському комітеті РСДРП(б), яку створив та очолив
старий більшовик Степан Сова-Степняк, який очолював також українську секцію
Московської ради (совіту) солдатських депутатів та був українським комісаром
Раднаркому Московської області. Добровольцем зокрема пішов заступник
Степняка, солдат родом з Полтавщини і згодом
комісар 4-го радянського полку, Вукол Сокол. Ця секція видала також відозви
українською мовою «Щира промова» та «Рада ачи зрада?», надруковані спершу в
газеті «Известия Московского Военно-революционного комитета», а потім окремо
загальним накладом у 500 тис. примірників[24].
Перший маршевий ешелон Червоної гвардії Виборзької
сторони Петрограду був сформований в грудні 1917 р. штабом Червоної гвардії
Виборгського району Петрограду. Всього в загоні були робітники із 17
підприємств Виборзької сторони: заводів Л. Нобеля, «Новий Парвіайнен», «Старий
Парвіайнен», «Новий Лесснер», «Старий Лесснер», Металічний, «Новий Арсенал»,
«Айваз» тощо. З них було утворено два батальйони. Командиром першого батальйону
на загальних зборах 16 (29) грудня 1917 р. був обраний інструктор військової
організації Петроградського комітету РСДРП(б) Костянтин Ліфанов (поранений під
Крутами), другого – голова заводського комітету заводу «Айваз» Ісідор Воробйов.
В той же день перший батальйон виїхав до Москви, а 20 грудня 1917 р. (2 січня
1918 р.) вирушив до Москви й другий батальйон І. Воробйова. До 6 (19)
січня ешелон знаходився у Москві,
отримуючи зброю та боєприпаси, а 6 (19) січня вирушив до Харкова, куди прибув
10 (23) січня, й одразу ж був направлений В. Антоновим-Овсєєнком на Полтаву –
Київ, взявши участь у боях за Гребінку, Бахмач, Крути, Яготин та Київ. Відомий
радянський історик Віталій Старцев вважав, що цей загін було сформовано для
боротьби із Центральною Радою, й обидва батальйони налічували по 600-800
бійців, тобто загальна чисельність «ешелону» - 1200-1600 осіб[25].
Однак, член штабу Червоної гвардії Виборзького району Петрограду Вл. Малаховський
у своїх спогадах пише, що цей загін було сформовано для боротьби із заколотом
донського отамана Калєдіна[26].
В спогадах бійців цього загону, зібраних
ленінградською комісією по сприянню видання історії громадянської війни,
зазначається, що загальна чисельність 1-го маршевого ешелону Червоної гвардії
Виборзької сторони становила близько 900 бійців[27].
 |
| Ісідор Воробйов |
Про навченість військовій справі бійців цього
загону свідчать спогади червоногвардійця Макарова: «Особливо нам діставалося
від стрільби з паровозу, який противник висунув уперед. На мене та ще двох
товаришів було покладено завдання підірвати цей паровоз. Набравши ручних
гранат, ми кущами поповзли до паровозу… Я кидаю гранату, вона не вибухає,
повземо ближче – летить друга граната, теж не вибухає, ми дивуємося, нервуємо. Врешті
решт ми спохватилися, що кидали гранати із невідсунутим вбік запобіжником»[28].
Перший маршевий ешелон Червоної гвардії Виборзької
сторони входив до складу Першої революційної армії Павла Єгорова, яка в
більшості своїй була сформована саме із загонів робітничої Червоної гвардії.
Сюди зокрема входив також бронепотяг Путиловського заводу Петрограду на чолі із
Арсенієм Зайцевим, що брав участь у боях за Лозову, Павлоград, Катеринослав,
Олександрівськ, Гребінку, Крути й Київ[29].
До складу цієї ж Першої революційної армії входив
також загін солдатів 11-го Сибірського стрілецького полку (близько 700 багнетів),
що прибув до Харкова в розпорядження Володимира Антонова-Овсієнка з–під Риги
(Північний фронт) на початку січня 1918 р., а 12 (25) січня був відправлений в розпорядження
Муравйова на Полтаву – Гребінку – Київ[30].
Командиром цього полку (загону) був виходець із сибірських селян Маліков, а
головою солдатського комітету Сергій Коптєлов. Збереглися спогади представника
Харківської Ради (Совіту) робітничих і солдатських депутатів при штабі
Антонова-Овсієнка Миколи Бушева про участь цього полку у боях за Київ та
свідчення Сергія Коптєлова, члена армійського комітету першої революційної
армії, про конфлікт із Муравйовим через заклики останнього до мародерства і
свавілля[31].
Основу Другої революційної армії становив 1-й
Мінський революційний загін, яким командував старий більшовик латиш Рейнгольд
Берзінь (Берзіньш). Мінським він називався тому, що був сформований при штабі
Західного фронту, який знаходився тоді саме там. 29 листопада 1917 р.
Революційний польовий штаб при Ставці в Могильові перейменував Південний загін
ВРК Західного фронту у 1-й Мінський революційний загін, призначив його
начальником штабс-капітана Андреєва і поставив завдання: "Придушення
контрреволюційного заколоту Каледіна". 30 листопада вийшов наказ РПШ № 10:
командиром 1-го Мінського революційного загону був призначений поручик
Рейнгольд Берзін, а начальником штабу – капітан Андреєв. Загонові було наказано
рухатися двома шляхами: через Гомель – Бахмач та Брянськ – Орел – Курськ –
Воронеж в загальному напрямку на Харків – Ростов-на-Дону[32].
 |
| Рейнгольд Берзін |
Цей загін був сформований із солдат старої
російської армії, які виявили бажання захищати нову Радянську владу та боротися
проти її супротивників, зокрема туди увійшли добровольці із 17, 19 та 60
сибірських стрілецьких полків, 37-го запасного, 12-го Туркестанського, 151-го
Пятигорського та 268-го Пешехонського піхотних полків, перша зведена
артилерійська бригада і дві кінні батареї 27-ї артилерійської бригади та бліндажований
поїзд Сигізмунда Гулинського, що мав 16 кулеметів та дві 37-міліметрові гармати[33].
До цього ж загону увійшов Зведений загін балтійських матросів під командуванням
мічмана Н. Яковлєва численністю близько 400 бійців, а після того як Н. Яковлева
призначили командувачем 3-ї колони Мінського загону, балтійцями став
командувати І. Соболєв[34].
Окремою частиною в складі 1-го Мінського загону та 2-ї революційної армії був
1-й революційний імені Мінського Совіту (Ради) полк, утворений в листопаді 1917
р. із солдат, що перебували на гауптвахті Західного фронту в Мінську[35].
Командиром його став відомий авантюрист прапорщик Афанасій Ремньов, який в
лютому 1918 р. замінив Берзіна на посаді командувача 2-ї революційної армії, а в 1919 р. був
розстріляний більшовиками[36].
В грудні 1917 р. 1-й Мінський революційний загін
намагався пробитися через Бахмач в напрямку Харкову й Дону, але наштовхнувся на
опір українських військ та змушений був відступити. Після чого загін зазнав
реформування, й наприкінці грудня 1917 (початку січня 1918 р) почав знову
наступ з Гомеля на Бахмач, захопивши станції Трехівку, Сновськ, Мену, Макошине[37].
Загальна чисельність його на початок січня 1918 р. становила близько 3500
бійців. Але в січні 1918 р. майже половину бійців 1-го Мінського революційного
загону було відправлено проти 1-го польського корпусу Юзефа Довбор-Мусницького,
який 12 (25) січня оголосив війну Раді Народний Комісарів РСФРР. Основні сили
цього корпусу чисельністю до 29 тис. бійців були зосереджені у Білорусії в
районі Рогачов – Жлобін – Бобруйськ[38].
На боротьбу проти нього були зокрема спрямовані бійці 19-го та 60-го сибірських
стрілецьких, та 268-го Пешехонського піхотного полків, частина 1-го полку імені
Мінського Совіту[39].
Розвиваючи наступ, 1-й Мінський революційний загін
під Бахмачем також зіткнувся із польськими легіонерами корпусу
Довбор-Мусницького, які разом із військами Української Центральної Ради
намагалися їх зупинити, але марно. 15 (28) січня 1918 р. Бахмач був взятий
червоними військами, із приводу чого привітальну телеграму на ім’я Рейнгольда
Берзіна надіслав нарком внутрішніх справ РСФРР Григорій Петровський[40].
Крім того в операціях проти Центральної Ради взяли участь підпорядковані Р. Берзіну загін
Петроградської Червоної гвардії під командуванням Галушка (чи Голушка), що діяв
в напрямку Калинковичі – Коростень, та революційний загін із солдатів 436-го
Новоладозького та 534-го Новокиївського
піхотних полків в районі Новозибків – Новгород-Сіверський. Чисельність загону,
що діяв в районі Калинковичі, Петро Гарчев визначає в 1000 бійців, але більше
підстав довіряти начальнику резервів 2-ї революційної армії Семену Бєліцькому,
який пише, що загін Галушка налічував близько 150 осіб[41].
Окремо від загонів Р. Берзіна та П. Єгорова діяв
Московський загін Червоної гвардії Благуше-Лефортовського району під командою
Андрія Знаменського чисельністю 240 бійців, що був сформований в грудні 1917 р.
для боротьби із Каледіним, але в Курську завдання загону було змінено, й він
був спрямований на Ворожбу – Конотоп – Бахмач[42].
Проте після здобуття Бахмачу загін було спрямовано на Дон.
Очевидно цей загін так само як і Рославльський
загін С. Щеглова і Дмитра Клочкова та
Брянський загін Степана Калініна було включено до так званої 3-ю революційної
армії есера-максималіста С. Кудинського, загони якого хоч і взяли участь у боях
за Конотоп і Бахмач, але далі так і не пішли. В. Антонов-Овсієнко вимагав від
С. Кудинського надіслати на допомогу загонові А. Знаменського 1000 бійців
Червоної гвардії з Брянська[43],
але такої кількості у Кудинського просто не було. За спогадами його начальника
штабу прапорщика С. Калініна, всього сформований у Брянську червоногвардійський
загін налічував близько 300 бійців і займався переважно роззброєнням козачих
ешелонів, що прямували із фронту на Дон[44].
Крім цих військ Ярослав Тинченко включає до числа
задіяних у війні проти Центральної Ради на лівобережжі загін петроградської
Червоної гвардії В. Полякова, визначаючи його чисельність у 1000 бійців[45].
Однак за свідченням його бійця І. Гаврилова, цей загін, сформований з робітників
Виборзького району Петрограду налічував всього 200 осіб. Він називає також
прізвища помічника командира Речук, ротних – Ворсулаєв, Єфімов, Даланчук. До
Харкова цей загін прибув 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) і взяв участь у
роззброєнні 2-го українського запасного полку, далі брав участь у боях із
гайдамаками у Катеринославі та Олександрівську, звідки був спрямований на Дон –
у район Звєрево – Новочеркаськ проти каледінців[46].
Таким чином близько половини надісланих із
Радянської Росії військ становили робітничі загони Червоної гвардії Москви та
Петрограду, решту – добровольчі революційні формування з частин старої
російської армії. Хоча червоногвардійці були дуже погано навчені військовій
справі, але мотивація та бойовий дух їх були набагато вищими, ніж у солдатів. Радянський
головнокомандувач старої армії Микола Криленко пізніше писав, що регулярні
полки старої армії виявилися зовсім непридатними, небоєздатними для
громадянської війни. «Всі полки, що викликалися з фронту, відійшовши за лінію
окопів у тил, відмовлялися йти у бій, незалежно від цілей, які ця боротьба
переслідувала»[47]. Про
це саме писав і Михайло Муравйов наступного дня після здобуття Києва: «Я
страшенно намучився з тих пір, як до мене приєдналася регулярна армія Берзіна.
Починаючи із командувача армією й закінчуючи солдатом – повна розпущеність. Ви
знаєте, що значить регулярні війська зараз. Вони страшенно дискредитують
Совітську владу, й тому прошу Вас надішліть мені або Петроградську, або
Московську Червону гвардію, а я віддам вам усю армію Берзіна»[48].
Чисельність солдатів старої армії у військах
Муравйова скорочувалася під час цієї військової компанії і через оголошену Радою
Народних Комісарів демобілізацію армії, що пройшла у декілька етапів за
віковими групами та роками призову. Командир Рославльського революційного
загону, сформованого з солдат гарнізону містечка Рославль Смоленської губернії
та місцевих робітників (всього бл. 300 бійців), що брав участь у боях із
військами Центральної Ради під Конотопом та Бахмачем, прапорщик Дмитро Клочков
пізніше згадував, що в другій половині січня він отримав наказ про
демобілізацію солдат чотирьох призовних років. Рославльській загін одразу ж
скоротився на три чверті, бо більшість його солдат виїхало до свого гарнізону,
щоби отримати документи про демобілізацію. Натомість до загону вступили місцеві
добровольці з Чернігівщини, що виявили бажання служити у Червоній гвардії.
Після чого загін було спрямовано на боротьбу із білокозаками генерала Калєдіна
у Донбас[49].
Меншу частину військ Володимира Антонова-Овсієнка
та Михайла Муравйова у війні проти
Центральної Ради становили військові формування, утворені в самій Україні
(таблиця 2). Найбільшим з них був 1-й полк Червоного козацтва, утворений 28
грудня 1917 р (10 січня 1918) в Харкові на основі роззброєного 2-го
українського запасного полку. Командиром та організатором його був більшовик
Віталій Примаков, який мав тоді лише 20 років, але вже три роки як був членом
РСДРП(б), а за часів царизму був засуджений до заслання. Його батько, вчитель за фахом, Марко Примаков,
походив з роду чернігівських козаків. Сам В.М. Примаков був призваний на
військову службу в серпні 1917 р. й поступив у 13-й запасний піхотний полк у
Чернігові. На той час він уже був активним діячем РСДРП(б), членом
Південно-Західного обкому
більшовиків140. Тож не дивно, що від 13-го полку В. Примаков був обраний
до Чернігівської Ради робітничих і солдатських депутатів, а в жовтні 1917
делегований нею на 2-й Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді. Там він був
обраний членом Всеросійського ЦВК і брав участь у розгромі заколоту Керенського
- Краснова в листопаді 1917 р. В грудні 1917 р. на прохання українського
радянського уряду ВЦВК направив В. Примакова до Харкова[50].
 |
| Віталій Примаков |
Перші спогади В. Примакова про організацію
Червоного козацтва були написані до першої річниці його утворення, наприкінці
1918 - початку 1919 рр., а вперше надруковані в газеті "Бюллетень
Харьковского Совета рабочих депутатов" 9 січня 1919 р. Вперше знайшов та
ввів у науковий обіг їх Ілля Дубинський. Ось що писав Віталій Примаков у цих
своїх перших спогадах:
"В ніч на 27 грудня ст.ст. минулого року
(мається на увазі ніч з 27 на 28 грудня 1917 р. – А.З.) за розпорядженням народного секретаря військових справ Української
Робітничо-Селянської республіки т. Шахрая (виділено нами. – А.З.) був
роззброєний 2-й український полк. Роззброєння було проведено 3-м батальйоном
2-го українського полку, що був загітований мною і т. Шахраєм й перейшов на бік
Українського робітничо-селянського уряду, за допомогою броньової машини,
надісланої главковерхом т. Антоновим.
На руїнах 2-го українського полку був створений
1-й полк червоного козацтва, до складу якого ліг 3-й батальйон 2-го
українського полку, що поповнився хвилею, яка ринула, добровольців. Організація
полку була доручена мені й теперішньому моєму помічнику, отаману 2-го куреня т.
Барону"[51].
Цікаво відзначити, що В. Примаков видавав свої
спогади пізніше іще декілька разів у розширеному і скороченому варіантах, але
прізвище В. Шахрая більше ніколи не згадувалось, як не згадувалось воно і в
інших працях з історії Червоного козацтва. Й це не випадково. 9 березня 1919 р.
ЦК КП(б)У вирішив виключити В. Шахрая з партії "за дії, спрямовані проти
партії". Тож зрозуміло, що В. Примаков вважав за краще не згадувати публічно
про свої зв'язки із "антипартійним елементом", хоч це й не вберегло
самого В. Примакова від розстрілу у 1937 р. як "ворога народу".
Оскільки Василь Шахрай також походив із козаків, але вже Полтавщини, (вона
разом із Чернігівщиною становила колишню
Гетьманщину ХVIII ст.), то не дивно, що саме в них могла виникнути ідея створення «червоного
козацтва» на противагу «вільному козацтву», що присягнуло Центральній Раді.
Згаданий як помічник Примакова Михайло Барон – очевидно молодший брат відомого київського анархіста
Арона Барона, тоді також анархіст, а потім лівий есер та більшовик[52].
На жаль до сих пір в науковій літературі можна
зустріти думку, що Червоне козацтво було утворене за постановою Народного
Секретаріату України від 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.)[53].
Насправді, як було нами доведено ще у 2005 р., ця постанова стосувалася
організації «Червоної гвардії у всеукраїнському масштабі» й до Червоного
козацтва прямого стосунку не мала[54].
Офіційна історія Червоного козацтва в 1923 р.
стверджувала, що 2 (15) січня Віталій Примаков доповів Народному Секретаріату,
що 700 бійців 1-го полку Червоного козацтва «палають бажанням віддати себе на
служіння робітникам і селянам України й чекають наказ про виступ»[55].
Цю цифру вважають за вірогідну й сучасні дослідники[56].
В 1922 р. Віталій Примаков писав, що 1-й полк Червоного Козацтва був
укомплектований добровольцями із харківських робітників, селян та солдатів харківського гарнізону. В складі
армії Муравйова він брав участь у здобутті Полтави 6 (19) січня 1918 р., де
полк було розділено на три частини: піший батальйон був відправлений на
Кременчук, другий піший батальйон залишений у Полтаві, а кінний полк у складі
двох сотень під командою Примакова скеровано на Київ, де він переправився через
Дніпро по кризі біля Межигір’я та вдарив у тил армії Центральної Ради на Куренівку та Поділ[57].
Чисельність полку, що брав участь у бою за Полтаву 6 (19) січня, за даними Петра
Гур’янова становила 400
бійців при чотирьох кулеметах[58].
Частина червоного козацтва могла залишитися у Харкові й була надіслана до
Полтави пізніше під командою Олександра Беленковича[59].
Крім того в складі загону Муравйова з Харкова на
Полтаву виступили загони Червоної гвардії харківських заводів –
Паровозобудівного, «Гельферіх-Саде» та Шиманського[60].
На жаль точна їх чисельність невідома, але навряд чи загалом вони налічували
менше 300 бійців. Червоногвардієць Харківського паровозобудівного заводу Козлов
свідчить, що їх загін, що брав участь у наступі на Київ, налічував близько 100
бійців. Радянський історик П. Григорчук наводить дані зі спогадів про
чисельність загонів ХПЗ у 200 бійців, а загону Шиманського у 270 бійців. При
чому більшість з них становила молодь у віці 18-27 років[61].
В Полтаві до них долучилися два невеликих загони
Червоної гвардії: загін полтавських залізничників Сергія Козюри (який став
начальником штабу першої армії П. Єгорова)[62]
та загін селян Полтавщини під командою Григорія Кулика (майбутнього Маршала
Радянського Союзу)[63].
Останні здебільшого вже мали досвід першої світової війни. Ні С.Козюра, ні
Г.Кулик не вказують чисельності своїх загонів. А от за словами М. Муравйова до
лав революційної армії в Полтаві вступило близько 300 осіб, переважно
залізничників[64].
 |
| Дмитро Жлоба |
До складу загону Павла Єгорова ще в Лозовій
увійшов загін робітників Червоної гвардії Макіївки під командуванням, як пише
Антонов-Овсієнко, «безшабашного смельчака» Дмитра Жлоби, чисельністю близько
300 бійців[65]. Сам
Дмитро Жлоба народився в Києві в родині українця-наймита, в роки першої
світової став унтер-офіцером[66].
Член центрального штабу Червоної гвардії Донбасу А. Фролов пише, що загін Д.
Жлоби налічував 480 «ясинівських червоногвардійців», а член Бюро ревкомів
Донбасу Трохим Харечко свідчив, що загін Д. Жлоби, утворений із шахтарів, що
втікали від бандитських нападів білокозаків осавула Чернецова, налічував 800
бійців[67].
На жаль сам Дмитро Жлоба, у своїх спогадах хоч і описує докладно бої за Київ,
але чисельність свого загону з гірників не наводить[68].
Можливо різнобій у цифрах пояснюється тим, що до загону Жлоби долучали також
інші загони з Червоної гвардії Донбасу, зокрема загін робітників Слов’янська
під командою Василя Марапульця (1882-1937) та загін робітників Краматорська під
командою Хахалєєва[69].
 |
| Андрій Полупанов |
21 січня (3 лютого) 1918 р. за наказом
В.Антонова-Овсієнка на допомогу військам 1-ї революційної армії був спрямований
загін матросів Чорноморського флоту на чолі із Андрієм Полупановим, сформований
на початку січня 1918 р. в Севастополі із моряків лінкорів «Воля» й «Георгій
Побідоносець», крейсера «Кагул» та есмінця «Фідонісі» - всього близько 300
бійців. На станції Синельникове за
допомогою місцевих залізничників вони
укомплектували бронепотяг «Свобода або смерть». Загін поповнювався добровольцями-робітниками
й на момент прибуття до Києва налічував 420 осіб, 14 кулеметів та дві гармати[70].
Слід нагадати, що більшість моряків Чорноморського флоту тоді становили
українці та уродженці України, до них належав і сам Андрій Полупанов, що
народився в шахтарській родині на Ясинівській копальні Маріупольського повіту
Катеринославської губернії[71].
Та й сама Українська Центральна Рада 29 грудня 1917 р (11 січня 1918 р.)
окремим законом проголосила Чорноморський флот українським.
Свідки та учасники тих подій згадують також про
участь у боях із військами Центральної Ради декількох загонів анархістів,
найбільшим з яких була «Вільна бойова дружина» Марусі Никифорової (1887-1919),
що брала участь у боях в Олександрівську, Катеринославі, а згодом – в
Єлисаветграді. Чисельність її визначають від 150 до 240 бійців[72].
 |
| Марія Никифорова |
На завершальному етапі наступу червоних військ на
Київ до них долучився також загін червоного козацтва Івана (Ізраїля) Кулика,
який вибив гайдамаків із Кременчука, а після здобуття Києва був скерований на
Умань, батьківщину Івана Кулика, й став називатися «Уманський загін ВУЦВК». Різні
джерела називають його чисельність від 30 до 350 бійців[73].
В цих же боях взяв участь і Люботинський
пролетарський загін, сформований з робітників Люботинського паровозного депо
Харківської губернії на чолі із Олександром Радченком. Робітники обладнали
бронепотяг, до команди якого увійшло 78 бійців, що мали 16 кулеметів та одну
гармату[74].
Безперечно до червоних військ долучалися й інші менш відомі добровольчі
формування з революційних робітників та селян. Як пише Євгенія Бош, «Незначні
сили, що виступили з Харкова, чоловік 600-800, по дорозі обростали немов
снігова грудка загонами робітничої та селянської Червоної гвардії, що
приєднувалися»[75].
Оцінюючи співвідношення сил, місцевих та прибулих
із-за меж України, слід також враховувати чисельність місцевих загонів Червоної
гвардії, яка в найбільших містах України
(Київ, Харків, Катеринослав) досягала 3000 бійців, та фактор настрою військ більшовиків
та Центральної Ради, який також змінювався. Якщо в грудні 1917 р. були часті
випадки відмов іти в бій з боку червоних військ, то в січні навпаки війська
Української Центральної Ради все частіше оголошують нейтралітет або переходять
на бік Совітської влади.
Найважливіше питання: чи були війська Муравйова
іноземними окупантами для України? Слід нагадати, що Українська Центральна Рада своїм ІІІ
Універсал від 7 (20) листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку
частиною Російської республіки й навіть намагалася протягом листопада – грудня
1917 р. взяти активну участь у формуванні нового федеративного уряду Росії за
участі донського отамана генерала Каледіна, і лише зрозумівши марність цих
спроб, 9 (22) січня 1918 р. проголосила ІV Універсалом повну
самостійність України. На цей момент в Харкові вже існував альтернативний
український радянський (совітський) уряд – Центральний Виконавчий Комітет Рад
(Совітів) України та Народний Секретаріат, які офіційно зверталися до народного
комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимира
Антонова-Овсієнка із проханням про військову допомогу[76].
У своїх "Записках" В. Антонов-Овсієнко
відзначає: після обрання ЦВК Рад України «в мене одразу ж встановилися дружні
відносини із "Цикукою" (від російського "ЦИК Украины". – А.З.),
який надіслав до мого штабу свого представника …тов. Сергія Бакинського. Тов.
Бакинський взяв на себе обов'язки начальника військових сполучень»[77].
Для чого український радянський уряд надіслав С. Бакинського до штабу
Антонова-Овсієнка показує постанова Народного Секретаріату від 26 грудня 1917
р. (8 січня 1918 р. за н. ст.): "1) Народному секретарю з міжнаціональних
справ т. Сергію Бакинському доручається увійти до штабу народного комісара т.
Антонова в якості політичного представника Народного Секретаріату для участі у
вирішенні всіх справ, що стосуються операцій на території Української
республіки, які будуть проводитися військовими силами уряду Федерації. 2) Тов.
Андрія Володимировича Гриневича призначити помічником т. Бакинського у його
обов'язках при штабі т. Антонова"[78].
Політичними представниками ЦВК Рад України при
штабі Михайла Муравйова були члени Народного Секретаріату Володимир Ауссем,
Георгій Лапчинський, Яків Мартьянов та Юрій Коцюбинський[79].
Останній як виконувач обов’язків народного секретаря військових справ
постановою Народного Секретаріату від 19 січня (1 лютого) 1918 р. був
призначений головнокомандувачем всіма військами Української республіки[80],
але він відмовився брати на себе всю військову владу перед здобуттям Києва, бо
вважав, що зірве операцію. Голова Ради Народних Комісарів РСФРР Владімір
Ленін, отримуючи донесення
Антонова-Овсієнка та Муравйова і знаючи реальний стан речей, тим не менше з
політичних міркувань вже 23 січня (5 лютого) оголосив, що Києв взято військами
під командуванням Юрія Коцюбинського[81].
Ця пропагандистська фальшивка увійшла потім в радянську літературу. А тоді в
лютому 1918 р. дуже образила самолюбство Муравйова й спричинила конфлікт між
ним та Коцюбинським, якого підтримали Народний Секретаріат та армійський
комітет 1-ї революційної армії[82].
Зараз в Україні
триває інша війна, з іншими прапорами та дійовими особами. Але багато істориків
та публіцистів намагаються проводити паралелі із подіями 1918 р., мовляв, і
тоді, й зараз Україна захищається від російської агресії. Доля підполковника Михайла Муравйова, який
був розстріляний більшовиками менш ніж за півроку після здобуття Києва, дуже
показова у цьому плані, якщо її порівняти із долею іншого російського
підполковника – Ігоря Гіркіна (Стрелкова), що був командувачем армії так званої
"Донецької Народної республіки" у 2014 р. Гіркін – історик за освітою, що займався
довгий час історичними реконструкціями подій громадянської війни в Росії
1918-1920 рр. Тож Гіркіну напевно добре відомо, хто такий Муравйов. І дуже
показово, що Гіркін не захотів стати Муравйовим навіть номінально. І не тільки
тому, що не хоче так само скінчити свої дні. Гіркін завжди був і є
білогвардійцем, тобто російським монархістом і представником російської
контрреволюції. Так само як і весь проект «Новоросія» був консервативною
реакцією новітньої Російської імперії на новітню українську
бужуазно-демократичну революцію. Саме тому Гіркіну й не вдалося дійти до Києва,
а навпаки довелося тікати з Донбасу. Сила армії Муравйова на початку 1918 р. полягала в тому, що вона
на той момент, попри всю піну, що несла із собою революційна хвиля, була все ж представником найрадикальнішої
соціальної революції, яка заражала своїм прикладом і українських робітників та
селян.
Таблиця 2.
Радянські війська, що воювали проти Української
Центральної Ради в січні 1918 р., сформовані в Україні.
|
Назва
|
Командир
|
Чисельність
|
Джерело
|
|
1-й полк Червоного Козацтва
|
Віталій Примаков
|
700
|
Червонное казачество. Пять лет. – Х.,1923. – С.24
|
|
Харківський червоногвардійський загін
|
Олександр Беленкович
|
150
|
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.144.
|
|
Загони Харківського Паровозобудівного
заводу, заводів Гельферіх-Саде та Шиманського
|
|
300
|
1917 год в Харькове. – Х., 1927 – С.177-179; Григорчук П.С. Вказ праця. –
С.21.
|
|
Макіївський червоногвардійський загін
|
Дмитро Жлоба
|
300
|
Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. –
С.109.
|
|
Загін матросів Чорноморського флоту –
бронепотяг «Свобода або смерть»
|
Андрій Полупанов
|
420
|
Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или
смерть» – Л., 1939. –С. 23.
|
|
Слов’янський червоногвардійський загін
|
Василь Марапулець
|
?
|
|
|
Люботинський червоногвардійський загін
|
Олександр Радченко
|
78
|
Сквозь грозы и бури. – Х., 1969. –
С.70-73
|
|
Полтавський селянський загін
|
Григорій Кулик
|
100
|
ВИЖ. – 1990. - № 3. - С.18.
|
|
Загін полтавських залізничників
|
Сергій Козюра
|
200
|
Боротьба за перемогу Радянської влади на
Україні. – К.,1957. – С.464.
|
|
Загін Червоного козацтва
|
Іван Кулик
|
50
|
Кулик І. Вказ. праця. С.14.
|
|
Вільна бойова дружина (Єлісаветград)
|
Маруся Никифорова
|
250
|
Социологические исследования. – 1991.
- № 3. – С.91.
|
|
Революційний загін 30-го запасного полку
|
Микола Руднєв
|
120
|
Гарчев. П.І. Червона гвардія України в Жовтневій
революції. – Харків, 1969. – С.234.
|
|
Разом
|
|
2668
|
|
[1] Приказ № 14 по армиям Восточного фронта на Украине
главнокомандующего М.А. Муравъева // Документи трагічної
історії України (1917–1927 рр.) – К., 1999. – С.52-53.
[2] Дашкевич Я.Р. Слідами
невідзначеної дати (про так зване проголошення радянської влади в Україні 25
грудня 1917 р.) // Дашкевич Я. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе. –
К., 1993. – С.50.
[3] Грушевський М. Новий
період історії України за роки від 1914 до 1919. – К.,1992. – С.26.
[4] Стефанів З. Військові
сили часів Центральної Ради // Історія українського війська (від княжих часів
до 20-х рр. ХХ ст.) – 4-е вид. – Львів, 1992. – С.402-412.
[5] Удовиченко О. Україна у
війні за державність. Історія організації і бойових дій українських збройних
сил 1917 – 1921 рр. – К.1995. – С.12-13.
[6] Гарчев П.І. Збройна допомога російського народу трудящим
України в боротьбі проти Центральної Ради і Каледіна (грудень 1917- січень 1918
рр.) // УІЖ. – 1966. – № 11. – С.106.
[7] Гамрецький
Ю.М. Червона гвардія України в радянській історіографії // УІЖ. – 1959. - №6. –
С.125; Гарчев П.І. Червона гвардія
України в Жовтневій революції. – Харків, 1969. – С.231-250, 266.
[8] Гарчева Л.П.
Політична конфронтація та збройна боротьба Росії з Україною (1917 – початок
1918 рр.). Автореф. дисс.... докт. іст. наук. – Львів, 1995. – С.42; Турченко
Ф.Г. Новітня історія України. Ч.1 1914-1939. – К., 2003. – С.88.
[9] Тинченко Я. Перша україно-більшовицька війна (грудень
1917- березнь 1918 рр.) – К., Львів, 1996. – С.141; Він же. Українські збройні
сили (березнь 1917 – листопад 1918 рр.), організація, чисельність, бойові дії.
– К., 2009. – С.66.
[10] Годлевський Віктор
Іванович (1887-1938) – матрос крейсера «Росія» Балтійського флоту, більшовик із
1917 р. Див.: Герои Октября. – Т.2. – Л., 1967. – С.773.
[11] Государственный архив Российской Федерации (Далі – ГАРФ).
Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л .90.
[12] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.1.
– М., 1924. – С.147.
[13] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача
радянських військ в Україні М.А.Муравйова. Документована історія. – К., 2001. –
С.314.
[14] Егоров П. Первый «Октябрь» на Украине // Военное
знание. – М, 1922. - № 10 – С.46.
[15] Моисеев С.И. Полк рабочей Москвы. – М., 1960. – С.14-15; Соратники: Сборник.
Биографии активных участников революционного движения в Москве и Московской
области. – М., 1985. – С.37.
[16] Государственный архив Российской Федерации (Далі – ГАРФ).
Ф. 8415. Оп. 1. Д. 4. Л .
20.
[17] Там само. Л. 21, 36, 40.
[18] Моисеев С.И. Полк рабочей Москвы. – М., 1960. – С.16.
[19] ГАРФ. Ф. 8415. Оп. 1. Д.4. Л.36, 59, 88; Соратники. Сборник.
Биографии активных участников революционного движения в Москве и Московской
области. – М., 1985. – С.27.
[20] Кожухов А.М. На борьбу с Калединым // Москвичи на фронтах гражданской войны.
Воспоминания. – М, 1960. – С.47.
[21] Виндзберг. Первый
Московский революционный добровольческий отряд по борьбе с контрреволюцией //
Путь к Октябрю. Сб. воспоминаний, ст. и
док. – М. 1923. – Вып.3. – С.116-119.
[22] Балашов В.А. На помощь трудящимся Украины // Москвичи на фронтах гражданской войны.
Воспоминания. – М., 1960. – С. 35.
[23] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа
головнокомандувача радянських військ в Україні М.А.Муравйова. Документована
історія. – К., 2001. – С.241; Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій
революції. – Х.,1969. – С.251.
[24] Степняк С. Жовтень у Москві та гурток комуністів України
// Літопис революції. – 1929. – №.2. –
С. 197-198; Соратники: Сборник. Биографии
активных участников революционного движения в Москве и Московской области. –
М., 1985. – С.382.
[25] Старцев В.И. Очерки по истории петроградской красной
гвардии и рабочей милиции (март 1917 – апрель 1918 гг.). – М., Л., 1965. – С.
222-223.
[26] Малаховский В. Из
истории Красной гвардии (красногвардейцы Выборгского района, 1917 год). – Л.,
1925. – С.35.
[27] Против гайдамаков
(Первый эшелон Красной гвардии выборгской стороны). Воспоминания // Красная
летопись. – Л., 1934. – № 3. – С. 82. Див. також: Фрайман А.Л. Питерцы на первых фронтах. – Л., 1972. – С.76-83.
[28]
Против гайдамаков. Воспоминания
// Красная летопись. – Л., 1934. – № 3. – С.91.
[29] Путиловец в трех революциях. Сборник материалов по
истории Путиловского завода. – Л., 1933. – С. 435 – 437.
[30] Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.1.
– М., 1924. – С.10.
[31] Бушев Н.К. Поход против националистической контрреволюции
// Харьков в 1917 году. Воспоминания активных участников Великой Октябрьской социалистической революции. – Х.,
1957. – С. 125-130; Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача
радянських військ в Україні М.А.Муравйова. Документована історія. – К., 2001. –
С. 58-67.
[32] Поликарпов В.Д. Революционные органы при Ставке
верховного главнокомандующего (ноябрь 1917 – март 1918 г.) // Исторические записки. – Т.86. – 1970. – С.39.
[33] Гарчев П.І. Збройна допомога російського народу трудящим
України в боротьбі проти Центральної Ради і Каледіна (грудень 1917– січень 1918
рр.) // УІЖ. – 1966. – № 11. – С.106.
[34] Моряки в борьбе за власть
Советов на Украине. (ноябрь 1917–1920). Сб. док. –
К., 1963. – С.64, 585.
[35] Великая Октябрьская социалистическая революция в Белоруссии.
Док. и мат. – Минск, 1957. – Т.2. – С.162, 494-495, 786, 936.
[36] Бондаренко В. Первый красный офицер Афанасий
Осипович Ремнев. 03.08.2017. http://grodno-best.info/nasledie/lyudi/pervyj-krasnyj-ofitser-afanasij-osipovich-remnyov.html;
Федосов А. Яд платиновой чаши. Афанасий Ремнев // Аргументы и факты. Брянск. –
2005. – № 28, 29.
[37] Ковальчук М. Битва двох революцій. Перша війна
Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917–1918 рр. – К, 2015. –
Т.1. – С.283-292, 402-409.
[38] Документы и материалы по истории советско-польских
отношений. – Т.1. – М.1963. – С.257, 283,292; Grosfeld L. Polskie reakcyjne formacje
wojskowe w
Rosji. 1917-1919. – Warszawa,1956. – S.74.
[39] Венцов С., Белицкий С. Красная гвардия. – М., 1924. –
С.72-74; Хацкевич А.Ф. Победа Октябрьской революции на Западном фронте и
заключение перемирия. Подавление контрреволюционного мятежа польского корпуса
Довбор-Мусницкого // Победа Советской власти в Белоруссии. – Минск, 1967. –
С.380.
[40] Хохлов А.Г. Красная гвардия Белоруссии в борьбе за
власть Советов (март 1917- март 1918 гг.) – Минск, 1965. – С.138.
[41] Гарчев П.І. Збройна допомога російського народу трудящим
України в боротьбі проти Центральної Ради і Каледіна // УІЖ. – 1966. – № 11. –
С.106; Венцов С., Белицкий С. Красная
гвардия. – М., 1924. – С.75.
[42] Буков К.И.
Родионова Н.И. Андрей Александрович Знаменский // История СССР. – 1968. - № 1.
– С.144.
[43] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.134.
[44] Калинин С.А. Размышляя о минувшем. – М., 1963. – С.53-61.
[45] Тинченко Я. Українські
збройні сили (березень 1917 – листопад 1918 рр.). – К., 2009. – С.66
[46] Гаврилов И. Красная
гвардия в Выборгском районе // Красная летопись. – Л., 1926. - №6. – С.98-99; Ковальчук М. Битва двох
революцій. – К, 2015. – Т.1. – С.435, 445.
[47] Крыленко Н.В. Смерть старой армии //
Военно-исторический журнал (Далі – ВИЖ). – 1964. – № 12. – С.51.
[48] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.155.
[49] Клочков Д.В. Наш
вклад в дело революции // Воспоминания участников борьбы за власть Советов в
Смоленской губернии. - Смоленск, 1957. - С.102-103.
[50] Примаков В.М. Автобиография // ВИЖ. - 1967. - № 12. - С.119-121.
[51] Примаков В. Краткий очерк истории 1-го полка червонного казачества // Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов. - 1919. - 9 января.
Цит. за: Дубинский И.В. Примаков. - М.,1968. - С.132-133.
[53] Ковальчук М. Битва двох революцій. – К, 2015. – Т.1.
– С.410.
[54] Здоров А. До історії військових сил Українського
Радянського уряду в перший період його існування (грудень 1917 – січень 1918
рр.) // Київська старовина. – 2005. – № 6. – С.87-89.
[55] Червонное казачество. 1918-1923. Пять лет. - Харьков,1923.
– С.24.
[56] Тинченко Я. Вказ праця. – С.65; Ковальчук М. Вказ праця.
– С.416.
[57] Примаков В.М. Рейды Червонных казаков // Сборник трудов Военно-научного общества при Военной академии. - М.,
1922. - Кн.2. - С.152.
[58] Гур’янов П.Д. Червоне козацтво в боротьбі за Радянську владу на Україні // УІЖ. - 1963 - № 2. – С.93.
[59] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.138,144.
[60] Гончаренко И. Красногвардейский отряд паровозостроительного завода // Літопис
революції. – 1928. - № 1. – С.187-197; Козлов. Харьковские
отряды в бою // 1917 год в Харькове. Сб.
ст. и восп. – Харьков, 1927 – С.177-179; Котигорошко І. КозаченкоА. З історії боротьби за владу Рад робітників заводу «Серп і молот» (кол.
«Гельферіх-Саде») // Літопис революції. – 1928 – №4. – С.137-139.
[61] Григорчук П.С. Робітнича
молодь і Червона гвардія України // Вісник Київського університету. Серія
Історія. – № 13. – 1971. – С.21.
[62] Козюра С. В Полтавській Раді // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. – К.,1957. – С.464.
[63] Кулик Г.И. Автобиография // ВИЖ. – 1990. - № 3. - С.18.
[64] Ковальчук М. Битва двох революцій. – Т.1. – К., 2015 –
С.491.
[65] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.109.
[67] Фролов А. Октябрь в Ханжонкове // Пролетарская
революция на Дону. Сб.2. – Ростов-на-Дону, 1922. – С.70; Харечко Т. Борьба за
Октябрь в Донбассе. Организация Бюро ревкомов и Центроштаба в Донбассе // Летопись
революции. – 1927. - № 5-6. – С.135.
[68] Жлоба Д. Заметки из
боевого блокнота // На подъеме. – Ростов-на-Дону, 1932. - № 11. – С.88-90;
Червяков В.А. Послужной список Д.А.Жлобы // Исторический архив. – 1958. - № 4.
– С.213-215.
[69] Лукьянов Х.
Красная гвардия Донбасса. – Сталино, 1958 – С.74; Гарчев П.І. Червона гвардія
України в Жовтневій революції. – Харків, 1969. – С.237; Великий Жовтень і
громадянська війна на Україні. Енцикл. довідник – К.,1987. – С.328.
[70] Моряки в борьбе за власть Советов на Украине. (ноябрь
1917–1920). Сб. док. – К., 1963. – С.84, 600;
Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть» № 4. Полупановцы. – Л., 1939. – С.6, 23.
[72] Ковальчук М. Вказ.
праця. – С.329, 435, 445; Ермаков В.Д. «Маруся»: портрет анархистки //
Социологические исследования. – 1991. -
№ 3. – С.91.
[73] Кулик І. Моє знайомство з Муравйовим // Вісник
Українського відділу Народного комісаріату справ національних. – 1918. - № 2. – С.14-15; Ольшанський Я. В
«Уманському загоні ВУЦВК» // Поет революції. Спогади про І.Ю.Кулика. – К.,
1970. – С.46.
[74] Кутовой Н.Т., Солодченко Н.И. Люботинский
пролетарский отряд // Сквозь грозы и бури. Воспоминания участников Октябрьской
революции и гражд. войны. – Харьков, 1969. – С.70-73; Великий Жовтень і
громадянська війна на Україні. Енцикл. довідник – К.,1987. – С.421,468.
[75] Бош Е.Б. Год борьбы.
– К., 1990. – С.191.
[76] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви
України. – 1989. - № 2. – С.33; Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. – С.132.
[77] Антонов-Овсеенко В.А. Записки. – Т.1. - С.62.
[78] Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа
за образование СССР. Сб. док. и мат. – К.,1972. – С.50.
[79] Лапчинський Г. Боротьба за Київ. Січень 1918 р. //
Літопис революції. – 1928. - № 2. – С.209.
[80] ЦДАВОУ. Ф.1. Оп 1. Спр. 3. Арк.40.
[81] Декреты Советской власти. – Т.1. – М.1957. – С.402.
З висновком погоджуюсь.
ВідповістиВидалити